“Не розказуємо пресі про наше просування, але воно є”. Пресофіцерка 93 омбр Ірина Рибакова – про свою війну, багнюку і сльози

 

автор: Анастасія Федченко
фото автора, “Новинарня
та з архіву Ірини Рибакової

“Мені дуже соромно, але 14-й рік пройшов повз мене. Наче в якійсь бульбашці. Дивилась новини, але воно все ніби відбувалось в іншій країні”, – починає розповідь Ірина Рибакова.

Вона була журналісткою, працювала в міжнародній організації. Тепер – пресофіцер 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”, одного з найбоєздатніших підрозділів ЗСУ.

Крайня ротація біля Кримського стала для Іри найважчою – Рибакова була єдиною пресофіцеркою в бригаді. Водночас “вибухнуло” кілька медійних “бомб”, у травні “холодноярці” опублікували відео зі снайперами ФСБ на Донбасі.

Про інформаційну війну, волонтерство в “Карпатській Січі”, сім звітів про кожного журналіста, відмови СБУ і те, як писати некрологи, Іра розповіла в інтерв’ю “Новинарні“.

Цей матеріал ми запланували до Дня Збройних сил як нагадування: ЗСУ – не тільки кадрові військові. В армії багато тих, хто міг ніколи тут не опинитися, живучи своїм життям, мандруючи і маючи гарну роботу, але зрештою підписав контракт і пішов на війну.

“Це був такий їхній провтик, що хотілось би сказати:
робіть такі частіше”

10 травня 93-тя бригада оприлюднює відео, що стає сенсацією і розлітається українськими та іноземними ЗМІ. У 10-хвилинному ролику, який надали розвідники-“холодноярці”, показано вихід групи російських снайперів – співробітників ФСБ РФ на лінію зіткнення в Попаснянському районі Луганщини. Такі матеріали пресофіцерка Ірина Рибакова називає справжньою удачею.

.

– У нас таких удач на цю ротацію було кілька, бо люди небайдужі. Це ж титанічна робота! Знайшли також сепарський архів 2017 року, там купа всього, зокрема фото часів Дебальцевого, усіх цих “казаків”, “шахтарів” із далекої Півночі.

Такі “удачі”, вважає Іра, змінюють хід війни.

– Це відео з нашоломної камери – стала практика спецслужб. Вони по документах не оформлюють бойовий вихід. Відео – це і доказ виходу, і можливість проаналізувати свою поведінку. Вони трохи провтикали і не стерли запис, звідки мали стерти. А наші дістали. Це була “бомба”. І це був такий їхній провтик, що хотілось би сказати: робіть такі частіше, – розповідає Рибакова.

Російські боти атакували відео на ютубі, обсміяли його.

– Було десь півтори тисячі коментарів, що це “кіностудія Довженка”, “відео для лохів”, “тільки Путіна бракує на відео”. Боти писали, що таке у воєнторгу може купити будь-хто: і нові автомати АК-105, і снайперські гвинтівки й килимки, і пістолет “Глок-17”, – згадує Іра. – Але військові експерти, які аналізували ролик, побачили там французький бінокль, що коштує 80 тисяч доларів. За 80 тисяч будь-яка людина у воєнторзі не купить! Бінокль тепловізійний, вираховує координати місця, куди ти дивишся. Дорогезна штука, яку армія Росії закупила у Франція. І цей бінокль – беззаперечний доказ російської агресії на території України. Це відео передане в МЗС України.

Ірина Рибакова під час інтерв’ю

– Але чи доб’ємося ми правди в міжнародних судах?

– Правда буде на нашому боці, бо ми і є праві, – переконана Ірина. – Свідчень же дуже багато. Зараз просто така політична ситуація… Але в нас завжди історія йде по спіралі. І знову повернеться “мода” на відстоювання суверенітету України.

Однак повноцінну інформаційну війну Україна не веде, констатує Рибакова.

– У 24-й бригаді був командиром полковник Гудзь, він створив хорошу пресслужбу, взяв туди Назара Ільницького, Сашу Савченка, журналістам сприяють. Але така ситуація далеко не в усіх бригадах. У нас [комбриг 93 омбр у 2015-2019 рр. Владислав] Клочков дуже займався інформаційною політикою, набрав шестеро людей у пресслужбу, всі працювали, займалися айдентикою бригади, сторінками в соцмережах. Розробили командирські відзнаки з нашим знаком чорного ворона. Це продовжує і нинішній комбриг [полковник Дмитро Брижинський].

