автор: Марина Ткачук
фото з архіву Олени Кукли та з відкритих джерел
Коли чуєш життєву історію Олени Кукли, щиро дивуєшся: скільки горя часом випадає на долю однієї людини! І як вона знаходить сили боротися далі, та ще й надихати й спонукати до дії інших?
Олена – колишня військова, розвідниця, нині – керівник волонтерської організації. У Богуславі, що на Київщині, важко знайти людину, яка не знаю цю активістку – у перші ж місяці “великої” війни вона об’єднала навколо себе небайдужих містян. І досі не зменшує оберти свого волонтерства.
Уся її родина пройшла через горнило російсько-української війни: чоловік Володимир, брат Сергій, син Ярослав і сама Олена стали добровольцями АТО.
За нашу державність ця сім’я заплатила надто високу ціну. Спершу, у 2016-му, загинув чоловік Олени. Важко переживаючи втрату, вона вирушила у самісіньке пекло війни як розвідниця. Дивом вижила під час мінометного обстрілу. А в перший же день, коли вийшла після лікування із госпіталю, почалося повномасштабне вторгнення Росії.
І тоді на жінку чекало ще одне непоправне горе: її син Ярослав на псевдо “Ярик”, який воював на Донбасі з 18 років, загинув на Київщині під час виконання бойового завдання. У пам’ять про загиблого сина Олена назвала свій благодійний фонд і ось уже майже півтора року живе лише допомогою нашій армії.
“Я не маю права здаватися, – каже Олена. – Моєму синові було важче, і він упорався. Значить, і я зможу”.
Олена Кукла
Ще рік тому її волонтерський центр у Богуславі, названий на честь загиблого сина Ярослава Шинкаренка, більше нагадував вулик. Олена весь час відповідала на телефонні дзвінки, приймала вантажі з харчами, ліками та військовою формою. Раз по раз сюди заходили місцеві мешканці.
“Оленко, я рушників трохи для хлопців принесла. Покладу тут”, – мовить літня жіночка з порогу і викладає свої “дари” з картатої торби.
“Ти казала, вам пралки “Малютка” треба. То ми тут привезли пару штук. А ще ми трохи хочемо дати від себе. Ти знаєш краще, на що потрібно, – це вже інша жінка простягає гроші Олені, довго опісля тримаючи руки волонтерки у своїх. І помічає нас, журналістів: – Тільки не вздумайте мене фотографувати!”
Коли ми приїздили до Олени торік, тут саме вантажили бус для військових на схід. Такі рейси богуславська волонтерка та її команда робили щотижня: амуніція, тепловізори, ліки, смаколики. Навколо Кукли об’єдналася вся небайдужа богуславська громада: жінки пекли смачні пироги й печиво, чоловіки кололи свиней, готували для воїнів тушківки. Приносили речі й гроші.
Тоді Олена нам показувала й свою особливу гордість – календар із фотографіями загиблого сина (побратими Ярослава надрукували для неї). І державний прапор, підписаний Валерієм Залужним персонально для Олени Кукли.
Цього ж літа вона, не без втоми й суму, констатує: потужності волонтерського центру знизилися в рази. Хоча роботи й не поменшало.
За минулий рік фонд Олени Кукли зібрав кошти на купівлю та передав близько 35 автівок на схід. Близько сотні дронів, тепловізорів. “Спорядження обраховується тоннами: форма, тактичні навушники, рюкзаки, ліхтарики. Десятки генераторів, бензопил – того й не перелічити”, – каже волонтерка.
Але працювати стало важче: доводиться все частіше купувати на фронт більш дорогі речі – квадрокоптери, тепловізори, автомобілі.
“А збори, на жаль, порівняно з минулим роком дуже знизилися, – каже Олена. – Щоб достукатися до людей, донести, що допомагати фронту й надалі важливо, чого тільки не вигадуєш – і лотереї, й аукціони”.
Прапор із підписом Валерія Залужного
І ось вже Олена виставляє у фейсбуці на продаж той самий прапор, підписаний Залужним. Усі виручені кошти – на потреби армії.
