автори: Анастасія Федченко, Леся Шовкун
фото надані Іриною Рибаковою
Башта російського танка, яку вона сфотографувала у квітні на Харківщині, була на обкладинці впливового британського журналу The Economist. Світлини, які вона викладає на сторінці 93 омбр “Холодний Яр” – це завжди про естетичну насолоду і про біль від правди цієї війни. Якщо це портрет бійця, то майстерний і чесний. Якщо робота “мінометки” чи “арти”, то багато вогню від пострілу і неймовірні зусилля воїнів вразити ворога.
Ірина Рибакова “Риба” – пресофіцерка одного з найбоєздатніших підрозділів ЗСУ. Одна з найкращих пресофіцерів ЗСУ. Про неї та її роботу із захватом говорять військкори та голови пресслужб інших підрозділів.
“Новинарня” вже робила інтерв’ю з Іриною, у ньому йшлося про АТО/ООС. Нині ж Рибакова розповіла про повномасштабну війну, яку Росія розв’язала проти України 24 лютого: про сумбур перших днів і перемоги над ворогом, знаменитий танкочереп, що став мемом, про пекло Ізюмського й Бахмутського напрямків, про свідомість того, що кожен виїзд може стати останнім, а також чому її дратує раптове прозріння міжнародної спільноти щодо російської агресії.
Коли почалася “велика” війна, 93-тя окрема механізована бригада саме переміщалася до нових оборонних рубежів на Сумщині й Харківщині. ЗСУ зустрічали напад росіян у повній бойовій готовності.
Ірина Рибакова з бійцями 93 омбр
– Ми в листопаді вийшли з Волноваського напрямку, встигли відгуляти відпустки, полагодити техніку, відпочили, загалом у нас була найкраща ситуація з усіх. Бригада мала зайняти смугу в 250 кілометрів, і люди не могли раму зібрати, – сміється Ірина, – як розставляти розрахунки протитанкові, танкові.
Вона не могла повірити, що війна повномасштабна, що російські ракети летять по всій країні і по її рідному Києву теж.
– Ми так довго були в процесі цих безкінечних “перемир’їв”, що не вірили в іноземні розвіддані і в те, що буде нормальна війна. Думали: бригада вийде на лінію у 250 кілометрів, побуде “стройбатом” – вириє окопи, побудує бліндажі, облаштує їх вигодами за власні кошти, військові поживуть так кілька місяців, можливо, будуть якісь перестрілки на кордоні. А потім якісь перемовини, і нас відведуть. І в перші дні реального вторгнення росіян у нас було страшенне піднесення, бо розбили їхні колони, зупинили “Солнцепеки”.
Читайте також:
На Харківщині воїни 93 омбр розбили ворожу колону з машиною від ТОС-1А “Солнцепек”. ФОТО
В Охтирку, де воював один із батальйонів “Холодного Яру”, Рибакова приїхала 26 лютого.
– Вийшла з машини, і щось таке ляпнуло, аж армагеддон якийсь, – посміхається. – З’ясувалось, то літак скидав бомби. Одна розвалила казарму Нацгвардії, друга утворила величезне озеро метрів 30 у діаметрі, третя впала на лікарню на території частини, куди звозили поранених, і просто зрізала будівлю наполовину. Більше ста людей загинуло. Я почула цю третю бомбу. Лягла на асфальт. Але, думаю, якби впало поруч, лежання мене б не врятувало. Там і підвал би не врятував.
Відео зняте в Охтирці Іриною Рибаковою:
Після авіанальоту її повезли до розбитої 24 лютого колони росіян: деяка техніка ще диміла, обабіч – тіла окупантів.
– Окупанти заїжджали в місто з трьох боків. Наші ще деякі розвантажувалися з ешелону і бачили між вагонами, як вони їдуть. І наші зв’язківці з ними навіть розминулися й не зрозуміли, що то кацапи, – просто творилася “жесть”, ніхто не розумів нічого. Піхотинці, які стояли в посадці, побачили колону техніки, спершу думали, що не зможуть її розбити.
Однак у самих росіян була паніка та істерика, бо наші щось підпалили. Якийсь бурят вийшов без броніка, хотів кинути гранату, наші в нього просто випустили автоматну чергу. Його присипали землею, прикидали травою, так цей лейтенант якийсь час і лежав. Сюрреалізм. Хлопці тоді набрали трофейних мінометів, КамАЗів, паливозаправників – перший “лендліз”.
