автор: Марина Ткачук
фото з архіву Тамари Яніної
Спекотний будень у центрі Хмельницького. Ми зустрічаємося з дівчатами біля місцевої мерії. І перше, що впадає в око й від чого стискається серце: які ж вони всі юні! І всі – вже вдови.
Їхні чоловіки – герої, загиблі військовослужбовці полку “Азов”. У кожної з цих жінок – не історія, а персональне пекло. Хтось вибирався з окупованого Маріуполя разом із дітьми, хтось сидів у підвалах під обстрілами і втратив усе, комусь окупанти присилали фото тіла загиблого коханого… Усі вони об’єднані спільною бідою: їхніх чоловіків більше немає. Ба більше, немає навіть їхніх тіл, немає могил. Місяці невідомості, горя, сліз і дитячих питань про тата…
Тамара Яніна, так уже вийшло, у них за лідера. Втративши чоловіка Олексія, вона відкрила для себе ще один бік удовиного горя: виявляється, є ті, кому ще гірше, ніж їй! Відтоді Тамара опікується родинами загиблих “азовців”. “Ми тримаємося разом, – каже вона. – Наша основна спільна мета тепер – виростити дітей і зберегти пам’ять про наших чоловіків”.
Олексій Янін
“Раніше я була колекціонеркою старовинного одягу, до того – практичним психологом у закладах освіти. А зараз я – дружина загиблого Героя. Це, напевно, єдине формулювання, яке є в моєму житті останні чотири місяці. І ще довго буде. Це і моя гордість, і мій хрест, і моє покликання, і сенс всієї моєї діяльності тепер”, – каже Тамара.
Олексієві було 38. Родом – із Запоріжжя.
“Він був воїном за покликанням. І хоч як боляче це визнавати, але я рада, що він це покликання в собі відкрив. Адже важко жити, не знаючи, хто ти, куди себе застосувати, де себе реалізувати, – розповідає дружина. – Тому, в першу чергу, він – військовий. Не за освітою, а дійсно за своїм покликанням, навіть своїм призначенням у житті, у світі. Це те, що він виконував бездоганно, сумлінно, чесно, без хитрощів.
Льоша взагалі був дуже відповідальним до всього, за що брався. З дев’ятирічного віку його віддали на бокс. І він так усе життя займався тайським боксом, муай тай. Став чемпіоном світу, багаторазовим чемпіоном України. А коли у 2014 році почалася війна, пішов у 54-ту механізовану бригаду. Відслужив там рік – і все, далі почалася його військова кар’єра. Йому дуже ця справа сподобалася, і він залишився у війську”.
Олексій Янін – багаторазовий чемпіон України з тайського боксу
Найбільш комфортно Олексій почувався в колективі “Азову”, каже Тамара. Саме там він знайшов “своє” середовище й атмосферу.
“Він мав досвід служби в ЗСУ, в тому числі за контрактом. А коли потім прийшов в “Азов”, то казав, що “це небо і земля”. Бо те, що раніше – то була “уставщина”, “совдепія”, “стара радянська армія”. Він читав дуже багато про провідні армії світу, захоплювався американською армією, тим, як там весь порядок встановлений, як там ставляться до солдатів, як дбають про них, і йому це подобалося. Наскілки я розумію, “Азов” саме до цього йшов і завжди намагався притримуватися таких же провідних стандартів”.
Олексій дуже любив свою сім’ю, був чудовим чоловіком і татом. Та все ж на першому місці для нього була служба, визнає Тамара.
“На жаль, військове покликання не дозволяло йому проводити з нами більше часу. Але я все одно дуже вдячна долі за те, що він у нас був, що він стався в моєму житті і що саме він батько мого сина.
Олексій Янін у війську
Просто так уже склалося, що це неможливо поєднати: навіть якби ми жили десь біля його частини, все одно військові всією головою “там”. У них побратими, військова служба, війна – на першому місці, а вже потім – усе інше. Я зараз з дівчатами, з іншими вдовами спілкуюся, і у всіх одна й та сама історія: першим ділом для чоловіків була служба”, – розповідає жінка.
Читайте також:
Родичі бійців з “Азовсталі” створили Раду дружин і матерів захисників України “Жінки зі сталі”
Познайомилися вони в інтернеті. А коли вперше зустрілися “вживу” – одразу зрозуміли, що справді знайшли одне одного. Відтоді Тамара з рідного Хмельницького почала навідуватися в Бердянськ та Запоріжжя – так Олексій, який на той час уже служив в “Азові”, мав можливість ненадовго вирватися з бази на побачення.
