автори: Анастасія Федченко, Леся Шовкун
фото надані Іриною Шевченко
Одного ранку Ірина Шевченко прокинулася й зрозуміла: її не цікавить нічого, крім війни. Усі зйомки, що не стосуються армійців, здалися неважливими. Тоді ж журналістка вирішила підписати контракт із ЗСУ. Так стала речницею 21-го окремого мотопіхотного батальйону “Сармат”.
Її перша ротація почалась у Пісках – селищі біля Донецького аеродрому. Після повномасштабного вторгнення росіяни “брали” Піски чи не щодня. Та, як каже Шевченко, вони вже багато років живуть в альтернативній реальності, тож їхні заяви українських вояків не дивували. Натомість надихали оборонятися ще запекліше.
Батальйон “Сармат” разом з іншими підрозділами ЗСУ тримав Піски до вересня і нині має частковий вогневий контроль над селищем.
Про Крим, де народилася, свою війну, інформаційне протистояння і врятованих із фронту котів Ірина Шевченко розповіла “Новинарні“.
– Що Піски під контролем русні, русня заявила ще в березні. Ми роздивилися довкола, покрутили пальцем біля скроні і далі займалися своїми справами, – розповідає Ірина Шевченко.
“Ми” – це 21-й окремий мотопіхотний батальйон “Сармат” та інші підрозділи 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади.
– Дуже нам допомагав після вторгнення мінометний підрозділ “Санти”. Його оркестр – це моя улюблена музика була, – посміхається Ірина.
Читайте також:
Санта: В Пісках повний п***ць. Тут наш останній рубіж, остання вулиця, що втримується надзусиллями
Загострення в Пісках почалося ще до повномасштабного наступу Росії.
– Нас почали активніше “обробляти” ще в середині лютого: почастішали мінометні обстріли. Було зрозуміло, до чого йде, готувались до повномасштабного вторгнення саме з нашого боку. Ми були впевнені, що основний удар припаде на Луганщину-Донеччину, – пригадує Шевченко.
24 лютого зустріли в повній бойовій готовності. Та сподівалися, що в росіян настільки “планка не впаде”. Вояки були шоковані тим, що відбувалося, не очікували ударів по всій країні, по тилу, містах, де живуть рідні.
– Думаю, у росіян був розрахунок, що це деморалізує армію, багато хто кине підрозділ і побіжить додому. Але в жодного такої думки не виникало. Ми довіряли своїм побратимам з інших підрозділів, які боронили наші міста. Ми так само просто виконували свою роботу, – каже військова.
Піски весь час обстрілювали з мінометів і танків. За кілька тижнів армійці пристосувалися до турбуючого вогню і навіть виїжджали посилювати підрозділи на інших напрямках. Змогли розжитися шістьма російськими БМП-3 (за даними голландського сайту ОСІНТ-розвідки Oryx, на кінець липня 2022 року українські захисники затрофеїли 40 одиниць таких бойових машин піхоти).
– Росія – одна з перших країн, яка почала постачати нам озброєння під час цієї фази війни. Причому без будь-якої бюрократії. Приїхали, залишили, самоліквідувалися. Ми “бехами” поділилися з іншими підрозділами, але частина залишилась у нас, працюють, косять русню, – посміхається жінка.
Читайте також:
“Російський ленд-ліз”, вид зсередини: як майстри ЗСУ ставлять у стрій трофейну техніку
До 24 лютого в колись елітному селищі поруч із Донецьким аеропортом ще жило 11 цивільних людей. Військові всім запропонували евакуюватися. Втім, місцеві відмовились. Але зрештою жителів Пісків таки переконали виїхати інтенсивні артилерійські обстріли “квадратами” – це коли росіяни методично “обробляють” невелику ділянку, аж поки не знищить там усе, відтак переходять до іншої.
– Цілі русня не вибирала, – говорить Ірина. – Вони насипають – кудись та й влучить. Десь там буде ЗСУ, а не буде – ну, нічого. Зараз вони вже намагаються більше коригувати з безпілотників. Мабуть, усе ж запаси снарядів не безкінечні.
