В’язні Мордору. Де утримують полонених Росією українців і чому так важливо про них розповідати

 

автор: Олена Максименко
фото автора та з відкритих джерел

Те, що відбувається з українськими бранцями на окупованих територіях, або ж на території РФ, лишається рівнянням із багатьма невідомими. Українські правозахисники відтворюють це полотно за деталями, які вдалося знайти: картина, що відкривається на звільнених землях; свідчення полонених, які повернулися по обміну.

Медійна ініціатива за права людини станом на травень встановила понад 20 місць утримання українців – як військових, так і цивільних. Скільки таких місць залишаються невстановленими – не знає ніхто.

Мапа утримання полонених російськими військами українців. Інфографіка: Медійна ініціатива за права людини

Підстави для затримання людини їм не потрібні – схопити можуть будь-кого

“…Потім нас перегрузили в холодильники, там переночували. Звідти переправили через Чорнобильську зону в Білорусь, далі – в Росію, в Брянську область. СІЗО №2. Там було “найвеселіше”. За “тюремними законами” прийняли нас… почалися допити, допити, і ще раз допити… Для них ми фашисти, нацисти… у них інформація – тільки “1-й канал” і “Раша тудей”. З того, що вони показуть, – це ми нелюди, а не вони”.

Волонтера з Київщини Дмитра Левицького, як і його колегу Володимира Хропуна, російські загарбники захопили 18 березня в селі Козаровичі. Чоловіки – в “мирному житті” підприємці – займалися евакуацією мирних мешканців з окупованих сіл Київської області. Через рашистські блокпости доводилося проїздити не раз. Проте саме в цей день окупантам “щось не сподобалося” – і волонтерів захопили в полон.

“Ті, хто стояв на блокпостах, періодично хотіли почути від нас якісь новини – бо в них там фактично не було зв’язку із зовнішнім світом”, – розповідає Володимир, який інколи намагався “просвіщати” російських солдатів й розвінчувати міфи їхньої пропаганди. Часом навіть мав у цьому певний успіх – когось вдавалося принаймні “присоромити”. Але цього разу вийшло інакше.

Волонтер Володимир Хропун, колишній бранець РФ. Фото: Новинарня

“Напередодні якраз був “прильот” – у Нові Петрівці. Тоді загинула 2-річна дитина. Я їм і кажу: “Хлопці, ви ходите по крові! Дивіться, що ви робите, куди ваші ракети б’ють! Навіть фашисти не дозволяли собі нищити мирне населення, як ви!” Звісно, їм ці слова не дуже сподобалися. І я був “заарештований”, – каже волонтер.

І водночас підтверджує, що насправді жодні “підстави” для затримання мешканців захоплених ними населених пунктів окупантам не потрібні:

“Причин для викрадення людей у них були мільйони. Із нами особисто сидів, як він казав, “істинний росіянин” – москвич із російською пропискою. Був і викрадений білорус. А в одного чоловіка рідний брат – заслужений герой Росії, та це його не врятувало. Поняття “закон” для них не існує взагалі”.

Читайте також:
“Вони не люди”. ГУР оприлюднило шокуючу розмову російського солдата з матір’ю про катування полонених українців

Показали на відео живим – а потім із Севастополя повернули його закатоване тіло…

“Як правило, затримували чоловіків, які потрапляли на очі армійцям. Зазвичай затримання починалося з перевірки телефонів: шукали передусім фотографії. Приводом могло стати навіть не фото з переміщенням техніки або позиції, а звичайний знімок місцевості. Також їх цікавили дописи в соцмережах. Наші люди не звикли боятися і мовчати, тому багато хто писав: “Орки тут”, “Вони йдуть”, “Там-то бачили таку-то колону”… Після таких затримань когось утримували кілька днів, когось – кілька тижнів, а когось потім вивозили на територію РФ”, – розповідає координаторка Медійної ініціативи за права людини Тетяна Катриченко.

Ця ініціатива була створена 2016 року як поєднання журналістики і правозахисної діяльності у розслідуванні порушень прав людини. Починали роботу з досліджень в окупованому Криму і в зоні бойових дій на Донбасі. Тепер територія дослідження значно розширилася…

Ольга Решетилова. Фото: Новинарня

Координаторка МІПЛ Ольга Решетилова зізнається, що дослідження щодо місць утримання полонених українців далося нелегко: і в моральному сенсі, і з точки зору доступу до інформації.

