Марія Бурмака: Після 24 лютого потік пісень не урвався, але серце закам’яніло через скоєні росіянами звірства

 

автор: Наталія Лебідь
фото з ФБ та інших відкритих джерел

 “Слова та музика, душа і серце – мої”, – так сказано в передмові авторки до пісні “Повернись живим”, яку Марія Бурмака презентувала 4 серпня.

Під час нашої зустрічі Марічка показувала й захоплено розповідала про відеокліп до цієї пісні. Він скомпонований із фотознімків захисників України, серед яких є й чимало “зіркових”:

“Фото мені дав Ігор Захаренко, він знімає на передовій з початку війни. Тут є і Юрко Юрченко, і Сергій Василюк, і Тарас Компаніченко, і Віталій Кириченко, Сергій Фоменко, Артем Полежака, Артем Чех, Олександр Положинський, Андрій Хливнюк, переможець Х-Фактора Михайло Панчишин, режисер Іоанн Зенков, історик Вахтанг Кіпіані, і Олександр Погребиський. І прототип одного з героїв роману “Аеропорт” Сергія Лойка про Донецький аеропорт Максим Музика, і морські піхотинці Михайло Саєнко та Петро Святецький.

Ну і, звичайно, безмежно шанований Валерій Залужний. Хлопці, я не питала вашого дозволу, але за всіх вас я молюсь. І є багато воїнів, імен яких я не знаю. Хай всіх оберігає ангел охоронець. Ця пісня про всіх вас”.

Новинарня” застала Марію в Києві, хоча останні місяці вона живе, працює та волонтерить у Варшаві. Там же переживає й найбільш трагічні сторінки російсько-української війни – далеко від дому фізично, але близько думками та емоціями.

“Я стиснула серце в кулак, коли побачила звірства в Бучі та Ірпені, хоч душа розривалася на шматки. І от коли вже опинилась в Варшаві, у безпеці, “мене накрило”. Я не могла спати, одного разу на вулиці плакала вголос, аж поки до мене не підійшла польська поліцейська. Вона просто обняла мене і ми тихо сиділи. Я заспокоїлась, а потім написала пісню “Повернись живим”. Це треба було виплакати”, – зізнається вона.

Новинарня” говорить з Бурмакою і про інші її пісні та творчість загалом. Творчість, яка вперше в її житті (а також і в житті колег) може бути названа воєнною.

“Коли ти починаєш писати, то вже не жалієш своє серце”

– Я перестала писати пісні з початком війни. Не могла. Почала – як і в локдаун – виходити з дитячими онлайнами. Діти цього чекали, це я знаю.

У мене було багато маленьких слухачів з Бучі та Ірпеня, зараз вони по світу розсіяні… Я для них співала дитячих пісень, яких у мене багато. Так створила собі аудиторію, і це, скажу відверто, мене тримало. Тлом звучали сирени, і я казала дітям: ви чуєте сирену? Зараз я йду в укриття, і ви також, якщо у вашому місті це необхідно. 

Марія Бурмака виступає в церкві після богослужіння

– Був фідбек від дітей?

– Так. Батьки надсилали мені зворушливі відео, як діти слухають мої пісні. Я всім намагалася відповідати, а якщо в когось був день народження, ми всі вітали уродинника. Забігаючи наперед, скажу, що ця тема і далі зі мною. Бо в Польщі мене запросили робити дитячу програму, яка називається “Зелена гітара”.

– Чому зелена?

– Бо це колір гітари, яка зі мною скрізь мандрувала і помандрувала аж до Варшави.

– Ти не відразу до Варшави поїхала, ти ще в Києві співала Гімн з вікна своєї квартири – про це у медіа писали…

– Так, виставила у вікно підсилювач, і під час комендантської години співала Гімн України. У мене висотний будинок, і Гімн ніби з небес лунав. Уяви – тиша, я гукаю “Слава Україні!” і чую відповідь “Героям Слава!”.

Але власні пісні почали писатися тоді, коли в середині квітня я потрапила до Варшави. Бо пісня – це відкрита душа, а я певний період часу відчувала, що мені треба бути максимально стриманою і беземоційною.

Перша нова пісня, яку я презентувала після початку війни – “Повернись живим”. Також написала пісню “Я обіймаю тебе, Маріуполю”, написала пісню про перемогу. Між початком роботи над піснею та її публікуванням проходить кілька етапів, куди включені і фінанси. Ніхто не стане робити аранжування безкоштовно, а грошей зараз обмаль. Але, тим не менш, прем’єра “Повернись живим” відбулася.