Закидання якоїсь ділянки боєприпасами аж до повного знищення називається “тактикою випаленої землі”. Росіяни часто до неї вдаються: у Маріуполі, де розташовувався ППД “Сармата”, на Луганщині, на Харківщині, та майже скрізь.
Піски, що ще кілька років буяли трояндами і вражали красою, хай і були добряче побиті війною АТО/ООС, нині просто стерті з лиця землі.
Читайте також репортаж 2021 року:
Піски в зеленому морі: як живе і воює колись елітне селище на лінії фронту під Донецьком
– Піски змінювалися в мене на очах, буквально щогодини. Ідеш в один бік – будинок стоїть, вертаєшся – його вже немає. Проходиш стежкою, біля неї п’ять вирв, а як назад – 15. Ландшафт змінювався постійно. Це як монтаж, причому різкий, без переходів, – розказує Ірина Шевченко. – Мені хлопець наш розповідав: потужний артобстріл, потім наступає піхота, піхоту відбили, піхота тікає, знову артобстріл, і коли вже треба було відходити, був “прихід” із танка. Хлопець заліг, коли обстріл закінчився, виліз, роздивився довкола: окопу немає, позиції немає, суцільні кратери, місячний пейзаж, лише фанерна буда, яка правила нам за туалет, на цій місячній поверхні. Цегляні будинки, бетонні підвали – все зруйноване і перекопане. І тільки ця буда стоїть.
Фізично від вересня в Пісках немає українських військових, однак, хоча туди зайшли росіяни, українські військові мають над селищем частковий вогневий контроль, стверджує речниця.
Оборону селища, може, колись вивчатимуть у підручниках із військової справи.
– На нас кидали все, крім ядерної бомби. 120-ті міни ми взагалі не рахували. Танки, “гради”, “гіацинти”, фосфор, “запальнички”, “Солнцепек”. Про нього була цікава історія. Русня вкотре заявила про те, що повністю контролює Піски, а за кілька днів вгатила по Пісках “Солнцепеком”. По тих, які вони нібито взяли і, по ідеї, окопались, – кепкує Шевченко. – У цій ситуації наші хлопці протрималися, дали можливість нам підготувати резерви, зібратися і на Харківському фронті, і на Херсонському.
Фотогалерея зі зруйнованих Пісків:
І коли русня до нас полізла, вони були впевнені, що нікого вже немає, що все вже знищене, – спробували зайти й отримали по зубах від нашої піхоти. Хлопці в Пісках реально зробили неймовірну річ! Цю ділянку в кілька кілометрів русня проходила понад два місяці. “Кієв за трі дня”… Ви Піски за три місяці візьміть!
Читайте також:
Війна дронів: як працює аеророзвідка Маріупольської бригади
– Нам дуже допоміг інформаційно Гіркін (Ігор Гіркін – російський військовий злочинець, учасник окупації Криму, колишній “міністр оборони “ДНР” – “Н”). Після того, як русня заявила 150 разів, що взяла Піски, на початку серпня він записав приблизно годинну промову, де казав про Піски: “Якщо це був наш задум здійснити прорив хоч десь, то це повний провал, бо два місяці ми билися головою об стіну, втратили свої найбільш боєздатні підрозділи і практично не просунулися”, – переказує Ірина. – Наскільки я розумію, наші інформаційні повідомлення російська публіка читає не надто активно, а ось Гіркіна вони слухають, його тези поширюють. Він прямим текстом сказав, що в Пісках, попри те, що на той момент частину селища русня взяла, вона фактично отримала “люлєй”.
Битий місяць росіяни “розганяли” своїми пабліками відео, зняте з дрону, як артилерія б’є по якихось позиціях. Щоразу з припискою, що ще глибше просунулися в Пісках.
– Відео те саме, позиції ті самі, – коментує речниця. – Вони живуть у якомусь своєму світі. І, думаю, невисоко оцінюють розумові здібності споживачів свого інформаційного контенту. Все одно, що їм покажуть. Вони можуть зняти смітник у себе у дворі і написати, що це розгром якогось опорного пункту ЗСУ артилерією “народної міліції “ДНР”. Вони переконують себе й оточення, що все роблять правильно, що все йде за планом, що перемагають навіть тоді, коли щось втрачають. Так само вони впевнені, що якщо взимку в квартирах у нас буде +16, ми змерзнемо, помремо, заплачемо і прийдемо здаватись. Причому саме в такому порядку.
