автор: Анастасія Федченко
фото автора та з архіву Олександри Безсмертної
Згустком енергії капітан ЗСУ Олександра Безсмертна мені здається від першої хвилини знайомства на терасі приморської кав’ярні в Маріуполі. Саша розповідає, як мріяла стати військовим журналістом, а згодом створила пресслужбу 36 обрмп. Як у 2013-му їздила на змагання до Москви і привезла звідти медаль, яку згодом знищила. Як у 2014-му довелося дуже швидко подорослішати, коли до Львівської академії сухопутних військ привозили на прощання загиблих офіцерів-випускників. Як потім були смерті вже побратимів на передовій.
Це інтерв’ю “Новинарні” в продовження рубрики “Молоді офіцери армії, що воює” – про пострадянське українське військо, про жінок у війську, про війну, втрати і сиве волосся.
Коли ми говорили з Олександрою, вона була прессекретарем 36-ї бригади морської піхоти. Тепер вона несе службу вже в Силах спецоперацій. Безсмертна має бажання і план стати генералом Збройних сил України, і розповідає про це також.
Тендітна, маленька (зріст 156 см), Олександра Безсмертна – ніби на батарейках, такий живчик. Працювати з нею легко, розуміє з пів слова.
Олександра Безсмертна під час інтерв’ю
Саші – 27, у війську вона ще з 2011 року.
Якось у Києві загадала бажання. “Хочу вступити в Шевченка на військову журналістику”, – промовила про себе з заплющеними очима. Намочила монету у фонтані в Михайлівському Золотоверхому і приклеїла до стіни. Копійка не відпала.
Із рідного Хмельницького було ближче до Львова, ніж до столиці. Однак у Львівській сухопутці кафедру військової журналістики закрили ще в 2010-му. Тож вступала на культурологію. Щоб перестрахуватися, подала документи також у Вінницький медуніверситет на стоматологію й Одеський – на лікувальну справу й педіатрію.
“Мама сазала: «Не вступиш, підеш на панель», – сміється Саша. – У мене мама вміла жартувати”.
Завдяки мамі, які 27 років працювала у військовому шпиталі в Хмельницькому, армія для Безсмертної була звичною.
З оригіналом атестату Олександра переступила поріг сухопутки 20 липня 2011 року. На два дівчачих місця претендували 30 абітурієнток. “Думаю, куди я прусь? А там такі дівчата були, мали можливість вирішити питання щодо вступу. Я ж не могла собі дозволити вчитися на контракті, бо багатодітна сім’я, молодші братики вчилися, сестра. Зі мною – четверо студентів у хаті. Це ж можна повіситися”.
За тиждень абітурієнтів посадили у велику красиву залу. Її зі ще однією дівчиною – біля групи танкістів. Саша думала: не пройшла, приготувалася плакати й ставати медиком. Але генерал після затяжної паузи привітав зі вступом.
Саша із подругою – курсантки НАСВ
“Боже, стільки радості було! І сльози! Вибігаю в коридор, кричу разом із другою дівчинкою, яка стала моєю подружкою. А там уже сидів наш майбутній комроти. Я стрибаю, а він: «Сміхуйочки вбили!» Боже, ми ж іще присягу не прийняли, думаю, чого він? Але мовчу. Бо ми вже в армії”, – пригадує офіцер.
В Одеському медичному вона пройшла на обидві спеціальності, але обрала армію.
Пострадянські рудименти: підшитий “дубок”, полірувальна паста ГОІ для блях. Але навчання було цікаве. Культурологів через абревіатуру “КР” на нашивці інші курсанти сухопутки жартома називали “контррозвідкою”. Хоча культурологи поглиблено вивчали морально-психологічне забезпечення і всі загальні предмети: тактику, водіння бойових машин тощо.
“У мене в дипломі написано: «Офіцер тактичного рівня. Культурно-просвітницька робота та дозвілля у військах». Коротше, ми були світло в темряві. «Lux in tenebris» було написано на кафедрі. Вивчали також етикет, як правильно їсти рибу, з якого боку мають лежати прибори на столі, як потрібно ходити в оперу”, – згадує Безсмертна.
Курсантка Львівської сухопутки Саша Безсмертна
Курсантка Саша брала активну участь у різних змаганнях, а в останню осінь перед війною, у 2013-му, навіть їздила до Росії на конкурс “Воїн Співдружності”. Привезла звідти два призові місця, подарунки і… медаль на георгіївській стрічці від міністра оборони РФ “За зміцнення бойової співдружності”. “Такі були добрі до нас москалики, – говорить саркастично.