Читайте також:
“Бригада, що робить з людини Воїна”. 93 омбр представила гімн і відцуралася від спадку СРСР. ВІДЕО

Пресофіцер Ірина Рибакова на “передку”

Ірина додає: новини з передової дуже часто з’являються у випусках новин лише завдяки конкретним журналістам, які продовжують “пробивати” дві хвилини ефірного часу, щоб війна не зникла з порядку денного.

Утім, хоча комбриг підтримує та дає “зелене світло”, не всі командири підрозділів раді журналістам.

– Деякі комбати – це жесть. Вони кажуть, що в них своя робота, не треба їх відволікати. З одного боку, це зрозуміло, з іншого – як я маю робити свою роботу? До тебе ставляться, ніби ти для себе хочеш пофоткати, з хлопцями потусити, чаю випити. Тримають годину на шлагбаумі. Іноді буквально посилають. Пробили кордон комбата, далі – ротний не пускає… – бідкається Іра.

Якось їй закинули: “Ну і що ви робите? Фоточки у фейсбук постите? Подумаєш, складна робота”. Пресофіцерка тоді дуже образилась.

– Люди не знають специфіки, не знають, як складно монтувати. Я курси проходила, щоб якісно це робити. Іноді очі витікають, бо ти добу сидиш біля комп’ютера, а воно не рендериться.

Ірина Рибакова під час інтерв’ю

Хоча з часом опору стало менше. На кожній нараді в районі ООС я  зачитувала політінформацію. Підбірка матеріалів про Україну, світ, військо, окуповані території, новини про 93-тю бригаду з боку окупантів. Готувалась відповідально, на вихідних теж. Переглядала “УП”, “Новинарню“, “Цензор”, “Український тиждень”. Я вважаю, це важливо, військові повинні знати, що відбувається навколо.

Ода багнюці

Цьогорічна ротація стала для Іри найважчою. Коли дівчина тільки прийшла в 93-тю, у пресслужбі бригади було шестеро людей і машина, згодом залишилося троє колег без авта. У Кримському Рибакова працювала одна.

– Важка смуга логістично. Наприклад, у Волновасі асфальтованою дорогою можна було доїхати до батальйонів, в Авдіївці – навіть до деяких позицій. А тут – тільки до Новотошківського, далі – нема. Ми з фотографом Анатолієм Степановим якось сиділи шість годин, бо не було авто, щоб доїхати до Кримського. Дочекалися на бригадну машину, вона обламалася. За допомогою сокири і такої-то матері водій її лагодив. Поки мене заберуть назад, я теж чекала цілий день, – розповідає Ірина. – Майже не було мобільного зв’язку. Виходиш на якийсь горб, щоб зловити мережу і побачити, чи тобі хтось дзвонив. Місяць жила без інтернету.

Ірина Рибакова на передовій

А основним словом ротації стало “багно”.

– Я взувала гумаки, але згори ще переливалася грязюка. Якось ми пішли на позицію взимку, дощ, зима тепла, нічого не замерзало, і ця каша всюди. Ідеш по окопу, ковзаєшся і замурзуєшся, як порося. І бачиш хлопців, які сидять повністю в цій багнюці… Цей чоловік так живе вже місяць і ще воює, стріляє, лагодить двері після чергування, щоб у бліндажі було затишно, – розповідає Рибакова. – Я тоді нервувала, бо руками в грязі не могла поміняти брудний об’єктив на камері. Але розумію, що я прийшла і пішла, а люди в цьому живуть. Там іще й відстані до ворога – сто метрів. Хлопці мусять усе тягати руками, бо машину на такій відстані із гранатомета запросто підіб’ють. У них грижі, проблеми зі спинами, працюють на межі можливого. Деякі переводилися через стан здоров’я.

Так усю зиму вони плавали в болоті. Рятувало, що в будинку, де Ірина винаймала кімнату, була пральна машина, і щовечора дівчина кидала туди штани, щоб мати чисті на ранок.

Ірина Рибакова (праворуч)

У квітні, коли грязюка підсохла, стало легше.