“Тому що інформацію зараз обмежують всі. І, зі зрозумілих причин, російська сторона – вона не підтверджує дані про людей, яких утримує. І українська держава – оскільки, можливо не всією інформацією володіє… а якась інформація не підлягає розголосу”, – пояснює Решетилова.

Вона акцентує: розголошення списків ув’язнених – це гарантія того, що про цих людей не забудуть, що про них будуть запитувати як міжнародні інституції, так і українська держава.

Це підтверджує її колега, координаторка МІПЛ Тетяна Катриченко:

“Не всі ці люди, про яких ми говоримо, можуть бути у списках затриманих, і, відповідно, у списках на обмін. Тому важливо, щоб інформація про затримання ставала публічною, щоб був суспільний запит, щоб зрозуміти, що відбувається з тими людьми, де вони, як їх повернути”.

Однак, на жаль, і розголос не завжди гарантує повернення бранців живими.

Решетилова згадує: буквально днями з’явилася інформація, що колишнього військовослужбовця, якого вже навіть бачили на відео, в СІЗО у Севастополі, закатували до смерті.

“Його тіло кілька днів тому привезли в Миколаїв… На превеликий жаль, навіть встановлений факт перебування людини на території Росії чи на окупованих територіях не гарантує, що ця людина повернеться додому живою. Тому ми наголошуємо на тому, що максимальна публічність важлива”, – наголошує Решетилова.

Читайте також:
Матері прислали фото мертвого українського військового, який потрапив у полон в Маріуполі

Старі схеми на “новоокупованих” землях

Жест учасника українського мітингу в Херсоні, спрямований до окупантів. 5 березня 2022. Фото: ФБ Медіаплатформа “Вгору”

За словами Ольги Решетилової, нині правозахисники розділяють “староокуповані” і “новоокуповані” території. Хоча деякі “практики”, відпрацьовані ще у 2014 році, Росія перенесла й на ті землі, які зайняла після 24 лютого 2022-го. Особливо це характерно для півдня України, де, на відміну від Київщини, Чернігівщини й Сумщини, людей “хапали” не лише “просто так”, а передусім за проукраїнські настрої.

“У перші дні [після “нової” окупації] було реально складно досліджувати, що відбувається на цих територіях, оскільки місцеві мешканці були заблоковані – хтось у своєму місті, а хтось навіть у власному дворі. На півдні – ми говоримо зараз про Херсон, Бердянськ, Каховку, Нову Каховку – люди почали зникати передусім після проукраїнських мітингів“, – розповідає Тетяна Катриченко.

Саме за такою схемою РФ діяла 2014 року на Донеччині й Луганщині – коли людей викрадали, утримували в приміщеннях місцевих відділків поліції, СІЗО або й просто в підвалах.

На півночі схема викрадання людей була іншою, але, звичайно, й тут особливо патріотично налаштовані українці дратували окупантів найбільше.

“У Катюжанці ми спілкувалися з чоловіком, у якого під час обшуку знайшли кілька українських патріотичних книжок і магніт із чорно-червоним прапором. Його за це катували, влаштовували хибний розстріл, стріляли над головою”, – каже Артур Пріхно, журналіст Медійної ініціативи за права людини, відповідальний за територію Київщини.

Зрозуміло, що під особливим ударом опинилися причетні до Збройних сил та ветерани АТО, на якийх полювали прицільно.

“Росіяни їх дуже бояться! – переконаний Володимир Хропун, поряд із яким утримували кількох колишніх бійців. – Одне тільки слово “бандерівець” чи “АТО” – це для них дуже страшно! І ставляться до таких людей дуже жорстко. Їх затримують цілеспрямовано, за списками, які значною мірою отримують через наших колаборантів”.

Координаторка Катриченко також вважає, що військові РФ або окупаційна влада мають списки колишніх учасників АТО, колишніх військовослужбовців або поліцейських.

“Можна лише припускати, як вони ці списки отримували. Ми знаємо, що зараз цей процес відбувається в Херсонській та Запорізькій області, бо за адресами ходять і шукають колишніх військовослужбовців. Такі самі випадки були і на Київщині, і в Сумській області”, – зазначає Тетяна. 

Вразливою мішенню стали не лише ветерани, а і їхні рідні: за словами Ольги Решетилової, якщо окупанти не знаходять того, кого шукають, то починають тиск на сім’ї.

Читайте також:
“Усе російське вбиває – мова, церква, какая разніца…” Священник ПЦУ з Херсона розповів, як його катували окупанти

“Завантажили полонених в “Урал” і повезли на чолі колони, прикриваючись від обстрілів”

Представники МІПЛ побували в місцях утримання полонених у Катюжанці, Козаровичах, Димері, Гостомелі, Ірпені та Бучі.