“У нас було багато спільних поглядів – на речі, на життя, на виховання дітей. Однаково патріотична позиція, спільні вподобання, – згадує жінка. – А ще – однакові погляди на відпочинок. А це важливо! Бо це ж якщо одна людина хоче в ресторан, а інша – в гори, то їм, виходить, ніяк не зійтися. У нас таких проблем не було: ми обоє хотіли в гори, нам обом хотілося ночувати в наметі, драпатися в ті “горби”. І так нам було добре… Ми так хотіли подорожувати. Були в Карпатах і на Хортиці. Це все, що встигли об’їздити – бо служба-служба-служба”…
А потім Олексій зробив коханій пропозицію. І весілля було особливим, розповідає Тамара:
“Розписалися ми швиденько, “як-небудь”, за якоюсь шкільною партою чи що. А потім нам провели слов’янський обряд вінчання на Хортиці. У нас були справжні вінки на головах. У чоловіка – з дуба, а в мене мав бути з калини, але калини свекруха не знайшла, тому був з горобини. Було дуже гарно. Ми були всі у вишиванках. Я – у старовинному вбранні. Дуже детально його собі підбирала, до найменших дрібничок. І обручки ми вибрали з українським орнаментом…
Ось такі дрібненькі моменти складали нашу загальну спільність і спорідненість. Бо навіть моє захоплення старовинними речами – це не кожна людина зрозуміє. Ці речі специфічні, мають певний запах, за ними треба особливо доглядати. Не кожен захоче таке тримати в хаті. А мій чоловік не просто це спокійно сприймав – він мене підтримував у цьому. Йому дуже подобалося, що я цим займаюся, що я “така українська”, як він казав. І що розмовляю українською мовою – він із Запоріжжя, там багато людей російськомовні”.
Весільний обряд провели на Хортиці за давньослов’янським звичаєм
А потім народився Назарчик. За місяць до цієї події Олексій звільнився зі служби й переїхав у Хмельницький.
“Він був на пологах, фактично приймав Назара в цей світ – перерізав пуповину, слідкував, щоб все було добре з дитиною… І пробув тоді з нами рік і п’ять місяців. А в кінці червня 2020 року прийняв рішення повертатися до “Азову”, – згадує Тамара, і очі її наповнюються слізьми. – Мій світ тоді просто зруйнувався. Все, що я будувала по цеглиночці, тяжкими зусиллями…
Але мій чоловік втратив свою реалізацію. Ну бо який в тилу воїн – воїну треба воювати! Їм щось таке робиться в тилу – вони не можуть собі місця знайти. Їм здається, що вони тут “просиджують штани”. А там хлопці воюють. І гинуть. А вони не мстяться!”
Тамара та Олексій із сином Назаром
Тамара зізнається, що не могла зрозуміти, чому Олексія аж так тягне “на війну”. Але відчувала, що вдома йому “неспокійно”.
“Прямо він нічого такого не казав, але ця напруга “транслювалася” щовечора. Він приходить з роботи – і вона просто розтікається по хаті. І ти не знаєш, куди тобі подітися, що зробити…
Коли Льоша вирішив повернутися в “Азов”, то був непохитний. Сказав: “Дай мені довоювати. Я хочу завершити своє. Хочу помститися за смерть моїх друзів”. Я була незадоволена, сумна, а він переступив поріг без тіні смутку. Їхав, як на свято – бо нарешті повертався туди, куди йому хотілося. А я лишилася з маленькою дитиною, з побутом, з усіма цими проблемами, зі старенькою бабцею, яку через рік поховала…”
Читайте також:
Бабуся “Азову”: хоч би кісточки їхні привезли…
Олексій Янін на війні
Тоді, у 2020-му, Олексій підписав трирічний контракт на службу.
А востаннє дружина й син бачили свого найріднішого чоловіка і тата в лютому 2022-го: воїн приїхав у Хмельницький на день народження Назара.