– Але все одно ці переїзди. У мене було і по 30 сюжетів на місяць. Коли їздиш щодня, думаєш: може, якийсь тиждень просто залишилася б пожити на позиціях біля Бахмутки, щоб не їздити постійно туди-сюди, – посміхається пресофіцерка.

Сім разів відзвітуй, один раз – пусти

Іще більшою проблемою, ніж багнюка, в армії залишається бюрократія.

– Я звітую сім разів за кожного журналіста, який приїжджає в підрозділ. Через оперативних повідомляю батальйон, коли він до них приїде. Уже з батальйону ми звітуємо в бригаду, що журналіст приїхав і почав роботу. Коли відпрацював, теж треба віддзвонитися. Відтак я повертаюсь і пишу в наш чат ОТУ, хто приїжджав і про що знімали. Потім – звіт за тиждень і за місяць. І в кожної структури своя форма звіту!

Доходило до смішного. Звіту вимагала структура, якій бригада підпорядковується під час перебування в пункті постійної дислокації, але не підпорядковується в районі проведення ООС. А ще – заступник із морально-психологічного забезпечення.

– Їду десь у полях, дзвонить замполіт: “Ірино, терміново відправте звіт!” Я йому: “Ми звітуємо по нашій пресслужбівській лінії”. Він: “Від мене вимагають. Та і від цього залежить морально-психологічний стан наших бійців”. Кажу: “Що ви гоните?” – зі сміхом пригадує Рибакова.

Ірина Рибакова під час інтерв’ю

Іноді і цим не обмежується.

– Мене підкараулюють стрьомні чуваки, кажуть, що вони з СБУ або контррозвідки. “Мій позивний «Сова», запам’ятайте”, – підморгує Рибка, перекривлюючи “контрика”. – “Ви мені будете давати всю інформацію, хто приїжджає, з якою метою, на які позиції ви їх повели”. Кажу: “Не буду”. – “Чому?” – “По-перше, я вас вперше бачу. По-друге, я і так звітую багато. Скільки можна? Майте совість!”

“Акробатка стоїть на руках, а ногами стріляє з лука. Десь так ми і працюємо”

Пресофіцерка не тільки пише тексти і публікує відео на сторінці бригади. Вона ще читає всі повідомлення в соцмережах підрозділу і відповідає на них. Тут теж без курйозів не обходиться.

– Якась жінка з Італії, котик на аватарці, пише: “Наведіть порядок із харчуванням на передовій!” Я їй розписала, що з харчуванням усе в порядку, згідно меню, дала номери, за якими можуть докладніше пояснити, як відбуваються закупівлі, отримання і розподіл продуктів. А вона: “Передайте вашому комбригу, якщо сонечки на передовій не будуть доїдати, я всіх на вуха підніму”.

Або в коментарях пишуть: “А чого ви «градами» не стріляєте?” Хоча цієї ротації наша артилерія працювала дай Боже, у нас навіть орден Богдана Хмельницького ІІ ступеню дали заступнику комбрига з артилерії. Він не засцяв, коли був напад 18 лютого баня,

не чекав дозволу зверху, і в нас по всій лінії фронту таке “рубілово” було.

Мінометка, все працювало, крім реактивних ракет.

Ірина Рибакова (праворуч) за роботою

Крім того, під час цієї ротації були і пандемія коронавірусу, і “всеосяжне” перемир’я.

Коли запровадили карантин, усі вояки під час інтерв’ю мали бути в масках. Їх на початку або не видавали, або вони ще не дійшли.

– А ми ж не можемо сказати, що не видали, бо потім начмед не буде з тобою спілкуватися, – сміється Іра. – Та й на позиції в полі, за сім кілометрів до цивілізації, живуть ізольовано десять чоловік, ні з ким не спілкуються, раз на місяць на пошту виїжджають… Але коронавірус, ми маємо показати, що всі забезпечені масками, що вони навіть сплять у броніках, касках і масках. Потім попустились, із масками не паряться.

Знаю, було таке в інших бригадах, що одну маску всі по черзі на камеру вдягали.

Я так не робила, просила бафи вдягати.

Читайте також:
Масок на “передку” ніхто не носить, бо вони там просто не потрібні, – капітан Нацгвардії про коронавірус в ООС

Буває, що комісія перевірила позиції, побачила сміття – відтоді армійці і журналістам не раді, просять сміття не знімати, траву не знімати, нічого не знімати.

