автори: Леся Шовкун,
Дмитро Лиховій
фото: Дмитра Лиховія, надані героїнею матеріалу та з відкритих джерел
відео: Дмитро Лиховій, монтаж Анни Клименко
24 лютого 2022 року Анна Анопченко була в Португалії. Сонце, океан, пальми. Поруч – найкраща у світі собака і найулюбленіші створіння – коні. У курортне місто Віламора дівчина приїхала для участі у кінних змаганнях. Це була частинка раю на землі: мрії здійснюються, життя прекрасне, попереду – безліч планів. Та все це вмить обірвала русня. Уже 25 лютого Аня була біля українського кордону, а ще за день-два – служила у 206-му київському батальйоні територіальної оборони ЗСУ.
Мрія стати військовослужбовицею з’явилася у неї у 2014-му, коли рідний Лисичанськ уперше окупували російські загарбники. Тоді 18-річна Аня, як і тисячі мешканців цього доти переважно російськомовного міста, особливо гостро усвідомила себе українкою. Після Одеської юридичної академії вона три роки відслужила у ВМСУ й повернулася було до улюблених коней… Але росіяни прийшли знову.
Від початку повномасштабного вторгнення РФ старший лейтенант Анна Анопченко разом зі своїм батальйоном і вірною Кубою пройшла гарячі Херсонсько-Миколаївський, Харківський, Бахмутський напрямки. І сповнена рішучості пройти цю війну до кінця. Переможного.
Про те, як ішла до свідомого українства у зросійщеному місті, як у перші тижні великої війни записувала в тероборону знаменитостей і одіозних генералів, який окремий рахунок має до росіян, чи просто служити у війську разом із собакою і коли, на її думку, закінчиться війна Анна Анопченко розповіла “Новинарні” під час короткої відпустки після повернення з Бахмутського напрямку.
Анна Анопченко
Аня – дівчина напрочуд позитивна, життєрадісна і щира. Побачивши її в цивільному одязі під час звільнення або відпустки, та ще й у компанії з величезним чорним псом, люди часто дивуються, дізнавшись, що перед ними – старший лейтенант Збройних сил. А дарма, адже на службі Анна – дуже цілеспрямований і досвідчений офіцер. Недаремно її обрали одним з облич державного проєкту “Сміливість бути Україною” (#BRAVEUKRAINE).
А от різеншнауцер Куба, попри “суворий” вигляд, насправді – доброзичлива й лагідна. Хоча теж служить у війську з хазяйкою. Бо відтоді, як Аня врятувала її від невеселої долі, заготованої попереднім власником, вони завжди разом.
Разом були й на узбережжі Атлантичного океану, коли прийшла звістка про повномасштабний напад Росії на Україну.
“Я одразу зрозуміла, що хочу вертатися”, – каже Аня.
Відео:
Літаки в Україну вже не літали, Португалія – на іншому кінці Європи. Проте кількома “перекладними” рейсами їй уже наступного дня вдалося дістатися до Кракова, де пощастило: місцевий українець погодився відвезти машиною до кордону.
“Висадив він мене на кордоні, перехрестив отак (“Господи, що ж ти робиш!”). І я пішла собі в Україну. Всі ломляться звідти – і я така іду назустріч із чемоданчиком. У літніх кросівках – бо ж із Португалії, де було +20, у легкій курточці… Так і дісталася Києва”, – пригадує військовослужбовиця.
Вона планувала одразу їхати додому, в Лисичанськ. Але потяги туди вже скасували, і Аня залишилася в Києві. Дізналася від знайомого, що за такою-то адресою триває набір у батальйон ТрО – і вирушила туди. Адреса виявилася штабом “Європейської солідарності”, а той самий 206-й батальйон Тероборони, сформований фактично на базі “ЄС” і за підтримки п’ятого президента України, багато хто згодом називав “порошенківським”.
Бійців, які за півтора року повномасштабної війни разом із побратимами пройшли тяжкі бої на передовій, така прив’язка до нібито “політичного бекграунду” обурює.
“Так, через деякі моменти за нашим 206-м спершу закріпилася якась “не дуже добра” слава. Але цей етап ми пройшли гідно, і батальйон показав себе набагато вищим за це все, – наголошує Анна. – У першу ротацію після Києва ми приїхали на Миколаївщину, а там із Корабельного району виїжджаєш – і вже одразу окупований на той час Херсон.
