У день похорону Максима, 6 листопада, в Луцьку оголосили траур. Поховали воїна в селі Губин.
Залишилися мати і брат.
доповнено
Добігає кінця 2018 рік. Ще один рік війни. Рік, в який Збройні сили України повзучим наступом взяли під контроль кілька населених пунктів і десятки квадратних кілометрів території Донбасу. Рік, коли українська армія не поступилася агресору жодною п’яддю рідної землі.
За непорушну лінію фронту – а також за просування вперед – своїми життями заплатили 135 українських воїнів. Армійці ЗСУ, військовослужбовці Нацгвардії, бійці добровольчих підрозділів. Серед них – двоє дівчат. Частина полеглих – померлі від ран, отриманих раніше.
Вдивімося в їхні обличчя. Згадаймо їхні імена. Пом’янімо. Вони загинули за те, щоб ми мали змогу жити вільними людьми в незалежній Українській державі.
Статистика станом на 31.12.2018:
14 загиблих і померлих від ран 45 поранених
Мартиролог 2018 року відкрив 32-річний старший стрілець 13-го окремого мотопіхотного батальйону “Чернігів-1” 58 омпбр ЗСУ Ковтун Олександр Григорович.
Уже о 1:05 1 січня він підірвався на вибуховому пристрої на спостережному пункті поблизу смт Новотошківське Попаснянського району на Луганщині.
“Унаслідок вогневих провокацій [1 січня] жоден український військовик не постраждав. Проте без втрат не обійшлося. У районі населеного пункту Новотошківське один військовослужбовець Збройних сил України підірвався на вибуховому пристрої, унаслідок чого дістав численні поранення, не сумісні з життям”, – підтвердив на брифінгу речник Міноборони з питань АТО Олександр Мотузяник.
…Після строкової служби в ЗСУ Сашко Ковтун працював в охоронних структурах. На початку війни проходив військову службу по мобілізації. Потім трохи відпочив, а в листопаді 2016 року повернувся до Збройних сил на контракт. На фронті – з липня 2017-го.
5 січня було оголошене днем жалоби в Шосткинському районі Сумської області – там у селі Клишки ховали його уродженця Ковтуна. До свого 33-річчя (22 січня) він не дожив зовсім трохи.
Директор Клишківської школи Ірина Чайка на похороні згадувала, що Олександр був дуже дисциплінованим учнем і зі шкільних предметів найбільше любив історію.
“Це була дитина, про яких говорять – “світла дитина”. За всі 11 років навчання у школі ні своїм однокласникам, ні вчителям він не приніс не те що якихось негараздів, а взагалі жодних неприємностей. Любив малювати. Понад усе любив історію, і тому не дивно, що він опинився на передовій, вставши на захист нашої країни”, — розповіла Чайка.
Залишились батько і сестра.
Володимир Борисович Анадимб загинув 10 січня о 8:15 внаслідок гранатометного обстрілу опорника ЗСУ поблизу селища Новолуганське, що на Світлодарській дузі. Уламок гранати влучив бійцеві в шию, і він помер від значної крововтрати по дорозі до шпиталю.
Старший солдат, розвідник розвідувального взводу розвідувально-диверсійної роти 46 обсп “Донбас Україна” ЗСУ.
Народився 14 жовтня 1986 року на Херсонщині (село Федорівка, Каховський район).
Служив строкову службу (десантник). Після армії одружився й переїхав у село Тереблече Глибоцького району Чернівецької області, де етнічну більшість (80%) становлять румуни. Саме там народився відомий співак Іво Бобул.
Працював у Чернівцях.
У 2014-2015 роках – мобілізований до Збройних сил України, служив кухарем у 8-му батальйоні тероборони “Поділля” (8 омпб), учасник АТО.
У червні 2016-го прийшов на контракт у батальйон “Донбас Україна”.
Похований у селі Тереблече.
Залишилися дружина і двоє синів, батьки та брат.
10 січня двоє українських військових 34-го окремого мотопіхотного батальйону 57 омпбр ЗСУ загинули під час виконання бойового завдання, коли їхня БРДМ-2 (бойова розвідувально-дозорна машина) підірвалася на фугасі, долаючи водойму поблизу села Піски під Донецьком. Вибух на березі був настільки потужним, що БРДМ перекинулася, її шматки розкидало в радіусі 200 метрів.
Один із загиблих – 37-річний водій мотопіхотної роти 34-го кіровоградського батальйону Сухін Віктор Вікторович.
Народився 17 грудня 1979 року в селі Димине (Новоукраїнський район Кіровоградщини). Там і похований.
На військовій службі за контрактом був трохи більш як місяць – із 30 листопада 2017-го.
Залишилися дружина й донька 2008 р.н.
Геннадій Петрович Вегера – другий загиблий унаслідок підриву БРДМ 10 січня під Пісками.
Солдат, старший стрілець 3-ї мотопіхотної роти 34 омпб 57 омпбр.
Народився 10 травня 1980 року в селі Курилівка Волочиського району Хмельницької області.
Закінчив СПТУ №21 у Полтаві, отримавши фах електрогазозварювальника.
У 1998-2000 роках служив у 3-му полку спецпризначення в Криму, далі шість років – у спецпідрозділі воєнізованої охорони.
Працював у ТОВ “Аграрна компанія 2004”.
На фронт пішов добровольцем, із травня 2014-го – у 34-му кіровоградському батальйоні тероборони “Батьківщина”, воював у районі Горлівки. У березні 2015-го відряджений до 128-ї бригади ЗСУ в Краматорськ, охороняв штаб.
“Зелений”, як його називали, дістав важке поранення ніг на Луганщині, після лікування служив у підрозділі охорони, супроводжував військових медиків.
З осені 2016-го – знову на передовій. У травні 2017 повернувся до 34-го батальйону, в район Донецького аеропорту.
Цей Новий рік став для Зеленого четвертим Новим роком в АТО.
“Дружина, напевно, змирилася. Сьогодні дзвонила вранці схвильована. Наснилося, що я загинув. Уві сні почала плакати. Діти розбудили. Пишаються батьком. Усім про мене розказують”, – розповідав Геннадій в інтерв’ю “Газеті по-українськи” наприкінці грудня 2017-го.
“Маю новорічну історію. Якось я і командир 1-го взводу 3-ї роти “Атлас” уранці вийшли ближче до бойовиків, — згадував Вегера. — Посередині між нашими та їхніми позиціями вчепили прапор України. Росіяни лютували, довго намагалися збити. Навіть хотіли підповзти, та ми відсікали їх”.
Похований у рідній Курилівці.
Залишилися мати, брат і сестра, дружина з двома доньками від її першого шлюбу та їхня спільна донька, яка 2017 року пішла в перший клас.
Геннадій розповідав про свято 1 вересня журналістам: “У мене був шалений бій. Після бою набрав її, взяла телефон, і ми разом провели півтори години на лінійці. Слухав виступи дітей і плакав. Стало шкода, що я на війні, а моя дитина сама без батька”.
26 січня Тимофій мав одружитися в Мирнограді (колишній Димитров) на Донеччині, де живе його наречена. А 4 лютого – відзначили 30-річчя.
Однак не судилося. 11 січня близько 12:15 сапер Пухальський Тимофій Вікторович загинув біля села Славне (Мар’їнський район) внаслідок підриву під час виконання бойового завдання з розмінування. Як повідомили в частині, відбулася детонація міни ТМ-62 під час переведення мінно-вибухового механізму з бойового положення у транспортне.
Старший солдат Пухальський був сапером 30-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
Мобілізований у 2015 році з Кривого Рогу. Позивний “Мурчик”. Учасник АТО, сапер-гранатометник.
У серпні 2017-го повернувся до Збройних сил на контракт в уже рідну 30-ту бригаду.
Народився 4.02.1987 в місті Кривий Ріг на Дніпропетровщині. Хлопця виховувала бабуся.
Похований 16 січня у Мирнограді Донецької області на кладовищі “Степове”. Ближче до коханої.
Штаб АТО і речники Міноборони й надалі не включають до бойових втрат загиблих добровольців ДУК і УДА та не згадують про них у зведеннях. Хоча нелегалізовані добробатівці на відведених їм ділянках передової воюють на рівні зі Збройними силами, а часто й активніше.
Увечері 16 січня в промзоні Авдіївка на міні підірвалися двоє бійців Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”. Андрій Витвицький “Спікер” помер майже одразу. Михайла Дімітрова “Гайдамаку” довезли до шпиталю, де він помер наступного дня.
“Це дивовижна українська людина, різнобічно розвинена, людина честі. З початку Майдану боровся в рядах нашого руху. Після Майдану він присвятив себе війні”, – йшлося в повідомленні “Правого сектора” про смерть друга Спікера.
“…Член руху з перших днів, учасник боїв на Грушевського, пройшов горнило вуличних зіткнень 18-20 лютого 2014 року. З перших днів війни брав участь у бойових діях на Донбасі у складі Українського добровольчого корпусу. І у нас в Запоріжжі друг Спікер відзначився продуктивною працею розвитку організації”, – розповів Артем Доротенко із 18-ї резервної сотні ДУК ПС.
Андрій Витвицький народився 31 грудня 1987 року в Івано-Франківську. Навчався у католицькій Вищій духовній семінарії у Львові.
“Семінаристи та вірні всієї нашої архідієцезії дякують за життя та служіння Андрія та просять в своїх молитвах вічне спочивання для нього.
Вічне спочивання дай йому Господи, а світло віковічне нехай йому світить”, – зазанчено в дописі на сайті Львівської римо-католицької архідієцезії.
Користувачі соцмереж, побратими Витвицького пишуть:
Після Майдану Спікер пішов добровольцем на фронт. Воював у розвідгрупі “Санти” ДУК ПС.
З Андрієм урочисто попрощалися на Майдані в Києві. Похований у рідному Франківську.
Залишилися мати, сестра, дружина і маленька дочка.
Боєць ДУК “Правий сектор” Михайло Сергійович Дімітров, друг Гайдамака, помер від ран 17 січня – наступного дня після підриву на міні в Авдіївській промзоні.
Козак, характерник, холодноярець. Загальний улюбленець і власник колоритної шапки зі шликом.
Він народився 26 жовтня 1983 року, жив у місті Сміла на Черкащині. Навчався у Національному університеті харчових технологій (інженер-електрик). Служив строкову службу.
Працював за фахом на кондфабриці “Меркурій” у Смілі, був інденером з охорони праці.
Пройшов Майдан. На фронті з 2014-го. Воював у лавах ДУК “Правий сектор”, у Нацгвардії (батальйоні імені Кульчицького), знову повернувся в ДУК – у розвідувальний підрозділ “Санти”. Обороняв Донецький аеропорт. Останнім часом воював під Авдіївкою.
Був мінометником. Побратими кажуть – просто видатним.
Залишилися батько та донька, плакат із якою боєць на фронті тримав біля ліжка.
Похований у селі Костянтинівка Смілянського району поруч із могилами матері й брата.
17 січня в зоні АТО – в районі Світлодарської дуги – на вибуховому пристрої під час перевезення особового складу підірвався ще один броньовик ЗСУ. Ймовірно, на засніженій дорозі МТ-ЛБ (багатоцільовий тягач легкоброньований) 54 омбр з’їхав із колії і наскочив на міну чи фугас.
Загинули два члени екіпажу, які перебували всередині “мотолиги”, ще п’ять бійців дістали поранення (відео).
Серед полеглих – командир взводу, старший сержант Сергій Іванов, позивний “Акула”.
Народився 16 листопада 1988 року в смт Нові Санжари Полтавської області.
Вчився у Хорольському агропромисловому коледжі, але не закінчив його – пішов до армії. “Строчку” проходив на 275-му арсеналі зберігання артилерійських боєприпасів у селі Новобогданівка Запорізької області (у 2006-му, через два роки після катастрофічних вибухів на тих артскладах). Надалі – на контракті з ВМСУ, старший радіотелефоніст передаючого відділення на флагмані українського флоту “Гетьман Сагайдачний” (звідти позивний Сергія – “Акула”).
Після звільнення працював в охоронних структурах у Києві.
У серпні 2014 року був мобілізований, служив у 93-й механізованій бригаді ЗСУ. Опанував фах керування РСЗВ. У зоні АТО – з жовтня 2014-го. Був командиром бойової машини БМ-21 “Град”.
Майже одразу після ДМБ пішов на військову службу за контрактом, знову в АТО. Спершу в 93-тю, далі – у 54-ту бригаду. Займав посаду взводного в батареї 2-ї протитанкової артилерійської батареї бригадної артилерійської групи 54 омбр.
Похований 19 січня на центральному кладовищі селища Нові Санжари.
Залишились дружина й донька, мати, вітчим, сестра і брат.
Другий загиблий від підриву МТ-ЛБ на Світоларці 17 січня – Беляєв Дмитро Володимирович. Старший солдат, старший механік-водій, радіотелефоніст 2-ї протитанкової артилерійської батареї протитанкового артилерійського дивізіону 54-ї окремої механізованої бригади.
Народився 26 травня 1990 року в селі Ботієве Приазовського району Запорізької області.
Вступив на військову службу за контрактом у вересні 2016-го.
Похований у рідному селі.
Залишилися мати, брат, дружина і 6-річний син.
Загинув 17 січня близько 21:00 від кульового поранення під час обстрілу поблизу села Гранітне (Волноваський район на Донеччині).
Олександр Анатолійович Чопенко народився 30 жовтня 1969 року в селі Саївка П’ятихатського району Дніпропетровської області, там і мешкав.
У 1986 році був призваний на строкову військову службу, пройшов Афганістан.
Закінчив СПТУ №77 в селі Саксагань, де здобув фах тракториста-машиніста, та курси водіїв у школі ДОСААФ в Жовтих Водах.
Працював трактористом, водієм бензовоза.
Мав п’ять дітей – чотирьох доньок і єдиного сина.
У 2014-2015 роках був мобілізований. Служив у 21-й бригаді охорони Нацгвардії в секторі М.
Після демобілізації навчався підприємницькій діяльності, мріяв створити власний бізнес. Але коли до війська пішов його син Олександр, батько знову повернувся на службу – в один підрозділ із сином.
У лютому 2016-му “Колдун”, як його називали, підписав перший контракт із ЗСУ – на півроку, служив у 93 омбр. Із жовтня 2016-го – в 54-й бригаді на Світлодарській дузі. 26 червня 2017 року знову підписав контракт із ЗСУ, а в грудні його продовжив.
48-річний чоловік був командиром відділення кулеметного взводу 11 омпб “Київська Русь” 59 омпбр.
Поховали воїна 21 січня в рідному селі.
“Полтава”, як його називали побратими, загинув близько 7:45 22 січня від тяжких осколкових поранень під час мінометного обстрілу поблизу смт Луганське на Світлодарській дузі. Пораненого Сергія не встигли довезти до лікарні, дорогою його серце зупинилось.
Солдат, снайпер 1-го відділення взводу снайперів 54 омбр, Сергій Олексійович Сергієнко народився 22 липня 1988 року в селі Новоаврамівка Хорольського району Полтавської області.
Рано втратив батька. З дитинства працював на фермі та у будівельній бригаді в селі.
2006 року вступив до Хомутецького зооветеринарного технікуму, де здобув фах ветеринарного фельдшера.
Працював за спеціальністю в агрохолдингу “Астарта” та оператором на молокоблоці.
На контракт до ЗСУ прийшов у жовтні 2016 року.
Похований у рідній Новоаврамівці.
Залишилися мати і дві сестри.
27 січня військовослужбовець сил АТО загинув внаслідок снайперського обстрілу українських позицій поблизу смт Верхньоторецьке Ясинуватського району Донецької області (вогонь вівся з боку окупованої Пантелеймонівки).
Полеглий – нацгвардієць із 1-го батальйону особливого призначення ім. генерала Кульчицького 27-ї окремої бригади НГУ, старший солдат Сливка Мирослав Миколайович.
По війні він узяв собі жартівливий позивний “Манах” і навіть ображався, коли його прозивали “Монахом” через “о”.
Народився боєць 17 січня 1990 року в місті Полонне Хмельницької області.
У 2012 році закінчив Житомирський національний агроекологічний університет (НАЕУ). До серпня 2014 року працював агрономом в агрохолдингу “Мрія”. Надалі – пішов на службу в Нацгвардію. Із 2015 року підписав контракт з НГУ.
Залишилися мати, сестра і брат.
22-річний морпіх Артем Скупейко з Херсонщини загинув 30 січня на Приазов’ї, в районі Водяного-Талаківки – вдень, коли противник вів вогонь по позиціях сил АТО з великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї.
Старший матрос, снайпер-розвідник 503 обмп (в/ч А1275, Маріуполь) 36-ї окремої бригади морської піхоти Скупейко Артем Вікторович народився 22 березня 1995 року в смт Горностаївка.
Із 2013 року проходив “строчку”. У березні 2016-го став на військову службу за контрактом, після підготовки у 198-му навчальному центрі ВМС був направлений в окремий батальйон морської піхоти.
Нагороджений відзнакою За оборону Маріуполя”.
Прощання з героєм відбувається 1 лютого в рідній Горностаївці.
Залишились мати та 2-річна сестра.
Ян Пуцулай
В останній день місяця, 31 січня, загинув один український військовий – Ян Пуцулай із 79-ї окремої десантно-штурмової бригади (Миколаїв).
“…Від тяжкого поранення, несумісного з життям, загинув військовослужбовець бригади, навідник, солдат Ян Пуцулай. Військовослужбовець отримав тяжке поранення під час виконання бойового завдання – внаслідок двостороннього бою на бойових позиціях біля населеного пункту Авдіївка Донецької області”, – сказано в повідомленні 70 одшбр.
Ян родом із заснованого німецькими переселенцями села Калабатине Березанського району Миколаївщини. У серпні йому виповнилося 22 роки.
На військовій службі за контактом перебував з 2016 року, з кінця вересня 2017 року проходив службу в окремій бригаді ДШВ Миколаєва.
Залишилися батько та мати.
9 загиблих, 47 поранених
Побратими говорять про Сашка Рибальченка як про надзвичайно відчайдушного та хороброго бійця з загостреним почуттям справедливості. Коли боєць чергував на блокпосту, мав за звичку знімати пломби з автомобілів з опечатаними дверима для перевірки вантажу. За свою небайдужість отримав позивний – “Пломба”.
Медаль Олександра Рибальченка
У грудні 2017 року указом президента України Олександр був нагороджений медаллю “Захиснику Вітчизни”.
Дівчина Олександра – Олена Дмитренко – служила з ним в одному підрозділі. Нещодавно вона пішла у декретну відпустку; нині перебуває на п’ятому місяці вагітності.
“На жаль, дитина ніколи не побачить тата…” – ідеться в повідомленні 93-ї механізованої бригади Рибальченка.
Він був розвідник, командир відділення 93 омбр.
Хлопця поховали у неділю, 4 лютого, в рідному селі Коржове Сватівського району Луганської області.
Він – один із багатьох мешканців Донбасу, хто став до лав Збройних сил України, аби захищати Батьківщину від російського агресора.
“Пломбі” було 23. Народився 11 січня 1994 року. Сашка виховувала бабуся разом із його чотирма братами і сестрами.
Олександр воював за Україну з самого початку бойових дій на Сході у 2014 році. Спочатку був добровольцем батальйону МВС “Луганськ-1”, а у 2015-му підписав контракт із ЗСУ, став до лав 93-ї бригади.
Воював у Пісках, Трьохізбенці, у районі Бахмутської траси.
Загинув 1 лютого під Маріуполем внаслідок підриву на невстановленому вибуховому пристрої (ворожій розтяжці), здійснюючи додаткову розвідку місцевості.
Спершу штаб АТО не повідомляв про бойові втрати того дня, однак згодом підтвердив.
…15 лютого представники громадської організації “Союз ветеранів Афганістану Луганщини” за присутності спостерігачів ОБСЄ передали українській стороні з боку ОРЛО тіло військовослужбовця Збройних сил України Дмитра Сискова із 58-ї мотопіхотної бригади, який загинув 12 лютого.
Передача тіла традиційно відбулася на мосту біля міста Щастя.
Протягом трьох днів тіло перебувало в моргу міста Кадіївка (кол. Стаханов) на непідконтрольній території.
Сторона бойовиків “ЛНР” заявляла, нібито 12 лютого вони “припинили спробу прориву диверсійно-розвідувальної групи ЗСУ” біля села Жолобок, і троє військовослужбовців ЗСУ були вбиті, один – доставлений у морг Кадіївки.
У Збройних силах України заявили про одного загиблого в районі селища Кримське – чернігівця Дмитра Сискова, позивний “Провідник” із 16 омпб 58 омпбр. Товариші по службі говорили про обстріл або осколкове смертельне поранення.
Інформацію про інших загиблих в ЗСУ спростували. Ще один військовий був поранений і доставлений у шпиталь Харкова.
Ідеться про інцидент на ділянці фронту, де відстань між сторонами становить приблизно 35 метрів, розповів у сюжеті Військового ТБ армієць на ім’я Сергій. У 58-й бригаді заявляють про прихід до українських позицій ДРГ противника.
Камуфляж загиблого “Провідника”
“Намагаючись оволодіти ними, бойовики захопили в полон пораненого бійця (Сискова), який до останнього набою стримував противника, надаючи можливість побратимам зайняти позиції і вибити російського агресора.
Пораненого тягнули полем, не надавши першої медичної допомоги. А потім нахабно заявили про його смерть. Підтвердженням цього є фото, які терористи надсилали побратимам загиблого, супроводжуючи жахливі світлини погрозами та приниженнями”, – ідеться в повідомленні підрозділу.
Сисков Дмитро Вадимович, позивний “Провідник” – військовослужбовець 16-го окремого мотопіхотного батальйону “Полтава” 58 омпбр, молодший сержант, водій.
“Він завжди був усміхненим, веселим, енергійним… “Проводник” залишиться саме таким в нашій пам’яті. Вічна пам’ять…” – зазначено на ФБ-сторінці 16 омпб.
Дмитрові Сискову було 37 років. Народився 18 червня 1980 року в місті Чернігів.
У 1997 році закінчив чернігівську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №2.
Із 1998-го по 2000 рік проходив строкову військову службу в МНС (на посаді водія-хіміка).
У 2004-му вступив до Остерського коледжу будівництва та дизайну, але полишив навчання. Працював у ТОВ “Нормаль-Україна” майстром будівельних та монтажних робіт.
У січні 2015 року пройшов навчання у таборі глибинної розвідки в Ніжині, бтро “Чернігів”. З травня 2015-го по вересень 2016 року – в складі 4-ї роти батальйону Нацгвардії “Донбас” на посаді водія (КрАЗ), пройшов також підготовку на водія БТР.
Пройшов Маріуполь, Широкине, у липні 2015-го нагороджений нагрудним знаком НГУ “За доблесну службу”.
У вересні 2016 року підписав контракт із ЗСУ. Як і чимало колишніх нацгвардійців “Донбасу”, прийшов до 16 омпб “Полтава” 58-ї бригади.
В лютому 2017-го разом із побратимами з 16-го батальйону під час відпустки брав участь у громадській блокаді ОРДЛО в районі Бахмута. Поширював у соцмережі дописи “Штабу блокади торгівлі на крові” на чолі з Семеном Семенченком.
З літа 2017-го — на передовій на Луганщині.
Похований 17 лютого в Чернігові на Алеї героїв кладовища “Яцево”.
Залишилась мати.
Читайте також:
Названо імена розстріляних морських піхотинців під Широкиним. ФОТО
15 лютого під час обстрілу в Приазов’ї загинув Гречук Олександр Васильович, позивний “Якут” – старший матрос із 503-го окремого батальйону морської піхоти 36 обрмп 36 обрмп ВМС ЗСУ.
36-та бригада виконує бойові завдання в районі приморського села Широкине Донецької області.
Морпіхові Гречуку було 38 років. Народився 13 квітня 1979 року в селі Степове (Слобожанська селищна громада) Дніпровського району Дніпропетровської області.
Олександр одружився під час служби в ЗСУ в червні 2017 року. Тоді на урочистій церемонії в РАЦСі смт Слобожанське (колишнє Ювілейне) були присутні та вітали воїна голова Дніпровської районної ради і бойові побратими.
– Олександре, як почуваєте себе в статусі чоловіка?!
– Почуваюся в безпеці! – сказав він тоді…
Вранці 18 лютого у військовому шпиталі в Києві помер боєць батальйону “Донбас-Україна” ЗСУ Юрій Кушнір, за життя якого медики боролися понад півроку.
Фатальними для воїна стало поранення, отримане від кулі снайпера ще 30 липня 2017 року в Мар’їнці (Донецька область).
“Перший постріл промазав – вдарило поруч з ним у колоду. Миттєво пролунав другий постріл – потрапило в живіт збоку. Йому негайно зробили операцію, була велика крововтрата”, – згадував на похороні побратим загиблого Олександр Мітяєв.
“…З того часу його лікували. Ми поміняли вже три госпіталі. Лікарі кажуть, не витримало серце, організм надто виснажений”, – розповів брат загиблого, Євген.
Поховали воїна на малій батьківщині 21 лютого.
Юрій Миколайович Кушнір народився 19 червня 1978 року в селі Жилинці Ярмолинецького району Хмельницької області. Був сержантом, радіотелеграфістом 1-ї штурмової роти 46-го окремого батальйону спеціального призначення “Донбас-Україна” 54 омбр Збройних сил України.
На війні – з 2014 року, коли пішов добровольцем у спецпідрозділ МВС – хмельницьку роту “Богдан”.
“Він боровся до останнього. Він мріяв одужати і стати до строю. Він мав велику жагу до життя. Але… Ще одна втрата побратима. Та в серцях і пам’яті ви завжди з нами”, – зазначають його побратими на сторінці батальйону.
Як повідомляв прес-центр штабу АТО, 30 липня 2017 року бойовики відкривали вогонь по позиціях Збройних сил України загалом 26 разів. У той день поранення отримали четверо українських військовослужбовців.
19 лютого в Донецькій області внаслідок обстрілу з боку російсько-терористичних бандформувань, загинув командир розвідувального відділення розвідувального взводу 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ, 28-річний сержант Валерій Єгоров.
Валерій народився 17 грудня 1989 року в місті Прилуки Чернігівської області.
Закінчив Прилуцький гуманітарно-педагогічний коледж у 2008 році, здобув спеціальність “педагог-організатор”.
Закінчив також Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова, його Лубенську філію (заочно). Отримав диплом бакалавра за спеціальністю “початкове навчання (практична психологія)”.
Строкову службу проходив у феодосійському батальйоні морської піхоти в Криму.
Призваний за мобілізацією вже 19 березня 2014 року – найперша хвиля. Спочатку служив у 1-й окремій танковій бригаді. Надалі перевівся до 34-го батальйону “Батьківщина” (Кіровоградська область). На фронті – з липня 2014-го. Був командиром гранатометного відділення, звільняв Торецьк, воював під Луганськом, біля Горлівки та Зайцевого.
25 грудня 2015 року втретє підписав контракт на проходження військової служби.
У вільний час на фронті займався ковальством, яке було його захопленням.
…Під час виконання бойового завдання 19 лютого 2018 року група сержанта Єгорова потрапила під обстріл з АГС-17, який став для командира відділення фатальним.
Валерій дістав осколкове поранення у голову і ще дві години боровся за життя…
Похований 21 лютого в рідних Прилуках на кладовищі “Новий побут”.
У полеглого бійця залишилися батьки та старший брат.
“Ми отримали звістку про те, що 23-річна українська медик була вбита, коли намагалася надати допомогу мирним жителям поблизу лінії зіткнення. Інцидент нагадує нам про продовження конфлікту в східній частині України, а також про те, що мирні жителі і ті, хто надає їм допомогу, перебувають в небезпеці щодня”…
Це – слова із заяви речниці Державного департаменту США Хізер Науерт на брифінгу 22 лютого у Вашингтоні.
Представниця Держдепу зазначила, що Росія спроможна зупинити конфлікт і вплинути на формування бойовиків, які вона підтримує на Донбасі.
Але Росія не припиняє конфлікт. І 23-річна медсестра 10-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ Сабіна Галицька стала ще однією його жертвою.
Молода полісянка – наполовину полька, наполовину українка – загинула 20 лютого внаслідок обстрілу з боку бойовиків “ЛНР” біля села Катеринівка.
Як написав у “Фейсбуці” військовий кореспондент “1+1” Андрій Цаплієнко, “для того, аби стріляти так влучно, треба бути серйозним профі”. Практично на тому ж місці у січні 2017-го ворожий оператор протитанкового комплексу влучив в джип, у якому загинув розвідник Віталій Сенюк. А через два місяці, в березні 2017-го, ракета ПТРК спалила машину зі світлої пам’яті водієм 24-ї бригади Володею Пірусом.
“Загалом таких влучань на цій ділянці не менше півдесятка. Один і той самий почерк. Постріл з наддалекої, граничної для такого виду зброї, дистанції. Через
кілька секунд другий. Аби добити. Теж влучний. Того, хто стріляв, можна вважати протитанковим снайпером”, – констатує Цаплієнко.
…Старша медична сестра приймально-сортувального відділення медроти 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Сабіна Галицька надавала медичну допомогу ім українським бійцям, і цивільних. Останнього разу саме задля того вона намагалася дістатися сіл Катеринівка та Новоолександрівка, які нещодавно зайняли військові ЗСУ.
По небезпечній дорозі наші військові їхали в бронетранспортері. Його й підбив “ПТРК-снайпер”.
Від травм, несумісних із життям, Сабіна загинула на місці. Снаряд не розірвався. Якби трапилося інакше, загиблих могло бути значно більше…
— Це був звичайний щоденний виїзд нашої групи для надання всебічної допомоги мешканцям прифронтових населених пунктів, — розповів прес-службі МОУ військовослужбовець Володимир, який разом із Сабіною був в тому ж “бетері” та зазнав контузії. — Першим за маршрутом слідування був населений пункт Катеринівка, тому разом із нами допомагати місцевим їхала військовий медик, адже цивільних медиків там немає.
Дорогою жартували. Чомусь вона згадала нашу першу зустріч у липні 2016 року. Тоді я був дуже пригнічений після першого бойового зіткнення з ДРГ противника. То був важкий бій, були поранені та загиблі. Сабіна знаходилася поруч із нами та намагалася всіляко підбадьорити. За два дні знов був потужний обстріл, знов поранені та вбиті. Коли кремезні чоловіки голови від землі не могли відірвати, а ця тендітна дівчинка вже надавала допомогу пораненим і витягувала їх із поля бою в безпечне місце.
Мені стало дуже соромно, я зібрав волю в кулак та кинувся їй допомагати. Так ми і познайомилися..
Не стримував хвилювання при спогадах і Мар’ян, який теж зазнав поранення після обстрілу бронетранспортера та зараз лікується у військовому мобільному госпіталі:
— Із Сабіною ми познайомилися влітку 2016 року, коли наш підрозділ боронив Мар’їнку. Йшов дуже сильний дощ, і хлопці ховалися, щоб не змокнути до нитки. Всі були якісь сумні, а коли раптом з’явилася вона, наче сонечко вийшло з-за хмар. Сабіна відразу почала щось голосно розповідати та жартувати. І тоді ми почали всміхатися, попри сумну погоду.
А ще Сабіна не по-дівочому любила зброю… Це була одна з найулюбленіших тем для розмов. Могла навіть зауваження зробити тому, хто не доглядав свій автомат, — із сумом згадує Мар’ян.
— У бригаді її називали “красуня”. Це не позивний її, просто вона такою була. Справжньою красунею, як зовні, так і в душі. Це величезна втрата для всіх, хто хоча б трошки її знав, — не стримуючи сліз, говорить подруга Сабіни, військовослужбовець Наталія.
Сабіна багатьом розповідала, що планує здобути вищу освіту. У неї було дуже багато планів на подальше життя, різноманітних мрій та сподівань.
23 лютого, Сабіну Станіславівну Галицьку з військовими почестями провели в останню путь та поховали в рідному селі Бастова Рудня Ємільчинського району Житомирської області.
Там вона народилася 20 вересня 1994 року.
Закінчила Новоград-Волинський медичний коледж (2010-2014, освіта середня спеціальна, фельдшер).
Після коледжу – з січня 2015 року – працювала поруч із мамою в Барашівській дільничій лікарні (с. Бараші Ємільчинського району, акушер), що входила до складу ЦРЛ смт Ємільчине.
“Завжди ввічлива, уважна та чуйна до пацієнтів”, — такою запам’ятала Сабіну колега по роботі Людмила Дацюк.
Рятувати життя, давати життя було покликанням дівчини.
У квітні 2016 вона добровільно пішла до Збройних сил на контракт, після НЦ “Десна” продовжила службу в “десятці”, військова частина А4267 (10 огшбр).
Протягом майже п’яти місяців Сабіна надавала допомогу пораненим на передовій. Це була вже друга її ротація на фронт.
Приклад сестри надихнув її брата Павла, який теж пішов до ЗСУ і наразі проходить підготовку в одному з навчальних центрів.
Кажуть, усі родина Галицьких – патріоти. В перші дні війни батьки пофарбували в синьо-жовтий колір паркан свого будинку.
…Востаннє Сабіна бачилася з рідними під час відпустки на Різдво. Тоді Сабіна відвідала медколедж, де навчалася, поспілкувалася з викладачами і подругами.
“Ми обіцяємо, що путінські покидьки заплатять за смерть Сабіни максимальну ціну. Вбивати жінок та мирних мешканців – це все, на що здатні кляті російські окупанти”, – йдеться в меморіальному дописі 10 огшбр у “Фейсбуці”.
Читайте також:
Самостріл під час обстрілу.
Стали відомі обставини загибелі розвідника 131 орб під Авдіївкою
Військовослужбовець 25 омпб “Київська Русь” 54 омбр Ілля Сербін загинув у районі Світлодарської дуги — під час обстрілу з гранатомета АГС 22 лютого отримав поранення в шию, несумісне з життям.
Ілля Тарасович Сербін народився 1993 року. Жив у селі Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області.
Пішов до армії добровольцем. Служив у 54-му та 131-му окремих розвідувальних батальйонах. Згодом перевівся до 25-го мотопіхотного батальйону “Київська Русь” (у складі 54 омбр).
До 25 омпб Ілля перевівся, щоб служити разом із дружиною.
Юлія Микитенко – раніше активістка руху “Відсіч”, тепер теж військовослужбовець ЗСУ. вони побралися під час війни, 2015 року.
Історія їхнього кохання стала частиною фотопроекту “Якби не війна” (фото – Ігор Паламарчук).
“Це – Ілля та Юлія. Він – розвідник, у складі спочатку 54 ОРБ, а потім 131 ОРБ. Пройшов Чермалик, Павлопіль, Штольню. Для неї він просто “бородатий чувак у формі”, “симпатичний хлопчик-військовий”. Вона – студентка, активістка громадської організації “Відсіч”, донька бійця Нацгвардії”, – писали про них волонтери фотопроекту.
2017 року Ілля Сербін вступив до Національного педуніверситету ім. Драгоманова, на факультет психології, для заочного навчання, однак не навчався там.
Поховали героя 25 лютого в Крюківщині.
25 лютого від кулі снайпера на позиції шахта “Бутівка” під Авдіївкою (Донеччина) загинув боєць 1-го батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Олександр Сівко.
Йому було лише 19.
Сівко Олександр Володимирович народився 7 травня 1998 року в смт Пісківка Бородянського району Київської області.
У 2016 році закінчив Київський професійний ліцей будівництва і комунального господарства. Отримав спеціальність електромонтажника та слюсаря-електрика з ремонту електроустаткування на автомобільному транспорті.
У травні 2017-го Сашко підписав контракт зі Збройними силами. Після проходження підготовки в навчальному центрі “Десна” став на службу в перший “бат” 95 одшбр, що в Житомирі.
Залишилися батьки і старший брат.
…Бойові побратими, які проводжали хлопця в останню путь 27 лютого в Пісківці, кажуть, що його мама Валентина прикрасила вбрання 19-річного юнака весільною квіткою.
Капелан Анатолій Кушнірук розповів: “Коли вже всі попрощались із Сашком та закрили домовину, у мене була особлива місія… Зняти прапор України з домовини, бережно скласти його та передати мамі…
“Мамо Валентино! Це – прапор України, під яким поховано Вашого сина-героя…” Мама Сашка, не стримуючи сліз, прийняла прапор і почала витирати ним свої гіркі сльози…
“Мамо, Ваш син Сашко на небі зараз!” Після сказаного мама Сашка обійняла мене і подякувала, хоча дякувати повинні ми їй… Тих обіймів мами я довго не зможу забути…”
Після тих обіймів мама Сашка обійняла ще багатьох, хто був у військовій формі…
21-річний військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила ЗСУ Олександр Казміров зазнав поранення внаслідок підриву на міні 18 лютого. Був доправлений у Харківський госпіталь. Тиждень перебував у комі. Не приходячи до тями, помер у ніч із 25 на 26 лютого.
Олександр Казміров – родом із села Щербані Старосинявського району Хмельницької області.
Вступив на службу за контрактом до Збройних сил 2016 року.
9 загиблих, 25 поранених
Румун за національністю, Сапеску Вадим Георгійович, боєць військовослужбовець 1-го десантно-штурмового батальйону 95 одшбр, загинув 2 березня. Під Авдіївкою від кулі ворожого снайпера.
Він народився 22 квітня 1984 року в селі Чорна Окнянського району, що неподалік кордону з Молдовою. Жив у місті Южне на Одещині.
Працював на сільськогосподарських та рибгоспівських підприємствах, на будівництві в різних областях, зокрема на Донеччині.
У лютому 2016 року вступив на військову службу за контрактом до ЗСУ. Служив командиром відділення взводу спецпідготовки “Марусині ведмеді” у 199-му навчальному центрі ВДВ, після чого вирушив на фронт в район Горлівки.
Отримав контузію, повернувся на передову і залишався там після закінчення терміну контракту.
Похований у рідному селі Чорна.
Залишились дружина і 3-річний син, мати, дві сестри й брат.
Читайте також:
Перемир’я в АТО суттєво зменшують число втрат.
ВЕЛИКА ІНФОГРАФІКА 2017-2018
Це не дитяче фото. Владик і виглядав молодим. І був таким. Назавжди 20-річний.
Козченко Владислав Ігорович, солдат, стрілець-снайпер десантно-штурмового взводу 95 одшбр 6 березня отримав осколкове проникаюче поранення в шию в районі все тієї ж промзони міста Авдіївка Донецької області. Перша жертва “повного весняного перемир’я”.
Народився Влад 10 квітня 1997 року в Полтаві.
Займався тайським боксом. З дитинства прагнув стати військовим, десантником – тренувався у полтавському клубі юних десантників “Гвардія” на базі СПТУ № 23, у центрі виживання та спецпідготовки “Seal”, здійснив 16 стрибків із парашутом, підкорював Говерлу.
Після 9 класів гімназії навчався в аграрно-економічному коледжі (фах – юрист).
У червні 2016 року вступив на військову службу за контрактом. Пішов у 95-ту житомирську десантну бригаду – щоб підтримати родину, в якій мама сама виховувала двох дітей, його і брата. Закінчити навчання планував після війни.
Через низький зріст (165 см) хлопець обманув комісію, яка приймала в десантники, і став навшпиньки.
В останню путь на центральному кладовищі Полтави Влада Козченка проводжала юна дівчина з чорною пов’язкою на голові – його наречена.
Могила хлопця – 18-та за ліком на Алеї Героїв на центральному міському кладовищі Полтави. Він – наймолодший у цьому скорботному ряду.
“Дружина казала – він себе знайшов на війні”, – розповів побратим по бліндажу “Чапай”, у день народження якого загинув Іван Рященко.
Це сталося ввечері 8 березня. Фатальним для Івана став ворожий кулеметний обстріл біля смт Луганське на Світлодарській дузі.
Молодший сержант, командир БМП — командир відділення із 2-го механізованого батальйону 54-ї- окремої механізованої бригади ЗСУ.
“Веселий, безвідмовний, справжній мужик, улюблений роздовбай, символ нашої роти, пробивний, світла людина, яких можна на пальцях порахувати” – відгукуються про 34-річного Скіфа колеги по роті.
Жартівник Рященко був одним із тих військових, яких наприкінці грудня 2017 року записали працівники фонду “Повернись живим” для відеосюжету “ЗСУ проти хейтерів”: Іван на камеру давав дотепні оцінки коментарям скептиків у “Фейсбуці” щодо армії та війни.
Народився Іван 24 березня 1983 року в місті Вільногірськ Дніпропетровської області. Зовсім малим втратив матір, мешкав і виховувався у бабусі в селі Вишневе П’ятихатського району.
У Саксаганському ПТУ №77 здобув професії тракториста та водія. Працював у Вільногірську на гірничо-металургійному комбінаті, на склозаводі.
По війні взяв позивний “Скіф”, бо захоплювався історією й особливо скіфською добою.
Із червня 2015-го протягом року проходив службу за мобілізацією у 28 омбр (реактивний артилерійський дивізіон, 1-й механізований батальйон). У вересні 2016-го підписав контракт, у складі 54 омбр воював на Світлодарській дузі, у Троїцькому, промзоні Авдіївки.
У лютому 2018-го дістав контузію, а загинув через чотири дні після того, як повернувся на передову.
Залишились дружина, маленький син та двоє синів дружини від попереднього шлюбу.
Похований у Вишневому.
У ніч на 9 березня, приблизно о 2:15, загинув легендарний розвідник, снайпер полку “Азов” Національної гвардії Юрій Луговський, позивний “Баррет” – заступник командира розвідвзводу 1-го “азовського” батальйону особливого призначення.
Тієї ночі біля села Водяне під Маріуполем відбувався груповий снайперський бій. Обидві сторони були оснащені тепловізорами і телевізійними прицілами. Баррет перший виявив виявив противника і не схибив. Помітив він і другого ворога з пари снайперів. А постріл противника пролунав раніше. І став фатальним для Луговського.
Йому було лише 23. Юрій народився 5 червня 1994 року в Червонограді Львівської області. Малим прислуговував у храмі. Вчився на столяра, працював за фахом.
Був активістом УНСО, навчався військовій справі сам та навчав інших. Брав участь у Революції гідності.
На фронт пішов добровольцем у 2014-му – батальйон “Донбас”. Узяв позивний на честь конструктора американської снайперської гвинтівки.
20-річним пройшов бої за Іловайськ. У лютому 2015-го перейшов до полку “Азов”, захищав Широкине і Маріуполь.
“Один із найкращих розвідників “Азову”. Баррет постійно десь ходив з своєю групою у “сірій зоні”. Мінував, щось вистежував, лежав днями в “льожках”, повертався з трофеями…
Про Баррета ходил легенди навіть в полку, серед своїх. Про результати, про операції. В секторі його групу знали всі”, – писав у “Фейсбуці” волонтер Роман Сініцин.
“Я не знаю, в що вірив Юра. У рай, чи в Валхаллу, чи в ще щось…. Але він уже там, де краще. А в пеклі – десятки відправлених Юрою туди ворогів. В тому числі в прямому ефірі раша-тв”, – додав Роман.
Є відео, на якому зафіксовано, як у Широкиному в квітні 2015-го український снайпер – це був Баррет – убив російського найманця “ДНР” із міста Зеленоград просто перед телекамерою каналу “Рен ТВ”.
На День добровольця, 14 березня, Баррет мав бути нагороджений іменною вогнепальною зброєю.
Прощання з другом Барретом 11 березня на базі полку “Азов” НГУ в Урзуфі стало взірцем почестей, які слід віддавати полеглим героям війни за Україну – із прапорами, смолоскипами, салютом з автоматів, багатократним “Помстимося!” та “Слава!” на шикуванні.
Поховали Юрія 12 березня на Алеї героїв Червоноградського цвинтаря в селі Бендюга.
Залишилась мати — психолог у реабілітаційному центрі бійців АТО, волонтер.
11 березня, близько 11:00 під Маріуполем загинув 46-річний Олександр Швець – молодший сержант, військовослужбовець 36-го окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ (в/ч А2802).
Навідник мінометного взводу помер від множинних осколкових поранень в результаті підриву на невстановленому вибуховому пристрої під час виконання бойового завдання із перевезення майна та повернення до підрозділу, розповів речник МОУ. Швець був водієм тієї вантажівки, що підірвалася.
Олександр Васильович народився 26 червня 1971 року в Олександрії Кіровоградської області.
Навчався у школі №2 ім. Горького. Закінчив ПТУ №17 за фахом “слюсар зі складання металевих конструкцій” та “налагоджувальник холодноштампувального устаткування”. Продовжив навчання в Олександрійському індустріальному технікумі (технік-технолог з обробки металів різанням).
Працював слюсаpeм-складальником мeталоконстpукцiй, майстром з виробничого навчання у рідному ПТУ, з 2013 року — у ТОВ ЗПТУ “Віра-Сервіс Інтермаш”.
У 2015 році був призваний до ЗСУ за мобілізацією. Наступного року уклав з армією контракт.
Залишились мати, дружина та дорослий син.
Посада – навідник другого мінометного взводу мінометної батареї батальойону морської піхоти .
Олександр був водієм автомобіля, що перевозило майно та поверталося до підрозділу. Внаслідок підриву міни, отримав несумісні з життям травми.
Похований на військовому кладовищі Олександрії.
Залишились мати, дружина та діти.
Старший солдат 3-ї роти 1-го батальйону особливого призначення ОЗСпП “Азов” Нацгвардії Марк Гудзовський у ніч на 9 березня брав участь у бою біля Водяного, в якому загинув Баррет.
Нацгвардійці допомагали морпіхам, 20-річний Упрямий був у групі “азовців” кулеметником. Після смерті Баррета він продовжив бій. А наступної ночі (близько 1:00 10 березня) протистояння поновилося. І стало фатальним для Марка.
Куля снайпера влучила йому в лоб і вийшла через потилицю, спричинивши розтрощення головного мозку 3-го ступеня.
Гудзовський переніс операцію у 61-му військово-мобільному шпиталі в Маріуполі, згодом у критичному стані гелікоптером був доправлений до рідного Дніпра. Лікарі казали, що шансів вижити майже немає.
