Сепари-практиканти, кицька Міна і війна до перемоги. Репортаж із “нулів” на Донбасі

 

автор: Анастасія Федченко
з Донецької і Луганської областей
фото автора

На східному фронті без змін. Ворог б’є по українських позиціях переважно з піхотних озброєнь – великокаліберних кулеметів та гранатометів, рідше – із мінометів 82-го калібру та гармат БМП. Наші армійці спостерігають і на особливо дошкульні обстріли відповідають.

Відлиги і морози перетворили передову на таку собі ковзанку. Ходити важко, копати – майже неможливо.

Як воюють і про що говорять бійці бригад ЗСУ імені князя Костянтина Острозького (30 омбр) та “Холодний Яр” (93 омбр) – у репортажі “Новинарні” із зони ООС.

Світлодарська дуга

Бувала в бувальцях “таблетка” 30-ї бригади везе нас слизькою, наче скло, дорогою до позицій. Біля посадки зупиняється, бо далі просто не проїде. Звідси до українських опорників на своїх двох – іще кілометрів зо три, в один бік.

Нас супроводжує Олександр – кароокий бородань у маскхалаті. Дорога ґрунтова, засипана снігом із крижаною кіркою. На білому полотні військові вантажівки пробили дві колії, там сніг злежаний, подекуди – суцільний лід. Ноги або вгрузають, або сковзаються. Іти важко, швидко захекуєшся, шлях здається безкінечним.

На середині дороги Олександр зупиняється покурити. Хоча, здається, насправді дає час перепочити нам, незвичним до таких  переходів.

– Можна вас сфотографувати? – питаю.

Армієць спершу відмовляється, потім погоджується, спершу ховає сигарету (“Вдома не знають, що я курю”), відтак палить, лукаво примруживши очі.

Олександр. Фото: Новинарня

Вогник цигарки – єдина яскрава пляма в сіро-білому дні без сонця. Кілька хвилин відпочинку, і рушаємо далі.

На опорнику бійці одразу пропонують чай. У крихітній кухоньці затишно від буржуйки, на лавці – смугаста кішка.

– Як її звуть?

– Міна, – відповідає військовий.

– Ніна?!

– Міна, – усміхається боєць “тридцятки”. – Це нам від попередньої бригади спадок. Вона цілий тиждень кричала, бо за котом, а в нас кота немає. Зате мишей добре ловить.

Поки чоловік це розповідає, Міна вже в мене на руках, лащиться й мурчить.

Отак війна вносить корективи навіть у клички тварин. Кішка, яка раніше могла бути Муркою чи Зайкою, тепер – Міна.

До спостережного пункту потрібно йти звивистим глибоким окопом. Сніг, якого тут багато насипало кілька тижнів тому, уже розтав, зробився льодом і перетворився на глибокі калабані. Іти доводиться по уламках криги, яка провалюється під ногами. Наче полярники.

Віталій. Фото: Новинарня

На спостережному пункті чергує Віталій. Він у маскхалаті, каска теж біла.

Розповідає: зараз противник найчастіше відкриває вогонь із великокаліберних кулеметів. Переважно вночі.

“Коли погана видимість – туман або сніг, [сепари] прострілюють територію хаотично, бояться, щоб до них не підійшли. А коли ясно, їм в оптику видно, як ми розчищаємо окопи, пересуваємося по позиціях, і тоді вони стріляють на ураження”, – пояснює Віталій.

За його словами, у ворога теж проходить ротація: один підрозділ змінює інший, чути гуркіт техніки. “Позаминулої ночі бачили чотири одиниці бронетехніки і три – колісної. Минулої – тільки колісну», – говорить боєць.

За спостереженнями захисників Світлодарки, окупанти зараз активно мінують поля. “Бояться наступу, мабуть. Міни ставлять не протипіхотні. Троє-четверо людей приносять у ящиках міни і виставляють вручну, щоб танки не пройшли. Днів п’ять тому почали”, – розповідає Віталій.

Спершу бойовики робили це серед білого дня, не криючись. Але потім українські вояки отримали команду “відпрацювати”.

Олексій зі Світлодарської дуги. Фото: Новинарня

“Під час спостереження зауважили групу з чотирьох людей із протитанковими мінами. Ми швидко відпрацювали. За даними розвідки, у них один «двохсотий», і більше вони не мінують поля”, – розповідає з усмішкою сумчанин Олексій.

Він кругловидий, носить бороду та вуса, говорить дуже спокійно і злегка картавить.

Терористи поводяться нахабно, свідчить Олексій, “боєм нас перевіряють, наче господарі тут почуваються”.

“Ми постійно спостерігаємо за ними, вираховуємо їхні «льожки», пересування груп ДРГ по посадках”, – пояснює військовий.

Питаю, що б він сказав окупантам? “Рєбята, ідіть додому, час закінчувати”, – усміхається Олексій.

