автор: Леся Шовкун
фото надані героями матеріалу та з відкритих джерел
Фраза “Русскій воєнний корабль, іді нах*й”, сказана прикордонником з острова Зміїний на адресу Москви (і не тільки крейсера), з першого ж дня стала переможним гаслом нашої великої визвольної війни. От тільки мало хто згадує про те, що поки тисячі українців скуповують футболки з цим висловом і годинами вистоюють у чергах по марку, кількадесят захисників Зміїного понад три місяці перебувають у полоні рашистів.
Після перших днів полону, коли полонених зі Зміїного активно використовувала російська пропаганда, доля цих воїнів залишається фактично невідомою. Весь цей час їхні рідні, відійшовши від першого шоку після заяви президента про загибель усіх оборонців острова, оббивають пороги всіх можливих відомств, намагаючись отримати бодай якусь інформацію.
Для них кожен день проходить у болісному очікуванні хоч якоїсь звістки про полоненого чоловіка, брата, сина. Вони дуже переживають, що після того, як у лабетах росіян опинилися героїчні оборонці “Азовсталі”, про прикордонників та морпіхів зі Зміїного забудуть узагалі. Тим паче, після слів Володимира Зеленського, який по звільненні частини полонених наприкінці березня заявив, що “поміняли всіх, кого взяли в полон на Зміїному”.
“Новинарня” поспілкувалася з родичами і близькими оборонців Зміїного. А також дізналася, як відбуваються переговори про обмін полоненими з державою-агресором та чому у військовій частині полонених вважають “зниклими безвісти”.
“Наташа, по ходу війна”. Таке повідомлення Наталія Сівак отримала 24 лютого о 6:50 від свого молодшого брата Яші.
За три тижні до того 21-річний морський піхотинець Яків Негрій був відряджений на острів Зміїний, якому судилося вписати перший рядок у героїчний епос нашої великої визвольної війни.
Яків Негрій на Зміїному острові
Той день для всієї України проходив, ніби в страшному сні. Рідні та близькі воїнів зі Зміїного проживали цей кошмар “у прямому ефірі”: хлопці писали їм про перші спроби атаки, вимоги росіян здаватися в полон, про те, як по них б’ють великим калібром і з неба, і з води… І як навколо кружляє “той самий” корабель. Вони відбивалися до останнього – доки не закінчився боєкомплект.
“Передай, що я всіх люблю”, – написав Яків сестрі о 17:06, перш ніж зв’язок обірвався. Відтоді вона не отримувала від брата жодної звістки. Тож коли їхній мамі вдається додзвонитися до дочки з нині окупованого села в Запорізькій області, та не має для неї радісних новин про сина…
Стати військовослужбовцем Яків мріяв зі школи. І надихнула його на цю мрію саме старша на 10 років сестра.
“Коли я приїжджала додому у відпустку, то Яша завжди казав, що йому страшенно подобається військова форма. Так за мною у військо й пішов”, – розповідає Наталя, яка з 2016-го по 2018 рік служила у 56-й окремій мотопіхотній Маріупольській бригаді.
Молодший сержант Наталія Сівак із братом Яшею
Після декретної відпустки вона звільнилася й переїхала на батьківщину чоловіка в Хмельницьку область. А Яків закінчив Військовий коледж Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. І став морпіхом – за розподілом потрапив у 35-ту окрему бригаду морської піхоти ВМС ЗСУ імені контрадмірала Михайла Остроградського. На той час, коли почалося повномасштабне вторгнення РФ, у війську Яша прослужив уже півтора року.
Наталія каже, що саме “холодний військовий розум” допоміг їй не впасти в “паніку та істерику”, коли опівночі, через сім годин після того, як зі Зміїним зник усякий зв’язок, президент Зеленський оголосив про героїчну загибель захисників острова.