“Льоша приїхав 14 лютого. І мав поїхати 5 березня. Але тоді вже почалося те все хвилювання. Чоловік був дуже напружений, казав: “Хоч би на дні народження Назарчика побути”. А я йому: та що ти переживаєш – ну, приїдеш пізніше. Відгуляємо!” Я до останнього не вірила, що почнеться “повномасштабка”…
А 22 лютого йому телефонують і кажуть негайно повертатися: “щоб до 24 лютого був на базі”. Він одразу взяв квиток і 23 лютого о 5-й ранку вже пішов на потяг. Я його проводжаю, як зазвичай, обіймаю, і ми навіть не поцілувалися на прощання. Бо я ж була переконана, що він скоро знову приїде!”
Олексій зійшов із потяга на залізничному вокзалі Маріуполя 24 лютого о 6-й годині ранку. На базу “Азову” він уже навіть не потрапив: одразу вирушив на бойове завдання.
“Він снайпер і розвідник. Але, наскільки я розумію, вони там усі робили будь-яку роботу, яку їм доручали – не тільки за спеціальністю”, – зауважує Тамара.
Читайте також:
“Ми вже звикли робити неофіційну роботу на передовій”.
Як артилерист-розвідник Юра з “Азову” воює за рідний Донбас
Олексій Янін
Про той період у житті свого військового чоловіка Тамара знає мало. Олексій розповідав небагато, більше цікавився справами родини:
“Один-єдиний раз, уже 6 квітня, коли ми востаннє спілкувалися, я його запитала: Льоша, як взагалі проходять твої дні? Що ти робив? Що ти їв? Де ти був? Як ти? Я ж нічого про тебе не знаю…
І він мені написав: “Я стрибав по дев’ятиповерхівках, ховався від танка, який хотів у мене влучити, тікав від літака, який бомбардував, вичисляв координати орків. В одній квартирі знайшов цукерки, заніс дітям у підвал. Поїв і знов пішов”.
Тоді Тамара ще не знала, що це – останнє повідомлення, яке вона отримала від коханого.
“До того я знала лише, що він отримав поранення в ногу і два тижні лежав у шпиталі. Ще розповідав, як вони сиділи у підвалі: загалом 50 людей і з них 20 – діти! Що це жахливо, що вони в пеклі, що командування не дає підмоги, – пригадує дружина. – А ще у лютому, я пам’ятаю, він на мої запитання так жваво і натхненно відповідав: “Ми відбиваємося! Нормально. Кохана, не переживай, все добре. Ми їх тут пакуємо“.
Пізніше я дізналася, що перев’язки у них [у госпіталі] через день, а годують раз на добу, тому що просто немає чим. Це було вже 10 березня. Казав, що хлопці заходять і підгодовують – то вафлі, то цукерки, то вода. І я тоді вкотре вжахнулася, думаю: нічого собі “підгодовують” – вафлі, цукерки і вода… Я, звісно, вдячна їм і за це. Але була в шоці від того, що в цих солдатів більше нічого немає, нормальної їжі… Хоч знаю, що вони самі не їли, а віддавали цивільним і пораненим у шпиталь. Ну як тут іти на поправку, коли тебе годують раз на день, і ти “підгодовуєшся” цукерками?!
Але до кінця березня Олексій потихеньку на бойові пошкутильгав. І тоді, десь починаючи із середини березня, він уже був не такий оптимістичний. Почалися інакші повідомлення: “Я ще живий. Привіт” або “Все, що я хочу, – це вижити і повернутися до вас”. Або “Я намагаюся вижити, а смерть тут за мною ходить, і дуже часто”.
Я навіть не уявляю собі, що ховається за цими короткими повідомленнями… 4 чи 5 квітня він абсолютно несподівано перекинув своїй матері всі гроші, які в нього були на картці. Отак раптово. Він таких сум раніше ніколи не скидав. Вона дуже здивувалася й не сказала мені цього одразу. Я вже потім дізналася, після його загибелі. Знаю, що інші хлопці теж так робили – в певний час перекидали всі гроші своїм рідним. Вони не знали, станеться “це” завтра чи післязавтра, але в якийсь момент розуміли, що, напевно, виходу не буде…”
Сім’я Яніних
7 квітня Тамара, як завжди, написала Олексієві повідомлення. На цей раз текст був таким: “Привіт. У нас все добре. Я була на фотопроекті “Нескорені”. Назарчик в садочку. Все гаразд”.
Відповіді не було ні того, ні наступного дня. Але її це не здивувало. Таке траплялося й раніше: міг зникнути зв’язок, інтернет, зрештою, просто розрядився телефон.
“А 9 квітня ввечері мені телефонує дружина Валіка, старшого Льошиного брата. І каже: “Тамара, чого це Валіку всі пишуть співчуття з приводу втрати брата? Що сталося?” Я кажу: “Та чекайте, які співчуття? Він просто два дні не виходив на зв’язок, так буває. Все нормально, зараз розберуся”.
Починаю розбиратися, знаходжу допис у фейсбуці. Два коротких слова: “Погиб Индеец” (це позивний Олексія – “Н”) і Льошина фотографія. Це написав Льошин давній друг, із Запоріжжя. Вони років 20 знайомі.
Я була страшенно обурена! Пишу повідомлення його дружині: “Наталя, в чому справа? Чому це ви таке пишете? У вас що, є якась офіційна інформація?” І вона мені відповідає: “На жаль, це правда. Ми дізналися від побратимів. Прийми наші співчуття”.
Яка правда? Про що ви говорите?! Мені взагалі ніхто не дзвонив, нічого не казав. Я – дружина, мені б із полку повідомили! А вона відповідає: “Тобі зараз передзвонять”.
І через пів години телефонують з патронатної служби: “Ваш родич, Янін Олексій Євгенович, загинув 7 квітня – стовідсоткове підтвердження від командира полку”…
Читайте також:
Тіло з першого обміну, первісток і пам’ять. На Вінниччині поховали Пантелеймона Собка, який загинув на “Азовсталі” у квітні
Олексій Янін
Найперше запитання, яке поставила Тамара Яніна співрозмовниці з патронатної служби “Азову” – чи могла статися помилка і її чоловік насправді живий? Адже саме на це сподівається, мабуть, кожна людина, яка отримує таку страшну звістку.
“Вона визнала, що теоретично може бути все, тому що це війна. – Але де тоді його тіло? – Сказали, що є…
На запитання, коли його привезуть, вона відповіла: “Чекайте. Ми зробимо все можливе, щоб вам допомогти”. На тому розмова закінчилася. Я водночас хотіла ридати й не вірила в те, що це правда. А біля мене ж дитина… Не пам’ятаю, чи спала я тієї ночі”, – згадує страшні події Тамара.
На ранок вона відвела Назарчика до родичів, а сама почала шукати хоч когось, хто міг би підтвердити (а більша надія була на те, що спростувати) жахливу звістку.
“Когось із побратимів, хто б міг сказати, що бачив, як Льоша загинув, чи бачив його тіло, чи був поруч… – пояснює жінка. – Я шукала таких цілий день, і лише під вечір мені написала дружина Льошиного товариша. Ми заочно знали одна про одну, але ніколи не спілкувалися. Пише, що це, на жаль, правда, що вони знали про його загибель 7 квітня, але ніхто не хотів мені казати. І що їй невідомо, чи є його тіло, але загибель Льоші підтвердили командири, які там були, Охват і Шаміль. Ну, вони вже зараз теж загинули, тож навіть запитати немає кого…
І все. І світ просто зруйнувався… Але ти й далі на щось сподіваєшся“.
У такому стані Тамара Яніна перебуває вже понад чотири місяці. Адже тіла свого чоловіка, як і багато інших дружин загиблих “азовців”, досі так і не бачила. Й офіційного документа про його смерть також нема.
“Ця процедура дуже тривала. Але коли отримуєш свідоцтво про смерть близької людини, яку ти не бачила мертвою, це настільки неприйнятно, що словами не передати…
Після загибелі наших хлопців жодна з нас не могла й уявити, що це аж настільки затягнеться. Думали тиждень-два, можливо, місяць. Звісно, ми всі розуміли, що Маріуполь – це окупована територія. Але вірили в те, що керівництво щось придумає.
А час іде. І це дуже погано впливає на тіла, на останки, які там залишаються. Там же море, вологість, температура, яка на півдні влітку дуже висока. А ще були постійні бомбардування. Отак вчора було тіло – а сьогодні його, можливо, вже й немає.
Евакуація тіл почалася тільки з початку червня – доти про неї навіть мови не було, тому що там ще тривали активні бої, захист “Азовсталі”. Зараз родичі активно здають тести ДНК. І ми всі чекаємо збігу…”
Це очікування дуже довге й болісне. Наприклад, евакуювали триста тіл – і лише близько ста з них можуть належати “азовцям”. Але ідентифікували взагалі тільки 20. Чому не ідентифіковано решту? Причини можуть бути різні. Наприклад, не всі родичі здали тест.
