Рижуля повернулася з полону. Бойовий медик-морпіх Анна Олсен – про свою війну в Маріуполі, тюрму в Росії і звільнення

автори: Леся Шовкун,
Дмитро Лиховій

із Дніпропетровської області
фото: Дмитра Лиховія, надані Анною Олсен та з відкритих джерел

Події, які розгорталися в Маріуполі навесні 2022 року, назавжди вписані в історію України кров’ю його жителів та захисників. Втім про цей героїчний епізод залишається сила-силенна запитань, на які ще належить отримати відповіді. Чимало з них стосується подій навколо заводу імені Ілліча, оборону якого тримали морпіхи – бійці 36-ї бригади, 1-го, 501-го та 503-го окремих батальйонів морської піхоти.

Якщо за історією “Азовсталі” весь світ міг спостерігати фактично “наживо”, то реальна картина з ММК ім. Ілліча для широкого загалу залишалася невідомою. На початку квітня російські пропагандисти почали ширити відео здачі в полон 501-го батальйону. Ще кілька днів так звані “воєнкори” РФ чергували під заводом, щоб зафільмувати очікувану здачу в полон більшої кількості українських морпіхів.

В український інформаційний простір проривалися окремі повідомлення про те, що бійці різних підрозділів 36 обрмп ВМСУ опинилися фактично в безвихідній ситуації, готові прийняти останній бій, надіслали останнє відеозвернення тощо. Частина аудиторії сприймала такі новини як фейки або прояви слабкості.

Проте з 12 квітня близько тисячі морпіхів справді здалися в полон. Цьому передувала невдала спроба частини бригади на чолі з комбригом Баранюком прорватися з оточення в бік Запорізької області. Менша частина морпіхів з’єдналася із захисниками “Азовсталі”.

Як відбувалася оборона заводу Ілліча і здача в полон? Як і хто ухвалював це рішення на ММК? Як ставляться росіяни до українських військовополонених, зокрема жінок? Як ведеться нашим бранкам у колоніях на території Росії? Як відбувався перший цілковито “жіночий” обмін 17 жовтня? Чому двоє обміняних українок вирішили залишитися на окупованій території?

Про все це ми розмовляємо з сержантом Анною Олсен – старшим бойовим медиком роти з хіміко-біологічного захисту 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Білинського, яка разом із побратимами та посестрами перебувала на заводі Ілліча, потрапила в полон та пробула там шість місяців.

Відео:

Сонячна життєрадісна дівчина з позитивним позивним “Рижуля” (інша прізвисько – “Лімонка”) дивом вижила в пеклі російських бомбардувань. Пройшла через фізичні й психологічні тортури в рашистському полоні, де й досі залишається її чоловік. І дуже сумує за донечкою, яка опинилася на окупованій території Херсонщини.

Попри це, Анна Олсен випромінює неймовірний оптимізм, патріотизм і віру в нашу Перемогу.

 “Захопивши лікарню, росіяни розстрілювали поранених пацієнтів-військових”

Анна Олсен. Фото: Новинарня

“Військову кар’єру я розпочала у 19 років. Узагалі, це була моя мрія дитинства – стати військовослужбовицею. Після 9-го класу хотіла піти у військовий ліцей, але мама мене переконала вступити в медичний коледж. І у 2015 році, щойно я випустилася з дипломом фельдшера – одразу підписала контракт із ЗСУ”, – розповідає Аня.

Зараз їй 26. І з них п’ять років дівчина служить у 36-й бригаді морської піхоти, що базується в її рідному Миколаєві.

Перед повномасштабним вторгненням російських військ Рижуля перебувала на ротації в тимчасовому пункті управління 36 обрмп в селищі Каменськ на північній околиці Маріуполя. Це невелика тилова частина: продовольчі й речові склади, медична служба тощо.

Тож Аня займалася звичайною роботою “тилового” військового медика: підписанням шляхових листів, видачею таблеток, бинтовуванням порізаних пальців та лікуванням інших побутових травм, з якими зіштовхуються військові не на бойовому завданні.

Анна Олсен із побратимами

Із наближенням 24 лютого до відома особового складу довели, що в кожного постійно має бути при собі “тривожний рюкзак” з мінімальним набором необхідного, що у випадку тривоги треба ховатися в укриття, бо можливі ракетні бомбардування тощо.

Проте знати, що “велика війна” можлива, й опинитися в її епіцентрі – як виявилося, дуже різні речі.

Повне усвідомлення того, наскільки все серйозно, прийшло до Каменська 26 лютого, коли в пункт дислокації морпіхів уперше “прилетіло” з російського літака.

– Територія там доволі маленька – це колишнє СІЗО, буквально кілька будиночків і доріжка, – розповідає Анна. – На момент прильоту я якраз перебирала медикаменти в бункері. І тут – різкий свист, “бах!”… У першу мить ти сидиш і не розумієш, що трапилося взагалі – мозок просто не хотів це приймати. А тоді залітають хлопці і кричать: “Потрібен медик!”.

І все: розгубленість миттю зникає, ти хапаєш, що треба, й біжиш нагору – виконувати свою роботу.

Там, як виявилося, вже було страшне: горіли машини, будинки, все “розворотило” так, що дуже складно ноги не поламати. Ще й тільки-но сніг розтанув, болотяка така – біжиш, падаєш, брудний, ноги роз’їжджаються… Той ще був марафон.

Наліт насправді виявився несподіваним: це був обід, люди мінялися з постів, ішли їсти, хтось стояв курив. І раптом в одну секунду життя розділилося на “до” і “після”.

