Катерина Прокопенко: Теракт в Оленівці – це кров на руках тих організацій, які виступали гарантами для захисників “Азовсталі”

 

автор: Марія Куряча
фото з архіву Катерини Прокопенко та з відкритих джерел

Про Катерину Прокопенко вся Україна почула тоді, коли палав Маріуполь, і кільце ворожого оточення звужувалося до заводу “Азовсталь”. Тоді дружина командира полку “Азов”, Героя України Дениса Прокопенка “Редіса” разом із посестрою Юлією Федосюк поїхала до Папи Римського і звернулася до понтифіка з проханням допомогти нашим захисникам. Папа пообіцяв молитися.

20 травня 2022 року останні захисники “Азовсталі” вийшли з оточеного меткомбінату, “евакуювавшись” за наказом командування. По суті це була здача в полон, але під гарантії міжнародних організацій. Відтоді про полонених “азовців” їхнім сім’ям нічого не відомо. А міжнародні “гаранти” виявилися неспроможні гарантувати їм не лише безпеку, а й збереження життя. Жахливий теракт в Оленівці, коли росіяни жорстоко вбили українських військовополонених, шокував увесь світ. А родини полонених переконалися в тому, що покладатися можуть лише на себе…

30 травня було оголошено про створення громадської організації дружин захисників “Азовсталі” – “Жінки зі сталі”. Організація займається публічним висвітленням інформації щодо військовополонених та їх родин, об’єднує рідних, допомагає інформацією та проводить публічні заходи. Катерина Прокопенко – одна з найактивніших учасниць цієї організації.

В інтерв’ю “Новинарні” дружина командира полку “Азов”, художниця й “сталева жінка” Катерина розповіла про те, що змінилося в питанніх обміну “після Оленівки”, яку роль відіграють у всіх цих процесах міжнародні “гаранти”, та звідки в ній, такій тендітній і ніжній на вигляд, береться стільки сили, щоб не складати руки й продовжувати боротьбу за звільнення чоловіка. А ще – про те, звідки взявся її особливий художній стиль та оригінальне псевдо.

“Після теракту в Оленівці взагалі незрозуміло, що буде з процесами обміну полонених”

Катерина Прокопенко з чоловіком – Героєм України, командиром полку “Азов” Денисом Прокопенком

– Катю, ви маєте якісь дані про те, де зараз перебуває ваш чоловік? У вас була можливість якось із ним зв’язатися після того короткого дзвінка, коли він подзвонив до вас одразу після евакуації з “Азовсталі”?

– На жаль, не чула його голос із 23 травня. Жодних даних, окрім інформації російських ЗМІ про те, що він перебуває на російській території. Але, чесно кажучи, і в це важко віриться. Я зараз уже й не знаю, кому насправді вірити.

– Коли відбувся перший великий обмін військовополонених з “Азовсталі”, вас повідомляли про нього завчасно?

– Так, представників нашої Асоціації завчасно запросили на цей обмін. 

– Як на вашу думку, такі обміни відбуватимуться й надалі?

– Важко сказати. Після теракту в Оленівці взагалі незрозуміло, як буде налагоджуватися цей процес далі. В будь-якому разі, ми, дружини, зробимо все можливе, щоб повернути наших чоловіків. І щоб кожен причетний до теракту в Оленівці від замовника до виконавця був знайдений і покараний. 

Деталей розголошувати не буду, скажу одне: ми робимо все, що в наших силах. Із дрібниць — пишемо листи в усі можливі світові інстанції, постійно проводимо брейншторми в колах міжнародників, юристів тощо, намагаємося продукувати всі можливі ідеї та ініціативи, які допоможуть дістати наших рідних із пекла. 

Звичайно, можна робити більше. Над цим і працюємо.

