автор: Анастасія Федченко
фото з архіву Юлії Римаренко та пресслужби 93 омбр “Холодний Яр”
“Малою” її назвав начальник розвідки 20-го окремого мотопіхотного батальйону 93 омбр Дмитро Красногрудь, який у липні 2020-го загинув біля Зайцевого. Назвисько зрештою стало для Юлії Римаренко позивним.
Перший трирічний контракт із батальйоном вона підписала, коли їй було 28, а її доньці Кірі – менше двох, у квітні 2017-го. Бухгалтер за фахом, 10 років займалась обліком та аудитом, хотіла і в ЗСУ стати “фініком”. Та вийшов наказ, згідно з яким у бойовому підрозділі можна було обіймати тільки бойову посаду. Так Юлія стала зв’язківцем.
Батько 28 років після “строчки” грав у військовому оркестрі, доки не пішов на пенсію. Колишній чоловік Римаренко – десантник із 25 опдбр. Юля, яка народилася і виросла у військовому містечку Гвардійське на Дніпропетровщині (ППД 25-ї бригади), упереджена до служби разом із родичами. Тож принципово обрала іншу частину.
Контракт із ЗСУ вона продовжила. Повномасштабне вторгнення зустріла у лавах ЗСУ. Уже понад рік дівчина лікується і проходить реабілітацію після того, як авто з нею підірвалося на протитанковій міні.
Про свою війну, втрати, каву на териконі та про крутість бригади “Холодний Яр” молодший сержант Юлія Римаренко “Мала” розповіла в розлогому інтерв’ю “Новинарні“.
Початок 2017-го. Субтильна дівчина дивується, коли бачить, як інші дівчата приїхали в “учебку” у Полтаві з валізами, набитими речами. Вона-бо взяла власні берці і невеликий рюкзак. Життя у військовому містечку накладає відбиток і на збирання в дорогу теж.
Фото з інстаграму Юлії Римаренко “Малої”
– Я знала, куди йду, – в армію, – говорить Юлія. – Добре пам’ятаю, як велося військовим у 90-х і на початку 2000-х. Не розраховувала на суперумови, що буде суперлегко, суперкласно. У мене не було райдужних очікувань, тому мене все влаштовувало.
Рідні її не те, що не відмовляли, а підтримали в рішенні піти у військо.
Перша Юлина ротація – у Чермалику на Маріупольському напрямку. Відтак були Трьохізбенка на Луганщині, Авдіївка і Новотроїцьке неподалік Волновахи. Нині всі ці н.п. окуповані, окрім Авдіївки.
Спочатку Мала була зв’язківцем: ходила з іншими на чергування, перепрошивала побратимам рації. А вже під час третьої ротації стала головним сержантом піхотної роти, командиром відділення. Тоді знову перейшла у зв’язок, уже в інший підрозділ.
Римаренко Юлія, Чермалик на півдні Донеччини. Весна 2018
– Я сиділа на точці, де був зв’язок з усіма пунктами спостереження, приймала їхні доповіді і передавала командуванню роти або й вище, проводила перекличку, чи всі на зв’язку, займалася раціями, – буденно розповідає жінка. На питання, чи було складно, відповідає: – Я вважаю, що можна опанувати будь-яку професію. На Волноваському напрямку я пройшла курси і стала оператором дрона. І вже під час повномасштабної війни займалась аеророзвідкою. Мені коптер купили друзі, і я літала. Мені було цікаво.
Римаренко знає тактико-технічні характеристики всієї зброї, яка є в піхотній роті. Адже головний сержант повинен бути лідером для солдата, навчити його володіти гранатометом, якщо рядовий не вміє. Сержант також забезпечує підрозділ зброєю, боєприпасами, проводить навчання.
Юлія Римаренко, Новотроїцьке, 2021 рік
– У нас не було комвзводу, тому був вільний ПМ, і я просила в командира дати мені пістолет, бо з автоматом незручно постійно ходити. Мені дали ПМ, коли я здала його ТТХ і розібрала та зібрала при командирові. За ніч я все вивчила. БМП-2 водила. Мене хлопці підтримували, допомагали, вчили, – розповідає Юлія.
Коли був час, вона брала СВД і йшла у кар’єр стріляти, їй подобалось бачити свій прогрес.
