автор: Марина Ткачук
фото, операторська робота та монтаж відео: Андрій Ігнатенко
“Бойовий дід” Валентин Дідковський саме косить траву, коли ми з’являємося на його подвір’ї. Роботи тепер у нього, як і в більшості мешканців Бучі – хоч греблю гати. Сумнозвісна вулиця Вокзальна, кадри з якої вразили весь світ, і через два місяці після відступу російських військ виглядає сумно: понівечені, спалені будівлі, вибиті шибки, зруйновані огорожі. Не в кращому вигляді й дім Дідковського: покрівля майже відсутня, у стінах – наскрізні дірки від “прильотів”. Ночує господар у літній кухні – вона вціліла більше.
Ворожий вогонь на свій будинок Дід викликав свідомо й не вагаючись. Із-за паркану пан Валентин запалив гранатометом колону російської техніки, яка рухалася Вокзальною, та закидав “орків” гранатами. Він залишився живим і після того бою, і після жахливої окупації Бучі, що тривала понад місяць.
“Спершу я відмовлявся від будь-яких інтерв’ю, не хотів нічого розказувати. А потім передумав – треба розповідати про те, як росіяни нас “визволяти” прийшли, – каже Валентин. – І щоб наша молодь знала: треба захищати своє!”
64-річний Валентин Дідковський хоч і пенсіонер, але боєць добровольчого формування Ірпінської міської територіальної громади №1, має підписаний контракт із ДФТГ. Ще до початку великої війни зголосився захищати свою Бучу та Ірпінь від російських загарбників.
“Я розумів, до чого все йде. – розповідає Дід. – Коли почалася війна на сході, я одразу закрив свій бізнес і почав хлопцям допомагати. Був волонтером, регулярно їздив на передову. Був усюди, починаючи від Широкиного й закінчуючи Станицею Луганською. А з 2016 року із товаришем Славиком (він сам із Донецької області, зараз на окупованій території живе) ми стали вивозити “двохсотих” із зони АТО. Це здебільшого були загиблі хлопці із Західної України — ми забирали їх з усіх куточків передової й відвозили додому. Отак ми чотири роки тим займалися. Комусь треба було це робити”.
Валентин Дідковський біля свого двору в Бучі
Коли ж стало зрозуміло, що війни не уникнути й на Київщині, Валентин із позивним “Дід” (“ще зі шкільних літ приклеїлося, бо ж прізвище Дідковський”) записався до місцевого добровольчого формування ТрО.
У перші дні патрулювали вулиці, зупиняли й затримували підозрілих осіб. А свій найважливіший бій Валентин прийняв на власній вулиці Вокзальній у Бучі вранці 27 лютого.
“Це трапилося десь о 8-9-й годині ранку. У мене тут якраз дочка була із зятем, вони сховалися в погріб, – пригадує Валентин. – У мене було чим зустріти “гостей” і хоч трошки зупинити. Приготував “Муху” – РПГ-18, ручний гранатомет протитанковий, чотири гранати РГД-5. І четверту таки для себе припас – на випадок полону”.
За допомогою цієї “трофейної” зброї та холодного розрахунку Дід зупинив та підпалив колону окупантів, яких він вважав кадировцями.
У дворі в Дідковського: ударна позиція – на причепі біля паркану
“Як вони пішли в нас по Вокзальній вулиці, я чув вибухи, постріли. Між парканом у щілину подивився, як вони йдуть: ланцюгом обабіч дороги, а посередині – техніка. У дворі в мене біля паркану стоїть старий автомобільний причіп, ось я все розрахував, виліз тихцем на той причіп, приготувався…. Пропустив спершу три БМП, прицілився. Дивлюся – йде бензовоз. Я думав собі так: як він загориться, зупиниться, то заблокує рух іншої техніки”, – пояснює свої дії Валентин.
“І все якось миттєво сталося! Я вистрілив, зістрибнув з причепа. Не знаю, як у мене вийшло все це за хвилини півтори! Ще й три гранати жбурнути в колону встиг. І сам рачки, попід парканом, почав тікати, бо вони по мені вже почали гатити. Але вдалося утекти!” – розповідає Дід.
