“Відновлюватися будемо довго”. Як медики-добровольці ПДМШ зі штабом у маєтку Пінчука допомагають цивільним і військовим

автор: Олена Максименко
фото автора та з відкритих джерел

На блокпостах їхні машини пропускають без жодних питань і затримок. Водій піднімає руку на знак привітання до військових з інших авто. Медики-добровольці ПДМШ – Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова – несуть свою варту з початку війни, з 2014-го. А під час повномасштабного вторгнення РФ мобілізували всі сили: до роботи долучилися як ветерани, так і новачки.

Зараз вони працюють по Київській області, допомагаючи військовим і цивільним у деокупованих передмістях. Та невдовзі вирушать туди, де триває загострення і де найближчим часом очікуються найзапекліші бої – на схід.

“Тільки зараз війну відчуваєш по-справжньому. Бо загинути можна всюди”

Робота добровольців ПДМШ. Фото: medbat.org.ua

На борту “швидкої” – троє. Олексій Пуха, парамедик і санінструктор – за кермом. Ще є терапевт Максим Краснов “Доцент” і нейрохірург Олександр Марків із позивним “Альмар”. Максим приєднався до екіпажу нещодавно, а Олексій з Олександром їздили на ротації ще у 2015-му.

Марків відомий тим, що 2015 року в прифронтовому Бахмуті (тоді ще Артемівську) провів унікальну хірургічну операцію. У пацієнта була розтрощена надбрівна дуга, один з уламків якої був небезпечно розвернутий в бік очниці. Хірургові вдалося повернути уламок на місце, а там, де кістки бракувало, встановити титанову пластину.

Однак Олександр зізнається: хоч і виїздив туди, куди “прилітало”, тоді війни сповна ще не відчув.

“Було якесь відчуття несправжності. Все-таки залишалася захищена зона, де взагалі “війни не було”. А от зараз – відчуття повної справжності. Бо загинути можна будь-де“.

На Київщині вони працювали і під час активних бойових дій, і тепер, після деокупації.  Звісно, завдання змінилися.

“Коли ми приїхали, там функціонувало кілька евакуаційних бригад. Одна працювала по напрямку на Ірпінь, вивозили до зруйнованого моста поранених – коли там ще тривали активні бойові дії. Паралельно з цим сформували північну базу “Норд” – це напрямок на Петрівці, Лютіж, Вишгород. У нас було три евакуаційні бригади, в кожній – лікар, парамедик і водій”, – розповідає Марків.

Олександр Марків (ліворуч) та Максим Краснов. Фото: Новинарня

“Є різні задачі лікувально-діагностичного характеру, є задачі з евакуації. З Ірпеня і Бучі раніше вивозили поранених, а зараз – переважно людей, що не можуть пересуватися самостійно. У більшості випадків це літні люди, в яких нема родичів, немає якоїсь підтримки зовні. Там є дуже тяжкі хворі”, – каже Марків.

Пояснює, що на напрямку “Демидів – Димер” немає аж такої гуманітарної катастрофи, як на “Гостомель-Буча”. Хоча й там місцеві зазнали “принад” життя під окупацією і потребували медикаментів та фахової допомоги.

ПДМШ вдалося домовитися з Інститутом ендокринології, який віддав добровольцям операційну та реанімаційне відділення на 10 ліжок.

“Поки на цьому напрямку велися бойові дії, у нас там був пункт амбулаторної допомоги і чергувала виїзна бригада, яка могла дуже швидко виїхати до крайнього евакуаційного пункту, щоб забрати пораненого і довезти до Інституту ендокринології. А тут уже в умовах стаціонару працювала чергова бригада з анестезіологом і хірургом”, – розповідає Олександр.

Відколи бої на Київщині вщухли, порятунок поранених поступився допомозі ширшого спектра. Щойно спали напруга та стрес, як і в цивільних, і у військових “повилізали” хронічні й сезонні болячки, що раніше були заглушені дією адреналіну.

“Загострення, хронічні патології, захворювання нирок, різноманітні ускладнення, пов’язані з гіпертонічною хворобою, хвороби серця, діабет – перераховує Максим Краснов. – Також загостроюються захворювання опорно-рухового апарату. Плюс перші два-три тижні людей ізольовували – лікували “ковід”. Але він легко протікав, особливих ускладнень не було”.

