“Трупи лежать на вулицях. Їх закопують там же на штик-лопату”. Монолог жительки Маріуполя

підготувала: Анастасія Федченко 

“А щось там узагалі думають щодо Маріуполя?” – питає втомленим голосом молода жінка. Її звуть Анна, і вона живе в місті на Донеччині, яке вже тиждень в оточенні. За цей час російські ракети і бомби вбили понад 1,5 тисячі маріупольців. Російські окупанти просто стирають Маріуполь із лиця землі, обстрілюють житлові й пологові будинки. Вони нищать місто, не даючи змоги евакуювати звідти жителів. Через це Маріуполь порівнюють із розбомбленим сирійським Алеппо чи з блокадним Ленінградом. 

Маріуполь переживає гуманітарну катастрофу: там бракує води, їжі, ліків, будинки стоять без опалення, газу та електрики. Щоб попити, містяни розтоплюють сніг або чекають дощу. Померлих ховають у братських могилах чи просто у дворах.

Про життя у пеклі біля Азовського моря – у прямій мові Анни. Жінці вдалося буквально на 10 хвилин увімкнути телефон. Аудіозапис “Новинарня” отримала із власних джерел.

– Учора (9 березня – “Н”) я була на квартирі, то вона ціла. Що сьогодні, не знаю. Сьогодні в нас усе погано і жорстко. Ми не знаємо, що робити. Тремтимо. Поверхи всі хитаються від [вибухової] хвилі.

Я не знаю, чим це все закінчиться. Якщо у вас є можливість повідомити, скажіть, що тут уже скоро буде стихійне лихо.

Вони просто стріляють, куди влучить. У двори летить. Ми не знаємо, що робити. Стихійне лихо буде.

Все горить. Трупи лежать. Їх закопують у парку. Просто закопують.

Скла немає.

Їжу не привозять. Води немає.

Я не знаю, як вони там домовляються. Але Маріуполь – це просто форпост.

Людям допомоги немає. Ми ні від кого нічого не чекаємо.

Бувало, привозили щось [поїсти], там потрібно вистояти по дев’ять годин. У цей час ідуть обстріли.

Люди по 3 тисячі сидять у підвалах. Я не знаю, що буде далі. Але гірше вже нема куди.

Тут уже навіть немає по чому бити. Просто житлові будинки. Військових тут особливо не видно. Я не знаю, по чому вони стріляють!

Поки тихо. Але літає літак. І ця вибухова хвиля… Вікна вилітають. Я не знаю… На перших поверхах скла немає. Восьмі-дев’яті поверхи – ми поки тримаємось. Двері на лоджію відчиняються самі.

У тамбурі ми сидимо на 9-му поверсі. Униз [спускатися] боїмося, тому що, якщо дім складеться, нас там усіх завалить.

Все, що я читала, – сидіти в тамбурі треба.

Просто дупа. М’яко кажучи.

Читайте також:
Евакуйована з розбомбленого пологового будинку в Маріуполі Маріанна Підгурська народила доньку

У деяких людей уже немає нічого. Ані будинків, ані машин. Виїхати ніяк. Люди вибігли в самих капцях. Ходять по вулиці, не знають, куди йти. Заходять у під’їзд, звідти їх свої можуть вигнати.

Нас кинули напризволяще.

(Анна починає схлипувати.)

Це неможливо просто. Люди вмирають просто на вулицях! Їх ховають на штик-лопату. Просто лежать трупи.

Нам нікуди тікати. Нас не випускають. Нам нема куди подітися. Скрізь вирви по сім метрів. Ми не знаємо, що робити.

У всіх розряджені телефони. Я просто свій вимикаю і вмикаю в один час – хоч комусь подзвонити. У нас немає зв’язку. Я можу подзвонити, куди завгодно, але тільки не по місту, не по області.

По воду люди по дев’ять годин стоять на холоді, на морозі. Сніг іде, дощ іде, люди стоять. Усі мерзнуть, кашляють, чхають, усі хворіють. Старенькі, не знаю, як вони ще рухаються.

Ці (українські військові – “Н”) відбиваються, ті (російські окупанти – “Н”) не випускають.

Всі люди страждають.

Тут такі люди… Я впевнена, вони просто вставатимуть і йтимуть живцем на ці міни, на цих солдат. Ситуація просто патова.

Маріуполь після обстрілів

Будемо сподіватися, що хтось до чогось додумається, щось зміниться.

Дуже, дуже все погано. Їжі ніде немає. Взагалі ніде. Взагалі ніде. Взагалі.

Воду ще можна якось дістати. Дев’ять годин ми вистояли, дістали шість бутлів води. Це та, що з крану, яку можна прокип’ятити й пити. Прокип’ятити на вогнищі. Десь узяти дрова. Все мокре. Де ці пилки? Руками…

Я не знаю, чи наберу завтра, чи буде можливість…

Читайте також:
Блокадний Маріуполь: драмтеатр як бомбосховище для тисячі людей. ВІДЕО