“У війні я знаходжу розраду”. Інтерв’ю з лідером гурту “Тінь Сонця”, бійцем 130-го батальйону ТрО Сергієм Василюком

 

автор: Іван Антипенко
із Миколаївської області
фото автора та з архіву Сергія Василюка

“Жага до бою – це наше чоловіче, козацьке. Це правильно. Але на війні не тільки стріляти треба. Тому люди кажуть, що мені треба поєднувати “окопну діяльність” із більшою кількістю благодійних концертів, щоб підтримувати хлопців на передку… Можливо, це теж слушно”, – розповідає лідер гурту “Тінь Сонця”, боєць 130-го батальйону територіальної оборони ЗСУ Сергій Василюк.

Ми їдемо в одній автівці з Києва до Миколаєва. Уже кілька місяців Сергій воює на Харківщині. У середині серпня солдат Василюк отримав два вихідні. У ці дні він зіграв на благодійному концерті в Богуславі, де збирали кошти на підтримку ЗСУ, а також з’їздив виступити для побратимів на Півдні.

Дорогою до ми поспілкувалися з Сергієм про його бойовий досвід, підрозділ ТрО, його здобутки та втрати, кількість знищених ворогів, творчість на війні, бажання звільнити Херсон і не тільки.

Перші дні великого вторгнення

– Відверто скажу, я не очікував повномасштабного вторгнення, – зізначається Сергій Василюк. – У нас планувався скромний концерт у Києві 17 лютого. А нашого гітариста, який грає у шведському гурті Soen, попросили швидше виїхати з України, адже можуть бути проблеми. У них у березні планувалося світове турне. Він сам не вірив, думав, що це заморочки наляканих європейців. Але оскільки його дуже просили і без нього зривався б цілий тур, він поїхав. Ми навіть трішки ображалися, але концерт зіграли.

А вранці 24 лютого мені подзвонив побратим Златояр, сказав, що почалася війна.

Першим ділом я домовився, щоб відвезти родину в Карпати. У мене дружина, двоє дітей і троє котів. Дружина не хотіла. Але після довгих вмовлянь я відвіз їх до подруги біля Ржищева.

Спочатку я пішов до військкомату в місті Українка, але мене не взяли через відсутність військового досвіду. Я потусувався десь п’ять днів на блокпосту біля Ржищева. Просто приїхав, вийшов із машини і кажу: хлопці, хочу до вас долучитися. Вони кажуть: добре. Нічого не запитували, якось все занадто так легко пройшло (посміхається). Потім я побачив, що деякі мої побратими вже в якихось підрозділах, хоча мій фізичний стан не гірший, зі здоров’ям більш менш окей, а досвіду в них так само немає.

Сергій Василюк в ТрО

Спробував влаштуватися в батальйон Нацгвардії імені генерала Кульчицького. Але там побачили мій “білий” військовий квиток і теж відмовили через брак військового досвіду. У 2005 році за станом здоров’я я не потрапив в армію. Зізнаюся, тоді був дуже радий цьому.

Того ж дня звязався з Юрієм Петренком, який уже був у 130-му батальйоні [112-ї бригади] ТрО. Він пообіцяв мене влаштувати. Наш тодішній ротний був шанувальником “Тіні Сонця”, йому це було цікаво. На той момент у 130-му баті були “Антитіла” та Віталій Кириченко з гурту “Нумер 482”.

Що робили на Київщині

– Мене дуже привабив колектив. Зустрів там багато знайомих і знайшов нових друзів. Я просив, щоб мене більше ставили в наряди, чергування.

Командир одного відділення проводив тренування, вони були складні, навіть жорсткі, на фізуху. Але мені подобалося. Це дало впевненість у поводженні зі зброєю, деякі штурмові навики.

Ми стояли на Борщагівці, на кільцевій. А невелика частина нашого батальйону, яка мала бойовий досвід, брала участь у звільненні Ірпеня.

У Києві біля нашого розташування щось прилетіло. В будівлі повилітали вікна, але я був з іншої сторони, не зачепило. А одного нашого хлопця контузило, він через це демобілізований. Загалом, нам пощастило тоді, що ніхто більше не постраждав.

