“Я впевнена, що “азовці” повернуться в Маріуполь”. Колишня пресофіцерка “Азову” – про свою службу в полку, “велику” війну та перемогу

автори: Анастасія Федченко, Леся Шовкун
фото надані Маріанною Хомерікі

Кінець лютого-2022. Маріанна Хомерікі залишається в рідному Києві. Столиця спорожніла, кілька разів на добу лунають сирени. Що буде далі, ніхто не розуміє. Та поки ще працюють усі комунікації. І дівчина пише Дмитру Козацькому  тому самому “Оресту”, який у Маріуполі, – що може допомагати.

Хомерікі прожила в Маріуполі кілька років, поки служила в “Азові” пресофіцеркою. Звільнившись із полку за кілька місяців до 24 лютого, повернулася додому в Київ. А коли оборона обложеного міста стала ключовою тема українських та іноземних ЗМІ, почала допомагати “Азову” з комунікаціями: поширювала дописи в соцмережах, через знайомих журналістів домовлялася, щоб командирів полку вмикали в прямі ефіри.

І нині дівчина продовжує взаємодіяти зі ЗМІ – відповідає за зв’язки з громадськістю в “Асоціації родин захисників “Азовсталі”.

У розмові з “Новинарнею” Маріанна Хомерікі розповіла про інформаційну війну, про перемоги над ворогом на цьому фронті, а також про побратимів і посестер, які й досі залишаються в російському полоні.

“В “Азов” потрапила “по блату”

“Моє серце – сталь, моя кров – “Азов”

Коли почався Майдан, Маріанна Хомерікі вчилася на першому курсі факультету соціології КНУ ім. Тараса Шевченка. Дівчина бігала на протестну площу якось непомітно познайомилася з навколофутбольною столичною компанією, що була однією з рушійних сил революції.

Після Майдану, коли сформувався “Азов”, долучилася до діяльності пресслужби в Києві.

“Я фотографувала ті знамениті від’їзди із Софійської площі, – усміхається спогадам. – А у 2017-му погодилася на пропозицію Андрія Білецького (перший командир батальйону “Азов” у травні-жовтні 2014 року – “Н”) і приїхала в пресслужбу полку в Маріуполь. Я і так туди їздила, мала багато друзів. Тож батькам сказала, що “їду в Марік до друзів попрацювати”.

А за пару тижнів уже повідомила, що там і залишусь. Батьки тільки спитали, чи надовго я лишаюсь. Сказала, десь на рік, щоб не надто хвилювалися. “Але, може, за пів року приїду у відпустку”. Та вони знали, що я цим живу, і для них моє рішення не стало великою несподіванкою. Передумати ніхто не вмовляв”.

Згодом Маріанна приїхала в Київ, щоб оформити індивідуальний графік навчання. І зрештою повернутися в Маріуполь на три з половиною роки.

Вона була однією з небагатьох дівчат у підрозділі.

“Азов – це спецпідрозділ, у таких жінок зазвичай небагато. Проте дискримінації за всі роки я жодного разу не відчувала. В “Азові” завжди був серйозний відбір людей: суворий вишкіл, плюс питання довіри. Тож дівчат брали туди, де наша участь була необхідною і за умови наявності певної кваліфікації. Я, можна сказати, пройшла по знайомству, адже вже мала досвід роботи в пресслужбі”, – усміхається дівчина.

Читайте також:
“Ми вже звикли робити неофіційну роботу на передовій”. Як артилерист-розвідник Юра з “Азову” воює за рідний Донбас

Від “нацистів” до рятівників

Пресофіцерка Маріанна Хомерікі “в роботі”

Важливість пресслужби в підрозділі добре розуміли і командир полку Денис Прокопенко “Редіс”, і його заступник Святослав Паламар “Калина”.

– Вони розуміли, що для “Азову” це певний захист, – зауважує Маріанна. – Ні для кого не секрет, що полк називали у Європі та США мало не нацистами. Західні партнери давали якусь зброю в бригади ЗСУ, а от ми її не отримували. Суто через упереджене ставлення Заходу.