– В мережі можна знайти фото, де я стою у Львові на плацу академії, на мені висить та медаль… Така гидка фотографія!”
Що з тією медаллю? “Звісно, викинула. Не хочу відсидіти за зберігання радянської символіки. Все викинула: диски з радянськими фільмами, книжки з історії, де Бандера поганий. А стрічку спалила, бо, думаю, якщо винесу в смітник, вона десь спливе”, – сміється Безсметна.
Закінчення академії
Вона ставиться до війська з величезною повагою. Це чути навіть із її тону.
“Тебе вдягли, нагодували, взули, всім забезпечили. За тебе армія все вигадала. Служи! – з повагою говорить Олександра. – Деякі люди закидали: «Ти як вдягла в 11-му році ці рожеві окуляри, так і не знімаєш». А в мене просто бажання досягти чогось у житті і зробити щось корисне для своєї країни! Коли ми трошечки думатимемо про когось ще, крім себе, ми трохи краще станемо жити”.
На початку війни курсантам НАСВ імені гетьмана Сагайдачного доводилося повертатися в казарму в цивільному одязі, і пізно ввечері, щоб ніхто не причепився. Бо матері перегороджували ворота частини, де базувалася 80-та бригада.
“Ми почали думати, чи нормально вчилися, чи вміємо воювати. У квітні майже всю академію відправили на полігон. Нас готували до дострокових випусків. Бо якби було повномасштабне вторгнення, нас мали випускати так: четвертий курс миттєво, третій – через три місяці, другий курс – через пів року, перший – через рік. Нас посилено тоді готували до війни”, – пригадує дівчина.
Олександра Безсмертна під час інтерв’ю
Доки факультети розвідки та аеромобільних військ не перевели до Одеси, Львівська сухопутка була “вуликом”, де навчалися фахівці різних видів і родів військ.
Загиблих на фронті офіцерів-львів’ян привозили на прощання до академії. Проносили центральною алеєю, відспівували в храмі. Ледь не щодня на чорних постаментах вибивали прізвище полеглого випускника академії.
Саша з 2014-го знає, який вигляд має цинкова труна і що це означає: те, що всередині, складно назвати тілом.
“Привозять випускника, а він три місяці тому вчився з тобою. Діма Севастьянчик – випускник 14-го року, золотий медаліст – загинув в Іловайському котлі. Його навіть не зібрали. Дуже багато таких було. Їх упізнавати ходили друзі: за татуюваннями, ще якимись ознаками, бо батьки навіть не могли дивитися. Вони сиділи білі як крейда, поруч – лікарі”, – пригадує Безсмертна.
Олександра Безсмертна під час зустрічі з журналістами на Донеччині, липень 2020
Узимку 2015-го, після Дебальцевого, привезли Дениса Чабанчука. До війни Саша їздила з ним у Польщу на офіцерське троєборство. Під час 5-кілометрового кросу Денис її підтримував. Вони тоді привезли кілька кубків, срібні медалі.
“Денис був поранений і замерз у машині. Казали, рана була несмертельна. Він просто не зміг вибратися. Коли помирав, мамі приснився. Вона потім нам розповідала. І його нам теж привезли в закритій труні, бо тіло довго лежало, не могли забрати”, – розповідає Безсмертна.
Дівчина не забуває те сильне відчуття розгубленості й безпорадності, коли гинули і зникали безвісти ті хлопці, з якими вона недавно жартувала на перервах і ходила в один “чіпок”.
“Ми з десантниками дружили, і з піхотинцями. Вони перші кістками лягли. У 95-й [бригаді] було багато наших випускників, у 24-й теж. Як кажуть, нашого цвіту по всьому світу”, – зітхає випускниця Львівської сухопутки 2016 року.
Її брати-близнюки вчилися у фармацевтичному коледжі в Житомирі. “Вони після пар завжди ходили у шпиталь, носили ліки, пакували аптечки, їсти готували, обмивали хлопців, хто лежачі були чи ампутанти”, – розповідає Саша.
Мала Безсмертна з братами-близнюками
Під кінець навчання вона вже рвалася зі Львова на війну.
Читайте також:
Командувач Морської піхоти Юрій Содоль: Ступінь подвигу підлеглого визначає його командир
Як золота медалістка, випускниця Безсмертна могла обирати для подальшої служби будь-яку частину. Поїхала в Миколаїв.