Убитий російський окупант К. К. Ільясов. Фото: Ірина Рибакова / 93 омбр “Холодний Яр”
У перші дні люди були особливо спраглі до інформації. На сторінці 93-ї бригади її спершу бракувало – новопризначений комбриг, який перед вторгненням вичитував усі дописи перед публікацією, із початком активних боїв припинив це робити. Домовились, що надалі Ірина публікуватиме дописи без погоджень. Він же навіть присилав фотографії розбитої колони, що розлетілися мережею.
– Потім Залужний запостив фото “наших” полонених – там дві такі “чмоні”, молоді і нещасні москалики, – розповідає Рибакова. – І водночас було важко “пробити”, аби хтось із офіцерів надав якусь інформацію. Всі просто ігнорували інформаційну складову, бо коли тебе атакують колони, не до того, щоб цим займатися.
Найбільше поширень за роки існування сторінки бригади у фейсбуці набрало відео, як “холодноярці” надають допомогу пораненим росіянам – бинтують ноги та голови.
– Це відео “порвало” фейсбук. Із одного боку, ми надаємо допомогу ворогу. З іншого – це гуманітарне право. Купа коментарів схвальних, що наші військові молодці, і купа осудливих, що ми рятуємо загарбників. І, здається, 13 тисяч поширень, – згадує Риба.
Ірина Рибакова. Фото: Дієго Еррера
“Велика” війна нарешті розплющила очі міжнародній спільноті на росіян. Навіть тим журналістам, які до 24 лютого розповідали, що українська армія обстрілює Донецьк чи Луганськ, називали розв’язану Росією війну “громадянським конфліктом”. Ірина пояснює таку лояльність до ОРДЛО тим, що іноземним журналістам потрібна винятково яскрава картинка, а ватажки терористичних формувань цією картинкою охоче ділилися.
– У Донецьку було багато відомих журналістів, як той же іспанський фотограф Ману Брабо. Їх запрошували на поховання загиблих від обстрілу дітей, показуючи, як Україна нібито воює проти своїх громадян. І тільки коли вже стало очевидно те, що було очевидно нам, – росіяни вбивають українців і влаштовують нам геноцид, коли вони нарешті змогли зняти тут картинку: страждання, вибухи, обвалені будинки, тіла, які сотнями витягають із лісів. І в багатьох фотокорів нарешті з’явилася можливість зняти тут “свого Пулітцера”, тільки завдяки цьому вони нарешті прозріли. Я в цьому плані дуже цинічна, – говорить пресофіцерка.
– Просто ця війна стала надто очевидною, не помітити її вже неможливо. Чомусь та сама світова спільнота здебільшого не зауважувала, як у 2014-2015-му Росія вже обстрілювала Україну зі своєї території. І не надто згадувала про сотні загиблих у “зеленому коридорі” при виході з Іловайська, цинічно розстріляних росіянами. Тільки в 93-й бригаді за день загинуло понад 70 бійців, 13 і досі вважаються зниклими безвісти.
На початку росіяни воювали навіть гірше, ніж їхні ж найманці з ОРДЛО.
– Ані досвіду, ані клепки в голові, – каже Риба. – Вони тупо йшли колонами без розвідки, артпідготовки. Одна наша рота в районі Дергачів здивовано дивилася на таку колону, підпускала їх ближче, щоб зручніше було знищити всіх разом.
Відірвана башта російського танка Т-72Б3. Фото: Ірина Рибакова / 93 омбр “Холодний Яр”
У квітні на Харківщині, коло села Гусарівка, вона зробила одне з найвідоміших своїх фото – “череп”, башту російського танку.
Українські військові розбили величезну російську колону, було чимало загиблих і серед наших. Та 27 березня 93-я бригада таки звільнила село.
– Там були їхні штаби, лахи, сухпаї, як завжди, скрізь валялися. Трохи підбита установка “Тор” (зенітно-ракетний комплекс – “Н”). Водій Максим наполіг, щоб я ще політала дроном, бо, мовляв, скоро розтягнуть. І я, хоч і страшенно змерзла, підняла коптер. На “Торі” була нерозірвана ракета. Біля танка валялася мумифікована рука, шматок ноги, кістки “хороших русскіх”, вони навколо порозліталися. І башта далеко відлетіла. Вона мені нагадувала квітку чи цукерку на паличці. А потім мені хтось сказав: “Переверни, це ж череп”. І почалося! Цю фотографію розтягли всі.
Із посиланням на Міноборони України фото взяв на обкладинку і британський журнал The Economist. Ірина навіть не знала про це, поки українські журналісти не почали вимагати від іноземних колег вказати автора.
Ірина Рибакова
– Якби вони звернулися, я б навіть дала їм оригінал фото, – стенає плечима. – Вони потім у твіттері написали, що воно моє. Мені не було ані приємно, ані неприємно – нормально.
