автор: Марина Ткачук
відео автора та надані Людмилою Менюк
Ветеранка Людмила Менюк “Мальва” – із тих, для кого війна в Україні почалася 2014 року і хто заплатив у ній найвищу ціну. Молодший син Людмили одразу пішов добровольцем на фронт, служив у штурмовому батальйоні “Айдар” бойовим медиком. Загинув ще влітку 2014-го. А далі вже служити пішла мати – у батальйон сина, “Айдар”. Так Людмила Менюк стала першою жінкою в українському війську, якій довірили посаду начальника бронетанкової служби підрозділу.
“Я розуміла, що маю виконати те, що мій Станіслав не встиг”, – каже Мальва. Так склалася доля: її Станіслав провоював менше двох тижнів, а вона на війні і досі. Від початку повномасштабного вторгнення Росії Мальва служить у 205-му батальйоні 241-ї бригади територіальної оборони ЗСУ, у гарячих точках отримала численні травми й інвалідність. Але ні про що не шкодує: “Я втратила сина, але знайшла на фронті десятки синів та дочок – моїх побратимів та посестер”.
Відео:
Людмила – з міста Гайсин Вінницької області. До війни мала невеликий бізнес. Син Станіслав жив у Москві, працював у приватній клініці. Але окупація росіянами Криму, вторгнення на Донбас і усвідомлення того, що почалася велика війна, назавжди змінили життя родини. Станіслав звільнився з московської клініки, повернувся в Україну, брав участь у Революції Гідності. Людмила, разом із двома синами, розпочала волонтерську діяльність, їздила з допомогою на фронт. Возила все – від шкарпеток до приладів нічного бачення. А згодом заснувала правозахисну організацію солдатських матерів “Мальва” – назву придумав син Станіслав.
У волонтерах 23-річний Менюк не затримався – пішов на фронт добровольцем. Мама вибір сина зрозуміла і прийняла.
“Станіслав, був веселий, сміливий, він – спортсмен, займався армреслінгом, тому й позивний мав “Арм”. Демонстрував гарні спортивні досягнення, – розповідає про сина Мальва. – У цивільному житті працював медиком. І на війну він пішов саме як військовий медик, бо розумів, що має відповідний досвід. Служив Стас саніструктором в штурмовій “чорній роті” “Айдару”, в підрозділі саперів”.
Це були трагічні часи для нашої армії: важкі бої, відсутність зброї та елементарних засобів захисту й аптечок, на фронті – постійні втрати.
Станіслав разом з 11 “айдарівцями” загинув у бою 27 липня 2014 року під містечком Лутугине на Луганщині. Він навіть ще не встиг отримати свій армійський жетон, і мама впізнала сина за хрестиком, який сама подарувала напередодні.
“Кожен на цій війні проживає свій відведений термін, – говорить Людмила, згадуючи той страшний час для своєї родини. – І “твій день” може настати в будь-який момент. Багато людей помирає від хвороб, від ДТП – є різні причини смерті. Але загинути, віддавши своє життя за волю своєї Батьківщини – це дуже велика честь. Дуже велика! Звичайно, мені б хотілося, щоб мій молодший син був живий, я б хотіла бачити онуків в його родині, але життя склалося по-іншому”.
Читайте також:
Причиною загибелі “айдарівців” стала не ворожа міна, а український міномет “Молот”
Людмила знала майже всіх хлопців-”айдарівців”, з якими служив Станіслав, адже часто приїздила до них у розташування. Серед друзів сина матері було легше проживати його втрату – тут усі називали її “мамою Мальвою”.
“Я пам’ятаю ті відчуття, коли прийняла це рішення – піти служити, воно одразу прийшло, – розповідає Мальва. – Ми зі Станіславом були дуже близькі. І я знала, скільки в нього було планів. Розуміла: все, що не встиг син, маю встигнути я. У мене була хороша фізична форма, бо займалася спортом. Гарна підготовка в наданні медичної допомоги. Виросла в сім’ї військових. Я могла бути корисною. І тому пішла служити – у 24-й окремий штурмовий батальйон “Айдар”, саме туди, де служив мій син. 16 січня в 2016 року підписала свій перший контракт із ЗСУ”.
Військову службу Людмила, якій на той час було 52 роки, розпочала діловодом, але невдовзі стала була головним сержантом штурмової роти. Згодом стала першою жінкою в українському війську, яка очолила бронетанкову службу підрозділу.
“БМП, танки, вся наявна броня – це все було моє хазяйство, – посміхається Людмила. – Я служила в окремому штурмовому батальйоні, який завжди на передовій. Це мужні, сміливі військові, які завжди в тренуваннях, розвивають свій рівень підготовки. Це моя сім’я, на яку я можу покластися і зараз”.