“Але він сказав лише про прикордонників, не про морпіхів. І перед тим ішлося, що їх там 13. А ми ж то знаємо, що на Зміїному було значно більше людей. Окрім наших та прикордонників, там до 24 лютого навіть цивільні жили, доглядали за господарством: і кури були, й овечки… Але цивільних перед вторгненням евакуювали”, – розповідає Наталя.
Військовослужбовець 35 обрмп Яків Негрій
Наступного дня їй подзвонили з невідомого номера. Жіночий голос повідомив, щоб не хвилювалася: її брат живий, але в полоні у росіян, “і більше нічого не запитуйте”.
Вірити цьому чи ні, Наталя не знала до 26 лютого, коли побачила Якова у відеосюжеті російських пропагандистів. На той час родичі оборонців Зміїного шукали інформацію про них усюди, де могли, в тому числі й у ЗМІ Росії.
Тамтешні телеканали повідомляли про те, що 82 українських військовослужбовців зі Зміїного “здалися в полон”, “з ними добре поводяться і скоро дозволять повернутися додому” (що, звісно, виявилося брехнею).
Відео російських ЗМІ, на якому родичі воїнів з острова Зміїний упізнали своїх рідних:
“Бачу, серед них і брат мій іде, живий! Я одразу подзвонила на “гарячу лінію” Міністерства оборони, повідомила про те, що мій брат у полоні, я його впізнала”, – розповідає Наталя. Вони тоді ще не знала, що попереду довгі місяці невідомості щодо подальшої Яшиної долі.
Читайте також:
Як вижити в полоні та після нього
Шокуюче повідомлення президента про загибель захисників острова Зміїний вдома у Благовіщенському на Кіровоградщині почула й мати старшого матроса Владислава Задоріна. Відтоді минуло три місяці, але згадуючи той страшний день, жінка досі не може стримати сліз.
“Дивлюся – а у фейсбуці вже поширюють фото мого сина. І підпис “Вічна пам’ять”… Я не знаю, як до ранку дожила!” – плаче Катерина Задоріна.
Владислав Задорін
На початку лютого Владові виповнилося 23. Першого червня у нього завершується термін служби за контрактом. У війську хлопець із 2019 року, двічі був у “зоні АТО”, воював під Горлівкою. На Зміїний потрапив трохи раніше за Якова Негрія – в січні, майже одразу після Нового року.
“Перед вторгненням він казав, що у них там “щось нехороше” відбувається. А 24 лютого о 05:30 дзвонить: “Мама, у нас іде бій… нас обстрілюють, я вас всіх дуже люблю”. Я потім кожні півгодини до нього дзвонила, поки зв’язок був, він мене заспокоював: “Мама, все добре…”
На ранок після страшної ночі невідомості Катерина з чоловіком кинулися до Благовіщенського районного військкомату – дізнаватися про долю сина.
“А воєнком нам каже: “Тримайтеся, їх на Зміїному стерли з лиця землі. Нікого в живих немає!” Отямилася я вже від того, що на мене воду лили…” – ридає Катерина.
Військовий комісар навіть подав у міську адміністрацію документи на те, щоб її сина нагородили посмертно. “Я йому кажу: це ви в частину дзвонили, вам там сказали, що він загинув? Ні, каже, мені співробітник про це розповів і ще я у фейсбуці побачив… Він думає, що в батьків кам’яне серце чи що?! Потім, звісно, вибачався, що неправильно зробив…” – розповідає жінка.
До військової частини морпіхів у Дачному на Одещині рідні додзвонитися не могли. Кажуть, 24 лютого рашисти били й туди. І хоча в саму частину не влучили, але поруч було зруйновано кілька будинків і пошкоджено зв’язок.
Владислав Задорін “Бублик”
Лише о 12-й годині 26 лютого Катерина дізналася, що її син не загинув.
“Подзвонив старший син і кричить у трубку: “Мама, наш Бублик живий! Я побачив на російських каналах, як його ведуть з корабля!”
Бублик – це Влада такий позивний. Це таке полегшення було!”