Марія Бурмака, “Повернись живим”

– Тобі пісні не писалися, а декому навіть дуже. Перші тижні війни – це були тижні пісень. Тут тобі і пісня про Байрактар, і “Геть з України, москаль некрасивий”, і композиція Go home russian soldiers, перероблена з ірландської повстанської пісні, і трек “Доброго вечора, ми з України”… Цей перелік можна продовжувати й продовжувати. Але за моїми відчуттями, потік пісень фактично урвався після Бучі…

– Знаєш, потік пісень насправді не урвався. Хоча після перших відомостей про скоєні звірства серце закам’яніло, це правда. Це була та червона лінія, перетинання котрої означало, що жарти закінчились. Ти ж пам’ятаєш, на початку війни були не тільки веселі музичні композиції, але й жарти на кшталт того, що жінка поцілила у ворожий дрон банкою з огірками або хтось насрав на мітку, буцімто залишену диверсантами…

Усе це тривало, доки здавалося, що ми дуже скоро переможемо. А коли сталася Буча, тоді і ми жахнулися, і весь світ жахнувся…

Для мене ще однією червоною лінією стала загибель Гліба Бабича. Я читала його вірші, а вони у нього були життєствердні, з гумором. Такі твори дуже складно писати, коли ти знаєш про війну все.

Нам зараз потрібні саме такі пісні — духопідйомні та вітальні. А на те, щоб написати таку пісню, треба покласти чимало моральних сил. У мене от не було сил, щоб написати щось на зразок “Морської піхоти” Сашка Положинського. Та натомість я записала пісню про перемогу. Можливо, її вдасться видати. Хай до перемоги ще, ймовірно, далеко, я її в пісні вже оселила…

Олександр Положинський, “Морська піхота”:

– І все-таки мені здається, що пісень як елементів карнавалу та веселощів стало менше, а віршів – натомість – більше. Причому серед них є й доволі талановиті чи, принаймні, таки, які справді беруть за душу. У мене – клубок у горлі, коли я читаю, приміром: “Я хотів народитись восени двадцять другого, / Мав з’явитись на світ якраз на Покрову, / Чув, як мама молилась за мене із тугою / Й дуже ніжно співала мені колискову. / Її голос тремтів все частіше, а мрії / Заглушили снаряди, новини і герці. / Дикий біль… Й в Маріуполі – місті Марії / Я помер, обіймаючи мамине серце”. Це вірш Зоряни Дзери, і я його зацитувала для того, щоб висловити припущення, що вірші, мабуть, більше надаються до переживання трагічних моментів…

– Розумієш, це інше… Пісня – це і вірш, і музика, і виконання. Хтось може написати вірш, але до нього не напише музику, хтось може створити і текст, і музику, але не зможе виконати так, щоб це зазвучало. Тут більше складових, які треба відпрацювати.

– Тобто з віршами простіше?

– Та не те, що простіше… Написати сильний вірш, який б’є прямо в серце – зовсім і зовсім не легко. Є такі поетичні твори, які не потребують музики. Але вірші, з яких має скластися пісня, повинні бути лаконічні, ритмічні та римовані. Комусь хочеться писати верлібром, описуючи свій стан, комусь – складними розмірами, і на це написати музику не вийде або це буде дуже складно…

Пісню “Я обіймаю тебе, Маріуполю” я написала на вірші поетки, яка використовує псевдонім Liubov E-va, бо її родина знаходиться на окупованій території – до її тексту я додала пару куплетів і приспів, щоб у пісні було про кожне місто України, яке постраждало від війни…

Як народжується вірш? Як народжується пісня?.. Я заходила у варшавський музей Шопена, і раптом склався вірш:

Dzisiaj w Warszawie deszcz
Słońce ucieka w cień…
Я би хотіла теж
Літнім іти дощем,
Падати у траву,
Не від вина хмільна
Тільки в мій рідний дім
Раптом прийшла війна…”

Я не знаю, як це відбувається. Просто в якийсь момент ти починаєш відчувати. Думаю, що наш нинішній жахливий час особливо підкреслює цінність і віршів, і музики, й мистецтва.

– Писати краще, коли автор все ще переживає подію, чи коли вона залишилася в минулому?