Та все ж недооцінювати інформаційні вкиди росіян не варто. Активна фаза російсько-української війни почалася саме з телевізора в квартирі пересічного росіянина і новин, які там показували, вважає Ірина. Російська пропаганда перетворила багатьох сусідів на зомбі, і чимало з них їхали і їдуть воювати проти “фашистів” зі святою вірою в те, що все роблять правильно.
Хоча з ворогом росіян не все так однозначно.
– Те, що я бачу в їхніх пабліках, багато хто і досі воює з… німцями. Логіка така: “укропи” – фашисти – НАТО – “дєди воєвалі” – “возьмьом Берлін” – “разобйом нємцев”. Дуже дивно, звісно, – стенає плечима жінка. – Таке враження, що їм все одно, з ким воювати. Хоча для багатьох ця війна – найяскравіша подія в їхньому житті. Вони сиділи в своєму Мухосранську, нічого, крім горілки й калюж, не бачили, а тут війна, вибухи, унітази в селах, купа вражень, “героїзм”.
Шевченко переконана: ми з росіянами – в різних площинах і ментально, й інформаційно. В Україні ніколи не було і не буде такого типу пропаганди, як у Росії. На противагу російському промиванню мізків та розжовуванню інформації, ба більше, посилу, як це треба сприймати, в українських медіа – фактаж, над яким людина має подумати і зробити власні висновки.
– Це просто різні стилі і два різні світи, – резюмує військова.
– Але проблема в тім, що фактаж – це раціо, а пропаганда – емоціо. І поки ми думали, росіяни вже “призначили” ворогів, змусити їх ненавидіти і піти вбивати.
– Це правда. Зате в плані емоції в нас є “фішечка”, якої немає у ворогів. Це іронія і самоіронія. Ми можемо обсміяти все, що відбувається, всі їхні потуги нас розбомбити, пореготати над собою, над тим, що в нас немає світла. А коли надворі мінометний обстріл, а ти хочеш до туалету – це ж капець страшно, це трагедія. Але це так смішно! На цю тему стільки приколів!
Іронією ми користуємося дуже активно. Напевно, це одна з найпотужніших наших переваг, наша таємна зброя. Це спантеличує росіян. Вони не можуть зрозуміти, чому ми регочемо. Я моніторю їхні пабліки, як вони реагують на обстріли України: “А, ура! Зараз вони всі помруть, всі заплачуть”. А бачать, що ми сміємося, і такі: “Чого вони регочуть? Що ми не так зробили? Як таке може бути?” Вони просто не розуміють, у них система зависає, і все перегорає. Думаю, ми ніколи не зможемо росіян ні в чому переконати, а ось спантеличити – запросто.
Російська пропаганда, вважає Шевченко, зробила росіянам іще одну ведмежу послугу – повністю відірвала їх від реальності. Рупори Кремля настільки старалися переконати пересічного московита в тому, що ми – один народ, просто українців американці зазомбували русофобією, що вони думають: ми реагуватимемо на подразники так само, як реагували б вони. За їхньою логікою, ми би мали здатися через обстріли наших міст, високі ціни, вимкнення світла. Саме тому такий запеклий опір військових і цивільних, такі згуртованість і наші жарти – цілковита несподіванка, яка й допомагає нам помалу перемагати.
Читайте також:
Анна Дерев’янко: Виростивши сталевого сина-“азовця”, я не маю права бути не сталевою мамою
До перемоги ще далеко, і ціну за неї буде сплачено дуже дорогу. І про приблизні терміни військова не говорить.
– Наша перемога – це відновлення територіальної цілісності в наших кордонах: із Кримом, Донеччиною, Луганщиною. Якби тут були задіяні тільки Росія та Україна, можна було б говорити про якісь строки. А так я не впевнена, що з нашого чи їхнього боку не підключиться ще хтось. Наприклад, Білорусь уже відсуває термін нашої перемоги. Не факт, що далі. Може, чим більше країн у цю історію влізе, тим швидше вона закінчиться. А може, і навпаки.