– Чи має вплив на процеси обміну негативна реакція російського суспільства? Там у них чого тільки про обміни “нацистів з Азову” не пишуть…

Бачила певні низькосортні коментарі з ворожих ЗМІ. І спочатку в них був суцільний гнів та агресія. Далі – прийняття ситуації. В наступних меседжах уже казали, що їм і свої важливі, мовляв “нам треба і наших повернути/обміняти”.

Вони повинні зрозуміти, що нам наші військові важливі і ми їх повернемо, незважаючи ні на що.

– Чи надавали захисники “Азовсталі” українській владі повні списки всіх бійців, перед тим, як вийти?

– Так, звичайно.

– Які є відомості щодо умов утримання наших військовополонених? Ті, кого вже звільнили з полону, щось про це розповідали? 

– У всіх різна інформація. Комусь було мало їжі, комусь достатньо. Когось “карали”, моривши голодом та не даючи питної води по кілька днів. Також відомі й випадки фізичних тортур.

Після Оленівки стало зрозуміло, що у російської сторони розв’язані руки, і про дотримання норм Женевської конвенції не може йти і мови. І тих представників міжнародних організацій, так званих “гарантів безпеки”, не було і немає на місцях утримання наших військових.

Чому так? Мабуть, голова Міжнародного комітету Червоного Хреста краще орієнтується в цьому питанні. Я лише бачу тотальну бездіяльність світових організацій, створених на основах цінностей людского життя.  

Читайте також:
Віцепрезидент ТЧХУ Павло Розенко: Осередки Червоного Хреста України залишаються дієвими і під окупацією

“Не бачу, щоб хтось із міжнародних організацій переймався життям наших героїв”

Катерина, як і її чоловік Денис, надзвичайно любить походи в гори

– Яку взагалі роль зараз відіграють міжнародні організації щодо звільнення наших полонених, утримуваних у Росії чи на окупованих територіях? Вони мають до них якийсь доступ?

 – Чесно? Не бачу, щоб хтось із міжнародних організацій там перебував і переймався життям наших героїв. Не бачу, щоб організації активно діяли шодо їх звільнення. Бачу активність українських громадян, матерів, дружин, сестер, братів та дітей, чиї рідні в руках у ворога. Моя особиста думка. 

Військові, які повернулися додому, в унісон зазначають, що бачили представників МКЧХ лише під час виходу з “Азовсталі”.

Всі тортури, теракт в Оленівці — це кров на руках міжнародних організацій, які були гарантами безпеки та гарантами життя. Зараз вони активно відхрещуються, що не були гарантами. Але від відповідальності вони не втечуть. Трагедія в Оленівці – як кривава печатка на їхній репутації. 

Щодо комунікації з рідними, то знаю “веселий” випадок, коли з Червоного Хреста зателефонували одній дружині військового після місяця полону сказали, що бачили її чоловіка лише під час виходу з “Азовсталі”. Без роздратування цю інформацію не можна сприймати.

Малюнок Катерини Прокопенко “Україна належить нам”, присвячена Денисові Прокопенку

У мене до є низка питань, на які дуже хотілося б почути відповіді:

  1. Чому вони бояться потрапити в місця утримання наших військовослужбовців і виконати свій мандат? Чи може це просто домовленність “Червоного Хреста” з РФ “не влазити в таємні справи”?
  2. Чому вони не відслідковують переміщення утримуваних Росією українців? Чому допустили переміщення військових у той сумнозвісний павільйон в Оленівці, в якому їх просто підірвали під покровом ночі?
  3. Чому не перевіряють стан здоров’я, умови у тримання, списки? Чому допускають вивезення військовополонених у Маріуполь, де їх змушують розкопувати могили без засобів захисту? Чому допускається така вседозволенність? І чому ніхто це не контролює і не зупиняє?
  4. Хто буде слідкувати за дотриманням Женевської конвенції? В якій білим по білому забороняється (Стаття 3):
    a) посягання на життя та фізичну недоторканність, зокрема всякі види вбивства, каліцтва, жорстоке поводження, тортури та катування…
    c) зазіхання на людську гідність, зокрема образливе та принижувальне поводження?

