Волонтер з Маріуполя Кирило Долімбаєв: Поплачемо про втрачене, як посадимо бурячки біля Кремля. А зараз треба працювати


автор: Марина Ткачук
фото надані Кирилом Долімбаєвим

Кирила Долімбаєва добре знають в Маріуполі – місцевий волонтер, банкір, який створив “з нуля” у рідному місті потужний культурний центр і пропагував усе українське. Завдяки його старанням у Маріуполі відновили храм Петра Могили Православної церкви України – він був оздоблений унікальним петриківським розписом у патріотичних кольорах і потрапив до Книги рекордів України.

Але повномасштабний наступ російських військ звів усі плани і досягнення волонтера та його команди в Маріуполі нанівець: місто зруйноване й окуповане, “жовто-блакитна” церква захоплена московськими попами, культурний центр та бібліотека з унікальними виданнями розграбовані та знищені…

Проте невгамовний підприємець від своїх ініціатив не відмовився. Він створив два волонтерські хаби у Дніпрі, які допомагають переселенцям та військовослужбовцям – від продуктів і ліків до здійснення дитячих мрій та релокації бізнесів із окупованих територій. А попереду – ще багато планів і проєктів. Бо час такий, що кожен із нас мусить бути волонтером, наголошує Кирило.

 “Побачив, як на Майдані люди гинуть за свободу й гідність – і все змінилося в моєму житті

Його життя беззворотньо змінилося у 2013 році. Відтоді, каже Кирило, він фактично став іншою людиною.

“До цього часу мене, чесно скажу, не дуже хвилювали український прапор, гімн, українська культура. Але саме Революція гідності вплинула на мій світогляд, – розповідає волонтер. – Я побачив людей, які відстоюють свою свободу, гідність, виходять за право спілкуватися рідною мовою. Побачив, як вони гинуть від рук російських снайперів, посіпак режиму Януковича – і все змінилося в моєму житті”.

А потім була окупація Криму, агресія Росії на Донеччині й Луганщині…

“Другою подією, яка вплинула на мене, стало захоплення Маріуполя військами так званої “ДНР” (а насправді – російськими). Я тоді перший раз поїхав на український блокпост біля нашого міста, побачив хлопців, які стоять там ще в радянських шоломах. І вирішив купити їм нові, сучасні. Якщо не помиляюся, то були німецькі “Штаєр”. Із тих шоломів і почалося моє волонтерство для військових – амуніція, продукти, ліки”, – згадує Долімбаєва.

2014 рік, початок армійського волонтерства: Кирило Долімбаєв з бійцями ЗСУ

Батько Кирила – узбек, але ще маленьким він разом із родиною переїхав до Маріуполя. Там народився і Кирило. Його родина російськомовна, як і більшість маріупольців. Але попри це, саме тато Кирила став тим відчайдухом, що підняв перший у Маріуполі синьо-жовтий прапор – на водонапірній вежі. Це сталося в день проголошення Незалежності України.

“У мене в табелі була єдина трійка – з української мови”, – посміхається Кирило.

Тепер його вчителька могла б пишатися своїм учнем: він говорить майже бездоганною українською (каже, просто став часто нею спілкуватися – і ось результат!).

“Волонтерити для військових я продовжував до 2017 року. А тим часом армія змінилася і вже не мала таких великих потреб в амуніції, продуктах, як раніше, – пригадує Кирило. – І якщо у 2015 році ми привозили морпіхам воду, цибулю чи картоплю, то вже за два роки від нас такої допомоги вони не потребували. І ми почали “роззиратися” з колегами в пошуках нових напрямів, де ми можемо бути більш ефективними. Кожен із нас почав створювати власні волонтерські проекти”.

Кирило Долімбаєв

Кирило, доти далекий від релігійних справ, несподівано пов’язав своє життя з українською церквою:

“У квітні 2020-го я випадково побачив у фейсбуці допис одного зі священників маріупольського храму Петра Могили та Успіння Пресвятої Богородиці про те, що вони шукають кошти, щоб годувати нужденних. Уже потім я дізнався, що вже 23 роки отці та парафіяни щодня годують близько 300 людей. При церкві є обладнана кухня, пральня для цих потреб. І спершу я просто перераховував їм кошти. А згодом зрозумів, що своїм охопленням у фейсбуці, інстаграмі можу для них зібрати більше. Так я почав самостійно робити дописи, залучати кошти, купувати продукти на гуртівні, відвозити їх до храму”.

А вже через місяць Кирило у соцмережі побачив допис своєї знайомої, львівської художниці Ольги Черьомушкіної (її чоловік воював на той момент в “Азові”). То був макет розпису храму, який пролежав без руху три роки. Майбутня церква з петриківським розписом фасаду – небачена краса.

