автор: Марина Ткачук
фото надані Геннадієм Попенком
Напередодні війни Геннадій Попенко, відомий український кіноактор і телеведучий, саме знімався у серіалі про рятувальників: його герой виносив потерпілих із вогню, витягав із-під завалів. А тепер у Геннадія нова місія, і вона, на жаль, не про кіно, а про реальне життя й порятунок. Так склалося, що актор разом зі своєю сім’єю з першого ж дня війни опинився в окупованому російськими військами смт Іванків на Київщині. Бачив і чув на власні очі, як люди виживають у нелюдських умовах. Як виявляють героїзм та жертовність. І як часом дехто не проходить тест на людяність і патріотизм.
“Поки все це тобі зараз розповідаю, – каже Гена по телефону, – якраз спускаю відро в колодязь. Це єдине джерело питної води, яке в нас тут є. Вода трохи каламутна, ми її відстоюємо, кипятимо і п’ємо. І добре, що хоч вона є”.
За місяць з лишком життя в окупованому селищі Геннадій зрозумів, як ми насправді не цінуємо звичні побутові блага. Що найсмачніша страва – це свіжий хліб. Найстрашніша річ в окупації – нездатність впливати на обставини. А найяскравіший спогад, від якого й досі сльози навертаються на очі, – це прихід українських військових.
Після звільнення Іванкова та прилеглих сіл від росіян Попенкова сім’я все ще залишається в селищі й волонтерить. “Ми тут потрібні, я це бачу”, – каже актор.
І на прохання “Новинарні” заглиблюється у спогади про період окупації.
Геннадій Попенко з дружиною Іриною Алексєєвою та дітьми, 2021 рік. Фото з фейсбуку
– Я до останнього не вірив у початок широкомасштабної війни, тому й не збирав “тривожні валізи”. 24 лютого, із самого ранку, нас у Києві розбудила дзвінком теща: “чого спите, вже почалося!” Хвилин за десять ми зібралися – найнеобхідніші речі, банки пам’яті з сімейними фото… Як потім з’ясувалося, забрали з собою усі документи, крім паспортів.
ВІЗИТКАГеннадій ПОПЕНКО Народився 16 червня 1979 року в Полтаві. Знімався в десятках повнометражних художніх фільмів та телесеріалах. Після закінчення театрального інституту із 2000 року працював на “Новому каналі”, далі — на “1+1”, “UA: Перший”, “2+2”. |
У нас був конкретний план: їдемо до батьків дружини в Іванків (це 80 км від Києва) вмовляти їх разом із нами виїжджати далі. Думали насправді, що їдемо в Іванків подалі від загрози. Але потім виявилося, що потрапили мало не в епіцентр російської навали.
Батьки категорично відмовлялися їхати. І поки ми пів дня вирішували, що робити, втратили можливість евакуюватися будь-куди – навколо Іванкова вже стояли москалі. А під вечір того ж дня вже так накривало, бомбило, двиготіло, що ми в першу ж ніч спали в погребі.
Нас було в хаті дев’ятеро: ми з дружиною Іриною, наші доньки – 10-річна Богдана та 2-річна Святослава, батьки Ірини, її сестра з чоловіком та наша родичка, яку ми “завбачливо” прихопили з собою, виїжджаючи з Києва.
Молодша донька Геннадія – 2-річна Святослава – у підвалі будинку
Наступного ранку, десь о п’ятій, я тихцем вибрався в місто. Воно було порожнім, жодної людини. Там, із пагорбка, я помітив російську колону, яка в’їхала в Іванків. Пофотографував її, щоб надіслати інформацію знайомим військовим.
У нас був дрон, і ми з Дімою (чоловіком Іриної сестри) ходили знімати російських військових біля стратегічного мосту. По ньому рухалися колони техніки в напрямку Києва. І поки був зв’язок (а був він кілька перших днів), ми передавали нашим військовим відомості, скільки якої техніки пройшло, коли вона пройшла, куди повернула.
Згодом військові потішили нас звісткою, що пару колон, які пройшли через Іванків, за нашими наводками вони таки “гахнули”.