Ці пункти Женевької конвенції Росія вже порушила. Пункт с) нас уже відсилає на так званий “трибунал”, проведення якого ворог готує в Маріупольській філармонії. Хочеться просто кричати: “Агов, світе! Агов, Червоний Хрест! Чи ти існуєш взагалі?!”

– Вам щось відомо про те, чи є різниця в утриманні полонених на території ОРДЛО й на території Російської Федерації?

– Не відомо. Бо я не знаю, які умови в Росії, в “ЛНР” чи в “ДНР” у тих місцях, де їх утримують.

Я знаю лише те, що й “Л/ДНР”, і Росія – це люди з однаковими поглядами. І вони не зацікавлені, щоб існувало щось українське в цьому світі. 

– Яка робота наразі проводиться щодо звільнених військовополонених? Як відбувається їх адаптація? 

– Якщо говорити саме за “азовців”, то все це відбувається під наглядом Патронатної служби “Янголи Азову”: лікування, психологічна та фізична реабілітація, адаптація. Ми як члени “Асоціації родин захисників Азовсталі” інколи вивозили хлопців за їхнім бажанням та з дозволу “патронатки” на прогулянку, привозили продукти харчування в лікарні тощо.

Також у нас є проєкт “Нарешті ти вдома”: бокс із речами першої необхідності. Адже зіштовхнулися з певними проблемами забезпечення їхніх першочергових потреб у перші дні після обміну. Насправді, це найменше, що ми можемо для них зробити, але це теж важливо.

– Станом на початок червня було багато інформації про те, що ваші контакти поширили в російських ЗМІ й вам почали надходити численні погрози від росіян. Вони вже припинилися чи тривають? 

– Та все продовжується, але мене це взагалі ніяк не торкається. На все, що вони роблять, вони витрачають свою ж енергію, і це зло потім повернеться їм з потрійною силою. Бумеранг уже стрімко летить назад. Якщо для них це єдина розвага в житті і самоствердження — то що я можу сказати. Цих людей вже не змінити.

Читайте також:
“Їх не стерли з лиця землі!” Родичі оборонців Зміїного з першого дня великої війни чекають їх із полону

“Я Коза Рогата, бо дуже люблю кіз!”

Катерина Прокопенко і коза рогата

Про Катерину Прокопенко зараз багато відомо завдяки її активній публічній діяльності задля порятунку військовополонених захисників “Азовсталі” та її чоловіка Дениса. Проте досі не всі знають, що Катерина – ще й талановита ілюстраторка. До слова, листівки з її зображеннями можна придбати в київських кафе і цим допомогти організації дружин захисників “Азовсталі”.

Під творчим псевдо “Коза Рогата” художниця працює у власному стилі, використовуючи українські народні мотиви, етніку, відсилки до міфології і надихаючись природою.

– Як дружина командира полку “Азов” – ви дуже відома й публічна особа. Але значно важче дізнатися про Катерину Прокопенко як художницю. Ви навчалися десь професійно малювати, писати? Як дійшли до графічного дизайну? 

– Малювання – це завжди більше як хобі було. У школі я малювала у своєму скетчбуці під час навчання. Мене часто з уроків забирали малювати стінгазети. Навчатися вступила на політолога-міжнародника, але в університеті теж постійно у скетчбуці малювала. В мене дуже багато цих скетчбуків за роки навчання.

Після університету в мене була така собі мінікар’єра консультанта з туристичного спорядження, тому що я дуже фанатію походами. Це для мене дуже важливо як моральна й фізична реабілітація. Потім я ще трішки людей в гори водила як гід — не комерційно, а просто для друзів, показувала місця. Хоч думала й про те, щоб надалі цим заробляти.

Але потім якось все так закрутилось: я почала самостійно вивчати графічний дизайн, опановувати програми, відео монтувати, анімувати. Вчилася по YouTube і купувала курси зі знижками.

