автори: Дмитро Лиховій,
Леся Шовкун
фото “Новинарні“, з Архіву нацпам’яті,
Національної бібліотеки ім. Вернадського
та інших відкритих архівних джерел
Я визрів і прозрів — мені нема неволі
І слово не вмира на зімкнутих вустах.
Душа моя живе, неначе вітер в полі, —
Крилатим немовлям шугає по світах.
Я бачу крізь сонця — я так далеко бачу,
Що байдуже мені до всіх моїх скорбот.
У горі не стогну, в розпуці не заплачу
І скреготом зубів не закривавлю рот.
Я страх відкинув геть, байдужий став до болів.
У грудях миготять зірниці потайні.
Колись я в світі жив. Тепер, позбувшись волі,
Я цілим світом став…
І світ живе в мені.
Микола Руденко, 13.02.1977 (через тиждень після арешту)
У день столітнього ювілею Миколи Руденка з’ясовуємо, що на його честь названо вулиці в Дніпрі й Полтаві та… гімназію “Культури здоров’я” в селищі Біле, сусідньому із смт Юр’ївка Лутугинського району Луганської області, де Руденко народився.
У чому підвох? Адже Руденко – Герой України, видатний український письменник, філософ, дисидент, правозахисник, перший голова Української гельсінської спілки, борець за незалежність, шевченківський лавреат. Та річ у тім, що рідні краї “буржуазного націоналіста” Руденка – зараз це територія ОРЛО. А повна назва навчального закладу, затверджена окупаційною владою 2015 року – “государственное бюджетное образовательное учреждение ЛНР “Беловская гимназия “Культуры здоровья” имени Николая Руденко Лутугинского района”.
До війни в цій школі був музей Руденка – єдиний в Україні. Чи існує він зараз? Якраз на свято Миколая “Новинарня” додзвонилася до Білівської гімназії й дізналася.
“На жаль, ні. Тому що ми ж тепер територія не підконтрольна Україні. Тому поки тимчасово музей ми не використовуємо. Традицію і матеріали зберігаємо, але ви ж розумієте… Офіційно музей не діє… Так, гімназія й далі носить ім’я Руденка. Але музей тимчасово працювати не може”, – розповіла нам одна з представниць адміністрації.
“Чи згадуємо і вшановуємо 100-річчя Руденка? Слухайте, я живу на території, яка називається “ЛНР”, і якщо про це говорити, можуть бути нехороші наслідки… Я б вам могла багато чого розказати, але… Не буду. Нічого ми не відзначаємо. Поки ні”, – сказала вчителька. Її голос з плином несподіваного діалогу з редактором “Новинарні” чим далі ставав усе більш схвильованим.
Можливо, колись ми продовжимо цю розмову. Адже питання залишаються. Зокрема й про те, як реінтегрувати населення нині окупованих регіонів Донецької та Луганської області в українське суспільство, якщо окупанти вже сім років насаджують ідеологеми про “окремий народ Донбасу”, його єдність із Російською Федерацією та підігрівають ненависть до всього українського.
Але Донбас – це Україна, і жителі Донбасу – українці, були, є та будуть. Адже стати свідомим українцем ніколи не пізно.
Як доказ – життя Миколи Руденка.
Він з’явився на світ у родині шахтаря 19 грудня 1920 року. Незабаром почався перший із трьох великих голодоморів в Україні – і малюк накричав собі грижу, намагаючись випросити молока з порожніх материнських грудей.
“Так я й пішов у життя – від одного голоду до другого. Через десять років почався Голодомор 1932-1933 років, потім – блокадний Ленінград, у якому я воював. Наступний – після війни, 1946-47-й рік. Так складалися моє дитинство і молодість”, – розповідав Руденко.
Усвідомлення, хто саме винен у цих голодоморах, що спричинили загибель мільйонів людей, прийшло до нього набагато пізніше.
Свій шлях нагору Руденко почав як поет-соцреаліст. У 1937-му здобув перше визнання свого таланту: переміг на всеукраїнському конкурсі, що давало змогу після школи без іспитів вступити в Київський університет та отримувати стипендію. Втім, коли Микола через два роки на “відмінно” закінчив “шахтарську” десятирічку, ситуація змінилася, і на українську філологію Руденка не взяли. Навіть за підтримки поета Леоніда Первомайського, який запримітив хлопчину на конкурсі, Микола зміг пробитися лише на російський філфак. Підтримка української мови на Донбасі не вписувалося в кремлівську політику зросійщення сходу України.