Служба “мами Мальви” тривала до 2020 року і добряче підірвала її здоров’я: контузія, часткова втрата слуху та зору, як результат – інвалідність 2-ї групи. Тож Людмила була комісована і зосередилася на іншій справі – реабілітації учасників бойових дій. Адже на додачу до двох попередніх вищих освіт здобула ще й третю – практичного психолога.
“Коли почалася велика війна, я одразу звернулася у військкомат. Спершу мені сказали: поки що є кому йти, ми вас пізніше покличемо. Але я розуміла: саме мені потрібно йти! – розповідає Людмила Анатоліївна. Вона атк пояснює свою мотивацію: – У кожному батальйоні є свій штат.
Якщо зайняти штатну посаду в батальйоні, це буде мій шанс врятувати життя когось молодшого, хто народить дітей, нових українців.
Так я і стала добровольцем 205-го батальйону ТрО ЗСУ – спершу як старший бойовий медик роти, а потім – старший сержант із матеріально-технічного забезпечення”.
Читайте також:
“Замість жалоби – піксель”: молода львів’янка пішла на війну в пам’ять про загиблих нареченого і тата
Із колишніми побратимами Людмила знову перетнулася на фронті.
“Як-то кажуть, колишніх “айдарівців” не буває. На цій, уже великій, війні ми зустрілися у Бахмуті, коли наш підрозділ та “Айдар” воювали поруч. Мені було легше: я знала, що це дуже круті хлопці й дівчата. Це буде належна підтримка, і будемо бити ворога так, як слід”, – розповідає Людмила Менюк.
“Мальва” із побратимами тримали не одну гарячу ділянку фронту: “Ми пройшли Сєвєродонецьк, остання евакуація звідти була наша. У Бахмуті нас поміняли під час ротації в кінці березня. Ми не покинули жодної позиції, воюємо гідно”, – розповідає старший сержант з МТЗ.
“Часто питають, чи буває страшно? Було, і не раз, і не тільки мені, а й хлопцям. Це нормально, але ти все одно виконуєш свій обов’язок. Головне, щоб без паніки.
Мені пощастило, у моєму підрозділі ніколи такого не було. Ми добре підготовлені, відібрані за морально-психологічними якостями, за фізичною підготовкою.
Я працюю в складі в ротно-тактичної групи. Моя задача – це логістика, доставка боєприпасів, озброєння, їжі, води, форми, бо багато цього знищується ворогом на позиціях. Місця призначення – Костянтинівка, Часів Яр, Хромове, Бахмут. Бувало всяке… Якось, пригадую, я вже приїхала в Костянтинівку, і мені потрібно було доставити боєкомплект. Отримую наказ: все, їхати вже не можна, дуже складна обстановка. У нас кілька доріг – і всі під обстрілом. Я розуміла: так, страшно, так, я можу загинути. Я – не суїцидник, маю плани на майбутнє, і я маю їх втілити. Але також розуміла: якщо не поїду, можуть загинути мої хлопці, бо їм потрібні боєприпаси, щоб нищити ворога. Я не оскаржувала наказ, але намагалася донести до командира цілі своєї поїздки. Він промовчав.
Тоді я встала і сказала: “Господи, віддаю себе в твої руки! Я роблю це для своїх хлопців”. І ми поїхали. Так, бахкало поруч, прилітало, але ми доїхали!
Хлопцям все передали та повернулися на місце дислокації. Ми пишалися собою: я й Сергій Іванович, мій водій…
Багато було різних ризиків у житті та на війні. Але якщо тобі інтуїція підказує, що ти маєш виконати свій обов’язок, бо інакше не зможеш з цим жити. Роби це! Будь вірний собі”, – наголошує Мальва.
Людмила Менюк не втомлюєтьсяхвалити своїх побратимів: “Я впевнена, що у нас, в українців, на рівні нашого ДНК, закладене це неймовірне вміння до навчання, адаптації, гнучкості. Ми можемо за мінімум часу – за кілька годин, за кілька тижнів, за дуже короткі проміжки часу здобути нову професію, стати військовими. Це я спостерігала багато разів на війні. Спершу мені, як кадровій військовій, було дивно бачити в своєму підрозділі людей, котрі взагалі не служили в армії. Але вони прийшли боронити свою землю. Це співаки, режисери, науковці, журналісти. Це люди, якими я пишаюся. Вони зуміли вивчити військові спеціальності й стати героями. Це люди, в яких можна дуже багато чому навчитися. Представники непересічних доль і професій”.