– Я не можу писати в момент переживання події, бо тоді я сконцентрована, власне, на події. Якщо я в цей момент почну ще й колупатися у своїй душі, то моя психіка просто не витримає. Я у 1992 році написала пісню “Ми йдемо”, в 2003-му – “Не бійся жити”, в 2014-му – “Поцілуй мене на прощання”, це була пісня про війну. Співаю я її зараз, а написала ще тоді, коли, власне, почалася війна.

Коли триває якась подія, якась велика трагічна подія, я повинна зберегтися і не розклеїтися, а якщо я почну у такий момент видовбувати зі своєї душі почуття, нічого не вийде.

Я написала “Повернись живим” і проридала потім всю ніч, бо коли ти починаєш писати, то вже не жалієш своє серце.

Читайте також:
Невідомий Гліб Бабіч. Спогади

“Наші пісні – визвольні. А про що співати росіянам – про викрадені унітази?

– Під час німецько-радянської війни обидві сторони продукували пісні. Втім, про радянські поговоримо окремо. А у німців була їх знаменита “Лілі Марлен” і, напевно, ще багато всього. Чому наші рашистські вороги не співають?

– А це, між іншим, дуже серйозний маркер – відсутність пісень. Ми пишемо про свої визвольні змагання, а про що співати росіянам? Втім, може, щось таки у них і є, я просто цілковито відгородилася від всього російського, тому не знаю. Але, тим не менш, про що їм співати? Про викрадені унітази?..

Коли ти проводжаєш рідну людину на фронт, коли не знаєш, чи не бачиш її, бува, востаннє, це так витончує душу – а що відчувають там вони? Якщо взагалі щось відчувають… Ця війна показала світові, що ось існує таке плем’я, яке здатне на речі, котрі гуманному ХХІ століттю не мали б бути притаманні…

І тут ми з тобою підходимо до дискурсу про російську культуру. Настав час зрозуміти, що вона, ця культура, наприклад, музика Чайковського абощо, легітимізує звірства в Бучі або в Оленівці.

Культура повинна виховати в людині людину, а російська культура з цим не впоралася. 

– Ще про музику Другої світової. Пісні радянської сторони, всі ці “Вставай, страна огромная”, “Темная ночь” та інші, які потім заполонили радянські ж фільми, писалися на замовлення. Тобто зганялося стадо композиторів та “поєтов-пєсєнніков”, котре отримувало конкретне компартійне завдання наваяти такі-то переможні чи ліричні пісні, і сідало це завдання виконувати. Руху знизу, чогось народного чи напівнародного, як наша нинішня переробка “Батька Бандери”, не було. Це також маркер?

– Абсолютно згодна. У них, у росіян, ще є такий розділ в музиці, який ми називаємо краденими піснями. Це часто переробка наших же українських пісень.

Візьмемо хоча б:

Ой мороз, мороз,
Ще й зима буде,
Прошу я тебе
Не зморозь мене!

Прошу я тебе
Не зморозь мене!
Ой не так мене,
Як мого мужа,
Бо в мого мужа
Плоха одежа.

Ми ж цю пісню знаємо як російську народну. А вона, можливо, внаслідок міграцій кубанських козаків абощо, просто прижилася на тих теренах.

Всі крадені народні або авторські пісні (той таки “Поручик Голицын”, а насправді – “Друже Ковалю”) стали з часом інструментом пропаганди, і в цій якості вони справді є сильними.

Але якщо ми зараз порахуємо радянські “хіти” на кшталт “Страны огромной”, то їх виявиться менше, аніж тих пісень, які були написані українцями після 24 лютого. І це при тому, що, як ти слушно кажеш, дійсно були конкретні ідеологічні замовлення.

– Тобто зараз, виходить, російська пропаганда навіть і цього не замовляє?

– Ну, вони ж навіть не називають війну війною… У них іде “спецоперація”. Як її можна заримувати? Я у перші дні війни підписалась на якісь російські пабліки, щоб розуміти тамтешні настрої, але потім все це просто повидаляла. І які у них зараз наративи, про що вони думають, що пишуть – я всього цього не знаю і не хочу цим забивати голову.

Одна справа, коли людина йде захищати Батьківщину, а інша – коли людина пре на чужу землю і намагається її захопити. Навіть про Афганістан, який зараз викликає мільйон питань…

– …Та які там питання, така ж інтервенція…

– …Про Афганістан все ж співали якісь пісні. Але зараз і цього немає.