Потім танк надрукували на футболках, гроші від яких пішли на допомогу ЗСУ. Виробник навіть дав 20 тис грн на ремонт машини пресслужби бригади.
– Ми вже на купівлю та ремонт машини своїх тисяч 200 витратили. Добре, що зарплата хороша, – сміється Риба. – Але ти її не забираєш усю, постійно викидаєш на армійські потреби.
Міністр оборони Олексій Резніков – у футболці з “танкочерепом” Рибакової від фірми “Авіація Галичини”. Фото з ФБ
Інший виробник без дозволу і без вказання авторства також надрукував малюнок за мотивами Ірининої фотографії на одязі. Після скандалу прислали 15 футболок.
– Я всі фотографії віддаю безкоштовно для популяризації бригади. Але коли на них уже починають заробляти, розумієш, що могли би поділитися, знаючи, скільки всього потрібно військовим, – каже пресофіцерка.
Коли “холодноярці” звільнили окуповану частину Сумщини, бригаду перекинули на Ізюмський напрямок, один із найскладніших тоді. Воювали там п’ять місяців.
– Хлопці заходили, несли втрати, відходили. Всю техніку наших протитанкістів: “Новатор”, “бардаки” (броньовані машини, відповідно, українського та радянського виробництва – “Н”) – в ангарі розбила ракета. Особовий склад жив у контейнерах, таких, як вантажі на кораблях перевозять. Їх підкинуло сантиметрів на 20. Але двоє хлопців настільки втомилися після важкого чергування, що не помітили приліт ракети й не прокинулися! Зранку вони встали, зібралися, підходять до ангару, щоб їхати кудись, а інші за ними спостерігають. Підходять, а все в завалах, – регоче Риба. – Мені подзвонив їхній командир: “Приїжджай дивитися на армагеддон”. Я приїхала, а люди намагаються відкопати якісь речі в бронемашинах, автівки ж сплюснуті, наче пиріжки.
Ірина Рибакова в дорозі
Звідти поїхали з капеланами у Велику Комишуваху – на Великдень.
– Приїхали, а там усе несеться, стріляє! Швидко спустились у якийсь підвал. Наші ловлять якихось диверсантів у селі. І є відоме фото, де капелан хрестить одного з бійців під час обстрілу.
Наступного дня Велику Комишуваху окупували росіяни.
Водночас “холодноярці” звільнили тоді кілька сіл на Ізюмському напрямку – Мазанівку, Дібрівне тощо. Було зрозуміло, що росіяни можуть відходити.
– Ми могли нормально контрнаступати, але, на жаль, нас звідти вивели. Було прикро, чесно.
Є такий момент, що хто перший зайшов у звільнений населений пункт, той і забрав б/к. А нам його так бракує, – посміхається Ірина. – Виходить, що ми стояли п’ять місяців, але найсолодше дісталось іншим. І переможцями виявились ті, хто без бою заходили і зачищали села й міста. Це не така війна. “Наша” війна – коли б’єшся спочатку за кожну посадку, потім за кожне село, потім за більшу територію. А нас кинули в саме пекло.
Читайте також:
“Російський ленд-ліз”, вид зсередини: як майстри ЗСУ ставлять у стрій трофейну техніку
Ірина Рибакова за роботою
Пекло – це Бахмут і Соледар. Найбільше дістається піхоті. “Холодноярці” тримають ці міста ціною надзусиль. Але й неймовірного героїзму замало, коли бракне боєприпасів.
– Арифметика для нас досі невтішна: на один український снаряд – 10-15 московитських. – Сили нерівноцінні: особового складу у нас значно менше, як і боєприпасів та техніки.
Але, до речі, техніку росіяни тут, на відміну від Ізюмського напрямку, майже не застосовують – відправляють уперед штурмові групи. Їх не шкода, і їх відправляють у бій одна за одною. Їх кришать-кришать, але всіх втримати неможливо. Реально орки – їх необмежена кількість.
Ірина Рибакова на Донеччині. Фото Анатолія Степанова
Читайте також:
Тактика “Вагнера” під Бахмутом: як досягають результатів зеки з тритижневою підготовкою та як їх б’ють
Нині Ірина водить журналістські групи на умовну «другу» лінію – до артилеристів чи мінометників. Передові позиції під настільки шквальним вогнем, що наші піхотинці рухаються тільки вночі, так само в темряві заносять собі їжу та воду.
– Бригада зазнає втрат, – сумно каже пресофіцерка. – Та і в нас значно зросли ризики роботи: кожну поїздку ти можеш “отоваритися”. Якщо не під обстріл потрапляєш, то на флангах точно гупає.