Марк помер у реанімації відділення політравми лікарні ім. Мечникова, не виходячи з коми, в День добровольця – 14 березня.
Народився хлопець у Дніпрі 21 травня 1997 року.
Захоплювався футболом, бодибілдингом, комп’ютерними технологіями. По закінченні школи навчався на економічному факультеті Українського державного хіміко-технологічного університету (УДХТУ) за спеціальністю “фінанси”. Але вже 18-річним пішов добровольцем на фронт. Приєднався до полку “Азов” у серпні 2015-го.
Згодом поновився в університеті, перейшовши на заочну форму навчання.
Залишились батьки та дві сестри.
Похований на Краснопільському кладовищі Дніпра – саме там найбільше могил полеглих героїв АТО.
Старший солдат, військовослужбовець 1-го десантно-штурмового батальйону 95 одшбр Сергій Ковнацький загинув уранці 25 березня від поранення в голову кулею снайпера під час бойового чергування на позиції “Шахта Бутівка” під Донецьком.
Воїнові було лише 22.
Сергій народився 27 серпня 1995 року в селі Ясенівка Пулинського (колишній Червоноармійський) району Житомирської області. Мешкав у смт Пулини.
Грав у футбол за місцеву команду. 2013 року закінчив професійний ліцей, де здобув професії тракториста-машиніста сільськогоспвиробництва, слюсаря з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування, водія автотранспортних засобів.
У квітні 2016-го вступив до ЗСУ на військову службу за контрактом – пішов у десантники.
Із грудня 2017-го Сергій перебував зі своєю бригадою на передовій. Після закінчення контракту в травні збирався одружитись.
Похований у селищі Пулини.
Залишились наречена, батько – також учасник бойових дій, мати, брат і сестра.
19-річний доброволець тактичної групи “Сапсан” ДУК “Правий сектор” Андрій Кривич “Діллі” загинув 27 березня о 20:40 внаслідок поранення в голову кулею снайпера на спостережному посту на Світлодарській дузі.
Народився 24 січня 1999 року в Конотопі на Сумщині. Із 2016-го – в Навчально-науковому інституті педагогіки і психології Сумського педуніверситету; мріяв стати військовим психологом.
Вступив до конотопської філії організації “Права молодь”, проходив вишколи з тактичної підготовки, медицини, топографії та володіння зброєю. На останньому зимовому вишколі в Черкасах був молодшим інструктором з тактики бою та партизанського руху.
Наприкінці 2017 року приєднався до Добровольчого українського корпусу. У січні 2018-го перевівся на заочну форму навчання, щоб поїхати на передову. Під час своєї другої ротації на Світлодарці (Бахмутський район) займався аеророзвідкою.
Залишились батьки, рідні сестра й брат, а також брат і сестра по батьку.
Похований у місті Конотопі на Вирівському кладовищі.
33-річний Віктор Максимов загинув за тиждень до Воскресіння Христового.
Він народився 9 травня 1984 року в селі Раївка Дніпропетровської області, мешкав у місті Дніпро.
Здобув вищу освіту, працював у правоохоронних органах.
Учасник АТО ще з весни 2014 року. По завершенні терміну мобілізації продовжив службу у військах протиповітряної оборони. У вересні 2017 року перевівся до 93-ї окремої механізованої бригади, підписавши контракт на півроку.
Солдат. Служив механіком-водієм, електриком відділення командно-штабних машин взводу управління розвідувальної роти 93 омбр.
За десять днів до загибелі, 20 березня 2018-го, Віктор саме продовжив свій контракт.
30 березня Віктор Максимов разом з іще трьома товаришами по службі підірвався на невідомому вибуховому пристрої на Донеччині (зона відповідальності бригади – Новотроїцьке-Гранітне). Його поранення виявилися несумісні з життям, решта бійців вижили.
“У підрозділі, де служив загиблий воїн, згадують Віктора як справжнього чоловіка, людину безстрашну, у той же час доброзичливу й веселу. Він будував плани на літо, сумував за дружиною та маленькою дочкою. Проте планам не судилося збутися…” – зазначає прес-служба 93 омбр, висловлюючи щире співчуття рідним та близьким загиблого воїна.
Залишилися дружина і донька.
8 загиблих і померлих від ран, 88 поранених
Того дня – 8 квітня – православні відзначали Великдень. Однак війна минулого квітня не знала свят у вихідних.
За офіційною версією, в районі села Жованка (входить до смт Зайцеве і поділене лінією розмежування) група прапорщика Володимира Майбороди з 24 омбр, перебуваючи в “секреті”, помітила ДРГ противника. Позивний “Май” – заступник командира взводу розвідки – прийняв рішення атакувати ворога.
Двоє бійців заходили з одного боку, Май пішов з іншого, але підірвався на мінному полі. “Сепари” почали тікати. Українські військові автоматними чергами знищили двох бойовиків та дістали їхні документи, згодом передавши їх командирам. А ось пораненого командира знайти і забрати до темряви не змогли.
“За ним повертались двічі, але не знайшли… Тільки він був зниклим, всі інші вийшли з бою цілими”, – розповідав “Новинарні” побратим Мая, спростовуючи брехню сепаратистських і російських ЗМІ.
Лише 13 квітня із так званої “ДНР” повідомили, що знайшли загиблого – Володимир намагався повзти і помер від поранень. Тіло евакуювали до моргу на непідконтрольній території.
15 квітня “двохсотого” передали українській стороні на КПВВ “Мар’їнка”.
Володимиру було 50. Він народився 9 липня 1967 року в місті Мелітополь Запорізької області. Дитинство пройшло у селищі Переможне Якимівського району, там Май закінчив школу. Відслужив “строчку”. До Мелітополя переїхав, коли одружився.
Навесні 2014-го чоловік брав участь у діяльності “Самооборони Мелітополя”, чергував на блокпостах.
З літа 2015-го Май проходив службу в батальйоні Нацгвардії “Донбас”, пройшов Широкине.
Відтоді Володимир залишався ідейним “донбасівцем”. До речі, у футболці з символікою цього батальйону НГУ – а ще в улюбленій “горці” – він пішов і у свій останній бій.
У жовтні 2016-го із побратимами Майборода перейшов до 16 омпб 58 омбр, воював в Авдіївці.
У лютому 2017-го разом з іншими екс-“донбасівцями” із 16-го батальйону, перебуваючи у відпустці, брав участь у блокаді торгівлі з ОРДЛО.
Із травня 2017 року Май служив у 3-му батальйоні 72 омбр, воював в Авдіївській промзоні, на шахті “Бутівка”. Коли восени 72-гу бригаду вивели на ротацію – перейшов у 24-ту механізовану бригаду імені короля Данила, щоб залишатися на фронті.
Похований воїн у рідному селищі Переможне.
Залишились дружина й доросла донька.
Читайте також:
Загиблий біля Бутівки боєць 72 омбр Сергій Альмужний “Матрос”
брав участь у зимовій блокаді Донбасу
12 квітня біля селища Піски під Донецьком від кулі снайпера загинув 31-річний військовослужбовець 34-го окремого мотопіхотного батальйону Денис Начосний, мешканець міста Генічеськ Херсонської області.
Денис народився 2 вересня 1986 року.
Був призваний до армії за мобілізацією в лютому 2015-го. Після ДМБ на “гражданці” перебував трохи більш як півроку – у вересні 2016-го пішов на контрактну службу в 34 омпб 57-ї бригади Збройних сил України.
Звання – сержант, посада – заступник командира взводу (виконував обов’язки комвзводу) – командир бойової машини.
Лише 8 квітня в Дениса закінчилася відпустка, під час якої він одружився в рідному Генічеську. Через чотири дні після повернення в Піски чоловік загинув.
Поховали Начосного в поминальний день – 15 квітня – в селі Червоне під Генічеськом.
Залишились батьки, дружина та донька від першого шлюбу.
Нещодавно йому виповнився 21.
Максим Миколайович Черкун народився 9 січня 1997 року в місті Кривий Ріг на Дніпропетровщині.
Жив у селі Кривбас, працював у місцевому ТОВ “Сільськогосподарське підприємство “Скорпіон” у службі охорони.
Був членом пошукової групи криворізького військово-патріотичного клубу “Пошук”.
Мріяв вступити до авіаційного училища. Навчався в автотранспортному коледжі на автомеханіка, згодом вступив до вищого професійного училища на ту ж спеціальність.
До війська хлопець потрапив у 2015-му, ще 18-річним – у ДУК “Правий сектор”. У березні 2016 року підписав контракт із ЗСУ.
Служив у 34-му окремому мотопіхотному батальйоні 57 омпбр – сержант, командир протитанково-кулеметного відділення у 2-й мотопіхотній роті.
Максим командував обороною опорного пункту біля села Піски під Донецьком. Загинув 16 квітня під час мінометного обстрілу.
Без сина залишились батьки.
Похований 19 квітня на Алеї Слави Центрального кладовища Кривого Рогу.
Старший сержант, старший навідник гранатометного взводу 2-го механізованого батальйону 24 омбр ім. Короля Данила Михайло Шозда загинув на третій день після свого 50-річчя, яке відзначав на фронті.
Він народився 14 квітня 1968 року у Львові, де й прожив усе життя.
Закінчив Львівський політех. Строкову військову службу проходив у Чехословаччині, в артилерійських військах.
У 1989 році одружився, згодом народилися син та донька. Працював у магазині будівельних матеріалів, став директором СП “ВІСКО”.
Як пише його дочка Ірина, Михайло завжди був за батька для своїх набагато молодших брата й сестри, бо свого тата вони також втратили дуже рано.
За словами Ірини, її батько завжди цікавився історією та військовими справами: “напевне, переглянув усі військові фільми по кілька разів”.
“Завжди із захопленням збирав дрова й готував шашлик, а потім радів, коли його хвалили – бо такий шашлик вмів готувати лише він. На ту галявину в Брюховицькому лісі ми їздили впродовж 15 років і завжди тільки туди…” – згадує Ірина Шозда.
Із задоволенням готував шашлики і в 24-й бригаді – на контракт у Збройні сили України Михайло Іванович пішов у січні 2017-го.
Як розповідають його близькі, він прагнув уберегти від війни молодих хлопців – таких, як син та зять: “завжди казав, що якби один чоловік із кожної родини став б на захист України, то війна б уже давно закінчилася”.
Як розповідають у 24 омбр, Михайло нерідко заступав на чергування замість когось з молодих. Казав: “Щось неспокійно сьогодні; хай хлопчина побуде тут, в бліндажі, я за нього повартую. Я вже життя прожив – а йому ще жити та жити!”
“Останній раз татко поїхав з дому на Різдво, після Святої вечері. Міцно обійняв і сказав, як завжди, що все буде добре…” – згадує дочка.
За уточненими даними, Михайло Шозда загинув опівдні 17 квітня поблизу Зайцевого Донецької області – від наскрізного вогнепального поранення в шию. Снайпер…
Похований 20 квітня на Личаківському цвинтарі на алеї Героїв.
Залишились мати, брат, сестра, дружина, син та донька.
20-річний боєць полку Нацгвардії “Азов” Євген Хоменко, позивний “Подгон”, помер уранці 20 квітня в Дніпропетровській обласній лікарні імені Мечникова. Туди його доправили напередодні санавіацією – через мобільний шпиталь – після важкого осколкового поранення голови, яке Євген отримав 18 квітня унаслідок вибуху снаряда в районі села Павлопіль у Приазов’ї.
Лікарі констатували загибель мозку, але намагалися врятувати хлопця. Хоменко перебував у комі 3-го ступеня. Операція тривала 20 годин. Марно…
Євген Вікторович Хоменко був родом із Вільногірська Дніпропетровської області. Народився 25 травня 1997 року.
Закінчив 9 класів та металургійний технікум. Зростав патріотом. Займався боксом.
У 2014-му родина Хоменків прийняла переселенців із Торецька (тоді Дзержинськ) – їхні розповіді теж вплинули на рішення Євгена піти воювати.
До лав полку “Азов” став у 19-річному віці – в листопаді 2016-го. Служив у гаубичному артилерійському дивізіоні навідником.
“Він був навідником гаубиці – займався справою, яка потребувала холодного розуму, витримки та великої відповідальності. Побратими згадують бійця як вправного воїна, який був завжди у піднесеному настрої та ніколи не відмовляв у допомозі”, – повідомляв “Азов-прес”.
“Подгон був душею компанії, не мав недругів чи ворогів”, – пригадують “азовці”.
…Артдивізіону ОЗСП “Азов” у штабі АТО й ОТУ “Донецьк” давно не “нарізали” бойових розпоряджень. Але – у зв’язку із загостренням на лінії розмежування та посиленням обстрілів зокрема під Маріуполем – того дня “азовці” нарешті отримали “беерку”. У районі Павлополя відбувалася артдуель.
“При заряджанні гаубиці на бойовому завданні розірвався снаряд. Подгон був важко поранений”, – розповіли “Новинарні” в “Азові”.
Командування Нацгвардії не відповіло на наш офіційний запит з приводу обставин смерті військовослужбовця Хоменка.
Поховали воїна з усіма військовими почестями у рідному Вільногірську 22 квітня.
Залишились батьки та молодший брат.
20 квітня у Головному військовому госпіталі Києва помер водій 3-го мехбату 25-ї окремої повітряно-десантної бригади ДШВ ЗСУ Геннадій Широкий, який майже чотири місяці перебував у комі.
48-річний старший солдат Широкий зазнав важких поранень ще 24 грудня під час обстрілу позицій 25 опдбр в Авдіївській промзоні.
“Веселий, приємний чоловік, справжній патріот… Десантник!!! Виконуючи бойове завдання на одній із найбезпечніших позицій Авдіївської промзони, під час тривалого ворожого обстрілу отримав серозні поранення, які, на жаль, не залишили шансів на спасіння…” – розповіли в бригаді.
Народився Геннадій В’ячеславович 15 серпня 1969 року в селі Московка Куп’янського району Харківської області.
Був мобілізований до Збройних сил в червні 2015-го. Служив у 25-му мотопіхотному батальйоні “Київська Русь” водієм роти матеріального і технічного забезпечення. На початку 2016-го отримав поранення на Світлодарській дузі.
Після демобілізації повернувся додому, а на початку минулої зими – підписав контракт із ЗСУ.
Поховали Геннадія Широкого в Московці 24 квітня. Односельці проводжали воїна в останню путь, стоячи на колінах.
Олександр Матус народився 18 вересня 1981 року в Лисичанську Луганської області. Закінчив Луганський державний університет внутрішніх справ.
Був майстром спорту з кікбоксингу, неодноразовим чемпіоном України, призером чемпіонату України з боксу.
Влітку 2017 року підписав зі Збройними силами України, служив у 53-й окремій механізованій бригаді – солдат, розвідник розвідувальної роти. ППД бригади – якраз Лисичанськ і Сєвєродонецьк.
Загинув 20 квітня близько 2:30 ночі поблизу села Кримське (Новоайдарський район) на рідній Луганщині. В ту ніч позиції ЗСУ обстрілював ворожий БМП.
Поховали воїна в рідному Лисичанську 23 квітня.
Без чоловіка й батька залишилися дружина та дві доньки.
40-річний Сергій Перепелиця, позивний “Кузнєц”, загинув 21 квітня унаслідок підриву машини на міні в районі Світлодарської дуги.
Народився Сергій Леонідович 2 липня 1977 року у селі Званівка Бахмутського району Донеччини.
Закінчив Бахмутський індустріальний технікум. Працював ковалем на Донецькій залізниці.
У липні 2016 року був обраний депутатом Званівської сільради.
Наприкінці 2016 року підписав контракт із ЗС України. Із березня 2017-го служив на посаді головного сержанта роти в 46-му окремому батальйоні спецпризначення ЗСУ “Донбас-Україна”, що входить до 54-ї бахмутської бригади.
Останні кілька місяців воював під селами Травневе й Гладосове під Горлівкою, які українські військові зайняли в литопаді 2017-го.
Своє хобі – ковальство – не полишав і в лавах 46 обспп.
“Донбас – це його рідна земля, за яку він воював і бажав повернути те, що відібрав у нього ворог, а це – місця його дитинства.
Він був надзвичайно відповідальною людиною і свої обов’язки виконував більше ніж на 100%”, – зазначили в батальйоні.
Журналістка “Новинарні” Анастасія Федченко зустрілася з Кузнєцом у Травневому на початку березня ц.р.
У репортажі йшлося:
“…Якось непомітно на Травневе опустився туман, ніби хтось накрив село щільним вельоном. Ми йдемо до позицій, і Сергій розповідає, що його мама ходила до школи саме тут, у Травневому, а він сам — із райцентру, Бахмута.
Канікули проводив тут — у Травневому, Гладосовому, на околицях Горлівки.
Тепер на промзону в передмісті окупованої Горлівки він дивиться з опорника 46 обспп. До нього потрібно дійти швидко, бо часто працює ворожий кулеметник.
— Туман — наш союзник, – каже українським суржиком Сергій. — Їм нас не видно.
Ми вже стоїмо згори на окопі і вдивляємося в туманну пелену.
— Ось вона промка, зараз у тумані, — сміється чоловік. — Звідти працюють СПГ, АГС, снайперські гвинтівки великокаліберні, 12,7, навіть 14,5 заходило в село. А осьо сніжком притрусило, ВОГи прямо перед бруствером. Стріляти вони вміють, не віднімеш.
…Коли ми вже стоїмо біля будинку неподалік окопу, він бере з ґанку молоток і хвалиться: “Це я викував, я ж коваль. Навіть із роботи не звільнявся — думав, піду, швиденько повоюю, закінчимо цю війну і повернуся”.
Сергій воює за те, щоб повернути місця свого дитинства”.
Поховали Кузнєца 23 квітня у його рідній Званівці. В селі на три дні було оголошено жалобу.
Залишились двоє дітей – доросла донька і син.
17 загиблих, 91 поранений
Іван Сверелуп народився 14 серпня 1996 року в Слов’яносербську Луганської області (батько – шахтар), але з 2010-го мешкав у місті Ходорів Жидачівського району на Львівщині, звідки родом його мати.
У 2016 році хлопець закінчив Новороздільський політехнічний коледж за фахом “еколог”. Попрацювавши кілька місяців на фірмі, у жовтні він був призваний на строкову військову службу. А вже в листопаді підписав контракт із ЗСУ.
Спочатку був кулеметником, згодом пройшов підготовку на механіка-водія й надалі служив на цій посаді у 3-му механізованому батальйоні 24 омбр ім. короля Данила.
Воював у районі Золотого і Попасної, з січня 2018-го — біля Новгородського.
На жаль, 21-річному Іванові судилося стати першим бійцем, який загинув на сході України після з початку операції Об’єднаних сил, що прийшла на зміну АТО. Він поліг під час патрулювання району оборони поблизу села Новоселівка 6 травня – під час вогневого зіткнення з ДРГ противника його БМП-2 підірвалася на керованому фугасі. Ще два воїни тоді отримали поранення.
Поховали бійця в Ходорові. Без підтримки сина та брата залишилися батьки і троє сестер.
Його двоюрідний брат Володимир Пушкарук поліг за Україну в серпні 2014-го у боях за звільнення Іловайська. Олег Пушкарук – на світанку 9 травня 2018 року внаслідок обстрілу поблизу міста Золоте / смт Кримське Попаснянського району на Луганщині. ДРГ противника намагалася пройти між опорними пунктами ОС…
49-річний волинянин Олег Вікторович Пушкарук – головний сержант 9-ї роти 3-ї батальйонно-тактичної групи 14 омбр.
Народився 1 лютого 1969 року і жив у місті Нововолинськ.
Закінчив СПТУ № 11 за фахом фрезерувальника. Строкову службу проходив у ракетних військах на Одещині. Працював на ливарному заводі.
Восени 2014 року чоловік прийшов добровольцем до 1 омпб “Волинь”, воював у районах Дебальцевого, Малої Орлівки, Попасної. Із липня 2016-го підписав контракт із ЗСУ. Служив у 14-й окремій механізованій бригаді (ППД – Володимир Волинський).
“Він, як і його двоюрідний брат, відзначався мужністю та відповідальністю”, – пише сайт “Волинь”.
Похований воїн на старому кладовищі Нововолинська.
Залишилась дружина та двоє малих синів (2 і 5 років), а також син від першого шлюбу.
Олег Бокоч народився 29 листопада 1994 року в селі Миколаївка Кобеляцького району на Полтавщині.
У 2016-му закінчив Полтавський медичний коледж та був призваний на строкову службу, але вирішив підписати контракт із ЗСУ. Чотири місяці проходив вишкіл у 199-му навчальному центрі, потім – став до лав 95-ї окремої десантно-штурмової бригад.
Молодший сержант, фельдшер 2-ї роти 13-го окремого аеромобільного батальйону 95 омбр.
У зоні бойових дій пробув близько року.
За словами побратимів, Олег був дуже веселим і життєрадісним, добре грав на гітарі, мріяв по завершенні служби продовжувати працювати за спеціальністю.
Але 12 травня о 20:30, намагаючись витягти пораненого із зони обстрілу під час відбиття атаки противника в промзоні Авдіївки, Олег Бокоч зазнав важкого осколкового поранення голови. Фельдшера евакуювали в лікарню, але колегам залишалося лише констатувати смерть…
Поховали 23-річного бійця на міському цвинтарі в Кобеляках. Залишилися батьки і брат.
Читайте також:
54-та бригада на Світлодарці зайняла важливу ворожу позицію
і помстилася за скаліченого побратима. ФОТО
Під час виконання бойового завдання о 22:25 15 травня загинув Іван Кураш – старший солдат, старший стрілець 14-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
Це сталося на Луганщині, біля села Катеринівка Попаснянського району. Куля снайпера влучила в ліву легеню 32-річного бійця.
Іван помер у шпиталі міста Гірське, похований у селі Литвинів Підгаєцького району Тернопільської області.
Там він народився 26 червня 1985 року.
Із 7-го класу хлопець зростав без матері. Закінчив ПТУ №24 у Підгайцях, муляр-штукатур.
Строкову службу із 2004 року проходив в артилерії.
Їздив на заробітки з будівельною бригадою.
У 2015-2016 роках Кураш був мобілізований, служив у Львівському прикордонному загоні. У грудні 2017-го вступив на військову службу за контрактом.
Іван Кураш був розлучений. Лишилась 12-річна донька.
Солдат 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Сергій Гундер із позивним “Татарин” загинув від кулі снайпера біля села Богданівка у Волноваському районі Донеччини 16 травня приблизно о 8:30.
“…Куля пробила верхню частину грудей, не давши шансу на порятунок, після чого поранила ще одного бійця – на щастя, легко”, – ішлося в повідомленні 93 омбр.
Сергій Михайлович родом був з Харкова (народився 20 лютого 1977-го), із 2000 року жив на Івано-Франківщині.
Учасник Революції гідності. До війни він працював регіональним менеджером з продажів.
До ЗСУ пішов добровольцем. Із квітня 2015 року – в 93-й бригаді. Воював у Пісках навідником кулемета ПКМ. Був важко поранений під час рекогносцировки місцевості в грудні 2015-го – осколки від розтяжки влучили у ногу і під руку, перебило артерію, нервові вузли. Тоді його врятував нині покійний командир 9-ї роти “Оса” Володимир Цірик.
