автор: Анастасія Федченко
фото авторки та пресслужби 36 ОБМП
Дев’ятого жовтня 2019 року пресцентр операції Об’єднаних сил повідомляв: один український воїн був поранений напередодні. Ішлося про прапорщика В’ячеслава Кубрака із 36-ї окремої бригади морської міхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського ВМС ЗСУ. 33-річний командир саперного взводу виконував інженерну розвідку, щоб побратими могли безпечно окопуватися. Однак той бойовий вихід став останнім для Кубрака. Від вибуху міни він отримав важкі поранення і за три дні помер у шпиталі в Дніпрі, не приходячи до тями.
А вже 13 жовтня бригада внесла подання до офісу президента з проханням присвоїти В’ячеславу Анатолійовичу Кубраку звання Героя– як взірцевому військовому, котрий п’ять років боронив Україну та мав за плечима понад 3,5 тисячі розмінувань.
Після довгого мовчання у президента Зеленського видали указ. В’ячеслав Кубрак офіційно став Героєм України (посмертно).
Напередодні побратими загиблого сапера та його дружина у важких, дуже емоційних інтерв’ю “Новинарні” розповідали, яким був цей воїн та чому він заслуговує “на всі нагороди”.
Попередження про міни на Приазовському напрямку ООС
8 жовтня 2019 року небо на Приазов’ї було затягнуте сірими хмарами. Холодний вітер іноді виривав краплі дощу з неба. Сапер Кубрак напівсидячи-напівлежачи працював на передовій, був гранично зосереджений.
Він розчищав заміновану війною українську землю, щоб побратими могли безпечно копати шанці.
“Ми повинні були вже йти, але Слава ще повернувся попрацювати. Ми чекали в траншеї. Коли почули вибух, побігли туди одразу з бойовим медиком, витягали Славіка, – пригадує старший матрос Іван Зацепін. – Міна була ПМН-2.
У нас немає таких, вони заборонені.
Це протипіхотна міна нажимна.
Вона кругла і має датчик натискання, що спрацьовує, здається, від 5 до 15 кілограмів. На ній Славік і підірвався”.
Побратим Дмитро Макарчук
“Він був попереду, як завжди. А я метрів за п’ять від нього. Ми тоді знайшли два ряди мін, зняли, дві підгорілих було. Слава трохи виповз на бруствер і щупом інженерним почав перевіряти зону попереду себе. Йому вибух на обличчя припав. Мабуть, міна стояла під кутом. Як ставлять, буває, пастки на сапера. Або міна сама по собі сповзла по брустверу, коли ґрунт просідає”, – розповідає командир саперного відділення сержант Дмитро Макарчук.
Дивіться відео “Новинарні” “Як став Героєм України В’ячеслав Кубрак”:
Побратим Іван Зацепін із Павлограда називає В’ячеслава прикладом сапера і командира.
“У нього було понад 3,5 тисячі розмінувань! Це дуже багато.
У мене зараз 600 із копійками. Славік мене багато вчив, пояснював”, – усміхається хлопець.
Вячеслав Кубрак із поратимами (другий ліворуч)
“Таких людей дуже мало. Завжди всіх беріг. Усі наші виїзди контролював. Перед кожним виїздом проводив інструктаж. У всіх перевірить бронежилети, каски, аптечку, всі дрібниці. Поки він не буде впевнений до кінця, що все проконтролював, ніхто нікуди не піде, – згадує колишній “коп” із Миколаєва Дмитро Макарчук. – Не знаю, доречно чи ні так казати, але Кубрак був нам як і тато, і мама. Знав колектив, у кого яка проблема. Завжди намагався допомогти, аж до того, що брав кредит і допомагав хлопцям. Завжди на позитиві: “Чому носи повісили? Ану вперед!” Усі трималися за нього. Як тільки будь-які труднощі – всі одразу: “Кубрак, де Кубрак, де Слава, де командир?!”
Герой України народився 11 квітня 1986 року в селі Миролюбівка Нововоронцовського району Херсонщини. Ще в дитинстві був лідером, “заводним пацаном”, цілеспрямованим і впертим, розповідає старшина Сергій Зеленський.