“Ця система, яка досліджує збіги ДНК, просто перевантажена. Коли ми з сином ходили в поліцію здавати його зразки, то слідчий попередив, що чекати нам доведеться мінімум три місяці. Тобто щонайменше пів року від його загибелі я не зможу його поховати. А зараз це найболючіше – неможливість поховати…
Та що казати, якщо 7 серпня минуло чотири місяці, як мого чоловіка немає, а сповіщення (того, що в народі називається “похоронка”) я досі не отримувала. Нещодавно написала заяву на його отримання, хоч воно має приходити без заяви. Сподіваюся, що пришлють, тому що це дуже важливий документ при зборі пакету документів на різні види виплат.
“Азовець” Олексій Янін
З документацією взагалі все дуже складно. Щоб довести, що він загинув при виконанні бойового завдання, потрібно безліч папірців. Хоча загинути по-іншому він не міг загинути, бо вони там усі були при виконанні бойового завдання – день і ніч, 24/7, і так починаючи з 24 лютого.
Там, на окупованій території, у військових два шляхи: або ти в полоні, або ти загинув. Ні, ну є ще категорія “безвісти зниклий”… Це, наприклад, коли пішов на бойове завдання і не повернувся, або тіло з поля бою не забрали. І це дуже страшно. Ще вчора твій чоловік був героєм, захищав державну цілісність України – а сьогодні він уже безвісти зниклий, тому що його тіло просто не забрали. І все, роби що хочеш.
Справа ж навіть не в тих виплатах, яких не дадуть – справа в тому, що це несправедливо. Бо всі ці хлопці мають бути достойним чином поховані і пам’ять про них має достойно шануватися”.
Читайте також:
СБУ створила онлайн-сервіс із пошуку полонених та зниклих безвісти
Тамара Яніна з сином
Майже місяць після страшної звістки Тамара не знаходила собі місця. Каже, трималася лише заради трирічного сина. А потім знайшла сенс життя ще й у тому, щоб допомагати іншим.
“Десь на початку травня я усвідомила, що є такі самі вдови, як я, але ще в гіршій ситуації! Бо втратили не лише чоловіків, а й дім. А багато хто втратив і родичів, які або виявилися проросійськими, або просто залишилися на окупованій території. І уявіть собі: ти залишається абсолютно сама, без жодної навіть моральної підтримки, на тобі маленька дитина, а в деяких ще й онкохвороба, з якою вони мають боротися… І ти, в принципі, нікому не потрібна.
І я вирішила, що повинна ці родини підтримати. На той момент у мене не було ні якихось додаткових коштів, ні якого-небудь складу з товарами, але було величезне бажання про них подбати. Тож я просто написала пост у патронатній службі “Азову”, де також перебуваю. Мовляв, “дівчата, дружини “азовців” з дітками, я можу допомогти побутовою хімією, дитячим взуттям і одягом. Напишіть мені, що вам треба”.
І в перший же день до мене звернулося чотири родини. Вони мені написали перелік своїх потреб, і це все були настільки елементарні речі… Я аж вжахнулася від цього. І переконалася, що прийняла правильне рішення”.
Волонтерка Тамара Яніна
Тамара почала писати про потреби родин “азовців” у фейсбуці – не називаючи їхніх імен, а просто переказуючи, що саме потрібно конкретній сім’ї.
“Я виступала таким собі посередником. Наприклад, пишу: “дружина загиблого героя, хлопчик 3 роки, виїхали з окупованого Маріуполя”, плюс мінімальний короткий опис і потреби, – розповідає жінка. – І почало відгукуватися багато людей. Ми за один тиждень по 4-6 пакунків тим чотирьом родинам повідправляли. Вони були дуже приємно вражені тим, що комусь потрібні, що людям не байдуже. А ті, хто допомагав, були безмежно раді, що в такий спосіб можуть подякувати героям за мирне небо”.
Відтоді кількість Тамариних “підопічних” значно зросла, як і кількість жертводавців.
“Тепер ми намагаємося закривати по максимуму всі потреби – навіть допомагаємо шукати й оплачувати житло. Завдяки донатам я вже купую якісь більші речі – дивани, газові плити, холодильники, мультиварки та інше. Ми намагаємося триматися купи. Хто в Хмельницькому – разом оформлюємо документи, стараємося якось допомагати одна одній.