Гундер отримав інвалідність ІІ групи.
Був учасником волонтерської організації “Галицькі леви”.
Після тривалої реабілітації чоловік повернувся до лав рідної бригади на контракт (у лютому 2017-го). Воював у Кримському, що на Луганщині. Потім знову на Донеччині.
Похований на міському кладовищі Івано-Франківська на Чукалівці.
Залишились мати в Харкові, дружина та донька в Драгомирчанах, двоє дітей від першого шлюбу у Надвірній.
Дмитрові Рудю було лише 20. Він народився 23 січня 1998 року в Житомирі.
Сирота, виховувався дідом і бабою, відвідував недільну школу при Свято-Михайлівському кафедральному соборі.
Закінчив Житомирський автодорожний коледж за спеціальністю “будівництво, експлуатація і ремонт автомобільних доріг та аеродромів”.
Пожити й попрацювати в мирній Україні хлопчина не встиг. Але став на захист своєї землі й помер як воїн-герой.
У віці 18 років – у липні 2016-го – Дмитро Рудь пішов за контрактом до Збройних сил. У званні матроса, на посаді старшого стрільця-санітара служив у 503-му окремому батальйоні 36-ї бригади морської піхоти ВМС ЗСУ.
Світлий, добрий, розумний, товариський – так відгукуються про нього друзі.
Дмитро загинув удень 16 травня під час ворожого обстрілу з РПГ-7 позицій Об’єднаних сил поблизу смт Талаківка у Приазов’ї.
Похований на Смолянському кладовищі Житомира.
Залишились дідусь, бабуся та сестра-двійня.
Уранці 21 травня, близько 5-ї години, в бою з диверсійною групою бойовиків “ДНР” в присілку Чигарі, на південній околиці звільненого ЗСУ селища Південне (кол. Ленінське) під Горлівкою, загинули два воїни 24-ї механізованої бригади, ще чотири – зазнали осколкових поранень.
Один із загиблих – Андрій Маслов, позивний “Футболіст”.
Молодший сержант Маслов Андрій Вікторович був командиром протидиверсійної групи у складі 24 омбр ЗСУ ім. короля Данила.
Бороданю-спортсмену саме в день загибелі виповнився 31 рік. Він народився 21 травня 1987 року на Харківщині, в селі Новопокровка Чугуївського району, в родині військового.
Позивний “Футболіст” боєць отримав завдяки професійному заняттю футболом у минулому. Маслов був вихованцем ДЮСШ “Рассвет” (Харків). У юнаках також грав за ХГВУФК-1 (2001-2003) і ФШМ “Металург” (Донецьк) (2003-2004). На дорослому рівні виступав за донецький “Металург-2” (Донецьк), ФК “Харків-2”, “Гірник-Спорт” (Комсомольськ, тепер – Горішні Плавні), “Олком” (Мелітополь). Був гравцем дубля вищолігових “Харкова” і “Металурга”.
У Донецьку молодий харків’янин трохи тренувався поруч із Яя Туре, майбутнім переможцем Ліги чемпіонів у складі “Барселони”.
У професіоналах Андрій провів 74 матчі, більшість із них – починав в основі. Двічі забивав голи (за “Гірник-Спорт” у другій лізі).
Ігрове амплуа – захисник. Захисником України Маслов став і коли почалася російська агресія.
Андрій починав війну в батальйоні спецпризначення Нацгвардії “Донбас”. У жовтні 2016-го разом із побратимами перейшов до складу 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58 омбр. на початку весни 2017-го брав участь у блокаді торгівлі з ОРДЛО.
Надалі служив у розвідвзводі в 72-й механізованій бригаді чм. Чорних запорожців, а після її виведення на ротацію – щоб залишатися на передовій – перевівся у 24-ту “королівську” бригаду.
Маслов очолив розвідвзвод після загибелі у квітні під Зайцевим фактичного командира підрозділу прапорщика Володимира Майбороди, також екс-“донбасівця”. Тоді хлопці з “двадцять четвірки” ходили до позицій ворога, знищили двох бойовиків і захопили їх документи. Загиблий Май тривалий час залишався на боці “сепарів”, пошуки були марними. Його віддали через тиждень.
Лише 19 травня Андрій брав участь у турнірі з міні-футболу серед бригад “Півночі”, які беруть участь в операції Об’єднаних сил. Перемогла команда 24 омбр. Молодший сержант Маслов був у ній капітан.
Похований на міському кладовищі Харкова №18, на Алеї Слави.
Залишились батьки, дружина та 5-місячний син.
Військовослужбовець взводу розвідки 24 омбр солдат Куцмай В’ячеслав Васильович, позивний “Цинк”, мав 31 рік.
Народився 7 листопада 1986 року в Києві.
Навчався на юридичному факультеті Київського національного економічного університету (КНЕУ).
Із 2014 року служив у батальйоні спецпризначення НГУ “Донбас”. Брав у часть у бойових діях в районах Попасної, Артемівська, Лисичанська. Пройшов бої за Іловайськ. Потрапив у полон і був звільнений під час великого обміну в грудні 2014-го. Після цього повернувся до батальйону, служив номером розрахунку протитанково-ракетного комплексу “Фагот” окремого протитанкового взводу, зокрема під Широкиним.
Подальший шлях Цинка у війську – такий самий, як у Футболіста: після “Донбасу” – 16 омпб 58-ї бригади ЗСУ, відпустка та участь у блокаді торгівлі з ОРДЛО (лютий-березень 2016), розвідвзвод 3 мб 72 омбр, 24-та механізована бригада. Займався аеророзвідкою.
Улітку 2017 року, під час служби в лавах 72-ї бригади, Слава Куцмай спалив із ПТУРа ворожий бліндаж, та сам був поранений в районі шахти “Бутівка” під час розриву поруч 120-ї міни: уламок важко травмував руку. Тоді Куцмая витягував через відкритий простір Андрій Маслов, а евакуював пікапом уже згаданий вище Майборода.
Зараз усіх трьох вже немає серед живих.
Цинк загинув разом із Футболістом 21 травня близько 5:00 у бойовому зіткненні з ворожою ДРГ на околиці смт Південне (присілок Чигирі) під Горлівкою. Вячеслав загинув від уламку гранати, що влучив у скроню, прикривши собою побратима.
Поховали Славу Куцмая з почестями на Лук’янівському військовому кладовищі столиці 25 травня. Відспівували в Михайлівському Золотоверхому. Скандували: “Брату Цинку тричі – слава, слава, слава! Ворогам – смерть, смерть, смерть!”
Під час прощання на Михайлівській площі до жалобного коридору долучились уболівальники мадридського “Реалу”: похорон відбувався на тлі веселощів у Києві, який зустрічав фінал Ліги чемпіонів.
Залишилась мати.
Читайте також:
“Брату Цинку – слава!” У Києві поховали загиблого під Горлівкою
В’ячеслава Куцмая. ФОТОРЕПОРТАЖ
25 травня в селі Лука-Мелешківська під Вінницею прощалися із 23-річним Богданом Коломійцем – командиром відділення взводу снайперів 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила.
Він загинув 22 травня, коли бойовики відкрили вогонь по позиціях ЗС України у селищі Зайцеве (Донецька область).
“67 метрів до позицій бойовиків, ми з ними «ділимо» одну вулицю, вони стоять через город. То був складний вечір та складна обстановка: по нас лупили із трьох напрямків, обстріли тривали цілодобово, – розповіли побратими на похороні. – Ми вже знали, звідки стріляють, сховалися за будинком. Але того вечора прилетіло із неочікуваної сторони”.
Богдан Коломієць прийшов на контракт в ЗСУ у листопаді 2016 року. У березні 2017-го вирушив на фронт. До переходу у снайперське відділення був командиром бойової машини реактивної системи залпового вогню БМ-21 “Град”.
“Хороший хлопець, дуже розумний, ніколи на жалівся ні на що. Він знав, заради чого служить. Це була людина ідеї, патріот. Він багато читав у перервах між веденням бою”, – розповідають побратими.
Богдан народився в Луці-Мелешківській Вінницького району 29 квітня 1995 року.
Навчався у Вінницькому національному технічному університеті на факультеті інфокомунікацій, радіоелектроніки та наносистем. Отримав диплом бакалавра. Вирішив не продовжувати навчання на магістратурі та сам пішов у військовий комісаріат – служити в ЗСУ.
Після повернення з війни планував освоювати програмування – опановував його ази із книжок ще там, на передовій, під Горлівкою. Вивчав на війні також математику, хімію, інші дисципліни. Читав Тараса Шевченка. Купував книжки на ринках у зоні АТО.
Рідне село на рідній вулиці прощалося з Богданом на колінах. За традицією, спекли на похорон коровай – хлопець не був одруженим.
Залишилися батьки, сестра та бабусі.
10 квітня Іванові Жукову виповнилося 50, і свій ювілей він відзначав на фронті, з побратимами.
Народився “Жук” 1968 року в селі Озліїв Млинівського району на Рівненщині. Мешкав у місті Дубно.
Закінчив гірниче училище в Ровеньках Луганської області, залишився на Донбасі, працював шахтарем. Після розлучення повернувся на малу батьківщину. Там вдруге одружився, народилася донька. Але коли Іван пішов на війну, дружина його покинула.
За станом здоров’я Іван не міг мобілізуватися до лав ЗСУ, тож пішов захищати Україну як доброволець – спершу в ДУК “Правий сектор” (3-тя штурмова рота 5-го батальйону), а восени 2016 року перейшов до лав Української добровольчої армії (УДА), до Яроша. На час загибелі був старшим на позиції окремого легко-піхотного загону “Волинь” УДА.
Жук був романтичною натурою, писав вірші.
“Всі все знають про війну. Там немає нічого доброго, але треба йти і захищати свою Батьківщину. У мене не було іншого вибору. Вік уже не дуже молодий, а дивитися по телевізору, як гинуть молоді хлопці – це не моє і так не правильно…
…Ми, як добровольці, ще з самого початку усі добре розуміли, що нас держава забезпечувати не буде. Ми їхали у невідомість. Уся зброя, якою доводиться воювати – вона трофейна і здобута в бою”, – розповідав Іван дубенській блогерці Ксенії Галицькій.
У ніч на 24 травня, близько опівночі, під час бойової варти Жук отримав поранення, несумісне з життям. Сталося це в районі Мар’їнки, на підступах до Донецька.
Бойовики вивезли тіло загиблого в обласний центр, і лише 25 травня його вдалося забрати з окупованої території.
Поховали Івана Жукова в селі Птича Дубенського району.
Залишилася донька від другого шлюбу.
Мар’ян Корчак
Мар’ян Корчак народився 6 вересня 1995 року в селищі Шкло Яворівського району Львівської області.
У 2015 році закінчив Львівське ВПУ № 29, здобувши фах техніка-механіка.
А у 2016-му пішов добровольцем на фронт – у Добровольчий український корпус “Правий сектор”.
Побратими з 1-ї штурмової роти ДУК ПС згадують його як завжди врівноваженого, впевненого у своїх діях та розсудливого бійця, який не раз ставав командиром позицій. Воював Хитрий в Авдіївській промзоні, Пісках, у районі Горлівки.
“Він прагнув покращувати знання в тактиці та медицині, не раз проходив міжнародні курси. Друг Хитрий був одним з тих, кого завжди ставили у приклад бійцям. Ким пишалися і на кого рівнялися. На кого завжди розраховували”, – йдеться на сторінці роти у “Фейсбуці”.
Мар’ян загинув 25 травня поблизу Зайцевого під артобстрілом. Мар’ян схопив медрюкзак і кинувся надавати допомогу, але поряд вибухнув снаряд…
Як зауважили у фонді “Повернись живим”, того дня російські окупанти обстріляли позиції, які разом із побратимами утримував Хитрий, із заборонених Мінськими угодами артилерійських 122-мм та 152-мм гармат.
Поховали 22-річного Мар’яна Корчака в рідному селищі Шкло.
У нього залишилися батьки й старші брат та сестра.
Руслан Станіславович Муляр народився 24 січня 1975 року в Тернополі, у сім’ї військових.
Закінчив Тернопільську академію народного господарства за фахом “облік і аудит”, відслужив рік “строчки”.
А у 2001 році пішов на службу в СБУ.
Був спортсменом, займався легкою атлетикою, грав у футбол.
В Центрі спецоперацій “Альфа” Служби безпеки України Руслан служив з 2003-го.
Після початку бойових дій на сході України неодноразово виконував завдання на передовій у Донецькій та Луганській областях. З жовтня 2014 року був командиром групи, у травні 2018-го отримав звання полковника.
Загинув 26 травня під час виконання бойового завдання в Луганській області, коли під час артилерійського обстрілу поруч із його групою розірвався снаряд.
На церемонії поховання Руслана Муляра на Алеї слави Микулинецького кладовища Тернополя був присутній голова СБУ Василь Грицак.
У загиблого залишилися дружина, двоє синів-близнюків 2007 р. н., донька 1995 р. н. та онук.
Під час виконання бойового завдання в Луганській області 26 травня група співробітників СБУ потрапила під артилерійський обстріл. Юрій Журавльов та ще один військовий ЦСО “А” (спецпідрозділ “Альфа”), Руслан Муляр, загинули. Третій спецназівець отримав важке поранення.
Прапорщик Юрій Володимирович Журавльов був молодший за званням та старший за віком. Народився 12 травня 1973 році в Мирнограді (на той час – місто Димитров) Донецької області. Мешкав у Бердянську, Запорізька область.
Після початку бойових дій на Донбасі у 2014-му він неодноразово брав участь у спецопераціях на сході України, був відзначений державними нагородами – орденами Богдана Хмельницького, “За мужність”, іменною зброєю.
Поховали Юрія в Бердянську.
Залишилися дружина та двоє дітей.
Старший солдат, старший механік-водій із 1-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади ім. короля Данила Віктор Ферлієвич народився 26 серпня 1994 року в селі Конятин Путильського району Чернівецької області.
Контракт на службу в Збройних силах випускник технікуму (спеціальність – ветеринарний лікар) підписав наприкінці 2014 року. На фронті – з початку війни.
Його дружина Лілія також служить в 24 омбр – офіцером-психологом. 26 травня вона стала вдовою…
За даними прес-центру Об’єднаних сил, того дня близько 20:00 бронегрупа на БМП-2, яка патрулювала район між опорними пунктами на Горлівському напрямку, потрапила в засідку. Після короткого вогневого зіткнення, за підтримки вогнем із сусідніх опорних пунктів, ДРГпротивника було знищено. Але БМП підірвалася на міні.
Віктор загинув на місці, ще двоє бійців отримали поранення (наступного дня один із них, Ярослав Дашкевич, помер у лікарні).
Поховали 23-річного воїна в рідному Конятині. Окрім дружини, залишилися мати і брат.
Ярослав Дашкевич народився 5 жовтня 1995 року в селі Синарна Оратівського району Вінницької області. Зростав у багатодітній сім’ї. Восени 2013-го, коли виповнилося 18, пішов служити на контракт у Збройні сили.
А потім почалася війна, і Ярослав фактично з перших днів опинився на передовій. Був поранений, але після лікування знову повернувся на фронт.
Солдат, служив на посаді механіка-водія в 1-му механізованому батальйоні 24 омбр ім. короля Данила.
26 травня він разом із Віктором Ферлієвичем входив до складу групи, яка знищила ДРГ противника на Горлівському напрямку. Їхня БМП підірвалася на міні – 23-річний Віктор загинув одразу, а 22-річний Ярослав дістав важке мінно-вибухове поранення. У тяжкому стані хлопця доправили до Харківського військового госпіталю. Врятувати його життя не вдалося – наступного дня Ярослав помер.
Поховали його 1 червня в рідному селі.
Залишилися мати, три сестри і двоє братів.
29 травня Юрію Довганику виповнювалося 47 років. Але відсвяткувати день народження воїну не судилося. На той час він уже лежав у дніпровському шпиталі ім. Мечникова з важким осколковим пораненням, яке отримав 22 травня під час обстрілу поблизу смт Зайцеве на Донеччині.
Як писала “Новинарня”, наступного дня речник ООС Віктор Шубец повідомив, що після невдалої спроби оволодіти щойно звільненим селищем Південне російсько-окупаційні війська намагалися завдати головного удару в напрямку Зайцевого, яке обороняють воїни 24-ї бригади імені короля Данила. Атаки на населені пункти було відбито, але в ході вечірнього обстрілу один український боєць (Богдан Коломієць) загинув і один – Довганик – отримав поранення. У госпіталь його доправили в стані коми.
Медики зробили все можливе, але поранення виявилося несумісним із життям. В останній день весни, 31 травня, львів’янин відійшов у кращий світ.
За три роки до того, у день свого 44-річчя, Юрій був зарахований бійцем 8-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”. Воював у селі Піски під Донецьком.
У 2016 році був стрільцем “Добровольчого батальйону ОУН” та бійцем 8-го окремого батальйону “Аратта” (УДА).
У березні 2016 року підписав контракт із ЗСУ й почав служити в “королівській” 24 омбр на посаді водія-стрільця взводу снайперів.
Юрій Дмитрович Довганик народився 1971 року. закінчив СПТУ №17 Львова (Ставропійське ВПУ). Ще 1989-1990 роках служив строкову військову службу.
Без чоловіка й батька залишилися дружина Оксана і дочка Василина, які мешкають у селі Карачинів Яворівського району на Львівщині.
Поховають бійця у рідному Львові на Личаківському цвинтарі.
34-річний харків’янин, розвідник 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Костянтин Гранов був поранений кулею снайпера в голову 27 травня. Лікарі до останнього боролися за його життя… Але о 4-й годині ранку 31 травня боєць помер у Дніпропетровській обласній клінічній лікарні ім. Мечникова.
Про Костянтина В’ячеславович відомо, що він навчався у Харківському національному університеті.
Був командиром розвідувального взводу 92 омбр.
Без батька залишився неповнолітній син.
16 загиблих, 71 поранений
У Дніпрі, в обласній лікарні імені Мечникова, в ніч на 1 червня помер сержант Микола Метлінський – командир відділення і головний сержант мотопіхотного взводу із 17-го окремого мотопіхотного батальйону “Кіровоград” 57 омпбр ЗСУ.
Він боровся за життя від світанку 24 травня, коли зазнав важкого осколкового поранення голови під час ворожого обстрілу ВОПу поблизу селища Невельське Ясинуватського району Донецької області.
Тоді 48-річний воїн закрив тілом власну доньку-санінструктора, імовірно, врятувавши 26-річній Ярославі життя. Міна вибухнула за якихось три метри від них.
Наступного дня гелікоптер санавіації доставив Метлінського в “Мечку”. Військовослужбовць переніс кілька операцій. Головлікар Сергій Риженко показував рентген-знімки, на яких видно уламок снаряда, що застряг у голові бійця. У першу ніч літа реаніматологи чотири рази запускали серце воїна, але врятувати його не вдалося.
Микола Метлінський народився 19 квітня 1970 року в смт Олександрівка Кіровоградської області. Мешкав у місті Кропивницький.
“Срочку” служив на флоті. Закінчив Кіровоградський інститут сільськогосподарського машинобудування (нині — Центральноукраїнський національний технічний університет). Навчався у школі міліції в Херсоні, після чого працював в органах внутрішніх справ. Також – на кропивницькому м’ясокомбінаті “Ятрань”.
Микола був байкером та учасником ГО “Вільне козацтво Холодного Яру”.
Мобілізований у серпні 2014 року. Воював у складі 41-го дивізіону артилерійської розвідки 55 оабр.
Через рік після демобілізації, коли донька підписала контракт із ЗСУ, у 2016 році Микола Володимирович пішов слідом за нею у 17-й мотопіхотний батальйон.
У подружжя Метлінських Ярослава була єдиною дитиною.
Поховали героя 4 червня на Алеї почесних військових поховань Рівнянського кладовища м. Кропивницький.
Ігор Леонтійович Французан народився 27 серпня 1976 року в селі Пенькине Новомиргородського району Кіровоградської області. Жив у місті Сміла, що на Черкащині.
У серпні 2015 року був призваний за мобілізацією, а у квітні 2017-го підписав контракт зі Збройними силами України.
Молодший сержант, командир відділення зенітного артилерійського взводу 37-го окремого мотопіхотного батальйону “Запоріжжя” 56 омпбр.
Загинув Ігор Французан 6 червня 2018 року в районі села Піски, що під Донецьком, коли до його спостережного пункту підійшла диверсійно-розвідувальна група противника і почався бій.
“ДРГ зайшла з боку, де в «секретці» перебували Ігор та ще один боєць. Зав’язався бій. За 1300 метрів, де у сепаратистів знаходяться бліндажі, почався кулеметний обстріл позицій. Наші двоє хлопців посадкою вийшли до них, аби допомогти. Коли зрозуміли, що не вистоять, адже обмежена кількість патронів, почали відходити. Вочевидь, хтось із них наступив на розтяжку. Відразу полягли двоє (Французан та 21-річний Степан Литковець – “Н”), одного контузило, один виніс пораненого”, – розповів виданню “Без купюр” в.o. кoмандира зенітнoгo артилерійськoгo взвoду Леoнід Жалдак.
Через щільну замінованість місцевості 37-му бату не вдалося одразу забрати тіла загиблих – бойовики передали їх на український бік лише 11 червня.
“Тіла ми не могли знайти відразу – розвідка вирушила на другий день під прикриттям зенітки. Вони пройшли посадкою півтора кілометри, але тіла не знайшли. У хлопців, які підірвалися, уточнювали координати місця. Запускали безпілотник і нібито на позиціях противника виявили два мішка, які машиною звідти забрали. Була спершу от така версія. Наступного дня, коли почали домовлятися про обмін, з’ясувалося, що їх не знайшли. Тому на третій день з обох сторін їх почали шукати, нібито хлопці з організації «Вантаж-200». Їх знайшли на третій день о пів на першу. Потім був обмін”, – розповів Жалдак.
41-річного Ігоря Французана поховали на Алеї слави Рівнянського кладовища в Кропивницькому 14 червня.
Залишились дружина та троє дітей від різних шлюбів: дві дочки і син.
Степана Литковця 14 червня поховали в селі Підопригори Лебединського району на Сумщині, де мешкають його батьки. У 21-річного бійця залишилася також дружина.
Солдат, стрілець-зенітник 37 омпб 56-ї мотопіхотної бригади, Литковець підірвався на міні з Ігорем Французаном 6 червня, коли на їхній “секрет” під Пісками вийшла ДРГ бойовиків і зав’язався бій.
Тіла обох бійців окупанти передали представникам ЗСУ лише 11 червня.
Народився він 13 березня 1997 року в селі Гарбузівка Лебединського району. Останнім часом мешкав у Сумах.
Навчався в Павленківському НВК, 2017 року закінчив Сумський центр професійно-технічної освіти харчових технологій, торгівлі та ресторанних сервісів. Працював шеф-кухарем, мріяв відкрити власний ресторан.
Але взимку 2018 року підписав контракт із ЗСУ.
11 червня Микола Вільчинський, позивний “Лютий”, повернувся на передову з відпустки – їздив у рідне село на хрестини своєї місячної донечки, яка народилася 4 травня…
А наступного дня, 12 червня, його життя обірвала куля снайпера.