Весна на Слобожанщині

– У середині квітня нас перевели на Харківщину. Спочатку на півдні області, а далі на Північну Салтівку. Там ми перебували не менше місяця. Там уже була справжня війна. Щодня обстріли з боку Циркунів та Руської Лозової. Ми готувалися до вуличних боїв, думали, що будемо їх із вікон “кришити”. Але в нас там був досвідчений боєць, він нас трішки повертав до реальності, пояснював, що якби зайшли танки, то ми б не дуже там повоювали з РПГ та “калашами”.

Сергій Василюк в ТрО

У той час було дуже цікаво спостерігати за природою, як квітне Україна. Вишня, посічена осколками, але все одно цвіте. Зворушливо.

Через деякий час ми просунулися в бік Циркунів. Там загинув наш перший побратим. Під час розвідки вони наїхали на протитанкову міну.

Читайте також:
Звільнена Харківщина: як ми вивозили важкохворих із Циркунів після деокупації

Ми переїхали на інші позиції. Готувалися, тренувалися. Бачили, як горить Велика Дмитрівка, як обстрілюють Харків. У червні ми вийшли на нові бойові позиції на півночі Харківщини, окопалися. Там були поранені, загиблі. Багато втрат. В липні і зараз батальйон в стані доукомплектації, деякі бійці на реабілітації.

У нашій роті загинув один боєць – кулеметник “Куля”. Також маємо двох людей з важкими пораненнями, що, напевно, не дозволять їм повернутися в стрій. Ще троє з середніми пораненнями. Є люди з умовно дрібними ушкодженнями.

Зараз ми постійно тренуємося. Загалом, у підрозділі відбуваються позитивні реформи з приходом нового ротного і нового комбата. Стали більше стріляти, проводити злагодження, проходимо заняття з аеророзвідки, роботи з СПГ, АГС.

У мене посада – звичайний стрілець з автоматом і лопатою. Але завдяки тому, що маю багато друзів, підписників у фейсбуці, поєдную службу з волонтерською діяльністю. Займаюся зборами всього необхідного для свого та дружніх підрозділів. Медикаменти, оптика, автівки, одяг, багато дрібних речей.

Чого навчився в армії?

– Навчився стріляти з автомата, РПГ-7, ПКМ. Думаю, що з “Браунінга” теж зможу. Багато уваги приділяли медицині, тому це теж нові навички.

До нас приїжджали хлопці з Української добровольчої армії, провели тижневе навчання, в тому числі з бойового злагодження піхотинців. Дуже їм вдячний.

Сергій Василюк у навчальному центрі УДА

Навчився копати. Спочатку вирив маленьку нору, а пізніше більш захищену, таку, де можна спокійніше спати.

Але головне – я виробив власне кредо, як поводити себе на бойових позиціях: зберігати спокій і не робити дурниць. Принаймні в тому скромному бойовому досвіді, який я отримав в окопах на півночі Харківщини, це кредо мені допомагало. І не тільки мені.

В одній прикрій ситуації ми витягали поранених, коли нам прилетіло. Соромно казати, чому так сталося, але… Словом, врятували наших поранених. Вивезли двох загиблих: нашого та бійця з 92-ї бригади. Можливо, дякуючи небесним силам, але в ситуаціях, коли ми були максимально уразливими, ми виживали.

Сергій Василюк під час концерту на Харківщині

Перші обстріли і втрати

– Пригадую свій перший день на бойових позиціях. Почався обстріл. До мене в окоп прийшли командир відділення і ще один побратим. І третій постріл поблизу призвів до того, що осколок рикошетом від дерева пробив плече і артерію командира відділення. Це був перший досвід евакуації. Він був у дуже важкому стані, втратив багато крові, але його врятували.

Сергій Василюк зі своїм підрозділом

Важко про це згадувати, але хочу пом’янути наших полеглих бійців: “Хоббіт”, “Шерман”, “Мартин”. Когось я знав, із кимось не довелося познайомитися. Але кожна втрата – це біль для нас. Пам’ятаємо. Помстимося.

Ми точно знаємо, що наш підрозділ знищив щонайменше двох ворогів, може, більше. Це у стрілецьких боях.

Заходили ДРГ з різних боків. Інколи здавалося, що нас оточують ледь не на 80%. Ми стояли в лісосмузі, оточеній полями і позиціями ворога.

Чи можна сказати, що ти зараз на своєму місці?