Втім, промовивши ці слова, жінка знову починає ридати. Бо на запитання, коли знову зможе обійняти свого сина, відповіді вона досі ні від кого не отримала.
“Коли ми приїхали у військову частину, щоб щось дізнатися про сина і його товаришів по службі, нам там сказали, що вони не полонені, а “безвісти зниклі”. Ну як це, безвісти – ось же на відео моя дитина! А начальник штабу мені каже: я вас по-людському розумію, а по-юридичному – вони безвісти зниклі… І більше нам узагалі ніхто нічого не відповідав!” – обурюється Катерина.
Жінка додає, що через статус нібито зниклих безвісти родичі полонених не можуть отримати жодних виплат, які мали б нараховуватися бійцям – а в декого з них без єдиного годувальника залишаються вагітні дружини чи діти з інвалідністю.
За інформацією “Новинарні“, механізм таких виплат у Збройних силах досі залишається не до кінця врегульованим, як і питання виплати родичам загиблих. Тому, як правило, це залишається на відповідальність командування військової частини. Так само, як і питання, який статус надавати людині, яка, ймовірно, потрапила в полон.
Командування 35 обрмп, вочевидь, вирішило, що наразі простіше вважати своїх бійців зниклими безвісти.
Владислав Задорін
9 березня Катерина Задоріна, як і раніше сестра Якова Негрія, отримала дзвінок із невідомого номера української мобільної мережі.
“Дзвонила жінка. Українською мовою говорила! Каже, син ваш живий-здоровий, з ним усе нормально. А він у мене має проблеми з гландами з дитинства… Я про це запитала, а вона відповіла, що в лікарні тільки двоє інших хлопців, решта всі здорові”, – переповідає мама Владислава.
Це була єдина звістка про сина за ці три місяці.
Читайте також:
Президент підписав закон про соцзахист політв’язнів та військовополонених
Упізнала свого коханого в російському відеосюжеті і Ярослава Хаджи з міста Рені Одеської області. Її хлопець, 21-річний молодший сержант Олександр Куртєв, – фельдшер прикордонної служби.
“Після медичного училища він підписав контракт і пішов служити, в червні вже буде півтора року”, – розповідає дівчина.
О 5:30 ранку її розбудив дзвінок коханого: “Сонце, прокидайся, почалася справжня війна”.
Олександр Куртєв
“З того часу і до самого вечора окупанти обстрілювали острів. Кожні пів години я просила Сашу відписувати мені, що там відбувається. Так було до 17:45, поки з ним не зник зв’язок. Він писав, що їх атакують: “Усе, готуємось. Кохаю тебе”… Розповідав, як під час найважчих обстрілів ховалися в “бункері” (насправді це приміщення для зберігання продуктів, але вони його так називали). Як один хлопець під час відбиття атаки підвернув ногу, і Саша під обстрілом побіг надавати йому першу медичну допомогу…
Наскільки я зрозуміла, наші відбивали атаку двічі. Бо по них стріляли і з повітря, і з крейсера “Москва” та патрульного корабля “Василий Быков”, – переповідає Ярослава.
Острів Зміїний
За її словами, коли після тривалого обстрілу в оборонців Зміїного закінчилися боєприпаси, вони звернулися до командування з проханням про підмогу.
“Та все що їм, запропонували – це евакуацію. І евакуаційні катери навіть надіслали… Але, на жаль, вивезти змогли тільки цивільних, яких на той час там було ще чоловік 20. Нашим хлопцям залишалося тільки відстоювати острів до кінця. Перед тим, як їх взяли в полон, дехто навіть встиг подзвонити й сповістити про це своїх рідних. Саша не встиг – просто зник зі зв’язку”, – каже наречена прикордонника.
Олександр Куртєв зі своєю дівчиною Ярославою Хаджи
Відтоді від коханого Ярослава нічого не чула. “Наскільки мені відомо, офіцерам росіяни дозволили подзвонити рідним, повідомити, що вони в полоні. А інші такого привілею не отримали…” – сумує дівчина.
