“Прийшов у військкомат — а він зачинений: почалася окупація”. Історія ветерана АТО, який залишився в окупованому Херсоні і знайшов себе у волонтерстві

автор: Ольга Герман
з Херсона
фото автора та з архіву героя матеріалу

“Я принципово не хотів виїздити, бо я тут народився, я вважаю Херсон своїм містом. Це моя Батьківщина, де я виріс, одружився, де у мене народилися і зростали діти. Мені було дуже неприємно бачити людей, які ще недавно  називали себе нашими “братами”, а тепер прийшли вбивати українців.

І ще й називали себе рятівниками, “асвабадітєлями”, от тільки від кого чи від чого — незрозуміло. Тому я нікуди не поїхав і, чим міг, допомагав іншим”, — пояснює свою мотивацію залишитися в окупованому Херсоні ветеран АТО, а нині — один із лідерів місцевого волонтерського руху Олег Бакеренков.

У його “військовому резюме” – служба у 28-й бригаді на посаді головного сержанта механізованого взводу, згодом – у 56-й мотопіхотній бригаді головним сержантом мотопіхотної роти.

Переживши окупацію Херсона, після звільнення міста він почав робити все для найшвидшого його відновлення.

“Дуже важко спілкуватися з людьми, які “не помічають”, що в країні йде війна”

Проходячи службу за мобілізацією в зоні ведення бойових дій під час антитерористичної операції, Олег, за його словами, став “справді військовим”. Побачене і відчуте тоді глибоко вразило його. Тож приїхавши додому, чоловік довго не міг адаптуватися до цивільного життя — бо не толерував спокійного ставлення до ситуації декого з оточуючих.

Олег Бакеренков під час служби в АТО

“Дуже важко вийти з того стану і повернутися до звичайного життя. Ти цим (службою для України — “Н”) починаєш дихати, вживаєшся в це. У війну. І коли я через рік демобілізувався й повернувся додому, то просто не міг себе тут знайти. Мені було важко спілкуватися з людьми. Я не міг усвідомити, як ці люди живуть звичайним життям, коли у нашій країні відбуваються такі події. Ніхто всерйоз не сприймав, що йде війна” — згадує своє обурення чоловік.

І як військовий, і просто як громадянин він не міг прийняти, що так буває: починається щось особливе (як от російська агресія проти України), всі люди спершу переживають, нервують, намагаються чимось допомогти, — а потім це стає звичкою, на яку вже мало хто реагує. Ба більше: дедалі більшає тих, кого ці події починають дратувати.

Уже тоді здоров’я Олега було в дуже поганому стані, він переніс кілька операцій, проходив реабілітацію. Але десь через рік після повернення з війська, ще навіть повністю не оговтавшись від лікування, вирішив… поновитися на службі.

Як пояснює сам, відчував, що йому там буде якщо не спокійніше, то принаймні морально і психологічно краще. Тож пішов до військкомату і попросив відправити його в ту частину, яка перебуває саме в зоні АТО, на передовій.

Олег Бакеренков під час служби в АТО

Так і сталося. Олег підписав контракт і прослужив у Збройних силах ще майже два роки. Проте на певному етапі таки був змушений залишити лави ЗСУ.

“Я відчув, що не можу служити, бо ті недуги, які мав, не давали можливості чітко і швидко ухвалювати рішення. А це ж відповідальність за життя й здоров’я підпорядкованого мені особового складу. Я не міг дозволити, щоб моя хвороба стала причиною того, що хтось постраждав. Тоді я б не зміг себе виправдати”, — ділиться Олег.

Тож, попри те, що рішення було непростим, він зрештою звільнився з війська за станом здоров’я.

Пам’ятник осетру в селищі Мелекіне під Маріуполем, яке після повномасштабного вторгнення РФ у 2022 році опинилося під окупацією

З поверненням додому випробування не закінчились: почалася справжня депресія, хронічні хвороби від постійного емоційного напруження, а згодом йому діагностували ще й цукровий діабет. Сім’я та рідні намагалися підтримати чоловіка, але в деяких випадках потрібен час і простір для роботи над собою:

“Я потроху намагався оговтатися від того кошмару, який утворився у мене в голові, аби повернутись до нормального життя. Бо родині було зі мною важко, а я це розумів, але нічого не міг із собою вдіяти. То були дуже важкі часи”, — згадує ветеран.

Але він знайшов спосіб вийти з цього стану: відчув, що якщо почати відновлювати щось назовні, то і всередині “пазл” почне складатися. Тож узявся разом із молодшим сином Андрієм лагодити мотори човнів.

“Я знайшов заняття, яке мені було цікаве, та ще й годувало мене — ремонтував двигуни, модернізував. Творча така робота: і руками, і мозком. Це відволікало від внутрішніх проблем — і так мій психологічний стан стабілізувався”, — розповідає Олег.

Читайте також:
Як повернутися з війни у цивільне життя і знайти себе в бізнесі: поради ветерана Олега Рудюка

“Те, що творять окупанти — це не війна, а геноцид. І росіяни — не військові, а воєнні злочинці”

Олег Бакеренков. Фото: Ольга Герман / Новинарня

Та щойно ситуація налагодилася, сталася нова біда — під час госпіталізації з важкою формою апендициту підхопив у лікарні “ковід”. Хвороба дуже сильно вдарила по й без того слабкому здоров’ю — Олег зізнається, що сам собі нагадував біомасу, а не людину.

І тут почалася “велика” війна. Зрозуміло, що всидіти вдома ветеран з активною громадянською позицією не міг:

“Я одразу зібрався й пішов… ну як “пішов”, радше поповз до військкомату.  Там — Ігор, офіцер, який мене на контракт відправляв. Я у нього запитую: “Ну що, мобілізація?” Він каже: “Так, на 90 діб!”. “Ну, класно, забирай мене”. А він зрадів, бо були потрібні люди з бойовим досвідом”.

Олега відправили додому по речі, сказавши приходити наступного дня. Вдома, як він і побоювався, почався скандал: сім’я сприйняла рішення хворого ветерана вкрай емоційно. Син Андрій кричав, що сам піде воювати — за себе й за тата…

Але наступного дня Олег, як і планувалося, прийшов у військкомат. От тільки він був зачинений — там уже нікого не було.

А невдовзі в Херсон заїхала російська військова техніка: почалася окупація.

Хоча до повномасштабного вторгнення Олег пережив чимало проблем і з фізичним, і з психологічним здоров’ям, найбільшими тортурами він вважає вторгнення ворога в Україну і поневолення українських міст.

“Було важко усвідомлювати, що тебе позбавляють волі. У мирний час ти міг піти, куди хочеш, робити, що бажаєш. І ніколи не було загрози, що хтось із близьких людей може будь-якої миті загинути — або від вибуху, або бути розстріляним, або ще щось. Було бридко і боляче бачити ворогів, які озброєні ходять по наших вулицях, вважаючи себе хазяями”, — згадує він період окупації.

Олег Бакеренков. Фото: Ольга Герман / Новинарня

Йому самому “пощастило” — попри статус ветерана АТО, вдалося уникнути жорстких переслідувань.

“Так вийшло, що до мене зовсім не приходили. Я пов’язую це передусім із тим, що нікуди не звертався, щоб, наприклад, користуватись пільгами. Можливо, мене просто не було в жодних реєстрах чи списках, звідки окупанти витягали інформацію”, — припускає волонтер.

Але вкотре на власні очі побачивши, як діють окупанти, Олег не приховує свого до них ставлення:

“Ні до бойових дій, ні до військових ці створіння ніякого відношення не мають. Вони — просто злочинці. Я переконаний, що всі, хто бере у цьому участь, без винятків мають бути покарані й засуджені всім світом. Це не війна, а просто вбивство мирних громадян. Геноцид, поступове знищення, залякування. Не повинно таке відбуватися в цивілізованому світі. У наш час такі дії — повний абсурд і божевілля!”

Читайте також:
Наталина боротьба. Історія волонтерки з Херсонщини, яка попри тяжкі випробування продовжує допомагати військовим

“Стоїмо на вулиці — і тут їде авто з українським прапором… Це відчуття ні з чим не порівняти!”