Сергій Василюк під час концерту на Миколаївщині

– Можна й так сказати. Хоча далеко не всі вважають, що це правильне місце для мене на війні. Але з початком повномасштабного вторгнення я відчував себе неповноцінним лише з гітарою і концертами. Бути з рідними вже хлопцями в окопах, з лопатою і “калашем” – морально спокійніше.

З іншого боку, я розумію, що не всі мають воювати. Жага до бою – це наше чоловіче, козацьке, це правильно. Але на війні не лише стріляти треба, а бути максимально ефективним для наближення перемоги. Тому люди говорять, що мені треба поєднувати “окопну діяльність” із більшою кількістю благодійних концертів, щоб підтримувати хлопців на передку, збирати кошти. Можливо, це теж слушно.

Чи відчував особливе ставлення до себе як до музиканта?

Сергій Василюк під час концерту на Миколаївщині

– Більшість мене дійсно поважали як музиканта. Дехто, звичайно, не знав, хто я. Загалом, до виходу на бойові позиції до мене була певна недовіра, через що я ображався. Але з іншого боку, приємно, що після повернення з позицій ставлення до мене принципово змінилося. Це важливо і для них, і для мене.

Творчість на війні: зведення пісні в окопі

– Нам дозволяли періодично відправляти повідомлення додому. Ми вибігали за 150-200 метрів, щоб зловити зв’язок, писали рідним. Так вийшло, що перед виходом на бойові позиції я віддав у роботу на студію зведення нової пісні. Це довільна переробка колядки “Славен є Дажбог”. І от по ходу війни мені зі студії надсилали нові версії. Я відправляю вісточку додому, біжу в окоп, слухаю, пишу зауваження і через добу відправляю свої правки. І так було кілька разів. Можна сказати, що зведення пісні зроблено в окопі.

Уже після виконання бойової задачі, з допомогою гурту “Папа Карло”, ми в Харкові записали вокал нових пісень “За Вкраїну-неньку” і “Славен є Дажбог”.

Хочу подякувати всім друзям і знайомим з Харкова, які допомагали нам. Всіх не перерахувати, але окремо згадаю Наталію Пахніну і організацію “Паляниця Харків”.

Щодо нових текстів, то нотую деякі рядки, але на пісню цього замало. До тексту я ставлюся відповідально. Можливо, занадто. Я хочу, щоб він був небанальний, сповнений енергетикою. Відповідно, я довго пишу.

Читайте також:
Марія Бурмака: Після 24 лютого потік пісень не урвався, але серце закам’яніло через скоєні росіянами звірства

“Вберегти світ від великого зла з Росії”

– Я – людина результату і страшно переймаюся невдачами. Хочеться все робити якнайкраще, але так не завжди виходить.

Зізнаюсь, і в музичному, і в політичному житті в мене є своєрідне вигорання. Тобто зіграти концерт – не проблема. Я у формі, і за часи війни моя витривалість стала кращою. А от організувати все, щоб було рентабельно, круто, як тобі хочеться – не завжди успішно виходить. Тому

у війні я знаходжу розраду. Тут я людина процесу.

Однак це не означає, що я не хочу результату. Хочу, щоб ми відбили Харківщину. І, в першу чергу, я вважаю, що ми маємо звільнити Херсон. Це задача мінімум. І далі витісняти ворога з інших окупованих територій, включно з Кримом.

Сергій Василюк під час концерту на Миколаївщині

В мене є оптимістичні відчуття. Мені здається, що долю цієї війни буде вирішувати якийсь у хорошому сенсі збіг чи щаслива випадковість, яка нам допоможе.

Але наша звитяга, незламність, готовність боротися – це основне. І дуже добре, що наші бійці проходять вишколи, а міжнародні партнери нас підтримують. Звичайно, хочеться більше. Адже на нашій території Росія вчиняє злочини проти людяності. І в цей час ми чуємо, що не можна стріляти по території РФ.

Питання ж не в територіях, а в масових злочинах проти людей. Тому реакція світу має бути ще більшою, щоб уберегти всіх від великого зла, яке йде з Росії.

Читайте також:
Командир роти на Херсонському напрямку Роман Кулик:
Якщо гине багато наших друзів, це значить, що в нас правильні друзі


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".