– До маразму доходить. Розповідали, як хтось із начальників побачив по телевізору в бійця бірку на автоматі. Тоді пресофіцерам наказали, щоб бірки не потрапляли у кадр журналістів. Виходить, з одного боку їх вимагають, а з іншого – соромляться.

У групі “Ху…вий пресофіцер” була картинка, коли акробатка стоїть на руках, а ногами натягує тятиву і стріляє з лука. То десь так ми і працюємо”, – гірко сміється Іра.

Ірина Рибакова з журналісткою Настею Федченко, авторкою інтерв’ю

Із перемир’ями, негласними і гласними, “натягування тятиви ногами” лише посилюється.

– Одне артикулюємо, інше робимо, третє у нас в умі. Ми не можемо казати журналістам про наше просування, була відповідь на обстріл чи ні, це все слизькі нюанси, які тебе тримають за горло. А ще ж є командири підрозділів. Пам’ятаєш, як тобі заборонили знімати “Скелет”? (Узимку чи навесні 2019 року мені і справді заборонили знімати руїни Авдіївської промзони – А. Ф.). Потім прийшов журналіст, який товаришує із комбатом, йому все давали знімати, – розповідає пресофіцерка.

Діловод діловодства, комірник
та інші “пресофіцерські” посади

Коли підписувала контракт із ЗСУ, Рибакова не хотіла проходити “учебку”, але комбриг погодився. Їй виписали відношення на посаду кухаря. Потім у військовому квитку написали: “діловод діловодства”. Відтак – поставили кравцем.

– Ну, кравець то й кравець. Зарплата як в усіх – 7200 грн. Але через кілька місяців чомусь почала отримувати 6500. Один місяць не звернула увагу, другий. На третій думаю: якого фіга? Почала розбиратися. Виявилося, що мене потайки перевели на посаду комірника групи матеріального забезпечення. Кажу: “Я комору вашу не приймала”. Начальник пресслужби пішов клопотати за мене до кобрига Клочкова. Вирішили таки відправити мене в “учебку” вчитися на бойовий фах – гранатометницю.

Зі штатної зброї – РПГ-7 – у навчальному центрі наша група так жодного разу і не стріляла. Із кулемета стріляли, з автомата, кидали гранату. Бігали, долали смугу перешкод. На чистоту, могла б потренуватися стріляти вже у бригаді, та не сильно рвалася. Думала, як би опанувати свій пресофіцерський фах. На полігоні завжди фотографувала, коли інші стріляли. Гралася зі світлом, ракурсами.

Зараз Рибакова має звання молодший сержант, стоїть на посаді медика. Без офіцерських погонів не може стати на посаду пресофіцера.

Ірина Рибакова

Нині чекають реалізації її документи на присвоєння лейтенантського звання на підставі цивільної освіти журналіста й досвіду роботи у пресслужбі бригади протягом трьох років. Цей процес називається “перекваліфікація”. Але він довгий і складний.

Ірина переконана: в армії слід переглянути правила призначення пресофіцерів, бо через це втрачають журналістів, охочих іти служити в ЗСУ. А бригади їх конче потребують.

– Тут два шляхи. Або ввести у пресслужбу бригади сержантські посади і спростити призначення на них кандидатів, які в цивільному житті навчалися на журналістів або працювали журналістами. Бо в цій професії визначальним має бути досвід і світогляд людини, а не звання. Або повернути практику підготовки пресофіцерів на кількамісячних курсах. Адже колись таким чином були підготовлені чудові пресофіцери. Але всі вони давно перейшли з бригад на підвищення в ОК, сухопутку, Генштаб.

Тож нині пресофіцерами призначають кого завгодно, керуючись принципом звання – замполітів, командирів взводів, офіцерів з бойової підготовки. Добре, якщо вони мають хист. А як ні? Або беруть журналістів із досвідом роботи отак на комірника, діловода, зв’язківця або медика.

“Армія мене лякала”

До війни Ірина Рибакова працювала журналісткою, але у 2014 році звільнилася. Тоді вона ще війною не цікавилась. Хоча і “було боляче, коли Крим віджали”, де Рибка відпочивала з дитинства.