І ми постійно працювали над тим, щоб це змінити. Намагались підтримувати інтерес до підрозділу, при тому, що пресслужба в нас була, скажемо так, любительська. Багато хлопців хотіли просто фотографувати, знімати, писати. Я за освітою соціолог, той же Орест був зв’язківцем, а став фотографом.

Ми самі помилялися, вчилися, зростали разом з “Азовом”. Завдяки тому, що на “Азовсталі” залишалися представники пресслужби, які не втрачали жаги до роботи, завдяки їхній відвазі світ дізнавався про те, що відбувалося в Маріуполі у лютому-травні. І фактично “Азов” був таким рупором офіційної інформації з міста, хоч там і було багато підрозділів. Повідомлення полку поширювали різні роди військ, відомства, цілий світ.

– Тобі не здається, що ставлення світу до “Азову” змінилося після цих перших місяців повномасштабної війни?

– Безумовно. І воно змінювалося на наших очах. Наприклад, коли дружини захисників “Азовсталі” поїхали в Італію, вони давали інтерв’ю на суспільному мовнику RAI. Уперше в них іще питали: “Як ви можете прокоментувати нацизм у підрозділі?” Коли таке інтерв’ю було вдруге, за кілька тижнів, таких питань уже не було.

Як не парадоксально, та

чим гіршою ставала ситуація на “Азовсталі”, тим більше на Заході розуміли, що за поганих людей не можуть так уболівати.

Усі ж бачили, що на акції на підтримку полонених виходили не тільки їхні рідні, а звичайні люди, серед них і маріупольці, яким вдалося вибратися з міста. Хлопці довели, що вони не є тими, ким їх змальовувала російська пропаганда весь цей час. Дуже шкода, що це далося такою кров’ю.

– А як вплинули розповіді цивільних про те, що бійці їх рятували?

– Дуже сильно! Люди розповідали, що відому евакуацію цивільних, коли, наприклад, із міста вийшли Анна Зайцева з дитинкою (це було 30 квітня, на той час сину Зайцевої та її чоловіка, який приєднався до “Азову” і нині перебуває в полоні, було менш ніж пів року – “Н”), контролював сам “Редіс”. І якби він та солдати не допомогли людям вийти з “Азовсталі”, можливо, ті б так і залишилися на території заводу, який безперервно обстрілювали росіяни.

Цивільні розповідали, як хлопці ділилися з ними їжею, причому заради цього їм доводилося проходити під шквальним вогнем, адже вони були в різних бункерах.

Діти й цивільні переховуються від російських бомбардувань у бункері “Азовсталі”.
Відео полку “Азов”:

– Як вплинула на реноме підрозділу перемога Ореста, Дмитра Козацького, на престижному французькому фотоконкурсі?

– Його світлини зроблені дуже професійно і показують увесь жах нашої війни: страх, біль, поранення, змучених голодних бійців із травмами. Завдяки фотографії Дмитра всі впізнають [морпіха 36-ї бригади] Михайла Діанова, що допомогло йому після повернення з полону зібрати кошти на відновлення руки. Ця перемога та інші ще приноситиме подібні плоди.

Михайло Діанов під час перебування на “Азовсталі”. Фото Дмитра Козицького

Читайте також:
“Місце моєї смерті і мого життя”: оборонець Маріуполя Дмитро Козацький опублікував фото із “Азовсталі”

“В інформаційній війні нам значно важче, ніж росіянам. Бо ми маємо говорити тільки правду”

Маріанна з побратимом

Маріанна вважає: у цій війні, розв’язаній Росією проти України ще 2014 року, відсоток “ураження” інформацією величезний. І її не можна недооцінювати, як і будь-яку зброю. А завдяки роботі цивільних журналістів та армійських пресофіцерів про цю війну значно більше знають в Україні і світі.

“Мені здається, що ці часи зростили і виховали надзвичайно професійних пресофіцерів у ЗСУ.

Нам усім значно важче, ніж росіянам, бо ми маємо говорити тільки правду.