“Вся біографія Миколи Даниловича є свідченням того, що Донбас – це українська земля. І не тільки його біографія. Донбас дав Україні Олексу Тихого, Івана Дзюбу, Івана та Надію Світличних, Василя Стуса, Юрія Липу, і це далеко не повний список, – говорить в інтерв’ю “Новинарні” правозахисник Мирослав Маринович, соратник Руденка по УГГ. – Це без сумніву український край! Його біда в тому, що поряд з українськими родами, які віддавна жили на цій землі, в радянський час туди зумисне переселяли людей з Росії”.
Проте Донбас боровся за свою українськість. “Ще у 1923-29 роках, працюючи на заводі в Донецьку, я бачив повну зрусифікованість. Української мови не було. Більшість говорила з шаленим українським акцентом, вживали багато українських слів, але говорили російською. І от через майже пів сотні літ відбувається чудо українського відродження цілого краю. Це яскраве свідчення невмирущости нації. Нація, що витримує страшенний русифікаційний тиск і родить таких людей, як Тихий, Стус, Руденко, доб’ється повної суверенности”, – писав у 1970-х відомий правозахисник генерал Петро Григоренко.
“Трагедія цього краю в тому, що його демографія була штучно змінена. І головну скрипку на Донбасі принаймні сьогодні ведуть люди не українського поля”, – констатує Маринович.
Він згадує, як приїздив на Донбас одразу після Революції гідності, за кілька тижнів до приходу сепаратистів. “Там проходив фестиваль української культури й літератури, і я ним був просто захоплений, – пригадує нинішній проректор Українського католицького університету у Львові. – Тобто насправді український Донбас існував ще буквально напередодні війни”.
Ім’я Миколи Руденка, присвоєне гімназії в селищі Біле – один з українських маркерів навіть під окупацією.
Можна б подумати, що нинішні господарі Лутугинського району та ОРЛО просто не знають, хто такий Руденко. Але насправді місцевим мешканцям добре відома безкомпромісна позиція визначного земляка: зіштовхнулися з нею в 1990-х, коли Микола Данилович приїхав на малу батьківщину після багатьох років відсутності через заслання й депортацію з СРСР.
Микола Руденко з дружиною Раїсою, початок 2000-х
“Він був страшенно щасливий! Я зустрічала його тоді як голова селищної ради”, – розповідала газеті “Урядовий кур’єр” 2011 року на той час директорка Білівської школи-гімназії Ніна Перевертнюк. Натомість дружина пана Миколи, Раїса Руденко, пригадувала про той візит дещо інші подробиці. За її словами, керівники села та школи, зустрівши дорогого гостя хлібом-сіллю, приголомшили Миколу Даниловича фразою: “Надєємся, ви нє будете нас здесь за мову агітіровать!” Руденко відреагував категорично: “Дякую за прийом, до побачення”.
По смерті визначного земляка Перевертнюк хвалилася відкритим у школі музеєм Героя України і розповідала про великі плани: встановити пам’ятну дошку Миколи Руденка, запрошувати на екскурсії школярів з усієї Луганської та сусідніх областей, поповнити шкільну бібліотеку українськими книжками…
Це було за президента Ющенка (Руденко помер у 2004 році, гімназія отримала його ім’я у 2005-му). А ще за десять років та сама Ніна Перевертнюк уже розповідала “ЛНРвській” пресі про жахи “укронацистської окупації”.
До речі, колишня керівниця меморіальної кімнати-музею Руденка, вчителька української мови Ірина Жильцова, працює в Білівській гімназії й досі. Щоправда, значиться вже просто “вчителем літератури» (української як предмета в школах так званої “ЛНР” немає).
Читайте також:
В “ЛНР” позбавили українську мову статусу державної
Гімназія імені Миколи Руденка під владою так званої “ЛНР” і зразок новин на її сайті
Мабуть, можна лише порадіти з того, що всього цього “трешу” не застав Руденко. Щоправда, сам він упродовж життя також зазнав кардинальної зміни поглядів. Однак нічого спільного з “флюгерством” ця світоглядна трансформація не мала.
До 36 років Микола Руденко щиро вірив в ідеали Компартії, більше того – був запеклим сталіністом. Член КПРС, шанована людина, успішний письменник із чотирикімнатною квартирою в центрі Києва, машиною з водієм та іншими привілеями, він без вагань відмовився від усього цього. Коли виявив, що помилявся.
Та спершу були фронти Великої вітчизняної. В університеті Руденко провчився якихось два місяці – пішов до війська. Для цього донбасівець приховав від медкомісії, що геть не бачить на одне око (в дитинстві під час хлопчачої бійки Миколі пошкодили зоровий нерв).
На початок війни він, попри юний вік, уже був кандидатом у члени КПРС – талановитого напівсироту висунули колеги покійного батька-шахтаря. І, мабуть, з огляду на такі заслуги, потрапив в елітний кавалерійський полк, який охороняв кремлівських господарів.
Микола Руденко під час армійської служби, 1940 рік
Але тепле місце в Москві Руденка не влаштовувало, він рвався на передову. Засипав командування рапортами і таки свого добився: його відправили на Ленінградський фронт.
Руденко служив політруком роти, коли отримав важке поранення розривною кулею. Всупереч прогнозам лікарів, Микола одужав, заново навчився ходити. Хоч й довелося рік провалятися в госпіталі в умовах блокади Ленінграда.
Микола навіть знову просився знову на фронт, але медкомісію обійти не вдалося, і до кінця війни він служив політруком у прифронтовому шпиталі.
Ветеранські регалії, ордени й медалі згодом не раз ставали для Руденка “пом’якшувальними обставинами”. А глибока рана від кулі “дум-дум” залишалася “особливою прикметою” навіть у “політичній” кримінальній справі кінця 1970-х.
Сторінка “анкети арештованого”, 1977 рік
Повернувшись до Києва після Перемоги, Микола видає збірку поезій “З походу”, здобуває симпатії критиків та схвальні відгуки колег. Його приймають у Спілку письменників України, де колишній політрук-фронтовик обіймає посаду секретаря парткому.
Однак Руденко починає проявляти принциповість: відмовляється давати “на замовлення” негативні характеристики на репресованих колег, зокрема, звинувачених у “космополітизмі” єврейських письменників.
Микола Руденко: виступ на зібранні письменників УРСР
Нагорі впертого парторга взяли на олівець. Та попри все, він залишався переконаним комуністом. Аж доки, за словами самого Руденка, “світ не перевернувся”: відбувся ХХ з’їзд КПРС, на якому Хрущов розвінчав культ особи Сталіна.
“Хрущов показав тільки невелику частку злочинів Сталіна. Але мене – вірного сталінського солдата, вірного політрука – це вдарило так, що я довго не міг отямитись”, – розповідав згодом Микола Данилович в інтерв’ю Першому національному телеканалу.
Руденко зробив для себе висновок, що таке велетенське зло не може походити виключно від однієї людини. Він припустив: хиба криється в самій ідеології, на якій будується Радянський Союз. Засів за книжки, проштудіював “Капітал” та інші доступні праці Карла Маркса. І після цього дійшов висновку, що теорія Маркса про додану вартість – величезна помилка. Адже насправді додаткова вартість створюється не з додаткової праці робітника, а з сонячної енергії, поєднаною з працею селянина і його худоби на землі.
“Вона має характер додаткової енергії, яка вливається в суспільство і є по суті енергією прогресу. Іде ця енергія з космосу, від сонця – через землеробство, через злаки… Ми кидаємо в землю одну зернину кукурудзи – а в качанах одержуємо сотні. Земля у сто разів помножує нашу працю! От і виходить, що селянин харчується сам, харчує свою родину – і в нього ще є той лишок, який він вивозить на ринок. Це і є енергія прогресу!” – пояснював Руденко.
Свою теорію він виклав у праці “Енергія прогресу”, яка потім широко розповсюджувалася самвидавом та за яку був уперше арештований.
Перші дві сторінки допиту Миколи Руденка в прокуратурі Києва. Квітень 1975 року
Та першим ділом, як усе ще вірний комуніст, Руденко повідомив про своє “відкриття” в ЦК – щоб там розплющили очі на свої помилки й почали рятувати державу.
Як нескладно здогадатися, все завершилося виключенням Руденка з партії і Спілки письменників, переслідуванням і, зрештою, ув’язненням.