Львівська художниця Ольга Черьомушкіна розписує “петриківкою” храм Петра Могили в Маріуполі

“І я подумав: а чому б ні? Чому б таке не зробити в Маріуполі? Як зараз пам’ятаю, зробив допис 28 травня, що є такий макет – давайте зберемо кошти! А вже через два тижні я привіз Ольгу до Маріуполя, і ми почали розписувати храм. Паралельно замовили триметрову металеву скульптуру Архангела Михаїла для подвір’я храму (її зробив нам коваль із Чернівців), поклали там бруківку. І за три місяці всі роботи закінчили. У вересні митрополит Епіфаній, настоятель ПЦУ, освятив храм”, – розповідає Долімбаєв.

Церква вийшла напрочуд патріотичною – у синьо-жовтих тонах. Вона офіційно занесена в Книгу рекордів України як єдина будівля (та ще й храмова), яка в таких обсягах (500 погонних метрів) розписана “петриківкою”.

Храм Петра Могили в Маріуполі: найбільша будівля в Україні (і, ймовірно, єдина така у світі церква), покрита петриківським розписом

“Ми навіть хотіли податися на Книгу рекордів Гіннеса, але сама заявка коштувала на той момент 15 тисяч євро, – згадує Кирило. – Ми мали куди витрачати ці кошти, тому від тієї ідеї відмовилися”.

Читайте також:
“Є таке місто в Україні, Маріуполь. Чули?” Як Запоріжжя приймає переселенців. ФОТОРЕПОРТАЖ

“Маріупольці в нашій бібліотеці відкрили для себе сучасну українську літературу”

Завершивши оздоблення храму, Кирило загорівся новою ідеєю – створити при церкві український культурний простір.

Першим проєктом стала Школа бандури та живопису імені Василя Сліпака. “Ми її теж створили “з нуля” за три місяці й одразу почали насичувати різними івентами”, – пригадує Кирило.

І до школи потягнулися маріупольці. Живопис, іконопис, писанкарство, курси вишивання, ляльки-мотанки, майстер-класи з виготовлення оберегів, тут же – курси з англійської, італійської мови. Етнокультурні, освітні заходи – все це було безкоштовно! Ну і, звісно, гра на бандурі.

Першою ученицею-бандуристкою стала 17-річна Марія Вдовиченко – її інтерв’ю про евакуацію із Маріуполя, фільтраційний табір потім розлетиться всіма ЗМІ.

Марія Вдовиченко

Другою ученицею школи буде захисниця “Азовсталі” – Валерія Карпиленко з позивним “Нава”. Зараз вона, на жаль, у російському полоні, а її чоловік Андрій, український прикордонник, загинув…

Ще за пів року до повномасштабного вторгнення РФ у Маріуполі вирувало українське життя.

“Паралельно ми запустили ще один проект – громадську бібліотеку української літератури імені Василя Стуса, почали залучати книги, – розповідає Кирило. – І до 24 лютого вже мали в бібліотеці приблизно 7,5 тисяч різножанрових книжок українською мовою. Ще близько 200 видань було англійською. Багато книг нам надсилали люди з усієї України. Долучалася й діаспора – зі США та Канади нам відправили дисидентську літературу 1930-50-х років, унікальні видання.

У нас були й книгозбірня, і читальна зала, “воркспейс”. До речі, з меблями до цієї бібліотеки допоміг фонд Сергія Притули, що прискорило відкриття простору для відвідувачів. Ми оцифрували всі видання, заганяли їх у “хмару”, щоб людина дистанційно могла обрати собі книжку і, прийшовши, одразу отримати її в бібліотеці. При цьому

90% наших читачів були російськомовними. І саме в нас вони відкрили для себе українську сучасну літературу, крутезні українські переклади”.

Бібліотека імені Василя Стуса в Маріуполі налічувала 7,5 тисяч виключно україномовних видань

Але й на цьому волонтерська команда не зупинилася: у притворі церкви створили постійну експозицію українського вбрання та предметів козацького побуту.

“Якраз за чотири місяці до повномасштабної війни ми закінчили її формувати, водили екскурсії, – згадує Кирило. – Мали 15 строїв з усієї України – від зброї до прикрас. Частина з них була автентична, були й новотвори. А ще мали окрему експозицію українських жіночих прикрас (саме її першою й пограбували “свинособаки”, коли зайшли на територію храму)”.