“У 36-ту бригаду морської піхоти я чотири рази підписала відношення, але мені за два дні до випуску сказали, що це не вакантна посада. Обрала Південну військово-морську базу. Це прекрасна частина, там настільки легкий колектив! Я була начальником клубу без клубу, бо це частина, яка вийшла з Криму, і все залишилося в Криму. Тому робила всю роботу, що говорили”, – згадує Саша 2016 рік.
Безсмертна-пресофіцер
Через пів року пішла стажуватися в 36-ту бригаду, де з’явилася посада. Пресофіцер.
“Я прийшла, мене зі старту запитали, чи одружена, чи є діти, чи планую йти в декрет. «Ти розумієш, що це бойова бригада? Що це смерті, зона бойових дій, що мінімум два роки ніякого декрету?» Кажу: розумію”.
Прийняла нову посаду – “і понеслась”. Дивувалась й раділа, коли дали гроші на техніку – ноутбук, фотоапарат. Це означало, що більше не потрібно знімати на телефон, можна робити якісні фото і відео для пресслужби.
“У грудні 2016 я вперше виїхала в сектор, у Маріуполь. Моя бригада без кінця стоїть на Маріупольському напрямку, бо ж море і морська піхота. Де нам іще стояти? Зібрали тоді пресофіцерів, приїхала речниця Міноборони Оксана Гаврилюк (Коляда, тоді – начальник управління комунікації і преси МОУ – “Н”). Пресофіцери матьорі, круті, а я зелена. Думаю – вони такі класні, хочу бути такою ж”, – пригадує Безсмертна.
Олександра Безсмертна в морській піхоті
Саша почала пропадати на передовій, приймати до десятка груп журналістів на день. Найбільшою проблемою було визначитися, яку взяти машину, щоб усі влізли.
“Зі мною три групи поїхало, три групи помічниці віддала, і три з замполітом батальйону, – розповідає Саша, як давала з усіма раду. – Почалися одиночні «гради» по Широкиному, добре, що всі знали, якою дорогою виїжджати”.
Перша її ротація закінчилася 1 червня 2017-го. Олександра вже знала особовий склад, була вражена вмотивованістю людей.
“У нас тоді був класний капелан – отець Андрій Зелінський. Я від нього багато чого навчилася.
Він завжди казав, що ми, морські піхотинці,
маємо крізь отвори від куль бачити зорі.
Ці фрази я пам’ятаю і завжди про себе промовляю.
Говорив, що навіть після найтемнішої ночі сходить сонце. І хоч як важко мені було б у житті чи службі, я завжди вірила, що після цієї темної смуги буде на моїй вулиці свято”, – ділиться життєвими постулатами Саша.
Читайте також:
“Працюємо, як працювали”. На Донбасі почалося і фактично закінчилося чергове перемир’я.
НАШ РЕПОРТАЖ
Під час проходження смуги перешкод на берет морпіха
Щоб стати справжнім морпіхом і отримати берет, потрібно пройти кількакілометрову смугу перешкод. Яким би фізично підготовленим не був військовий, йому непросто бігти, повзти, знову бігти, ще не раз повзти по багнюці й потім битися за “гору”. Іноді під час випробувань морпіхи помирають через погіршення здоров’я.
Спершу колектив має вирішити, чи ти гідний отримати допуск до такої “клятви”, потім – медкомісія, здача спортивних нормативів, іспит із тактики, стрільби, тактичної медицини. Обов’язково – тести на знання “біблії морської піхоти” – посібника “Вести, боротися, перемагати”.
Починаючи з 2020-го, випробувальна смуга прокладена на полігоні та є єдиною для всіх. Доти здавали, “де ротація застане”.
Читайте також:
День морської піхоти України: як отримати “штормовий” берет. ВІДЕО
Безсмертну “клятва” застала наприкінці першої ротації. Просто з передової вона поїхала в Мелекіне (село Мангушського району на півдні Донецької області).
“Як офіцер управління я мала бігти з офіцерами управління. Але побігла з десантно-штурмовою ротою. Думаю: «Та йой, чи я не козак?» Мене поставили наперед, щоб я задавала темп. Хлопці навіть просили: «Не спіши». Єдине, що я не робила, – не несла колоду, бо просто фізично до неї не діставала”, – з усмішкою розповідає офіцер.
Останній етап смуги перешкод – за ним чекає прапор
“Це була повна викладка: бронік, каска, автомат. Але спрацьовує правило морпіха: «Здохни, та зроби». Я прекрасно проповзала під колючим дротом, ледь не пішки проходила. Руки-ноги понатирала, наїлася піску, один раз під воду пішла, хлопці витягли. Але прекрасно, що була вода. Жарко, все горить, імітація бою, задимлені приміщення. Ми в море лізли, як у святу купіль! Пройшли смугу, я вхопила прапор, перша прибігла. Жити після цього не хочеш, пити не хочеш, їсти теж, лише хочеш, щоб тебе не чіпали”, – пригадує Безсмертна.
Після того Олександра довго не знімала чорний берет. Вона була однією з тих, хто опирався зміні берету МП на колір морської хвилі.
“А потім зрозуміла, що була дурна. Бо справа не в кольорі. Він може змінюватися, але традиції залишаються. У нас ніхто берет не вдягне, допоки не пройде і не складе клятву, – говорить дівчина. – А якщо облажаєшся, берет заберуть прилюдно з ганьбою”.
Отримання берета морського піхотинця
Читайте також:
Серед сотні військових 1 обмп чотири жінки пройшли виснажливу смугу перешкод,
щоб отримати берет морпіха. ФОТОРЕПОРТАЖ
Як данина традиціям, три роки поспіль морпіхи проводять офіцерські бали.
“Дуже багато було осуду в наш бік, що війна не закінчилась, а ми танцюємо на кістках. Хочеться їм донести, що деякі люди після поранень вилазили з лайна і виходили на паркет, бо знають, що таке офіцерська честь. Якщо якесь чмо засуджує військового, який у пі…дорєзі вижив і зі своєю половинкою танцює у формі, мені просто хочеться дати такому лопатою по обличчю!” – емоційно заявляє Олександра Безсмертна.
Олександра на офіцерському балу
“Ми ж теж люди. Ми не тільки копаємо, стріляємо, мішаємо пісок із кров’ю, мочимо ворога і говоримо армійським сленгом. Ми теж їмо, нам теж болить, ми теж інколи сумуємо, вміємо любити. У нас дуже багато хлопців, які люблять танцювати, грають на музичних інструментах, люблять мотоцикли. Ми – воїни, але ми і люди. І хочемо жити як усі. Хіба ми не маємо на це права?” – риторично запитує жінка-офіцер.
У 2017-му Безсмертна “скрізь лізла, поки не почало прилітати”. Під час десятимісячної ротації наступного року вже розуміла, чого й звідки можна очікувати на передовій, стала акуратнішою, “з’явився інстинкт самозбереження”. Та всього не передбачиш.
Олександра Безсмертна під час зустрічі журналістів на передовій, липень 2020
“Було таке, що я привела журналістів на позиції, а наступного дня там підірвався хлопчина на протипіхотній міні. Я не знала, що може таке бути. Просто вирішила, що ми туди підемо. Звісно, командир про це не знає, бо вже б голову мені відкрутив. У того бійця була ампутація, – розповідає пресофіцерка. – Це було на позиціях, які наші хлопці повернули. Коли розміновували, мішками такі міни вивозили. В нас на озброєнні таких немає. Маркування не свіже, 90-х років, але вже Російської Федерації. Що, вони це в шахтах Донбасу викопали?!”
У 2018 році Саша переїхала жити на КСП (командно-спостережний пункт) батальйону. Було страшно і водночас… добре.
“Поближче до хлопців, поближче до обстрілів. Знаєш, куди зранку повезеш журналістів, бо сама чуєш прильоти. А потім узагалі переїхала у Водяне, зі мною зв’язувались через інтернет. Ось там природа настільки очистилась, що не могли навіть додзвонитися”, – сміється дівчина-капітан.
Олександра Безсмертна на Донбасі, липень 2020
У Водяному на одній ділянці відстань між позиціями морпіхів 36 обрмп і російських окупантів становила 63 метри.
“Ми з ними перегукувалися. ВОГи одне одному кидали, гранати. Чай разом пили. Ворог кричить:
– Шо, укроп, проснулся?
– Да, під…с.
– Ну давай щас чаю попьем, а потом повоюем”,
– зі сміхом пригадує Безсмертна фронтові “чаювання”.
Сашу вражала вмотивованість хлопців. Вона намагалася проводити з ними якомога більше часу, говорила те, що їм сказав би капелан.