Крім того, Росія тисне інформаційно на захід. Російське лобі в Європі лякає німців і французів відсутністю опалення та світла.
– І тут перебити російську пропаганду ми можемо тільки фактажем. Не дуже відстежую, як ми працюємо інформаційно на західні країни, але, думаю, можна трохи натиснути.
Ірина Шевченко підписала контракт із ЗСУ в березні 2021-го. Зрозуміла, що, окрім війни, більше нічого нецікаво.
– Я хочу довести це до якогось логічного завершення, до нашої перемоги, і після неї уже повернусь до якихось цивільних тем і сюжетів, – каже колишня журналістка. – Це моя країна, в моїй країні війна, і її треба закінчити нашою перемогою. До перемоги воно мене не відпустить.
“Її” війна почалася ще в 2014-му. Шевченко тоді працювала на “Ліга.нет” і чітко пам’ятає, як вони з колегою з “Української правди” Оксаною Денисовою прийшли з Майдану, писали тексти і дивилися закриття Олімпійських ігор у Сочі.
– Ми розуміли, що Путін закінчив якусь міжнародну акцію, тепер руки в нього розв’язані, і зараз у нас почнеться війна. Потім ми з Оксаною почали для себе виробляти якісь правила, як писатимемо про війну. Тоді не було ані курсів Міноборони, ані правил поводження журналістів у зоні бойових дій. Коли ми їздили, завжди питали в хлопців, що можна знімати, а що ні, що не бажано показувати”.
Уперше Ірина поїхала на Донеччину в серпні 2014-го, напередодні Дня Незалежності. Розповідає, як їх розвернули, коли їхали в бік Курахового, бо там були серйозні бої. І як заблукали в дорозі. А лінія фронту тоді була рухома, як і зараз.
– Побачили табличку “Ростов-на-Дону скількись там небагато кілометрів”. І ми подумали, що ще не розвантажилися, а з таким багажем їхати в Москву не можна, – сміється жінка. – Злякатися не встигли, правильну дорогу знайшли вчасно, на чужий блокпост не вилетіли. Саме усвідомлення того, що ти їдеш своєю країною і можеш вилетіти на людей із автоматами, які просто випустять у тебе чергу, збадьорило.
До 2021-го вона постійно взаємодіяла з військовими. Допомагала бійцю 72 омбр імені Чорних Запорожців Денису Хільченку шукати пса Патрона, якого чоловік привіз із передової, і в ППД тварина зникла.
Читайте також:
Знайшовся фронтовий пес Патрон, який зник на Київщині
– Ми їздили в Білу Церкву, робили сюжет, дорогою зупинялися біля кожного собаки, більш-менш схожого на Патрона, намагалися зловити чи хоча б сфотографувати. Ти знаєш, як це – коли потрапляєш до військових, і ви вже ніби одна родина. Я познайомилась із Деном під час зйомок, але розуміла, що це моя родина, в моїй родині зник пес, і він має знайтися. Коли я отримала від Дена повідомлення: “Патрон знайшовся, ми їдемо додому”, була безмежно щаслива. Пса знайшли інші військові, – розповідає Ірина.
Вона важко перенесла новину про загибель Дениса. 4 серпня 2022 року військовий, який за вісім років пройшов шлях від солдата до заступника комбата, загинув через ворожий артобстріл.
Шевченко ходила на суди над генералом Марченком у “справі бронежилетів”.
– Коли почула заяву голови ДБР Романа Труби, що бронежилети прострілюються, подумала, що аби говорити таке під час війни, потрібно мати залізобетонні докази. Вивчила матеріали справи, була в шоці: доказів там не було від слова зовсім. І де зараз Марченко, і де зараз Труба…
Стежила і за справою Колмогорова. Старший солдат Бердянського прикордонного загону Сергій Колмогоров 9 вересня 2014-го чергував на блокпосту біля Маріуполя. Військовослужбовці помітили біля берега моря автомобіль, що блимав фарами, подаючи якісь сигнали, а потім попрямував у бік блокпосту. На вимогу зупинитися водій натиснув на газ і пішов на прорив. Попереджувальні постріли його не зупинили, навпаки – прискорили. Прикордонники відкрили вогонь на ураження. Загинула пасажирка, водій не постраждав і після кількох допитів виїхав до Росії. Цивільний суд Маріуполя засудив Колмогорова до 13 років ув’язнення. Після ряду апеляцій прикордонника таки випустили з-під варти. Згодом він продовжував нести службу на передовій, був поранений.
– Коли Колмогорова випустили, у мене було відчуття причетності і невимовного щастя. Я не бачила в діях прикордонника нічого протизаконного. Людина в машині могла бути навідником – коригувати російську артилерію. Колмогоров зробив те, що прикордонник мав зробити згідно статуту, він просто виконав свій обов’язок. Тому мене вирок обурював, тому я раділа звільненню, – каже Ірина.
Читайте також:
“Я впевнена, що “азовці” повернуться в Маріуполь”.
Колишня пресофіцерка “Азову” – про свою службу в полку, “велику” війну та перемогу
Мамин рід Ірини походить із Криму, батьків – із Білогородщини, з міста Старий Оскіл (нині це Росія). Бабця все життя говорила українською. Звідти мусили переїхати на Луганщину. Під тиском більшовиків перебралися на Донеччину.
– У мене в плані походження джекпот, – посміхається Шевченко. – Я чула зі спогадів рідні по татовій лінії, що схід – це щось страшне, сумне. Але коли почала їздити, закохалася в Донеччину, Луганщину: такий суворий шляхетний степ, ці космічні терикони, я зрозуміла, що дуже люблю цю землю, і вона моя, це земля моїх предків, так само, як і Крим.
Предки моєї мами – кримські євреї – жили на півострові з XVIII століття. Коли я ходила до школи, у нас у класі було чоловік 40, і я була одна, чиї предки жили в Криму до 1924 року.
Востаннє в Криму вона була у 2012-му. Жила з родиною в Одесі. Батьки переїхали туди, коли доньці було 12.
Ірина добре пам’ятає, як Росія активно інформаційно “обробляла” півострів. Крім того, проти України зіграла і депортація кримських татар, і Чорноморський флот РФ. Багато російських військових після пенсії осідали в Криму.
– Що воно не туди рухається, стало зрозуміло після підписання Харківських угод у 2010 році (тодішні президенти Янукович та Медведєв підписали документ, який розширював строк перебування російського флоту в Севастополі з 2017 року до 2042-го з автоматичним продовженням на 5 років – “Н”), стало зрозуміло, наскільки важливий для Росії Крим, що вона його ніколи не відпустить із власної волі, – говорить Шевченко. Пригадує, як Крим змінювався, коли туди повертались киримли на початку 90-х: – Наче стояла покинута батьківська хата, і до неї повернулися нащадки тих, кого з цієї хати вигнали. І почали приводити до ладу: знову побілили стіни, щось посадили в садочку. Крим почав оживати завдяки тому, що туди повернулися корінні жителі. Цей процес ішов надто повільно, було дуже багато перепон: кримським татарам було важко отримати землю. Якби більше сприяння було, думаю, може, вони встигли б укорінитися ще більше. Та все одно замало часу, аби подолати наслідки російської, радянської спадщини.
Ірина дуже хоче одного дня знову приїхати в Крим. І щоб там побували її рідні.
Нині вже літньою мамою Ірини опікується її дорослий син.
– І її доглядають донецькі коти, – посміхається військова. – Одного кота на кличку Джаз я вивезла з Пісків у день, коли була перша серйозна спроба штурму наших позицій, – навесні. Хлопці вдало відбили штурм, я взяла кошеня, вискочила з ним у безпечне місце. Там мене зустріли одеські волонтери, забрали його, привезли в Одесу. Зараз Джаз живе в родині мого сина.
Ще двох кошенят знайшла, як ми почали відходити з Пісків. Думала відправити їх – це хлопчик і дівчинка – до Одеси, а там уже прилаштовувати.
Мама на Сармата й Атену подивилася і сказала, що котиків не можна розлучати, залишила їх собі, тепер котики доглядають маму, мама – котиків, і всі щасливі.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!