“На димерському напрямку основним місцем утримання затриманих був так званий ливарний цех біля підприємства “Вікна Ленд”. Туди звозили цивільних із Катюжанки, Козаровичів та інших населених пунктів тієї частини Київщини, і тримали їх у невеликому приміщенні.

Натомість у Гостомелі, Бучі та Ірпені було більше місць утримання. Часто бранців тримали там же, де російські військові базувалися самі – а таких місць було безліч, включно зі звичайними квартирами в будинках”, – розповідає Артур Пріхно.

Основним місцем накопичення полонених, звідки людей відправляли в Білорусь і згодом у Росію, було військове містечко в Гостомелі. Як розповідають звільнені з полону, там їх тримали у приміщенні напівзруйнованої їдальні, в непрацюючих холодильних камерах.

У селі Ягідне на Чернігівщині практично всіх мешканців, які не встигли виїхати, зігнали в підвал школи й там тримали. Допитували, підозрювали всіх у тому, що вони навідники вогню чи шпигуни.

Волонтер Дмитро Левицький, колишній бранець РФ. Фото: Новинарня

Волонтери Володимир та Дмитро розповідають, що після затримання на Київщині їх шість діб тримали в приміщенні без вікон у селі Димер. Час доби бранці визначали за смужкою світла у щілині під дверима. З їжі – каша, військовий крекер, 30-літрова каністра води на день на всіх. 

“В останній день, коли нас уже етапували, в приміщенні на 28 квадратних метрів зібралася вже 41 людина. Спали в основному на бетоні, на матрацах – по 6 чоловік на один матрац”, – пригадує Володимир Хропун.

Із Димера бранців завантажили в “Урал”, спеціально його розтентувавши: щоб українські військовики бачили, що там везуть цивільних.

“Із Димера забрали 17 чоловік. Нашу машину пустили першою в колоні. Їхали, мабуть, через Катюжанку. Там вони нас залишили під обстрілом, самі повтікали. Потім ми  заїжджали в Бучу, до білої церкви – я зміг трохи підняти шапку й озирався по сторонах. Там нас знову-таки залишили, бо почався обстріл, і втекли. Потім те саме було в аеропорту, а вже далі повезли “на Чорнобиль”… – згадує Дмитро Левицький.

Читайте також:
Росіяни на Київщині взяли в полон журналіста УНІАН Дмитра Хилюка

Російські ЗМІ представляли цивільних як військових, що добровільно здалися в полон

Віцепрем’єр-міністр Ірина Верещук зустрічає визволених з полону українців, 30 квітня 2022 року. Фото: Telegram-канал Ірини Верещук

Загалом, на умовній півночі ситуація для дослідників зараз легша, ніж на півдні, адже окуповані на початку повномасштабного вторгнення частини Київської, Чернігівської, Харківської і Сумської областей уже звільнені. Тетяна розповідає – там були помічені представники превдореспублік, і вони облаштовували вогневі позиції прямо у дворах місцевих жителів. Господарів закривали в підвалах власних будинків чи зганяли до інших приміщень, наприклад, підвалу школи або якогось підприємства.

Особливо показовим моментом є “відловлювання” цивільних та спроби їх “подати” як військових.

“Військовослужбовців і цивільних об’єднувало те, що їх спершу разом утримували в одних місцях позбавлення волі, а потім разом вивозили на територію РФ. Ми припускаємо, що цивільних затримували з метою поповнення обмінного фонду. Їх потім намагаються представити як комбатантів: перевдягають у військову форму, допитують як “корегувальників”, “навідників”. І  потім міняють і цивільних, і військовослужбовців на військових російської армії”, – каже Тетяна.

Журналістка МІПЛ Марія Климик, відповідальна за історії полонених із Сумщини, розповідає одну з таких історій, переказану мешканцем Тростянця Олександром.

Місто Тростянець було окуповане з 24 лютого по 26 березня. Чоловіка схопили 12 березня, коли він разом із тестем ішов додому.

За словами Олександра, до них на авто під’їхав бойовик “ДНР”. Зупинив, відібрав телефони, накинув на голови мішки й повіз у приміщення місцевого вокзалу. Туди звозили чоловіків, яких хапали на вулиці.