Втім, спершу була божевільня. Через каральну психіатрію проходили багато радянських дисидентів, більшість із яких туди запроторювали взагалі без найменших підстав. Натомість підстави засумніватися в нормальності Руденка в якусь мить з’явилися навіть у його рідних.
Письменник Микола Руденко
Микола Данилович, який доти вважав себе атеїстом (принаймні саме так він описує все це в своїй “Метафізичній поемі”) пережив грандіозне релігійне одкровення. Було це 12 серпня 1963 року – ця дата назавжди закарбувалася в його пам’яті як “нове народження”. Сім’я Руденків була на своїй дачі в Кончі-Заспі. Тодішня його дружина й діти посідали снідати, а Руденко розмірковував над своєю “формулою сонця” (згодом він видасть художній роман із такою назвою, де зобразить цю формулу графічно й навіть математично).
Тим часом я спинивсь на розрахунку:
Продукт сукупний має п’ять частин.
За логікою шикувалось струнко:
Ісус Христос…
І п’ять Його хлібин.
Адже ж не золото в основі —
Злаки!
Зерно й солома, їжа для людей
Та для тварин…
З’явилися ознаки
Порушення усталених ідей.
Ознаки катастрофи.
Помирала
Система ціла. Йшов над нею суд.
Я розумів: звичайно, що до рала
І до землі додати треба труд.
Проте леміш, чепіга та підкова
Не родять хліба.
Суть у землі, воді…
Отож заклята вартість додаткова —
Насправді тіло Боже…
І тоді…
Не знаю як —
Та розказати мушу
Пригоду несподівану оту:
Шість крил вогненних підхопили душу
І понесли в небесну повноту.
У цих рядках із “Метафізичної поеми” – і Руденкова теорія про сонячну енергію як основу економіки, і розповідь про його осяяння. У своїх спогадах “Найбільше диво – життя” Микола Данилович називає його “зустріччю з Пантократором” – Світовим Розумом.
“Шість вогненних крил” носили його глибинами Всесвіту три дні, відкриваючи істини, які потім філософ і письменник намагався донести до людства. “Усе, що я переживав упродовж 12-15 серпня 1963 року, я гарячково накидав на папір у той самий час, коли мене палив Космос. Правду кажучи, я не випускав з рук олівця й паперу цілих три доби”, – пише Руденко у спогадах.
Що це було? Складно сказати. Мабуть, можна зрозуміти дружину Євгенію, яка відреагувала на розповідь Миколи з тривогою. А в КДБ радо вхопилися за таку чудову можливість оголосити інакодумця божевільним.
Для початку Руденка запроторили в психоневрологічний госпіталь для інвалідів війни, де, за планом, йому мали видати довідку про проблеми з психікою й потребу в глибшому “лікуванні”. Проте фахівці видали висновок, що за їхнім профілем письменник цілком здоровий.
“На щастя, і завідуюча цього психоневрологічного госпіталю, й лікарі-психіатри були євреями. А саме єврейська частина психіатрів не погодилася з московською школою психіатрів [щодо застосування каральної психіатрії]. Я не бачив жодного психіатра-єврея, який би поставив свій підпис під діагнозом психічної хвороби здоровій людині”, – згадував Микола Данилович.
Микола Руденко, 1990 рік
Письменник постановив, що економічних теорій насправді дві, і вони сконструйовані дилетантами. Він порівняв ці теорії з деревами. Одне дерево, життєдайне, посадив французький лікар Франсуа Кене, друге, смертоносне – шотландський викладач риторики Адам Сміт. “Я не хочу ні в чому звинувачувати цього світлого чоловіка, Адама Сміта. Але чому під цим деревом, яке посадив Сміт, виросли отруйні мухомори марксизму?” – запитував Руденко.
Хай там як, а після того “космічного досвіду” його життя змінилося назавжди.
“Пантократор сказав цілком ясно: земельні ресурси радянської імперії вичерпаються десь у роки 80-ті, а зараз лише початок 60-х. Мабуть, мене зрозуміють лише тоді, коли настане економічна катастрофа, причину якої належить пояснити. Тоді знайдуться в мене слухачі й читачі. А поки що ніхто не зважить на мої похмурі пророцтва”, – писав Руденко, який із поета перетворився на фантаста, філософа, економіста-самоука.
Щоб обійти цензуру, він включив свої умовиводи як розділ до роману “Остання шабля”.