З того моменту почався наш бойовий шлях, яким ми показали, що батальйон зібрався не для того, аби робити комусь кар’єру чи заробляти якісь політичні “плюсики”. Нас не цікавила політика, чиясь реклама чи відомість – ми справді прийшли, щоб робити свою справу: воювати і захищати країну. І саме це й робимо“.
Військовослужбовиця ТрО ЗСУ Анна Анопченко
На той час, коли вона прийшла записуватися у 206-й батальйон, там панував ще той розгардіяш. Росіяни вже були під Києвом, стати на захист столиці рвалися десятки тисяч чоловіків і немало жінок, усі шукали можливість долучитися до тероборони й мало хто насправді усвідомлював, що буде далі і як увесь цей порив оформити у щось організоване.
Офіцер запасу Анопченко, з її досвідом служби у ВМСУ й освітою юриста, у цих процесах якраз розбиралася. Проте спершу треба було це довести. Її військовий квиток був у недосяжному на той момент Лисичанську, всі документи – там само. При собі – лише закордонний паспорт і цілеспрямованість, якої цій милій дівчині, попри перше зовнішнє враження, точно не позичати.
“Приходжу я туди й кажу: так і так, я старший лейтенант, у мене досвід служби! А вони так на мене дивляться… – Аня посміюється, пригадавши недовірливі погляди організаторів запису в 206-й батальйон. – Але таки повірили.
Спершу, правда, сказали перекладати якісь папірці. А батальйон же формується, люди приходять – і частина з них уже там під Києвом воює, частина ще тут отримує зброю, такий хаос твориться! Усіх цих людей треба було облікувати й зарахувати в батальйон. І оскільки я мала уявлення, як це робиться, то взялася за цю роботу. Тут всі побачили, що я справді на цьому розуміюся”.
Старший лейтенант ЗСУ Анна Анопченко — обличчя проєкту “Сміливість бути Україною”
Так Анна отримала свою першу посаду в батальйоні – начальника групи персоналу. По-простому – “кадровика”. Через її руки пройшли фактично всі, хто оформлювався у 206-й батальйон від 24 лютого до травня-2022.
– Цей період – один із моїх найжахливіших спогадів. Ми ночували там за цими паперами, ноутбуками. Десь у людей несеться війна, а ми сидимо і цих людей зараховуємо… Було таке, що бійці на початку березня вже гинули, а ми ще збирали про них інформацію і намагалися їх якось обліковувати. Я ж на минулій службі звикла, що там усе чітко, відповідно до нормативно-правових актів, а тут кипить війна, все інакше! До нас такі різні люди насправді приходили!
– Знаменитості були? На початку вторгнення багато хто з відомих людей ішов у ТрО…
– Ой, кого тільки не було. Я особисто зараховувала в батальйон вісьмох генералів. Серед них, наприклад, був Павло Демчина (колишній перший заступник голови СБУ – начальник Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, фігурант кримінального провадження НАБУ щодо незаконного збагачення, – “Н”).
Був також Олександр Турчинов (колишній голова СБУ, голова Верховної Ради й в.о. президента України після втечі Віктора Януковича, секретар РНБО, надалі – керівник виборчого штабу “Європейської солідарності”, – “Н”). Він завжди зі мною вітався, питав: “Анєчка, як у тебе справи, тебе ніхто не ображає?” Такий добряк! Завжди усміхався.
Ще, наприклад, був режисер Ахтем Сеїтаблаєв… Та взагалі в нас було дуже багато цікавих особистостей. Мабуть, не про всіх можна й розповідати.
Читайте також:
“У війні я знаходжу розраду”. Інтерв’ю з лідером гурту “Тінь Сонця”, бійцем 130-го батальйону ТрО Сергієм Василюком
Усе це, звісно, було цікаво й певною мірою навіть захопливо. Але для людини, яка прийшла у військо, щоб захищати свою країну від ворога, – неймовірно нудно. Тож зрозумівши, що на посаді кадровика зробила для батальйону все, що могла, Анна зі згоди комбата перейшла в “сіміки”, тобто в групу цивільно-військового співробітництва (Civil-military cooperation, CIMIC).
На цій посаді одним із найтяжчих досвідів для неї стала робота із загиблими: відвозити в морг тіла загиблих побратимів, забирати їх звідти для поховання, супроводжувати рідних на упізнання.
Читайте також:
Пошуковиця місії “На щиті” Катерина Ротаренко: Мені пощастило – перший знайдений труп був росіянином
“Сімік” Анна Анопченко з тілами загиблих побратимів
“Уперше я зіштовхнулася з цим на Херсонщині, коли наш батальйон почав нести втрати. Під час тієї ротації у нас було більше 20 загиблих, і всіх я супроводжувала від моменту їхньої евакуації з позицій до моменту поховання. Перші загиблі – це був дуже великий стрес. Коли я приходила в Миколаївський морг, куди ми всіх їх відвозили й звідки потім забирали для поховання, це для мене було просто жахливо. Перший раз, другий, третій…
А потім настав період, коли втрати в нас були фактично щодня. І хоч як це жахливо звучить, але в певний момент ти перестаєш так важко це сприймати і просто виконуєш свою роботу.
Дійшло до того, що я приїжджала в морг, і перш ніж іти до санітарів забирати тіло, заходила брала в кіоску каву, ми ставали покурити, випити кави, про щось говорили… а потім ішли забирати тіла. І ти розумієш, що це начебто ненормально – з точки зору людей, які до цього не дотичні. Але інакше на війні можна просто з’їхати з розуму”, – зізнається Аня.
Тому немає гумору чорнішого, ніж буденні “жарти” бійців та медиків, які працюють у найгарячіших точках. У далекої від воєнного повсякдення людини розповідь, скажімо, про те, як загиблому військовому випадково “доклали” третю ногу, яку потім довелося через усе місто везти в інший морг, щоб повернути “власникові”, спричинить шок і обурення “блюзнірством” (бо ніде правди діти – розповідаючи про подробиці такої “пригоди”, побратими зазвичай заходяться гучним реготом).
Читайте також:
Нескінченний рейс. 2700 км з волонтерами, які розвозять по Україні загиблих воїнів
Але коли ти вже котрий день по шматочках збираєш тіла товаришів, до яких у бліндаж прилетів ворожий снаряд, розуміючи, що вже завтра можеш сам опинитися на їхньому місці, – вияви щирої скорботи можуть набувати найнесподіваніших форм.
Анна Анопченко на похороні загиблого бійця
“Найбільше загиблих і зниклих безвісти в нас було на Бахмутському напрямку. Ми постійно їздили в морг, проходили всі ці оформлення, упізнання… І я намагалася зробити все від мене залежне, щоб до горя родичів, які втратили своїх найближчих людей, не додавалася ще й уся ця бюрократія. Коли маєш заповнити мільйон папірців і пройти десяток кабінетів.
Якось до мене підійшов батько загиблого і каже: “Не знаю, чи це ваша робота, чи поклик душі, але ми вам дуже вдячні за те, що ви все це робите. Що такий важкий момент ви поруч із нами”. У такі миті розумієш, як це важливо”, – ділиться військова.
Як офіцер цивільно-військового співробітництва, вона багато працює з людьми – налагоджує контакти з місцевим населенням. Зрозуміло, що легко буває не всюди.
“Десь приймають добре, а десь геть вовком дивляться… Хоча ми всюди намагаємося допомагати місцевим, чим можемо: привозимо “гуманітарку”, продукти, допомагаємо з евакуацією.
Із місцевими дітьми у Вовчанську
В цьому сенсі, мабуть, найважчою була кампанія на Харківщині. Ми стояли в місті Вовчанськ, зайшли туди одразу після деокупації. А там така була складна ситуація – туди не міг доїхати фактично жоден транспорт, не було ліків, продуктів, не працювали банки… Напівмертве місто майже без людей, відрізане від зовнішнього світу, і до кордону з РФ від центру – якихось 6 кілометрів. Це, мабуть, була одна з найдепресивніших наших ротацій”, – зізнається Анна.
Втім, достукатися до сердець деяких людей, особливо пенсіонерів, вдавалося за допомогою гарячого харчування:
“У них була пошкоджена електростанція, а газопостачання “відрубали” ще раніше – бо воно ж ішло від Росії. Людям не було на чому елементарно їжу розігріти. І ми на потужностях кухні батальйону готували гарячу їжу, пакували це все в термоси й розвозили по місту. “Гарячі обіди!”. Відкривали ззаду свою машину й роздавали людям страви в одноразовий або їхній посуд. І людям було приємно, що про них піклуються.
Дивіться також:
Відрізаний Вовчанськ: як повернути Україну в деокуповане місто?
Анна Анопченко
Насправді Аня з юності мріяла потрапити в морську піхоту. “Чому саме туди? А навіть і не знаю”, – сміється.
Втім, обираючи після школи виш для вступу, вона пішла в Одеську юридичну академію – “бо в 17 не дуже й розуміла, ким на 100% хочу бути, от і вирішила стати юристом”. А вже під час її навчання в країні відбулися події, які остаточно спонукали Аню пов’язати життя зі Збройними силами. А ще – усвідомити себе патріоткою України.
“Я народилася й виросла в Лисичанську, і відверто кажучи, це було дуже російськомовне місто, – визнає дівчина. – Виховувала мене здебільшого бабуся. І я дуже добре пам’ятаю, як вона купила мені в дитинстві першу – і єдину – книжку українською мовою. Власне, на ринку, де ми її купили, вона й була така одна-єдина.
Називалася книжка “Про Україну для дітей“. Там були окремі блоки з історії, з культури. І ми читали її разом з бабусею: сідали, вона мені перегортала, щось розповідала. Бабуся завжди говорила частково українською, частково російською. Але цей момент мені, напевно, найбільше запам’ятався. Враховуючи те, що в школі навчання в мене було російською мовою, всі підручники в нас були російською…
Тобто російської в нас було дуже багато. Чого не скажеш про українську – її не було взагалі”.
Зауважимо, що до школи Анна ходила з середини “нульових” років нинішнього століття. Від здобуття Незалежності минуло вже багато років, а схід України так і залишався фатально зросійщеним, включно з дитсадками і школами. Не дивно, що починаючи свою агресію, Росія не сумнівалася в тотальній лояльності щонайменше Донеччини й Луганщини, а “в ідеалі” – й усього сходу та півдня України.
Втім, навіть з умовним “Донбасом”, попри тривалу роботу на розкол України, росіяни прорахувалися. І розповідь Анни Анопченко – зайвий тому доказ.
Аня Анопченко на українському мітингу в Лисичанську, 2015 рік
“У Лисичанську справді завжди було дуже мало українського. Завжди. Але у 2014-му році, з першою окупацією, це дуже сильно змінилося. Я вважаю, що в той момент люди зрозуміли, що вони дійсно належать до України. І що в якийсь момент вони можуть це втратити. А коли людина може втратити свій дім, свою належність до цього всього – це, напевне, найстрашніше.
І саме з 2014-го року в Лисичанську почалися певні зміни. В нас відбувалися українські марші, ми святкували День вишиванки, Різдво, збиралися на проукраїнські мітинги. Тобто Лисичанськ почав ставати таким синьо-жовтим. З’явилося багато державних прапорів.
Так, з приходом окупації у 2022 році ми побачили відео, на яких місцеві жителі зустрічали ворогів ледве що не з квітами й розказували, як їм важко жилося всі ці роки “в українській окупації”. Це жахливо. Але повірте, це не визначає Лисичанськ як такий. Нас насправді там було дуже багато – тих, хто боровся за українське в Лисичанську. І по тому, що там відбувається зараз, не можна визначати все місто і всіх людей”, – наголошує Анна.
Анна Анопченко
Фото й особисті дані сім’ї Анопченків виставлено в телеграм-каналі, де колаборанти викладають дані українських патріотів Лисичанська. Пишуть щось про “прєдатєлєй” і “хахлов”. Аня називає тих людей жалюгідними.
Її батьки, як і всі друзі, виїхали з окупованого міста. І чекають, коли зможуть повернутися додому – у звільнений, український Лисичанськ. Там досі залишається Анин дід, але з ним вона не підтримує стосунків іще з 2014-го. Про те, що відбувається в окупації, дізнаються з батьками від сусідів та далеких знайомих, які інколи надсилають повідомлення.
“Багато хто з них, до речі, зараз розчарувався. Скаржаться: мовляв, “ми ажидалі, что всьо будєт харашо” – а насправді нічого хорошого там узагалі немає, починаючи з інфраструктури, яку окупанти обіцяли відновити й нічого не зробили. Тому в деяких приходить розчарування, що це трохи не те, чого вони очікували”, – розповідає військова.
Читайте також:
Століття Миколи Руденка: пам’ять на окупованій Луганщині, екологічна філософія і лицарство правозахисту
Під час навчання
Аня так природно і щиро розмовляє українською, що тепер уже годі й повірити в її “вроджену” російськомовність.
