“Ворог знає, що тут стоїть “Азов”. Як воює мотивований загін Нацгвардії в районі Світлодарки (РЕПОРТАЖ)

 

автор: Анастасія Федченко
з Донеччини
фото автора

На передову – тепер нарешті офіційно – зайшов полк “Азов”. Точніше, один із його підрозділів. Окремий загін спеціального призначення Нацгвардії разом із 30-ю бригадою імені князя Костянтина Острозького боронять Світлодарську дугу.

Що помічаєш, коли знайомишся з “Азовом” після підрозділів ЗСУ: тут сувора дисципліна і дуже висока мотивація. Бійці в хорошій фізичній формі. Багато з них носять бороду або вуса. Хоча підрозділ “націоналістичний” – чимало тих, хто говорить російською. А ще є ті, чий дім залишився під окупацією.

Як воюють, про що говорять і про що мріють в “Азові” – у фронтовому репортажі “Новинарні“.

Фотогалерея:

Азов - ООС Світлодарська дуга - шипшина Азов - патчі 2 Азов - ООС гільзи Азов - підкова - Світлодарська дуга Азов ООС - набої Азов - патчі Азов - бінокль і термос - ООС Азов - шеврон
<
>
Фото: Новинарня

У покинутому селищі

Небо, ще вчора таке блакитне і привітне, сьогодні вже похмуре, затягнуте хмарами. Здається, ось-ось зірветься завірюха. День сірий, здається, ніби ходиш у рідкому свинці.

По нас приїжджає пікап. Звісно, я одразу забруднюю штани, бо машина заляпана багнюкою: сніг, якого ця зима не пошкодувала, майже весь розтав, лід також. Дорогою перекидаємося короткими фразами про погоду і роботу.

Авто підвозить нас майже до позицій і розвертається. До опорного пункту потрібно йти між потрощеними хатами.

– Ворог проглядає дорогу, тому так ходимо, – коментує боєць, обличчя якого сховане під балаклавою.

Ноги чіпляються за якісь галузки і кущі. Безлисті вишні та яблуні так і норовлять ударити гілками по обличчю, ніби помститися за війну, яка прийшла і будь-якої миті може посікти їх осколками чи зламати. Під деревами подекуди розкидані брудні лахи, якесь хатнє начиння. А ще – несподівані синьо-бірюзові туфлі на підборах, цілком пристойні на вигляд. Їх можна було б відмити, віддати підрихтувати шевцю і носити. Очі вихоплюють кинуте біженцями взуття як яскраву пляму, але я не встигаю сфотографувати, бо йдемо швидко.

На спостережному пункті наш провідник вітається з хлопцями. Це “азовське” рукостискання: тиснуть не долоні, а передпліччя – рука обхоплює руку іншого чоловіка майже біля ліктя.

Запоріжець Владислав, який хоче війни

На посту чергує Владислав. Обличчя закрите флісовим бафом, видно тільки сірі очі і густі брови.

– Вони (бойовики) підходили метрів на двісті-триста, – каже “азовець”, визираючи в бійницю, – ми дуже добре відпрацювали. Був запеклий бій. Більше вони близько не потикаються, бояться.

– У них там були втрати? – питаю.

– Були втрати.

Відповідь на наступ: бійці полку “Азов” знищили групу бойовиків

Владислав не надто говіркий. Слова з нього доводиться витягати наче лещатами. Говорить українською короткими реченнями, іноді йому важко підібрати слова, тож вставляє російські. Розповідає: окупанти стріляють з автоматів, автоматичних станкових гранатометів. Напередодні били з мінометів: “насипали” по кілька разів, по десять-п’ятнадцять мін.

За останній тиждень противник значно збільшив кількість обстрілів із важкого озброєння. Майже на всій лінії фронту працювали міномети, на Приморському напрямку ворог вгатив зі ствольної артилерії. Питаю Владислава, чому, на його думку, вороги так активізувалися.

– Може, бояться, що зайшли серйозні хлопці, які хочуть війни, – усміхається під бафом. – А ми хочемо.

Серйозний хлопець, який хоче війни, прийшов у полк “Азов” 2016 року, тож останніх на той час активних боїв підрозділу в Широкиному не застав. До цього здобував у Запоріжжі фах гіда. Не довчився.

– У мене з 14-го року батько воював, потім дядько пішов, я взяв їх за приклад і теж пішов захищати країну, – говорить Владислав. – Батько повернувся торік, дядько ще ні.

Чим займатиметься у майбутньому, 22-дворічний Владислав іще не знає.

– Подивимось, яка буде ситуація у країні, – каже.

Читайте також:
Бронемашину окупантів знищив полк “Азов” – прийшли нагороди. ФОТО

Одесит Ярослав спостерігає за “шостим сортом” сепарів

Ярослав кароокий, із пшеничними бородою та вусами. На касці – окуляри. Сонний, бо тільки прокинувся після нічного чергування.