Читайте також:
І це вкрали: мелодія пісні “Вставай, страна огромная” виявилася творчістю УНР 1919 року

“Це непросто – написати пісню, яку знатимуть усі”

– Україна переживала чимало переламних моментів, і всі вони супроводжувалися піснями: або написаними спеціально до такого моменту, або такими, які почали сприйматися як їхня складова.

Неофіційною візитівкою “України без Кучми” поряд із гімном УНА-УНСО стала пісня Вакарчука “Вставай, мила моя, вставай”. Музична емблема Помаранчевої революції – це, звісно, “Разом нас багато”. Революція гідності додала свого до пісенного спадку, і в першу чергу тут спадає на думку трагічна “Пливе кача”…

Але які різні долі у всіх цих творів. “Мила моя” згадується в контексті творчості Вакарчука, а з Кучмою вона втратила будь-який зв’язок, пісня “Гринджолів”, як на мене, забута зовсім, а відома щонайменше з 1940-х років “Пливе кача” набула особливого, глибинного сенсу. Як ти думаєш, що буде з нинішніми піснями про війну? Яку кількість їх ми будемо згадувати після перемоги?

– Чесно кажучи, я не знаю. Ми взагалі не готові дати оцінку нинішнім подіям. Ніхто нічого подібного у світі не переживав. Бо ніколи ще не було війни такого масштабу в реальному часі.

– Маєш на увазі вимір соцмереж?

– Так. “Азовці” звертаються до світу онлайн… Це так сильно, так потужно – нічого подібного раніше не ставалось, і жодні порівняння тут не мають сенсу.

Просто є пісні, які пишуться на великому надриві. Ти от згадала “Вставай, мила моя, вставай” – на мою думку, пісні “Океану Ельзи” завжди були і є дуже сильними. Тут і “Моя маленька незалежність”, і “Я не здамся без бою” – ці пісні могли писатися зовсім не до тих подій, під час яких потім згадувалися.

А “Брат за брата” Kozak System? А Чубай?.. В часи великих потрясінь пасіонарні пісні набувають нового дихання, і байдуже, як давно вони були написані.

Але що з ними буде далі – цього зараз ніхто не скаже.

– Пасіонарність – пасіонарністю, але щоб пісня легко співалася, наспівувалася, що їй потрібно, крім емоцій? Простота у виконанні? Щоб відтворити міг будь-хто, без слуху і без голосу? Щоб це не звучало так, як The Star-Spangled Banner?

– А знаєш (сміється), я якраз можу заспівати гімн Америки. Колись виконувала його у присутності Карлоса Паскуаля (Надзвичайний і повноважний посол США в Україні у 2000-2003 рр. – “Н”).

Але, повертаючись до пісень: не можу сказати, що, наприклад, у гурту “Один в каное” прості пісні, прості тексти. Але деколи для того, щоб твою пісню співали всі, вона має бути і лаконічною, і небанальною, і мати ідею та думку. Це непросто – написати пісню, яку знатимуть усі.

Читайте також:
“Моє серце – сталь, моя кров – Азов!” Kozak System записали нову пісню про захисників Маріуполя

Чому не варто обурюватися “неправильному” виконанню “Червоної калини” Хливнюком

– Марічко, розкажи про колег, які на фронті. Хто з музикантів пішов “на війну” – в ЗСУ, ТрО, Нацгвардію тощо? Про Андрія Хливнюка ми всі знаємо…

– Таких насправді багато. З тих, кого я знаю особисто: в “Карпатській Січі” воює Юрко Юрченко з “Юркеша”. Воює Віталій Кириченко, лідер гурту “Нумер 482”. Призваний і воює Сашко Положинський, а також лідер гурту Kozak System Іван Леньо (він ще й проводить концерти по збору коштів для ЗСУ). Тарас Компаніченко воює, Сергій Фома з “Мандрів”, Сергій Василюк із “Тіні сонця”, Віктор Бронюк (ТіК).

Ці люди – люди справжніх цінностей, вони такими були й до війни, коли панувала попса. Не про всіх із них як воїнів відомо широкому загалу, але вони просто не піаряться.

Взяти хоча б Тараса Компаніченка. Коли він приїздив до Варшави, я слухала його, і клубок стояв у горлі. Не можу навіть висловити, яка він цінність для країни. Він і його творчість, його козацькі пісні минулих століть. Це людина, яка на собі тягне все, яка має чотирьох дітей – і все одно пішла воювати.

