автор: Марія Куряча
фото з архіву Катерини Прокопенко та з відкритих джерел
Про Катерину Прокопенко вся Україна почула тоді, коли палав Маріуполь, і кільце ворожого оточення звужувалося до заводу “Азовсталь”. Тоді дружина командира полку “Азов”, Героя України Дениса Прокопенка “Редіса” разом із посестрою Юлією Федосюк поїхала до Папи Римського і звернулася до понтифіка з проханням допомогти нашим захисникам. Папа пообіцяв молитися.
20 травня 2022 року останні захисники “Азовсталі” вийшли з оточеного меткомбінату, “евакуювавшись” за наказом командування. По суті це була здача в полон, але під гарантії міжнародних організацій. Відтоді про полонених “азовців” їхнім сім’ям нічого не відомо. А міжнародні “гаранти” виявилися неспроможні гарантувати їм не лише безпеку, а й збереження життя. Жахливий теракт в Оленівці, коли росіяни жорстоко вбили українських військовополонених, шокував увесь світ. А родини полонених переконалися в тому, що покладатися можуть лише на себе…
30 травня було оголошено про створення громадської організації дружин захисників “Азовсталі” – “Жінки зі сталі”. Організація займається публічним висвітленням інформації щодо військовополонених та їх родин, об’єднує рідних, допомагає інформацією та проводить публічні заходи. Катерина Прокопенко – одна з найактивніших учасниць цієї організації.
В інтерв’ю “Новинарні” дружина командира полку “Азов”, художниця й “сталева жінка” Катерина розповіла про те, що змінилося в питанніх обміну “після Оленівки”, яку роль відіграють у всіх цих процесах міжнародні “гаранти”, та звідки в ній, такій тендітній і ніжній на вигляд, береться стільки сили, щоб не складати руки й продовжувати боротьбу за звільнення чоловіка. А ще – про те, звідки взявся її особливий художній стиль та оригінальне псевдо.
Катерина Прокопенко з чоловіком – Героєм України, командиром полку “Азов” Денисом Прокопенком
– Катю, ви маєте якісь дані про те, де зараз перебуває ваш чоловік? У вас була можливість якось із ним зв’язатися після того короткого дзвінка, коли він подзвонив до вас одразу після евакуації з “Азовсталі”?
– На жаль, не чула його голос із 23 травня. Жодних даних, окрім інформації російських ЗМІ про те, що він перебуває на російській території. Але, чесно кажучи, і в це важко віриться. Я зараз уже й не знаю, кому насправді вірити.
– Коли відбувся перший великий обмін військовополонених з “Азовсталі”, вас повідомляли про нього завчасно?
– Так, представників нашої Асоціації завчасно запросили на цей обмін.
– Як на вашу думку, такі обміни відбуватимуться й надалі?
– Важко сказати. Після теракту в Оленівці взагалі незрозуміло, як буде налагоджуватися цей процес далі. В будь-якому разі, ми, дружини, зробимо все можливе, щоб повернути наших чоловіків. І щоб кожен причетний до теракту в Оленівці від замовника до виконавця був знайдений і покараний.
Деталей розголошувати не буду, скажу одне: ми робимо все, що в наших силах. Із дрібниць — пишемо листи в усі можливі світові інстанції, постійно проводимо брейншторми в колах міжнародників, юристів тощо, намагаємося продукувати всі можливі ідеї та ініціативи, які допоможуть дістати наших рідних із пекла.
Звичайно, можна робити більше. Над цим і працюємо.
– Чи має вплив на процеси обміну негативна реакція російського суспільства? Там у них чого тільки про обміни “нацистів з Азову” не пишуть…
– Бачила певні низькосортні коментарі з ворожих ЗМІ. І спочатку в них був суцільний гнів та агресія. Далі – прийняття ситуації. В наступних меседжах уже казали, що їм і свої важливі, мовляв “нам треба і наших повернути/обміняти”.
Вони повинні зрозуміти, що нам наші військові важливі і ми їх повернемо, незважаючи ні на що.
– Чи надавали захисники “Азовсталі” українській владі повні списки всіх бійців, перед тим, як вийти?
– Так, звичайно.
– Які є відомості щодо умов утримання наших військовополонених? Ті, кого вже звільнили з полону, щось про це розповідали?
– У всіх різна інформація. Комусь було мало їжі, комусь достатньо. Когось “карали”, моривши голодом та не даючи питної води по кілька днів. Також відомі й випадки фізичних тортур.
Після Оленівки стало зрозуміло, що у російської сторони розв’язані руки, і про дотримання норм Женевської конвенції не може йти і мови. І тих представників міжнародних організацій, так званих “гарантів безпеки”, не було і немає на місцях утримання наших військових.
Чому так? Мабуть, голова Міжнародного комітету Червоного Хреста краще орієнтується в цьому питанні. Я лише бачу тотальну бездіяльність світових організацій, створених на основах цінностей людского життя.
Читайте також:
Віцепрезидент ТЧХУ Павло Розенко: Осередки Червоного Хреста України залишаються дієвими і під окупацією
Катерина, як і її чоловік Денис, надзвичайно любить походи в гори
– Яку взагалі роль зараз відіграють міжнародні організації щодо звільнення наших полонених, утримуваних у Росії чи на окупованих територіях? Вони мають до них якийсь доступ?
– Чесно? Не бачу, щоб хтось із міжнародних організацій там перебував і переймався життям наших героїв. Не бачу, щоб організації активно діяли шодо їх звільнення. Бачу активність українських громадян, матерів, дружин, сестер, братів та дітей, чиї рідні в руках у ворога. Моя особиста думка.
Військові, які повернулися додому, в унісон зазначають, що бачили представників МКЧХ лише під час виходу з “Азовсталі”.
Всі тортури, теракт в Оленівці — це кров на руках міжнародних організацій, які були гарантами безпеки та гарантами життя. Зараз вони активно відхрещуються, що не були гарантами. Але від відповідальності вони не втечуть. Трагедія в Оленівці – як кривава печатка на їхній репутації.
Щодо комунікації з рідними, то знаю “веселий” випадок, коли з Червоного Хреста зателефонували одній дружині військового після місяця полону сказали, що бачили її чоловіка лише під час виходу з “Азовсталі”. Без роздратування цю інформацію не можна сприймати.
Малюнок Катерини Прокопенко “Україна належить нам”, присвячена Денисові Прокопенку
У мене до є низка питань, на які дуже хотілося б почути відповіді:
Ці пункти Женевької конвенції Росія вже порушила. Пункт с) нас уже відсилає на так званий “трибунал”, проведення якого ворог готує в Маріупольській філармонії. Хочеться просто кричати: “Агов, світе! Агов, Червоний Хрест! Чи ти існуєш взагалі?!”
– Вам щось відомо про те, чи є різниця в утриманні полонених на території ОРДЛО й на території Російської Федерації?
– Не відомо. Бо я не знаю, які умови в Росії, в “ЛНР” чи в “ДНР” у тих місцях, де їх утримують.
Я знаю лише те, що й “Л/ДНР”, і Росія – це люди з однаковими поглядами. І вони не зацікавлені, щоб існувало щось українське в цьому світі.
– Яка робота наразі проводиться щодо звільнених військовополонених? Як відбувається їх адаптація?
– Якщо говорити саме за “азовців”, то все це відбувається під наглядом Патронатної служби “Янголи Азову”: лікування, психологічна та фізична реабілітація, адаптація. Ми як члени “Асоціації родин захисників Азовсталі” інколи вивозили хлопців за їхнім бажанням та з дозволу “патронатки” на прогулянку, привозили продукти харчування в лікарні тощо.
Також у нас є проєкт “Нарешті ти вдома”: бокс із речами першої необхідності. Адже зіштовхнулися з певними проблемами забезпечення їхніх першочергових потреб у перші дні після обміну. Насправді, це найменше, що ми можемо для них зробити, але це теж важливо.
– Станом на початок червня було багато інформації про те, що ваші контакти поширили в російських ЗМІ й вам почали надходити численні погрози від росіян. Вони вже припинилися чи тривають?
– Та все продовжується, але мене це взагалі ніяк не торкається. На все, що вони роблять, вони витрачають свою ж енергію, і це зло потім повернеться їм з потрійною силою. Бумеранг уже стрімко летить назад. Якщо для них це єдина розвага в житті і самоствердження — то що я можу сказати. Цих людей вже не змінити.
Читайте також:
“Їх не стерли з лиця землі!” Родичі оборонців Зміїного з першого дня великої війни чекають їх із полону
Катерина Прокопенко і коза рогата
Про Катерину Прокопенко зараз багато відомо завдяки її активній публічній діяльності задля порятунку військовополонених захисників “Азовсталі” та її чоловіка Дениса. Проте досі не всі знають, що Катерина – ще й талановита ілюстраторка. До слова, листівки з її зображеннями можна придбати в київських кафе і цим допомогти організації дружин захисників “Азовсталі”.
Під творчим псевдо “Коза Рогата” художниця працює у власному стилі, використовуючи українські народні мотиви, етніку, відсилки до міфології і надихаючись природою.
– Як дружина командира полку “Азов” – ви дуже відома й публічна особа. Але значно важче дізнатися про Катерину Прокопенко як художницю. Ви навчалися десь професійно малювати, писати? Як дійшли до графічного дизайну?
– Малювання – це завжди більше як хобі було. У школі я малювала у своєму скетчбуці під час навчання. Мене часто з уроків забирали малювати стінгазети. Навчатися вступила на політолога-міжнародника, але в університеті теж постійно у скетчбуці малювала. В мене дуже багато цих скетчбуків за роки навчання.
Після університету в мене була така собі мінікар’єра консультанта з туристичного спорядження, тому що я дуже фанатію походами. Це для мене дуже важливо як моральна й фізична реабілітація. Потім я ще трішки людей в гори водила як гід — не комерційно, а просто для друзів, показувала місця. Хоч думала й про те, щоб надалі цим заробляти.
Але потім якось все так закрутилось: я почала самостійно вивчати графічний дизайн, опановувати програми, відео монтувати, анімувати. Вчилася по YouTube і купувала курси зі знижками.
Пам’ятаю, придбала курс навчання від одного картуніста, аніматора студії “Дісней”, адже мені подобається стара школа анімації. Я навіть на графічному планшеті так роблю: малюнки наче на папірцях, але віртуальних.
Робота Катерини Прокопенко
А останній мій досвід – це робота ілюстратором для “Сільпо”. Я їм минулого року просто написала, показала своє портфоліо й висловила бажання з ними попрацювати як фрілансер. А вони мене взяли на постійну роботу. Поки що вона трішки призупинена, але там “увійшли в моє положення”, що я зараз просто не маю часу. Потім я повернуся. Також було багато фрілансів на іноземну аудиторію, іноземні компанії, де моя стилістика відгукалась. Ілюстрації, анімації, графічний дизайн, відеомонтаж — такою була робота останні роки.
– У ваших роботах дуже яскраво проглядаються казкові, міфологічні мотиви. Як у картинах Марії Приймаченко. Якими українськими митцями минулого ви надихаєтеся?
– Ой, ну Приймаченко для мене – це просто космос! Я обожнюю цю кольористику, як вона зображує цих тваринок. А взагалі, в нас така величезна кількість художників, стільки стилістик… Я взагалі обожнюю будь-яке мистецтво. В мене немає фаворитів, бо в кожному митці я знаходжу щось своє, мені до душі всі стилі. Абстракція, кубізм, реалізм – усе чудове, в кожного художника є свій особистий стиль, його бачення. Якби ми всі малювали однаково, то хіба б це було цікаво?
– У вас досить несподіваний нікнейм – Коза Рогата. Чому Коза?
– Я просто дуже люблю кіз! Вони для мене – це щось неймовірне. Як бачу козу – буквально все кидаю й біжу з нею спілкуватися. Хтось так від котиків чи песиків “дуріє” – а я від кізоньок, від овечок. У нас із ними є якийсь зв’ язок (сміється).
Катерина Прокопенко зі своєю улюбленою твариною
В мене перше прізвище пов’язане з козою і мене в школі прозивали “Коза”. А я, замість ображатися, раділа. Тому тепер я – “Коза рогата” (сміється).
Дехто, як виявилося, якимись стереотипами мислить – мовляв, “фу, коза – це шось таке рогате, зле”, ледве що не сатанізм. Але це така ж чудова тварина, як кіт чи собака, яку теж треба любити, піклуватися про неї, а не вбивати на м’ясо. Я, між іншим, не їм м’яса – для мене тварини дуже важливі, я не хочу їх нищити.
Катерина і Денис Прокопенки
* * *
– Катю, що вас зараз підтримує, спонукає працювати навіть тоді, коли зовсім не до того? Коли постійно думаєш про те, як твій чоловік, де він, що з ним…
– Мрії побачити його, торкнутись. Коли, здається, вже немає сил боротись далі і пробивати стіни – згадую його усмішку, згадую, як він радів життю, коли ми подорожували разом. І розумію, що заради його усмішки і його щастя хочу зробити все можливе і неможливе, що існує в цьому світі, щоб звільнити його з рук ворога. Поставила собі за ціль бігати майже кожен день по 5 км, заради нього. Придумала, що якщо буду бігати частіше і швидше — скоріше його побачу і обійму.
Так і живу — мріями і діями.
Фотогалерея (гортайте):
Читайте також:
Вдова “азовця” Тамара Яніна: Ми – дружини сталевих чоловіків. І в нас попереду багато роботи
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