– Буває, і вдень “працюють”. Це залежить від багатьох факторів, навіть від погоди. Але поки не можемо скласти систематики у їхніх діях, – говорить Ярослав про активність сепарів.

Віддалік чути глухий розрив.

– Це був приліт 82-ї [міни], але поки незрозуміло, де вона впала, – коментує боєць калібр ворожого обстрілу.

Вночі окупанти відкривали вогонь зі стрілецької зброї та АГС.

– Ми відповідаємо адекватно Мінським домовленостям і статуту, – говорить Ярослав.

Щодня над позиціями українських вояків літають ворожі БПЛА. Причому і любительські “Фантоми”, і російські крилаті “Орлани”.

– Вони запускають безпілотники, щоб виявити ціль, відкрити вогонь, і потім ще запускають “пташку”, щоб подивитись, як відпрацювали: влучили чи ні, – розповідає боєць. Каже, що “Азов” намагається максимально замаскувати все на опорниках. Тож “вони пролітають і майже нічого не бачать, крім рослинності і дерев”.

Ярослав говорить повільно, розважливо, українська в нього правильна.

– Мені іноді здається, що вони відкривають вогонь, аби просто показати свою присутність. Щоб ми не думали, ніби в них порожні окопи і ми можемо так просто туди зайти. Але ми знаємо, що в них [лише] по три людини на одну позицію, що їх наразі дуже мало, – зауважує гвардієць.

За його словами, формування бойовиків втомилися від війни.

– Вони живуть у гірших умовах, ніж ми, на передовій, і в тилу в них теж умови гірші. Вони не бачать перспективи. Всім уже стало зрозуміло, що Росія їх ніколи до себе не забере. У найближчі двадцять років так точно. Звісно, їхній моральний стан на низькому рівні. Та і якість тих людей, які зараз там перебувають, – це вже “шостий сорт” від того, що було в 2014-15 році. Вони там набирають уже таких антисоціальних елементів… Ми ж спостерігаємо, дивимося сюжети кремлівських пропагандистів із їхніх позицій, – розповідає Ярослав.

Питаю, що може тримати там, на позиціях так званих “ополченців”.

– Може, страх. Може, гроші. На окупованих територіях нормальної роботи зараз немає. Це ж [т. зв. “ополчення”] – одна з небагатьох професій, за яку платять хоч якісь гроші, – припускає23-річний боєць.

Ярослава ж, каже він, в армії тримає почуття обов’язку.

Криворіжець Максим, якому нецікаво сидіти на місці

Сіроокий Максим – також бородань. Розмовляє російською:

– Із СПГ, РПГ стріляють. Міномети 82-гі й 120-ті. Можливо, показати хочуть, що класні і сильні, – усміхається боєць у світлі вуса. – Але вони не такі. Не можна недооцінювати ворога. І є люди з того боку, які справді вміють воювати та роблять це доволі непогано. Але в більшості своїй вони невмілі.

Щовечора російські окупанти прогрівають техніку – вантажівки типу “Уралів”, а також танки і бойові машини піхоти.

– Із промки добре чути рух техніки. По сусідах БМП працювала, – говорить Максим.

Він віддає належне ворогу в умінні укріплюватися і зариватися в землю:

– Вони вмілі в цьому. Для нас це мінус, але, думаю, ми впораємося, – усміхається боєць.

Полк “Азов” вивели з передової влітку 2015. Відтоді добре навчений і оснащений загін спецпризначення виконував деякі точкові завдання в районі проведення АТО/ООС (снайпери, розвідка, БПЛА), але в окопах не стояв.

– Ми хотіли б іти вперед. Сидіти на одному місці нецікаво, – зізнається Максим. – Поки нас не випускали на передову, ми багато тренувалися. Буде можливість – покажемо себе.

Максим переконаний: ворог знає, що тут стоїть “Азов”, адже про це говорили й так звані ЗМІ сепаратистів, та й місцеві жителі теж уже обізнані.

Каже, із цивільними “азовці” не сваряться, але й не дружать.

– Вони нам усміхаються, але що думають насправді, ніхто ж не знає.

Максиму 25. У полку він із кінця 2016 року. Прийшов, коли закінчив університет у Кривому Розі. За фахом інженер, проектувальник гірничних машинних комплексів.

– Послухав усіх. Рідні говорили мені: доучуйся, потім підеш. Треба було не доучуватися, а йти раніше, – усміхається криворіжець. – Мені тут подобається. Я прийшов і зрозумів, що це моє. Почуваюся в своїй тарілці.

Максим іще не планує майбутнє, занадто далеким, каже, воно здається. Але потім таки визнає з усмішкою:

– Понад усе хочеться родину, дітей і просто пожити добре.

 Донеччанин Ігор: “Ворог стріляє не так часто, як хотілося б”

Ігор – командир взводу. Він носить балаклаву, видно тільки сірі очі й чорні брови. Говорить розмовляє російською.

Обстановку на своїй ділянці називає тихою, але перемінною.