Спалений БТР на вулиці Вокзальній у Бучі. 27 лютого 2022. Фото: тг-канал Олексія Гончаренка
Валентин сховався в сусідньому меншому будинку, за загорожею і дровітнею.
“Приготував гранату на випадок, якщо вони зайдуть, навіть в кільце палець засунув. А потім дзвоню нашим хлопцям [із тероборони], даю наводку, що росіяни вже підходять до “Жирафа” (торгівельний центр в Ірпені, на межі з бучанською вулицею Вокзальною – “Н”). І десь через хвилин десять почався обстріл. Такі вибухи були — усе двиготіло! У мене рука потрапила між двері, але гранату я тримав, не випускаючи”, – сміється Дід.
Той обстріл тривав, за словами пана Валентина, приблизно пів години. Українські війська знищили колону рашистів вщент. А коли все стихло, Дід наважився вийти зі свого сховку.
Затор із розбитої російської техніки на вулиці Вокзальній у Бучі. 27 лютого 2022
“Я чув, що двигун працює в БТРі, якраз навпроти мого будинку. І в щілину побачив, що звідти вилазять орки, форму свою скидають, а самі перевдягаються. Шкода, що тоді в мене не було автомата — нам ще їх тоді не видали. Я б їх точно не випустив! А коли вони вже повтікали, я вийшов на свою вулицю й вирішив швидко зробити відео, яке потім і обійшло весь світ”.
* * Найвідоміші фрази з відео Валентина “Діда” Дідковського з Бучі * *
|
До речі, своє знамените відео з Вокзальної, де Валентин показує спалену колону окупантів і нецензурно коментує,
тому записав російською, бо відправив своєму двоюрідному брату в Росію.
Мовляв, подивися, Дімо, що “твої” наробили на нашій вулиці, ти ж тут у мене гостював.
Але у відповідь від брата отримав повідомлення: “усе це постановка, фейк”.
“Про що з ними говорити?” – каже пан Валентин.
Валентин Дідковський на вулиці Вокзальній, червень 2022
Читайте також:
Воєнні злочини росіян у Мотижині: як убивали старосту села та мирних мешканців
Тепер, згадуючи пережиті події, Дід і сам дивується. як у нього все так вийшло – і поцілити в бензовоз, і вціліти.
“Стільки років той причіп стояв у мене в дворі, усе я збирався здати його на металобрухт, та все ніяк не виходило. Аж тут, нарешті, він згодився!”
Цікаво, що і РПГ-18 “Муха” пан Валентин доти ніколи не стріляв.
Будинок Дідковського після обстрілів
“Якось у зоні АТО ми з хлопцями потрапили під обстріл, ховалися в шанцях. І з нами була така “Муха”. То я бачив, як нею користувалися, хлопці показали. А тепер і мені довелося з неї стріляти, – розповідає Дід. – Усе це ж насправді відбулося блискавично, за дві хвилини. Я часом дивлюся на той паркан, той причіп і не розумію, як у мене все те вийшло?!”
Після відходу російської армії, яка вчинила Бучанську різанину, Дідковський долучався до допомоги побратимам.
“Ми місяць вивозили “двохсотих” із Ворзеля, Гостомеля, Мощуна, Бородянки. Забирали загиблих хлопців із блокпостів. На аеродромі багато наших хлопців полягло, які там працювали”, – каже Валентин.
Фотогалерея (гортайте):
Він запевняє, що й зараз готовий до оборони міста в разі необхідності: “Я нікуди не тікав. Не збирався і не планую. Лишаюся у своїй хаті й надалі”.
Редакція “Новинарні” вдячна за сприяння в підготовці матеріалу
пресцентру Сил територіальної оборони ЗСУ
Читайте також:
Нелюди, зрадники і герої. Геннадій Попенко – про те, як виживав окупований Іванків
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