Зрештою, як і передбачив Руденко, наприкінці 1980-х почала руйнуватися Радянська імперія.
А від екологічної катастрофи тепер потерпає увесь світ.
Саме зараз ідеї Руденка виявилися на часі.
“2012 року в тижневику «Франкфуртер рундшау» вийшла стаття німецьких експертів під назвою «Людство потребує майже дві планети». Вони пишуть про те, що Німеччина, якби перенести її стандарти на пересічного землянина, матиме в результаті потребу в ресурсах, яку можуть задовольнити дві планети. Тобто якби всі земляни жили так, як німці, то їм би потрібні були дві такі планети, як Земля. А якби як американці – планет знадобилося б уже чотири. Наразі Землю від загибелі рятує те, що поряд з економічно розвиненими державами існують такі країни, як Нігерія чи Монголія. Але ми обкрадаємо власних і загальнолюдських нащадків, коли так витрачаємо. Ось тут необхідно звернутися до того, про що, власне, в Руденка йдеться в його «Енергії прогресу», – зауважує в інтерв’ю “Новинарні” доктор економічних наук, професор КНЕУ, голова Наукового товариства імені Сергія Подолинського Володимир Шевчук.
Професор Володимир Шевчук із книгами Миколи Руденка. Фото: Новинарня
Ініціював створення цього товариства саме Микола Руденко. Він виявив, що про сонячну енергію й аграрну сферу як рушій прогресу за сто років до нього писав ще один визначний і недооцінений українець – Сергій Подолинський із Полтавщини (1850-1891). Який також випередив свій час.
“Є такий напрям сучасної економічної думки – екологічна економіка. Ecological economics. Вельми прогресивна, треба сказати. І в них там є дванадцять подвижників, зокрема нобелівський лауреат. Так от: першим вони поставили Сергія Подолинського. Єдиного українця. Який жив за сто років до створення цієї науки”, – наголошує професор Шевчук.
Сергій Подолинський
Руденко бачив Подолинського “серед економічних геніїв світу” і, фактично, по-своєму розвивав його вчення фізичної економії.
Наукове товариство імені Подолинського, де Микола Руденко був почесним головою, збирається щороку, щоб вшановувати обох своїх натхненників. Як і Руденко, члени товариства намагаються донести теорію про “живу енергію” до державного керівництва вже незалежної країни. Втім, теж марно. Та й в економічному університеті фізичну економію не вітають – професор Шевчук може згадувати про неї на лекціях хіба в розділі “інші теорії”.
Одні вважали Руденка ненормальним, а інші – небезпечним, а дисиденти, антирадянщики та деякі дипломовані науковці сприйняли ідеї фантаста-економіста без вищої освіти з великою цікавістю. Зокрема, його підтримав академік Андрій Сахаров. Так колишній політрук і сталініст почав входити в дисидентське середовище, а за ним назирці ходило КДБ.
У Москві Сахаров залучив Руденка до радянської групи правозахисної організації “Міжнародна амністія”, що завершилося для Руденка першим арештом. Статут цієї організації забороняє критикувати власну державу, тож учасники групи займалися критикою будь-яких режимів, окрім власного. Але навіть відозви на адресу керівників Бахрейну та Югославії видалося радянській владі небезпечними, і Руденка заарештували. Що вже казати, якщо згодом до його кримінальної справи про “антирадянщину” підшивали вірші з найлегшими афористичними натяками на критику когось “нагорі”.
Першого разу Руденкові пощастило – наближалася амністія з нагоди 30-річчя Перемоги, і його, як заслуженого фронтовика з пораненням, випустили на волю.
Але так само, як поет і письменник Руденко не міг не писати, тепер правозахисник Руденко вже не міг не боротися за права людини.
Після звільнення він пише величезного відкритого листа генсеку ЦК КПРС Брежнєву. І в цьому листі, і в багатьох інших відозвах Руденко наголошує, що Україна – суверенна держава, член-засновник ООН із власними законами.
Фотокопія листа Миколи Руденка Леоніду Брежнєву з емігрантського журналу “Сучасність”
На зламі 1975-1976 років була створена Московська гельсінська група, і Микола Данилович цією ідеєю зацікавився. Йшлося про те, щоб змусити СРСР виконувати Гельсінські угоди щодо дотримання Декларації прав людини, під якими радянське керівництво вимушено підписалося.