Друг Сергій Зеленський
Їхній дружбі зі Славком– зо чверть століття. У 2006-му Кубрак пішов в армію на контракт і друга за собою привів. Разом вони поїхали в Косово восени 2008-го, у складі миротворчої місії ООН стояли між Сербією та Албанією. Сергій – кулеметник, Слава – сапер.
“Там були навіть кладовища заміновані. Крок ліворуч чи праворуч на узбіччі означає смерть. Славік розміновував”, – згадує старшина.
Після повернення з Балкан Кубрак знайшов “гарячу точку” в Україні – працював у Лозовій на Харківщині на розмінуванні 61-го арсеналу ЗСУ після пожежі й розривів. Там дістав першу легку контузію.
“Поїхав на три місяці, а приїхав через три роки. Сапер він був найвищого класу. Жодних помилок”, – наголошує друг Сергій.
Сапер В’ячеслав Кубрак
Потім – служба в Криму, в 36-й окремій бригаді берегової охорони.
“Якось несподівано було. Вранці приходиш на роботу, а навколо – “зелені”. Питаєш, хто такі. “Та ми вас охороняємо”. – “Від кого?” – “Від бендеровців”. – “Від яких?” – “Та ви що, телевізор не дивитесь? Там на Майдані дітей розпинають, – розповідає Сергій Зеленський про події лютого-березня 2014 року. – Від початку було бажання розстріляти і зачистити все. Можливість була, зброя, усе було. Наказу не було”.
Із 27 військовослужбовців їхнього інженерного взводу з Криму вийшли шестеро: троє сержантів і троє матросів. Винесли і печатки, і знамено підрозділу.
Сапер В’ячеслав Кубрак (ліворуч)
Три місяці були “безхозні”, працювали, куди їх залучали. Восени поїхали на першу ротацію в зону АТО. В’ячеслав Кубрак перекваліфікувався в зенітники і працював на ЗУ-21. А вже в наступні ротації повернувся до саперського фаху.
Коли Кубраку після підриву надали першу допомогу, він відмовлявся, щоб його несли – траншеєю ішов сам.
Іван каже, що командир був сильний духом. А Дмитро зі сміхом пригадує, як поранений обурювався на міну: “Де вона, падла, взялася?”
“Навіть у цей важкий момент він не думав про те, як йому погано.
Просив не казати мамі, що сталося.
І за путівки на техніку переживав дуже
– сказав начальнику, що путівки в нього в кишені, щоб не забули їх списати”, – згадує побратим.
В’ячеслав Кубрак
Сергій повертався з сусідніх позицій, де перевіряв зброю. Дорогою розминулися з медиками.
“Ойкнуло в душі, що щось погане сталося з нашими, а потім відігнав дурні думки. Увечері дізнався, що Славік у [Дніпропетровській обласній лікарні імені] Мечникова”, – розповідає друг.
В’ячеслав боровся за життя три дні. Помер 11 жовтня.
Побратим Іван Зацепін
“Коли дізнався, що Слави не стало, я просто мовчав”, – каже Зацепін.
Старший матрос відвертається до вікна, довго мовчить, його підборіддя тремтить, і я ловлю себе не думці, що зовсім не знаю, як бути, якщо Іван заплаче.
Я по черзі розмовляю з побратимами і друзями Кубрака на березі моря, на другому поверсі альтанки, куди ведуть вузькі металеві сходи. Цю споруду морпіхи використовують для спостереження. Коли в розмові про загиблого сапера-морпіха западають довгі паузи, їх заповнює плюскіт Азову і крики чайок.
“Це як частинку вашу від вас забрали, – очі Макарчука червоні. – Щоразу, коли щось із техніки барахлить, чи ще якісь нюанси, згадуємо: а ось був би Кубрак, усе було б інакше…”.
В’ячеслав Кубрак (у центрі)
Сергій Зеленський втратив не тільки друга, а й кума – Кубрак хрестив його доньку Мирославу, і вона його дуже любила.
“Я і розумів, що сталося, і відмовлявся розуміти одночасно. Не може бути. Із дитинства разом, усі проблеми спільні. І тут – раз! Вранці бачив, а вже не побачиш ніколи”, – журиться старшина.
Хто з підрозділу міг, поїхав на похорони. Інші їздили на цвинтар пізніше. Прощалися з Кубраком і ті, хто давно демобілізувався з підрозділу.
“Є відчуття, що він десь за ріг зайшов і ще має вийти.
Він завжди поруч, і зараз біля нас.
Допомагає, коли треба,
зупиняє наших саперів, коли хочуть зайвий крок ступити”,
– переказує Зеленський.
У 36-й бригаді служить дружина В’ячеслава Анастасія Кубрак. Під час інтерв’ю Настя майже весь час плаче.
Жінка згадує, як вони зі Славою познайомилися, коли працювала касиркою в крамниці у Маріуполі, а морпіхи заїжджали, всі в мазуті. Як спершу просто говорили про все на світі.
В’ячеслав був уважний, дарував квіти й кумедні іграшки з великими очима, що їх продають на заправках.
Кубрак-наречений
Невдовзі освідчився.
За місяць до весілля дістав поранення – уламок пробив легеню. Настя тоді їздила в харківський шпиталь.
“Нічого йому не сказала. Приїхала, знайшла. Сидить моє диво неголене, трубка з легені, тут валізка, у неї стікає кров. Змучений. Плакав: “Навіщо ти приїхала. Я так радий тебе бачити”.
Жінка просила його відкласти весілля, допоки повністю не відновиться. Але Слава жартував, що не дасть їй утекти від нього.
В’ячеслав Кубрак з дружиною Настею
11 липня 2019 року вони побралися.
8 жовтня зранку чоловік поцілував її і пішов на службу. Кілька разів зідзвонювалися – Кубрак говорив, що позиція складна й він працюватиме допізна. О першій дня розмовляли востаннє. Потім на дзвінки ніхто вже не відповідав. Майже опівночі заїхав командир В’ячеслава і сказав, що чоловік підірвався.
Дружина поїхала до шпиталю.
“Ця картина досі стоїть перед очима. Він лежить, прив’язаний до ліжка, весь обпалений. Зайшов лікар… і, мабуть, це був найгірший момент у моєму житті. Я запитую: “Коли він прийде до тями?” А лікар дивиться на мене як на дурочку: “У нього кома третього ступеню, із неї майже не виходять…” – згадує Настя. – Я просиділа зі Славіком цілий день, тримала його за ручку, розповідала про все, про наше кошеня, яке він мені подарував. Наступного дня зайшла в палату, а ліжко порожнє. Мені казали, що його мали везти на операцію, але я звертаю увагу, що на ліжку немає таблички “Кубрак”. Підходить лікар: “Вибачте, він помер”. Як помер? Як? Помер? Як?! Він?! Помер?! А потім: “Насте, зберися, тобі ще ховати його”. А Настя лежить на підлозі в істериці…”
В’ячеслав Кубрак
Потім вона зрозуміла, що в остання нагода взяти його за руку – це в морзі. “Не боялася взагалі, цілувала руки, ноги. І все. 13 жовтня ми поховали Славу”.
Потім Анастасія місяць не виходила з дому. Командир Кубрака Денис Шиманський забрав її до Миколаєва. А 19 грудня Настя Кубрак підписала контракт із підрозділом покійного чоловіка – 36-ю бригадою морської піхоти. Тепер служить на посаді майстра ремонтної служби.
Пригадує, як в учебці інструктори скоса дивилися на її нарощені вії і жартували, мовляв, прийшла шукати собі пару. Аж поки не поставила на місце, коли розповіла свою історію.
Настя каже, що в армії знайшла себе. Їй цікаво дізнаватися щось нове про техніку, зброю, кермувати “Уралом” на навчаннях.
Анастасія Кубрак на смузі випробувань морпіхів
Цьогоріч, щоб здобути берет морпіха, вона пройшла смугу випробувань – попри травму коліна, про яку нікому не говорила, бо боялась, що не допустять.