Олександр каже, що їм із тестем дуже пощастило: російські солдати саме намагалися евакуювати своїх поранених на територію РФ, тож разом із ними відправили й щойно захоплених тростянчан. Тих, хто затримався в приміщенні вокзалу на довший термін, жорстоко катували, весь час тримали із зав’язаними очима і зв’язаними руками.

Марія Климик. Фото: Новинарня

У Росії Олександра та деяких інших полонених відправили в СІЗО №2 у Бєлгородській області.

“Там їх кидали в одну камеру разом із військовослужбовцями – явно не знали, що з ними робити. Тобто вони схопили звичайних цивільних, кинули їх у камеру – а потім уже “розбиралися”. Допитували їх, намагалися вивідати секретну інформацію про розташування українських військ. Хоч як чоловіки доводили, що не мають жодного стосунку до армії, їх представляли як військових, які добровільно здалися”,  – переповідає журналістка.

У СІЗО Олександра фотографували, знімали на відео й намагалися змусити розказати те, до чого він насправді не має жодного відношення. У день, коли його звільнили, російські соціальні мережі поширили його фото з підписом, нібито він “добровільно здався зі зброєю в руках”.

Читайте також:
Російське ТБ показало відео з полоненою волонтеркою Юлією Паєвською. ВІДЕО

“Тих, у кого багать синців, не звільняють”

Волонтера Володимира Хропуна звільнили з полону 7 квітня. Напередодні був останній допит із відеозйомкою, який тривав півтори години. А коли чоловік повернувся в камеру, хлопці переказали, що за ним “уже приходили”:

“Як я зрозумів потім, це лікарі. Вони оглядали майбутніх звільнених на наявність візуальних пошкоджень. Тих, у кого багато синців, не звільняють.

На другий день після сніданку мене забрали. На запитання, куди – сказали, що “за погану поведінку будеш сидіти в одиночці”. І на всіх етапах, коли нас кудись перевозили, вони ніколи правди не казали. “Ви їдете на Колиму!”, “Ви їдете на розстріл!”…

“…Ви їдете в крематорій!” – додає Дмитро Левицький. Його обміняли на 20 днів пізніше за Володимира.

В “одиночці” Володимира оглянули лікарі, переконавшись, що синці вже зійшли і його можна віддавати на обмін.

“Нас перевдягли із “зеківської” роби в нашу стару одежу. Я у своїй просидів у Димері вісім діб… Ну, ви розумієте, як воно “чудово” пахла… Але це було за щастя, – веде далі Володимир. –  Потім нас посадили в машини, якими перевозять “зеків”, їхньою мовою – “стакани”. І завезли в аеропорт.

Віцепрем’єрка Ірина Верещук зі звільненими з полону українцями, 2 квітня 2022 року

Посадили у військовий літак. Привезли ще п’ятьох людей: волонтерів, священників, які їздили по тіла загиблих на острів Зміїний… Але була нельотна погода, рейс скасували. Нас на ніч визначили в якесь місцеве СІЗО. Там укотре роздягнули, зробили нову історію… Взагалі, на кожному етапі, де ми перебували, нас допитували, брали відбитки пальців, заводили нову справу. Кожна служба. Тобто, на території РФ ми є в усіх базах”.

Крім Володимира, якого взяли в полон у жилетці, виданій як волонтеру “Червоним хрестом”, серед призначених на обмін полонених була ще одна волонтерка “Червоного хреста”, Юля.

“Росіяни не вірили, що “Червоний хрест” в Україні існує: “Кажуть, у вас його за визначенням не може бути, ви не волонтери, ви контрабандисти!”. Зняли з Юлі її бушлат червоний, бо він сподобався одній із російських жінок. І з мене жилет теж зняли.

А вранці нас посадили на літак, яким ми летіли годин 8. Наскільки я зрозумів, до Таганрогу. Ми там з годину стояли, поки привезли ще цивільних – разом стало 14. Потім знову вилетіли й приземлилися вже у Сімферополі. Там на нас чекав ще один “Урал”, у якому було 12 полонених військовослужбовців”, – переповідає “пригоди” бранців волонтер Хропун.

Усіх бранців привезли на тимчасово окуповану територію Запорізької області. Там цивільних бранців об’єднали з військовими і нарешті повідомили, що везуть їх на обмін.

За 20 кілометрів від Запоріжжя 14 цивільних українців та 12 військовослужбовців обміняли на 14 воєнних злочинців РФ.