“Коли я вступила в академію, то взагалі не говорила українською! – переконує дівчина. – Та що там говорила – тільки в Одесі я вперше почула яскраву, насичену українську мову. На навчання з’їхалися студенти з усіх куточків України, і я почула, як спілкуються українською люди з Прикарпаття, Львівщини, з Центральної України. Це було щось таке неймовірне! Для людини, яка живе на сході, яка знає, що схід – це Україна… але тут щось таке зовсім інакше”.
Коли всіх першокурсників зібрали й попередили, що поділять на дві групи, спершу ніхто не розумів, за яким саме принципом відбудеться цей поділ. А коли оприлюднили списки, стало очевидно: студентів банально розділили “по Дніпру”.
“І відповідно до цього поділу, в однієї групи викладання було російською, а в другої – українською. На той момент я ще не розуміла, наскільки це взагалі ганебно і жахливо! – зізнається Анна. – У нашій групі ми вивчали, що в суді є “істєц” і “отвєтчік”, що там не “клопотання”, а “ходатайство”… І всі підручники були російською.
За мною навіть є такий грішок – коли на початку першого курсу нам треба було придбати певні нормативно-правові акти, я пішла в книжковий магазин і знайшла там Конституцію України… російською мовою! І купила її!!! Боже… (затуляє обличчя руками від сорому)“.
Анна Анопченко
Аня визнає, що на той час їй ще справді було важко сприймати навчальний матеріал українською. Але невдовзі в Україні почалася Революція гідності – і Одеську академію, яку очолював сумнозвісний “Підрахуй” Сергій Ківалов, також не оминули революційні віяння.
“У нас навчалося дуже багато людей зі сходу України, які не підтримували Майдан і відверто насміхалися над тими, хто підтримував. Навіть гуртожиток, в якому ми жили, ділився на два табори. Ми не віталися одне з одним, ледве до бійок не доходило.
Потім уже, з початком анексії Криму ми почали відкрито виходити між парами з українськими прапорами й виказувати свою позицію. Всі очікували, що нам за це щось буде – це ж “ківаловська” академія. Але ми достатньо твердо заявляли про свою позицію. Думаю, саме тому ніхто не міг нам це заперечити”.
Під час трагічних подій в Одесі 2 травня 2014 року, як і більшість студентів, Аня була вдома в Лисичанську (нагадаємо, що це був вихідний). А коли до понеділка всі з’їхалися на навчання, керівництво академії оголосило вихідним увесь наступний тиждень – вочевидь, передбачаючи “проблеми” й на 9 травня.
Під час навчання
“Я одразу полетіла на вокзал, така задоволена, що знову їду додому! Схопила квиток на поїзд до Луганська – і це останній раз, коли я була в цьому місті, – розповідає офіцерка Анопченко. – З Луганська тато мене забрав до Лисичанська. І на 9 травня вони там уже повиходили з цими своїми незрозумілими прапорами, подіставали зброю, захопили тодішню міліцію, військкомат… Так званий “референдум про самостійність ЛНР” був, як зараз пам’ятаю, 11 травня. А 12-го мене тато посадив на потяг у Ясинуватій (це під Донецьком), бо звідти йшов потяг на Одесу. Тоді батьки мені сказали, що додому я повернуся тільки тоді, коли там буде українська влада, українська армія.
Поки ми їхали до Ясинуватої – де я теж відтоді більше не бувала, – то вже проїжджали через блокпости, які вони повстановлювали. Там стояли якісь незрозумілі люди зі зброєю, подіставали якісь мисливські рушниці й тицяли ними в людей… Виглядало це все просто жахливо”.
Анна Анопченко
Усі ці події лише утвердили юну лисичанку в намірі стати військовою. Починаючи з другого курсу, вона вчилася на військовій кафедрі, закінчивши яку отримала офіцерське звання молодшого лейтенанта. А далі, за планом, мала бути омріяна морська піхота… але щось пішло не так.
“Мені було 22, я була така енергійна, натхненна, дівчинка з великими амбіціями! Але коли я приходила на співбесіди, усі ці начальники кадрів – майори, підполковники, такі старші дядьки – дивилися так на мене… і казали:
“Ти за пів року вийдеш заміж, народиш дитину і підеш в декрет. Навіщо нам такий військовослужбовець?!
– Аня сміється, але не приховує обурення. – Зараз мені 27 і я хочу у всіх тих дядьків спитати: де мій “заміж” і мій декрет?!
Сміх сміхом, а тоді мені насправді відмовили у трьох місцях. І це дуже боляче по мені вдарило. Було неймовірно образливо, що мені, офіцеру, відмовляють лише через те, що я жінка й мені 22 роки!”
Тоді вона зробила перерву у своїх спробах і поїхала в Київ працювати з улюбленими кіньми, але від наміру служити у війську не відмовилася. А коли через пів року повторила спробу влаштуватися у Збройні сили – вона виявилася успішною: Анна потрапила у Військово-морські сили.
Анна Анопченко під час служби у ВМСУ
Спершу – в Миколаїв, який на початку їй не сподобався, а потім став “рідним” і любимим, далі – в Бердянськ. Там було чудово: Азовське море, кораблі, військова форма і парад на день ВМСУ – “картинка”, мов у кінофільмі.
“Я служила на базі забезпечення. Це у ВМСУ такі логістичні бази, які забезпечують кораблі всім необхідним. Працювала у відділенні морально-психологічного забезпечення й паралельно на заочній формі навчалася в магістратурі своєї академії. А коли її закінчила й принесла кадровикам свій диплом, вони так зраділи: “О, а в нас у частині якраз немає юриста!”. І всі мої спроби переконати їх, що я ж закінчувала цивільну юриспруденцію, тому в армійській не розбираюся, виявилися марними”, – з усмішкою згадує дівчина.
І визнає, що робота юристом військової частини їй навіть подобалася: “Роботи було дуже багато, бо в нас частина в плані договірної роботи велика, об’єми величезні. Це купа судів, я по них їздила представляти нашу сторону, багато де тоді побувала. Це був хвилюючий і цікавий досвід.
Але під кінець трирічного контракту я зрозуміла, що це все-таки трохи не те, про що я мріяла. Вичитувати купу паперів, виступати в судах – цікаво, звісно, але мені не вистачало драйву. Хотілося в якусь більш бойову частину, потрапити кудись у (на той момент) ООС.
Анна Анопченко
Десь літом 2020 року мене таки відправили туди на короткочасну ротацію – в Часів Яр, де на той момент був штаб Операції Об’єднаних сил. Я пробула там три місяці. Але ж це штаб, а мені хотілося у вир війни!” – зітхає Анна.
Так і не отримавши омріяного драйву, по завершенні терміну контракту вона вирішила звільнитися і повністю віддатися своєму найбільшому в житті захопленню – роботі з кіньми.
Анна Анопченко і кобила Марина під час інтерв’ю
“Якби в Збройних силах України була кавалерія, були коні – я б точно пішла туди служити. І блін, я б змогла там влаштувати нормальну службу!” – сміється Аня.
Коли-небудь – після перемоги, звичайно – дівчина мріє завести свою приватну стайню, де прийматимуть на постій коней і навчатимуть людей із ними поводитися. Свого часу на такій конюшні навчалася й вона сама.
“Кіньми я займаюся з 10 років. Тобто фактично все своє свідоме життя”, – розповідає Аня, любовно чухаючи щіткою “примхливу баришню з характером” – кобилу Марину.
Марина щаслива: вона хоч і красуня, але звичайна сільська трудівниця, звична возити возика і виконувати інші задачі “гужового транспорту”. Господарі її люблять і добре доглядають, але усі ці “модні” чухалки, розчісування гриви, пригощання смачними яблуками – це щось із життя конячої “еліти”, про яке до приїзду Ані Марина й не мріяла. І про яке їй, мабуть, знов доведеться забути, адже після нетривалого відновлення військова Анопченко разом зі своїм батальйоном вирушає назад, до зони бойових дій…
Анна Анопченко і кобила Марина
Та цього дня вони обоє тішаться спілкуванню – навіть якщо для селянки Марини наїзниця на спині не є звичним явищем. По наїзниці Анні натомість очевидно, що на коні (хай і без сідла, бо в селі воно не передбачене) вона у своїй стихії.
“Коли я була в четвертому класі, у нас лисичанському кінотеатрі показували мультфільм про мустанга “Спіріт: душа прерій”. Пам’ятаю, як вийшла з кінотеатру – і зрозуміла, що хочу займатися кіньми. Відтоді моя любов до них тільки зростала. Де б я не бачила коней – бігла до них кататись, – розповідає про своє захоплення військовослужбовиця. – У Лисичанську була невелика конюшня, де вчили їздити на конях, і батьки погодилися мене туди віддати. Так почався мій шлях у кінному спорті”.
Про коней Аня знає, здається, усе. Із кобилами, каже, працювати цікавіше: “Вони відрізняються своїм характером. Якщо з жеребцями більше працюють лідерські якості – людина має показати, що “я лідер і ти маєш зі мною працювати”, – то з кобилою треба домовлятися. Іноді якщо вона чогось не хоче – то ти хоч убийся, але вона цього не робитиме”.
Через коней у лисичанки Анопченко, окрім усього іншого, є ще один, окремий “рахунок” до російських загарбників.
“У Сєвєродонецьку була конюшня, на якій я займалася з дитинства. Там були спортивні коні, на яких я виступала – ми їздили на всеукраїнські змагання, виступали в Києві, на Жашківському кінному заводі, на Харківщині, в Луганську, – розповідає Анна. – І вже навчаючись в університеті, щоразу, як приїздила додому, я їздила на ту конюшню поспілкуватися зі “своїми” конями, поїздити на них. Це був мій найкращий спогад з дитинства.
А коли у травні 2022 року наші війська ще були в Сєвєродонецьку, росіяни постійно їх обстрілювали… і в ту конюшню було пряме влучання. Усі коні загинули, всі. Потім із тієї сторони оприлюднили відео, як вони зайшли на ту конюшню – і там видно ті обгорілі скелети в денниках.
Я після того виклала на фейсбуці пост-спогад із фотографіями свого улюбленого коня – Унікального. Він завжди був дуже добрий до людей, дуже лагідний, контактний. Його всі називали “кінь із великою душею”. І він всю цю душу віддавав людям.
І його, цього доброго, ніжного коня також убили росіяни… Від них страждають не тільки люди – від них страждає взагалі все живе!” – не стримує емоцій дівчина.
Читайте також:
У Гостомелі окупанти спалили коней на стайні живцем
Анна Анопченко із кобилою Мариною і собакою Кубою
Тож коли після звільнення зі Збройних сил у 2021-му Анні запропонували роботу в українській спортивній кінній команді, яка постійно базується в Європі й виступає на міжнародних змаганнях, про вагання не було й мови:
“Вже буквально за кілька днів я опинилася в Бельгії й почала працювати з тими кіньми. Ми їздили на різні змагання, по різних країнах. Це взагалі був для мене такий новий світ, бо в Європі кінний спорт дуже розвинений – там це дійсно потужна, величезна індустрія”.
Звісно ж, поїхала у Європу й постійна Аннина супутниця – різеншнауцер Куба. Разом вони ще з Бердянська, і намагаються розлучатися якомога рідше.
“Кубі вісім років, вона вже не юна. Коли вона з’явилася в мене у 2019 році, це вже була доросла сформована собака, – розповідає власниця історію їхнього знайомства, поки кудлата чорна собацюра з обожнюванням тицяється їй носом у коліна. – До речі, вона теж жила у Лисичанську. Але попередній власник був не дуже доброю людиною і тримав її чисто для розведення, для цуценят. Куба в нього жила в дуже поганих умовах. А потім, напевно, стала вже не потрібна, і він виклав оголошення про те, що віддає її.
Я випадково побачила це оголошення на фейсбуці: така страшна, закублена, в жахливому стані… І я одразу вирішила, що це має бути саме моя собака.
Оскільки на той час я жила в Бердянську, то подзвонила татові в Лисичанськ, щоб поїхав і забрав її в господаря. Той, до речі, безкоштовно (як обіцяв) її так і не віддав – запросив тисячу гривень. Але що таке тисяча гривень за таку безцінну собаку!
Не скажу, що тато був у захваті від подорожі до Бердянська зі здоровенним смердючим псом (її ж не мив ніхто, не доглядав). Але вони приїхали, і так почалася наша з Кубою історія”.
Притертися одне до одного було непросто, бо ж велика доросла собака була не лише недоглянута, а й невихована – адже єдиним її призначенням в очах попереднього власника було народжувати побільше цуценят, а не вчитися добрих манер.
“Ми з нею довго вчилися, займалися з кінологом. Тож тепер вона дуже чемна й вихована собака”, – наголошує Аня (Куба підтверджує, сумлінно виконуючи команду “лежати”).
Аня з Кубою під час інтерв’ю
Зрештою, військовому псові інакше й не можна – в армії має бути дисципліна. А Куба служить разом зі своєю хазяйкою вже другий термін.
– Під час служби в Бердянську я її навіть заводила на один із наших малих броньованих артилерійських катерів (МБАК) і на буксир “Корець” – це наш буксир. А зараз ми з нею на всіх ротаціях, – каже Анна. – Коли я завершила службу і поїхала в Європу, то, звісно, теж взяла її з собою. Ми оформили всі необхідні документи, зробили їй чіпування. Куба їздила зі мною на всі змагання. А коли почалася велика війна – вона також повернулася зі мною в Україну.
Правда, не одразу, бо я дуже поспішала й летіла по черзі кількома літаками. Але невдовзі мені її привезли, і тепер вона всюди їздить зі мною. Всі вже так до неї звикли, що називають батальйонною собакою.
Вона спокійно приходить зі мною на наради, може лягти в центрі нарадчої кімнати і просто лежати, роздивлятися всіх, тицяти головою, щоб її всі гладили.
Анна Анопченко і різеншнауцер Куба разом служать у ТрО
– Виходить, будь-хто може служити у війську зі своїм собакою, якщо захоче?
– Думаю, це залежить передусім від власника. З боку командування – принаймні в таких “кочівних підрозділах, як наш – проблем немає.
Просто ти маєш розуміти, що несеш відповідальність не тільки за себе, а ще й за собаку. Наприклад, коли переїжджаємо й розраховуємо, у скільки машин треба загрузити майно й сісти людям – то розраховуємо, що в нас у машині має бути місце ще й на собаку, на її речі й на мішок корму.
Читайте також:
Допоможуть перемогти ворога: як собаки служать у Нацгвардії. ФОТО
Аня з Кубою в Португалії, перша половина лютого 2022 року
Русня зруйнувала Ані Анопченко багато планів. У Європі, звідки довелося повернутися менш ніж через шість місяців, вона планувала попрацювати щонайменше рік.
– У Португалії ми брали участь у величезному турнірі “Віламора тур” – і це був, мабуть, найкрутіший мій досвід: найбільші для мене змагання, тепло, океан, у якому ми купали коней, – замріяно згадує дівчина. – Далі мали поїхати на змагання в Італію, Францію, інші країни.
Але я переконана, що все це ще буде – після перемоги.
– Як думаєш, скільки ще триватиме війна?
– Чудове запитання… Мені, звичайно ж, дуже хочеться, щоб вона тривала якомога менше. Але мені чомусь здається – це не якась експертна думка, а суто інтуїція, – що це буде не менше, ніж іще півтора-два роки.
Складно це сприймати? Так, складно. Так, людський ресурс не безкінечний, він вичерпується. Люди після поранення не всі повертаються, багато хто не повертається, стан здоров’я не дозволяє. Навіть ті, хто без поранень – вони теж вичерпуються в такому постійному режимі.
Чи особисто я зможу дійти до кінця цієї війни? Якщо виживу – то так, зможу.
Я себе налаштувала так, що скільки б це не тривало, ти в будь-якому випадку будеш доводити це до кінця і йти до кінця.
Анна Анопченко під час інтерв’ю
– А що буде перемогою особисто для тебе?
– Якщо чесно, навіть не знаю. Мені здається, що можуть бути дуже різні варіанти, на жаль. Але для мене – це обов’язково повернення в кордони України 1991 року. Крим, Луганськ, Донецьк. І виплата всіх репарацій.
Звісно ж, дуже хочеться, щоб Росія зникла. Але це вже, мабуть, надто ідеалістично.
А ще мені дуже хочеться повернутися в рідне місто. Іноді я собі навіть уявляю, як приїжджаю в Лисичанськ – який би він не був, що б із ним не сталося за весь цей час. Але я приїжджаю, сідаю в старому центрі – там є такий парк, лавочки, оглядовий майданчик, який виходить Сіверський Донець і Сєвєродонецьк. І я уявляю, що сідаю, дивлюся на це все, на захід сонця – і просто видихаю, згадую… якось будую життя з нуля, напевно.
Взагалі, після цієї великої війни нічого не буде, як раніше. І моє життя – теж.
Фотогалерея (гортайте):
Читайте також:
“Більше правди. Рожеві шмарклі не наближають перемогу”. Велике інтерв’ю з важко пораненою Андріаною Сусак
Матеріал підготовлено в межах проєкту “Новинарні”
“Жінки на захисті України” за підтримки ІМІ.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