Окрім дружин, у нас є ще сестри, батьки “азовців”. Наприклад, подружжя пенсіонерів, у них загинув син. Я їх запитую, може, щось конкретне потрібно – комплект білизни, подушки які-небудь чи плед… А ця жіночка пише: “Знаєте, ми з чоловіком ціле літо готуємо яблучний сік і витискаємо його через марлечку. Це, звісно, дуже дорога потреба, але нам би так хотілося соковижималку!”
Звичайно ж, ми обов’язково купимо їй цю соковижималку. Так хочеться хоч чимось їх порадувати”.
Місцевий фонд “Волонтери Поділля” надав Тамарі приміщення у Хмельницькому, і тепер їй є де зберігати всі ті речі й продукти, які готуються до відправки адресатам.
“Зараз ми активно готуємося до школи. Це теж дуже велике заощадження для мам, адже стільки всього треба купувати. Хмельницькі підприємці дуже нам допомагають. Одна жіночка подарувала панамки і кепки для наших діток, інша взула всіх наших хмельницьких дівчат. Ще одна хмельницька підприємиця одягнула всі 20 родин.
Ніхто з наших хлопців не хотів би, щоб їх батьки чи дружини поневірялися, були біженцями, жили невідомо де. Всі вони мають бути забезпечені житлом і найнеобхіднішим. Та й не тільки найнеобхіднішим, а взагалі тим, чого б їм хотілося. Бо цього хотіли б їхні чоловіки та сини…”
Читайте також:
“Тут осередок своїх”. Як маріупольці, що виїхали з окупації, допомагають вимушеним переселенцям у волонтерському хабі ПЦУ
Олексій був чудовим татом
З трирічним Назарчиком Тамара не припиняє говорити про Олексія.
“Я сказала, що наш тато – супергерой. У нього є особливі здібності, і він тепер працює на небі. Йому видали дуже великі крила, які дають не всім. І він б’є негідників, які на нас скидають бомби, – крізь сльози каже Тамара. – До 40 днів ми татові щодня залишали на підвіконні їсти, пити і свічечку, щоб він бачив куди летіти. Зараз деколи Назарчик також залишає, коли хоче, і біжить зранку дивитися, чи тато з’їв. І всі подарунки, від кого б вони не були, – вони всі від тата.
Він каже: “Чому тато не прилітає?”. А я пояснюю, що тато прилітає – просто тоді, коли ти спиш. І коли він прилітає, він тебе цілує в лобик, в щічку. Бігом їсть те, що ти залишаєш йому, і відлітає…
І саме тому мені так гірко, що немає тіла, немає могили. Бо я нікуди не можу привести дитину, щоб йому показати, що твій тато тепер тут. Немає місця, куди ми можемо приходити.
Але я обов’язково щось придумаю. І я дуже сподіваюся, що ми все-таки зможемо його поховати. Хоча з кожним днем надії все менше, і я розумію це. Тому що час іде, і це дуже зменшує шанси…”
Тамара каже, що виховує сина так, щоб він знав: його тато – герой, а він – син героя. Бо саме так і є.
Своє волонтерство дружина героя називає віддушиною – щоденні турботи про інших відволікають і дають розраду.
“Будь-яка моя діяльність у цьому напрямку – це все завдяки моєму чоловіку і заради нього. Тому що поки я сама не стала вдовою, мені навіть в голову не приходило питання, як ті вдови живуть. Ну, бо мене це не стосувалося, я не задумувалася над цим. Більше того, я знаю, що якби не овдовіла, то не задумалася б над цим і далі. Тому я кажу іншим жінкам, що в болю, в біди, у горя також є свій ресурс.
Зараз я закликаю інших підтримувати тих, кому гірше. Якщо ви маєте ресурс, ідіть і подбайте про ту самотню маму. Купіть їй щось, просто допоможіть донести важкі сумки. Покажіть їй, що вона не сама, що вона ще комусь потрібна. І взагалі тримайтеся разом, тому що так легше. Навіть плакати разом легше.
А в нас іще дуже багато роботи. Бо тепер наша основна мета – виростити дітей і зберегти пам’ять про наших чоловіків“.
Фотогалерея (гортайте):
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