– Обстрілюють зі звичайної “стрілковки” – 5,45, 7,62. Гранатомети різних типів використовують. Бувають і міномети – 120-й калібр заборонений Мінськом, але ворогу закон не писаний. Вони порушують домовленості, в них немає честі, – говорить Ігор.

За словами комвзводу, обстріли починаються зазвичай під вечір.

– Не так часто стріляють, як хотілося б. Будьмо відверті: коли йде хоча б якийсь обстріл, бойовий дух піднімається, адреналін у голову надходить, і трохи веселіше, – посміхається командир.

Ігор сам із Донецька. Війна прийшла в місто, коли йому було 19.

– Я розумів, що це буде довго, і що мій обов’язок – піти воювати. Все моє оточення було налаштоване проти. Нас із дитинства виховували в ностальгії за СРСР. Але я не задумувався навіть, кинув усе – дім, родину і пішов туди, куди мене кликало серце, – розповідає донеччанин.

Він не брав активної участі у Євромайдані, але на проукраїнські мітинги ходив. Пригадує, як починалася так звана “русская весна”:

– Це настало так швидко, що я не встиг озирнутися. Сьогодні я стою на мітингу, все більш-менш нормально. Завтра на мітингу б’ють усіх моїх друзів, а післязавтра заїжджають колони, люди зі зброєю, видно було росіян, чеченців.

Війна розділила Ігореву родину. Сім’я виїхала в Росію – чому, не пояснили, хоча Ігор пропонував переїжджати в будь-яке українське місто, обіцяв допомагати.

Рідні досі не знають, що він воює. Для них Ігор працює у Києві.

– У мене досі залишився квиток на поїзд. Станція Рутченкове. Це за Донецьком. За залізничний вокзал чи то йшли бої, чи то його закрили. Йшли останні поїзди. Я мало не останнім потягом “Донецьк-Київ” поїхав. На квиток позичив 200 гривень. Приїжджаю до Києва, а в мене 40 гривень у кишені. Думаю: нормально, зараз заживемо, – з усмішкою пригадує Ігор.

У тоді ще добробат “Азов” він пішов слідом за знайомими.

Ігор не втрачає надії після перемоги порозумітися з рідними, але для цього, каже, потрібно, щоб вони повернулися додому – потрібно бачитися з ними і пояснювати, навіщо пішов на фронт.

– Я іноді усвідомлюю, що п’ять років не був удома, що вже не пам’ятаю вулиці, якими ходив, район, у якому жив. Якось я бачив околицю міста з боку Мар’їнки, і в мене сильніше забилося серце, – визнає Ігор. – Я хочу зайти в своє улюблене місто, яке буде під українським прапором. Це найголовніша мета, яка мене тут тримає. Допоки я не зайду в своє місто, допоки ми з побратимами не відновимо його, не відновимо цілісність України, я не збираюся йти [із полку].

Командир взводу усвідомлює, що мало просто повернути рідне місто – попереду дуже багато роботи для врегулювання миру. Але вірить, що у війні переможе саме Україна і що невдовзі він побачить Донецьк.

…Із позицій ми йдемо так само між потрощеними будинками, і знову поспіхом минаємо синьо-бірюзові туфлі, що лежать, наче викинуті на берег кити.

Із сірого неба нарешті починає сипатися крупа – така, як восени, перед першим снігом. Щільна і густа, вона чіпляється за одяг та броніки. Прощаємося з Ігорем, він запрошує приїжджати ще.

“Мама залишилась і переїжджати не хоче”

Нас відвозить той самий пікап. Водій, мовчазний дорогою туди, розповідає, що любить дружину і сина, вони живуть у Маріуполі. Малому всього два роки. Ім’я для хлопчика обирав тато.
– Ми від початку домовились: якщо буде син, я називаю, якщо донька, – дружина.

– То дружина тепер хоче народити доньку, щоб відновити справедливість? – питаю.

– Я не проти, – каже чоловік, не називаючи ім’я, – але двох дітей ростити важко, особливо на зйомній квартирі.

У 2015 році вони з дружиною поїхали з рідного міста, окупованого ворогом.

– Залишились батьки. Тато помер. Йому не можна було хвилюватися, у нього клапан у серці стояв. А тут постійні обстріли, серце не витримало. Мама залишилась і переїжджати не хоче. Живе в домі, який стоїть саменький, бо навколо нього всі будинки розбиті снарядами, – говорить водій.

Ми приїжджаємо, прощаємося. І я бажаю військовому за кермом пікапа, щоб перемога прийшла швидше, щоб його мама не сиділа більше під обстрілами. А водій усміхається і теж запрошує приїжджати ще.

Крупа потроху переходить у сніг, але він зрештою припиняється. День сірий, небо набурмосене. Так часто буває на Донбасі в кінці лютого.

Читайте також:
Коваль, легіонер, брат загиблого кіборга.
Три бійці батальйону “Донбас-Україна”, які воюють поруч з домівками

 

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: