автор: Олена Бондаренко
фото надані Наталією Ємеліною та з відкритих джерел
Головна редакторка журналів “Твій Малюк” та “Єдина” (“Единственная”) Наталя Ємеліна в моїй уяві ще з довоєнного життя була щонайменше як голлівудська зірка. Витончена, з ніжною усмішкою і милими ямочками на щічках. Я хвилювалася, читаючи, як Наталя переживає окупацію в Бучі. Зі співчуттям дивилася на фото, де колишня головред глянцю лущить кукурудзу десь на Поділлі. А тут Наталя хвалиться, що купила на секонді мілітарі-куртку, бо їй треба для тероборони…
І я напросилася на розмову.
– На початку “великої” війни я чітко усвідомлювала, що хочу бути в Бучі й нікуди не виїжджатиму, – розповідає Наталя. – Примарна можливість виїхати на другий день після вторгнення ще була, тоді виїхала моя сестра зі своїми маленькими онуками. Ми з сином тільки перезирнулися. Сама думка видалася нам дивною. Як це ми поїдемо з дому? Ми і тут зможемо бути корисними!
– Чим може бути корисною гламурна дівчина під час війни?
– Не знаю. Я собі уявляла, що не боюся крові і можу допомагати в лікарні. Або можу стати біля казана і готувати їсти. Син теж був готовий щось носити до того казана.
Дуже швидко стало зрозуміло, що такі наші плани не актуальні. Проте я далі вірила, що де є, там і пригоджуся.
– Пам’ятаю, як ти готувала їжу казанами на вогнищі у дворі.
– Ми об’єдналися із сусідами. Присутність дітей вимагала тримати рівновагу. Світла, води не було, зв’язку теж. Доводилося гуртуватися.
Я не така гламурна, як може здаватися. Вмію підлаштуватися під усякі незручності, мала певний туристичний досвід. У стресових умовах мені нормально думається.
Скажімо, попри відсутність електрики, в мене не зіпсувався жоден продукт. Сніг використовувала, приправи для маринування і засолки. Перевіряла дати придатності продуктів і встановила черговість використання. Готувала на вогнищі у дворі і на свічках.
Коли виходили з окупації, велику кількість напівготових продуктів лишила сусідам.
Із записок Наталі, Буча:
В нас є трохи снігу і фантазія, тож є все, що необхідно.
Сніг – це і водичка, і холодильник, і навіть морозилка, якщо сніг у верхній і нижній шухляді, а посередині харчі.
На свічках можна їсти зробити. Це з ідей, які най нікому не знадобляться. Є сусіди з газом, що теж плюс.
Сусід збирає телефони і їздить заряджати, тож є зв’язок. Загалом геть кепський, лише на смс.
Відповідати всім нема змоги. Це жере заряд. Дякую, що турбуєтесь!
– На щастя, ви все-таки виїхали.
– Рішення виїхати прийшло, коли у двір зайшли російські солдати. Коли я мусила відкрити для них двері власної хати. Вони ходили, дивилися, а мене пожирало відчуття небезпеки.
Найбільше я боялася за сина. Данилові 20 років і йому особливо “щастило”: як тільки виходив – натикався на російських солдатів. Йде сміття винести – танк цілить в обличчя. Піде віднести сусідам пательню – натрапить на патруль. У мене спина холола, коли обшукували сина. До хлопців окупанти дуже прискіпливі і жорстокі.
Я зрозуміла, що треба вибиратися. Але першим “зеленим коридором” ми не наважилися виїжджати – був досвід Ірпеня, де перший коридор обстріляли.
Другим, теж не офіційним, вибиралися з пригодами. Зрештою, сіли в машину, всю обклеєну білим і написами “Діти”. Минали багато блокпостів. Дружина сусіда сиділа біля мене і гладила мого кота. Кіт у мене голомозий, ніжно-плюшевий. Сусідка витерла йому на голові мало не лисину. Таке було напруження.
Із записок Наталі, Буча:
Сьогодні день народження мого сина. І сьогодні ми вибрались.
А вчора була невдала спроба з біганням по всьому місту, з обшуками (шмонали навіть кота!), з націленими на нас кулеметами, з вимогами віддати усі сімки з телефонів, з бетеерами і танками біля дому, із запуском орків до хати на огляд і ще багато іншого. Але головне – відчай, що не вдалося…
В наш дім прилетіло. І вони поруч.
Сьогодні ми їхали, намагаючись не дивитись на них навколо. І на те, що вони накоїли. Надивились. І тільки на підконтрольній українській території трохи видихнули. Чого вартував той шлях!
Ми у безпеці, та тільки почали свій шлях з рюкзаком і котом. Що буде далі – будемо дивитись. За ці 15 днів я навчилася думати тільки про зараз…
Читайте також:
“Як прийшли, бл***, так на той світ і ушли!” Дід Валентин, який зупинив колону ворога в Бучі, знову в строю
– Ви зачинили за собою прострелені двері свого дому. Які відчинили наступними?
– Загарбники змусили мене поїхати з міста, яке я до останнього не хотіла полишати…
Трохи зупинилась і прийшла до тями у друзів. Уперше за 15 днів прийняла душ. Стала думати, що далі. А потім “прилетіло” і в те місто. Я почула вибух і сповзла по стіні униз. Кіт вже знав, що робити під вибухи – тихо тулився на колінах. Я зрозуміла, що треба їхати далі.
Але житло вже було дороге. Захід України перезаселений.
Моя сестра знайшла прихисток у селі біля Кам’янця-Подільського, за десять кілометрів від міста. Це була стара хата без зручностей у дідуська років за вісімдесят.
Моє дитинство проходило в селі, село мені не дивина. Тож ми поїхали туди. Дідусько одразу взяв над нами шефство. Каже мені: “Слухай сюди. Дам тобі грядку, сади картоплю, буде що вкопати!”
А я розумію, що вкопати навіть молоду – то вже літо. І не хо-о-очу бути тут аж до літа!
Із записок Наталі, село під Кам’янцем:
– Годна робити? – питає дідусько. – То треба трохи кукурудзи налущити. Ці качани гарно йдуть на коктейлі. А якщо що, варитимемо мамалигу.
Нас не треба умовляти на “бандерівські смузі”. Годна робити, ще й курям на сніданок стане.
Дідусько кльовий. Після роботи кличе на партію в шашки чи нарди. Слухає новини і про все в курсі. Кіт наш йому подобається, він таких по телевізору бачив, то гарний кіт.
У клопотах непомітно минає день. Сільський побут дуже відрізняється. Треба вода – наноси і тричі подумай, чи пити її на ніч.
І таки ми міські дівчата аж надто зманіжені – рукам просто біда, обвітрені губи і обличчя не звикле до вітру і нещадного сонця. Але то нічого! Все вирішується.
От, наприклад, евакуаційний набір одягу тут виявився недоречним. Таке – щоб їздити в місто. Зі свого на мені хіба що труси. Йой, най буде!
В мене все, що відбувається, – то для перемоги. Мантра така дієва. Переможемо!
І після деокупації ми повернулися в Бучу. Дорогою евакуації. 12 годин провели на заправці, щоб заправитися.
– Чому знову Буча? Там було все ще небезпечно.
– Наративом під час перебування в селі було – хочу додому. Я постійно “сиділа в новинах” про Бучу. Зв’язку з містом далі не було.
– Що для тебе дім?
– Не знаю, що таке дім. Але, як виявилося, це для мене дуже важливо. Може, я тут вкоренилася. Влаштувала все як хочеться. Речі підбирала з любов’ю. У Бучі світ облаштований мною і на мій лад. І мені цей світ був украй важливий. Мені було туди необхідно.
Із записок Наталі, повернення в Бучу:
Як же вам передати запах Бучі? Він наздоганяє в найнесподіваніших місцях і найгірше смердить біля розбитих ТЦ та згорілих хат.
Згарище, вода, пліснява, зіпсута їжа.
Запах викликає збурення в середині. Ні, не фізіологічне, цілком психологічне. Лють наростає. І пробуджує щось давнє і відьомське. Бо проклинається на якомусь несвідомому рівні.
Але ми все поприбираємо! І буде лад!
– А що з твоєю роботою головної редакторки?
– Ще коли був зв’язок, на роботі повідомили, що далі можемо розраховувати тільки на себе. У нас був майже готовий березневий випуск, купа затверджених матеріалів, інтерв’ю. Останнє, що було – інтерв’ю з Оленою Кравець до прем’єри української комедії “Велика прогулянка”, яка мала відбутися 24 лютого.
Напередодні весь шоу-бізнес до глупої ночі гуляв на допрем’єрному показі. А прем’єра 24 лютого не відбулася.
Кумедно, що комедія була про шашлики. Які президент нам обіцяв на травневі свята…
– Ти злилася потім на ситуацію: що замість шашликів – війна?
– Не згадувала, не злилася, не думала, скільки вона триватиме. Шукала і знайшла підробіток ближче до Києва. Це теж було причиною повернутися. Волонтерити потрібно, але треба за щось і жити.