Коли ти говориш неправду, у тебе є місце для маневру, можеш вигадати будь-що, надати як новину те, що тобі наснилось чи вигадалось за обідом. У нас немає місця для цього маневру, – наголошує Хомерікі. – Ми можемо говорити тільки правду, шоб її знав увесь світ, і в жодному разі не опускатися до рівня росіян. Тобто ти не можеш малювати тому ж “Азову” чи іншому підрозділу неіснуючі здобутки або щось вигадувати.

Але в нас, на інформаційному фронті, є надзвичайно круті люди. Та ж Саша Безсмертна, яка була в 36-й бригаді, Іра Рибакова з 93-ї, Назар Ільницький і Саша Савченко з 24-ї. Їх немало. І я страшенно пишаюся нашим знайомством. Адже ці люди зробили величезний внесок у нашу інформаційну боротьбу.

І такі, як вони, мають проводити заняття на кафедрі військової журналістики в університеті Шевченка та навчати журналістів у Європі. Адже навіть після закінчення бойових дій інформаційна війна ще триватиме“. 

Читайте також:
Героїчна історія донбасівки Олени Мокренчук – прес-офіцера 72-ї бригади, дочка якої стала навідницею САУ

“Ми не могли зізнатися пресі, що тіло “азовця” у росіян”

Приїзд журналістів під час служби на Світлодарській дузі

Маріанна підписала контракт у 2019-му. Відбула “повноцінну” ротацію на Світлодарській дузі.

“Там у Зайцевому хлопці з нашого 1-го батальйону поставили на пагорбі величезний український прапор, який було видно в окупованій Горлівці. Терористи не раз намагалися його знищити. Але прапор лишався. І на День Незалежності наші хлопці вітали прапором із коптера окуповану частину селища”, – з посмішкою розповідає дівчина.

Пригадує також дні, які стали для неї найстрашнішими на Світлодарці.

10 серпня 2019  року командир снайперської групи Роман Романенко на псевдо “Біч” підірвався на ворожому фугасі у “сірій” зоні. Росіяни забрали його тіло. І три доби “азовці” не могли повідомити рідним “Біча” про його загибель.

Маріанні ж телефонували журналісти, коли пішли чутки, що в їхньому підрозділі була втрата. До “великої” війни майже кожного українського загиблого військового медіа ретельно відстежували і про кожного намагалися розповісти…

Позаду – той самий прапор

“Я дуже добре знала Романа. Пам’ятаю всі ці дзвінки, коли мені доводилось “морозитися”, казати, що в нас усе добре – ми не могли зізнатися, що в росіян тіло “азовця”. Вони могли піти на підлість і не віддати нашого Біча.

Три дні страшного очікування. Командири, зокрема і Редіс, тоді їздили забирати тіло. І тільки потім ми повідомили про втрату, – говорить Маріанна. – Окупанти ще знайшли в нього різні іноземні патчі, думали, що він іноземець. Знімали на фото й відео шматки тіла і казали, що за Україну воюють іноземні найманці”.

 Читайте також:
“Залишаємо по собі хороший слід”. Полк “Азов”, його війна і 5-зірковий бліндаж на Світлодарці

“Це я попросила гурт “Калуш” підтримати “Азов” зі сцени “Євробачення”

Маріанна з “азовцями” та народною артисткою України Адою Роговцевою

У 2021 році сержант Нацгвардії Хомерікі розірвала контракт і повернулася до Києва. Здобула другу вищу – закінчила журфак, пішла працювати редакторкою на українські телеканали.

Коли почалася “велика” війна, Маріанна вирішила, що не може просто чекати новин із Маріуполя і має хоч чимось допомогти своєму рідному підрозділу в цей скрутний момент. Тож написала Оресту, і, паралельно з основною роботою, почала допомагати “Азову” з інформаційною діяльністю з Києва.

Дівчина пригадує, що в перші дні російського вторгнення до Маріуполя було не так і багато уваги. Адже на той час активні бойові дії тривали чи не на половині території України.