Сталося це в районі селища Новгородське на Горлівському напрямку. Як розповіли телеканалу ICTV товариші Лютого по службі, все почалося о 9:50 ранку. На позиціях була тиша, гранатометник піднімався, щоб почистити свій АГС – аж раптом пролунав один-єдиний постріл. Вочевидь, ворожий снайпер давно чатував на таку нагоду.
Куля пройшла на виліт нижче бронежилета, але встигла зачепити життєво важливі органи. Почалася внутрішня кровотеча. Поки пораненому надавали першу допомогу, терористи відкрили перехресний вогонь і робили все, щоб його неможливо було евакуювати з позицій.
До лікарні 26-річного бійця довезти не встигли.
Микола Вільчинський народився 14 травня 1992 року в селі Старики Горохівського району Волинської області.
Закінчив ПТУ в Берестечку. Відслужив строкову службу на флоті, працював слюсарем Горохівського відділення ПАТ “Волиньгаз”.
У серпні 2014 року Миколу мобілізували. Він потрапив у 24-ту окрему механізовану бригаду ЗСУ, брав участь у боях за Кримське та Новотошківське. Після ДМБ – одружився… А в грудні 2017 року повернувся на війну – підписав контракт зі Збройними силами. Солдат Вільчинський знову прийшов у 24 омбр – в гранатометне відділення 3-го батальйону.
Друзі та побратими відзначають, що Лютий був веселою та життєрадісною людиною, вмів усім підняти настрій. Хоча позивний свій отримав не випадково – до ворога він був безжальним, у бою не знав страху.
Поховали Миколу Вільчинського на цвинтарі села Піски, що поруч із його рідними Стариками.
Залишилися батьки, сестра, дружина та донька.
Він вирішив піти боронити Батьківщину одразу, щойно Збройні сили України визволили від окупантів його рідне Рубіжне Луганської області.
Ігор Петров народився 14 лютого 1998 року, а у 2016-му, щойно йому виповнилося 18, підписав контракт із ЗСУ.
Відтоді більшість часу він перебував на передовій. Служив навідником автоматичного гранатомета в механізованому батальйоні 53-ї окремої механізованої бригади.
“Він не говорив цих високих слів про патріотизм, про любов до Батьківщини. Але він своїм дуже коротким життям показав, що справді – на таких, як він, тримається нехай такий дуже крихкий, але мир на наших територіях”, – сказала в коментарі “5-му каналу” колишній класний керівник Ігоря Валентина Овчаренко.
“Допомагав своїм товаришам, бо він ще з 2016 року служив. Ми були в Донецькій області, там теж він допомагав. Де тільки можливо. Доброзичливий, добрий хлопець, щасливий. Одружився цього року…”, – згадує побратим Ігоря по службі Геннадій.
Солдат ЗСУ Ігор Петров загинув увечері 14 червня під час бою в районі селища Новотошківське на рідній Луганщині. Тоді в ході 4-годинного бою поранення отримали ще п’ятеро українських бійців.
“Вчасно змінюючи вогневі позиції, гранатометники відкривали вогонь по противнику, що намагався обійти опорний пункт. Влучним вогнем розрахунку автоматичного гранатомета, де навідником був солдат Ігор Петров, було знищено сім бойовиків. Внаслідок сміливих та рішучих дій Петрова наступ противника був зупинений. На жаль, отримані ним поранення в ході бою стали смертельними“, – повідомив прес-центр Об’єднаних сил.
Ігор помер у кареті “швидкої” від внутрішньої кровотечі.
Поховали його в рідному Рубіжному.
Залишилися батьки та дружина.
Сергій Жук загинув через тиждень після свого 49-річчя.
За даними видання “Цензор”, він народився 8 червня 1969 року в селі Усть-Кулом (республіка Комі, РФ). 1986 року закінчив там школу, навчався на водія у районному ДОСААФ. Після строкової служби 1989 року переїхав у село Демки Драбівського району Черкаської області.
Працював помічником комбайнера, токарем та ковалем у фермерському господарстві, а у 2002-2015 роках – ковалем у гарячому цеху Київського метро. Повернувшись у Демки, влаштувався охоронцем у фермерське господарство “Нива”.
А в квітні 2017 року Жук пішов на контракт у Збройні сили України.
Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
14 червня, близько 21:00, коли українські бійці намагалися зупинити атаку супротивника неподалік шахти “Бутівка” на околиці Донецька, в окоп Жука влучив ворожий реактивний снаряд “Граду”. Боєць загинув на місці.
Похований у Демках. Залишилися мати, дружина, дочка та онука.
Сергій Остапчук кілька тижнів не дожив до свого 48-річчя. Він народився 18 липня 1970 року в Хмельницькому. Працював електриком.
У 2014 році був мобілізований, згодом вирішив продовжити службу на контракті. Із 2016-го служив у 72-й окремій механізованій бригаді ЗСУ механіком-водієм БМП.
“Це було його. Він там виріс, розправив плечі. Він відчував себе набагато краще, бо був потрібен там”, – розповів телеканалу “Поділля-центр” брат Сергія Тарас Остапчук.
24 червня в районі смт Луганське на Світлодарській дузі 48-річний хмельничанин отримав тяжкі осколкові поранення в голову і грудну клітку.
Зі слів координатора центру допомоги учасникам АТО Наталії Дзекар, Остапчук чергував на блокпосту зі своїм товаришем, коли під час чергової атаки противника перед ними розірвалася міна. Обох бійців одразу відвезли до лікарні. Лікарі реанімаційного відділення лікарні в Бахмуті боролися за їхні життя до останнього, але Сергія врятувати не вдалося…
Поховали загиблого бійця на Алеї слави кладовища в Хмельницькому.
Залишилися батьки та двоє братів.
Старший солдат, навідник 2-го батальйону 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Руслан Баглик народився 29 вересня 1997 року в місті Тростянець Сумської області. Його батько був ветераном Афганістану.
В ЗСУ – з 2015 року, із березня 2018-го – в 92 омбр.
19 червня під Авдіївкою 20-річний боєць отримав важке поранення в голову. У непритомному стані його доставили до Дніпровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова, де після шести днів глибокої коми Руслан пішов із життя 25 червня.
Поховали Руслана Баглика у селі Станова під Тростянцем, де він закінчував школу та мешкав.
Залишилися батьки й наречена.
Артур Володимирович Федосенко народився 26 березня 1971 року в Кропивницькому.
Строкову службу в армії служив у Закавказькому окрузі.
За даними сайту “Гречка”, працював в УТО “Кіровоград” консультантом з економічної безпеки, виконував різну роботу за кордоном, був водієм-інкасатором у “Приватбанку”.
У 2016 році підписав контракт із ЗСУ. Служив у званні старшого солдата у військовій частині А1469 (військовий аеродром “Канатове” біля Кропивницького) на посаді водія-електрика радіопеленгаторного пункту радіотехнічного центру вузла зв’язку та радіотехнічного забезпечення.
26 червня близько 20:30 біля Мар’їнки (Донецька область) життя 47-річного військового обірвала куля ворожого снайпера.
Поховали воїна на Алеї героїв Рівнянського кладовища у Кропивницькому.
Залишилися дружина та доросла дочка.
Солдат, військовослужбовець мінометного взводу мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Дмитро Петрушенко народився 11 січня 1971 року в селі Піщанка Новомосковського району Дніпропетровської області.
Закінчив Дніпровський інститут фізкультури. У Павлограді, де він мешкав останнім часом, був відомий як тренер із велоспорту, інструктор, веломеханік.
У грудні 2017 року Петрушенко пішов служити на контракт до ЗСУ, а вже у січні разом зі своєю 93 омбр “Холодний Яр” опинився на передовій.
27 червня в бліндаж під селом Богданівка Донецької області влучив ворожий снаряд. Дмитро Петрушенко, Олександр Холін та Володимир Дяченко на спостережній позиції загинули на місці.
“Близько 16-ї години пішло в хід важке озброєння, заборонене Мінськими домовленостями, таке як артилерія та міномети 120-міліметрові. Так склалася доля, що внаслідок влучання однієї з мін троє наших побратимів отримали поранення, несумісні із життям”, – розповів прес-офіцер 93 омбр Андрій Міхейченко.
У Дмитра Петрушенка залишилися батьки, дружина та син, який, за даними газети “ТН Експрес“, служить у Павлограді у військовій частині Нацгвардії №3024.
Поховають полеглого воїна в Піщанці, де мешкають його батьки.
Олександр Холін народився 20 вересня 1983 року в селі Охрімівка Вовчанського району Харківської області, мешкав у Вовчанську.
У лавах ЗСУ – з осені 2015 року. Спершу служив у 53-й окремій механізованій бригаді; у квітні 2016-го перевівся в 93 омбр (солдат мінометної батареї 3-го механізованого батальйону).
Брав участь у боях за Кримське на Луганщині та на Донецькому напрямку.
Загинув 27 червня в районі села Богданівка Донецької області разом із двома побратимами, коли в їхній бліндаж прилетів ворожий снаряд.
Залишилась дружина.
Солдат Володимир Дяченко (93 омбр подавала варіант прізвища – Дьяченко) народився 6 січня 1968 року в селі Семенівка Томаківського району Дніпропетровської області.
Один із трьох загиблих 27 червня в районі села Богданівка Донецької області, внаслідок прямого влучання в бліндаж ворожого снаряду.
Залишився син.
Валерій Шишак народився 12 грудня 1960 року в Сєвєродонецьку, там і прожив фактично все своє життя.
Він мав значний воєнний досвід: свого часу служив в Афганістані. І хоча був уже на пенсії, коли війна прийшла на Батьківщину, пішов захищати свій рідний Донбас добровольцем у батальйон МВС “Луганськ-1”. Згодом перейшов у 24-ту окрему механізовану бригаду імені короля Данила ЗСУ (молодший лейтенант, командир відділення у 1-му батальйоні).
У своєму підрозділі 57-річний Валерій Казимирович був найстаршим. Він загинув 28 червня в районі селища Південне, неподалік від окупованої Горлівки.
“…Ворог цинічно й підступно о 8.30 відкрив вогонь з мінометів, станкових гранатометів, великокаліберних кулеметів по житлових будинках цього населеного пункту. Командир роти «Королівської» бригади Олег Лотоцький (…) швидко оцінив ситуацію та організував бій. За мить чергові вогневі засоби вже відкрили вогонь по противнику. Як виявилося, під прикриттям вогню впритул до містечка наблизилась група бойовиків.
Резервну групу, яка за хвилину вже вела бій на околиці Південного, очолив командир взводу Валерій Казімірович Шишак. В ході бою, який тривав майже півгодини, він побачив, що важко поранений боєць резервної групи. Валерій Шишак разом із Олегом Лотоцьким кинулися рятувати свого підлеглого (Андрія Волоса – “Н”). Саме цього й очікував снайпер-терорист. Підступним пострілом снайпера Валерій Шишак був смертельно поранений”, – розповіла про останній бій Поляка прес-служба бригади.
Поховали Валерія Шишака в Сєвєродонецьку. Залишилися дружина, дорослі син і дочка.
Старший солдат, військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади Андрій Волос народився 13 грудня 1995 року в Луцьку (за іншими даними – в селі Омельне). Закінчив в обласному центрі школу-інтернат і певний час жив у Луцьку. Згодом переселився в Омельне Ківерцівського району, де мешкала його мама.
Хрещений батько Андрія, керівник Спілки воїнів АТО Волині Олександр Серватович розповів “Волинським новинам“, що після початку війни на сході Андрій дев’ять разів намагався потрапити до війська, подавав документи у батальйон (роту спецпризначення МВС) “Світязь”. Проте йому відмовляли через брак досвіду.
Як каже сільський голова Омельного Василь Зінчук, хлопець уже повертався додому, коли йому подзвонили з Ківерцівського військкомату і запропонували підписати контракт із ЗСУ на три роки. Це було у 2015-му.
Поїздки на передову у складі 24 омбр не завадили Андрієві влаштувати особисте життя: у травні 2018 року Волос став на шлюбний рушник. А через місяць після весілля його вагітна дружина стала вдовою.
22-річний Андрій загинув уранці 28 червня, в той чорний День Конституції, коли українські Збройні сили втратили загиблими віддразу чотирьох бійців. Це його, тяжко пораненого, намагався витягти з поля бою командир взводу Валерій Шишак, і також отримав смертельне поранення від ворожого снайпера.
Андрію Волосу снайперська куля влучила фактично в серце, пройшовши між пластинами бронежилета.
День народження вони з командиром відзначали з різницею в один день, а день смерті в обох один і той самий.
Про те, що ї сина більше немає, мати Волоса дізналася в реанімації – за день до загибелі Андрія їй зробили операцію з видалення пухлини. Саме мати ухвалила рішення поховати сина 1 липня в Омельному, поряд із могилами її рідних. Хоча влада і військові пропонували, щоб Волоса поховали в Луцьку на Алеї слави.
“Він був з простої сім’ї. Дуже хороша людина, доброї душі хлопець, неконфліктний, ніколи мухи не образить”, – згадує Андрія сільський голова Омельного.
Залишилися мати, вітчим та вагітна дружина.
Читайте також:
Телевізійники розповіли, як “королівська” бригада помстилася
бойовикам за двох загиблих під Горлівкою
Владислав Гусейнов народився 7 травня 1983 року в місті Первомайський на Харківщині, жив у Харкові.
Молодший сержант, військовослужбовець 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
Побратими згадують Шведа як відважного воїна і водночас веселуна, який завжди любив пожартувати, піднімати настрій товаришів у важкій ситуації.
Влад загинув 28 червня внаслідок бойових дій під Авдіївкою.
“На Донецькому напрямку під прицільному обстрілом ворога у вечірній час опинилися захисники Авдіївки, де по завершенню робіт на Донецькій фільтрувальний станції противник відкрив вогонь з автоматичних гранатометів та великокаліберних кулеметів.
Для забезпечення припинення вогню вогонь у відповідь відкривали підрозділи бойової охорони. В ході бою загинув молодший сержант Гусейнов Владислав, який разом зі своїми побратимами утримував позицію бойової охорони попереду наших підрозділів. Ціною власного життя вогнева точка противника була подавлена”, – повідомив речник прес-центру Об’єднаних сил Микола Бондарчук.
Поховали Влада 1 липня в рідному Первомайському.
Старший сержант, військовослужбовець 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців Геннадій Нємцов пішов у Збройні сили під час шостої хвилі мобілізації, в липні 2015-го. На той час його син-контрактник уже майже рік був в АТО, тож батько не вагався.
“Їду із задоволенням. Синові 24 роки, і він вже рік там перебуває. Служить за контрактом. Мене не відмовляв – навпаки, пишається вчинком батька. А от дружина та донька переживають. Однак як би там не було, я вважаю, що мушу бути там”, – розповідав Нємцов-старший черкаським журналістам 14 липня 2015-го, вирушаючи в навчальний центр.
Згодом Геннадій Євгенович продовжив службу в ЗСУ за контрактом.
Геннадій Нємцов народився 9 лютого 1969 року в Черкасах. А загинув у ніч із 28-го на 29 червня 2018-го, боронячи підступи до Світлодарська в Донецькій області. Противник вів вогонь з гранатометів та великокаліберних кулеметів. Отримані під час вогневого зіткнення поранення для Геннадія виявилися несумісні з життям.
Поховають воїна 2 липня на Алеї героїв 4-го кладовища міста Черкаси.
Залишилися дружина, дорослий син (учасник бойових дій на сході України з 2014 року) та донька.
7 загиблих, 38 поранених
Морпіху Едуарду Федорову був 21 рік. Хлопець народився 10 серпня 1996 року в селі Валява Городищенського району Черкаської області.
Після школи навчався в Шевченківському коледжі Уманського національного університету садівництва. У 2015-му був призваний на строкову службу, а по її завершенні весною 2016 року підписав контракт зі Збройними силами. Після “Десни” був зарахований до складу 503-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ: звання – матрос, посада – навідник.
Навесні 2018 року Едік, як називали його односельці, одружився. У вересні в нього має народитися син або дочка…
Але 27 червня під час виконання бойового завдання поблизу селища Водяне Едуард Федоров отримав поранення снайперською кулею. Через п’ять днів боротьби за життя, 2 липня, боєць помер у госпіталі Харкова.
Похований у рідному селі Валява.
Залишилися мама, батько, сестра, молодший брат і вагітна дружина.
Іван Борсук. Фото часів строкової служби
В армію поліщук Іван Борсук приходив аж тричі. Хоча людиною був не військовою (у 2006 році закінчив Західноукраїнський коледж “Полісся” в місті Березне Рівненської області, де навчався на правознавчому відділенні.
У 2006-2007 роках він проходив строкову службу – у військовій частині А0284 (80-та окрема десантно-штурмова бригада ЗСУ).
Після початку війни з Росією був призваний до лав ЗС України за мобілізацією в третій хвилі. У серпні 2014-го – січні 2016 року служив у 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді ЗСУ.
За виявлені мужність та героїзм під час боїв у місті Дебальцеве указом президента України від 26.02.2015 Борсук був нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
А у травні 2018 року Іван повернувся до ЗСУ вже на контракт – пішов до 14 омбр (ППД – Володимир-Волинський).
Під час останньої ротації на Луганщину чоловікові мало виповнитись 32 – Іван народився 9 липня 1986 року в селі Лютинськ Дубровицького району на Рівненщині.
Однак 29 червня, під час обстрілу позицій підрозділу 14-ї бригади в районі Попасної бойовиками – із застосуванням РПГ та стрілецької зброї – Іван Борсук отримав вогневе кульове поранення голови. Медики боролися за життя воїна десять днів… Та смерть виявилася сильнішою – 8 липня Іван помер у Харківському військовому госпіталі.
Поховали його в рідному Лютинську.
Залишилися батьки, старша сестра, дружина і дочка 2009 року народження.
Іван Мельник народився 10 березня 1978 року в Хмельницькому.
Однокласники згадують його як активіста і відданого друга, який дуже змінився з початком війни – став замкнутим, замисленим… І пішов боронити Україну справді за покликом серця, хоча й був призваний за мобілізацією.
Більше року відслуживши в Нацгвардії, після демобілізації Іван повернувся у ЗСУ вже на контракт. Був командиром відділення у 14-й окремій механізованій бригаді, водив БТР.
Останнім часом виконував завдання поблизу села Катеринівка Попаснянського району Луганської області.
Загинув уранці 17 липня на блокпосту внаслідок зосередженого вогню з боку бойовиків “ЛНР” в районі селища Золоте-4, яке наприкінці червня остаточно взяли під контроль українські військові.
Поховали Івана Мельника на Алеї Слави кладовища міста Хмельницький у мікрорайоні Ракове. Залишилися мати і брат.
Артур Безсмертний був громадянином Латвії. Він народився 12 жовтня 1984-го в місті Лієпая, три роки служив у латвійській армії.
Але Україна Артурові була не чужа – його батько походив із Царичанського району Дніпропетровської області. Там, у рідному селі Прядівка, його могила. Тепер – і свіжа могила Артура.
Син щороку приїздив на кладовище до тата, який помер сім років тому. Під час чергової такої поїздки у 2015-му Безсмертний вирішив залишитись в Україні, щоб захищати від ворога свою другу батьківщину.
Як негромадянин України він спершу опинився у ДУК “Правий сектор”, де побратими називали його “Латиш” або “Ронін” – вільний воїн, який воює там, де вважає за потрібне.
Після загибелі свого командира і друга Григорія Семенишина (друга Семена) в січні 2016-го Артур повернувся до Латвії, але через півроку знову приїхав в Україну і підписав контракт на службу в ЗСУ.
Як розповіла “Новинарні” колишня заступниця командира 1-го батальйону по роботі з особовим складом 54-ї механізованої бригади Оксана Якубова, спершу Ронін призвався саме в її батальйон. Але оскільки він був чудовим снайпером, невдовзі його перевели до взводу снайперів.
Пройшов бої на Світлодарській дузі 2016-2017 років, брав участь у штурмі “Чарівного лісу”.
Ветеран АТО Валерія Бурлакова згадує, як Ронін організував роздільний збір сміття на позиції “Палуба”.
“Як ми ржали – “європеєць“, і як все одно складали папір окремо, а пластик окремо. In the middle of nowhere, на дебальцевській трасі, невідомо навіщо. Але чому б ні…
Як він психував через те, що довго не міг підписати контракт – іноземець же ж. Складно.
І ще як показував фото свого маленького сина, і як годинами міг розповідати про нього…” – пише Лєра.
У травні 2018-го, коли 54 омбр почала готуватися до ротації, Латиш перевівся у 72-гу окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців і залишився на Світлодарці.
Там, під селищем Новолуганське Донецької області, він і загинув увечері 26 липня, підірвавшись на міні під час зміни позиції групою прикриття.
Поховали вільного воїна, який воював за Україну, поруч із батьком у Прядівці.
В Латвії в Артура залишилися мати й син.
Іван Войтенко не випадково отримав серед побратимів прізвисько Дядя Ваня – завжди усміхнений, дружній, готовий підтримати й допомогти, він був для кожного з них як рідний.
Старшина інженерно-саперної роти 72-ї бригади ЗСУ Іван Войтенко народився 22 січня 1974 року в Білій Церкві.
Закінчив профтехучилище, відслужив строкову службу в армії. І залишився у війську, продовжуючи надстрокову службу на посаді командира відділення взводу зв’язку інженерно-саперного батальйону 72 омбр. Проходив навчання в роті прапорщиків у Кам’янці-Подільському.
На війні Іван В’ячеславович – фактично від початку бойових дій у 2014-му. Пройшов бої за Савур-Могилу, виходив з Ізваринського котла, боронив Волноваху та Авдіївку.
Його командиром був славної пам’яті Євген “Юджин” Сарнавський – один із найвідоміших саперів 72-ї, який підірвався на міні біля Новоселівки й через тиждень помер від ран у шпиталі в червні 2017-го.
Дядя Ваня Войтенко – старший прапорщик, командир інженерно-саперного взводу, старшина інженерно-саперної роти інженерно-саперного батальйону 72 омбр – загинув одразу – через рік, 27 липня, на Світлодарському напрямку, під час проведення інженерної розвідки підступів до позицій українського війська.
Як зазначають у прес-центрі ООС, “користуючись режимом припинення вогню, ворог активізував діяльність диверсійно-розвідувальних груп, які здійснюють мінування місцевості в районі наших позицій, в тому числі й з використанням заборонених міжнародними конвенціями протипіхотних мін”.
Будучи командиром підрозділу, Войтенко не скористався своєю владою, щоб делегувати небезпечне завдання комусь іншому, а виконував його особисто.
“Завершивши огляд та знявши декілька російських «сюрпризів», він залишився в небезпечному районі й прикривав вихід групи, яка доставляла докази російської агресії. Впевнившись, що група відійшла на наші позиції, доповів про завершення виконання завдання. За мить пролунав вибух“, – розповів речник ООС.
“Підлеглі за хвилину були біля свого командира, але врятувати його вже не змогли. Ймовірно, спрацював керований ворогом фугас“, – додав він.
Командування Об’єднаних сил представило Івана Войтенка до нагороди посмертно.