Цікаво, що Кирило навіть не є християнином. Але пов’язав усі свої волонтерські проекти з українською православною церквою, “бо це елемент національної безпеки України”:

“Я побачив, що вони дійсно допомагають людям, щиро хочуть їм служити. Мені імпонувало, що саме українська церква є такою. Тому я долучився, – пояснює Кирило. І результат роботи волонтера втішав, адже все більше його земляків цікавилося українською культурою: – Ми робили те, чого не було раніше. До нас приходили люди, і ми питали: “А ви бачили коли-небудь, як вигладає колісна ліра? А цимбали? Знаєте, що таке дукач, зграда? А хочете, ми покажемо і розкажемо? А ви в курсі, що на бандурі можна зіграти імперський марш із “Зоряних війн”? І людям це було цікаво! Адже це наша культура. А вони нічого про це не знали”.

В Українському культурному центрі при церкві Петра Могили, Маріуполь

Читайте також:
У Маріуполі окупанти спалили всю бібліотеку храму Петра Могили, де були й унікальні книжки

“Я був у списках на знищення. А тепер ми здійснюємо мрії дітей-переселенців”

А потім настало 24 лютого.

“Ми зранку зібралися у храмі разом із настоятелем та його родиною, думали, що робити далі? Перше рішення – зібрати побільше продуктів у храмі, щоб можна було допомагати людям. І ми приблизно на 10 тисяч доларів накупили харчів. Завдяки цьому до середини квітня волонтери могли годувати людей”, – розповідає Кирило.

А вже за три дні опісля Долімбаєва попередили: потрібно виїжджати з міста, бо у рашистів він значиться в переліку осіб на знищення. На те, щоб ухвалити рішення, волонтер мав 5 хвилин. І наважився виїхати й вивезти сім’ю.

Це був мудрий крок: пізніше Кирило навряд чи зміг би пройти російські блокпости – бодай з огляду на його красномовні патріотичні татуювання.

Кирило Долімбаєв біля церкви-рекордсменки

Відтак маріупольський волонтер відвіз родину до кордону і повернувся – до Дніпра, де на нього вже чекали “його” капелани. Згодом вдалося вивезти з Маріуполя і батька.

“Ми почали створювати наш перший гуманітарний хаб “Доброго ранку, ми з Маріуполя” на лівому березі Дніпра, – згадує Кирило. – Починали з 50 біженців щодня. А тепер ми допомагаємо 2,5 тисячам людей щоденно. Роздаємо за 3-4 дні приблизно 20 тонн продуктів, ліків, предметів гігієни”.

Ще один напрямок – це допомога переселенцям та військовослужбовцям, які отримали травми або ампутації, хронічні хвороби. Тут вони можуть отримати інвалідні візки, ходунки чи милиці або необхідні ліки.

А одного дня до хабу за допомогою прийшла жінка з 7-річною дитиною. Після пережитих бомбардувань дівчинка припинила розмовляти, нормально їсти.

“І я зрозумів, що потрібно створювати простір, де будуть належні умови для роботи психологів, зокрема й дитячих. Бо потреба величезна, – пригадує Кирило. – Знайшов приміщення, орендував його на півроку за свої кошти. Так ми почали створювати резиденцію “Вільний Простір – Little Mariupol“. І тут все також починали “з нуля”. Нам дуже допомогли представники Програми розвитку ООН, вони надали суттєве фінансування на придбання меблів та техніки”.

У волонтерській резиденції

А поки резиденція створювалася, Кирило випадково зустрів у Дніпрі одного з найкращих баристів Маріуполя – той мав у місті мережу кав’ярень на кавових магазинів і після вторгнення РФ усе втратив.

“Я запропонував Володимиру співпрацю – відкрити в нашій резиденції свою кав’ярню, – розповідає волонтер. – Ми організували рестарт бізнесу Володимира, він нічого не витрачав на це. І зараз підприємець офіційно продовжує працювати, сплачує податки.

Цей бізнес соціальний, бо частина прибутків йде на потреби переселенців та військовослужбовців (є й можливість “підвісити” каву чи тістечка для інших клієнтів, які не в змозі їх оплатити). А в подальшому Володимир допомагатиме нам виплачувати оренду цього приміщення”.

Кирило з Володимиром

Тож іще один напрям роботи команди – релокація бізнесів з окупованих територій та допомога підприємцям: від логістики до юридичних консультацій.

Тепер маріупольські волонтери в Дніпрі розгорнули неабияку активність: у резиденції організовані безкоштовні мовні курси для переселенців (у тому числі й української мови), працюють юристи, психологи. Щотижня проводять розважальні івенти для дітей, покази фільмів, концерти. Тут же проходять презентації митців, аукціони картин. У планах – підтримка обдарованих дітей з окупованих територій, щоб вони могли навчатися: їм надаватимуть ноутбуки, планшети. Кирило знову почав відновлювати бібліотеку української літератури.