Надягла бандаж, вколола знеболювальне
і бігала та повзала разом з усіма.
Її смуга була в пам’ять про чоловіка.
“Спершу було цікаво, захопливо. Потім – пісок. Язик прилип до піднебіння, але ось є рів із водою, ти туди падаєш і думаєш: “Боже, я тут залишуся”. Вилазиш, у берцях вода чавкає. У якийсь момент я готова була зійти зі смуги, але потім сказала собі: “Ти – Кубрак, ти не можеш здатися”, – згадує Настя. – Зібрала всі свої сили в кулак, устала й побігла далі. Залізла на гору, а там ці інструктори, штовхаються, б’ються, я ледь собі автоматом зуби не вибила. Схопила прапор морської піхоти, а мене інструктор хапає ззаду за бронежилет. Кажу: “Ні-і, прапор тепер мій, я його забрала”. Ти брудна вся, мокра, смердюча, але відчуваєш піднесення”.
Анастасія Кубрак (ліворуч) із побратимами
“Коли отримували берети, була хвилина мовчання, згадували всіх хлопців, які загинули. Я знаю, що він пишався би мною, хоча й не хотів, щоб я в армію йшла”, – розповідає Анастасія Кубрак.
На правій руці в жінки-військової цвіте троянда. Чоловік подарував тату-квітку, яка завжди нагадуватиме про нього. На плечі – янгол-воїн і напис англійською: “Завжди в думках, назавжди – в серці”.
Коли Насті важко, вона торкається татуювання. А ще – Славиної обручки, яку носить замість кулона на ланцюжку.
Командир Денис Шиманський
“Він був досвідченим сапером, працював для Батьківщини”, – говорить начальник сил підтримки 36 обмп Денис Шиманський, який раніше керував інженерною службою і був командиром загиблого Кубрака.
В’ячеслав був нагороджений нагрудним знаком “За розмінування” І ступеня, відзнакою “За зразкову службу” у 2018 році, а в серпні 2019-го – орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
За словами капітана Шиманського, клопотання на звання Героя України для Кубрака склали вже за два дні по його смерті, погодили в Генштабі та Міноборони. Далі воно потрапило в офіс президента України. Із бригади відправляли запити щодо документа, однак відповіді протягом десяти місяців не отримали.
В’ячеслав Кубрак (праворуч) із доказом російської агресії
“В ідеальному світі подали. Подивилися, що чоловік зробив за життя, і подали на найвищу нагороду. Я вважаю, як і командування нашої військової частини, що В’ячеслав Кубрак достойний звання Героя України”, – каже Шиманський.
Дмитро Макарчук у свою чергу стверджує: “Людина не просто заслуговує на цю нагороду, а, певно, на всі нагороди, які є. І за строком служби, і скільки розмінувань у нього було”.
Вячеслав Кубрак на березі Азовського моря
Друг сапера Сергій Зеленський зазначає: у Слави були не золоті руки, а золота голова.
“Славік заслужив бути Героєм України. Ми з нічого зробили групу інженерного забезпечення втрьох. Він витягнув усю техніку на собі, всю відремонтував, вона вся на ньому трималась. Його всі поважали. Він – герой, – резюмує Сергій. І додає: – Не тільки України”.
Фотогалерея:
19 серпня “Новинарня” відправляла запит керівнику ОП Андрію Єрмаку з проханням відповісти, на якому етапі перебуває розгляд подання на відзначення В’ячеслава Кубрака званням Героя України (посмертно).
Відповіді ми не отримали. Як і Кубракова бригада.
Але під час урочистостей у День Незалежності стало відомо, що 22 серпня президент Володимир Зеленський таки підписав указ про присвоєння Кубраку Героя з орденом “Золота Зірка” – “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові”.
Він справді заслужив найвищої шани.
Читайте також:
Від героя-морпіха до тревел-блогера і бакинського чиновника:
хто ці пів тисячі людей, яких нагородив Зеленський
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