У 44-річного полеглого сапера сапера залишилися дружина, дочка та син, який, як і батько, став військовим – вступив у Львівську військову академію імені Сагайдачного і тепер також служить у 72 омбр імені Чорних Запорожців.
Поховали Дядю Ваню на Алеї Слави кладовища “Сухий Яр” у Білій Церкві.
Старший солдат, командир бойової машини із 1-го механізованого батальйону 53 омбр ЗСУ Юрій Дженжера народився 2 грудня 1981 року в Запоріжжі.
Закінчив профтехучилище, здобувши фах кухаря-офіціанта, а згодом – Дніпровський індустріальний технікум.
Із січня 2016 року служив у Збройних силах України на контракті. Побратими називають 36-річного Дженжеру досвідченим і обстріляним воїном, який завжди користувався повагою, був добрим і товариським.
Юрій загинув близько 10-ї ранку 28 липня біля селища Кримське на Луганщині.
Як писала “Новинарня“, тоді диверсійно-розвідувальна група у складі до 15 бойовиків здійснила спробу захопити позиції його підрозділу.
Бій від початку був нерівним, адже на спостережному посту між Кримським і Сокільниками, який намагалися захопити бойовики, чергували всього четверо бійців ЗСУ.
Старший на посту Юрій Дженжера встиг повідомити ротному про атаку та разом із 25-річним Василем Плотніковим першим кинувся відбивати наступ ворога.
До моменту прибуття резерву 53-ї бригади Юрій та Василь загинули, ще двоє бійців – Владислав Ніколайчук та Ігор Правдун – зазнали поранень середнього ступеня тяжкості, але продовжували стримувати ворожу ДРГ.
Підмога змусила терористів відступати під прикриттям артилерійського вогню, українські військові били їм навздогін із мінометів.
Поховали Юрія Дженжеру в Запоріжжі на Осипенківському цвинтарі.
Залишилися дружина та дочка-школярка, яку Юрій дуже любив і дуже нею пишався.
Василь Плотніков народився 21 серпня 1992 року в Новомилорадівці Криничанського району Дніпропетровської області. Надалі мешкав у селі Кислівка Куп’янського району на Харківщині. Там закінчив школу, пішов на строкову службу в армію. Повернувшись, працював на Рубіжанському картонно-тарному комбінаті начальником відділу охорони, згодом – у Харківському танковому інституті.
У лютому 2018 року юнак пішов служити в ЗСУ на контракт як стрілець-помічник гранатометника до 53 омбр (1-й мехбат).
Загинув Василь разом із Юрієм Дженжерою 28 липня, відбиваючи атаку ворожої ДРГ біля селища Кримське на Луганщині.
Побратими Василя, які приїхали до Кислівки провести його в останню путь, розповіли виданню “Наш рідний Куп’янськ” свою версію того бою.
За їхніми словами, професійно підготовлені диверсанти-росіяни вночі під прикриттям мінометного обстрілу зробили прохід через заміновані численними розтяжками чагарники, які ростуть на фланзі оборони 53 омбр. Відлежавшись у тих кущах, вони дочекалися, коли українські бійці на блокпосту почнуть готувати обід, і несподівано напали збоку, застосувавши автомати з глушниками. Черговий на блокпосту встиг залягти і відкрити по нападниках вогонь з автомата. Його стрілянину почули побратими з інших підрозділів і висунулися на підмогу.
Атаку ДРГ було відбито, четверо бойовиків були вбиті й не менше шести отримали поранення…
Юрій Дженжера та Василь Плотніков загинули від кульових поранень.
Односельці згадують Василя як порядного, чесного й справедливого хлопця, який поважав старших і завжди був готовий прийти на допомогу.
25-річний воїн був найстаршим сином у багатодітній родині. У Плотникова залишилися батьки та п’ятеро братів і сестер.
18 загиблих, 60 поранених
45-річний сержант 92 омбр Федір Балог загинув надвечір 4 серпня від смертельного кульового поранення в ході вогневого зіткнення під Авдіївкою на Донеччині, несучи бойове чергування на ВОПі (взводному опорному пункті).
Федір Калманович народився 10 травня 1973 року на Закарпатті, в селі Вишково Хутського району. Але з дитинства мешкав у селі Парасковія Кегичівського району Харківської області, закінчив там школу, в райцентрі – ПТУ №60.
Працював в сільському господарстві.
У серпні 2014-го був уперше мобілізований до 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, брав участь у спробі деблокування Іловайська, виконував завдання у районі Щастя.
Проходив службу на посадах механіка-водія на броньованому тягачі БТС-5, командира відділення.
Контракт із ЗСУ Балог уклав за два місяці до загибелі – 30 травня. Сержант, навідник-оператор із 1-го мехбатальйону 92 омбр.
Залишились дружина, двоє синів і дочка (наймолодшому – 10 років).
Похований у селі Парасковія.
Віктор Вікторович Кандалюк народився 9 серпня 1983 в місті Южне на Одещині. Працював електрогазозварником у порту “Южний”.
Солдат, навідник-оператор 28-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 8 серпня від кулі снайпера на спостережному пункті в районі міста Мар’їнка.
Того ранку під час ворожого обстрілу Віктор упав, кілька годин до нього не можна було дістатися через снайперський вогонь. Спершу думали про серцевий напад. Але згодом у штабі бригади уточнили, що за результатами розтину боєць загинув від кулі калібру 7,62 мм, яка вразила легеню під пахвою.
Поховали воїна в рідному Южному. Залишились батьки та неповнолітній син.
За даними місцевих ЗМІ, Віктор Кандалюк – перший житель Южного, який загинув на фронті на Донбасі.
Андрій Єлістратов із 14 омбр загинув близько 17:30 у районі міста Золоте на Луганщині: ВАЗ-2101, який був переданий у частину волонтерами, бойовики вразили з ПТРК. Це сталося, коли українські військовослужбовці зупинилися, щоб допомогти пасажирам цивільного авто, яке стояло посеред дороги. У цей час окупанти з боку селища Молодіжне відкрили вогонь із протитанкового ракетного комплексу. Від вибуху ракети 26-річний розвідник Єлістратов загинув на місці, ще один боєць дістав поранення.
Також було поранено цивільну мешканку села Катеринівка, яка проходила поруч.
Андрій Єлістратов народився 23 жовтня 1991 року в Латвії, у місті Рига.
У 1994 році разом із родиною переїхав жити в Україну, до Луцька.
Навчався в НВК “Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів №10 – професійний ліцей” та у Волинському коледжі Національного університету харчових технологій.
Із 2010-го до 2013 року служив за контрактом у 30-й окремій Новоград-Волинській бригаді ЗСУ.
Після початку війни з Росією, 9 квітня 2014 року, був призваний на військову службу в першій черзі мобілізації. 28 липня 2014 року хлопець отримав поранення під час виконання завдань у зоні АТО. У 2015 році був демобілізований.
Утретє до українського війська Андрій Єлістратов прийшов у березні 2016-го, коли підписав контракт і став до лав 14 омбр.
Неодружений.
Похований на міському кладовищі Луцька у селі Гаразджа на Алеї почесних поховань.
Дмитро Український сам родом із Донбасу. Тож узяв позивний на честь персонажа донбаського фольклору – Шубіна, доброго духа, який нібито живе в забоях.
Народився Дмитро 3 листопада 1979 року в місті Кіровське (тепер – Хрестівка) Донецької області. Із 2014 року цей населений пункт – під окупацією.
Останнім часом Український мешкав у Лисичанську на Луганщині.
На початку серпня 2014-го чоловік добровольцем пішов на фронт у складі батальйону міліції спецпризначення складі “Луганськ-1”. Був сержантом Виконував завдання в районі Сєвєродонецька, Дебальцевого, Щастя, Кримського.
Із 2017-го “Шубін” – на службі за контрактом у ЗС України.
Молодший сержант, командир відділення штабних машин взводу управління розвідувальної роти 24 омбр.
Загинув Український як герой 8 серпня в бою на північ від окупованої Горлівки.
Через два тижні стало відомо, що завдяки цим бойовим діям ЗСУ взяли під контроль 10 кв. км території.
…Прикриваючи розвідгрупу в “сірій зоні”, Дмитро, як командир групи прикриття, повідомив про засідку, яку влаштували окупанти, і разом із 19-річним побратимом вступив у бій з переважаючими силами противника. Переконавшись, що основна група вийшла з району виконання завдання, Український дав підлеглому наказ на відхід. Після цього зв’язок із “Шубіним” було втрачено, пошуки не дали результатів.
Надалі було встановлено, що Дмитро загинув. Його тіло евакуювали бойовики.
Їхні речники брехали, нібито донбасівець “все усвідомив” і йшов здаватися…
10 серпня тіло воїна передали українській стороні.
Поховали Українського 15 серпня в Лисичанську.
Там залишилась дружина. Дмитро одружився лише за тиждень до загибелі…
Читайте також:
ЗСУ зайняли 10 км “сірої зони” в районі села Шуми під Горлівкою
Волинянин Сергій Цепух загинув внаслідок “роботи” ворожого снайпера 9 серпня на околиці міста Мар’їнка під Донецьком. Увечері, коли хлопець чергував на спостережному пункті, куля влучила просто в обличчя…
Назавжди 26-річний старший сержант, фельдшер медичного пункту 3-го механізованого батальйону 28-ї окремої мехбригади ЗСУ.
Сергій народився 3 квітня 1992 року в селі Видерта Камінь-Каширського району. Закінчив Рівненський державний медичний коледж за фахом фельдшера.
Восени 2012 року був призваний на військову строкову службу. А з початком війни, у 2014-му, добровольцем прийшов до військкомату та вступив на службу за контрактом у Нацгвардії.
Був санінструктор 1-го полку охорони ОВДО у Дніпрі. Із 2017-го року працював там медиком у військовому госпіталі.
У квітні 2018 року продовжив службу за контрактом у ЗСУ. Його посада була – головний сержант взводу охорони 196-го Центру управління та оповіщення Повітряного командування “Схід”.
Із середини червня Цепуха залучили до операції Об’єднаних сил у складі 28 омбр.
Неодружений, залишились батьки і брат.
Похований у рідному селі Видерта на Волині.
40-річний Михайло Яровий із 28-ї механізованої бригади ЗСУ загинув увечері 13 серпня від множинних осколкових поранень в результаті підриву на міні в районі Мар’їнки, коли під час переміщення на спостережному посту почув постріл і пішов перевірити.
Він народився 19 вересня 1977 року в Кропивницькому (тоді – Кіровоград).
Закінчив ВПТУ №4 за спеціальністю слюсаря-ремонтника. Працював на заводах (“Червона зірка”, “Креатив”), приватних підприємствах Кропивницького.
Із квітня 2018 року пішов до Збройних сил, після навчання в 169 НЦ “Десна” підписав контракт.
Солдат, гранатометник із 3-го механізованого батальйону 28 омбр.
Залишилися мати, цивільна дружина і маленька дитина.
Похований на Почесній алеї Рівнянського кладовища в Кропивницькому.
Він загинув майже вдома, на малій батьківщині.
Федір Федорович Балахчі народився 27 листопада 1972 року в селищі Сартана, що підпорядковане міськраді Маріуполя Донецької області.
До війни працював водієм. На фронті – з 2014-го. Служив спершу в Держприкордонслужбі, а у 2016-му став до лав Військово-Морських сил ЗСУ на військову службу за контрактом.
Старший матрос, водій зі взводу вогневої підтримки 2-ї роти морської піхоти 503-го окремого батальйону морської піхоти 36 обрмп.
Життя Балахчі обірвалося 14 серпня близько 19:00 на Маріупольському напрямку, поблизу села Гнутове, унаслідок масованого ворожого обстрілу з гармат калібру 122 мм та мінометів.
Федір якраз мився в саморобному душі, коли раптом почався обстріл – він загинув на місці, ще троє військовослужбовців дістали осколкових поранень, серед них 20-річна дівчина-зв’язківець, теж із Маріуполя.
Похований морпіх у Маріуполі. Залишились батьки, дружина, двоє дорослих дітей та внук.
Волинянин Василь Крищук був великим патріотом України, активним у громадському й політичному житті – входив до партії ВО “Свобода”, брав участь у Революції Гідності.
На фронт пішов добровольцем у липні 2014 року, в складі батальйону МВС БПСМОП “Січ”. Мав тоді позивний “Скіт”.
Восени 2017-го підписав контракт із ЗСУ. Старший солдат 3-го мехбату 14-ї окремої механізованої бригади.
Загинув Василь на Луганщині уранці 18 серпня під час обстрілу спостережного посту в районі селища Золоте-4 Попаснянського району.
Командир спостережного пункту Крищук першим прийняв бій з ДРГ противника, що діяла під прикриттям вогню з автоматичних гранатометів.
Ворожа куля влучила йому просто в серце, увійшла збоку від бронежилета.
Йому було 36. Василь Крищук народився 26 березня 1982 року в місті Володимир-Волинський.
Закінчив там ВПУ, за фахом – будівельник.
Під час строкової служби брав участь у миротворчій місії в Іраку.
Поховали воїна на міському Федорівському кладовищі Володимира-Волинського.
Залишилися мати, дружина та двоє маленьких синів.
Він пішов захищати рідну Донеччину, коли йому ще не виповнилося й 20. А загинув через кілька місяців після того, як відзначив 21.
Владислав Бондаренко народився 2 травня 1997 року в селі Комишувате Мангушського району Донецької області.
Після школи певний час попрацював адміністратором торговельного залу в супермаркеті “АТБ”. А у 2016-му пішов добровольцем на фронт.
Сержант, командир кулеметного відділення 1-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Брав участь у боях за Красногорівку, Авдіївку.
Молодий воїн загинув від кулі снайпера поблизу Авдіїівки пізно ввечері 18 серпня.
За даними “ТСН”, під час нічного чергування Влад почув постріли і вийшов з бліндажа перевірити. Та щойно встиг подивитися в тепловізор, як снайпер поцілив йому в голову.
Шансів вижити у Прокурора не було. Як припускають побратими, бійця спеціально виманювали автоматною чергою.
Поховали Владислава в Комишуватому.
Залишилися батьки.
Він дуже любив свій рідний Крим. Мріяв повернутися туди після перемоги – в український, звільнений від окупанта Крим, звідки довелося виїхати після незаконної анексії Росією. Але не судилося.
Георгій Ольховський народився 8 січня 1989 року в селі Зарічне Сімферопольського району.
Закінчив військовий ліцей в Алушті, проходив строкову військову службу в Очаківському 73-му морському центрі спеціальних операцій. Потім вступив у львівську Національну академію Сухопутних військ ім. Сагайдачного, яку закінчив у званні лейтенанта. Перевіз сім’ю з Криму на Волинь, у Луцьк. А сам пішов на передову.
Старший лейтенант, командир роти 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади ЗСУ Ольховський брав участь у боях біля Авдіївки, Дебальцевого, Старогнатівки.
“Ми з ним в Дебальцево були, це дуже героїчна людина. Потім був він біля шахти “Бутівка”, Станиці Луганської. Багато де він був. Це дуже велика людина з великої букви і з великим серцем”.
“Для нього Крим — це все його життя, тому інколи йому навіть давали такий позивний, як “Крим Наш”. Завжди він пароль називав такий – “Крим Наш”. І він завжди бажав повернутися в Крим і звільнити Крим. Був дійсно справжнім патріотом нашої держави” – таке розповіли “5-му каналу” про Ольху побратими.
Офіцер Георгій Ольховський загинув 23 серпня близько 2:00 від кулі снайпера під час ворожого обстрілу зі стрілецької зброї та великокаліберних кулеметів опорного пункту поблизу Старогнатівки Волноваського району.
Поховали офіцера на Алеї почесних поховань міського кладовищі Луцька в селі Гаразджа.
Залишилися дружина, донька та однорічний син.
Старшому солдату Найді навесні виповнився 21 рік. Але він був уже досвідченим воїном – на війну пішов ще у 18.
Мар’ян Найда народився 13 квітня 1997 року у Львові. Після школи продовжив навчання у Львівському автомобільно-дорожньому коледжі та Технічному коледжі НУ “Львівська політехніка”.
А досягнувши повноліття, пішов захищати Батьківщину.
З серпня 2015 року рік служив стрільцем-санітаром у 1-й роті спецпризначення батальйону спеціального призначення “Донбас” НГУ. Потім був звільнений за скороченням штату, а в лютому 2017-го підписав контракт зі Збройними силами.
Старший солдат, командир бойової машини — командир відділення у 2-й штурмовій роті 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53 омбр.
Він добре малював, писав вірші, багато читав. Побратими кажуть, що саме звідти, з любові до читання, і його позивний.
Нейтон загинув 23 серпня поблизу села Кримське Новоайдарського району.
У тому запеклому бою, який почався о 5:50 і тривав чотири години, полягло ще троє “айдарівців”: Тарас Проценко, Михайло Щербанюк і Андрій Чирва.
Під прикриттям артилерії та мінометного вогню противник наблизився до передових позицій бригади та здійснив спробу захоплення спостережних постів.
“Застосувавши димові завіси, ворог силами допосиленої мотострілецької роти із розвідувальним взводом від 4-ї окремої мотострілецької бригади, на фронті до одного кілометру з рубежу відмітка 195,3, східна околиця Жолобка, в напрямку Сентянівка–Кримське, перейшов у наступ.
Послідовно наносячи вогневі ураження артилерією батальйону, всіх вогневих засобів підрозділів, що оборонялися на передньому краї по наступаючому противнику, його було зупинено на рубежі вздовж Бахмутської траси”, – розповідав про той бій комбат Олександр Яковенко.
За його словами, резерв противника допосиленого мотострілецького взводу намагався обійти підрозділи, що оборонялися на правому фланзі батальйону. Для відсічі нападу “Айдар” також застосував резерви, й атаку противника вздовж Бахмутської траси було відбито.
Проте дорогою ціною – четверо “айдарівців” загинули, ще сім зазнали поранень.
Старший солдат Найда загинув від кулі в ході висування резерву на правому фланзі батальйону, прикривши собою пораненого товариша.
Поховали Мар’яна на Полі почесних поховань №76 Личаківського цвинтаря у Львові.
Залишились мати і молодший брат.
Тарас Проценко народився 15 червня 1976 року в селищі Лисянка на Черкащині. Мешкав у Києві.
Закінчив Київський національний університет ім. Шевченка (прикладна механіка).
У 2014-му пішов на фронт добровольцем. А 20 квітня 2018 року підписав контракт зі Збройними силами України.
Солдат, заступник командира бойової машини — командир відділення 2-го відділення 3-го взводу 2-ї роти 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53 омбр.
У червні Тарік, як його називали, отримав поранення і певний час проходив реабілітацію. На передову повернувся 5 серпня… А 23 серпня разом із Мар’яном Найдою, Михайлом Щербанюком та Андрієм Чирвою поліг у жорсткому бою з окупантами.
Бій біля села Кримське Новоайдарського району почався о 5:50 і тривав чотири години. Противник зі східної околиці Жолобка, під прикриттям артилерії та мінометного вогню, наблизився до передових позицій бригади та здійснив спробу захоплення спостережних постів. Для відсічі нападу застосовано резерви та нанесено вогневе ураження, й атаку противника вздовж Бахмутської траси було відбито.
Поховали Тараса Проценка в рідній Лисянці.
Залишилися батьки, дружина та дві доньки.
Старший солдат, старший стрілець 3-го штурмового відділення 3-го штурмового взводу 2-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53 омбр ЗСУ.
Народився 25 листопада 1989 року в селі Комунарівка (тепер – Бережани) Калинівського району Вінницької області.
У листопаді 2017 року підписав контракт із ЗСУ.
Загинув від осколкового поранення 23 серпня разом із Мар’яном Найдою, Тарасом Проценком та Андрієм Чирвою.
Бій біля села Кримське Новоайдарського району почався о 5:50 і тривав чотири години. Противник зі східної околиці Жолобка, під прикриттям артилерії та мінометного вогню, наблизився до передових позицій бригади та здійснив спробу захоплення спостережних постів. Для відсічі нападу застосовано резерви та нанесено вогневе ураження, й атаку противника вздовж Бахмутської траси було відбито.
Поховали Михайла Щербанюка в рідних Бережанах.
Після смерті сестри кілька років тому він залишався єдиною дитиною в батьків…
Андрій Чирва народився 27 жовтня 1972 року в місті Мирноград (на той час – Димитров) Донецької області. Мешкав у Покровську (колишній Красноармійськ). Був приватним підприємцем.
Коли на його рідну Донеччину прийшла війна, відкрито виступив проти агресії Кремля. Хоча в Покровську, який відзначався (і, на жаль, відзначається й досі) проросійськими настроями, це було досить небезпечно.
Спершу Андрій займався волонтерством, допомагав ремонтувати фронтові машини. А у 2015 році й сам пішов на фронт.
У лютому 2017-го він підписав контракт із ЗСУ. Служив солдатом, механіком-водієм 2-го відділення 1-го взводу 2-ї штурмової роти 24 ошб “Айдар” 53 омбр.
Загинув від осколкового поранення в бою 23 серпня разом із Мар’яном Найдою, Тарасом Проценком та Михайлом Щербанюком.
Бій біля села Кримське Новоайдарського району почався о 5:50 і тривав чотири години. Противник зі східної околиці Жолобка, під прикриттям артилерії та мінометного вогню, наблизився до передових позицій бригади та здійснив спробу захоплення спостережних постів. Для відсічі нападу застосовано резерви та нанесено вогневе ураження, й атаку противника вздовж Бахмутської траси було відбито.
Похований у Покровську, на Алеї почесних поховань.
Залишилися мати і дружина.
Кажуть, 1 липня на Докучаєвському напрямку наші протитанкісти підбили КамАЗ-водовоз “ДНРівців”, і після цього бойовики почали “полювання” за водовозками ЗСУ в прифронтовій смузі. І ось 23 серпня під час доставки технічної води на один із ВОПів у районі Красногоровки, що під Донецьком, ворог вразив протитанковою керованою ракетою ПТУРом) цистерну АРС-14 на базі ЗіЛ-131. Причому місце для засідки було обрано вкрай вдало – єдина ділянка дороги, яка не прикрита лісосмугою з боку противника. Тобто на машину чатували давно.
Унаслідок цього обстрілу загинув 52-річний Василь Володимирович Нечитайло – сержант, командир відділення 28 омбр ЗСУ. Ще один боєць дістав тяжкі осколкові поранення, йому відірвало ногу.
Після влучання ракети ворог відкрив вогонь зі стрілецької зброї по військовослужбовцях, які прибігли на допомогу зі спостережного пункту, щоб евакуювати загиблого й пораненого.
Це – дані ЗМІ, інформація журналістів. Штаб ООС і речник Міноборони не повідомляли про загибель Нечитайла як про бойову втрату (шостого загиблого в День Прапора).
На запит “Новинарні” в Генеральному штабі ЗСУ з посиланням на командувача ООС Сергія Наєва відповіли, що “триває розслідування, прес-центр ОС повідомляв усе, що мав”.
Водночас з інших джерел у штабі ОС “Новинарні” стало відомо, що згодом загибель водовозки таки визнали бойовою втратою.
Подія сталася 23 серпня о 15:46. Ракета ПТКР справді була, цю машину підбили бойовики. Сержант Нечитайло помер від вибухової травми і розтрощення органів черевної порожнини.