Зі мною були дівчата, які вже мали бойовий досвід, тож упоралися ми досить швидко. Проблема була в тому, що машина вціліла тільки одна, а поранених було восьмеро. І ще двоє хлопців, на жаль, загинули. Треба було швидко зорієнтуватися, кому можна надати допомогу на місці, а кого евакуювати в лікарню.

“Важких” було троє. І, на мій превеликий жаль, один із них зрештою не вижив. Але не тому, що медики не змогли йому допомогти. Він би одужав. Якби другу маріупольську лікарню, в якій він лежав, не захопили росіяни.

– Ви маєте на увазі, що вони вбивали поранених?

– Так. Його застрелили на місці. І, мабуть, не лише його. Хоч там були і військові, й цивільні.

Мені про це розповіли вже пізніше, на заводі. Я була шокована. Я ж добре пам’ятаю цього чоловіка: він втратив багато крові, але залишався при свідомості, постійно з нами говорив, допомагав нам, як міг…

Читайте також:
“У мене є чіткі прізвища”: начштабу “Азову” Кротевич готовий свідчити генпрокурорам про оборону Маріуполя

 “Я могла виїхати до бомбардування. Але там же мої хлопці!”

Анна Олсен під час інтерв’ю. Фото: Новинарня

Справжнє пекло в Маріуполі почалося у березні. На той час кілька батальйонів морської піхоти, серед яких був і Анін підрозділ, уже перебували на заводі імені Ілліча, де, як і на “Азовсталі”, були надійні підземні бункери.

Рижулю, як єдину дівчину в підрозділі, хлопці всіляко оберігали. Тож поки вони виконували різні бойові завдання, Аня фактично постійно перебувала в укритті з іншими жінками та пораненими – загалом близько 70 осіб.

– Найбільш важким надавали допомогу в іншому бункері, де був військовий шпиталь. Там же розташовувалося й керівництво нашої бригади. А в нас було лише троє медиків, тож ми розділили обов’язки залежно від того, хто який мав досвід. Бо одна справа, коли ти на кожній ротації маєш справу з “бойовими”. А коли ти з глибокого тилу й найскладнішим твоїм “пораненим” досі був кухар, який через неуважність засунув руку в шинковку…

Хоч мені як фельдшеру було трішки легше в цьому плані, бо я працювала на “швидкій допомозі”. Як десь чогось не знаєш, то “смєкалка” виручає. Але все одно бойовий досвід – це бойовий досвід.

Анна Олсен

– Опинившись у такій “м’ясорубці” після років спокійної служби в тилу, ви не пошкодували, що свого часу вирішили стати військовослужбовицею?

– Ні разу. У мене, до речі, була можливість виїхати ще до початку бомбардування. Але я цілком свідомо вирішила залишитися. Бо це мої хлопці.

Моїм діткам – по 19 років, щоб ви розуміли. Це був найостанніший призов, коли підписали контракт.

Їх було п’ятеро. Мій командир завжди жартував, що я “як квочка з курчатами” – бо де я, там завжди і вони. І ці “діти” вели себе так героїчно, як не кожен “дорослий-дорослий” зможе. може так зробити.

Один хлопчик – у сім’ї пізня дитина, батьків у нього немає, його виховували бабуся з дідусем – закрив собою побратимів. Отримав важке поранення ноги, досі ще його доліковує. А троє вже повернулися у стрій!

– Ви про них як про дітей говорите, а хтось у таких випадках ображається за наших бійців. Бо хоч які вони молоді, а це передусім воїни, захисники.

– Вони герої, звісно. Але для мене вони – діти, – каже 26-річна медикиня.

Читайте також:
Евакуювала маленьку дитину й залишилася: в Маріуполі загинула медик Нацгвардії Олена Кушнір, – ЗМІ

Спроба прориву: “зрозуміли, що пахне смаленим, і вирушили назад”

Анна Олсен. Фото: Новинарня

– 11 квітня на офіційній сторінці 36-ї бригади у фейсбуці з’явився текст зі зверненням морпіха з оточеного Маріуполя, із заводу “Азовмаш”. Автор наголошував, що ситуація дуже складна, в підрозділу закінчуються боєприпаси, а підтримки немає. Тоді багато хто вирішив, що це ворожа ІПСО і сторінку підрозділу зламали. Хоча “Новинарні” достеменно відомо, що лист був справжнім, і написав його один з офіцерів. Згодом допис було видалено, але сталося це вже після того, як стало відомо, що більша частина оточених у Маріуполі морпіхів пішли в полон.

Ще частина, як відомо, зуміли прорватися на “Азовсталь” і продовжували тримати оборону разом із полком “Азов”. Була також група під командуванням комбрига 36 обрмп, Героя України Володимира Баранюка, яка нібито спробувала піти на прорив – і вийшли вони саме із заводу Ілліча. Згодом стало зрозуміло, що сам Баранюк, начштабу бригади Дмитро Кормянков та, очевидно, принаймні частина бійців, які пішли з ними, врешті потрапили в полон до росіян.

Ви перебували в епіцентрі тих подій. Розкажіть як складалася ситуація – з того, що відомо вам особисто. Хто зрештою ухвалював рішення здатися, скажімо, для вашого підрозділу? Адже у вас це відбувалося не так, як на “Азовсталі”, звідки “евакуація в полон” відбувалася за наказом найвищого командування.

– Я звичайний медик, тож навряд чи можу оцінювати ситуацію в масштабах усієї бригади. Але

нам казали, що ми, дуже м’яко кажучи, “трошки в сраці”.

У нас було мало продовольства. Хоч мене як медика більше цікавило медичне забезпечення – а воно теж стрімко вичерпувалося, бо було дуже багато поранених. Та головне, було дуже мало б/к. Конкретно наша зброя (а в мене рота зі специфічною зброєю) закінчилося дуже швидко, залишилися тільки автомати і пістолети.

При цьому “прильоти” ставали все частішими, нас постійно бомбили різними видами авіабомб. І ці удари були настільки точні, що здавалося, наче хтось їм розказував, куди саме треба бити. Бо найбільше “прилітало” саме по офіцерському бункеру.

А оскільки мій бункер був поруч, то й ми постійно отримували “за компанію”. За день могли нарахувати до 8-9 “прильотів”. Уже навіть розклад їхній вирахували й приблизно знали, коли матимемо 1-2 спокійних години.

Рахуєш: три прильоти по ангару вже було – ага, значить, є час швидко вибігти нагору й взяти щось із продовольства (там у нас були мішки з крупами і тушонкою). Ангар величезний, а даху вже фактично немає: стоїш, наче на стадіоні, рахуєш зірки… І бачиш: знов полетіло, треба бігти назад.

Наслідки російських обстрілів на заводі Ілліча. Маріуполь, весна 2022 року

Тобто ситуація була справді дуже складна, і довго так тривати не могло.

В якийсь момент у наш бункер прийшов командир мого підрозділу, щоб порадитися. У нашому підрозділі всі рішення, що стосувалися нас усіх, завжди ухвалювалися колективно. Командир завжди з нами радився: змальовував ситуацію, висловлював свою думку, вислуховував наші. І зрештою ми доходили до якогось спільного компромісу. Це така велика сім’я, недаремно до нас завжди всі в частині намагалися потрапити.

Словом, він приходить, розповідає все, як є, і каже, що буде спроба прорватися з оточення. На той час ми перебували в трьох кільцях російських військ – нас оточувало близько 14 тисяч. І найперше, найближче кільце все більше стискалося: бої вже почалися не тільки на околиці самого заводу, а й фактично біля наших бункерів.

Він пояснив усі ризики. І ми погодилися, що треба спробувати.

Командир розповів, якою плюс-мінус буде дорога; як себе поводити, якщо підіб’ють машину (я мала їхати разом із пораненими); як відрізнити своїх від росіян; що, де і які слова казати та як ми маємо відповідати.

Анна Олсен

І от у глибоку ніч, десь на початку першої, ми спробували виїхати. У мене в підрозділі залишилася лише одна машина, склепана з деталей усіх тих машин, які розбили орки. І от ми в неї повантажилися й поїхали: без ліхтарів, наосліп, довіряючи водію. Завод був величезний – здається, близько 10 квадратних кілометрів.

Ми вже досить багато проїхали, коли почалося бомбардування. Літаки, артилерія, кулемети – там було все. Просто величезна “світломузика” серед ночі. А це ж величезна колона намагалася виїхати. І от усе зупинилося, їхати далі неможливо, навколо тебе щось спалахує, вибухає, горить – змішалися коні й кролики, хаос такий.

Я сиділа в машині біля бензобака, машина була без тенту. Дивлюся: таке небо зоряне, красиве… І думаю: хоч би, якщо прилетить, то так, щоб я нічого не встигла зрозуміти.

І тут наш командир наказує різко повертатися. Ми зрозуміли, що діло пахне смаленим – і вирушили назад.

Читайте також:
У Командуванні навели приклади, чому морпіхи в заблокованому Маріуполі б’ються краще, ніж пише книжка

Або на “Азовсталь”, або в полон

Анна Олсен. Фото: Новинарня

Щойно доїхали до свого бункера й почали вивантажуватися, як просто на нас летить літак і скидає бомбу в ангар, який усього метрів за 200. Я вам так скажу: там навіть ті, хто в Бога не вірив, у нього повірили.

Всі були перелякані, брудні, пошарпало нас добряче, багатьох контузило. Але нам дуже пощастило: всі живі. Бо загалом під час тієї спроби прориву було дуже багато “двохсотих”. Чимало “прильотів” під час обстрілу влучило в машини, які транспортували поранених… Багато хлопців і дівчат тоді полягло.

Ми швиденько забігли назад, у бункер – і вже після цього вирішили здаватися.

– Як ухвалювали це рішення? Теж колективно?

– Так, звичайно. Ми потроху заспокоїлися: хтось приліг відпочити, хтось курив чи пив каву, спілкувалися. А коли почало світати, прийшов командир. І каже:

“У нас тепер два варіанти: або в полон, або на “Азовсталь”. Я прийму будь-який ваш вибір”.

Але на той час прорив на “Азовсталь” здавався чимось нереальним. Бо нас усе-таки було дуже багато. Це ціла колона, з пораненими. Це дорога, якої ти не знаєш, яка частково замінована і повністю прострілюється. Це підірвані мости. Це їхні літаки над твоєю головою.

Ми посиділи, подумали. Я одразу сказала, що в цій ситуації обираю полон. Мені треба повернутися до сім’ї. Командир це прийняв. Ми з ним обнялись, узгодили плани щодо подальших дій, коли повернемось додому. І роз’їхалися.

Та невдала спроба прориву була в ніч з 11 на 12 квітня. А вже надвечір 12 квітня перша партія пішла в полон.

 – Як це відбувалося? Ви вийшли з білим прапором чи якось повідомили росіян про те, що виходите?