Тож якусь сатисфакцію ми все ж отримали.
Геннадій Попенко розвозить допомогу українським військовим
Так почалося наше життя в окупації. Зв’язок невдовзі вирубили. Не було електрики, не було води, тепла.
На березі річки люди почали чистити зловлену рибу, там же й милися, прали речі.
До цих нових реалій ніхто з нас не був готовий. Адже побут був непростий: лише води щодня потрібно було наносити добру сотню літрів, із криниці й річки. Холодильники не працювали. Продукти й готову їжу ми вночі виставляли на вулицю (бо ще було холодно), а вдень ховали в погріб, окладали каструлі льодом, що намерзав. Топили пічку дровами. Обладнали погріб для ночівлі.
На щастя, харчів у нас було вдосталь – запаслива теща завжди мала харчі на “чорний день”. Навіть сусідів підгодовували.
Бо в Іванкові за тиждень зникли продукти в магазинах, і далеко не всі мали що їсти.
Односельців виручали жертовні люди. Поруч із Іванковим є каскад із 12 ставків, рибне господарство, то його власники щодня зранку виловлювали і роздавали людям рибу безкоштовно – короп, білий амур, толстолоб. Волонтери власним коштом розвозили рибу бабусям. Багато хто потім скаже, що ця риба їх врятувала.
Або ж жінка, яка жила неподалік від нас і над якою часом кепкували сусіди: вона тримала шість корів – дивна ти людина, молоко ж в магазин щодня свіже привозять, казали їй! А тепер до неї черга з ночі вишиковувалася, і ця жінка чесно намагалася поділити молоко, пропускаючи вперед тих, у кого вдома чекали немовлята.
Найважче було для нас – наші перелякані діти. У старшої доньки Богдани тепер, після пережитого, з’явився нервовий тік. Вона дуже боялася.
Над нашою хатою пролягала траса бомбардувальників, які прямували на Бородянку, Київ, Ірпінь. І чітко над нами, майже черкаючи пузом дахи, вони летіли. Боячись нашої ППО, йшли максимально низько.
Попенкова родина в підвалі
Це я розумію, що турбіни, які ревуть над нами, для нашого життя безпечні. Але як це пояснити дитині? Цей звук, вигляд літаків… Богдана забивалася в куточок, її нічого не втішало. Намагався розповідати спокійно, пояснював: це зараз летить туди-то і те-то, а ось це бахкає поруч – це самохідна артилерійська установка, вона працює отуди, ми навіть не чуємо прильоту, так далеко вона стріляє. Найменшій говорили, що то наші “ву-у-у”, і вони летять нас рятувати. Намагалися вигадати “пригоду” і так заспокоїти.
Фактично в перші дні “прилетіло” в музей Марії Примаченко, де зберігалися її безцінні картини. Музей знаходиться близько біля нас, у центральному парку. Били росіяни прицільно, напевно, знали, що це за місце. Усе навколо музею лишилося ціле – дитячий майданчик, будинки. А музей знищений: дах завалився, згоріла будівля, лишилися тільки стіни.
Так горів музей Марії Примаченко в Іванкові
Уламки від музею і ракети прилетіли також і на наше подвір’ї. Очевидно ж, росіяни знищують українську культуру з особливим задоволенням. Коли музей загорівся, групка людей із навколишніх будинків намагалася самотужки загасити пожежу, адже рятувальників із частини ДСНС не випустили росіяни. Місцеві мешканці врятували якусь частину картин.
Читайте також:
Данілов назвав головну несподіванку російського вторгнення
Іванкову, у силу його географічного розташування, насправді сильно пощастило: тут є велика окружна, і всі російські колони йшли здебільшого цією дорогою у київському напрямку, оминаючи селище. Окружна впирається в річку Тетерів та міст: у разі наступу наших позаду москалів була б річка, і відступати було б нікуди, тому вони тут не окопувалися. Тож навколо Іванкова стояли самі “срочники” на блокпостах. Але рух на тому мосту не припинявся.