Обстріли постійні! Вони хаотично б’ють по вулицях, по будівлях. Може, щось намагаються знайти. “Касетками” почали обстрілювати в’їзд у Бахмут. Якось ми заїжджаємо, а там [труп] чоловіка пакує у пакет поліція.
Недавно познайомилась із зенітником, завозили їм якусь передачу волонтерську, домовились познімати в них якось.
Я йому дзвонила, він не відповідав, а потім сказали, що вони згоріли.
Їхня машина стоїть на в’їзді в місто. Вони їхали, їх касетними боєприпасами обстріляли, зайнялася машина, боєприпаси почали детонувати, і вони просто згоріли заживо.
Ірина Рибакова. Фото Анатолія Степанова
Не всі бригади приймають журналістів, тож “віджиматися” доводиться тим, хто приймає. Іноді утворюються черги. Часто Ірина приймає по три знімальні групи в день – виїжджає в супроводі зранку, повертається ввечері.
– Якось знімали роботу САУ, вони активно “насипали”. Спілкуємося з бійцями, і тут як почне прилітати! Недоліт, мінімальний переліт. Третій снаряд впав поруч із гарматою, дуже близько. Добре, що земля була вогка, і розліт уламків мінімальний. Біжиш по багнюці, САУ їдуть, ти ідеш по багнюці за ними, все – зйомки закінчилися.
– Коли в тебе ще були відверто “стрьомні” виїзди за час “великої” війни?
– Нас комбриг послав зняти російську техніку, яку ще не відтягнули, біля Довгенького у Харківській області, там місцину підари називали “Шервудський ліс“. Водій залишився, мене хлопці повезли в другу точку. І почалися прильоти по лісу “касетками”. А там такі маленькі нірки. Я лежала на якихось двох худеньких бійцях і дуже матюкалась. І так фігачило! Один сержант знімав себе на камеру, нахилив голову, і це його врятувало від осколка, але він контужений, і в його телефоні видно спалах прямо на бруствері.
Коли ми вийшли з нірки, все навколо було посічене уламками: на бруствері сусіднього окопу розірвало шльопки, на нашому приклад автомата поточило, ніби шашіль. Водій Максим чекав-чекав на своїй точці, але її теж почали обстрілювати. Його добряче оглушило, а він нарешті пішов шукати бліндаж. Ми виїжджали, а воно фігарило і розривалося в полях, і якось не дуже добре, – сміється.
Нещодавно сержантка Рибакова нарешті стала молодшою лейтенанткою, підписала п’ятирічний контракт.
Дівчина дуже рада, що війну застала саме в своїй бригаді.
– Якби була в цивільному житті, не знала б, куди подітися. Шукала б, де притулитися, може, десь за кордоном. Або мусила б долучатися до волонтерських рухів, або до ТрО, де навіть немає нормального командування. Чому? Скажімо, наші знайшли гармати безгоспні. Одразу написали в чат: “Так, готуємо розрахунки. Хто хоче, давайте людей, будемо вчити їх стріляти”. Тому що фахівці. А ТрО хіба знало б, що з тими гарматами робити? В перші дні війни вони захоплювали ці танки, постояли з ними на блокпостах, і все. Один добровольчий підрозділ пригріб на Ізюмському напрямку “Гіацинти” (гармата 2С5 калібру 152 мм – “Н”), – сміється. – Потім ці “Гіацинти” забрали наші артилеристи, бо були тягачі, були розрахунки, вони точно знають, що з ними робити, як організувати бойову роботу.
Тому я рада, що опинилася в такій бригаді, яка ї***шить і кришить, одна з найбоєздатніших бригад.
І наші комаедири рот і комбати вже повиростали до комбатів і комбригів відповідно. Це люди-легенди.
Читайте також:
Стафф, Кріт і Богдан Хмельницький: молоді офіцери – герої проєкту “Новинарні” удостоєні високих нагород
Ірина Рибакова із журналістами під Соледаром. Фото з ФБ
До нас повернулися артилеристи, які воювали під ДАПом. Це еліта. Вони зараз знову ї***шать. Богдан Дмитрук із “двіжового” 1-го батальйону, “Змій” утворив свій підрозділ “твітерських”, які творять безпрецендентні речі: пеленгують противника, використовують дрони для скидання бомб на голови ворога, якихось саморобних роботів для дистанційної доставки вибухівки, пишуть про це у твітері і збирають на нові розробки.
Рибакова наголошує: бригада потужна, але її потрібно відновити після втрат.