– Але в мене не виникало думок, що я щось можу зробити. Лєра Бурлакова, з якою ми дружили сто років, їздила в Крим, потім на війну. Я знала, що Лєра – така шибайголова, в неї були інтерв’ю з російськими нацистами, репортажі з бійок футбольних хуліганів, що вона може залізти куди завгодно. 2015 рік вона зустрічала в Пісках під час обстрілу.

Ірина Рибакова під час інтерв’ю

Іра слухала розповіді Лєри, але трималася осторонь. Вона тоді малювала на футболках, заробляла фотосесіями, робила зачіски після перукарських курсів, “була в творчому пошуку”. Втім, війна підібралася впритул. Її дядько – підполковник – мав іти у відставку, але продовжив службу після початку російської агресії. Виходив з оточеного Дебальцевого.

– Ми переживали, як воно буде. Він виходив, а його сумка з усіма речами згоріла в машині, яку підбили. Дружина питала: “І навіть шкарпеточки, які я тобі передавала?” – з посмішкою пригадує Рибакова.

Але ще перед цим сталася дещо:

– 1 січня 2015 року я прийшла на смолоскипну ходу на честь Бандери, багато людей у військовій формі, обіймаються, щось розповідають таке, чого я не розумію. І я усвідомлюю, що вони причетні до якоїсь важливої справи, що це така синергія, таке піднесення.

Тоді Рибакова почала писати волонтерам, питати в Лєри, куди можна поїхати. Бурлакова, яка тоді була в добровольчому підрозділі “Карпатська Січ”, дала номер телефону комбата Олега Куцина. Так Ірина в лютому вперше поїхала на Донбас.

Її мали забрати з Курахового.

– Поки туди доїхала… Їдеш і думаєш, що з-за будь-якого куща може сепар вискочити. Звичайна маршрутка, набита людьми, якийсь блокпост перед Кураховим, а ти така: “А раптом тут щось станеться? А раптом цей блокпост можуть обстріляли, як у Волновасі?”

Її зустріли на позашляховику зовсім молоді “понтові” хлопці. Так почалося Ірине волонтерство в АТО.

Рибакова прибирала територію бази в Кураховому, сортувала на складі харчі, ліки, шкарпетки. Тоді її вразило, як багато “свободівців” так само волонтерили в “Карпатській Січі”:

– Приїжджає людина, яка обіймає якусь високу посаду в держадміністрації, вдягає рукавички і починає щось мити, прибирати, вантажити.

До травня Іра допомагала добровольцям на Донбасі “вахтовим методом”. Потім на два роки пішла працювати в антикорупційну організацію “Transperency International Україна” менеджером з комунікацій та їздила у відпустку на війну: то в “Батальйон ОУН”, то до Степанівни – волонтерки, яка організувала медичну службу. Там стригла вояків. Якось у Кримському до неї прибігли місцеві хлоп’ята і всі захотіли козацькі чуби.

Ірина Рибакова з побратимами по 93 омбр

У військо Рибаковій і хотілося, і кололося.

– Армія мене лякала, – пояснює. – Уже почався цей армійський маразм, тому я не дуже хотіла підписувати контракт. Але потім вирішила, що так буде правильно. Я все одно постійно думала, що всі пішли в армію, а я не пішла, вони там воюють, а я ніби живу в паралельному світі осторонь.

Підписала контракт із 93-ю бригадою, бо там була частина людей з “ОУН”, із “Карпатської Січі”.

За три роки на контракті в ЗСУ Ірина стала більш стриманою, терплячою.

– Я трохи навчилася закривати рота. Тут субординація. Треба іноді пельку на петельку, – сміється дівчина.

Ірина Рибакова на Мертвому морі

До війни Рибакова багато подорожувала: Індія, Іран, Узбекистан, Казахстан, Арабські Емірати, Туреччина, Польща, Німеччина… Але в армії ж Ірі вдалося зустріти таких людей, яких вона більше ніде не зустріла б.

– У нас недавно звільнився командир взводу, йому було шістдесят. До війни працював вчителем праці у Старобільську, з квітня чи травня 2014 року воював спочатку в “Айдарі”, потім у нас. Такий мудрий, іронічний! Він вважав, що воювати мають саме старики, бо вони вже дім побудували, родини створили, онуків мають. “Ми своє віджили, нам варто Україну гарну дітям залишити”, – його слова. Такі ємкі думки в нього! Про відповідальність говорив, про логіку дій під час перемир’я – що якщо будуть нападати, він стрілятиме, бо складав присягу цілісній Україні з Кримом і Донбасом. І що треба повертати окуповані території.