А ми живемо якраз неподалік, тож весь час чули цей брязкіт. Тут стільки пройшло російської техніки – не перерахувати.
Наші розвідники, з якими спілкуємося, зараз кажуть: навіть ми не розуміли, наскільки російської техніки зайшло багато, аж допоки вони не почали виходити.
Російських сюрпризів на дорогах ще багато
Були й інші широкі дороги – у сусідніх селах, і росіяни ними йшли. Що відбувалося в тих селах – то був жах. У Катюжанці стояли кадировці, мій сусід ходив туди пішки. Якось показував мені відео, яке тихцем зняв на телефон дорогою в село: спалена “дев’ятка”, в ній – спалені люди, закляклі в тій позі, в якій сиділи в машині. Вони лежали біля авто. Було ще й друге відео з тією ж машиною – сусід зняв його, коли повертався назад в Іванків. “Дев’ятку” переїхали танком, зробили з неї консервну бляшанку. А в одного з тих загиблих чоловіків російські солдати… вирізали геніталії. Людина померла, згоріла, лежить на узбіччі – мало було переїхати, треба було дістати ножа, приділити цьому час, вирізати геніталії мертвій людині! Просто немає слів. І це лише один епізод.
Мешканці Іванкова хрестяться і моляться, що в нас тут не було того, що в Катюжанці. Бо, кажуть, із різних частин людських тіл російські солдати робили “гірлянди” і розвішували в місцевій школі, де вони отаборилися. Були й братські могили, куди скидали мирних мешканців. І туди ж вони скидали своїх мертвих солдат.
Коли зараз говориш із мешканцями Катюжанки, співчуваєш їм: “Божечки, що ж ви пережили!” То вони відповідають: “Ой, то ви ще не чули, що пережили люди в Казаровичах! Ось там було…” Людей і справді вбивали ні за що. Жорстоко.
Російський танк у поліських болотах в районі Іванкова
Одну бабцю вбили прикладом в груди – просто одним ударом, бо вона вийшла зі свого подвір’я в комендантську годину.
Ще один чоловік, який займається розведення німецьких вівчарок, разом із сином на мікроавтобусі перевозив собак. Їх розстріляли із крупного калібру, я бачив цю машину. Батьку відстрелили ноги, і він помер на місці від втрати крові. Син, який дивом врятувався, усе це бачив, кидався під БТРи, і добре, що сусіди вчасно його сховали в себе в хаті.
Того загиблого чоловіка і розстріляних собак скинули в канаву, одна вівчарка вціліла і вила в тій канаві два дні.
Або місцевий священик ПЦУ, який вийшов проти колони російської техніки – його теж розстріляли.
Або місцева лікарка на медичній машині. Вона везла поранену людину в Іванків із якогось села – цю машину теж розстріляли, і ніхто не лишився живий.
Були й прикрі історії за участю місцевих мешканців – мародерство. Злодії займали цілі будинки, жили в них, їх довго не могли звідти вигнати. Розікрали величезний склад (на дві тисячі одиниць) велосипедів. Моторні човни, генератори, снігоходи й квадроцикли покрали. Тепер усім цим прокуратура буде займатися.
Перша аптека, яку розбили в Іванкові. Зранку Геннадій Попенко її стеріг, щоб не розграбували. Відтак покликали швидку, медики забрали ліки до себе
Або ж і зовсім ганебні вчинки, на жаль, були. Наприклад, один місцевий хлопець, який тепер зник і його поки не можуть знайти, здав свою односельчанку, яку батьки переховували від росіян, оберігали дитину від можливого насильства. Коли п’яні москалі, сидячи разом із тим хлопцем за столом, запитали: “Ну, так што, єсть в сєлє нєвєсти?” – він сам відвів орків до хати тієї дівчини…
Усі ці жахливі історії я чув з перших вуст мешканців. Одне з таких місць, де ми могли обмінюватися новинами, це була щоденна черга по хліб біля місцевого хлібзаводу.