Зате, на відміну від 35-ї бригади, спілкуванням із якою родичі полонених морпіхів дуже обурені, керівництво прикордонників іде на контакт більш охоче.
“Застава на Зміїному відноситься до Вилковської частини, яка підлегла Ізмаїльському прикордонному загону. Ми туди напряму завжди дзвонимо, і нам на наші питання відповідають. Правда, все одно нічого толком сказати не можуть… але хоч спілкуються”, – визнає Ярослава.
Читайте також:
Автора фрази про “русскій воєнний корабль” визволили з полону, і це не Грибов
Знімаючи відео з полоненими зі Зміїного, російські пропагандисти переслідували єдину мету: переконати українське суспільство, що влада бреше про їхню загибель, а отже, ніякого героїчного захисту острова не було, як і фрази про “русскій корабль”.
Втім, у цьому пропаганда рашистів, укотре не врахувавши відмінності нашого суспільства від їхнього, зазнала поразки. Адже більшість українців не розчарувалася, а навпаки – щиро зраділа, що оборонці острова живі (на відміну від русского корабля, який таки дійшов за вказаною адресою). А для їхніх рідних пропагандистське відео взагалі стало єдиним на той час промінчиком надії.
Морпіхи Яків Негрій (позначений стрілкою) та Владислав Задорін (праворуч від нього) в полоні РФ. Скріншот із відео росЗМІ
Проте до української влади у родичів полонених таки є питання. Бо за весь час, відколи їхні сини, чоловіки й брати у полоні, близькі не отримали жодної офіційної відповіді не лише на запитання, коли їх звідти визволять, а й бодай про те, в яких умовах утримують. Хоча зверталися за всіма можливими адресами.
“Ми зверталися і в поліцію, і в Об’єднаний координаційний центр СБУ, і у військкомат, і до Міжнародного комітету Червоного Хреста. З МКЧХ мені відповіли, що стан брата задовільний. В СБУ підтвердили, що він у полоні. А от про те, коли може бути обмін і чи буде він узагалі – нам нічого не кажуть”, – розповідає Наталія Сівак.
“Ми з усіма родичами згуртувалися, зв’язалися з юристом. І він як наш представник подав заяви на всі можливі служби. І в офіс президента писали, й до Уповноваженої Верховної Ради з прав людини Людмили Денісової, і до [віцепрем’єр-міністра – міністра з питань реінтеграції окупованих територій] Ірини Верещук. Ми у такому відчаї, що вже не знаємо, до кого ще звертатися”, – додає дівчина прикордонника Куртєва Ярослава.
Прикордонник Олександр Куртєв в автобусі з полоненими захисниками Зміїного. Скріншот із відео росЗМІ
Сестра морпіха Негрія зізнається, що коли почалися обміни полоненими й перші оборонці Зміїного повернулися додому, в інших зажевріла надія на те, що “процес пішов”, і скоро вони також побачать своїх близьких. Але натомість – “запала тиша”.
А відтоді, як спершу головною темою інформаційного простору стала ситуація на “Азовсталі”, а потім сотні її захисників опинилися в полоні росіян, родичі воїнів зі Зміїного побоюються, що про них узагалі “забудуть”.
“Я особисто писала Ірині Верещук. Вона йде на контакт, але нічого хорошого нам повідомити не може. Наскільки я зрозуміла, зараз у пріоритеті обмін тих, хто вийшов з “Азовсталі”. І взагалі, тепер у нас набагато менше полонених росіян, ніж наших – у них… Тому міняти просто немає на кого”, – припускає Ярослава.
Найбільша мрія маленької Ані, племінниці морпіха Негрія – щоб її дядя Яша повернувся з полону
“Зрозуміло, що до “Азовсталі” була підвищена увага – їх треба було витягувати! Але й нас зрозумійте. Я не знаю, що з моїм братом, де їх тримають узагалі, як із ними поводяться.