Ідею створити таку групу також і в Україні запропонував генерал-дисидент Петро Григоренко. На той час вони з Руденком уже близько товаришували.
“До мене прийшла людина, від якої так і линуло тепло. До сьогодні у мене в очах присадиста кремезна постать, широке, типово українське селянське обличчя і добра соромлива усмішка, з якою він простягнув мені руку і сказав: Микола Руденко”, – так описував Григоренко їхню першу зустріч.
Микола Данилович сам підібрав перший десяток учасників УГГ. Окрім нього самого та Григоренка, в групу увійшли Олесь Бердник, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Ніна Строката та Олекса Тихий.
Голова УГГ Микола Руденко і вся Українська гельсінська група, фото 1970-х років.
Колаж “Новинарні“
Кому очолювати нову структуру, сперечалися недовго. Григоренко, хоч і був ініціатором, мешкав у Москві, тож його кандидатура відпадала, а решта учасників були або маловідомі широкому загалу, або надто радикальними за політичною спрямованістю чи іншими поглядами. Відомий письменник Руденко, який уже засвітився в “Міжнародній амністії”, мав воєнні заслуги й до всього був старшим по віку, підійшов ідеально.
“Він був дуже ефективним головою Групи.
Перелік документів – меморандумів, звернень до світової спільноти, оглядів прав людини тощо, які підготував Микола Данилович, просто вражає”, – наголошує в інтерв’ю “Новинарні” один із членів-засновників УГГ Мирослав Маринович.
Відомий правозахисник розповідає про обережність Руденка, який розумів, що за кожним із них пильно стежить КДБ. Тож усі важливі розмови відбувалися під час прогулянок на свіжому повітрі. А сам Маринович навіть потрапив під підозру щодо можливого стукацтва, коли вирішив поцікавитися, що робити решті членів групи, якщо Руденка заарештують.
За порадою дружини, секретарки УГГ пані Раїси Руденко (яка, на відміну від попередніх жінок, стала Руденкові ще й відданою соратницею), Маринович написав голові листа.
“Але припустився однієї помилки: написав, що ми з Миколою [Матусевичем] хотіли б знати, куди в разі чого звернутися, бо ж не знаємо цієї «дисидентської кухні». І оце «дисидентська кухня» й моє бажання дізнатися конкретні адреси, одразу викликало в Руденка підозру, що ми агенти КДБ!” – тепер уже з посмішкою розповідає пан Мирослав.
Хоча тоді йому було не до сміху, адже Руденко всім оголосив, що відтепер обидва молодики під підозрою, і це одразу розначилося на ставленні до них з боку колег.
Мирослав Маринович під час інтерв’ю
“Помирилися” вже через кілька років в ув’язненні. Руденка заарештували серед перших – так, що навіть дружина не знала, куди він зник. Лише коли її саму викликали в суд як свідка, Раїса довідалася, що чоловіка судять не в Києві, де прописаний і працює, а в Дружківці на Донеччині. Таким чином влада хотіла уникнути розголосу, адже до діяльності УГГ вже була привернута пильна увага Заходу.
Торік у будівлі позавідомчої охорони біля Дружківської міськради, де у 1977 році утримували Руденка й затриманого одночасно з ним Тихого, відкрили Музей спротиву українського Донбасу окупаційним режимам. Під час захоплення міста бойовиками “ДНР” 2014 року тут були “підвали”, де катували і вбивали людей.
Музей спротиву українського Донбасу окупаційним режимам в місті Дружківка. Фото: Донецький обласний краєзнавчий музей
Миколу Руденка засудили до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за “антирадянську агітацію і пропаганду”. Твори колишнього комуніста були кваліфіковані як “наклеп на радянську владу” й вилучені з продажу та бібліотек.
Через кілька років арештували й Раїсу Руденко, присудивши на два роки менший термін. Але спершу вона встигла передати за межі СРСР кілька творів чоловіка: він писав їх у концтаборі на цигарковому папері й передавав під час побачень.
Микола і Раїса Руденко на засланні на Алтаї, 1987 рік
“Коли на заході вийшла збірка його табірних віршів, КДБ розлютилося. Раніше Микола Данилович як інвалід 2-ї групи міг не працювати – фронтове поранення взагалі не дозволяло йому виконувати роботу сидячи. А після цього групу інвалідності з нього зняли й примушували виконувати саме ту роботу, яку він фізично не міг – не яму копати, скажімо, а щось таке, для чого треба сидіти за столом. А за невиконання норми постійно карали”, – пригадує Мирослав Маринович перебування в табірних зонах у Росії.