– Деталей я не знаю – у нас був старший, який про все домовився. Нас просто знову повантажили в машину і вивезли на кордон заводу, а далі до села Мирне, де стояли війська [угруповання] “ДНР”. Вони нас і “приймали”.

Читайте також:
Морпіхи 36-ї бригади в Маріуполі: частина з’єдналася з “Азовом”, частина – ішла на прорив, багато потрапили в полон

 “Вони серйозно казали, що ми нацисти, їмо дітей, п’ємо кров снігурів”

“Росіяни казали, що ми їмо дітей і п’ємо кров снігурів”. Фото: Новинарня

– Першим ділом у нас позабирали документи, цінні речі, мобільні телефони тощо. Залишили тільки цигарки тим, хто палить, і то не всім.

А які вони несли нісенітниці! В них мізки промиті капітально: нам казали, що ми їмо дітей, що ми нацисти, фашисти, п’ємо кров снігурів і так далі. Ти дивишся: перед тобою доросла людина, яка тобі в батьки годиться. А таке чеше, що на голову не налазить!

Ще вони розповідали, що “це все” через нас: бо ми не захотіли їм дати волю приєднатися до Російської Федерації, бо це ми бомбимо мирні міста, зокрема Маріуполь, тощо.

На щастя, ми в цьому пункті пробули всього десь годин шість. Нам навіть дали чай! Хоча це теж був цікавий момент. Ми так скептично на той чай подивилися, але їхній старший сказав: “Нє бойтєсь, ми же нє ви. Ми нє будєм нікого травіть”.

Зрозуміло, що той чай ніхто не пив.

Потім нас привезли в Оленівку (колонія в однойменному селищі на тимчасово окупованій території Донецької області, де окупанти утримують українських полонених – “Н”). І хлопців наших там зустріли дуже жорстко.

Особливо сильно діставалося офіцерам, вони для них були як червона ганчірка для бика. Чим вище у тебе звання – тим більше тобі “прилітало”.

Дівчат тоді не чіпали. Нас просто вивели із автобуса й вишикували в шеренгу. До кожної підходив інспектор, який там був на зміні, записував прізвище, ім’я та по-батькові, з якої бригади, підрозділу, коли і з якого заводу потрапила в полон.

Анна Олсен. Фото: Новинарня

Умови утримання в Оленівці, звісно, були жахливі: в камері, розрахованій максимум на 6 людей, нас було 39. Спали, де тільки можна: на лавці, під лавкою, на столі, під столом. По двоє, по троє – на один квадратний метр. Одна вставала, щоб розім’яти ноги, а друга лягала – отак і мінялися.

Годували так собі. На сніданок була третина круглого білого хліба і чай… От що-що, а з хлібом в Оленівці взагалі проблем не було. І це був “наш”, рідний хліб, бо він на смак був свіжим, і ми цьому раділи. Ще був обід, який по часу був насправді ближчим до вечері. Тоді давали якусь кашу, але її було дуже мало – менше за мій кулак. Взагалі, порції були геть смішні, їх і нам, жінкам, не вистачало. А що вже й казати про хлопців.

Колонія №120 в Оленівці. Ілюстративне фото

Часом нас брали на роботи – чистити картоплю чи цибулю, допомагати на кухні, розносити цю їжу своїм же хлопцям. Це була хоч якась комунікація, бо іншої можливості їх побачити ми не мали.

Але в Оленівці ми пробули недовго – може, з тиждень.

А далі нас вивезли на територію Росії. І там ми зрозуміли, що в “ДНР” – це була ще така собі “лайтова версія” полону…

Читайте також:
Чи є війна після полону? Розповідь мехвода з Донбасу, який втратив Щастя й ногу, але не віру в Україну

 “Нам пощастило: від стресу пішов гормональний збій, і місячні припинилися”

Анна Олсен з кореспонденткою “Новинарні” під час інтерв’ю. Фото: Новинарня

– Як виявилося, нас привезли в Таганрог, це Ростовська область РФ. І щойно нас вивели з автобуса, ми зрозуміли, що дуже крепко влипли: зараз почнеться гра на виживання і на перевірку твого морального і психічного духу.

Адже тільки ми ступили на землю, нас поставили “в позу коня”, раком. Щоб ви розуміли: я лобом мала торкатися своїх колін. Руки завжди мають бути за спиною, голова геть загнута – ти в принципі не бачиш, куди біжиш (а підганяють). Не встигаєш – тебе беруть за шкірку, як кошеня, і тягнуть, куди їм потрібно.

Там нас утримували в СІЗО, де розселили по різних корпусах і поверхах. Поводилися там із нами так, що й ворогу не побажаєш. Ці люди взагалі поняття не мають, що таке Женевська конвенція, як треба поводитися з військовополоненими. Не давали жодної можливості зв’язатися з рідними й навіть повідомити їм про те, що ми живі.

З одягу нам видали робу, в якій ходять їхні осуджені: штани, блузка, кітель і взуття 43-го розміру. Як хочеш, так і бігай в ньому зі своїм 38-м.

Ліжка були залізні, такі що не прогинаються, просто литі. А щодо їжі – то в нас так навіть собак не годують. Порції були крихітні, але це й неважливо, бо ця “їжа” була холодна й абсолютно прокисла. Їсти таке просто неможливо.

Нас рятувало тільки те, що раз на день давали по два шматочки чорного і білого хліба. Так на хлібі й воді і просиділи всі 35 днів, скільки я там була.

“Купалися” один раз на тиждень у холодній воді 3 хвилини, тож про якусь особисту гігієну теж мови не було. Якщо в когось починалися “критичні дні”, то видавали якісь прокладки, але вони геть нічого не вбирали.