Але коли 16 березня Росія скинула авіабомбу на Маріупольський драмтеатр, де переховувалися цивільні, зокрема й багато дітей, про місто коло Азовського моря почали говорити значно більше. Та бомба, за різними даними, забрала життя від 300 до 600 людей.

Чи не з перших днів свого “фрілансу” Маріанна почала їздити в офіси українських телеканалів, дзвонила і писала всім знайомим журналістам і ведучим, домовлялася, щоб командирів “Азову” вмикали в прямі ефіри. Було зроблено прямі включення для іноземних ЗМІ у Франції, Німеччині, Великій Британії, Швеції, Данії. Завдяки цьому про ситуацію в Маріуполі розповідали CNN, The New York Times та інші всесвітньовідомі видання.

“Ми з Орестом намагалися навіть укладати такий собі графік на наступний день. Та бувало й таке, що з самого ранку мені телефонував Калина і казав: “Нас просто зараз обстрілюють, було б добре ввімкнутися і розповісти про це”.

Інколи перед включеннями зникав зв’язок. Тоді я просила журналістів дзвонити в месенджерах, адже інтернет був – завдяки “Старлінку”. (І це насправді завдячуючи великому професіоналізму тих, хто брав участь у спецопераціях ГУР, коли на гвинтокрилах у Маріуполь доставили наземні станції, боєприпаси, продукти).

Читайте також:
Пілот ЗСУ розповів про свої польоти в заблокований Маріуполь і порятунок 20 поранених на борту підбитого гелікоптера. ВІДЕО

Іноземні журналісти не розуміли, як це – немає зв’язку в такому великому місті, для них це було шоком”, – розповідає Маріанна.

Одна з найбільш вдалих інформаційних кампаній Хомерікі – домовленість із гуртом “Калуш”, щоб ті у фіналі “Євробачення” попросили врятувати захисників “Азовсталі”. Дівчина знайшла номер телефону директора гурту Миколи Кучерявого і подзвонила йому:

“Сказала, що я прессекретарка, що мої друзі там, на “Азовсталі”. Що я дивлюся “Євробачення” і вони там теж його дивитимуться. І що це дуже важливо – оголосити на ввесь світ, як їм потрібна підтримка та якась реальна допомога. Саме з’явилися ті жахливі фото Ореста з пораненими людьми без їжі, води, медикаментів, розповіді про те, як медики “Азову” роблять операції без наркозу”…

Тоді їй відповіли, що думають, як це зробити так, щоб Україну не дискваліфікували. Мовляв, неважливо, що буде з гуртом – аби країну не позбавили участі брати участь у конкурсі.

А вже після другого пів фіналу Кучерявий написав, що вони знайшли вихід.

“Я була однією з, може, десяти чи трохи більше людей, які знали про цей план. Про те, що мали почути 200 мільйонів глядачів конкурсу. І “Калуш” не підвів”, – усміхається Маріанна.

“Одразу після виступу гурту я подякувала Миколі. Сказала, що все вийшло, меседж про порятунок “Азовсталі” активно шириться світом.

Ми і досі підтримуємо зв’язок із “Калушем”. Вони вітали “Азов” з поверненням бійців із полону. А ще зібрали 5 мільйонів гривень на їх реабілітацію, і я дуже вдячна всій їхній команді за цю всебічну підтримку героїв Маріуполя”, – розповідає Хомерікі.

Після перемоги України на “Євробаченні” був пік цікавості до “Азовсталі”. А за пару днів стало відомо, що гарнізон виходить із заводу. У російський полон. Під особливі домовленості щодо подальших обмінів.

Читайте також:
Вдова “азовця” Тамара Яніна: Ми – дружини сталевих чоловіків. І в нас попереду багато роботи

“Підтримувати увагу світу до “Азову” життєво важливо для тих, хто досі залишається в полоні”

Маріанна Хомеріки під час роботи “в полях”

Коли гарнізон вийшов, дружина командира полку Катерина Прокопенко запросила Маріанну долучитися до підтримки родин “Азовсталі”. І колишня пресофіцерка взялася за інформаційну діяльність в Асоціації родин захисників “Азовсталі”.