Читайте також:
Росіяни всупереч конвенціям тримають українських військовополонених у колоніях загального режиму

У полоні в РФ – уже кілька тисяч наших військових і цивільних

Загальну кількість затриманих і депортованих з України визначити дуже важко, адже інформація є не про всіх. За словами Тетяни Катриченко, у випадку Київської, Чернігівської та Сумської області може йтися приблизно про 200 цивільних, вивезених у Росію.

“І можемо говорити про кілька тисяч військовослужбовців, які зараз також перебувають у полоні РФ. Лише на Чорнобильській АЕС їх було затримано близько сотні, у перший же день на острові Зміїний – ще кілька десятків…”

МІПЛ співпрацює з правоохоронними органами. Про всі випадки, які документують правозахисники, повідомляють у відповідні органи, триває співпраця з офісом Генерального прокурора.

За словами Дмитра, на 15 квітня у Брянську перебувало близько 540 полонених із семи районів Київщини, із них імовірно 150 військових.

Злочин без терміну давності

Експерт Медійної ініціативи за права людини, юрист Андрій Яковлєв. Фото: Новинарня

Як би довго не тривала війна, а правосуддя неминуче. Адже деякі злочини не мають терміну давності. Але для цього важливо ці злочини вчасно фіксувати.

Юрист Андрій Яковлєв трактує події війни з точки зору закону. Він нагадує: міжнародне гуманітарне право застосовується з початком збройного конфлікту, який почався не 24 лютого 2022-го, а з 20 лютого 2014 року.

Під час міжнародного конфлікту вступають в дію Женевські конвенції. Ситуація регулюється як правом Гааги, так і правом Женеви.

“Женевська конвенція фактично об’єднала їх у загальне міжнародне гуманітарне право. Це право, яке обмежує наслідки міжнародних збройних конфліктів для цивільних і обмежує засоби та методи ведення війни”, – пояснює юрист. 

За його словами, згідно із 47-ю статтею 4-ї Женевської конвенції про захист населення, державі-окупанту заборонено переміщувати або депортувати всередині окупованої території чи на територію окупуючої держави цивільних мешканців. Ту ж таки заборону переміщувати людей підтверджує і Додатковий протокол, його 87-ма стаття.

Депортація або переселення людей належать до воєнних злочинів і регулюються як національним правом, так і Римським статутом. 

“Національне право – ст. 438 Кримінального кодексу –  передбачає, що порушення законів і звичаїв війни становить кримінальну відповідальність. Закони і звичаї війни – це і є норми міжнародного гуманітарного права.

Римським статутом передбачено подібні випадки у двох статтях. Це ст. 7 – злочини проти людяності, до яких можуть належати і широкомасштабні та масові депортації або насильницькі переміщення. Однак застосувати цю статтю можна тоді, коли це буде доведено великою кількістю випадків.

Та вже зараз ми точно можемо говорити про ст. 8, у якій ідеться про воєнні злочини – переміщення населення на територію окупуючої держави. Навіть ненасильницьке переміщення буде становити воєнний злочин”, – наголошує правник.

Окрім того, є протокол 4 Європейської конвенції, який забороняє переміщувати населення держави, а також обмежувати переміщення.

Юрист пояснює: кримінальна відповідальність завжди індивідуальна, вона може наступити для конкретних людей“Для цього й потрібно шукати осіб, які вчинили ті або інші злочини”.

“Певні злочини, як наприклад злочин агресії, застосовується виключно проти вищого керівництва держави. Його найпростіше довести – всі знають, що є агресія, хто ці посадові особи.

Воєнні злочини – це міжнародні злочини. Тому безпосередньо кожна держава може порушувати кримінальні справи, керуючись універсальною юрисдикцією, вважаючи, що злочин, вчинений щодо України, стосується і її.

Тобто це злочини проти світового правопорядку. Тому вони такі важливі. Щодо них немає терміну давності. І є випадки, коли минуло 30 і більше років, а людину притягують до кримінальної відповідальності за воєнні злочини та злочини проти людяності”, – підсумовує Яковлєв.

КОРИСНІ КОНТАКТИ
Для інформування родичів зниклих безвісті та полонених

Національне інформаційне бюро: +38 044 287 81 65,
e-mail: [email protected], сайт: nib.gov.ua

Об’єднаний центр з координації пошуку та звільнення незаконно позбавлених волі осіб внаслідок збройної агресії (СБУ): 067-650-83-32, 098-087-36-01 (Viber, WhatsApp)

Гаряча лінія Міжнародного Червоного Хреста в Україні: 0 800 300 155, 0 800 332 656

Читайте також:
В МОУ працює “гаряча лінія” для родичів полонених і зниклих безвісти


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".