Читайте також:
Трофейними танками, “кабачками”, сучасними технологіями в пам’ять про Рому Ратушного – як бійці 93 омбр б’ють ворога на Донеччині
Ірина Рибакова
За час повномасштабного вторгнення Ірина їздила тільки на одні похорони – командира розвідвзводу “Фаната”.
– Його кілька разів хотіли ставити на командира роти, але він відмовлявся. Він дуже любив свою роботу, і його люди дуже круті. Фанат – це велика втрата для бригади.
Так багато втрат у нас… Знімаєш якогось хлопчика, а за кілька днів дізнаєшся, що він загинув. Це і є, мабуть, той геноцид, про який кажуть. Зазвичай мають на увазі цивільних. Але ж потрібно розуміти, що пів країни воюють або залучені як волонтери, що сім’ї чекають. Коли вбивають наших воїнів, навіть якщо ти їх не знаєш, ти ж бачиш їхні фотографії: молоді, у них мали бути сім’ї, діти, майбутнє. Вони мали жити, працювати, а вони полягли за Україну. Чому ця людина загинула в 22 роки? Чи в 30. Чи в 45, – Ірина ставить питання, на які ні в кого немає відповіді. – І коли росіяни відрізають нашим полоненим статеві органи, – це теж геноцид, вони просто хочуть, аби ми припинили існувати, не розмножувалися.
Ірина Рибакова (праворуч) з журналістами. Фото: ФБ Наталя Нагорна
Днями Риба говорила в шпиталі з хлопцем, який вибрався з-під танкового вогню з групою побратимів. Замурзаний, контужений, із чорними колами під очима – в шкіру в’їлася земля.
– Він мені сказав: “Мені 24, у мене була купа планів на життя. До 25 лютого, коли я пішов у військо. Тепер план один – вижити. І пофіг, що нам мокро, холодно, що ми брудні і смердючі, що я два тижнів нормально не мився і не міняв верхній одяг”.
Зараз піхота не може дозволити собі буржуйку, бо одразу побачать. Трохи гріють руки над окопними свічками і варять порошковий суп на газових балончиках.
Ірина Рибакова
Живе без планів, по-армійськи, і вона сама. Втім, Рибакова свого часу чимало подорожувала. І нині думає, що було б добре поїхати в мандрівку. Але нема гарантій, що там не буде росіян.
– Я не раз зауважувала, що в якихось чергах чи деінде за кордоном українці нормально чемно стоять. А якщо чутно якусь сварку, там точно є росіяни.
Читайте також:
“На нас кидали все, крім ядерної бомби”. Речниця 21 омпб “Сармат” – про бої за Піски і таємну зброю українців
Рибакова говорить про життя без планів дуже спокійно, як про належне, яке неможливо змінити за нинішних умов. Вона хотіла б змінити тільки одне: більше займатися творчістю і фіксувати історію.
– У мене було таке, що хотіла на кілька днів відпроситися додому, але потім думала:
а раптом поїду додому, а тут щось важливе станеться, і я пропущу?
Але ми всі зараз дуже травмовані психологічно. У мене зараз жодного сну немає не про війну, без вибухів чи чогось такого. І це я живу у відносно мирному місті і сплю в ліжку. А як тим, хто живе в бліндажах? – знову ставить риторичне питання Ірина. – І хочеться закінчення бойових дій, і страшно, що після них будуть великі соціальні конфлікти. Суспільство довго не цінуватиме військових. Їх поважають тоді, коли страшно, коли військові захищають. А в мирний час скоро почнуть питати, чому такий великий розмір пільг і таке інше.
Ірина Рибакова. Фото Стаса Кухарчука
Хоча за місяці “великої війни” жінка зрозуміла, що українці бувають “винятково героїчні”.
– Особливо серед піхоти. Є хлопчики по 22-23 роки, які через таке пройшли, що незрозуміло, як із цим жити без психологічної допомоги. Хоча ми всі будемо вигрібати цю війну».
Бійцям із нині окупованих територіях, можливо, не буде, куди повертатися, бо дім розбитий. У цивільних будуть свої травми від сирен, обстрілів, страху, що прилетить ракета під час купання у ванній, від мороку міст без електрики.
Але найбільше світло в тому, що нам дуже допомагають люди, і що ми так об’єдналися з початком цієї фази війни, – вважає Риба. – Коли кожен переймається чужою бідою: забирають котів, собак, влаштовують переселенців. Я познайомилась із волонтером, який заїхав у Соледар і чесно говорить, що йому страшно, бо безперервно гупає, але він привіз гуманітарну допомогу місцевим, умовляє впертих і часто проросійських бабок евакуюватися. І це… розчулює дуже.
Ірина Рибакова (праворуч) на дорозі в Донецькій області
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