Організовували мітинги, велопробіги, виставки – різні заходи, які привернули б увагу до полонених оборонців Маріуполя. Хоча увага, каже Хомерікі, насправді й не зменшувалась.

“Родини “азовців” розповідали пресі, що відбувається, які вони мають новини, просто розказували про своїх героїв, живих і загиблих. Ми розбирали, що говорити в інтерв’ю, а про що краще мовчати, аби не нашкодити.

Здається, мені вдалося побудувати інформаційну роботу систематично, – без тіні вихваляння констатує дівчина. – Ми, асоціація, були перші, хто потрапив до хлопців, коли їх обміняли, передали їм подарунки від людей та наші бокси з речами першої необхідності. Працюємо з центральними і місцевими органами влади, з Головним управлінням розвідки Міноборони та Службою безпеки України, щоб звільняти всіх інших із “Азовсталі”.

Роботу в асоціації я сприймаю за продовження своєї місії. Я знаю всіх тих хлопців і роблю все, що можу. І продовжуватиму це робити, допоки всі вони не повернуться”.

Великий сплеск цікавості до полонених стався після того, як росіяни скоїли теракт в Оленівці і вбили щонайменше 41 українського захисника.

Маріанні важко говорити про це. Вона просто сподівається: таких трагедій більше не повториться.

“Мені можуть зателефонувати з Нью-Йорка, Тель-Авіва, Дубліна, Осло, Таллінна, Барселони, Токіо, Сеула і попросити прокоментувати щось про “Азов”. Весь світ цікавиться підрозділом. Я дуже сподіваюся, що ця увага триматиметься доти, доки ми не повернемо всіх захисників “Азовсталі” додому. Аби люди не думали, що якщо повернули Редіса та інших командирів, можна розслабитися.

Насправді ще близько 750 “азовців” залишаються в російському полоні, – нагадує Маріанна. – Хлопці, які повернулися, вже стають до роботи і теж намагаються робити щось заради того, щоб усіх повернули додому. “Азовці” продовжать тримати цю напругу, бо вона життєво необхідна тим людям, які досі в полоні”.

У застінках у росіян досі перебуває друг Маріанни – Артем Дубина “Нікополь”. Він багато років керував інформаційним напрямком полку. Відтак звільнився. Та коли почалася підготовка до “великої” війни, повернувся з рідного Нікополя на Дніпропетровщині в Маріуполь.

Маріанна Хомерікі з Артемом Дубиною

На “Азовсталі” Артем був поранений російським снайпером у шию. На фото з заводу він виснажений, змучений, схудлий.

“Усі знають пресофіцера Ореста, хтось – мене. Багато знають “Нікополя”. І я дуже хочу, щоб про те, що він у полоні, пам’ятали і наші, й журналісти. А ще там є дівчата, з якими я роками жила в одній кімнаті. І які мені наче сестри”…

Читайте також:
Катерина Прокопенко: Теракт в Оленівці – це кров на руках тих організацій, які виступали гарантами для захисників “Азовсталі”

 “Треба відходити від сенсаційності, якщо від цього залежить життя людини”

Маріанна дає коментар на базі “Азову” в Урзуфі

Дівчина наголошує: після повернення бійця з полону варто хоча б тиждень не звертатися до нього з проханнями про інтерв’ю.

Після того, як командування і деякі бійці полку повернулися з полону, журналісти почали писати і дзвонити Маріанні вже вдосвіта наступного дня – просити про “термінове” інтерв’ю.

“Я розумію, що це цікаво, важливо. Але справа в тому, що хлопці ще просто не можуть говорити. Їм треба прийти до тями, вони побачили рідних, у них нові емоції, дуже багато думок в голові. Треба їх хоч трохи упорядкувати, зрозуміти, що ти маєш “фільтрувати”, що можеш собі дозволити сказати, а що – ні.