Жінка наводить дивовижний приклад: “Ми заходили в Сєвєродонецьк. Щоб розрядити обстановку, я спитала у хлопців, хто які мрії має. Бо якщо у людини є мрії, вона обов’язково прагнутиме повернутися з війни. Хлопці почали ділитися, а тоді й кажуть до мене: а в тебе які є мрії? Звісно, що перемога, але це – мрія наша спільна, одна на всіх. А особисті, жіночі мрії є? Кажу: є таке! Із самої молодості я мрію потрапити до пластичного хірурга, щоб мені зробили блефаропластику (пластична операція навколо очей – Авт.). Народилася з цими грижами під очима, і завжди мене це “напрягало”, все життя. “Так в чому проблема? – говорить мені побратим. – Я ж пластичний хірург, у мене в Києві своя клініка. Як лишимся живі, вийдемо з Сєвєра – вирішимо це питання”.
А я й не знала того, що наш “Айболіт” – пластичний хірург! Так воно і вийшло! У вересні ми зробили цю операцію, а через три години я була вже в своєму підрозділі. Хлопці співчували і трохи жартували, бо в мене були здоровезні синці під очима, але я продовжувала виконувати свої обов’язки. Життя триває, ми живемо зараз і тут. Навіщо тягнути із втіленням мрій?”
Читайте також:
Кавалерія тероборони. CIMIC 206-го батальйону Анна Анопченко з Лисичанська служить із кіньми й собакою та транспортує “200-х”
У підрозділі Мальва воює разом зі своїм чоловіком Юрієм “Барабашкою”: він учасник бойових дій ще з 2004 року, бо був задіяний у миротворчих місіях. У 2014 році Юрій пішов на війну, служив у 24-й механізованій бригаді.
“Згодом, у 2016 році, Юрій долучився до мене, до 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар”. Мій чоловік – це моя підтримка, опора і захист. На великій війні ми з ним служимо поруч, але трошки в різних підрозділах – він дає жару агресору в особливо великих масштабах. Саме Юра наполіг на моєму подальшому навчанні після звільнення із ЗСУ в 2020 році, підтримав мене. Ми однодумці в усьому”.
Війна безсумнівно її змінила, визнає Мальва. Але окрім втрат, болю, втраченого здоров’я, відкрила й світлі виміри життя.
“Коли мені було 35-40 років, у мене тяжко батьки хворіли, я доглядала їх, і мені здавалося, що я така вже стара, моє життя закінчується. А на війні я зрозуміла, що хочу здобути нову професію, знайти себе в іншому напрямку. І це все завдяки моїм побратимам та посестрам, які значно молодші від мене, які до цього спонукали, – зізнається Людмила Анатоліївна. – Я змінилася, стала більш стриманою, не звертаю увагу на дрібниці, людей, мабуть, більше прощаю. Але намагаюся берегти близькі відносини зі своїми побратимами, з тими, хто пройшов жах війни”.
Після перемоги Людмила Менюк мріє знову зосередитися на реабілітації ветеранів, членів їхніх родин і створити для цього невеличкий центр. Тож має намір і надалі професійно розвиватися у цьому напрямі.
А ще – нарешті вивчити англійську мову: побратими обіцяли з цим допомогти.
“Я звернула увагу на те, як швидко на війні дорослішають люди. Не лише зовні (зморшки, сивина – хоча і це є), а з’являється мудрість. Всі мої дівчата та хлопці молоді – їм по 28-35 років. Це люди, яким я довіряю. Вони можуть швидко прийняти правильне рішення, логічно й мудро мислять”, – каже Мальва.
“Крім мудрості, з’являється ще й інакше розуміння справжності людських взаємин. На війні якось по-іншому, ніжніше одне до одного ставляться. Чоловіки жінкам говорять компліменти, охочіше допомагають, бо ти знаєш: зараз – живий, а через декілька хвилин цього може не бути. Це ж війна. Там загострені всі почуття: та ж нетерплячість. Буває, один на одного кричиш, але це не від злоби чи ненависті, а тільки через те, що ти маєш потребу це проговорити. Потім обійнялися – і все добре, це ж побратими”, – пояснює пані Людмила.
Вона переконана: “Ветеран – це людина з життєвою мудрістю, яка має безцінний досвід, в усіх напрямках. Це людина дисциплінована, в більшості своїй, людина слова, вірна людина. Ну, принаймні мої хлопці й дівчата саме такі”.
Читайте також:
“Більше правди. Рожеві шмарклі не наближають перемогу”. Велике інтерв’ю з важко пораненою Андріаною Сусак
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!