Втікаючи з Херсона перед його героїчним звільненням у листопаді 2022 року, окупанти відрізали місцевим світло, вимкнули мобільний зв’язок, інтернет і водопостачання. Було незрозуміло, що відбувається. За словами Олега, херсонці й сподіватися не могли на швидке звільнення міста. Адже поневолювачі так міцно там засіли, що його жителі були певні: місто відіб’ють лише через з потужними боями.

“Перед звільненням спочатку було десь кілька діб невідомості. А потім почали ходити чутки, що у місто заходять наші воїни, хтось розповідав, як бачив на дорозі машини з національною символікою… Та в це просто не вірилось. Ми вийшли на вулицю Соборну — стоїмо, спілкуємось… і тут їде авто з українським стягом і нам сигналить! Це був такий душевний підйом, який ні з чим не порівняти. Неймовірна радість”, — згадує ветеран.

Після звільнення Херсона Олег Бакеренков із друзями побачили нові потреби людей, які почали все частіше звертатися до волонтерів. Поряд з іншими Олегу допомагав його старший син, Олег Олегович, який під час окупації Херсона перебував в Одесі і приїхав зі своєю волонтерською організацією після звільнення міста.

Разом вони організували гуманітарний штаб, щоб роздавати всю потрібну допомогу місцевим — від продуктів та засобів догляду до одягу. Волонтерська місія також почала облаштовувати укриття, пояснюючи всім, як потрібно поводитись під час обстрілів. Сам штаб розташований у підвальному приміщенні, тож і волонтери, і люди, які приходять до них по допомогу, почуваються більш-менш у безпеці.

“Поки у твій будинок будь-якої миті може “прилетіти” знову — немає сенсу вкладатися в ремонт: краще віддати ці кошти на ЗСУ”

Постійні обстріли Херсона не дають повернутися до нормального життя, адже присутність ворога відчувається завжди, каже Олег. Нападники ніби розважаються після чарки, стріляючи просто навмання — по житлових будинках, вулицях, де ходять звичайні мирні жителі. Помешкання Бакеренкова під час одного з таких обстрілів також зазнало пошкоджень.

І хоча всі радіють звільненню і мріють почати відбудову міста, все ж головний акцент у житті Херсона зараз зроблено на безпеці й виживанні у складних умовах. Позбутися страху неможливо, адже звикнути до безперервного терору просто неможливо.

У волонтерському штабі. Фото: Ольга Герман / Новинарня

“Ніхто не знає, коли, куди і що саме прилетить, тому будувати зараз якісь плани щодо відновлення немає сенсу. Вкладати в це зусилля і гроші не на часі — краще ці кошти спрямувати на допомогу військовим і підтримку тих людей, які залишилися взагалі без нічого. Облаштовувати своє життя — просто безглуздо, коли кожної миті можеш загинути”, — вважає Олег Бакеренков.

І продовжує щоденну наполегливу працю задля допомоги місцевим. Час від часу він виїздить із гуманітарними місії на схід України, адже, за його словами, дуже добре розуміє, з чим зіштовхуються жителі прифронтових чи деокупованих регіонів. Тож допомагати їм вважає за свій обов’язок.

Його надія і віра в перемогу — непохитні. Бо “українці у себе вдома, тому знають, чия тут правда”. А за окупантами — лише зло і воєнні злочини.

Олег Бакеренков. Фото: Ольга Герман / Новинарня

“Кожна доросла людина, проживши якийсь відрізок життя, має аналізувати, перш ніж щось робити. От я, наприклад, був військовим. І якби мені сказали дали наказ: “Заряджай і бий по місту, ось тобі координати”, — я б першим ділом запитав, що там розташоване. Звичайні житлові будинки з мирними мешканцями? Та я б такий наказ просто відмовився виконувати, хай краще мене судять! А вони стріляють…” — наголошує ветеран АТО.

Олег переконаний, що за такі вчинки кожен російський військовий має понести належне покарання. Адже всі вони без винятку чудово усвідомлюють свої дії і чинять ці злочини абсолютно свідомо.

Читайте також:
“Мене тримає лише мрія – дожити до Перемоги”. Ветеранка Олена Кукла втратила чоловіка й сина у війні з РФ і створила благодійний фонд, щоб допомагати військовим