автор: Марина Ткачук
фото надані Оксаною Рубаняк
Війна, попри свою страшну природу, народжує кумирів і зірок. Оксана Рубаняк “Ксена”, 20-річна студентка з Івано-Франківщини – безперечно, має бути серед таких. Тендітна дівчина з довжелезною рудою косою (усі на неї найперше звертають увагу!) з перших днів великої війни в строю. Старший солдат Ксена – кулеметниця білоцерківської 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені Чорних Запорожців, єдина жінка у своєму взводі. Яка воює разом та на рівні з чоловіками. Яка довго відстоювала цю можливість.
У березні Оксана отримала важке поранення у Вугледарі й відтоді перебуває на лікуванні в Івано-Франківську. Але вже в кінці червня має повернутися на передову, до своїх хлопців.
“Хтозна, може, це моя остання відпустка, – розмірковує про своє майбутнє дівчина, яка в окопах написала книжку “Назустріч смерті”. – Коли бачиш, як щодня гинуть твої друзі, побратими, розумієш: може, наступна черга – твоя? А тому зараз, поки є нагода, я втілюю свої прості бажання: проводжу час із рідними, ходжу на каву з друзями, складаю екзамени… А що потім – час покаже. Головний план на майбутнє – просто вижити”.
Відео:
Чотири місяці тому Рубаняк рубалася пліч-о-пліч із хлопцями під Вугледаром – росіяни намагалися прорвати українську оборону на цьому напрямку, але отримали відкоша і самі зазнали великих втрат. Звичні вже, непрості бої для Ксениної бригади, що рік не вилазить із “передка”.
“Як зайшли на Донеччину у червні 2022 року, так відтоді й не було жодної ротації, – каже дівчина. – Жартуємо, що всі ми вже на донецьку прописку запросто можемо розраховувати”.
Оксана Рубаняк
В одному з боїв на Вугледарському напрямку Оксана отримала поранення. “Прилетіло геть близько.
Я спершу й не розуміла, що мені щось влучило в голову. Думала: знову контузило.
Раніше таке неодноразово бувало, – пригадує Ксена. – Відчула лише пекучий біль у спині – так зрозуміла, що туди влучило. Хлопці глянули: з голови тече кров! Стали замотувати, затискати, викликали машину евакуації. На щастя, ми були в такому місці, що медевак міг швидко приїхати. Хлопці питають: можеш іти? Кажу: та можу! Роблю два кроки і непритомнію. Отямилася в машині, до мене гукають: “Оксано, Оксано!” А я ж думаю, що це все мені сниться. Перші години, як прийшла до тями, майже нічого не бачила. І злякалася. Думаю: ну, все, в мозок таки влучив уламок, і я втрачу зір. Саме цього боялася найбільше. Але мені пощастило – зір відновився”.
Читайте також:
72-га бригада феєрично вітає з Днем закоханих: відео влучання під Вугледаром
Оксана Рубаняк (лежить) під час евакуації
Рубаняк зазнала вогнепальних осколкових поранень голови, спини, правого плеча. Отримала вдавлений перелом потиличної кістки, забій головного мозку другого ступеня.
Зараз вона доліковується у рідному Івано-Франківську. Але з того бою має в тілі “сувенір”: уламок, який застряг у спині, лікарі не витягли й радять не чіпати.
“Ми з хлопцями сміємося: мовляв, ти, звісно, можеш піти із ЗСУ, але Збройні сили ніколи вже не підуть із тебе. У моєму випадку – це в прямому сенсі”, – посміхається Ксена
Оксана Рубаняк після поранення
Ця невисока руда дівчина взагалі багато сміється, жартує, фіксує все це на короткі відео.
До повномасштабної війни вона навчалася одразу у двох “вишах” – Прикарпатському національному університеті та Українському державному університеті ім. Драгоманова, вивчала українську філологію та літературу. А ще – працювала в Івано-Франківській міській раді, була заступнцею голови Молодіжної ради Івано-Франківська.
“Якби хтось кілька років тому сказав би мені, що я опинюся на війні – з легкістю повірила б. Після школи я мріяла вчитися у військовому ліцеї, у 2021 році вступила на військову кафедру. Бо розуміла, що нам потрібно буде або відвойовувати наші землі, або захищатися від повномасштабного наступу. Мій рідний дядько Іван Рубаняк воював у лавах одного з добровольчих батальйонів, брав участь у боях за Іловайськ, пройшов російський полон. З початку повномасштабного наступу знову відправився на фронт. Для мене дядько Іван став прикладом. Я з дитинства чула про війну, виросла на розповідях про неї. Дізнавалася все не з телебачення, тому розуміла, що велика війна буде”.
24 лютого 2022 року Оксана одразу пішла в ЗСУ добровольцем.
“Того дня я зателефонувала Назарію Кішаку, раднику міського голови з питань безпеки та правопорядку. Зараз ми служимо разом, він – командир нашого взводу. Назарій одразу почав гуртувати добровольче формування Івано-Франківської територіальної громади. До нього долучилася і я”.
Оксана Рубаняк
Так Оксана познайомилася з хлопцями, з якими й досі воює в бригаді Чорних запорожців.
“Увесь час кажу, що це не я обрала кулемет, а він мене, – розповідає Ксена. – І сталося це так. Наш командир Назарій Кішак нам повідомив, що у 72 омбр створюється новий підрозділ. А оскільки ми за час роботи в ДФТГ усі сильно здружилися і хотіли бути разом, то поїхали із Франківська аж у Білу Церкву (місто в Київській області, місце дислокації 72-ї бригади – “Н”). Взвод, куди нас усіх гуртом брали, виявився кулеметним. Так ми й стали кулеметниками.
Пам’ятаю, подаємо документи, мої – останні. Кадровик їх бере і питає: “Ти куди – в медичну службу чи до нас у штаб?” – “Ні, – кажу, – я зі своїми хлопцями!”. І на мене здивовано всі як глянуть: “Ти що, це ж кулеметники! Куди це ти зібралася?!”
Оксана Рубаняк по кулеметному взводу 72 омбр
Щоб відстояти свій вибір, Оксані довелося виявити стійкість та наполегливість. Були й непрості розмови, і вмовляння, але Рубаняк залишилася непохитною. Змирилися з вибором затятої доньки і батьки.
“Перші два тижні під час злагодження всі думали, що я звідси піду. Але з часом звикли з тим, що лишаюся”, – пригадує дівчина.
“Одразу нам навіть автоматів не довіряли. Навчали поступово – розбирати, чистити. Потім – стрільби. Першим із моїх кулеметів був ДШК 12,7-мм калібру. Але основна практика відбулася вже на передку.
Кулеметниця Оксана Рубаняк
Тепер уже важко й перелічити, з яких видів зброї ми стріляли. Наша основна зброя – кулемети (“покемони”, ДШК, “браунінги”), гранатомети (РПГ, “чешки”) та інші. Я ж люблю працювати з “браунінгом” – він легкий у керуванні, практично без клинів працює”, – пояснює дівчина.
Позивний “Ксена” придумали дівчині побратими. Від варіанту, який спершу запропонувала сама Оксана – “Гуцулка Ксеня”, довелося відмовитися, бо задовгий.
“Тут Олег Койляк “Берет” (наш побратим, який згодом загинув) пропонує: “Ксена”. А я питаю: “А це хто така?” Я ж навіть цього фільму не бачила (американський телесеріал “Ксена: принцеса-воїн” – “Н”). Коли він вийшов, я ще була надто мала. Так і досі його не подивилася”.
Кулеметниця Оксана Рубаняк
Чітких обов’язків як кулементиця, каже Оксана, вона не має. Працює в кулеметному розрахунку, який складається із трьох людей: стрілець, навідник і номер обслуги. І ці ролі щоразу змінюються. Аби кожен зміг замінити побратима у разі поранення чи загибелі.
“Ми універсальні солдати – і кулементники, і мінометники, і парамедики, й аеророзвідники в разі потреби. Але, найперше, ми справжня сім’я – більше, ніж просто підрозділ. Пройшли не одну дислокацію на Донеччині, непрості випробування. І кожен із нас є важливим у цій сім’ї. Втрату кожного ми болісно переживаємо”, – каже Рубаняк.
Оксана Рубаняк із побратимами. Декого вже немає серед живих. Фотогалерея:
Оксана не просить поблажок, робить усе, що й інші хлопці – на рівних.
І допомогу від чоловіків Ксена принципово не приймає. Бо як інакше її поважатимуть побратими?
“У мирному житті хочете щось важке понести замість мене – жодних проблем, я залюбки погоджуюся. А на війні ми всі однакові, я нічим не краща і не гірша. Так виборюється рівність і визнання”, – переконана Рубаняк.
Оксана Рубаняк
Читайте також:
“Більше правди. Рожеві шмарклі не наближають перемогу”.
Велике інтерв’ю з важко пораненою Андріаною Сусак
Окрема історія для дівчини на війні – це побут. Але й тут Оксана не скаржиться і не чекає на особливі умови. Пояснює: звикаєш до всього. Навіть миші, що живуть поруч у бліндажах, стають предметом для постійних жартів.
“Звичайно, не вистачає душу, можливості нормально помитися. Але є вологі серветки. Навіть волоссю даю раду. Було таке, що два тижні не могла його помити. І були думки відрізати. Хлопці пропонують: давай тобі зачіску ножицями із аптечки зробимо. В останній момент передумала.
Оксана Рубаняк
Буває, що немає можливості змінити одяг досить довго: тіло пітніє, і на спині можуть з’являтися від цього пухирі. В одного з моїх хлопців це переросло в хронічне явище, він мусить тепер лікуватися переливанням крові. І в мене взимку таке було, але минуло, – розповідає Оксана. – Більшою чи меншою мірою, але всі ми своє здоров’я залишаємо на війні. Усі хлопці мають проблеми зі спиною, колінами, зі слухом, зором. Це щонайменші наслідки війни для військових”.
Підрозділ, де служить Оксана, постійно перебуває на межі зіткнення з ворогом. Контактні бої для неї – звична справа.
“Це справді страшно, коли ти бачиш ворога власними очима, у бінокль. Коли можеш розгледіти постать людини, яка рухається у твоєму напрямі і яка стріляє. Розумієш – він поруч, все ближче і ближче. У цей момент усвідомлюєш, що вижити можна, лише знищивши ворога. Тут працює тваринний інстинкт: або тебе, або ти, і нема інакшого вибору”, – пояснює дівчина.
Оксана Рубаняк
У критичних ситуаціях, зізнається Ксена, вона не раз прокручувала жахливий сценарій у голові: а що, коли виживе, але потрапить у полон до росіян? Тим більше, що бойові ситуації трапляються геть кепські, близькі до цього.
“Пам’ятаю, якось ц серпні росіяни штурмували нашу посадку. Ми саме поміняли інший підрозділ, а це крайня позиція до ворога. Нас троє – я, Арес, Джампер. Мені – 19, хлопцям – 26 та 24 років. Ми молоді, не дуже ще й досвідчені тоді були. І ось – штурм, ворог косить все – артилерія, міномети, танчики, вертушка! Там того дня було все, що тільки можна нарахувати в збройних силах ворога. По рації доповідаємо комбату, що боєприпаси закінчуються: дайте підмогу чи б/к піднесіть! І ми чекаємо. А ворог все ближче. Аресу над головою прилетіло, в дерево. А в нас вже буквально по два магазини лишається. Нам кажуть: побратими поруч, декілька сотень метрів – відходьте до них! І то були справжні американські гірки: перебігаєш від окопу до окопу. А воно летить над головою! Слава Богу, ми відійшли без поранень, лише сильна контузія. Забігли в перший бліндаж, який трапився на шляху. Усе тоді висіло на волосинці! Я розумію: ворог наступає, і ми або потрапляємо в полон, або нас вб’ють на місці. Але вдалося відійти до наших хлопців, і ми вже там разом прийняли бій. Пощастило”.
І цієї залежності від фарту на війні значно більше, ніж хотілося б, каже старший солдат Рубаняк.
“Це часто лотерея. Ти можеш мати досвід, уміння, і чим більше ти тренуєшся, тим більше маєш шансів. Але більшою мірою вижити в бойових умовах – це везіння”.
Оксана Рубаняк із побратимами по кулеметному взводу 72 омбр
Оксана не раз була за крок до смерті, а тому вірить в існування вищої сили, Божого захисту, який не дає загинути.
“Пригадую, як у Вугледарі ми були з побратимами в одному з під’їздів. Там велися щільні обстріли. А я мала йти до нашого командира, який розташовувався в іншому будинку (і там треба було пробігтися трохи). Мене один із моїх хлопців затримав безглуздим запитанням, а я вирішила з ним поговорити – бо розумію, що він нервує, треба всім заспокоїтися. Я затрималася лише на пів хвилини! І в той момент, коли вже мала виходити, у сусідній будинок прилітає снаряд: великі уламки падають саме в тому місці, де я мала б ступати. Я б не вижила, якби була там. Натомість залишилася жива. І таких ситуацій багато”.
Але дівчина старається постійно тримати всіх на позитиві. “Іноді хлопці навіть невдоволені: “Оксано, ти так набридла, ти чого смієшся весь час? Тобі ж насправді не весело!” Кажу їм: “Ну, а що робити? Треба якось підтримувати моральний дух”. Ми жартуємо постійно, маємо свої маленькі ритуали, які радують. Тішимося за побратимів, які одружуються, стають батьками. Вітаємо одне одного з днем народження, влаштовуємо свята.
Коли стояли під Бахмутом, в одного з наших хлопців там був день народження. Але які там можуть бути подарунки? То хлопці зробили торт із печива і згущонки – це все, що мали з ласощів. Іванові було приємно.
Оксана Рубаняк із побратимами: кулеметний взвод 72 омбр подарував дівчині 101 троянду
Свої 20 років я теж зустріла на фронті. Де вони дістали ту 101 троянду, гадки не маю, але як же приємно було.
Влітку наприклад, хлопці поверталися з позицій 7 км пішки, але принесли мені ромашки й гільзу з БМП в подарунок, я її з собою додому привезла”.
Постійне перебування за крок до смерті не може не впливати. Оксана й сама це визнає: “Відчувається емоційне виснаження. І в якийсь момент ти просто не відчуваєш емоцій, настає переломна межа. Мені друзі кажуть: що це ти стала такою песимісткою? Відповідаю: та я насправді реаліст”.
Нещодавно Оксана написала пост у фейсбуці, де назвала себе народженою для війни. І додала свій портрет у військовій амуніції, зроблений подругою-фотографом.
“Колись і на моєму фото виднітиметься чорна стрічка. Це питання часу, – написала Оксана. – Багатьох із моїх друзів вже немає. А де ваші друзі? Гуляють, навчаються, працюють. Мої ж – полягли у боях з ворогом, інші досі щодня виборюють право на життя. Наше місце зустрічі – не кафе, парки чи ресторани, а цвинтарі. Розмови перетворилися у годинні монологи, перегляди спільних фото і відеоматеріалів та рідкісні появи у снах”.
Деякі товариші, прочитавши цей пост, дорікали: “Нащо ти це пишеш? Це так сумно читати” – “Але це ж правда! Так, вона невесела. Але ми ж не можемо жити у постійних переможних ілюзіях і веселощах? – зауважує Оксана. – Багато хто вже “виграв” цю війну, не бувши на ній. “Контрнаступ” у декого в розпалі, життя продовжується. Військові повернуться і наведуть лад, а ми почекаємо. Але скільки нас повернеться?
Оксана Рубаняк
Багато хто з хлопців на війні думає про свою загибель як про очевидний факт. Вони спокійно говорять, де і як хотіли би бути поховані, в якому одязі. Багато хто написав заповіт.
Я також почала писати прощальний лист до рідних у разі моєї загибелі,
– те, що б я хотіла сказати їм. Щоправда, ще не дописала. Я не будую рожевих мрій – як є так є, треба приймати реальність. І саме тому, коли мене запитують, які маю плани на життя, я відповідаю: у мене мрія проста – вижити!”
Впоратися із непростими думками й переживаннями Оксані допомагає творчість. В окопах вона написала збірку поезій “Назустріч смерті”. І присвятила її своєму побратиму, який став першою бойовою втратою підрозділу.
Вони помирають не від старості чи хвороби —
Їх убиває ворожа куля.
Прямим попаданням кістки їхні дробить,
Випалюючи дату смерті на зів’ялих грудях…
“Валентин Солтановський “Старий” загинув на полі бою, і через щільні обстріли того дня ми не змогли забрати його тіло, як і в наступні дні також. А зараз це окупована територія. Від думки про те, чи знайдуть його тіло й коли це стане можливим, – боляче”, – каже Ксена.
Оксана Рубаняк зі збіркою своїх поезій
Читайте також:
Пошуковиця місії “На щиті” Катерина Ротаренко:
Мені пощастило – перший знайдений труп був росіянином
Є в Оксани й свої талісмани, за якими стоять щемливі історії. Як-от дві цукерки.
“Їх дав мені один боєць, якого ми міняли на позиції. Пригостив мене і загинув разом із побратимом за кілька хвилин після того, у двох метрах від мене, – розповідає Оксана. – Прилетіла міна. А ми залишилися живі, бо в цей момент, саме у цю секунду, зайшли в бліндаж (щось ми там шукали, вже й не пригадаю). Звісно, нас усіх контузило, осколки позалітали, але ми були живі, а вони – ні. І ці цукерки так і залишилися у мене в руці. Це тепер одна з моїх воєнних реліквій”.
Оксана Рубаняк
До повернення на фронт Ксена має ще кілька тижнів. А тому поспішає залагодити усі важливі питання: активно бере участь у благодійних заходах, проводить зустрічі й дає інтерв’ю: “Я відчуваю певну відповідальність: мушу і хочу говорити про армію і війну. Про жінок, які воюють. І розумію, що мене охочіше слухають, ніж хлопців. Я можу говорити ті ж самі речі, що скажуть сотні інших військових, але на мене звернуть більше уваги, мене почують краще тільки тому, що я – жінка. Та ще й з кулеметом. Значить, це також моя місія”.
Читайте також:
На Херсонщині загинула боєць 24 омбр Ольга Сімонова, яка зреклася громадянства РФ і воювала за Україну
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