Готуючись до повернення в Бучу, записалася на курси з мінної безпеки та першої психологічної допомоги. Розуміла, що вся Буча замінована. Окупація далася взнаки.
За перший тиждень повідновлювала все, що змогла. Під вікном посадила квітучий кущ, який привезла з прихистку в селі. Відчула болюче щастя бути вдома.
– Ти навчилася розміновувати?
– Не навчилася розміновувати – навчилася розпізнавати. І засвоїла головне правило: не сходити з головних доріг.
Навесні в Бучі все страшне трохи позаростало зеленню. Багато дітей повернулося. Місто ніби живе мирним життям. Тим часом Буча залишалася (і залишається) страшенно замінованою. Мені дивно, що є люди, які досі не усвідомлюють небезпеку.
– Бачила, ти купила собі камуфляжну куртку на “секонді”…
– Я – доброволець на самозабезпеченні.
– Ти підписала контракт?
– Так, я підписала контракт із Добровольчим формуванням територіальної громади на три роки.
– Яким ти бачиш подальший розвиток подій?
– Не бачу взагалі. Не можу прорахувати, чим і коли це має закінчитися. Я могла б повернутися в Бучу й “зайняти позицію страуса”: інколи читати новини, намагатися працювати й не заглиблюватися. Бо життя на позір триває. Можна вмовити себе на нормальність.
І багато хто так живе. Але це якась історія про болото. Все ж таки мені здається, що треба докласти зусиль для Перемоги. І робити історію про майбутнє.
Мене часто різні люди запрошували кудись на відпочинок, “поміняти картинку”. Але я не відчуваю, що зараз можна міняти картинку.
У мене стійке відчуття, що я мушу бути тут, на цій своїй землі. І щось робити для перемоги.
Із записок Наталі, тероборона:
Сьогодні на пост з 2:00 до 6:00 ранку. Як на мене – найгірший час. Більше подобається з 22:00 до 02:00. Ти хоча б маєш шанс поспати потім. Ну, якщо буде тихо. Бо клята постійна готовність. Або взагалі вдень.
Ні, я не люблю збирати тривожний рюкзачок. Потім там обов’язково чогось не вистачає. І з кожним разом речей трохи більше, а сенс не змінюється.
Ти просто не можеш передбачити те, що знадобиться. А необхідного мало. Тому що коли дієш ніби годинниковий механізм, всього досить. А коли видихаєш, прагнеш надлишків.
Я прагну надлишків.
І не в безпечних кг. Бо бронік ще нормально носити. Якщо він є. Жінка, що колись була вагітна, не страждатиме від зайвих 12 чи 16 кг. І навіть виважить їх руками, щоб вдягнути через голову або зняти.
Але оці кг на голові, то блін реально важко. Та пояснює, чому хлопці так позгинались. А зверху ж ще відповідальність, очікування небезпеки та думки про близьких. Скільки це важить на плечах? Струнко – то прям звитяга!
От тільки той бронік і каска одні на всіх, на 20 людей. І вони на мені, а не там, де мають бути. Бо захищають. На необхідне – ще збирати і збирати!
Далі Наталя досить скупа у відповідях. Не називає свого місця перебування. Каже тільки, що вона у своєму підрозділі ДФТГ – єдина дівчина. Син поруч із нею. Плюшевий кіт-сфінкс Лой також з ними на службі.
Спочатку були чергування, патрулювання, перебирали мішки з піском – замінили на свіжі. Потім мама і син були на серйозних навчаннях. Наталя оббивала собі пальці об зброю.
Вона не отримує зарплату і має право розірвати контракт. У вільний час продовжує писати про здоров’я і дітей. Це дозволяє їй сплачувати комунальні платежі і трохи купувати щось їсти. Бо добровольчі батальйони – на самозабезпеченні.
– Стара тема. Соромно зараз про це казати. Але не було навіть взуття… Треба бути по формі, а форму де хочеш, там і знайди, – каже Наталя. – Я знайшла на секонді куртку, а штани виявилося знайти складніше. А особливо берці… Збирала й хлопцям на взуття. Шукаю сумки на аптечки. Усе краще віддаємо тим, хто їде на передову.
Я дивлюся на цю голлівудської вроди дівчину, із ніжною усмішкою і милими ямочками на щічках, і не можу не запитати:
– Наталю, ти зможеш вистрілити у ворога?
– Думаю, що зможу. Але якщо чесно, не хотіла б бути у найнебезпечніших місцях…
Фотогалерея (гортайте):
Читайте також:
Волонтер з Маріуполя Кирило Долімбаєв: Поплачемо про втрачене, як посадимо бурячки біля Кремля. А зараз треба працювати
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!