Архітекторка зі Львова Ярина Чучман-Миньо після загибелі на війні коханого хлопця та батька отримала офіцерську освіту й сама пішла служити у військо
автор: Марина Ткачук
фото надані Яриною Чучман-Миньо
відео: Марина Ткачук / “Новинарня”
Війна руйнує долі цілих родів, поколінь, але й парадоксальним чином перетворюється на ліки для зранених нею душ. Історія львів’янки Ярини Чучман-Миньо – тому доказ. Дівчина втратила на війні коханого хлопця і тата, які служили в ЗСУ. Щоб впоратися з болем, вирішила також піти на службу до війська та продовжувати справу захисту Батьківщини. Для цього Ярина закінчила Національний університет оборони, отримала офіцерське звання, а тепер, після спеціального навчання, – ще й фах оператора ударних безпілотних комплексів.
Ярина робить це у пам’ять про своїх найдорожчих чоловіків – тата Михайла і коханого Івана. “Я прийшла у військо, щоб пережити те, що сталося зі мною. Армійське середовище лікує”, – каже дівчина.
Про свою мотивацію і про те, якими були її герої, Ярина розповіла “Новинарні“.
Відео:
Іван Миньо був за фахом стоматологом. Медична кар’єра хлопця йшла вгору: він мріяв про власну стоматологічну клініку в Україні, працював тимчасово у Чехії – там підтверджував свій диплом, планував заробити грошей на втілення мрії. Перед початком великої війни 28-річний Іван саме мав їхати до Чехії. “І в нього вже були всі документи готові, але щось він так тягнув із тим від’їздом, – пригадує Ярина. – Видно було, що він не може собі дозволити поїхати саме зараз”.
Про повномасштабне вторгнення Росії Ярина дізналася зранку, від працівників військкомату.
“Я була вдома сама, батьки поїхали у справах. І мене розбудив дзвінок у двері. Я відчиняю їх, а на порозі дві жіночки, запитують: “А Михайло Ігорович вдома?” – “Та ні, немає”. – “Йому повістка”. Я здивувалася. Мій батько – учасник АТО, відслужив ще у 2015 році, потрапивши в першу хвилю мобілізації. Повістку за батька брати я відмовилася. Питаю: “А що сталося таке, що йому знову повістку принесли?” – “Як це що? – Війна почалася”. – “Так вона ж давно йде”, – кажу я їм”.
Зрештою повістку для Михайла Чучмана залишили у дверях. І Ярина вирішила не показувати її батьку – поклала папірець у шухляду і зателефонувала Іванові.
“Кажу: “Не знаю, чи правильно я зробила? Так не хочу, щоб тато знову йшов на війну!”. А він мені: “Ну, якщо мені прийде повістка, то я також піду”. А тут уже й тато приїхав, одразу кинувся збирати сумку. Я до нього, питаю: “Ви куди?” – “Як куди? У військкомат!” Тоді вже я дістала повістку, де було вказано, що тато має з’явитися 25-26 лютого. Він навіть не звернув увагу, звідки я її дістала. Так я “виграла” один день для тата вдома. А вже 25 лютого він вирушив на війну”.
Не засидівся удома й Іван Миньо – сам пішов зі своїми друзями до територіального центру комплектування. А після місяця навчань став старшим сержантом у 110-й бригаді тероборони (зараз – 110 омбр імені генерал-хорунжого Марка Безручка).
“І так склалося, що на фронті він провоював лише декілька днів… Іноді думаю, а може, це й на краще? Він менше бачив того жаху і недовго пробув у тому пеклі. Він дуже любив дітей. Уявити не можу, яка б реакція у нього була б, якби він дізнався про те, що коїли росіяни в Бучі й Ірпені…”
Це сталося 2 квітня 2022 року. Іван загинув від мінометного обстрілу.
“Якщо чесно, я не хочу розповідати, як я про це все дізналася, як ми його шукали десять днів, поки тіло лежало на полі бою. На опізнання я приїхала з його мамою та братами, але не зайшла всередину. Не хотіла запам’ятати свою кохану людину такою. Коли заплющую очі і пригадую його, він завжди усміхається і морщить ніс. Отакий Іван назавжди в моєму серці”.
Читайте також:
“І ніхто не підійшов до мене непритомного!”
Вісім поранень штаб-сержанта Панди із 30-ї бригади
Це був важкий період для Ярини. Такий відрізок життя, про який вона каже: не пам’ятаю його зовсім.
“Ти просто ходиш кудись, щось робиш: а що саме, навіщо – не знаєш. Я боялася довгий період бути сама, лягати спати, вимикати світло. Мені потрібно було втекти з рідного Львова, де все нагадувало про Івана. Розуміла, що треба далі рухатися, якось жити. Потрібно було щось кардинально змінити”.
Фотогалерея – Ярина й Іван:
Саме тоді Ярина, яка раніше не мала жодного стосунку до армії (отримала освіту архітектора, а перед самим вторгненням РФ торувала шлях у бізнес-освіті), вирішила піти до війська.
“Я почала шукати добровільні формування, хотіла піти в “Правий сектор”, бо розуміла, що дівчину туди швидше візьмуть, ніж у ЗСУ. Просто зайти у військкомат здавалося поганою ідеєю: як зможу переконати, що я маю бути в армії, чим буду корисна? Порадившись із мобілізованими дівчатами, зрозуміла: треба йти вчитися до військового вишу. Адже коли ти прийдеш [після закінчення академії] з офіцерським званням і відношенням – тоді вже буде інша розмова”, – розповідає Ярина.