Острів Зміїний – це ж також символ! І наші хлопці в полоні з першого дня… Важливо, щоб про них не забували“, – наголошує Наталія, яка кілька років служила в Маріуполі.
Читайте також:
Путін готовий активізувати обмін полоненими з Україною, – канцлер Австрії
Тема полону – одна з найбільш болісних у будь-якій війні. А коли йдеться про війну з таким противником, як Росія, для якої в разі потреби не писані жодні конвенції та правила, – питання визволення наших полонених набуває особливої гостроти. Тому отримати офіційні коментарі з цього приводу фактично неможливо, і на те є чимало об’єктивних причин.
“Новинарня” на час цієї публікації також іще не отримала відповіді на свій запит щодо перспектив обміну полонених зі Зміїного до віцепрем’єр-міністра – міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірини Верещук.
Проте в неофіційному спілкуванні фахівці, безпосередньо дотичні до теми роботи з полоненими та членами їхніх родин, підтвердили нам, що робота зі звільнення оборонців Зміїного ведеться. Про них точно не забули й не забудуть.
Втім,
саме через те, що Зміїний справді став символом, переговори про обмін його захисників є надзвичайно складними.
Держава-агресор, звісно ж, не хоче втрачати такий потужний засіб для політичного тиску на Україну й використовує його по максимуму.
Як натякнули “Новинарні” в одній із наближених до обмінних процесів структур, використовувати родичів та їхні (зрозумілі) емоції на адресу своєї влади, яка нібито “кидає своїх у полоні” – це також класичний метод інформаційно-психологічних спецоперацій РФ.
Оборонці острова Зміїний у російському полоні. Праворуч у чорній шапці – Влад Задорін. Скріншот із відео росЗМІ
Водночас фахівці дуже радять усім, чиї близькі потрапили в російський полон, гуртуватися і звертатися з колективними зверненнями до Міжнародного комітету Червоного Хреста, представництв міжнародних релігійних та гуманітарних організацій тощо. А ще – до урядів тих держав, які є підписантами Женевської конвенції про поводження з полоненими.
Також важливо надавати таким зверненням якомога ширшого розголосу – це допоможе задіяти всі можливі механізми для звільнення людей із полону.
Де саме зараз утримують полонених з острова, точно не відомо не лише рідним, а й офіційним українським структурам.
Те “знамените” відео знімалося ще в Севастополі, де на території колишнього навчального центру окупанти організували “зразково-показове” місце ув’язнення. Яке “не соромно показати” глядачам чи, наприклад, представникам Міжнародного комітету Червоного Хреста.
Втім, надалі наших морпіхів та прикордонників, очевидно, вивезли на територію Росії чи ОРДЛО, де умови утримання полонених незрівнянно гірші.
Полонені з острова Зміїний у російському автобусі після взяття в полон. Скріншот із відео росЗМІ
За останніми даними, декого з них утримували в СІЗО №2 міста Старий Оскол Бєлгородської області РФ. Втім, найімовірніше, як і решту взятих у полон українців, воїнів зі Зміїіного розкидали по різних регіонах, щоб розділити.
Загалом українській владі та правозахисникам відомо щонайменше про півтора десятка місць утримання українських полонених у Росії й на тимчасово окупованих нею територіях України – від Мурманська до Бердянська. І це, вочевидь, далеко не повний перелік.
Читайте також:
В’язні Мордору.
Де утримують полонених Росією українців і чому так важливо про них розповідати
Як підкреслюють у Національному інформаційному бюро, до компетенції якого належить збір та узагальнення даних про українських військовополонених, жодних пріоритетів щодо осіб, які підлягають обміну та звільненню, не існує.
А на запитання, за яким принципом одних обмінюють одразу, а інші залишаються в полоні значно довше, відповідь дуже проста: зазвичай це “вирішує” сторона агресора.