Капелан Андрій Зелінський із морпіхами, весна 2018. Фото: ФБ Віктор Залевський
“Бувало, капелан (Андрій Зелінський) приходить на позицію, а в хлопців перед цим втрата була. З ними потрібно розмовляти, бо вони закрилися в своєму моральному окопі, і він їх звідти витягав. Коли він уже звільнився, я іноді їздила по ВОПах і говорила бійцям, що все буде добре. І приємно, коли їдеш звідти, а тобі кажуть: «Приїжджайте ще». І я приїжджала, їсти варила. Дехто мені борщі ці досі згадує.
У мене в наплічнику обов’язково фотоапарат, якісь цукерки, печиво, яблука, потім почала котлети возити, кавунами завантажувала пів машини, коли машина з’явилась, снайперам щось підвозила. Почувалася військовою волонтеркою – вдень виконувала завдання, а ввечері ось так волонтерила”, – посміхається Олександра.
Безсмертна фактично з нуля створила пресслужбу морської піхоти. “Задала якусь планку, піднімала її, до неї тягнулась, якісь нові ідеї з’являлися”. Каже, надихалася наративами сторінок 93-ї, 24-ї бригад.
Після захоплення росіянами кораблів у Керченській протоці і запровадження воєнного стану її призначили т.в.о. начальника пресслужби Командування морської піхоти ВМС ЗСУ. Однак старих обов’язків ніхто не забрав.
Олександра Безсмертна під час інтерв’ю
У 2019-му Безсмертна стала начальницею пресслужби всього оперативно-тактичного угруповання “Схід”.
“Я намагалася не заважати пресофіцерам підлеглих бригад, які входили до складу ОТУ. Робила свою роботу. І паперову теж, хоча дуже її не люблю. У мене такі плани були! Створити пресслужбу нового зразка, більше розповідати про морську піхоту, бо це школа життя. Ще коли не було створене командування морської піхоти, я вже планувала, якою має бути там пресслужба, папери створювала, якими мають бути в них обов’язки. Працювала глобально. В окремих батальйонах запровадила посади позаштатних пресофіцерів”, – розповідає про свої здобутки капітан Безсмертна.
На ФБ-сторінці 36-ї бригади Олександра з любов’ю розповідала про бійців, боролася з російськими фейками, згадувала полеглих.
“Я б не була тою Сашкою Безсмертною у штормовому береті, якою я є, без морської піхоти”, – говорить пресофіцерка, яка перейшла з цієї родини на службу до ССО.
Про морпіхів Безсмертна говорить натхненно, називає їх елітою і пишається ними.
“Красави. Вміють воювати, знають, чому вони в армії. Справжні котики. Мур-рпіхи”, – усміхається Саша. Але похмурніє при згадці про смерть: “Я не розумію, як людина може загинути в 19 років. Чому він у 19 воює?!”
Олександра Безсмертна під час інтерв’ю
Втім, Безсмертна вже навчилася сприймати смерть як природне закінчення життя.
“Щоб не зійти з глузду самій, думаю, що ми на роботі, і що їхня смерть – не марна.
Вони не «двохсоті».
Вони – загиблі герої.
Так, ми їх пам’ятаємо. Коли в мене помер тато в 2016 році, я намагалась пам’ятати його живим. Так і з хлопцями. Я намагаюся згадувати, якими вони були в житті. Це мені допомагає. Я часто була присутня, коли їх привозили на КСП батальйону, бачила всі фотографії, в яких вони були станах, як їх вивозили. У кінці кожного некрологу ми пишемо: «Ми помстимося». Мене ця фраза заспокоює”, – говорить капітан Безсмертна.
Був час, коли Саші снився щоночі один і той самий кошмар. “Я трупи закопую і не знаю, куди подіти. Одного разу снилося, що я його зарила в дерево, хлоркою засипала, щоб не розтягли собаки. Знайомі казали, що я точно кукухою поїхала”, – розповідає дівчина.
“Я відплакала 2014-й, 2015 рік, 16-й, 17-й, 18-й. Але якщо постійно плакатиму, то чи довго протягну? Я плачу, але так, щоб ніхто не бачив”, – зізнається дівчина.
Читайте також:
“Вічний Слава”. Смерть і життя морпіха-сапера Кубрака, нового Героя України
Сивину, що з’явилося на скронях, Безсмертна зафарбовує. Щоб не сіпалися очі, пила заспокійливі. Втрачену від нервів і перенапруження вагу майже поновила. Загалом, скаржитися нема на що, дає зрозуміти Саша.
Хоча ні, є. Безсмертна розчарувалася в українцях.