Похід туди – це була ціла операція. Вибирався у цей “похід” я в проміжку між опівночі до третьої ранку – йшов або їхав на велосипеді з вимкненою фарою. Прямував вздовж річки, ґрунтовими стежками, щоб ніхто не бачив (бо за вихід із обійстя у комендантську годину росіяни могли запросто розстріляти). Але йти треба було саме тоді, бо хліб пекли вночі й випікали лише 300-600 хлібин, а бажаючих було не менше тисячі. Тож займали чергу з ночі. В одні руки давали лише одну хлібину.
Перевезення людей із сусіднього села до Іванкова через річку Тетерів. Пес Тузя як корабель супроводу
Спершу була жива черга, за її порушення регулярно починався мордобій – люди розбивали один одному обличчя, вибивали зуби. Напруга була страшна! Ти приходив о третій ночі, і о третій дня, можливо, отримував оту свою заповітну хлібину.
Це було також важливе місце комунікації. У нас вдома було радіо, і я мав можливість трохи розповісти людям новин, заспокоїти. А вони розповідали все, що бачили на власні очі в ці дні.
Росіяни час від часу привозили гуманітарну допомогу під адміністрацію і ледь не попід руки приводили людей брати її. Фотографували, вимагали розказати на камеру, як Росія “дбає” про українців.
Або ж привозили свої подачки під хлібокомбінат, вивалювали на землю. І потім за командою нечиленна група людей це розбирала. Більшість людей того не брала.
До нашої хати, на щастя, росіяни не заходили. Але цілком могли.
Коли привезли гуманітарку, до одного сусіда постукали, і він повів росіян до інших односельців. Привів до нашого сусіда, який живе за одну хату від нас. Цей Льоша, значить, бачить із вікна дві військові каски та ще й сусіда, який прямує в хату. Та й думає, що то вже українці прийшли. Тож вибігає зі словами: “Хлопці, ну скільки ж можна, коли ви вже цих засранців виженете з України, сил немає!” – і тут впирається очима в російські нашивки. Пощастило насправді, що то були геть молоді хлопці, строковики. Вони розгубилися, а може, й української не зрозуміли. Але сусід уцілів, та ще й сказав, що далі по вулиці вже людей не лишилося – усі виїхали. До нас росіяни не дійшли.
Були й справжні героїчні, мотиваційні історії. Ось хоча б про 65-річного дядька Вітю з поганялом “Зельоний”. Живе він в селі Пироговичі неподалік Іванкова. Мені про нього розповіли чоловіки біля річки, то я його й знайшов.
“Виходжу на другий день війни пройтися, – розказував мені Вітя. – Аж тут стоїть артилерія російська. Роззирнувся я – “Урал” москальський, ну, то я й заліз всередину. Армійські машини без ключів, але хитро заводяться. Посмикав, посмикав – завелася! А куди ж їхати? Додому, в село! Куди ж іще? А ж тут по дорозі сусіднє село Сукачі – два БТРа перекрили дорогу. А мені що вже, їду до них. І машини розїжджаються – дорогу дають. І тут солдати бачать, хто за кермом: дядько якийсь у картузі. Починають махати руками: “Стій, стій!” А я їм – отой жест середнім пальцем, і по “газах”!
Поки росіяни залізли на броню, поки завелися, поки поїхали за ним, шукали дорогу. То Вітя ярочками, гайочками заїхав у ліс.
Отак він “спіонерив” російський “Урал” і потім 30 днів його переховував, переставляв з лісу в ліс. А там ще й боєкомплект був – кулемети, гранатомети, які Вітя вивантажив, склав у себе в сараї. А після того, як наші прийшли в Іванків, передав усе військовим.
Міст через Тетерів зруйнували перед наступом ЗС РФ. Люди після звільнення його підремонтували, вантажі перекидали на руках
У мене була з собою зброя. Я радився з родиною, не знав, як правильно вчинити. Я готовий був боротися, боронити сім’ю в разі потреби. Але усвідомлював, що цим спротивом можу наразити рідних на небезпеку. Тому було вирішено, що зброю я ховаю. І це розривало ще більше: зброю сховали, то як ти тепер захистиш своїх близьких? Це важкий внутрішній стан батька, коли ти чуєш про зґвалтування дітей, дивишся на своїх донечок і думаєш: і що ж робити, якщо раптом до тебе прийдуть? дряпатися, кусатися?
Найстрашніше в окупації – це постійний страх, бо ти не знаєш, що буде наступної миті, що тебе чекає. Ти не один, за тобою ще багато людей, які можуть постраждати через твій необдуманий крок. І ти невільна людина – це нове, неприємне відчуття!
Ти не можеш впливати на ситуацію, не можеш нічого змінити. Це було найважче в окупації.
Тому, коли наші прийшли в Іванків, ми плакали. Це було 1 квітня.
Український військовий у звільненому смт Іванків
Сусіди залітають у хату з криками: “Наші, наші зайшли!” Ми біжимо. І на перехресті вулиць нам назустріч виходить перший український військовий. Андрій, розвідник. Великий кремезний дядько. Ми до нього – цілуємося, обіймаємося!
Андрій. Перший український військовий в Іванкові під час звільнення селища
В Андрія було дві цукерки, які вони віддав нашій доньці. Як зараз пам’ятаю – “рачки”. Одразу люди нас оточили. А потім і ще один військовий, СБУшник – місцевий, із Іванкова – вискочив до нас із машини. Люди підняли на його руки, качали, обіймали, цілували! Він їм: “Та досить уже, пустіть мене, до мами хоч забіжу!” А люди хотіли доторкнутися до українського військового як до символу Перемоги.
Люди довго залишилася на площі, співали. Один хлопець заліз на будівлю адміністрації, махав величезним українським прапором. Звісно, всі розуміли, що це далеко не кінець війни, що аж надто радіти недоречно. Але цей ментальний тягар, напруження, у якому ми жили, можна вже скинути. І ця розрядка відбулася тоді на площі.
Геннадій Попенко з українськими військовими
Усі один одному обіцяли, що й жити ми будемо інакше, і самі станемо інакші, і дружніші будемо, і допомагати більше будемо одне одному.
Зараз ми залишаємося з родиною в Іванкові. Прийняли рішення бути тут. Навколо багато людей, які потребують допомоги. І ти можеш це зробити, навіть тієї ж води комусь наносити. Бо й досі ми не маємо елементарних зручностей.
Із друзями ми створили волонтерський штаб на базі будинку культури, туди приходить гуманітарка. Ми спершу її відправляли по далеких селах, кілька днів працювали тільки так, бо там було найбільше потреб. Потім розширили географію допомоги й на Іванків. Адресно розвозимо гуманітарку.
Геннадій Попенко: розвантажили фуру борошна у штабі гуманітарної допомоги
Коли дивишся на те, як постраждали навколишні села, розумієш, що це була справжня “російська рулетка”: комусь пощастило відносно вціліти, як Іванкову, а по комусь проїхалися по повній. Ось, скажімо, село Ладижичі розбите вщент: дахів немає, стін немає. Село Кухарі, 40 кілометрів звідси – немає села взагалі! – воно знаходилося ближче до лінії фронту. Його просто стерли.
Один із наших волонтерів днями поїхав у село, де раніше було 300 з чимось хат. І привіз нам назад майже всю допомогу. Каже, 90 хат залишилося, решта розбиті, людей уже немає. І таких сіл повно.
Я ось заїхав був у хутір Шевченкове, це вже майже біля Чорнобиля. Там чотири хати лише, де люди жили. Кажу: вас, мабуть, москалі оминули, бо ж дорога розбита, село закинуте, людей немає. А вони: та де там, у нас кадирівці стояли!
Ходили по порожніх хатах, крізь які вже ясени попроростали, і все одно шукали, що б таке вкрасти!..
…Тож вважаю, що зараз я потрібен саме тут. Залишаємося в Іванкові й робимо для Перемоги те, що в наших силах.
Дружина Геннадія Попенка Ірина Алексєєва, яка допомагає з гуманітаркою у штабі
Читайте також:
“Відновлюватися будемо довго”.
Як медики-добровольці ПДМШ зі штабом у маєтку Пінчука допомагають цивільним і військовим
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