Правда, в цьому плані багатьом дівчатам “пощастило”, бо від стресу пішов гормональний збій, і менструації припинилися.

Але такими “везучими” виявилися не всі.

Читайте також:
“Медики РФ боялися дивитися нам в очі”:
з полону повернувся боєць, який гвинтокрилом дістався “Азовсталі”. ВІДЕО

“Моє тату поливали окропом: хотіли зняти разом зі шкірою”

Анна Олсен. Фото: Новинарня

– Вас допитували?

– Постійно. Ми, дівчата, чули багато образ на свою адресу: що “жінки повинні сидіти вдома, вагітніти й прислужувати своїм чоловікам, а не сунутися у військо”, і все в такому плані. Звичайно, це все супроводжувалося великою кількістю ненормативної лексики.

Допити проводили переважно російські кадрові офіцери, “спецназ” і оперативні працівники, і всі вони поводилися, як звірі. Застосовували не лише моральні, а й фізичні тортури. За гендерною ознакою в цьому сенсі не розрізняли: мовляв, якщо вже ти не сидиш вдома як чоловікова прислуга, а вдягла форму, то це твої проблеми, що тобі зараз буде прилітати. І били вони, куди тільки хотіли… уточнювати не буду.

При цьому росіяни постійно намагалися виявити серед нас то якусь дівчину-снайпера, то агентку СБУ чи ще щось. І вічно намагалися приміряти цю потрібну їм роль до кожної з нас, кому що більше підходить. От я чомусь підходила під роль снайпера найбільше. На запитання, чому, отримала відповідь:

“Бо в тебе два татуювання на руці і ти руда!”

– Українських татуювань рашисти, як ми знаємо, дуже не люблять.

– О, так, за татуювання я “відхоплювала” у фізичному плані дуже часто й багато. Ось це тату (показує руку) обливали окропом – намагалися його “зняти”. Погрожували, що мені відріжуть руку або обріжуть ножем шкіру, називали нацисткою, фашисткою…

Правда, ми для них усі нацисти й фашисти, які “відреклися від своєї історії”. При цьому вони самі навіть історію Другої світової війни повністю перекручують. За їхньою пропагандою, ми працювали з нацистами, вбивали поляків і євреїв – та мало не весь світ вбивали. А вони такі класні, прийшли і весь світ урятували.

Ще вони переконані, що ми зневажаємо ветеранів Другої світової, що в нас тут, як вони кажуть, “факєльниє шествія”, що ми кричимо “за Бандеру” і мало не з вилами ходимо і б’ємо москалів. І що тих, хто говорить російською, ледве не ногами на вулиці забивають – отож вони й прийшли їх “асвабаждать”.

А я виросла в російськомовному місті. Вільно володію трьома мовами (окрім української, російською й англійською; ще зараз турецьку вчу), але все своє життя розмовляла суржиком. А багато моїх друзів російською говорять – і ніколи ніхто не мав жодних проблем!

– Це ви їм так відповідали?

– Ну, спершу я було намагалася пояснити, що я з півдня України, що в нас багато хто говорить російською. Та в мене навіть у школі був предмет “Російська мова і література”! Казала їм, що читаю – ну, на той час читала – книжки російських поетів.

Але для них це було щось із області фантастики, бо ламало усталену картинку. Там мізки настільки промиті, що легше стінці пояснити, що вона стінка, ніж їм щось доводити.

А хлопцям було набагато гірше, ніж нам. Моя камера була якраз навпроти “допитувальної”, куди їх заводили. І в нас від 8-ї ранку до пізнього вечора було чути все, що там відбувалося. Це ще й морально давило.

Читайте також:
Снайперка Олена Білозерська: Здаватися в полон мені не можна, хіба доведеться застрелитись

“Ти прокидаєшся, їси і навіть ходиш в туалет під гімн РФ”

Анна Олсен. Фото: Новинарня

– А ви вірили в те, що вас звільнять, обміняють? Що Україна про вас не забула?

– Скажу чесно: інколи проскакувала думка, що це ніколи не закінчиться. Дуже вже діставала ця постійна промивка мізків. Вони ж безперервно казали, що України вже немає, що Європа від нас відмовилася. Що тут уже скрізь російські банки, російська валюта, і міняти нас ніхто не буде, тому сидітимемо там доти, доки якийсь рускій не зжалиться й не вирішить на котрійсь оженитися…

Постійно крутили нам гімн Російської Федерації. Уявіть собі: ти прокидаєшся, їси і навіть в туалет ходиш під гімн РФ, який тебе ще й насильно змушують вчити і співати. Це мінімум по 17 разів на день було!

При цьому нам узагалі заборонялося розмовляти українською мовою. Якщо це чули, то спочатку були погрози в усній формі, а на другий чи третій раз – уже й фізичне покарання. Але ми все одно хоч пошепки, але говорили. І взагалі, дуже одна одну підтримували.

Наприклад, коли доводилося співати їхній гімн, то ми як робили:

одна-дві дівчини стоять ближче і голосно затягують російський гімн, а решта співають Гімн України.

Це дуже допомагало не впадати у відчай і пам’ятати, що ми – українці, а тому ми це все витримаємо. Бо скільки наш народ гнітили за мову, за культуру – а ми їх зберегли!

Я постійно казала: дівчата, про нас пам’ятають, ми повинні все витримати. Не може бути такого, щоб наша країна не хотіла нас повернути додому. Можу посперечатися, що це саме російська сторона нас не хоче підтверджувати і подавати на обмін.