“Як кажуть, «лиш той життя і волі гідний, хто йде щодня за них у бій». Коли я чую оцих «уставших от войни», які не знають, як пахне порох і кров загиблого побратима, ви ж ніфіга не знаєте. Ви розповідаєте, як вам обридла ця війна, хоча бачили її лише по телевізору. Я просто зневажаю цих людей.
Єдине, що тримає – ці одиниці, які тілом і душею готові лягти на фронті.
З ними треба стояти.
Бо якщо ми розвернемось і підемо, пролита кров буде марною.
Я знаю, що просто зневажатиму себе, тупо ненавидітиму. Так, нас менше, ніж «уставшої» нації, але так завжди було: активна меншість рухає більшістю”, – емоційно говорить військова.
Маючи статус учасника бойових дій, вона ніколи не користується пільгами – не хоче ловити на собі косі погляди.
“Я дуже не хочу, щоб із учасниками російсько-української війни було колись так, як із тими, хто пройшов Афганістан: «Ми вас туди не посилали». А нам уже так кажуть, і це дуже боляче. Куди поділися ті люди з 2014 року, яких гартувала війна? Де ви, люди, в яких я так вірила і якими так пишалась?! Весь світ іще за нас, а українці вже не за нас. І це дико”, – журиться Безсмертна.
Олександра визнає, що військові зневірюються в державній політиці, бо “що не день, то зрада”. Але водночас зазначає: “Я не можу коментувати ці рішення, бо некомпетентна. Можу чітко сказати, що буду в армії, допоки буде війна. Як воно далі буде, не знаю. Може, за сценарієм Придністров’я чи Грузії. Але ми ж уже зубаті, ми не Молдова і не Грузія. І вже можемо цьому сусіду-ворогу наваляти. Майже сім років валяємо, на хвилину. Так, не без чужої допомоги, не без цих ніштяків, коштів, які нам дають інші, але валяємо. А це суттєвий показник”.
“Для чогось воно все робиться, затягується. Стоїмо, поки говорять стояти. Скажуть іти вперед, підемо”, – впевнена Безсмертна.
Читайте також:
Морпіхи-розвідники відпрацювали алгоритм дій під час потрапляння в засідку
Олександра Безсмертна під час зустрічі з журналістами на передовій, липень 2020
Звісно, не можу не запитати Сашу про жінок в армії і їхнє становище. Гендерної рівності в ЗСУ не існує, констатує жінка-офіцер. Одна з причин – позиція командування. Інша – небажання самих жінок бути рівними.
“Можна прийти і сказати: «Я не хочу цього робити, я дівчинка», – мультяшним голосом передражнює Безсмертна. – Ось через таких баб проблеми. Вона думає не головою, а трохи іншими місцями. По-перше, мужики починають сваритися між собою, ті, що претендують на серце цієї дами, і не тільки на серце. Така жінка заважає в колективі, бо вона – баласт. Я зневажаю цих жінок і часто кажу: «Баба в армії – це зло, це тупо зло». Нехай мене вибачають справжні жінки в армії”.
“Буває, ще питають: «А у вас дівчата служать?» Кажу: «Дівчата в нас не служать, у нас служать військові». Воїн статі не має. Ти або воюєш, або ніт”, – твердо говорить Олександра.
Еталоном жінки в армії Безсмертна вважає військовослужбовиць із корпусу морської піхоти США: сильних, спортивних, у доглянутій припасованій формі, з акуратно зібраним волоссям.
На запитання, чи шкодувала вона хоч раз, що пішла у військо, Саша жартує: через день хоче звільнитися, а так – ні.
“Я знайшла себе тут. Не бачу себе в цивільному житті.
Мрію стати генералом.
Мені обов’язково треба рости, розвиватися,
я не збираюся зупинятися.
Ні, я не хочу бути просто кар’єристкою – я хочу, щоб кожна сходинка в моїй кар’єрі приносила користь суспільству, державі”, – переконує Олександра Безсмертна.
– То коли ти зможеш стати генералом?
– Із урахуванням декрету чи без? – лукаво перепитує Саша.
– Ну давай із декретом.
– Іще півтора року капітаном, потім, можливо, декрет. Не планую сидіти в декреті три роки, бо відстану від життя. Максимум півтора, а там маму проситиму. Потім… – рахує Олександра про себе. – До генерала років десять треба, мінімум. Аби посади були. Але все знайду”.
Читайте також:
Комвзводу 28 омбр Василь Стефурак: Молоді офіцери мають вичавити з армії всю радянщину
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