“А що робити? – не здається вона. – Маємо й надалі допомагати нашим хлопцям!”
Читайте також:
Мати янголів. Письменниця Галина Голіцина втратила на війні двох синів-патріотів з різницею у вісім років
Життя її не надто балувало. Коли Олені було 25 років, трагічно загинув в аварії її перший чоловік. Так вона лишилася одна з двома маленькими дітьми, Ярославом та Настею.
“Переживала свою трагедію складно. Я ж була ще зовсім молодою, – пригадує Олена. – Перший рік після загибелі чоловіка мала відчуття, ніби живу в якомусь кошмарному сні – та й не жила зовсім, а існувала. Але мене тримали діти. Усвідомлювала, що я їм потрібна. Тому й ридала хіба ночами в подушку, щоб діти цього не бачили”.
Але роки минали, і подруга порадила Олені заприятелювати з кимось у чаті для знайомств. Вона спробувала. І так зустріла Володимира – свого майбутнього чоловіка.
Олена і Володимир
“Місяць ми просто переписувалися в тому чаті, а потім вирішили зустрітися наживо. Уперше Володимир запросив мене у Київ, у музей Пирогів, на екскурсію”, – пригадує Олена.
Володимир також був удівцем, сам виховував 6-річну доньку. Так у пари потроху зав’язалися в стосунки, а в Олени з’явилася ще одна донечка.
“Я прийняла Машу одразу як рідну. Її мама загинула, коли дівчинці не було ще трьох рочків, і Марія її зовсім не пам’ятала. Я бачила, наскільки їй не вистачає тієї материнської любові й тепла. І мені так шкода було її! Я одразу полюбила цю дівчинку”.
Оленині діти, Ярослав і Настя, теж прийняли Марію. І до Володимира потягнулися – особливо син Ярослав.
“Вова для нього був взірцем у всьому. А коли у 2014-му році почалася війна і мій чоловік озвучив нам своє рішення йти на неї добровольцем, Ярослава це особливо вразило. Йому тоді було 15 років, якраз юнацький вік, максималізм. І я знаю, що він дуже пишався рішенням Володимира”.
Володимир Данілов
Володимир Данілов “Дикий”, командир відділення розвідувальної роти 81-ї окремої аеромобільної бригади, брав участь у боях за Донецький аеропорт. Був час, коли він командував і ротою, адже бої були тоді запеклими, а втрати – великими. Офіцерів не вистачало.
На фронт вирушив і брат Олени – Сергій. Тож і вона, як сама каже, не могла сидіти, склавши руки: спершу допомагала ЗСУ як волонтерка, весь час їздила на фронт. Уже тоді вирішила доєднатися як доброволець до війська, але її спершу не брали.
У 2016 році Олена (за фахом вона бухгалтер) таки домоглася свого – підписала контракт із ЗСУ.
“Далі був навчальний центр. А після нього пішла у 81-шу бригаду, в якій служив мій чоловік. Він був розвідником, а я – зв’язківцем”, – розповідає жінка.
Володимир Данілов
Але прослужити разом їм судилося недовго. Вже через три місяці Володимира не стало – він помер унаслідок травми, отриманої раніше в боях за Донецький аеропорт. Тоді, у 2015 році, однією з вибухових хвиль Володимира сильно відкинуло вбік. Хлопці відкопали його, врятували. Пройшовши лікування, чоловік одразу повернувся в стрій.
А вже через рік почав скаржитися на біль у грудях. Однак часу та нагоди на повноцінне обстеження не було:
“Вова жив службою, своїм підрозділом, своїми хлопцями. І якраз вони готувалися на ротацію, а вночі напередодні йому стало зле”, – пригадує Олена.
Спочатку була реанімація в Краматорську, потім гелікоптер і харківський шпиталь. Там уже й виявили, що у Володимира тріщина в аорті. Знову вертоліт, Київ, інститут ім. Амосова (це єдиний заклад, який міг узятися за таку операцію, що була необхідна терміново). Шукали потрібний стент, збирали гроші на нього (а він коштував чимало, це зайняло кілька днів)…
Володимира навіть не довезли до операційної. Лікар сказав, що смерть була миттєвою – аорта тріснула…
Олена Кукла з дітьми Марією, Анастасією та Ярославом
“Собі я весь час казала: ні, це неможливо! Зі мною вдруге цього статися просто не може! Але таки сталося… Перше, що я зробила після смерті Вови, – офіційно вдочерила Марію. І так стала офіційно багатодітною мамою”, – розповідає Олена.
Читайте також:
“Як же довго я тебе шукала”. Загиблий “Кречет” повертається додому, мама “Ромашка” – ще ні
Коли Вова загинув, Ярославу було 17 років. Він дуже болісно сприйняв смерть вітчима.
“Це був дуже важкий в усіх аспектах період життя. Розуміла: якщо я зараз залишуся вдома після його смерті, замкнуся знову в собі, у своїх цих почуттях і емоціях, то з глузду з’їду, – пригадує Олена. – Тому я й служила далі, мала якусь реалізацію, місце, де була корисною.
Олена Кукла у війську
Єдине – прийняла рішення перевестися, бо в тій частині все нагадувало про чоловіка, всі знали нашу сім’ю. Жалісливі погляди мене гнітили. Так я перевелася у 131-й окремий розвідувальний батальйон. Там проходив службу мій брат, але ніхто не знав мене і моєї долі.
Починала все з нуля, з рядового солдата. І перша ж ротація вже в складі цього розвідувального батальйону була на схід. Завдання стояли для мене зовсім інші, бо це розвідка – тож вчилася всьому “на ходу”.
Незабаром Олена дослужилася до командира відділення, а згодом командир батальйону запропонував їй посаду командира окремого взводу зв’язку. Там вона прослужила майже п’ять років.
Олена Кукла у війську
А незадовго до початку повномасштабного вторгнення РФ перевелася в 42-й батальйон 57-ї бригади на посаду командира відділення зв’язку. І вирушила з побратимами на Луганщину. Через три тижні після того командний пункт, поруч із яким була Олена, обстріляли з важкої артилерії. Тоді вона отримала складні поранення і ледве вижила.
“Я перебувала з двома побратимами не в бліндажі, а в окопі. І просто поряд лягло три міни 122 калібру. Врятувало від осколків лиш те, що нас накрило шаром землі. Але вибухова хвиля була дуже сильна. І в той момент було дійсно страшно. Обстріл – довготривалий і досить масований, діватися нікуди. У цей момент ти лежиш на тому клаптику землі, як комашка, – і не втечеш, не закопаєшся глибше.
У мене в ті хвилини, як-то кажуть, усе життя пройшло перед очима. Я не боялася за себе – думала за своїх дітей. Саме тоді я чітко усвідомлювала, що крім мене, у них не лишиться нікого. Я просто молила Бога: врятуй заради дітей!”
Олена із сином Ярославом
Далі була евакуація, шпиталь у Сєверодонецьку. Потім – два місяці лікування спершу в харківському шпиталі, а згодом – у київському. За результатами проходження військово-лікарської комісії Олена була визнана непридатною для подальшого проходження військової служби.
Із госпіталя її виписали чітко в день початку повномасштабного вторгненння РФ.
Читайте також:
“Замість жалоби – піксель”: молода львів’янка пішла на війну в пам’ять про загиблих нареченого і тата
Ярослав Шинкаренко
Усі ці роки на фронті був і її син – Ярослав Шинкаренко. Після закінчення дев’ятого класу хлопець вступив до Київського економіко-правового коледжу Київського кооперативного інституту економіки та права за спеціальністю “обслуговування комп’ютерних систем і мереж”. Але згодом перевівся на заочну форму навчання і підписав контракт із ЗСУ – загибель вітчима й служба матері, безумовно, вплинули на його рішення.
“Ярослав пішов у 18 років до армії і відслужив чотири роки. А це ж зовсім юний вік! Усе, що він бачив у своєму житті, – це сама лише війна, – каже Олена. – У той час, коли його однолітки насолоджувалися молодістю, зустрічалися з дівчатами, спілкувалися в колі своїх друзів, Ярослав знав лише фронт і армію.
Потрапив він на службу в 131-й окремий розвідувальний батальйон. Починав із рядового солдата, дослужився до сержанта і обіймав посаду головного сержанта розвідувальної роти. І в свої 22 роки досягнув усього самотужки, своїми силами, розумом. І виконавчою дисципліною, як сказали в ЗСУ”.
Ярослав Шинкаренко і Олена Кукла
Ярик встиг пройти непростий бойовий шлях: брав участь у боях за Авдіївку, Авдіївську промзону, воював у Пісках поблизу Донецького аеропорту. Також проходив курси навчань “Орбітал” із канадськими партнерами, які успішно закінчив.
У 2020 році біля села Піски Ярослав дивом зміг відвернути машину від ворожої ракети і цим врятував життя командиру та своїх побратимів. За це його відзначили недержавним срібним орденом “Народний герой України”.
“У липні 2021 року в нього закінчився контракт. Я його вмовила звільнитися, щоб хоч трохи перепочити, – розповідає Кукла. –
І він, і я, та й більшість наших побратимів знали, що повномасштабна війна буде. От тільки дата була під питанням…
А 24 лютого 2022 року я прокинулася в шпиталі від звуку сирен і дізналася, що почався ракетний обстріл. Одразу ж зателефонувала Ярославу. Знала, що він в оперативному резерві першої черги, і його одразу мали призвати на службу.
Але Ярослав – не з тих, хто чекатиме запрошення. О 8-й ранку він, уже зібраний, із речами, стояв під військкоматом. І був розподілений як розвідник у 72-гу бригаду, в розвідувальну роту на посаду командира відділення”.
У той же день богуславець Ярослав Шинкаренко із побратимами вирушив у зону бойових дій – на оборону Києва. Спочатку це був Бориспільський і Броварський напрямок.
Ярик із побратимами
“У селі Плоске вони опинилися в оточенні, – каже мати. – І Ярослав вивів тоді з оточення всю розвідгрупу, вісьмох людей. Так склалося, що він, у свої 22 роки, був серед них єдиним, хто мав бойовий досвід.
Узяв на себе відповідальність і 13 кілометрів, під шквалом “градів”, виводив хлопців. Спочатку з села, потім – через поля, посадками. Коли вже майже вийшли, до Ярослава звернувся командир 1-го батальйону, який тоді стояв там на обороні, з проханням повернутися і вивести ще одну групу людей. Теж розвідгрупу їхньої ж роти.
І Ярослав, не вагаючись, погодився, звісно.Тоді він вивів 16 людей неушкодженими. Я знала про його справи, бо він скидав короткі відео-повідомлення. Мені лишалося тільки молитися і чекати його повернення”.
Олена із сином Ярославом
Потім були Ірпінь, Буча, Гостомель, Димер. Ярик пройшов усі гарячі точки на підступах до Києва.
“Коли вже орки відійшли від Київщини, Ярослав працював біля Іванкова, – пригадує Олена. – У той момент я видихнула трішки з полегшенням. Ну, думаю, активних бойових дій там немає. Там все було пошкоджено, тому навіть коли син міг добу не виходити на зв’язок, я особливо не хвилювалася.
18 квітня ми з ним востаннє переписувалися. А вже 19-го, коли я йому написала, він більше не відповідав. А в мене не було навіть тривоги ніякої…
Олена Кукла з братом Сергієм і сином Ярославом
Наступного дня зателефонував брат. Питає: де ти? Кажу: та завантажуємо машину, відправка в мене сьогодні. І він приїжджає, говорить мені: сестричко, пішли поговоримо. І знову, у мене не було жодних лихих думок: може, якусь допомогу він хоче обговорити?
Але коли ми відійшли вбік, брат просто подивився на мене. І коли я в його очах побачила сльози, мені все стало зрозуміло…
Цього не може бути! Просто не може – і все! Я дзвонила всім своїм знайомим військовим. І просто кричала: скажіть мені, що це неправда, якась помилка! Мій син не міг загинути!
Потім мені вже повідомили: вони виконували бойове патрулювання, тобто Ярослав перебував на завданні. Рухалися на автомобілі, він був за кермом. І наїхав на протитанкову міну саме своїм, водійським колесом. Весь удар прийняв на себе. Їх в автівці було четверо. Загинув тільки він.
Я досі не можу це усвідомити… І не знаю, чи зможу колись узагалі.
Стіна в будинку Олени Кукли
Моє життя зараз усе одно пов’язане лише з сином. Він постійно в моїх думках. Я заснувала благодійний фонд, який назвала на його честь: Благодійний фонд імені народного Героя України Ярослава Шинкаренка. Мені це дуже важливо, бо пам’ять – це, на жаль, усе, що в мене лишилося…”
Вона поховала сина поруч із чоловіком. І коли стає геть нестерпно, приходить до своїх хлопців і довго сидить поруч.
Ярослава Шинкаренка поховали поруч із вітчимом Володимиром Даніловим
У будинку Олени є справжня стіна пам’яті – на ній портрети всіх членів родини, що пройшли російсько-українську війну. У військові формі.
“Спочатку це була ідея Ярослава, і він її почав реалізовувати. Я навіть уявити собі ніколи не могла, що на цьому портреті буде чорна стрічка”, – розповідає Олена, дивлячись на фото сина.
У липні минулого року бригада зробила подання на відзначення Ярослава Шинкаренка званням Героя України. Але, на жаль, воно застрягло в кабінетах Генерального штабу. Офіс президента нібито відмовляється приймати подання, бо Ярослава Шинкаренка, мовляв, вже нагороджено орденом “За мужність” посмертно. Насправді ж до нагородження було подано зовсім іншу людину, з іншим званням, але повного тезку Ярика.
Ярослав Шинкаренко – Народний герой України
Та Олена й тут не здається: сподівається на те, що сину таки дадуть звання Героя. Бо хоч усі вони йшли на війну не за нагородами, але ця пам’ять і шана загиблому сину для неї надважлива.
Читайте також:
“Люди віддають нашим захисникам замало. Я б запроваджувала соціальні роботи”. Волонтерка Ірина Гук і її такмед для ЗСУ
Порятунок від болю і непоправної втрати Олена знаходить у волонтерстві. Усе її життя тепер – це допомога фронту. Так було в перші дні великої війни, так лишається й досі.
“Мене часто запитують: як ти це все отримуєш? Я й справді не знаю. Але єдине, в чому я впевнена: Ярослав знав маму сильною. Тому я собі завжди кажу, коли мені дуже тяжко: йому було ще важче, і він це все витримав. Отже, і я зможу!” – каже жінка.
Побратими мстяться за Ярослава
Хоча радикальне зменшення кількості пожертв не додає ентузіазму волонтерам, сама тенденція Олену Куклу анітрохи не дивує:
“Думаю, люди просто звикли до війни. І збайдужіли. Я пройшла цей шлях із 2014-го і дуже добре пам’ятаю, як все починалося. Спершу – сплеск громадянської активності, всі кинулися допомагати. А потім – звикання, байдужість. Як тільки безпосередня загроза життю стає далекою, то всі й розслабляються”.
Олена зізнається що й сама вже дуже втомилася, адже для неї війна триває з 2014 року.
Олена Кукла
“Часом здається, що вже все – фізичних і моральних сил немає. Але я тримаюся. У тому числі й заради майбутнього своїх доньок, – каже жінка. – А ще у мене є мрія: дочекатися нашої Перемоги. Це те, чим я живу”.
Допомогти Благодійному фонду імені народного Героя України Ярослава Шинкаренка можна за реквізитами:
Монобанк: 5375411418535402
ПриватБанк (фонд): 5169335100617170
ПриватБанк (Олена Кукла): 5168745031274555
PayPal: [email protected]
Фотогалерея (гортайте):
Читайте також:
“Я втратила сина, але знайшла на фронті десятки синів і дочок, моїх побратимів”: Людмила Менюк “Мальва” воює вже восьмий рік
Матеріал підготовлено в межах проєкту “Новинарні”
“Жінки на захисті України” за підтримки ІМІ.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