Допомагають і домашнім улюбленцям: волонтери ведуть перемовини з виробниками кормів та дніпровськими ветлікарнями, які зможуть надавати свої послуги безкоштовно для тих переселенців, хто цього потребує.

Ініціювали й зворушливу акцію “Банка мрій”.

“Ми збираємо кошти й щотижня виконуємо мрії дітей-переселенців, – пояснює Кирило. – Ось цього тижня подарували велосипед і хом’яка. Тиждень тому були планшет, телефон, самокат. А на наступний готуємо гойдалку, велосипед, телефон і планшет”.

Банка для збору коштів для здійснення дитячих мрій

Є стоматологічна підтримка для переселенців, допомога гінекологів для вагітних жінок, точкова підтримка породіль-переселенок (дитячий одяг, памперси та все необхідне для немовлят), курси раннього інтелектуального розвитку дитини тощо.

Усі ці потреби на 90% покривають пожертви від звичайних українців. І лише останнім часом до проектів почали долучатися фонди та гранти.

У найближчих планах Кирила – окрема програма з підтримки підприємців та релокованого з окупованих територій бізнесу, яких у Дніпрі вже чимало:

“Хочемо створити простір (вже орендували приміщення за стіною) під назвою Local food, де будемо надавати майданчик для продажу їхньої продукції.

Щоб підприємці розуміли, що вони важливі, щоб вони не закривали свої ФОПи і не згортали виробництво, а платили податки, працювали офіційно.

І це також має бути соціальний бізнес – частину прибутку підприємці зобов’язані будуть перераховувати на потреби переселенців та військовослужбовців. Це може будь-який фонд – який собі обере бізнесмен. Але такою є головна умова нашої співпраці. Бізнес мусить допомагати!”

Читайте також:
“Тут осередок своїх”. Як маріупольці, що виїхали з окупації, допомагають вимушеним переселенцям у волонтерському хабі ПЦУ

“Люди в Криму і на сході довгі роки жили в парадигмі “русского міра”. І в цьому є й вина держави”

Кирило Долімбаєв

Для чого він усе це робить? Навіщо йому ці культурні проекти, пропагування всього українського?

“Мотивація моя проста, – відповідає Кирило. – Коли Україна отримала незалежність, то всі (й у першу чергу, – держава) рівнесенько сиділи на дупі й нічого не робили, не насичували схід та Крим якісним українським контентом. Тож люди там довгі роки жили в парадигмі “русского міра”. Тепер через це й гинуть.

І всі ми несемо за це відповідальність. А могли б це виправити! На наші культурні проекти, на наш осередок у Маріуполі пішло близько 2,5 мільйонів гривень. У масштабах держави ці гроші – копійки! І якщо за цей час ми бодай одну людину врятували від “русского міра”, якщо вона щиро полюбила, відкрила для себе українське, відчула, що це своє – усе того було варте. Наш досвід, наш приклад довів – це можна успішно втілювати”.

Тепер Кирило планує масштабувати свої волонтерські ідеї й на інші області. А після перемоги – обов’язково повернутися додому, відновлювати рідний Маріуполь. І, звісно, й надалі займатися гуманітарними проєктами. У яких, безумовно, буде велика потреба.

Поки що ж ситуація в його рідному місті сумна. Церква, якою опікувався Долімбаєв, захоплена окупантами, експозиції пограбовані, бібліотека знищена:

Тепер у храмі богослужіння проводять московські попи. А розпис збираються замалювати – відповідно до, як вони сказали, канонів “русской православной церкві“, – розповідає волонтер.

Та хоч як йому гірко, волонтер аж ніяк не впадає у відчай. Й іншим також не радить:

“Це війна. І зараз багато що завдає болю. Загинуло багато друзів, ми втратили своє минуле життя. Але

зараз не той момент, щоб оглядати свої рани і скаржитися. Нам потрібно усім зібратися з силами, акумулювати всі резерви. І працювати.

Плакати ми будемо потім – після перемоги. Коли бурячки посадимо біля Кремля”.

Читайте також:
Вдова “азовця” Тамара Яніна: Ми – дружини сталевих чоловіків. І в нас попереду багато роботи

Адреси хабів для переселенців зі сходу України в Дніпрі:

  • “Доброго ранку, ми з Маріуполя!” – вул. Каштанова 15
  • Резиденція “Вільний Простір – Little Mariupol” – проспект Гагаріна 127

Фотогалерея (гортайте)

32 24 25 28 33 36 31 11 12 15 20 19 21
<
>
У волонтерській резиденції в Дніпрі проводять різні культурні заходи, як і раніше в Маріуполі

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.
[sendpulse-form id="91944"]