Мандрівниця Рибакова, доармійський період

У неї зав’язалася дружба з кількома молодими офіцерами.

– Серед них є такі потужні чуваки, такі воїни-воїни.

У нього за одну ротацію – два просування. Одне на півтора кілометри, друге – таке ж на іншій ділянці.
І це в ситуації, коли ми однією рукою воюємо, а другою миримося.

І щоб ніхто ж не дізнався.

“Треба подати так, щоб люди зрозуміли:
загиблий – не просто цифра в статистиці”

– Пресофіцери пишуть про загиблих зі своїх бригад. Як воно – писати ці некрологи?

– Гине людина, а ти не знаєш її. Починаєш писати побратимам, щоб скинули його фотографію. Розумієш, що ця інформація розійдеться тисячними поширеннями. Якщо ти даси якусь кінчену фотку – це неповага до загиблого. У замполітів є фотографії з документів, але вони неякісні, я намагаюся їх не брати. Коли в побратимів це щойно сталося, їм болить, командири мають давати свідчення про загиблого військовій службі правопорядку, писати розслідування, а тут ти: “А який він був? А дайте фотографію…”

Ірина Рибакова під час інтерв’ю

Було й таке, що я зверталася до родичів по фото. Мені щастило: люди розуміли, що це – про повагу і вдячність до їхнього рідного, який віддав життя за країну.

А ще важче, коли ти людину знав. Якось ми з “Лейтьохою” вели журналістів багато кілометрів по багнюці, йшли до хлопців, які ліквідували 19-річного сепарка, щоб зняти сюжет: чи то була ДРГ, що він робив біля наших позицій. Там був Льоня Скакуненко. Я його і раніше вже фотографувала. І того разу ми нормально поспілкувалися, він із журналістами поговорив, такий симпатичний. А потім загинув – гранатометний постріл потрапив у бійницю, а він стояв на посту.

Щоб написати текст некрологу, я прошу в оперативних довідку-доповідь – там написано, як боєць загинув. Прошу біографію, розпитую в побратимів про нього.

Читайте також:
На Луганщині від кулі снайпера загинув головний сержант взводу 93 омбр Володимир Федченко

– Як тобі, коли блогери чи ЗМІ намагаються повідомити про загиблого раніше, ніж бригада?

– У цьому питання важлива “доба тиші”. Коли людина підписує контракт, вона залишає номер телефону того, кого потрібно повідомити в разі загибелі. Номер телефону може змінитися. Тоді людину шукають за місцем реєстрації, а якщо вона переїхала – за місцем проживання.

Немає нічого гіршого, ніж дізнатися про смерть рідного з соцмереж або телевізора.

У нас дев’ять людей у цю ротацію загинуло. Дев’ять бойових. І про дев’ятьох людей мені довелося писати некрологи. Така робота. Це суспільно важлива інформація. Треба подати так, щоб люди прочитали, дізналися про загиблого, що він – не просто цифра в статистиці, а жива людина.

Це важко. Але я відчуваю, що це потрібно, і що це треба робити добре, з душею.

– Плачеш?

– Якщо знала людину, то плачу. Ну, а як інакше? Психологи кажуть: якщо плачеш – значить, усе нормально.

Сторінку 93-ї бригади у фейсбуці читають і родичі загиблих. Іноді залишають коментарі. Виставляєш фото бійців в окопі, бачиш коментар: “Хлопчики, тримайтеся”, чіпляєшся очима за прізвище – і розумієш, що в цієї жінки загинув чоловік, коли вона була при надії, і вона народила доньку вже після його смерті…

Або в нас служить жінка-зв’язківець, її брат воював у нас у піхоті, і коли він загинув, я до неї зверталася, щоб про нього розповіла.

У таких випадках розумієш, що рідним, побратимам у тисячу разів важче, ніж тобі…

Ірина Рибакова в зоні ООС

Читайте також:
“Якщо буде новий 2014-й”: одкровення розвідника Проскуріна після звільнення з 93-ї бригади


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.