І як виявилось, я була права. Росіяни підтвердили нас як військовополонених аж влітку – очевидно, вже після того, як перевезли в Бєлгородську область. А потім з’ясувалося, що російська сторона кілька разів зривала вже запланований обмін. Вони дуже часто так роблять.

Читайте також:
“Перший укроп, що дійшов до Стаханова”.
Історія полону та повернення на фронт 56-річного бійця 57 омпбр Юрія Лазарьонка “Діда”

 “Засуджені за тяжкі злочини росіянки дуже нас боялися”

– Куди вас привезли в Бєлгородській області?

– Коли після 35 днів у Таганрозі нас знову кудись повезли, ми були певні, що їдемо в якусь іще більшу сраку. Але там виявилося трохи легше. Це була виправна жіноча колонія у місті Валуйки, де утримують російських жінок, засуджених за тяжкі злочини. Але пересікалися ми з ними тільки на роботах.

Робота – це типу швейної фабрики, де дівчата працюють як швачки. Ми там працювали два з половиною місяці й навіть, так би мовити, отримували зарплатню. Але вона вся йшла на гігієнічні потреби, адже нам не видавали ні шампуню, ні інших засобів гігієни.

Ув’язнені у колонії російського міста Валуйки під час роботи. Ілюстративне фото з відкритих джерел

– А як до вас ставилися російські “уголовниці”?

– Вони не дуже з нами спілкувалися, але коли розмовляли, то переважно переповідали всю ту пропаганду, яку бачили по телевізору. Що в Україні вже немає зерна, хліба, води, що в нас тут пенсіонери з голоду помирають, а в армії всі спилися або “знаркоманилися”. Найстарша на роботі запевняла, що в нас одна буханка хліба вже коштує 500 чи 600 гривень.

Але переважно вони трималися подалі. Бо дуже нас боялися! І не лише вони, а й жінки-інспектори. Особливо тому, що вони намагалися на нас кричати, якось принижувати, а ми на них узагалі реагували.

На роботу нас, 24 українських дівчат, водили двоє “спецназівців” і двоє інспекторів. Навіть в туалет нас супроводжували: поки ти робиш свої справи, один стоїть при вході, а інший – прямо під кабінкою! Такі ми небезпечні.

Якось під час роботи виходимо всі разом на плановий перекур в курилку, а там поруч жінка [засуджена] грядку сапала.

То вона щойно нас побачила – впала на живіт і почала відповзати. Ми такі трішки в шоці на це дивимось.

Оперативний працівник, який нас охороняв, питає її, в чому справа, а вона каже: “Так я їх боюся! Я не хочу, щоб вони мене бачили. А раптом вони мене потім знайдуть і уб’ють!” (сміється).

Анна Олсен “Рижуля”. Фото: Новинарня

– А в кімнатах, виходить, ви жили тільки зі своїми, окремо від інших?

– Так, по 19-20 дівчат в одній секції (так там називаються кімнати).

Спершу з Оленівки в Таганрог нас забрали 80 дівчат, а у Валуйки привезли вже близько 60. Побачитися з товаришками з інших кімнат ми могли під час прогулянок чи в їдальні, куди заводили одночасно по дві секції.

Якщо чесно, ми думали, що тих дівчат, яких у Валуйках не було, вже обміняли. Дуже сподівалися на те, що вони вже вдома і можуть передати нашим рідним, хто з ними був.

У нас одразу була домовленість: хто перший повернеться в Україну, той зразу має казати прізвища або написати родичам інших. Бо ми ж навіть не були впевнені, чи знають наші рідні, що ми взагалі живі.

Тому коли нас уже під час обміну всіх звели докупи, було дуже дивно бачити знайомі обличчя. Ми ж по всій Росії були розкидані – хтось змінив там три місця утримання хтось – п’ять, хтось іще більше.

Читайте також:
“Я не хочу владу образити. Я просто хочу повернути свою дитину”: як рідні полонених захисників Зміїного борються за їх повернення. ВІДЕО

 “Вони розуміли українську мову, але не розуміли нас”

Анна Олсен. Фото: Новинарня

– Валуйки – це вже зовсім поруч із Харківщиною, там живе досить багато етнічних українців. Ви якось це відчували?

– Скажімо так, фізичне насильство над нами там припинилося. Але натомість моральне було дуже сильним. І саме тому, що там багато співробітників були з українськими родинами – “помєсь кровєй”, як вони на себе казали. Вони розуміли українську мову, але не розуміли нас: для них ми були фашистами – “нацисти”, “фашисти”, “ідейні”.

– Тобто ті, хто мав українське коріння, виявилися ще більшими ненависниками українства, ніж етнічні росіяни?

– Виходить, що так. Але що від них хотіти, з такою пропагандою. Нас там змушували дивитися їхній телевізор, так по ньому постійно розказували, що Європа без Росії зимою помре в холоді без газу, тому там всі вже на стороні Росії, бо тільки Росія здатна всіх врятувати. І поки ми вимушено дивилися цю маячню сивої кобили, вони стояли й так серйозно кивали: “Так, наша Росія велика, так, ми таке можемо. А ви такі-сякі погані”. Нам було смішно, звісно, але за сміх могло й “по шапці прилетіти”.

Водночас саме у Валуйках почалися розмови про те, що нас можуть обміняти. Там із нами також працювали оперативні співробітники, які намагалися отримати від нас якусь інформацію, але вони вже принаймні відповідали на питання й підтвердили, що вже подано списки на наш обмін. Звичайно, казали, що Україна нас не забиратиме, що їй нема на кого нас міняти й таке інше. Але було зрозуміло, що принаймні якийсь процес уже пішов.

А потім нас підняли о 4-й ранку, вивели надвір… і повезли в іншу колонію, в Курській області. Це вже потім з’ясувалося, що це було останнє місце перед обміном, а тоді ми цього, звісно, не знали.

Читайте також:
В’язні Мордору. Де утримують полонених Росією українців і чому так важливо про них розповідати

“За кожну провину – по 200 присідань. Зате як на мені тепер форма сидить!”

Анна Олсен. Фото: Новинарня

– У новій колонії нас, військовополонених українок, розвели по різних камерах. Узагалі, камери там були дуже тісні, там на дуже маленькій площі могло перебувати від 8 до 13 жінок. При цьому ще стояли рядами двоярусні ліжка і маленький стіл, за яким поміщалося максимум 4 людини. Тож навіть під час прийому їжі доводилося мінятися: поки одні їли, інші сиділи на підлозі чи стояли, щоб якось поміститися.

Але це нам ще пощастило, бо до тих, хто опинився в так званому ШІЗО (штрафному ізоляторі), було набагато жорсткіше відношення: значно менше часу на прийом їжі, на вкладання спати…

Щоправда, вкладатися в ліжко там усім треба було дуже швидко. Ми навіть сміялися, що в місцевих інспекторів була гра “Лягти спати за 3 секунди”.

Якщо ти за 3 секунди не встиг лягти і накритися, то тебе піднімали і “качали”.

– Це якийсь евфемізм для чергового виду знущання?

– Ну, як сказати. “Качали” – це в прямому сенсі, за будь-яку “провину”. Ми за день рахували, що могли зробити 200 присідань, а потім – ще 200 присідань зі стрибком. Якщо я за щось і можу бути вдячна росіянам, то це за те, що на мені тепер форма ще краще сидить (сміється).

Це крім того, звісно, ми ще мусили декламувати їхні вірші, кричати їхній гімн, марширувати і слухати їхні “лекції” – так зване радіо, де розповідали, що ми фашисти. Але там ми вже пробули недовго.

Читайте також:
Жорстокі тортури, хронічне недоїдання: Буданов розповів про умови утримування наших полонених

“Російські військові, на яких нас обміняли, не могли дивитися нам в очі – їм було соромно”

Анна Олсен. Фото: Новинарня

– Розкажіть, як відбувався обмін.

– Одного дня нас знову підняли десь о 4-й, сказали зібрати всі речі й відвели в “автозаки”. Ми подумали, що це чергове переведення в інше місце утримання. І на цей раз кудись далеко, адже привезли нас на аеродром – було чути гул літака. Бачити ми його не могли, бо нам зав’язали очі і зв’язали руки скотчем (а кому менше пощастило – стяжками). Але було зрозуміло, що літак великий. Нас посадили просто на залізну підлогу такою собі “ялиночкою”: кожній казали розставити якомога ширше ноги, щоб попереду тобі “в пах” сідала інша дівчина. І так ми летіли десь години три.

По їхній розмові вже можна було зрозуміти, що летимо ми у Крим. І справді: коли нас вивели з літака, в обличчя вдарив такий рідний морський вітер. Я до 2014 року дуже часто їздила в Крим із друзями, люблю його дуже. Так і відчула, що ми десь коло Севастополя (згодом виявилося, що так і було).

Нам розв’язали очі й руки, дали навіть сходити в туалет – і повантажили в КамАЗи з їхніми “Zетками”. І хоч як було страшно, що буде далі, але головне, що ми вже були в Україні. Хай на поки що окупованій території, але все одно це вже своя земля!

Машину вони “зашили”, але цього вони теж робити не вміють, тому залишили нам отакенну дірку. І дівчата, які сиділи біля борта, бачили назви, які ми проїжджаємо. Проїхали Джанкой, їдемо далі. Тут одна дівчина повертається і плаче, а в самої така усмішка широченна! Каже: “Дівки, ми в Херсонській області!”

Тут ми всі заусміхалися, бо це ж уже геть до наших близько – в разі чого можна й драпанути!

Правда, потім борт більше привідкрився, і ми побачили пікап, у сидить чоловік по формі і тримає ПКМ, заправлений в сторону наших машин. Тобто якщо хтось таки надумає втікати, то можуть просто пристрелити…

Він нас супроводжував майже до лінії, де відбувся обмін, але десь трохи менш ніж за кілометр розвернувся назад.

Але перед тим, уже в Запорізькій області, ми ще зупинилися, щоб “позувати” їхньому телебаченню. Чули, як вони говорили: “Так, треба, щоб вони сказали, що не ображали, годували як кінозірок і ставлення таке ж було”. Ми такі думаємо: хоч би не в нашу машину, бо ми зараз такого їм розкажемо… У нас пів машини – з морської піхоти! На щастя, вони до когось іншого зайшли.

Під час обміну в Запорізькій області. Кадр відео

І от нарешті машини зупинилися, борти почали розшивати – і тут ми бачимо рідний піксель! Я ніколи в житті не думала, що так рада буду бачити рідну форму!

Нас випускають з машини, ми вже, як за звичкою, виходимо: руки загнуті, голова нагнута, аби не “получити”. І нам просто кажуть рідною мовою: “Дівчата, ви вже в Україні, ви вже не полонені” (тут у веселої Рижулі мокріють очі, вона робить паузу – “Н”).

Нас вишикували, почали на прізвище викликати й відправляти вперед групами по 10-15 дівчат. А назустріч нам ішли росіяни. Було так дивно бачити, які вони вгодовані, поголені, помиті, зі своїми речами – валізами, сумками.