Вони ж після того інформаційного вакууму навіть не знають, що відбувається в країні і світі. Я вже не кажу про фізичні травми і біль, про ампутовані кінцівки і проблеми з очима та слухом. Багато хто ще просто не готовий до такої уваги. Навіть сторінки в соцмережах не поспішають відновлювати – що й казати про те, щоб витримувати годинні інтерв’ю”, – наголошує Маріанна.

І зізнається, що нерідко дивується помилкам, які роблять журналісти. Скажімо, багато хто, особливо іноземці, плутають “Калину” і “Волину” (Сергій Волинський – в.о. командира 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського – “Н”).

“Беруть інтерв’ю у родичів Волини і ставлять фотографію Калини, – сміється Маріанна. – Ми вам дуже вдячні за статті, але не плутайте різних людей!”

Часом журналісти питають у рідних, коли ті востаннє спілкувалися з полоненими бійцями.

“Зв’язку з полоненими офіційно немає. Звісно, заголовки про те, що хтось вийшов на зв’язок в Оленівці, дуже “клікабельні”. Але

варто зрозуміти, що після такого заголовку ця людина може вже ніколи на зв’язок не вийти,

– каже Маріанна. – Журналістові теж потрібно фільтрувати інформацію, відходити від сенсаційності, якщо від цього залежить життя людини”.

Якось у неї просила про інтерв’ю з рідними полоненого італійська журналістка. Маріанна дала контакти сестри і в дужках написала: “боєць такий-то”.

“Вона перепитує: “То він відповість з Оленівки у “Скайпі”?” Людина навіть не розуміє, що в хлопців там немає ні телефонів чи ноутбуків, ні інтернету. Ні можливості просто сісти і поговорити. Я розумію, що іноземцям важко збагнути, що в цивілізованому світі не буває зв’язку. Але в цивілізованому світі й концтаборів немає, де людей катують. А українці з цим зіштовхнулися”.

Хоча “відзначаються” й українські журналісти. Деякі транслювали меседжі кремлівської пропаганди про бійців полку.

“Зараз вони роблять вигляд, що цього не було, перші стають у чергу, аби поспілкуватися зі звільненими бійцями. Такі історії доволі неприємні”, – зауважує Маріанна.

Читайте також:
Ольга Решетилова: Ми в такому контексті Нобелівську премію не взяли б 

“Армія – це запорука нашої перемоги і нашого спокою”

Маріанна Хомерікі з авторкою “Новинарні” Анастасією Федченко та військовою кореспонденткою “1+1” Наталією Нагорною

Попереду у нас усіх дуже багато роботи, наголошує Маріанна Хомерікі. Потрібно зміцнювати армію, вчитися працювати з озброєнням, яке продовжує надходити від західних партнерів.

“Я буду дуже щаслива, якщо Україна за пів року відновить свою територіальну цілісність. Але

нам потрібно робити все, щоб у нас була боєздатна армія, яка стане на відвойовані кордони і надійно їх захищатиме.

Армія – це запорука нашої перемоги і нашого спокою, наша впевненість у завтрашньому дні. Коли закінчиться війна? Про це хай говорять генерали. А тим часом потрібно виховувати нове покоління: з українською мовою, в українських традиціях. Пояснювати дітям, у який цікавий і непростий час ми живемо. Щоб вони вони розуміли, наскільки Росія нам ворожа і як їй потрібно протистояти”, – наголошує дівчина.

Маріанна зізнається: їй і досі дуже боляче і важко повірити, що “її” Маріуполя більше немає: ані знайомих крамниць, ані відділень поштового зв’язку, ані улюблених кафе та парків.

“Для кожного “азовця”, хоч би звідки він був, Маріуполь – це дуже рідне місто, де підрозділ створювався і розвивався. Хлопці кажуть, для них – справа честі повернути Маріуполь під український прапор.

Я впевнена, що вони туди повернуться. І мені, можливо, ще випаде про це написати”.

Читайте також:
“У мене є фото з собакою, який їсть тіло російського військового. Так вийшло”. Позаштатна пресофіцерка 72 ОМБр Юлія Кирієнко – про битву за Київ та інформаційну війну

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.
[sendpulse-form id="91944"]