А дівчата наші переважно займаються волонтерством, збирають кошти. Оксана Стебельська (співачка, керівник мистецьких проектів “Українські Барви” та “BarvyProject” – “Н”), наприклад, зараз у Німеччині. Із кимось я перетинаюся в Польщі, якщо туди треба перевезти гуманітарний вантаж – ми всі не концертувати за кордон поїхали, а допомагати. В цьому плані дуже допомагає Соломія Чубай, вона ну дуже велика молодчинка. 

– А хто, навпаки, втік – слідом за Лорак та Повалій?

– Ні, ну Лорак та Повалій – це взагалі екстраординарна ситуація. Вони і були в Росії, й там і лишаються. Від них я жодного слова про Україну не чула. Та сама Світлана Лобода бодай приїхала сюди і допомагає фінансово. Можна по-різному до неї ставитися, але знаку рівняння між нею та Лорак немає.

Найгірше для мене те, коли зраджують свої ж. Бо навіть росіяни інколи проявляють якусь там позицію – бодай у вигляді політичної еміграції за кордон.

– Українці теж вміють дивувати. Наприклад, коли Хливнюк заспівав “Червону калину” й зробив із неї фактично гімн “великої війни”, дехто, замість порадіти, почав розгромно його “критикувати” за “зіпсовану мелодію”…

– І де все це почалося? У фейсбуці! А фейсбук – це “диванна сотня”, якій завжди є, про що поговорити. Якщо ти раптом маєш якусь свою думку, на тебе тут же налетять юзери, які будуть доводити, що ти думаєш неправильно.

Так, “Червона калина” – вона трохи складніша за її виконання Хливнюком. Я б її співала по-іншому. Але ж

народна пісня – вона тому й народна, що кожен вносить щось своє.

Це по-перше. По-друге, зараз йде війна, Хливнюк заспівав “Калину” на блокпосту спонтанно, взагалі не думаючи, який це матиме резонанс. Хіба тут є привід його довбати?

А по-третє, як би він її не співав, але саме завдяки йому ця пісня підірвала світ. Хіба цього мало?

Я скажу так: кожна людина сконцентрована передусім на собі, кожній людині хочеться висловлюватися контраверсійно, щоб привертати увагу. Але чи багатьох із цих диванних критиків відзначив Pink Floyd?

– Та, власне, й Pink Floyd від критиків теж влетіло, бо й вони виконували “Калину” не так, як треба…

– І не дивно: чим більше величина, тим більше на неї нападів. Але читати про це, звісно, дуже неприємно.

Хоча й особливо звертати уваги на такі нападки теж не треба. Мені, наприклад, писали, що у мене рот кривий, і тут необхідна пластична операція, бо на мене неможливо дивитися. У мене дійсно один кутик дивиться вверх, інший – вниз, така вже особливість обличчя…

Під час концерту у Варшаві

– Останнє запитання – про Польщу. Чи пробуджується там інтерес до нашої пісні? От саме до пісні, музики, а не до війни?

– Передусім скажу, що Польща вчинила гуманітарний подвиг в ім’я України, і поляки у більшості своїй дуже тепло, дуже трепетно поставилися до українців, незважаючи на нашу непросту історію. Історія польсько-українських взаємин ще в минулому році обговорювалася дуже гаряче, і ми це знаємо… І хоч цей процес ще, напевно, триватиме, стосунки ніби обновилися.

І так, наша музика, наша пісня справді викликає цікавість. Адже у нас так багато спільного – візьмемо хоча б пісню “Гей, соколи”, яка має і польський, і український аналог. Я люблю знаходити такі паралелі. І намагаюся включати їх у свої програми на польському радіо, щоб і наші діти, і польські розуміли пісні одне одного та відчували цю єдність.

Буквально за пару днів до мого від’їзду до мене прийшли з Рolskie Radio Dzieciom – вони захотіли брати мої програми, які досі виходили на Українській службі Польського радіо. І знаєш, для мене це величезний особистий здобуток, бо зробити в Польщі українську дитячу пісню цікавою не лише для своїх, але й для поляків – тут я ставлю собі “плюсик”.

Читайте також:
ЗСУ презентували пісню про Чорнобаївку. ВІДЕО


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.