І ми такі назустріч ідемо – худі, брудні, в чужих речах (адже навіть своїх речей не було, у нас же геть усе відібрали). Хтось навіть ішов у різних берцях, не по розміру. Контраст дуже великий.

– У цьому обміні було багато цивільних російських моряків, які “застрягли” в Україні після повномасштабного вторгнення сюди їхньої “родіни”. Вони все ж не військовополонені, тому, мабуть, і були з валізами.

– Так, але там точно були і військові. Їх було одразу помітно: вони йшли, похнюпивши голови, й не могли нам дивитися в очі – їм було соромно. А ми замучені такі, стомлені – а йдемо з гордо піднятою головою, щасливі!

Звільнені з полонену жінки-військові, 17 жовтня 2022

І ще в демілітаризованій зоні дівчата почали співати Гімн України. Неорганізовано, несинхронно, хто як може, але це було так приємно!

А найбільш показовим було те, як нас зустрічали. Ми обнімалися, плакали разом із хлопцями, які супроводжували обмін, нас повезли в комфортабельних автобусах: ось вам вода, цукерки, цигарки, все що хочете… Одразу дали телефони, щоб зателефонувати рідним.

А їм просто сказали “Слава России!” й посадили… в ті самі вантажівки, в яких привезли нас! Так само зашили й поїхали. Та хіба ж так зустрічає звільнених з полону країна, яка справді хотіла їх повернути?! Враження було таке, що їх насильно змусили забрати.

– Так, на відео помітно, що ті цивільні моряки від цього відверто не в захваті.

– …А ми, коли вже сюди приїхали, то ще довго не вірилось.

Здавалося: зараз ляжеш спати – і знову прокинешся під гімн РФ.

Але день, другий, третій – рідна форма, рідна мова, рідна країна, і ти такий: “Боже, нарешті! Нарешті це все вже закінчилося!”

Читайте також:
“Вони звинувачують нас у тому, що роблять самі”: Тайра розповіла про своє перебування в полоні

 “Вірю, що ЗСУ скоро звільнять усі наші території і я побачу свою доньку”

Анна Олсен. Фото: Новинарня

– Вам відомо щось про долю тих жінок, які нібито вирішили залишитися на окупованій території? Принаймні росіяни саме цим пояснювали той факт, що обмін де-факто був “110 на 108”, бо двоє визволених з полону дівчат не захотіли повертатися в Україну.

– Так, справді. З нами були цивільні дівчата, які вирішили залишитися на тимчасово окупованій території Донецької області. Пояснювали вони це тим, що в них там сім’ї, літні батьки, які з певних причин не могли виїхати звідти з Маріуполя, наприклад. І раніше такі були, хто в Росії вирішив залишитись. Декого з цивільних захопили в окупованих на той час населених пунктах Харківщини, вони були перелякані, розгублені. А можливо, й справді проламалися під тією пропагандою. Зрештою, це особиста справа кожного.

Нам, військовим, неодноразово пропонували російське громадянство,

паспорт на тимчасово окупованій території, стати зрадником або дезертиром. І навіть уявити собі таку думку було неможливо: ми готові були сидіти, скільки завгодно, аби лише потім повернутися в Україну. Але цивільні все-таки менш до такого підготовлені.

Хоча це, звісно, трішки неприємно. Адже ми стоїмо на захисті цивільних, а тут нам таку свиню підсовують.

Анна Ольсен - реабілітація (1) Анна Ольсен - реабілітація (2) Анна Ольсен - архів (3) Анна Ольсен - архів (4)
<
>
Рижуліна реабілітація триває успішно)

– У зв’язку з цим “жіночим” обміном було кілька таких щемливих історій, коли матері з дітьми нарешті зустрілися. Зокрема, всім відома історія медика з “Азовсталі” Вікторії Обідіної, яку під час фільтрації розлучили з дочкою Алісою. Тепер вони нарешті разом. А ваша донька досі залишається на окупованій території. Вам вдається спілкуватися?

– На жаль, тільки за допомогою текстових і голосових повідомлень по месенджеру. Ті свинособаки обірвали там зв’язок, і я навіть не можу зателефонувати по відео. Ми не бачилися вже майже рік, бо я ще до ротації відвезла її до бабусі. Шестиріччя своєї дитини я зустріла в колонії у Валуйках і навіть привітати її не могла. Тому це щастя, що зараз ми можемо хоч якось спілкуватися.

Слава Богу, моя дитина ще не розуміє, де я була. Для неї полон і полігон – це одне і те саме. Вона думає, що її мама сидить десь там у палатці, п’є чай коло буржуйки і дивиться ТікТок. Хай вона так і думає.

А я вірю в те, що наші Збройні сили роблять усе можливе для того, щоб якнайшвидше очистити нашу територію від тієї погані повернулася, і ми з донькою скоро зустрінемося. І сподіваюся, що вже скоро після реабілітації стану назад у стрій і зможу разом із хлопцями на нашій звільненій території зайти і сказати своїй дитині: “Вітаю тебе!”

Анна Олсен “Рижуля”. Фото: Новинарня

– На штормовий берет морпіха здавати не плануєте?

– Я думаю, що пройшла вже таку “смугу перешкод” у полоні, що мені його мають дати і без здачі іспиту (сміється).

Читайте також:
“Я впевнена, що “азовці” повернуться в Маріуполь”.
Колишня пресофіцерка “Азову” – про свою службу в полку, “велику” війну та перемогу


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.
[sendpulse-form id="91944"]