Однак водовоз ЗіЛ-131 під час доставки води під Красногорівкою через необережність відхилився від маршруту і потрапив на “дуже небезпечну територію”. Тож загиблого не могли до вечора забрати, бо вся ця ділянка прострілювалася.
У мережі є фото цього спаленого водовоза.
Василь Нечитайло народився 13 травня 1966 року в селі Новомиколаївка, Вітовський район Миколаївської області. На війні з 2014 року.
Залишились дружина, син і дві доньки, онуки.
Похований у Новомиколаївці.
Станіслав Дьяконов народився 24 березня 1985 року в селі Червоне Білопільського району Сумської області. Мешкав у селі Сергіївка, працював будівельником.
На війні опинився 2015 року: в лютому був призваний за мобілізацією й до квітня 2016 року проходив службу в 13-му окремому аеромобільному батальйоні 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Демобілізувався, але через півроку повернувся на фронт, підписавши в листопаді 2016-го контракт із ЗСУ.
Старший солдат, навідник кулеметного відділення протитанково-кулеметного взводу 2-ї роти 15-го окремого мотопіхотного батальйону “Суми” 58 омпбр.
Загинув у День Незалежності, 24 серпня, в районі селища Південне на Горлівському напрямку (Донецька область) від кулі снайпера.
Як повідомив у “Фейсбуці” міський голова Білопілля Юрій Зарко, пораненого бійця протягом години не могли евакуювати – до нього неможливо було дістатися через обстріли.
Поховали воїна в Сергіївці. Залишилися мати і двоє братів.
Ще один уродженець Донбасу. Командир бойової машини 1-ї механізованої роти механізованого батальйону 53 омбр ЗСУ.
Сергій Левченко народився 15 вересня 1987 року в Сєвєродонецьку Луганської області.
Закінчив Сєвєродонецький професійний ліцей, працював на заводі залізобетонних виробів.
Після вишколу в “Десні” майже два роки прослужив у ЗСУ за контрактом.
Загинув 26 серпня на рідній Луганщині – поблизу села Кримське Новоайдарського району. Удвох із товаришем по службі, запорожцем Олександром Бережанським, вони отримали несумісні з життям травми внаслідок підриву мінно-вибухового пристрою.
Спершу прес-центр Об’єднаних сил не відніс ці втрати до бойових.
На брифінгу в прес-центрі ООС командир 53 омбр полковник Олександр Грузевич розповів, що 26 серпня “під час несення служби на опорному пункті через особисту необережність військовослужбовця стався підрив невідомого вибухового предмету. Двоє захисників отримали осколкові поранення, несумісні з життям”.
Поховали Сергія на кладовищі селища Павлоград Сєвєродонецької міськради
Залишилися батьки, дружина та двоє дітей – 2009-го і 2014 року народження.
Військовослужбовець механізованого батальйону 53-ї окремої механізованої бригади Олександр Бережанський народився 20 січня 1976 року в селі Ланцеве Більмацького району на Запоріжжі.
Загинув разом із Сергієм Левченком 26 серпня поблизу Кримського внаслідок підриву мінно-вибухового пристрою.
Спершу прес-центр Об’єднаних сил повідомив про загибель двох військових під Кримським унаслідок підриву, але не відніс ці втрати до бойових.
На брифінгу в прес-центрі ООС командир 53 омбр полковник Олександр Грузевич розповів, що 26 серпня “під час несення служби на опорному пункті через особисту необережність військовослужбовця стався підрив невідомого вибухового предмету. Двоє захисників отримали осколкові поранення, несумісні з життям”.
Похований у Ланцевому.
9 загиблих і померлих від ран, 44 поранені
До честі штабу Об’єднаних сил, його прес-центр почав оприлюднювати імена українських воїнів, полеглих унаслідок бойових дій, та обставини їхньої загибелі.
Однак “двохсотий” від 1 вересня тривалий час офіційно лишався безіменним.
Командир 54-го окремого розвідбатальйону ЗСУ Сергій Високолян розповів на брифінгу, що під час проведення інженерних робіт із фортифікаційного обладнання спостережного посту на Світлодарському напрямку один військовий підірвався на вибуховому пристрої та зазнав травм, несумісних із життям. Ще один, старший спостережного посту, дістав поранення.
Згодом у штабі ООС “Новинарні” підтвердили, що загиблий 1 вересня – старший солдат Іван Бєляєв, старший розвідник – радіотелефоніст із 54 орб.
Іванові Олександровичу було 32 роки. Він народився 21 березня 1986-го в Харкові.
Служив “строчку”. Працював за фахом, здобутим у профтехучилищі – кухарем у ресторані.
Іван був активним майданівцем, брав участь у “Самообороні Харкова” та ГО “Взаємодія”.
На контракті в Збройних силах України – із березня 2017 року.
Поховали Івана Бєляєва в рідному місті 5 вересня (на Алеї героїв 18-го кладовища). Лишилися мама і брат.
Максиму Авдієнку було лише 20. Він народився 29 січня 1998 року далеко від моря – в селі Гірськ на Чернігівщині. Мешкав у райцентрі Сновськ (колишня назва – Щорс). 2016 року закінчив ВПУ лісового господарства. Але не пішов працювати єгерем – обрав морську піхоту.
На той час 18-річний, у липні 2016-го Макс вступив на військову службу за контрактом і після “учебки” в Старичах став до лав 503-го батальйону 36 обрмп.
Звання – старший матрос, посада – номер розрахунку зенітно-артилерійського взводу роти вогневої підтримки.
Загинув Максим від осколкового поранення, яке отримав 5 вересня близько 18:45 у вогневому зіткненні з ворогом біля села Водяне (Волноваський район) на Приазов’ї.
ВОП Авдієнка обстрілювали з протитанкового гранатомета.
“Вмілими діями чергового вогневого засобу вогонь противника був припинений. Завдяки цьому вдалося зберегти життя та здоров’я бойових товаришів матроса Авдієнка. На жаль, сам Максим Авдієнко отримав важке осколкове поранення. Його вчасно було евакуйовано та всіма методами продовжувалася боротьба за його життя. Проте рана була смертельною.
За проявлену мужність Максима Авдієнка представлено до державної нагороди посмертно“, – розповіла речниця ООС.
Поховали морпіха в рідному селі Гірськ.
Залишилися батьки, старший брат і молода дружина, з якою Максим щойно одружився – в липні під час відпустки.
Владу Карпуну теж було всього 20 (народився 27 липня 1998 року в селі Велика Рублівка Котелевського району на Полтавщині).
І Владислав також пішов на контракт до ЗСУ, щойно виповнилося 18 – у серпні 2016-го.
Після навчання в “Десні” Карпун став стрільцем зенітно-ракетного взводу 16-го мотопіхотного батальйону “Полтава” 58-ї бригади.
Того дня, 7 вересня, підрозділ Влада тримав оборону на околиці Новгородського, що під Горлівкою. Окупанти відкрили вогонь по ВОПу з автоматичних гранатометів, великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї. Крім цього, противник застосовував трасуючі боєприпаси для підпалу сухостою. Під час бою спалахнула пожежа.
“Чергові вогневі засоби підрозділу, що обороняється, відкрили вогонь на подавлення вогневих точок противника. О 13:45 вогневі провокації з боку окупантів були припинені. Силами військовослужбовців Збройних Сил України пожежу було локалізовано.
На жаль, в ході бою отримав поранення старший солдат Владислав Карпун. Пораненого евакуювали до лікувального закладу, де військові лікарі протягом шести годин боролися за його життя. Проте рани виявилися смертельними”, – розповіла речниця ООС Вікторія Данильчук.
За проявлені мужність та героїзм Владислава Карпуна представили до державної нагороди посмертно.
У Полтавському облвійськкоматі уточнили, що Влад помер у лікарні о першій годині ночі вже 8 вересня.
Залишилися мати, сестра, дружина й син, якому менше року.
Ще один загиблий морпіх минулого місяця – Сергій “Ганс” Платонов із 503-го батальйону морської піхоти 36 обрмп ВМСУ. Фатальним для молодшого сержанта стало поранення в голову близько 18:15 10 вересня, коли ворог обстрілював український опорник поблизу села Водяне у Волноваському районі на Приазов’ї з мінометів та протитанкових гранатометів.
Сергію Вікторовичу Платонову було 39 (народився 15 серпня 1980 рок ув місті Арциз Одеської області).
Виріс у родині військового, рано втратив батьків.
На початку війни, з 2014 року, служив у десанті – в 3-му батальйоні “Фенікс” 79 одшбр.
Навесні 2015-го бригада Платонова тримала оборону на узбережжі під Маріуполем – тоді фото Ганса” потрапило на першу шпальту газети “День”.
Того року Сергій демобілізувався, але у 2016-му підписав контракт із ЗСУ – на службу у морській піхоті.
Похований в Одесі. Залишилися дружина і троє дітей.
За життя Федора Рубанського лікарі боролися понад два з половиною місяці.
23-річний сержант, гранатометник взводу вогневої підтримки із 1-го механізованого батальйону 72 омбр зазнав важкого осколкового поранення на Світлодарській дузі ще 24 червня. Помер у Головному військовому клінічному госпіталі в Києві 12 вересня.
Народився Федір Сергійович Рубанський 18 квітня 1995 року в Гагаузії (Молдова). Невдовзі мати з двома дітьми переїхала до села Рудниця Піщанського району Вінницької області. Там Федір закінчив 9 класів школи. До професійно-технічного училища вступив у Кодимі на Одещині, вичвся на механіка-водія.
У січні 2016-го Рубанський підписав контракт зі Збройними силами. Став до лав 72-ї механізованої бригади, яка на відзнаку подвигів саме таких воїнів, як Федір, отримала почесне найменування – “імені Чорних запорожців”.
Позивний “Кокс” був одним із тих відчайдухів, які 29 січня 2017 року у складі штурмової групи брали сепарську позицію “Алмаз-2” у районі Авдіївської промзони. Після цього пекельного бою та обстрілу, коли загинули 23-річний капітан Андрій Кизило і ще двоє побратимів, опорник став українським.
Товариші по службі цінували Рубанського за його вміння працювати з “сапогом” – улюбленим гранатометом СПГ, за його техніку прямого пострілу із закритої позиції.
Гранатометник був нагороджений медалями “За військову службу Україні” і “Захиснику Вітчизни”.
Після фатального поранення на Світлодарці Федю намагалися врятувати спершу в Харківському військовому шпиталі, згодом – у столиці в ГВКГ. Не змогли.
Поховали воїна 15 вересня в Рудниці. Залишилися мати, дві сестри й наречена.
Ще один навіки 20-річний. Ярослав Бугаєвський. Молодший сержант, розвідник 13-го окремого мотопіхотного батальйону “Чернігів-1” 58-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ.
11 вересня отримав множинні осколкові поранення внаслідок ворожого обстрілу поблизу Майорська, на Горлівському напрямку. Був евакуйований, але поранення виявились несумісними з життям – юнак помер у шпиталі в ніч на 12 вересня.
Поховала Ярослава на Лазаревському кладовищі міста Шостка Сумської області. Саме там він народився 11 квітня 1998 року.
Після школи він вступив до Шосткинського хіміко-технологічного коледжу, але не закінчив навчання – пішов військову службу за контрактом.
У Шостці його пам’ятають також як вихованця міського дитячо-юнацького клубу фізичної підготовки “Патріот” – хлопець мав коричневий пояс з айкідо, був кандидатом у майстри спорту.
Залишились мати і троє братів.
18 вересня, після 11-ї години вечора, бойовики вкотре влаштували мінометний обстріл позицій 72-ї бригади Чорних запорожців біля селища Луганське на Світлодарській дузі. Міна калібру 120 мм влучила у бліндаж. Множинні осколкові поранення, несумісні з життям, дістали два Володимири – Матвієнко і Ткачов.
Як розповіла речниця ООС, сержанти Матвієнко і Ткачов чесно та сумлінно виконали свій обов’язок.
“З початком обстрілу вели спостереження за полем бою та вживали заходів щодо зайняття укриттів своїми побратимами. На жаль, ворожа міна обірвала їхні життя. За смілі та рішучі дії сержанта Матвієнка Володимира та молодшого сержанта Ткачова Володимира представлено до державних нагород посмертно”, – зазначила Вікторія Данильчук.
Киянину Володимиру Матвієнку було 35. Він народився 12 грудня 1982 року, жив на масиві Новобіличі.
Командир відділення 1-ї мотопіхотної роти 12 омпб “Київ” у складі 72 омбр. Воював у районі Авдіївки.
Єдиний син у батьків.
Після прощання на Майдані Незалежності в Києві похований на Берковецькому кладовищі.
Володимир Матвієнко став першим киянином, через смерть якого на фронті міська влада оголосила жалобу.
Молодший сержант Володимир Ткачов – другий боєць 72-ї бригади, який загинув 18 вересня під смт Луганське.
Йому було 48. Народився 19 лютого 1970 року в селі Вергуни під Черкасами.
Гранатометник 1-ї мотопіхотної роти 12 омпб “Київ” 72 омбр.
У війську – з 2016 року. В попередню ротацію воював у промзоні Авдіївки.
Рано втратив батька, наприкінці 2017-го померла мати. Залишилась сестра.
Похований у рідних Вергунах.
“Мав сильну громадянську позицію, яка зробила його нашим воїном, нашим солдатом”, – сказала на похороні про Володимира Вікторовича його односельчанка Олеся Чвиркалюк.
ОНОВЛЕНО. У штабі Об’єднаних сил підтвердили, що загибель бійця 72-ї окремої механізованої бригади Володимира Бузовського 23 вересня вважається бойовою втратою.
Про це йдеться у відповіді прес-центру Об’єднаного командного пункту ОС на запит “Новинарні”.
Тоді обгорілі останки військовослужбовця виявили у спаленому бліндажі та не були впевнені, хто це і від чого згоріло укріплення.
“23 вересня 2018 року близько 19:05 – 19:35 під час обстрілу з міномета 82 мм та АГС взводного опорного пункту 72-ї окремої механізованої бригади безвісти зник старший сержант Бузовський Володимир Олександрович, 27.01.1992 р.н., призваний Кролевецьким РВК Сумської області.
25 вересня близько 12:00 під час проведення інженерних робіт по демонтажу знищеного пожежею внаслідок обстрілу бліндажу на ВОП виявлено пошкоджені вогнем людські останки тіла, які ймовірно належать старшому сержанту Бузовському”, – зазначається у витягу з облікових документів ОКП ОС, наведеному у відповіді “Новинарні” за підписом начальника прес-центру ОКП ОС полковника Леоніда Матюхіна.
Ідеться про обстріл позицій ЗСУ поблизу селища Луганське Донецької області 23 вересня.
Як писала “Новинарня”, спершу штаб ООС відзвітував про відсутність безповоротних втрат за добу.
Тоді офіційно повідомлялося, що російсько-окупаційні війська 35 разів відкривали вогонь по позиціях українських військ, з них 13 разів – з озброєння, забороненого Мінськими домовленостями, внаслідок чого поранення отримали троє бійців ЗСУ. Зокрема, опорні пункти наших військ біля Луганського та Новолуганського противник накривав вогнем із мінометів 120-го калібру.
Речниця ОС Вікторія Данильчук уточнювала, що двоє поранених 23 вересня – на Світлодарському напрямку (від застосування мінометів 120-го калібру поблизу населеного пункту Миронівський), один – під Горлівкою.
Після виявлення в обгорілому бліндажі людських останків інформацію про бойові втрати за 23 вересня в облікових документах ОКП ОС було скориговано (троє поранених та один загиблий).
Булу також призначено експертизу ДНК. Більш ніж через півтора місяця вона підтвердила, що останки з бліндажа належать 26-річному старшому сержанту Бузовському з позивним “Бузок”.
16 листопада загиблого 26-річного бійця поховали в рідному селі Локня Сумського району.
До приходу в Збройні сили Володимир Бузовський працював учителем фізичного виховання в місцевій школі, у 2016 році був обраний депутатом Локнянської сільської ради.
Із 2016 року проходив військову службу за контрактом у 58-й окремій мотопіхотній бригаді ЗСУ, з 2017-го – у 72 омбр імені Чорних запорожців.
У воїна залишилися батьки, дружина та син.
12 загиблих і померлих від ран, 43 поранені
“Я не знаю, що написати, як висловити свій біль. Але я не можу промовчати. Сьогодні ми втратили нашого брата, завжди веселого та невгамовного Льошу “Скіфа”. Снайперська куля обірвала життя мого маленького брата. Плачу та не знаходжу місця. Льошка, наш малюк, серце розірвалося на шматки від болю і втрати. Вічна пам’ять герою”, – написав товариш загиблого Сергій Юрченко.
Олексій Влодарський із позивним “Скіф”, військовослужбовець 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53 омбр ЗСУ, загинув 2 жовтня від кулі ворожого снайпера.
“На Луганському напрямку основні зусилля противник зосередив на спробах відкинути підрозділи Об’єднаних сил з позицій уздовж Бахмутської траси. В районі населених пунктів Кримське та Новотошківське ворог вів прицільний вогонь з мінометів 82-го калібру, гранатометів різних систем, великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї”, — розповіла речниця ОС Вікторія Данильчук.
Під час цього бою – біля селища Кримське Новоайдарського району – поліг Скіф.
Олексій Влодарський народився 15 грудня 1981 року на Житомирщині, в селищі Гранітне (Малинський район).
У 2000-2001 роках проходив строкову службу в 441-му вертолітному полку у Коростені. Із 2010-го працював машиністом екскаватора.
Усі, хто знав Олексія, відгукуються про нього як про добру, веселу, товариську людину. Влодарський писав вірші, пісні, грав на гітарі.
У 2014-му – мобілізований до 1-ї танкової бригади. Після того кілька разів підписував короткостроковий контракт із ЗСУ.
Похований у рідному Гранітному.
Залишились сестра, брат.
9 жовтня на Світлодарському напрямку поліг старший солдат Юрій Фешко із 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Біля села Травневе (Бахмутський район Донецької області) воїн зазнав фатального поранення в груди із великокаліберного кулемета ДШК.
Йому було 24. Фешко Юрій Юрійович народився 1 травня 1994 року на Дніпропетровщині, в Оленівці Магдалинівського району.
У школі активно займався спортом – футболом, легкою атлетикою. Неодноразовий чемпіон району та області.
У коледжі в Кам’янському здобув фах вчителя физичного виховання.
У 72-гу бригаду ЗСУ імені Чорних запорожців прийшов у грудні 2016-го, після “строчки”. У попередній ротації воював під Авдіївкою.
Командир бойової машини, командир відділення 7-ї роти 3-го механізованого батальйону 72 омбр.
Похований в Оленівці.
Залишились батьки, брат і наречена.
10 жовтня бойові втрати ЗС України на Сході становили одразу чотири особи загиблими.
Близько дев’ятої ранку під час виконання бойового завдання поблизу села Гранітне у Волноваському районі Донецької області полягли Роман Магас і Сергій Дронов. Хлопці (обидвоє – військовослужбовці зі складу Повітряних сил, відряджені в зону ООС) – підірвалися на мінно-вибуховому пристрої.
Магасу Роману Володимировичу було 27 років. Народився 17 травня 1991-го на Львівщині, в селі Баня Лисовицька Стрийського району.
Мати померла, коли Романові було 6. Тож хлопця виховував батько.
Магас закінчив Стрийське ПТУ №34 – “технік-будівельник”.
Із 2015 року проходив військову службу за контрактом у Повітряних силах. Солдат, номер обслуги зенітного артилерійського відділення взводу охорони 223-го Теребовлянського зенітного ракетного полку повітряного командування “Захід”.
Із червня 2018 року був відряджений до 128 огшбр у зону ООС.
Був одружений. Залишилися дитина.
Похований у рідному селі.
Другий загиблий 10 жовтня внаслідок вибуху під Гранітним – солдат Сергій Дронов. Лише 20 років.
Він народився 20 жовтня 1997 року в Чигирині Черкаської області. Вчився там у профтехліцеї №17 (“оператор електронно-обчислювальних та обчислювальних систем; налагоджувальник технологічного устаткування”).
Не закінчивши ліцей, у червні 2016 року пішов до ЗСУ на службу за контрактом на посаді оператора радіолокаційної системи 548-ї окремої радіолокаційної роти 115-го радіотехнічного батальйону 138-ї радіотехнічної бригади ПвК “Центр” (Кропивницький).
Також був відряджений із “сухопуткою” на Донбас – у 2017 році з 14-ю механізованою бригадою, у 2018-му – із 128-ю гірсько-штурмовою.
Помер під час транспортування до лікарні.
Похований у рідному Чигирині.
Залишилися батьки.
Жінка-військовослужбовець 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Олеся Бакланова загинула 10 жовтня під час чергування на бойовому посту на позиції “Шахта” (вентиляційний ствол шахти “Бутівка-Донецька”, між Авдіївкою та окупованим селом Спартак), за 300 метрів від противника.
Їй було лише 19.
Водночас бойовий побратим Олесі В’ячеслав розповів Kharkiv Today: “Була тиша, нічого не віщувало біди. Ми раз на кілька хвилин оглядаємо позиції з бійниці. Було вже майже вісім годин [вечора], і вона визирнула в бійничку, подивилася в прилад нічного бачення. За словами мого зама, який був її напарником, коли він зайшов подивитися, де вона, то побачив, що Леся лежить. Спочатку подумав, що, може, свідомість втратила, але потім виявилося, що ні. Я не думаю, що це був снайпер. Я бачив фото… Снайпер навряд чи стріляє чергою”.
Олеся – уродженка Луганської області, 11 січня 1999 року народження. Звання – солдат. Посада – стрілець у 1-му мехбаті.
Контракт із 92 омбр Олеся підписала, щойно досягла повноліття. Воювала в Мар’їнці, Авдіївці.
“Вона була в піхоті. Солдат. Леся була дуже бойовою дівчинкою. Коли вона прийшла на контракт, їй було всього 18 років… Їй, коли сказали, може ти будеш з дівчатками в тилу на зв’язку сидіти або ще щось, вона відповіла: “Ні, ні, я хочу воювати”, – каже В’ячеслав, який служив із загиблою в одному батальйоні.
“Ну вона, якщо чесно, більше на пацана була схожа. Вона була коротко стрижена, як і ми, одягнена по-військовому.
ВСІ НАЗИВАЛИ ЇЇ “ЛЕСЬКА”,
– каже побратим.
Олеся любила техніку, мотоцикли. З початком війни очолила у своїй школі волонтерський рух із плетіння масксіток для фронту.
Навчалася у Старобільському коледжі ЛНАУ (“технологія виробництва і переробки продукції тваринництва”). Коли стала до лав ЗСУ, перевелась на заочну форму навчання.
У день загибелі дівчина підписала рапорт про те, щоб поїхати скласти сесію…
Поховали Лесю в селі Караван-Солодкий Марківського району Луганщини, де вона й народилася.
29-річний старший солдат, стрілець Павло Стоянський із 14-ї новоград-волинської механізованої бригади ЗСУ загинув 10 жовтня на Луганщині, біля селища Золоте-4 Попаснянського району.