За словами Римаренко, хороший колектив – це надважливо на війні. Їй щастило. Під час останньої ротації перед великою війною у них навіть була лазня… на териконі. У Юлиній “нірці” стояла кавомашина, адже жінка не може прожити без кави.
– У мене було молоко, капучинатор, сиропи, навіть цукор у стіках. Я любила, коли приїжджала перевірка, питаю: “А яку каву будете? Капучино? З сиропом?” А в них очі – по 5 копійок. Звідки на териконі капучино? У мене ще й склянки були з подвійним дном! – хизується “кав’ярнею” М ала.
На початку російської агресії, у лютому 2014-го, та після оголошення АТО жінки також поїхали боронити українські Донеччину і Луганщину. Посади в армії для них можна було порахувати на пальцях, і вони були не бойові. Із роками ситуація покращувалась, але бути часто єдиною жінкою на цілий підрозділ – непросте випробування.
Юлія Римаренко. Ротація після Авдіївки, 2019 рік
– Від початку потрібно розуміти: якщо йдеш в армію як тендітна дівчина, нічого доброго з того не вийде, – наголошує Мала. – Якщо йдеш в армію і позиціонуєш себе як солдата, який виступає за рівні для всіх права, ніяких проблем не буде. У мене ніколи не було проблем із хлопцями. Коли було вільне місце головного сержанта роти, ротний вишикував усіх командирів відділень, головних сержантів взводів і запитав, хто хоче на вакантну посаду. Охочих не було. Ця посада передбачає дуже багато паперової роботи. Командир спитав: “Юля, підеш?” Я погодилась. І ніхто не був проти.
Іще раніше, коли командувала відділенням, до неї привели новобранця. Хлопець сказав: “Кому б сказав на «гражданці», що мною командуватиме баба в армії, засміяли б”. Римаренко спокійно відповіла: “Ну, подивимось”. Адже вважає, що висновки можна робити тільки тоді, коли людина повністю проявить себе.
– Потім той хлопець називав мене найкращим командиром, – посміхається Юлія.
Вона – жорстка і не маніжилася із “зальотчиками”, передавала їх у військову службу правопорядку (ВСП).
– До повномасштабного вторгнення ніхто ж тебе примусово в армію не тягнув? Ні. Ніхто примусово горілку не заливав. Вчись відповідати за те, що робиш. У нас під час повномасштабної був хлопець, який лежав у шпиталі і чи пива випив, чи щось таке. Дзвонить і каже: “Юля, тут із ВСП просять, щоб ви приїхали і мене забрали”. А ми під Ізюмом. Кажу: “Ні” – і поклала слухавку. Телефонує капітан ВСП і говорить, що якщо ми його заберемо, то його не покарають. Кажу: “Карайте. Це ж його був вибір – пити. Хай відповідає”, – пригадує військова. – Де треба, я поговорю, з чимось можу змиритися, але п’янки я не розумію. Для мене честь форми має дуже велике значення.
Юлія Римаренко на навчаннях із британцями “Орбітал”, 2020 рік
Юлія не звикла вимагати особливого ставлення до себе: посвідчення учасниці бойових дій майже ніколи не використовує, сплачує за проїзд. Та якось, ще до повномасштабного вторгнення, їхала з Новомосковська в Дніпро і не мала готівки.
– Думаю: о, згодилось УБД! – сміється ала. – Заходжу в маршрутку, показую посвідчення, на мене дивиться водій і так зверхньо: “А ти що там робила?” Кажу: “Сиділа чекала, поки ти приїдеш. Ще запитання дурні будуть чи я можу йти?” Тоді дівчата-військові викликали подив. Це вже нині стало модно з довжелезними нігтями у формі знімати відео про службу. У таких блогерок стільки фото, стільки інтерв’ю, стільки новин про те, як вони одружились чи вже добре вагітні воюють, що в мене тільки одне питання: “Коли вони встигають воювати?” – із ноткою глуму каже Римаренко. – У мене якось питали, як зрозуміти, чи жінка дійсно воює. Я кажу: “Звернути увагу на берці. Якщо на всіх фото і відео чисті й гарні берці, ця людина ніколи окопів не бачила”. Форму можна випрати, але ти ніколи повністю не відмиєш берці, які були в багнюці. Моє взуття завжди, і після миття, було не дуже чистим.
Є багато класних дівчат, які дійсно воюють, але в них нема такої реклами, вони не стали такими відомими, як деякі медійні особистості.
У мене не раз питали, чому я не стала “розкручувати” себе. А навіщо? Я пішла в армію, коли це взагалі було немодно, нецікаво. На “нулі” дівчат узагалі майже не було. І вони точно йшли за покликом. Переважно вони з сильним характером. І хлопці таких бояться.
Читайте також:
20-річна кулеметниця в бригаді Чорних Запорожців Оксана Рубаняк:
Вижити в бою – часто просто везіння
Юля ніколи не нарікала на побутові умови, які на передовій не надто комфортні. Витримати холод, багнюку та обстріли їй допомагали сила волі, хазяйновитість і жарти.
– В армію ідуть або психи, або люди з почуттям гумору, – сміється Мала, – третього не дано. Якщо ти не ставишся до цього з гумором, можна трохи “кукухою” поїхати. Поки я вважаю, що належу до тих, у кого є почуття гумору. У нас завжди були якісь приколи, ми до всього ставилися з гумором.
Мене хлопці часто називали “Мать”, бо я можу насварити, але можу й пожаліти.
Мій стан душі – лисиця. У мене є татуювання. А командир подарував кігурумі (різновид комбінезону з капюшоном – “Н”) лисиці. Тож маю фотосесію у кігурумі і в касці, з автоматом біля БМП.
Юлія Римаренко в кігурумі “лисиця”. Під Волновахою, 2021 рік
Римаренко фарбувала волосся під мінометними обстрілами, під час ротації нарощувала вії – пів дня на місяць у найближчому фронтовому місті. Вона звикла до всіх калібрів, які застосовували російські окупанти під час АТО/ООС.
– Коли потрапляєш під авіаудар, розумієш, що міномет – то просто пил. Ми були у Смородиновому на Сумщині, метрів за 400 влучила ракета. Стіни нашого будинку стиснулися й розтиснулися. Було страшнувато, якщо чесно, – пригадує молодший сержант Римаренко.
Спогади про ті дні – наче нечіткі знімки в фотоальбомі. Не через те, що події відділені в часі, а через те, що ніколи було сфокусуватися і роззирнутися. Перші три доби – це навіть не заячий сон у машині, в якійсь будівлі, мало не під кущем.
Юлія Римаренко. Велика Писарівка, березень 2022
– Уперше я зняла шапку день на п’ятий після вторгнення й одразу її вдягла назад – зрозуміла, що поки не знайду душ, знімати її нема сенсу, – сміється Мала. – У мене були газовий пальник і літрова кружка. Але за тієї інтенсивності подій ними ніколи було скористатися.
Римаренко чекала на війну. Адже Росія не полишила би “бананові республіки”, як каже жінка, просто так.
Мала припускала: бої почнуться в прикордонній Харківщині, на Херсонщині, аби пробити сухопутний коридор із Кримом. Юлія здивована, що Росія дотерпіла аж до 2022-го, аби скоїти повномасштабний напад.
“Холодноярці” після ротації на Волноваському напрямку трохи відпочили, пройшли злагодження на полігоні, і в другій половині лютого рушили на Сумщину, де в разі агресії мали боронити кордон.
Велика війна застала Юлю та її підрозділ в Охтирці – до рубежу так і не встигли доїхати. Частина бригади прибула колісною технікою, частина рухалась ешелоном. На вокзалі (втім, як і на кожному українському вокзалі 24 лютого) – хаос і паніка.
– Мене тоді психолог попросив підтримати хлопців. Я підходжу: “Дівчата, а ну, що це ви носи повісили? Така ж війна, як і була, тільки трохи веселіша”. Мої хлопці сміються, а інша рота стоять і дивляться круглими очима, – з посмішкою пригадує Мала.
Її тоді вразили місцеві. На Луганщині і Донеччині у багатьох родинах, які жили на підконтрольній Україні території, чоловіки та сини воювали за “ЛНР/ДНР”. Тож на українських армійців дивилися вовком.
Юлія Римаренко під Волновахою, 2021 рік
– 24 лютого ввечері, коли точилися бої за Охтирку, розбивали колони, нам привезли велику каструлю гарячого борщу, – тепло згадує Римаренко. – Мер Охтирки за день знайшов два коптери, бо нам треба було працювати, а не було чим. Люди дуже допомагали. Порівняно з Донецькою і Луганською областю – небо і земля.
А ще Юлю вразили побратими. Хоч вона і знала, що “холодноярці” затяті і вправні, але не думала, що вони трощитимуть колони російської техніки як леви.
– Наші так давали їм по зубах! – захоплено говорить молодша сержантка.
Перший місяць великої війни минув у шаленому темпі: звільнення Охтирки, Тростянця, постійні переїзди, відсутність часу почитати новини, короткі листування зі знайомими в інших підрозділах, переживання за доньку Кіру, яка лишилася зі свекрухою в Гвардійському та не виїжджала звідти.
Юлія Римаренко. Тростянець Сумської області, лютий 2022
Римаренко постійно вдосконалювала навички аеророзвідниці. Їй подобалось “літати”, адже щодня – щось нове, нові цілі і нові маршрути.
“Найжирніша” ціль, яку Юля побачила з дрона, – чотири ворожі “Мсти” в центрі Тростянця. Вони тоді втратили коптер, у нього просто розрядилась батарея, бо було дуже холодно, але про втрату не шкодували, адже встигли розрахувати координати.
– Наша арта відпрацювала так, що уламки від гаубиць розліталися метрів на 400. Із чотирьох лишилась одна, і та підбита. Від двох узагалі нічого не лишилось.
Юлія Римаренко через рік у звільненому Тростянці. Фото з інстаграму
Читайте також:
“Я втратила сина, але знайшла на фронті десятки синів і дочок, моїх побратимів”:
Людмила Менюк “Мальва” воює вже восьмий рік
На Харківщині “холодноярці” спершу були другим ешелоном оборони, але першу лінію росіяни трохи “продавили”, і 93-тя бригада перетворилися на перший ешелон.
Тримали оборону під безупинними обстрілами росіян. Тоді окупанти в артилерії у рази переважали українські сили. Ворог мав удесятеро більше і стволів, і снарядів. То були страшенно важкі і виснажливі майже пів року для українських захисників.
Юлія Римаренко, фото з інстаграму
Римаренко так само продовжувала “літати” і знаходити нові цілі. Щоправда, улову як у Тростянці їй уже не траплялося.
2 червня 2022-го в обід Юлія з побратимом прямували з позицій у тил, везли бійця. Дорогою, якою щодня їздили по десятку разів. Віддалились приблизно на кілометр – і стався вибух. То була протитанкова міна, закинута росіянами з РСЗВ. Такі спрацьовують від зміни магнітного поля.
– Я на пасажирському сидіння дивлюся в телефон, чую гучний хлопок. Підіймаю очі – розбите скло. Повертаюсь на водія. Він: “Що?” – “Я ніг не відчуваю!”
Юлія Римаренко на другий день після поранення
Мала відчула викид адреналіну. Двері з її боку були заблоковані. Побратим витяг жінку з машини, що палала.
Юлія “командувала” хлопцем. Той ніби закляк, і Юля крикнула: “Чому ти стоїш? Турнікет накладай!”
В обох побратимів – тільки контузії. Водій побіг по допомогу. Рацій не було, а телефон Юлі горів у машині.
– Сонце тоді так смалило! Я сиджу в тій посадці, жарко, пити хочеться! Вся в піску, нога ліва теліпається. Дивлюся на берець і думаю: “Мабуть, ампутують”. Зберегли. Але відсутність п’ятки відігравала велику роль, в Україні ніхто не погоджувався оперувати. Єдиний, хто погодився, – професор Лябах (Андрій Лябах – завідувач відділу патології стопи та складного протезування Інституту травматології та ортопедії НАН України – “Н”). Він мені поставив титановий штифт. Я тепер до кінця життя з ним. Зате зможу ходити.
Мені ноги зламало вибуховою хвилею. Навіть берці цілі. А кістки поламані по краю черевиків.
Є правило – коли людина потрапляє у шпиталь, на ній зрізають одяг. У мене нові дорогі берці, і мені їх було так шкода, що я кричала: “Тільки не зрізайте берці!” І лікар зрізав тільки шнурки. Коли мене відправляли звідти, він біг із пакетом у руках і кричав: “Я вашим хлопцям віддаю!” Черевики зараз стоять цілі вдома, – розповідає Мала.
Приблизно за пів години Юлія була вже в шпиталі у Барвінковому, майже одразу її звідти повезли в Близнюки під Лозовою, і там робили перші операції.
– Я заснула, бо мене накололи знеболювальними, прокидаюся зранку, а коло мене – побратим. Дає мені телефон. Потім з’ясувала, що він викупив у когось із хлопців, які лежали там, вставив свою “сімку”, щоб зі мною був зв’язок, бо мене евакуювали в Дніпро.
Юлія Римаренко в шпиталі. Фото з інстаграму
Попереду було 11 операцій, із них десять – на лівій нозі, попереду – ще щонайменше дві.
– Вони вже не лякають, це як звичка, – сміється жінка.
Пів року вона пересувалася на візку, бо не можна було навантажувати ногу. Змінила не одне місто і не один шпиталь. У грудні встала на милиці. Щодня займається з реабілітологом. Ліва нога не згинається. Ступати на неї боляче через штифт.
– Я кульгатиму. Хоча це краще, ніж протез, – переконана Римаренко.
Читайте також:
“Більше правди. Рожеві шмарклі не наближають перемогу”.
Велике інтерв’ю з важко пораненою Андріаною Сусак
На фронті військовий чує хіба “приліт”. Сирени там, де була Юлія, не лунали. Тож, коли вона з пораненням опинилася в лікарні імені Мечникова в Дніпрі, уперше почула звук повітряної тривоги. Третя ночі, одна нога в гіпсі, на іншій – апарат зовнішньої фіксації, а вона не може встати з ліжка, аби кудись заховатися і припинити паніку, що її охопила.
– Я звикла в житті все контролювати. Лізу під подушку за зброєю, а зброї немає. Паніка ще посилилася. Я нескоро звикла до сирен, – зізнається жінка.
Кіра приїхала провідати маму, коли та лежала в “Мечці”.
– Одна нога на витяжці, інша – зі спицями. Дочка глянула і каже: “Ну, нічого. Одужаєш, поїдемо на відпочинок”. Ми і в кав’ярні ходимо, у кіно їздили. І вона завжди поруч зі мною, намагається допомогти. Я її виховую сильною особистістю, так, як виховували мене.
Юлія Римаренко з дочкою Кірою. Фото з інстаграму
Кіра змалку звикла лишатися з бабусями і дідусями. Дівчинці допомагали витримувати довгу розлуку з мамою домовленості: перед кожною ротацією Юля обіцяла заробити на щось суттєве і купити це: дорогу ляльку, стіл та стілець для навчання. Щовечора – відеодзвінки.
Дівчинка вже закінчила 2-й клас, у вільний час займається англійською та малюванням.
– Каже, що мріє бути стоматологом. Але подивимось, – сміється Римаренко. – Аби людина була хороша.
Юлія Римаренко дуже любить свою бригаду і вважає її найкращою. Завжди пишалась тим, що служить саме в цьому підрозділі.
– Думаю, 93-тю завжди ставлять на найгарячіші напрямки, бо хлопці просто вгризаються в землю. Ніхто нікуди не відходить. Так було і буде.
Єдиний мінус – майже не лишилось тих, хто був до повномасштабки, кістяка.
У моїй роті багато поранених. Я радію, що вони не загинули. Але в багатьох важкі поранення. У головного сержанта роти, наприклад, відтяло ноги. Був авіаудар, його присипало, і понад 30 годин витягали з-під завалів. Він уже не повернеться. Дуже шкода, що такі люди вже небоєздатні, – зітхає мала.
Військова переконана: успіх підрозділу залежить від командира. У “Холодному Ярі” нині багато молодих офіцерів. Одному з комбатів 24, іншому – 25. Один із них – кавалер ордена Богдана Хмельницького.
Юлія Римаренко “Мала” з Іриною Рибаковою “Рибою” під Волновахою, 2021 рік
– Вони молоді, дуже завзяті, прагнуть щось змінювати і багато роблять для своїх батальйонів. У тому, що 93-тя така [класна], дуже велика заслуга Риби (Ірина Рибакова – пресофіцерка “Холодного Яру” – “Н”). Я дуже люблю Рибу, – посміхається Юлія. – Вона добре виконує свою роботу. Сторінка нашої бригади – одна з найкращих у ЗСУ. Частково через це нас так люблять.
Читайте також:
Перший для “трьохсотих”.
Історії від Сокола, який командує евакуаційною групою 93 омбр на Бахмутському напрямку
Якби не поранення, Мала вже була б на Донеччині з побратимами. Вона не може дочекатися, коли лікарі дозволять їй повернутися до війська. Медики поки не поспішають.
– Окопи мені, звісно, вже не світять. І мені важко про це думати. Бо з хлопцями на “нулі” завжди якось спокійніше. Але на ППД десь іще згоджусь. Армія – це перша робота, яка мені до душі, – зізнається Римаренко.
Вона пройшла військово-лікарську комісію, не обійшлося без пригод – у висновку зробили помилку через брак наданих документів, довелося переробляти. Висновок ВЛК: Юлія дістала важке поранення під час захисту Батьківщини, пів року вона непридатна до служби. На черзі – МСЕК (медико-соціальна експертиза). Якщо пощастить, у цій пекельній установі Римаренко визнають людиною з інвалідністю.
Юлія добре пам’ятає 2014-й. Її тодішній чоловік-десантник був на війні. Вона переживала, коли по кілька днів не могла додзвонитися. Позаду – мирне життя. Нині – маже повна відсутність забезпечення, коли усім містечком шукали броніки й амуніцію, а тепловізор був без перебільшення на вагу золота. Попереду – цілковита невідомість.
– Коли привозили хлопців у трунах, було дуже важко. Що таке військове містечко? Це там, де більшість – військові, де діти стають військовими, бо батьки в армії. Усі всіх знають, кожен один одному – друг чи знайомий. І ти знаєш, кого привезли.
Юлія Римаренко в районі Трьохізбенки, 2020
Улітку 2020-го Мала втратила двох близьких друзів. Один із них – Дмитро Красногрудь (командир розвідвзводу 137-го обмп 35-ї обрмп, загинув у Зайцевому 13.07.2020 – “Н”) був її другом, жили в одній кімнаті в Авдіївці.
Відтоді, каже Юлія, втрати сприймає трохи інакше. Вони так само болісні, але вже не причавлюють, як перші.
Під час звільнення Тростянця загинув побратим, із яким Римаренко товаришувала, який допомагав робити ремонт у дитячій кімнаті.
– Коли в грудні потрапила додому, мені так важко було заходити в ту кімнату, бо знала, що її Вова робив. Коли була річниця звільнення Тростянця, йому давали нагороду посмертно, і було неймовірно складно її приймати, – розповідає молодший сержант. – Бригада завжди стоїть на важких напрямках. Багато загиблих, багато поранених.
Важкою втратою стала і загибель торік у квітні на Ізюмському напрямку колишнього командира взводу.
– Дуже порядна людина, він залишився сам прикривати хлопців, які відходили. Ми читали по перехопленнях, як росіяни розповідали, що зайшли в село, а він там був один, відстрілювався до останнього. Його вбили. Але поховали. Навіть не знаю, хто – росіяни чи місцеві.
Коли звільнили Харківську область, Рому Кушнаренка, який вважався зниклим безвісти, знайшли, перепоховали аж у січні в Кам’янському. Рома ставився до мене по-батьківськи. Я злилась і сварилась на хлопців, чому вони його залишились.
Роман працював на металургійному комбінаті, воював іще в період АТО/ООС, відтак закінчив Львівську сухопутку, став офіцером. Йому був 51. Дорослий син також воював.
– Син загинув у листопаді 2022-го. Але поховали його раніше за батька. Мати поховала в листопаді сина, а в січні – чоловіка. Наскільки я знаю, більше нікого в неї немає, – видихає Юля.
Читайте також:
Кавалерія тероборони.
CIMIC 206-го батальйону Анна Анопченко з Лисичанська служить із кіньми й собакою та транспортує “200-х”
Юлі болить втрата міст і сіл на Донеччині та Луганщині, де в бригади була ротація. Коли стояли в Чермалику, щотижня разом із медиками їздила за покупками в місто, досі пам’ятає, яка смачна була кава в кафе у центрі (нещодавно власник закладу – переселенець із Волновахи – відкрив кав’ярню у столиці – “Н”). Спогади прив’язують її до кожного населеного пункту, до кожної крамниці і поштового відділення міцними ланцюгами.
– Я періодично передивляюся відео з тієї ж Волновахи: “О, тут ми татуху били, а тут скуплялися”.
Юлія Римаренко в Авдіївці, 2019
Важко думати про Маріуполь, я переживаю за Авдіївку. Для мене там була найцікавіша ротація – маленькі дистанції до ворога, інтенсивні обстріли, ми мало спали, це було важко, але не нудно. І до міста всього 7 кілометрів, можна було взяти таксі, але ми любили прогулятися. А ще мені до “Прапорів” (імпровізований меморіал, який заснувала 72-га бригада ім. Чорних Запорожців, де були прапори підрозділів, які тримали оборону біля промзони, а також портрети загиблих там бійців – “Н”) доставляли суші, – посміхається Мала.
– У Сєвєродонецьку похований добрий знайомий, командир “Луганськ-1”, підірвався, коли в нас була ротація. Чимало луганських, які воювали за Україну, ховали там. Мені розповіли, що
русня просто зрівняла той цвинтар із землею.
У Лимані похований Красногрудь. Коли місто було окуповане, я переживала про кладовище. І щойно місто звільнили, спитала знайомих, чи вцілів цвинтар. Пам’ять – це так важливо!
Юліявважає, ті, хто жодним чином не причетні до війни, не мають права навіть публічно розмірковувати чи розводитися про неї: про перемоги, поразки, здобутки чи невдачі.
– Мене дуже чіпляє, що люди не фільтрують інформацію. Скажімо, дивляться такого собі “Інструктора.UA” (YouTube-канал самозванця – “Н”). Або тупо поширюють у соцмережі все, що бачать: “Бідолашні сонечки, яких кинули напризволяще з одними автоматами”. Я таких “сонечок” надивилася з головою!
Юлія Римаренко під Волновахою, 2021 рік
У нас був заступник із МПЗ, на жаль, загинув, прийшов до мене: “Юлю, тут прийшов лист із прокуратури – мама бійця поскаржилася, що сина не годують, не надають медичну допомогу, що все погано”. Синочку 30 років! Приїжджаємо до них у підрозділ, а там гора сухпаїв британських! Питаємо: “Ти це бачив?” – “Я це розвантажував”. З’ясувалося, і лікував його медик, коли була потреба. “Тоді чому твоя мама пише в прокуратуру?” – “А я таке не їм!”. “Сонечко”, 30 років, не їсть британські сухпаї.
Або є ті, які не хочуть копати. Ну не копатимеш – здохнеш, – вкрай емоційно говорить сержантка. – Чи ти чекаєш, що хтось прийде, вириє тобі окоп, поставить автомат у напрямку ворога, а ти тільки натискатимеш на гачок? У багатьох військових нема розуміння того, що відбувається.
А в головах багатьох цивільних – узагалі жах! Дратує, коли кажуть: “Я доначу, я не піду на війну”. Ти 200 гривень скинув за півтора року, але весь цей час у клубах тусиш. Ні, життя не має зупинитися. Але і тусити на вечірках, коли воїни гинуть, – то занадто.
– А масові розмови про контрнаступ, наче про футбольний матч?
– Про це навіть говорити не хочеться. Для більшості контрнаступ – це весело прапорами помахати. Але мало хто розуміє, скільки людей загинуть, залишаться каліками.
Юлія Римаренко на лікуванні. Фото з інстаграму
Перемога для Юлії Римаренко – це повернення території до кордонів 1991-го і повністю очищена від російських окупантів Україна.
– Я сподіваюсь, це станеться якомога швидше. Й обов’язково в четвер. Щоб ми в п’ятницю спакувалися, виїхали, а на вихідних уже вдома були, – посміхається Мала. – Я ще хочу після перемоги у відпустку, в Карпати, наприклад.
Можу і зараз поїхати. Але для мене неприйнятно відпочивати, коли мої хлопці в Бахмуті чи біля нього, коли кажуть, що неймовірно тяжко воювати. За весь цей час великої війни бригада не відпочивала, весь час на найгарячіших напрямках, виводили на місяць на злагодження та навчання.
Матеріал підготовлено в межах проєкту “Новинарні”
“Жінки на захисті України” за підтримки ІМІ.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