“В ідеалі” механізм обміну полоненими мав би виглядати так: наша сторона подає список тих, кого ми вважаємо полоненими, на Міжнародний комітет Червоного Хреста. МКЧХ виконує роль посередника і підтверджує від сторони противника наявність у них цих людей. І, відповідно, надалі через Червоний Хрест відбуваються переговори щодо обміну.
Але в нашому випадку сторону противника не може контролювати ніхто – ні ми, ні Червоний Хрест, ні жодна інша організація. Тому вони кого хочуть – підтверджують, кого хочуть – не підтверджують, кого хочуть – віддають, а кого не хочуть – ні”, – пояснила “Новинарні” людина, причетна до питань обміну полонених.
Мапа утримання військових та цивільних українців, полонених російськими військами. Інфографіка: Медійна ініціатива за права людини
Як розповідають ті українські військовослужбовці та цивільні, яким уже пощастило повернутися з російського полону, вони до останнього моменту навіть не підозрювали, що їх готують на обмін. Просто в якийсь день тебе виводять із камери з речами й кудись ведуть – не знаєш, чи на черговий допит, чи на розстріл, чи переводити кудись в іншу в’язницю.
Що це саме обмін, люди часто здогадуються вже тоді, коли після довгого переїзду їм назустріч виводять таку саму колону полонених росіян.
Є й випадки, коли самі ж
російські ресурси викладають відео з полоненим – а потім на запит МКЧХ Росія заявляє, що такого в них нема.
І щось довести в цій ситуації надзвичайно складно.
До того ж у “великій” війні РФ почала маніпулювати темою полонених навіть більше, ніж досі, тому питання обміну суворо контролюються. Тож якщо у 2014-2015 роках командири часом могли обмінювати полонених буквально “в польових умовах”, щоб визволити своїх, то зараз така практика неможлива.
Попри це, часом пришвидшити обмін конкретних людей вдається завдяки посередництву певних осіб чи організацій. Як приклад, можна навести спільноту “афганців”, між якими часто залишаються тісні зв’язки навіть всупереч війні. Завдяки цим контактам вони, ймовірно, можуть вплинути на пріоритетність обміну тих чи інших осіб.
Втім, спеціалісти таку практику не схвалюють, адже це може негативно вплинути на загальний переговорний процес і завдати шкоди іншим полоненим.
…А поки рідні та близькі сподіваються дізнатися про полонених хоч якусь інформацію, їм самим може загрожувати чергове випробування. Як писала “Новинарня“, днями російська урядова інформагенція РИА “Новости” виклала списки українських полонених, де вказано й контакти їхніх родичів.
“Я щодня пишу братові повідомлення… Звісно, він зараз не може їх прочитати. Але мені так легше”, – каже Наталя Сівак
Тож незайвим буде нагадати пораду ще з попередніх восьми років війни: ніколи не переказуйте наперед гроші нікому, хто обіцяє посприяти у звільненні ваших рідних.
Тим часом Національне інформаційне бюро, яке веде реєстр полонених, загиблих, зниклих безвісти та незаконно затриманих окупантами українців, нагадує: жодні українські структури таких списків ніколи не оприлюднюють.
КОРИСНІ КОНТАКТИ
Для інформування родичів зниклих безвісті та полонених
Національне інформаційне бюро: +38 044 287 81 65,
e-mail: [email protected], сайт: nib.gov.ua
Об’єднаний центр із координації пошуку та звільнення незаконно позбавлених волі осіб внаслідок збройної агресії (СБУ): 067 650 83 32, 098 087 36 01 (Viber, WhatsApp)
Гаряча лінія Міжнародного Червоного Хреста в Україні: 0 800 300 155, 0 800 332 656
ГО “Патріот”: 0 800 339 247, 044 350 84 73
Читайте також:
Родичі бійців з “Азовсталі” створили Раду дружин і матерів захисників України “Жінки зі сталі”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