Пам’ятаю, придбала курс навчання від одного картуніста, аніматора студії “Дісней”, адже мені подобається стара школа анімації. Я навіть на графічному планшеті так роблю: малюнки наче на папірцях, але віртуальних.

Робота Катерини Прокопенко

А останній мій досвід – це робота ілюстратором для “Сільпо”. Я їм минулого року просто написала, показала своє портфоліо й висловила бажання з ними попрацювати як фрілансер. А вони мене взяли на постійну роботу. Поки що вона трішки призупинена, але там “увійшли в моє положення”, що я зараз просто не маю часу. Потім я повернуся. Також було багато фрілансів на іноземну аудиторію, іноземні компанії, де моя стилістика відгукалась. Ілюстрації, анімації, графічний дизайн, відеомонтаж — такою була робота останні роки.

– У ваших роботах дуже яскраво проглядаються казкові, міфологічні мотиви. Як у картинах Марії Приймаченко. Якими українськими митцями минулого ви надихаєтеся?

Ой, ну Приймаченко для мене – це просто космос! Я обожнюю цю кольористику, як вона зображує цих тваринок. А взагалі, в нас така величезна кількість художників, стільки стилістик… Я взагалі обожнюю будь-яке мистецтво. В мене немає фаворитів, бо в кожному митці я знаходжу щось своє, мені до душі всі стилі. Абстракція, кубізм, реалізм – усе чудове, в кожного художника є свій особистий стиль, його бачення. Якби ми всі малювали однаково, то хіба б це було цікаво? 

– У вас досить несподіваний нікнейм – Коза Рогата. Чому Коза?

– Я просто дуже люблю кіз! Вони для мене – це щось неймовірне. Як бачу козу – буквально все кидаю й біжу з нею спілкуватися. Хтось так від котиків чи песиків “дуріє” – а я від кізоньок, від овечок. У нас із ними є якийсь зв’ язок (сміється)

Катерина Прокопенко зі своєю улюбленою твариною

В мене перше прізвище пов’язане з козою і мене в школі прозивали “Коза”. А я, замість ображатися, раділа. Тому тепер я – “Коза рогата” (сміється).

Дехто, як виявилося, якимись стереотипами мислить – мовляв, “фу, коза – це шось таке рогате, зле”, ледве що не сатанізм. Але це така ж чудова тварина, як кіт чи собака, яку теж треба любити, піклуватися про неї, а не вбивати на м’ясо. Я, між іншим, не їм м’яса – для мене тварини дуже важливі, я не хочу їх нищити. 

Катерина і Денис Прокопенки

* * *

– Катю, що вас зараз підтримує, спонукає працювати навіть тоді, коли зовсім не до того? Коли постійно думаєш про те, як твій чоловік, де він, що з ним…

– Мрії побачити його, торкнутись. Коли, здається, вже немає сил боротись далі і пробивати стіни – згадую його усмішку, згадую, як він радів життю, коли ми подорожували разом. І розумію, що заради його усмішки і його щастя хочу зробити все можливе і неможливе, що існує в цьому світі, щоб звільнити його з рук ворога. Поставила собі за ціль бігати майже кожен день по 5 км, заради нього. Придумала, що якщо буду бігати частіше і швидше — скоріше його побачу і обійму.

Так і живу — мріями і діями. 

Фотогалерея (гортайте):

Фото з твітеру Катерини Прокопенко(2) Катеринa Прокопенко. Instagram_ koza_rohata_ Катерина Прокопенко. What If Creative Studio(2) Катерина та Денис Прокопенко. Instagram_ kiza_rohata_ Автопортрет Катерини Прокопенко. Instagram_ koza_rohata_ Робота Катерини Прокопенко. What If Creative Studio Фото з твітеру Катерини Прокопенко
<
>

Читайте також:
Вдова “азовця” Тамара Яніна: Ми – дружини сталевих чоловіків. І в нас попереду багато роботи


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".