Інші політв’язні оголошували на захист Руденка акції протесту й навіть голодування, нагадували табірній адміністрації про те, що поранення він отримав на фронтах боротьби за радянську батьківщину, – та все марно.
Руденко відбув усі сім років позбавлення волі та чотири з п’яти років заслання на Алтаї. На той час уже почалася перестройка, і Горбачов за проханням Сахарова на рік скоротив подружжю Руденків термін заслання. Микола Данилович і Раїса Панасівна виїхали до ФРН, далі – у США. Не з власної волі. Були депортовані, позбавлені радянського громадянства.
Перша шпальта газети Ukrainian Weekly зі статтею про приїзд Миколи й Раїси Руденко до США, 1988 рік
“Руденко, напевно, ніколи не мріяв про еміграцію. Були такі політики, дисиденти, які хотіли емігрувати. Він цього не хотів”, – каже головний редактор “Історичної правди” Вахтанг Кіпіані, який добре знав правозахисника.
Із Джерсі до Києва Руденки повернулися, як тільки з’явилася можливість – у 1990-му.
Микола Руденко на зустрічі з президентом США Рональдом Рейганом (перекладачка – майбутня дружина Віктора Ющенка Катерина Чумаченко)
Миколу Руденка добре знали на Заході й надзвичайно поважали в дисидентському русі, до його економічних і космологічних теорій з цікавістю ставилися фахівці, йому тиснув руку президент США Рональд Рейган, а президент Леонід Кучма у 2000 році, з нагоди 80-ліття, присвоїв йому звання Героя України. Утім, ця неординарна й багатогранна фігура залишається відверто недооціненою на Батьківщині.
“Руденко – це справді, без перебільшення непересічна постать, – наголошує Вахтанг Кіпіані. – Дисидент, що взагалі несхожий на дисидентів, якими ми їх собі зазвичай уявляємо. Він виглядав не так. Він говорив не так. Він був зовсім не політичний в особистому спілкуванні. І водночас він був справжнім дитям свого регіону, Донбасу, і свого часу. Він не боявся говорити, що був сталіністом і комуністом, який помилявся і визнав свої помилки.
Це був справжній філософ, який мислив категоріями, придумував концепції, народжував ідеї.
Як часто кажуть, час філософів минув. Мабуть, тому він не став зрозумілий суспільству.
Кому були потрібні ідеї, як побудувати ефективну економічну модель, коли йшлося про тотальне «купи-продай», розграбування народної власності, власне збагачення? Тому він писав для майбутнього”.
Про те саме говорить і Мирослав Маринович: “Я не хочу сказати, що кожне слово, написане ним, є сакральним. Скажімо, сьогодні «Енергію прогресу» деякі мої знайомі читали і були дещо розчаровані. Але це ефект часу. Наприклад, коли Іван Дзюба написав свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація», вона просто прогриміла – її зачитували до дір. А сьогодні читаєш цю річ – і розумієш, яка вона наївна…”
Меморіальна дошка Миколі Руденку на знаменитому будинку “Роліт” (Київ, вул. Б. Хмельницького, 68), де жили десятки визначних українських письменників. Фото: Новинарня
Проте форма – це лише зовнішнє. Головне – думка.
“А глибинна ідея Миколи Даниловича є просто безцінною. Тим паче для аграрної України, яка виросла на землі, яка знає ціну землі. Я переконаний, шо якби українські економісти менше звертали уваги на якісь деталі аргументації, які їх відштовхують, а занурилися в глибинну ідею цієї теорії Руденка, вони могли б відкрити для себе дуже багато важливих речей”, – наголошує Маринович.
“Він був унікальним чоловіком. Видатний мислитель і правозахисник, філософ, космолог, економіст. Поет від Бога, який легко викладав у віршованій формі свою філософію чи космологію, і не менш талановито писав прозу, мемуари, наукові праці. Справжня людина Відродження”, – підсумовує професор Володимир Шевчук.
Фотогалерея:
Читайте також:
До 100-річчя Миколи Руденка в мережу виклали архівні документи про його арешт
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