Він не має сумнівів, що проти нас воює регулярна російська армія.

“Із великокаліберних кулеметів стріляють прицільно. Днів зо два тому був постріл у бійця, але не влучили, бо далека відстань – під ноги вцілили. Так непідготовлена людина стріляти не може”, – зауважує армієць.

Олексій на війні з початку 2015-го. Четверта хвиля мобілізації, одразу контракт. Починав воювати тут же на Світлодарській дузі – тепер повернувся фактично на старі позиції: “Згадую, як страшно тоді було, постійні обстріли”.

“Я і добровільно у військкомат пішов тоді, щоб призвали, і добровільно залишився тут. Усі здружилися, та й звичка вже ніби”, – ділиться боєць.

Його контракт має закінчитися 28 лютого. Олексій радиться з дружиною, продовжувати чи ні. “Виходить добре Батьківщину захищати”, – тішиться.

Віталій також був мобілізований під час четвертої хвилі, потім підписав один контракт, зараз уже другий. Служити ще рік.

“Моє воно вже”, – усміхається чоловік, сам із Чаплинки на Херсонщині. У 2003 році брав участь у миротворчій місії в Іраку. Дослужив, звільнився, їздив на заробітки у Чехію, Польщу, Німеччину, працював на будівництвах. Родину треба було утримувати, а в Україні не міг заробити достатньо грошей.

Чого навчила місія в Іраку? “Живий досі, значить, чогось навчила”, – сміється Віталій.

Хоча насправді війни різні: “Там уже така партизанська більше була, та й ми не воювали, а приїжджали допомагати”, – пояснює колишній “блакитний шолом”.

Віталій поки не знає, чи підписуватиме третій контракт. Швидше за все, залишиться в армії, якщо буде загострення. Удома його просять закінчувати воювати. На Херсонщині чекають батьки, дружина і двоє синів-підлітків.

“Раніше я прийшов воювати за Україну. Тепер це більше як робота. За дітей, само собою, тут, щоб не знали війни”, – розважливо каже чоловік.

Прощаюся з бійцями, вони запрошують знову приїжджати. Олександр супроводжує до місця, де зупинилась “таблетка”. Назад іти ніби швидше. Щоправда, машину різко розвертає на слизькій дорозі, і доводиться вийти з неї, щоб водій зміг вирулити. Але далі доїжджаємо без пригод.

Верхньоторецьке.
Ясинуватський район Донецької області

Від крайніх хат стареньким “жигулем” їхати недовго. Армійський водій мовчки швидко крутить кермо, щоб нас не занесло на слизькій дорозі. На деяких ділянках, здається, машину зараз переверне, наче консервну бляшанку. Та шофер із 93-ї заспокоює: це ще хороша дорога.

Олексій із Верхньоторецького. Фото: Новинарня

Читайте також:
“Бригада, що робить з людини Воїна”.
93 омбр представила гімн і відцуралася від спадку СРСР. ВІДЕО

Перед посадкою авто зупиняється. Далі – пішки. Нас супроводжує головний сержант роти Олексій. Молодий, із татуйованим на правій долоні сонцем, він одягнений у білосніжний маскувальний халат і таку ж балаклаву, яку загорнув, ніби шапку.

Максим. Фото: Новинарня

На позиції чергує Максим. Він у маскхалаті і білій касці, безупинно говорить і жартує.

“Щойно темнішає, починається стрілкотня: 5,45, 7,62 і нарощують аж до БМП-2. І підствольні гранатомети, відпрацьовують вони по наших позиціях”, – розповідає Максим.

Військовий народився в Кам’янському (тоді – Дніпродзержинськ) на Дніпропетровщині.

“Гарний настрій допомагає воювати. Мені 29 років. Що ж, сумувати?” – відповідає веселун журналістам.

Максим був на заробітках у Чехії та Німеччині. Два роки тому повернувся додому і підписав контракт, щоб повернути мир в Україну.

Олександр із Верхньоторецького

На сусідньому спостережному пункті – Олександр. Він вдивляється через бінокль у біле поле, помережане чорними лініями лісосмуг.

“Он їхні позиції. Бачите: чорні риски? Там уже бліндажі. Тут близько. Але вони підходять іще ближче, метрів на триста, закидають ВОГами 25-ми, РПГ-22 «мухи». Противник добре орієнтується на місцевості. Ми спостерігаємо, даємо відсіч черговими засобами”, – ніби рапортує Олександр.

“ВОГ (постріл осколковий гранатометний – боєприпас калібру 40 мм для підствольних гранатометів – “Н”) може потрапити в окоп, осколками поранити бійця. РПГ – це вже гранатомет, може і «двохсотим» зробити”, – пояснює боєць родом із Харківщини.

Війна для Олександра почалася у 2014-му. “Мобілізація, як у всіх. Призвали, і поїхав. Тут теж комусь треба бути. Вдома, звісно, робота є, але тут – важливіша. Треба, щоб уже це все закінчилось і щоб можна було спокійно жити”, – пояснює воїн.

Олександр із “Холодного Яру”

5 лютого Олександрові із 93-ї бригади “Холоднй Яр” виповнюється сорок, і це вже вп’яте він відзначає день народження на передовій.
Вітаємо, наснаги і перемоги!

Олексію, який нас супроводжує, 22. Він із Дніпра. Обличчя бійця юне, але карі очі ніби втомлені. Він на фронті з 2015-го. Зараз Олексій – головний сержант роти.

“У ворога пройшла ротація, – розповідає армієць. – Рано-вранці і пізно ввечері вони відкривають вогонь, намагаються розсекретити наші позиції. Переважно стрілецька зброя й СПГ (станковий протитанковий гранатомет). БМП-2 працювала, 82-й міномет два дні тому. Але неприцільно. Ми спостерігаємо і робимо засічки”.

Навпроти наших захисників, за даними розвідки, стоїть мотострілецька рота бойовиків, і противник їздить поблизу лінії фронту на бойових машинах піхоти. Провокує.

“Прийде час, відпрацюємо, будуть у шоці”, – усміхається Льоша.

За його словами, так званих “ополченців” підсилюють росіяни – за потреби приїжджають угруповання, які відпрацьовують по цілях і їдуть в інше місце.

Три дні поспіль, розповідає Олексій, працювали ворожі снайпери, потім притихли. Це цілком могли бути “практиканти” з РФ, які відточували навички на живих мішенях.

“Ми – біля розв’язки Ясинувата-Горлівка. Це танконебезпечний, снайперський напрямок”, – говорить армієць.

Він не приховує: українські вояки не терплять обстріли у свій бік.

“Якщо бачимо ціль – працюємо на ураження. Є явний супротивник, який намагається завдати контрудару по військовослужбовцях Збройних сил. Вогонь відкриваємо, працюємо, але приховано поки”, – пояснює сержант.

Олексій

Щойно досягнувши повноліття, Олексій став до лав ЗС України. Це було якраз після боїв за Донецький аеропорт. “Сидіти вдома, пити пиво, курити цигарки і мовчки дивитися – це не моє”, – говорить боєць.

Збирається бути на фронті до перемоги.

“Поки конфлікт не залагодиться, буду тут. Отак узяти і повернутися додому… І будь-хто з цивільних запитає: «Ну ти пішов, і чого досяг?» І відповісти, що я просто подивився, переосмислив, що нічого не вийде і повернувся – такого не буде. Я повернуся додому і матиму, що казати. Я не просидів, не промурижився п’ять років в очікуванні, що все налагодиться в країні: ціни, пенсії. Я щось роблю і щось вирішую”, – переконаний Олексій.

Він навчається заочно на юридичному факультеті – довелося перевестись із денної форми, коли пішов на фронт. Уже закінчує університет. Встигає і воювати, і вчитися. Так зараз роблять чимало військових у ЗСУ. “Керівництво відпускає складати сесії, курсові, контрольні, диплом”, – усміхається Льоша.

Коли ми заводимо мову про мирне життя, десь віддалік чути гупання.

“То вони на полігоні відпрацьовують, у них полігон десь за кілометр від нас, – пояснює Олексій. – Провокують своїми навчаннями. Відпрацьовують станкові протитанкові гранатомети, щоб ми бачили, що в них щось є. Але ми явно бачимо по їхній роботі, що в них усе погано, все печально. Росія їм дефіцитні боєприпаси не постачає. Зараз по всій лінії фронту працюють протитанкова зброя, снайпери. Цим вони тиснуть, так. Але що згідно їхньої першої лінії? Я думаю, вони за п’ять років теж втомилися”, – ділиться враженнями дніпрянин.

За час розмови лунає ще кілька розривів.

“Це СПГ-9. Сподіваюсь, на нас вогонь не переведуть і не будуть «працювати»”, – каже Олексій.

Однак розриви чути ближче – українські вояки змушені відкрити вогонь із кулемета. Кожен постріл звучить якось глухо, наче кулі прошивають не повітря, а вату. Утім сніг і схожий на неї.

Ми мусимо спішно йти з позицій. Точніше, бігти, намагаючись не послизнутися. Через посадку, потім до зупинки старого “жигуля”, який знову їде перекособочившись, і далі в селище. Водій мовчазний. Всміхається, коли я дякую за те, що підвіз. На вигляд – зовсім юнак. Руки чорні від мастила.

На східному фронті без змін.

Читайте також:
Три загиблі герої січня – “найтихішого” місяця війни. ОБЛИЧЧЯ, ІСТОРІЇ

Вхурделило на передовій: воїни ЗСУ не пам’ятають таких снігів.
СІЧНЕВИЙ ФОТОРЕПОРТАЖ

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: