автор: Марина Ткачук
фото надані Іваном Сєкачем, відео авторки
Коли Іван із побратимами зі 110-ї механізованої бригади заходив в Авдіївку (а було це навесні 2022 року), в місті ще їздив громадський транспорт. “Те, що потім відбувалося з містом, на що його за два роки перетворила російська армія, — усе це змінювалося в мене на очах. Я бачив цю поступову руйнацію, наче кадри кіно, — пригадує офіцер. — Ось почалася масова евакуація — люди покидають Авдіївку, ось складається від вибухів будинок за будинком. І зрештою порожнє місто перетворюється на привида”.
Капітан Іван Сєкач — начальник служби зв’язків з громадськістю 110-ї ОМБр імені генерала-хорунжого Марка Безручка, яка обороняла місто Авдіївка під Донецьком протягом двох років. Аж до виходу звідти всіх українських підрозділів. Як пресофіцер Іван сотні разів коментував журналістам “стабільно складну ситуацію” в Авдіївці і з власного досвіду знає, через що довелося пройти бригаді під час оборони цих рубежів. Важкий шлях воїнів “стодесятки” Іван фільмував на передку. Так з’явився його документальний фільм, який показали по ТБ.
Іван Сєкач у 100 ОМБр
За фахом Сєкач — режисер. До великої війни працював на телебаченні, на ТСН, мав власний відеопродакшн. Але пішов воювати добровольцем у перші ж дні вторгнення.
“Режисура й армія — це дві мої професії, зараз вони поєдналися в одній справі. Але я вважаю себе більше творчою людиною, ніж військовою, і бережу в собі цю творчість. Тому після війни хотів би повернутися працювати у свою сферу”, — зізнається Іван.
Етнічний росіянин, Іван Сєкач розповів “Новинарні” про свій шлях у житті, творчості та на війні.
Відео:
“Моя сім’я — всуціль професійні військові: дід, батько, мати, сестра, — розповідає Іван Сєкач. — І я теж пішов тими ж слідами: вступив до Військового інституту Київського національного університету, навчався там на політолога.
Молодий Іван Сєкач в ЗСУ
Пішов служити, але швидко зрозумів, що армія — це не те, на що я хочу витрачати свій час, відчував себе там чужим. Відтак звільнився із лав ЗСУ і пішов працювати на телебачення. Згодом отримав ще освіту режисера”.\Іван Сєкач — етнічний росіянин, його батьки, бабусі й дідусі родом із Новоросійська.
Ваня Сєкач у дитинстві
“Я там (у Краснодарському краї РФ – “Н”) провів дуже багато часу — фактично все своє дитинство. Навіть один рік там до школи ходив. І тому знаю дуже добре, хто такі росіяни. Вони за своєю суттю — грубі й неосвічені люди. Якось у них все вибудувано алогічно, незрозуміло для нас. Наприклад, моя бабуся все життя ненавиділа американців. При тому вона перший раз у житті спробувала сир, коли перебувала в евакуації, і цей сир був саме американський. Бабуся добре запам’ятала його смак, але продовжувала ненавидіти все американське.
Про росіян я б сказав, що вони дещо недорозвинені в розумінні таких понять, як сенс життя і щастя. Бо вони криються в чомусь такому великому, недосяжному: у них може бути занедбаний двір, але вони пишатимуться тим, що росіяни перші полетіли в космос. Завдяки цьому й існують.
Іван Сєкач – режисер
Якось, пригадую, у Новоросійську ми пішли на екскурсію: із крейсера “Кутузов” зробили музей, де гідом працював його колишній мічман. І ось ми сидимо в кают-компанії, і він нам навалює про Крим: мовляв, “ми (росіяни) його ще повернемо”! А це 2004 рік. Я, такий, думаю: який Крим? Що він несе? Якийсь ідіотизм! От слово “ідіотизм” — це про них.
Існують якісь очевидні речі: нормальні люди прагнуть щастя, пізнають світ, будують його через творення. А вони, росіяни, — через деструктивність, через розруху, жорстокість. У них насилля в сім’ях, побутовий бандитизм — це норма. Ставлення росіян навіть до самих себе черстве. Відсутня емпатія. Ми це можемо бачити на прикладі “м’ясних” штурмів. Вони не рахуються з людським життям”.
Читайте також:
110-та ОМБр показала відео одного з найбільших штурмів Авдіївки
Коли почалася повномасштабна війна з Росією, Іван наступного ж дня прийшов до військкомату.
“Я думав, нам одразу роздадуть автомати і ми підемо захищати Київ, але натомість нас відправили на Яворівський полігон на навчання. Колись я там проходив стажування, ще у 2003 році, і це мені дуже не сподобалось. Я пообіцяв собі нізащо в житті туди більше не повертатись. Але так трапилося, що довелося знову туди поїхати. Серед тих хлопців я був єдиним, хто мав професійну військову освіту. Тож став командиром навчального взводу”, — згадує Сєкач свою весну-2022.
Іван Сєкач в ЗСУ
Там, на Яворівському полігоні, Іван уперше пережив ракетний обстріл і відчув, що таке бойові дії. Вижив завдяки щасливій випадковості.
“Там я зрозумів, що війна — це часто низка випадковостей. Ти можеш робити усе правильно, але, на жаль, фортуна буде не на твоїй стороні, і ти загинеш”, — каже офіцер.
Тоді Сєкач опинився у лавах 110-ї ОМБр. Оскільки свого часу служив офіцером-психологом, то був призначений на посаду заступника командира медичної роти з морально-психологічного забезпечення.
“І фактично того ж дня ми вирушили на фронт. Потягом. Їхали на війну, на Донеччину, у спальному вагоні”.
Іван Сєкач в Авдіївці
Іван добре пам’ятає, як вони заходили в смугу оборони Авдіївки. І як дорогою, в перший же день, загинуло п’ятеро їхніх хлопців — в автобус було пряме влучання.
“Нам насправді пощастило, бо на той час в Авдіївці стояла 25-та [повітрянодесантна Січеславська] бригада. І вона не одразу передала нам позиції — десь близько двох місяців хлопці разом із нами воювали, багато допомагали, прикривали як більш досвідчена бригада”, — згадує Іван.
Фактично бійці “стодесятки” тоді були ще геть необстріляні. Адже бригада — новостворена, її укомплектували за кілька тижнів від початку великої війни, 95% її складу — мобілізовані добровольці.
Іван Сєкач із побратимами 110-ї ОМБр
“Це дуже великий колектив надзвичайно цікавих людей. Бо я такі професії зустрічав, що годі й уявити! — ділиться враженнями Сєкач. — Ми якось прийшли отримувати броніки перед виїздом на фронт. Ходимо з одним офіцером, шукаємо, хто ж їх видає. А цей офіцер каже: “Я — поліцейський, слідчий, зараз все знайду”. І знайшов! Наша бригада — це зріз суспільства”.
Читайте також:
“Вампір” під Авдіївкою. Як працює реактивна артилерія 110 ОМБр. ВІДЕО
Спершу в бригаді бракувало людей для служби CIMIC (цивільно-військового співробітництва), яка займається зокрема транспортуванням загиблих.
“Оскільки я був у медичній роті, начмед бригади поклав на мене ці обов’язки — займатися загиблими, — розповідає Іван. — І мене на перший час додали до більш досвідченого “сіміка” з 95-ї бригади. Це, пам’ятаю, був перший день, коли я заїхав в Авдіївку — у місті вже тоді тривали потужні обстріли. Ми поїхали до авдіївської лікарні, до моргу. Коли туди зайшли, я побачив велику гору тіл. Це дійсно була така картина… Різкий запах… Але якось я внутрішньо все це сприйняв спокійно. Я розумів, що це тепер наше життя — воно ось таке!
Іван Сєкач на Авдіївському напрямку
Мене попросили перерахувати, скільки ж хлопців там лежить. Видно, так перевіряли, чи зможу я тут працювати. Порахувати загиблих було складно: я не міг пройти, навіть довелося наступати на тіла. Не в усіх були на місці руки-ноги… Ми вантажили загиблих бійців у рефрижератор. Перевіряли документи, телефони. З того часу я почав їздити в той морг в Авдіївці, возити наших загиблих. Досить важкий період — у нас попервах навіть пакетів для тіл не було”.
Один із найскладніших випадків, пригадує Сєкач — коли довелося забирати двох загиблих авдіївських дітей — сестричок 12-ти та 5-ти років…
“За дівчатками в морг приїхав їхній тато, не хотів мені віддавати тіла дітей, щоб я їх вивіз. А ще паралельно обстріл міста тривав. Емоційно тяжкий був момент…” — зізнається Іван.
Читайте також:
110 омбр про страту групи полонених в Авдіївці: росіяни погоджувалися евакуювати та обміняти поранених
Згодом система евакуації загиблих військовослужбовців налагодилася, потреба в роботі Івана на цій ділянці відпала. З огляду на його освіту і досвід, капітана Сєкача призначили начальником служби зв’язків з громадськістю — речником бригади. Вісім місяців разом із колегами на передовій Іван знімав документальний фільм про оборонців Авдіївки і присвятив стрічку “Воля або смерть” загиблим героям своєї бригади.
Іван Сєкач у 110 ОМБр
“Штурми, намагання оточити Авдіївку були постійні, — розповідає Іван про свою довгу ротацію в місті. — Були й наступи з численними колонами техніки, “м’ясні” штурми, були й спроби росіян потрапити в місто через міську каналізацію та систему труб. Росіяни рили підземні тунелі, кидали на убій смертників… Троє йдуть — їх убивають, але так вони намагаються вирахувати наші вогневі точки. Далі пішла тактика суцільних руйнувань, вогневий вал — так вони змушували нас відходити із зайнятих позицій”.
За цей час, каже пресофіцер, їхня бригада “сформувалася як особистість”.
“Вона стала, певною мірою, навіть легендарною — завдяки мужності та сміливості наших хлопців. Хоча насправді ми — звичайні люди, які хочуть зберегти свою країну”, — каже Сєкач.
Іван Сєкач у 110 ОМБр
Іван із побратимами фактично два роки прожив на Донбасі й жартує, що тепер може претендувати на донецьку прописку.
“Коли ми виходили з Авдіївки, я мав змішані почуття: наче два роки — це так багато, але вони так швидко пролетіли. І все одно я досі ловлю себе на думці, що все, що відбувається довкола мене — наче не по-справжньому. Якась паралельна реальність. Адже війна — це ненормальне середовище існування людини”.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