Часто трапляються також пневмонії, ангіни тощо. Медики наголошують: нехтувати такі хвороби в жодному разі не слід, особливо якщо це стосується військовослужбовців. Адже вони суттєво знижують боєздатність підрозділу, тож треба лікуватися вчасно.

Читайте також:
В Одесі волонтери створили гуманітарний центр для допомоги військовим і медикам

“Емоційно-психологічно ми всі вже інваліди. Відновлення буде довгим”

Карета “швидкої” паркується у дворі, де базується один із підрозділів Збройних сил. Роботи тут вистачає кожному.

Максим проводить загальний огляд бійців. Слухає легені. Один боєць тішиться, що вже спала температура. Інший звертається з геть побутовою травмою: “Док, гляньте, у мене тут палець сильно порізаний!”.

Між кабінетами походжає рудий кіт – контролює роботу медиків і вимагає уваги.

Як і медики ПДМШ, підрозділ готується до передислокації на схід.

Тим часом Олексій Пуха проводить навчання з тактичної медицини. Серед бійців, що несуть тут варту, лише 30% мають попередній бойовий досвід, решта ж – новачки. Які вже пройшли бої, однак мають деякі прогалини в галузі надання домедичної допомоги. Тож протягом двох годин вояки з ентузіазмом накладають турнікети, витягають одне одного з-під умовного вогню, “на пальцях” відпрацьовують різні сценарії поранення і тактичної ситуації.

Марків знімає больові спазми за допомогою голковколювання. “Зараз буде боляче, доведеться потерпіти!” − попереджає він чергового пацієнта. Переживши секунду болю, боєць має хвилин 15 лежати з голками в тілі.

Фото: medbat.org.ua

“Голкотерапія дуже ефективна при вегетативних станах. Панічні атаки, синдром подразненого кишківника, невротична задишка, різні запаморочення, загальна слабкість, синдром хронічної втоми…” – перелічує показання до застосування голок Олександр.

Розповідає, що вегетативні розлади, як і емоційні розлади, проявляються у “спокійному форматі”, коли в людини є час зануритися у свої переживання, поспілкуватися зі своїм внутрішнім “я”.

“Коли є зовнішня небезпека для життя, у тебе такої можливості немає взагалі. Ти не можеш спілкуватися ні з яким “я”, тому що тобі може прилетіти в башку і її відірвати. І це дає таке відчуття відсутності внутрішньої проблеми – як психологічно-емоційно, так і фізично. Але щойно ситуація міняється, виникає “затишшя”, як людина ламається вщент. Усі розлади організму, які в момент небезпеки ніяк себе не проявляли, навалюються одночасно”.

Олександр Марків. Фото: Новинарня

Відповідно, після перемоги можна прогнозувати тяжкий суспільний “відходняк”, коли повилізають захворювання і розлади, приглушені колективним стресом. І це, за словами Марківа, буде справді великою проблемою. На додачу до пораненої країни, яка потребуватиме тривалої відбудови, “пораненим” емоційно та психологічно з цієї війни вийде все суспільство.

“Мабуть, це не дуже оптимістично звучить, але ми всі вже інваліди. Відновлюватися доведеться довго, і щось всередині кожного з нас не відновиться вже ніколи…” – прогнозує фахівець.

Читайте також:
Ветерани та психологи – про загрозу ПТСР начистоту

“Політичних розмов не досить, ми повинні допомагати більше! Бо це – про людяність”

Машина повертається на базу. Медики обідають, діляться новинами, аналізують технічну придатність (або ні) наявних автівок та інші насущні питання. Хтось лягає відпочивати й переглядати новини.

Серед особового складу – двоє англомовних жінок. Хелена та Енн – громадянки Канади. Коли почалося повномасштабне російське вторгнення, вони не змогли залишатися осторонь.

Енн Фурньє. Фото: Новинарня

Енн Фурньє – військовий медик із Канади. Побувала не на одному полі бою, була в Афганістані. З армії демобілізувалася шість років тому. Але тепер рідним знову доводиться чекати її з війни.

“Коли це почалося… ти щодня дивишся новини, всі ці політичні розмови – і розумієш, що всього цього недостатньо! Тож я вирішила, що якщо я можу, я допомагатиму. Тому що це про людяність. Ми повинні допомогти”, – наголошує волонтерка.

Розповідає, що вирішальними для неї стали кадри з Бучі: “Побачивши це, я почала гуглити, шукала волонтерів в Україні – медичних волонтерів, медичних сестер. І “випливла” ця організація (ПДМШ – “Н“). Я надіслала емейл у декілька організацій, і тут мені відповіли вже за пів години. Сказали, що “ласкаво просимо, але тобі доведеться добиратися самій”. О’кей, кажу, в мене є кілька відкладених баксів – можу їхати вже!”

Тепер Енн у групі з Хеленою, також парамедиком із Канади, і водієм їздить по деокупованих містах та селах Київщини й надає першу медичну допомогу постраждалим. Розповідає, що найчастіше доводиться мати справу з переламами кінцівок, серцево-судинними захворюваннями та наслідками діабету.

“А ще в Бучі дуже багато собак. Деякі з них сидять на руїнах своїх будинків і чекають на господаря… Це важко бачити”, – додає Енн після паузи.

Невдовзі канадська волонтерка разом із новими українськими побратимами збирається на схід, де медична допомога буде особливо потрібна. “Але я не в першій партії медиків поїду, а в другій. Стара вже, вся поламана – старі травми не дають про себе забути…” – каже жінка.

Евакуація літнього мешканця одного з деокупованих населених пунктів Київщини. Фото: medbat.org.ua

Хто такі ПДМШ і як вони опинилися в маєтку Пінчука

Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова – найбільша українська неурядова організація із залученням цивільних медиків-добровольців та допоміжного персоналу до надання медичної допомоги в зоні проведення АТО/ООС. А тепер уже – і всієї воюючої України.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії добровольці ПДМШ швидко мобілізували всі свої зусилля для надання допомоги всім, хто її потребує. Завдяки допомозі (машинами, медикаментами тощо) від вітчизняних та іноземних жертводавців шпиталь розгорнув потужну мережу пунктів медичної та евакуаційної допомоги.

А головний “штаб” ПДМШ розташований у маєтку олігарха Віктора Пінчука на Вишгородському напрямку під Києвом. Про те, як медики-добровольці опинилися в цьому палаці, розповідає у своєму сюжеті “Українська правда“.

Той самий палац Віктора Пінчука. Скріншот з відео

Зазначається, що спершу добровольці намагалися облаштуватися в маєтку Віктора Медведчука (який на той час був “у бігах”), але він перебував на стадії реконструкції й до проживання був непридатний.

Тоді захисники Києва, серед яких був і ПДМШ, пішли до сусідів Медведчука. Втім, у будинки братів Ігоря та Григорія Суркісів, які втекли з України в перші дні повномасштабного вторгнення РФ.

“Для того, щоб палаци Суркісів дочекались своїх власників з Відня, на захист нерухомості стали навіть високопосадовці”, – розповідає керівник ПДМШ Геннадій Друзенко.

Тож єдиним варіантом на цій закритій і до війни добре охоронюваній території залишився маєток Віктора та Олени Пінчуків, який близько 20 років стояв законсервований.  Тобто подружжя там не мешкало і взагалі цим обійстям не користувалося.

Попри це, вже через годину після того, як люди у військовій формі зайшли до будівлі, Друзенкові зателефонував особисто Пінчук, який, за інформацією “УП”, від початку вторгнення російських військ перебуває в Лондоні.

Розвантаження автомобіля ПДМШ біля штабу в маєтку Пінчука. Скріншот з відео

Спершу олігарх, звісно, обурився “самоуправством” добровольців, але зрештою був змушений погодитися надати свій палац їм у користування. Так мобільний госпіталь отримав штаб “за згодою сторін”.

Тим часом Геннадій Друзенко звернувся до Пінчука із закликом надати цей маєток, яким він однаково не користується, постраждалим від воєнних дій дітям – на створення реабілітаційного центру.

Читайте також:
Олігарх Ахметов публічно визнав Росію агресором, а Путіна – воєнним злочинцем


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.
[sendpulse-form id="91944"]