І вибір був зроблений на користь Національного університету оборони України імені Івана Черняховського в Києві.
“Найбільше боялася, що не пройду медогляд через недобір ваги (а там є обмеження). Але хвилювання були зайвими. Кидаю татові фото своєї довідки, де написано, що придатна до військової служби, а він відповідає: “А де ти цю липову довідку взяла?” – пригадує Ярина.
“Батько дуже хвилювався за мене, через те, як я переживаю загибель Івана. Із ним ми були дуже близькі. Старша сестра більше схожа на маму – і зовні, і характером. А я – на тата, справжня “татова донечка”. І коли він змирився з тим, що я йду служити, то згадував, що в мене його характер – інакше не могло бути.
Життя мого тата завжди крутилося навколо сім’ї, навколо дочок – ми завжди були на першому плані. Це правда, що дівчата шукають хлопців, схожих на батька. Тато з Іваном – дуже схожі: і характером, і особистою історією”, – пояснює дівчина.
Тато Ярини, за фахом електрик, уперше був мобілізований у 2015-му й рік відвоював у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. А вже після початку великої війни служив у 80-й одшбр, львівській. Був головним сержантом батареї, згодом – роти.
“Після втрати Івана мені було важко, коли тато приїжджав у відпустку. Мама раділа, і я рада була його бачити, дуже! Але я не могла радіти сповна. Я проєктувала це на себе: мій Іван не повернеться вже ніколи. Це так само боляче, коли дивишся відео, де жінки зустрічають своїх коханих із війни. І радісно за них, і боляче водночас”, – ділиться Ярина.
Старший сержант Чучман Михайло Ігорович загинув 25 березня 2023-го у віці 51 року.
“Вони були у сірій зоні, неподалік від Бахмута. Приліт від артилерії. Уламок влучив йому в голову і спину, – розповідає Ярина. – Мабуть, морально я готувалася до цього. У нашій родині це вже третя втрата за рік. На війні також загинув двоюрідний брат мами, який воював, як і тато, в АТО”.
“Коли повідомили, що тата не стало, я була вдома. Мені пощастило, що я була поруч і змогла підтримати маму – відповідала замість неї на дзвінки, пішла до моргу на впізнання, допомогла з документами… – каже Ярина. – Я християнка, і мені допомагає думка:
люди, які так рано йдуть від нас, просто заслужили швидше потрапити до раю.
Я бачу, які хлопці йдуть. Коли їх описують – вони всі, як на одне лице. Усі дуже добрі, як мій Іван і тато. Дійсно – найкращі”.
Читайте також:
“Мені 24, і все, що я вмію, – воювати”. Бойовий шлях Каті, старшого медика роти 14 омбр
Нещодавно 24-річна Ярина закінчила навчання в НУОУ й отримала звання молодшого лейтенанта Збройних сил. Наразі вона проходить навчання у школі для пілотів безпілотних літальних комплексів. Після завершення вишколу повернеться у підрозділ, на посаду командира взводу ударних БПЛА, та навчатиме пілотуванню особовий склад.
На Ярину чекає передова й новий етап у житті – війна без найдорожчих чоловіків.
“Я взяла друге прізвище від свого нареченого, – каже Ярина Чучман-Миньо. – Це була моя принципова позиція: якщо воювати, то з прізвищем Івана. Я мала зробити це, щоб далі про нього пам’ятати, щоб загибель Івана не була даремною. Чучман – це батькове прізвище, моє дівоче. А Миньо – це Іванове. Виходить, зараз я ношу прізвища двох героїв, які захищають нас із неба”.
Тендітна Ярина також освоїла водіння позашляховиком. Її “Варвара”, як вона називає свою автівку, – це теж щемлива історія: “Колись татовий друг-волонтер передав йому “Ленд ровер”праворульний – і зараз я теж їжджу на подібній машині. Тільки на “Ніссані Навара”. Той самий татовий друг подарував цю бойову автівку мені на день народження”.
Ярина каже, що військове середовище її лікує: дівчині комфортно у війську, серед побратимів.
“Ви не втратили нікого – ви мене не зрозумієте”, – проскакує таке в думці. А потім думаю: Боже, ні! Краще б ніхто мене не розумів, краще б ніхто не втрачав коханих та близьких. Я б нікому такого не побажала! Навіть найгіршому ворогу. Мені важко слухати навіть цифри вбитих росіян, бо розумію, що за ними стоїть дуже багато вбитих наших”.
Після завершення війни вона мріє повернутися у гори, в які її закохав Іван.
“Я хочу придбати будиночок в Карпатах, – мріє Ярина. – Тепер у мене навіть відкрита сторінка з оголошеннями про вартість землі в горах. Але найперше, що я зроблю після перемоги, – це поїду на могили до нареченого і тата. І не буду святкувати – надто важко нам дається перемога в цій війні. Я приїду до них, запалю свічку, помолюся, якщо вийде…”
“Росіяни хотіли одягнути мене в жалобний чорний колір, але одягли натомість у піксель. Такі в нас люди – сильні та відважні. Тому в них нічого із запланованого не вийде”, – переконана дівчина.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!