Павло Васильович Стоянський народився 3 лютого 1989 року, народився й жив у Маріуполі. Після ПТУ працював за фахом – сантехніком.
У жовтні 2016 року підписав контракт із ЗСУ та спершу потрапив до 1-го окремого мотопіхотного батальйону “Волинь”. Згодом цей омпб був підпорядкований 14 омбр.
Речниця прес-центру ООС Вікторія Данильчук на брифінгу зазначила, що внаслідок обстрілів у середу загинули українські військові на підступах до Авдіївки та в районі нещодавно звільненого хутору Вільний, що на околицях Золотого. Там ворог відкривав вогонь по наших позиціях зі стрілецької зброї, великокаліберних кулеметів, застосував також протитанкові керовані ракети.
15 жовтня на ВОПі поблизу селище Кримське Новоайдарського району Луганської області від поранення в голову кулею снайпера загинув старший сержант 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ Антон Моспан.
Йому було 26. Антон народився 24 грудня 1991 року в Черкаському районі, жив у Черкасах. Закінчив у місті професійний автодорожній ліцей. На військову службу був призваний у 2015 році.
Скупу офіційну довідку доповнює особистими спогадами товариш Моспана по службі, колишній військовий-строковик із Черкас Дмитро Бур’ян:
“Антон сильно вирізнявся серед натовпу призовників в обласному комісаріаті. Внутрішня гідність і спокій, гарна статура впадала в очі. Вічно усміхнений. Цей хлопець знав собі ціну. Рингтон на телефоні – “Океан Ельзи”. Займався боксом.
Протягом тижня в листопаді 2015-го ми чекали розподілу по навчальних центрах ЗСУ. Разом потрапили в “Десну”. Місяць тому випадкового побачилися у холі залізничного вокзалу нашого міста… Він давно хотів бути військовим, пішов на контракт у 10-ту гірсько-штурмову, майже рік відбув на передку. Був у хорошій формі, на плечі – якісно зроблене тату вовка. Знову з усмішкою, дивився з висоти і повз мене. Так і запам’ятався”.
“Виникають запитання в голові, чому гинуть найкращі? Не маючи ще ні сім’ї, ні своїх дітей. Минулий місяць пройшов без втрат на Луганському напрямку. Чому він? Світлий, позитивний, спортивний і непитущий. Чому саме він? Душа болить і серце. В який час ми живемо…” – написав Дмитро Бур’ян.
Поховали Антона в Черкасах. У зв’язку із загибеллю захисника України в місті було оголошено траур.
У цього чоловіка зовсім не було родичів. Але провести його в останню путь прийшли сотні львів’ян, друзі, знайомі, побратими по службі, почесна варта.
Чин похорону та прощання відбувся у Гарнізонному храмі Петра і Павла. Героя поховали 18 жовтня на Личаківському цвинарі на полі почесних поховань №76.
Юліан Циганко помер 16 жовтня в Києві, у Головному військовому клінічному госпіталі, після 35 місяців боротьби за життя.
Фатального поранення львів’янин зазнав 17 листопада 2015 року в Луганській області. Ворожі кулі вразили печінку та кишківник. Відтоді Циганко побував у різних шпиталях, переніс понад 40 операцій, 10 вересня повернувся з лікування у Відні, напередодні свого 43-річчя. Але за три тижні в стані коми потрапив до реанімації…
Юліан Анатолійович Циганко народився у Львові 12 вересня 1975 року.
Працював на залізниці (ремонтував залізничні колії), столяром у деревообробному цеху, опанував також фах сантехніка.
У травні 2014-го Юліан пішов добровольцем у 3 омпб “Воля” – батальйон територіальної оборони, сформований із мешканців Львівщини. Воював біля Луганська, звільняв місто Щастя. Демобілізувався у червні 2015-го, вле вже в серпні знову став до лав ЗСУ – у 24-ту механізовану бригаду. Пройшов бої за Кримське, Трьохізбенку.
16 жовтня поблизу Мар’їнки, під Донецьком, загинув Павло Білік – стрілець – помічник гранатометника механізованого відділення мехбату 28 омбр ЗСУ.
Того дня в Мар’їнці та Березовому по наших захисниках вели вогонь ворожі снайпери.
Павло Пантелійович Білік народився 29 липня 1980 року в селі Костичани Новоселицького району Чернівецької області.
Після строкової служби пішов у Державну службу охорони при УМВС у Чернівецькій області. У 2008-му переїхав на постійне місце проживання в смт Томашпіль на Вінниччину, працював у КП “Томашпільводоканал”. На військовій службі за контрактом – із жовтня 2017 року.
Похований у Томашполі.
Залишилися батьки та донька-десятикласниця.
Того чорного вівторка 16 жовтня під Мар’їнкою від куль ворожого снайпера (чи снайперів?) полягли одразу двоє військових ЗСУ. Другий – крім Павла Біліка – загинув близько 22-ї години.
Це був 20-річний солдат Андрій Бойко з Лубен Полтавської області. Він отримав смертельне поранення в голову.
Андрій Юрійович Бойко, 19 травня 1998 року народження, був мінометником мінометної батареї 1-ї окремої танкової бригади.
У лавах ЗСУ служив із 2017 року, “до останнього чесно і сумлінно виконував свій громадянський обов’язок”, як зазначили в підрозділі.
“Об’єднані сили вживали необхідних заходів, у тому числі — й активної протидії роботі ворожих снайперів. Внаслідок застосування окремих елементів контрснайперської боротьби діяльність снайперських пар противника була припинена”, – розповів на брифінгу представник прес-центру ООС Олексій Жуганов.
До армії Андрій закінчив Лубенський фінансово-економічний коледж Полтавської державної аграрної академії.
Похований у Лубнах.
Залишилися батьки.
Етнічний угорець, старший солдат 15-го окремого гірсько-штурмового батальйону 128 огшбр із Закарпаття Олександр Ур – ще один воїн, який загинув від кулі ворожого снайпера. 33-річний боєць поліг від кулі снайпера 23 жовтня під час виконання бойового завдання в районі Волновахи Донецької області (в штабі ООС повідомляли про обстріли поблизу Старогнатівки).
Олександр Олександрович Ур народився 23 грудня 1984 року і тривалий час жив у селі Есень Ужгородського району.
До війни працював будівельником. На контракт до ЗСУ прийшов три роки тому.
Єдиний зі свого угорського села пішов на війну на Донбас – “хоча бачив Євросоюз із вікна свого будинку”. Воював у Широкиному, на шахті “Бутівка”, під Горлівкою.
У коментарі “5-го каналу” заявляв, що став до дав Збройних сил, бо вважає себе українцем.
Останнім часом Олександр мешкав із дружиною та однорічною дочкою у Запоріжжі. Там і похований.
Пізно ввечері 27 жовтня від кулі снайпера на Луганщині поблизу селища Кримське (Новоайдарський район) загинув солдат 10-ї гірсько-штурмової бригади Дмитро Дарій.
Трьома днями раніше йому виповнилося 47. Дмитро Кузьмич Дарій народився 25 жовтня 1971 року в селі Сергії Путильського району Чернівецької області. Жив у селі Суховерхова на Кіцманщині.
Учасник Революції Гідності.
Буковинця призвали у Збройні сили України в третій хвилі мобілізації, у серпні 2014 року. Із жовтня 2014-го – у зоні АТО в складі 80-ї аеромобільної бригади.
Зовсім недавно – 21 вересня 2018 року – Дарій підписав контракт із ЗСУ. Служив у військовій частині А3029, у 8-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні 10 огшбр.
Розлучений. Дітей у бійця не було. Мама загиблого перебуває у будинку для людей похилого віку.
9 загиблих, 35 поранених
Старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 8-ї механізованої роти 72 ОМБр Ігор Гончаренко
Увечері 1 листопада старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 8-ї механізованої роти 72 ОМБр Ігор Гончаренко отримав смертельне поранення поблизу смт Зайцеве на Горлівському напрямку, в Донецькій області – внаслідок обстрілу опорного пункту з великокаліберного кулемета та стрілецької зброї.
Ігорю було 24. Він народився 5 березня 1994 року в селі Станишівка під Житомиром.
Закінчив Житомирське ПТУ №1 за фахом будівельника. Пройшов строкову службу у частині НГУ в Одесі.
Із весни 2016-го служив за контрактом у 20-му окремому батальйоні РЕБ (радіоелектронної боротьби) (в/ч А1262, Житомир).
Був відряджений в зону ООС до 72-ї механізованої бригади імені Чорних запорожців. Старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 8-ї механізованої роти 72 омбр.
Залишилися мати, вітчим та двоє братів.
4 листопада в районі міста Золоте на Луганщині від смертельного кульового поранення, завданого снайпером-бойовиком, загинув Максим Пасичнюк – волинянин із 14 омбр.
Максим народився 30 жовтня 1978 року аж на Камчатці, в місті Петропавловськ-Камчатський (РФ). Із 1989-го мешкав у селі Губин Локачинського району на Волині, із 1994 року — у Луцьку. Тоді ж закінчив Луцьке ПТУ №6 за фахом кіномеханіка.
На контракті в ЗСУ – із червня 2017-го. Після навчання й полігону, 23 жовтня 2017 року, був зарахований до складу 14-ї окремої механізованої бригади.
Звання – солдат, посада – старший телефоніст-гранатометник взводу зв’язку 14 омбр.
У день похорону Максима, 6 листопада, в Луцьку оголосили траур. Поховали воїна в селі Губин.
Залишилися мати і брат.
Іванові Воробею було лише 19. Він народився 3 липня 1999 року в селі Дігтярівка Новгород-Сіверського району Чернігівської області.
Закінчив Дігтярівський навчально-виховний комплекс, після чого вступив до Шосткинського професійно-технічного училища на Сумщині, отримав фах токаря.
Після закінчення навчання Іван вирішив іти до армії та на початку серпня 2018 року був призваний на службу до ЗС України за контрактом Новгород-Сіверським РВК.
Солдат, заступник командира бойової машини — навідник-оператор 3-го відділення 2-го взводу 1-ї гірсько-штурмової роти 109 огшб (в/ч А3892) 10-ї гірсько-штурмової бригади.
Прослужив лише три місяці…
Іван загинув 9 листопада близько 21:30 в районі селищ Кримське та Жолобок Новоайдарського району Луганської області від ворожої кулі.
“…О 21:15 окупанти відкрили зосереджений вогонь зі стрілецької зброї по одному з опорних пунктів, що розташований впритул до Бахмутської траси. Командир роти, оцінивши тривалість та інтенсивність вогню, прийняв рішення на подавлення вогневих засобів противника. Першими в бій вступили розрахунки чергових вогневих засобів, по яких згодом окупанти відкрили вогонь з автоматичних та станкових гранатометів”, – розповів комбат Володимир Бабанін.
“За таких умов, мною було прийнято рішення на застосування вогневих засобів батальйону та з метою недопущення переходу противника до активних дій – висування на визначені мною рубежі резервів. Підрозділ, що вступив у бій, під прикриттям вогню був своєчасно посилений. За годину вогнева активність ворога була повністю подавлена”, – говорить про зіткнення майор Бабанін.
Просуваючись до бойових позицій, солдат Воробей зазнав смертельних поранень. Його бойовий побратим, солдат Євген Летюка, намагався надати допомогу, кинувся перетягати Воробея до окопу, але також отримав смертельне поранення.
Похований Іван 12 листопада в рідному селі.
Залишилися батьки, сестра та бабуся, яка виховувала хлопця.
Читайте також:
Володимир Бузовський із 72 омбр загинув на Світлодарці
унаслідок бойових дій, – ООС
Летюка загинув, воюючи майже вдома, на Луганщині.
Народився Євген 24 липня 1998 року в селищі міського типу Петропавлівка (тодішня назва – Петрівка) Станично-Луганського району.
Наприкінці липня 2016 року був призваний за контрактом Новоайдарським РВК. Служив спочатку командиром відділення 108-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї бригади, згодом перейшов до 109-го батальйону “десятки”.
Летюка був солдатом, механіком-водієм 3-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 109 огшб 10 огшбр.
Як написала в соцмережі місцева мешканка Світлана Свєтікова, “хороший хлопець… Додому приходив у відпустку – і то вікна пластикові вставить, то щось відремонтує по дому… Але колаборанти чи справжні зрадники України на воротах писали фарбою непристойні слова, при повній бездіяльності реформованої поліції… Це так, щоб ви розуміли, як живеться тут тим, хто є патріотом своєї країни”.
Поховали Євгена 11 листопада в рідній Петропавлівці. Залишився брат, із яким вони росли сиротами.
10 листопада під час рекогностування місцевості та проведення інженерної розвідки між спостережними постами на Світлодарському напрямку, поблизу смт Луганське на Донеччині, внаслідок спрацювання встановленого ворогом радіокерованого фугасу за 700 метрів від позицій українських захисників загинули двоє військовослужбовців. Серед них — старшина Юрій Олійник, снайпер 40-го мехбатальйону 72 омбр, та Роман Селіхов із 169 НЦ.
Юрій Олійник, позивний “Полтава”, народився 15 листопада 1974 року в селі Іванівка Кобеляцького району на Полтавщині. Із 2006 року мешкав у Києві.
Походив із багатодітної родини, де було четверо синів. Батько помер рано…
Майбутній військовослужбовець закінчив Кобеляцьке ПТУ за фахом тракториста-машиніста. Працював у Києво-Святошинському дорожньо-експлуатаційному управлінні трактористом.
Прийшов до Збройних сил із третьою хвилею мобілізації. У 2014-2015 роках служив у 3-му взводі 2-ї роти 12-го батальйону тероборони, згодом – командиром відділення у 4-й роті 12 омпб. Отримав звання старшини.
Згодом підписав контракт.
Розлучений. Залишилося двоє дітей — син 1996 р. н. і донька 1998 р. н., та двоє братів, один з яких — також учасник АТО.
“Був досвідченим бійцем і дуже хорошою людиною. І взводний, і ротний командири характеризують Юру з найкращої сторони. Фанат полювання. Любив хазяйнувати, смачно готував”, – розповів про Полтаву колишній “замполіт” 12 бтро Володимир Кухар.
Разом із старшиною Юрієм Олійником на Світлодарській дузі внаслідок підриву на фугасі 10 листопада загинув старший сержант Роман Селіхов, позивний “Гера”. Визначний військовий, розвідник, снайпер, інструктор – слава про нього розходилася далеко за межі частин, у яких він служив.
Народився Роман 8 серпня 1976 року в місті Новомосковськ на Дніпропетровщині.
Виріс у родині військових. Дід – військовий льотчик, батько – ракетник (Павло Селіхов, полковник у відставці, був заступником командира 6-го армійського корпусу, у 2015-2017 роках – голова Новомосковської РДА).
Роман здобув вищу юридичну освіту, працював у сфері будівництва. Але армія його не оминула.
У 2015 році Роман був призваний до ЗС України за мобілізацією. Служив розвідником, командиром 2-го взводу розвідувальної роти 5-ї батальйонно-тактичної групи 81-ї окремої аеромобільної бригади.
У “Фейсбуці” та на YouTube старший сержант представлений під позивним “Гера”.
Розвідник узяв його на честь імені діда чи прадіда, розповів “Новинарні” боєць із позивним “Чех”, який служив із Романом за мобілізацією у 81 оабр у 2015-2016 роках. Гера був наставником Чеха.
За його словами, “на гражданці”, до війни, головним захопленням дніпрянина булависокоточна стрільба. Чоловік багато стріляв у тирі й на полігоні, але полюванням не займався.
Почавши свою війну 2015 року з районів Попасної і Горлівки, Селіхов пройшов багато “гарячих точок” АТО – Водяне, Опитне, Зеніт, позиції “Шахта “Бутівка” і “Мурашник” – неподалік Авдіївки їхня група була на підсиленні у 93-ї бригади.
Одну з “пригод”, що трапилася з ними на фронті, Роман зняв на відео і виклав у YouTube: кінець осені 2015-го, розвідка навпроти сепарського Спартака, багнюка по коліно – і між Герою та Чехом прилітає і розривається 17-й ВОГ… Тоді всі лишилися живі-здорові.
На той час Селіхов виконував обов’язки заступника командира взводу. “Хоча підрозділ був настільки дружний, що посади і звання не мали особливого значення”, – каже Чех.
Після демобілізації, за словами побратима, Роман трохи служив у Дніпрі при військкоматі, після чого його запросили у 169-й навчальний центр “Десна”.
“Це був прекрасний командир. Найдобрішої душі людина, професіонал своєї справи. Усі, хто його знає, навряд чи згадають про Геру щось погане”, – розповідає снайпер Чех.
Інструктором снайперів Селіхов офіційно став після того, як закінчив в Україні канадсько-литовські снайперські курси.
За словами Чеха, в цьому році у Литві Роман посів третє місце на європейському чемпіонаті з військового снайпінгу в особистому заліку. І після цього поїхав на схід. Отримав б/р, бо мав великий бойовий досвід.
Їхню групу послали прочісувати місцевість неподалік селища Луганське, де українських військових взялися “кошмарити” снайпери і ДРГ противника
“Їхній вихід забезпечувався вогнем батальйону, що обороняється, та вогневими засобами бригади. Із групою прочісування був встановлений стійкий зв’язок.
В ході висування групою було виявлено дві міни-пастки, які окупанти встановили на розтяжку. Вони, імовірно, були призначені для прикриття позиції снайпера. Але, при подальшому просуванні, на віддалені близько 700 метрів від наших позицій противник привів у дію радіокерований фугас, внаслідок чого Юрій Олійник та Роман Селіхов загинули на місці, ще двоє бійців групи отримали поранення“, – розповів полковник Руслан Татусь, командир 72 омбр.
“Він був інструктором-снайпером, яких мало”, – говорить у коментарі “Новинарні” про Селіхова волонтер Серж Марко.
“Спочивай з миром, друже. Буду пам’ятати тебе як професіонала своєї справи, як добру та порядну людину, як взірець для наступних поколінь…” – своєю чергою написав про побратима Андрій Сарвіра “Санчес”, колишній розвідник 81-ї бригади, а зараз власник дніпровської “Піци Ветерано”.
Поховали Романа Селіхова 14 листопада на Краснопільському кладовищі Дніпра.
У нього залишилися батьки, дружина та дві доньки.
Молодша нещодавно вступила у Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Гера пишався, що донька вступила це самотужки, без будь-якої сторонньої допомоги.
Читайте також:
У зоні ООС помер військовий 56-ї бригади – брат відомого історика Забілого
У ніч на 17 листопада, о 0:55, в районі селища Новотошківське Попаснянського району Луганської області внаслідок прямого влучання 120-мм міни у взводний опорний пункт загинув сержант 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ, буковинець Віталій Онофрейчук.
Віталій Георгійович народився 22 квітня 1981 року в Чернівцях.
Армія стала його професією. У 2001-2002 роках чоловік брав участь у миротворчій місії у Косові, до 2006 року проходив службу в одному з підрозділів Збройних сил України.
Знову призваний за контрактом Глибоцьким РВК Чернівецької області наприкінці січня 2017 року.
Служив на посаді командира 2-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10 огшбр.
Залишилися батьки.
Читайте також:
На Донбасі помер командир розвідників ЗСУ Віталій Кузнєцов
Сергій Гаркуша народився 11 вересня 1990 року в селі Валява Городищенського району на Черкащині.
Зростав без батька – той помер, коли Сергієві було вісім років.
Після закінчення школи працював будівельником у Києві, згодом — на цегельному заводі ПП “Агросвіт Валява” в рідному селі.
У вересні 2016 року пішов на військову службу за контрактом до ЗСУ.
Був солдатом, навідником кулеметного взводу 2-ї механізованої роти 1-го мехбатальйону 28 омбр.
“У цьому році контракт Сергія закінчився, але він продовжив його, хотів ще рік послужити разом зі своїм другом Олегом”, – розповіла журналістам сільська голова Валяви Людмила Лищенко.
За її словами, Сергій Гаркуша був хорошою людиною, привітним, завжди готовим прийти на допомогу.
Загинув Сергій 24 листопада о 19:45 під час бойового чергування на ВОПі в районі міста Красногорівка на Донеччині. Причиною смерті стало смертельне осколкове поранення в живіт від кумулятивного пострілу із СПГ-9.
“На Донецькому напрямку інтенсивність використання ворогом великокаліберних кулеметів, гранатометів та стрілецької зброї була досить високою. Зосереджений вогонь окупанти відкривали у районі Красногорівки. Об’єднані сили рішуче діяли на подавлення вогневих засобів противника. Під час бойових дій смертельного поранення зазнав один військовослужбовець Збройних сил України”, – розповів на брифінгу представник прес-центру ООС Олексій Жуганов.
Помер Сергій на руках у бойового побратима й однокласника, з яким разом пішов до війська.
Похований боєць у рідному селі Валява
Залишилися мати, вітчим, молодший брат і наречена. А також сестра по батькові – Сергій її дуже любив та обов’язково відвідував, коли приїжджав у відпустку, а її донька стала Сергієві хрещеною.
Сергій Проданюк народився в Кіровоградській області 5 березня 1969 року.
Сирота, виховувався в дитбудинку. Потім навчався в Одеському медучилищі.
Надалі жив з бабусею в селі Оселівка Кельменецького району Чернівецької області, згодом – в самих Чернівцях.
Сергій пройшов бойові дії в Нагорному Карабаху. В 1990 році отримав контузію.
У 2015 році став до лав Української добровольчої армії, у складі інженерно-саперної служби.
У жовтні 2017 року підписав контракт із ЗСУ, був направлений Кельменецьким районним військкоматом у навчальний центр Старичі Львівської області для проходження військової служби за контрактом.
29 листопада 2018 року прес-центр Об’єднаних сил повідомив, що в ході бойового зіткнення цього дня в смузі відповідальності 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ зник безвісти солдат Сергій Проданюк.
“Командуванням частини вживаються заходи щодо розшуку військовослужбовця”, – було зазначено в повідомленні.
У прес-центрі ООС наголосили, що Проданюк “у жодному разі не зрадник”, а також категорично спростували заяви бойовиків про те, нібито він був бійцем “української ДРГ”, яка ішла звільняти окуповане село Сокільники та підірвалася на “власному” мінному полі, втративши п’ять осіб лише убитими і вісім – пораненими.
Бойовики поширювали інформацію, нібито українська сторона не вживає заходів, щоб забрати тіло. Натомість у штабі ООС назвали ці закиди “пропагандою” та наголосили, що заходи для евакуації загиблого вживалися одразу.
Лише 5 грудня бойовики “ЛНР” передали тіло загиблого бійця українській стороні.
Передача відбулася в Луганській області, на мосту через Сіверський Донець поблизу міста Щастя.
Як і в попередніх подібних випадках, посередниками виступили представники громадської організації “Союз ветеранів Афганістану Луганщини”. При цьому були присутні також спостерігачі СММ ОБСЄ.
Прокуратура Луганської області кваліфікувала обстріл позицій ЗСУ поблизу Кримського 29 листопада як теракт.
“Не стало ще одного воїна, нашого друга, побратима і земляка – Сергія Проданюка, друга Сірого, бійця 10-ї гірсько-штурмової бригади.
29 листопада, в районі Кримського Луганської області, під час нападу ворожої ДРГ, він віддав своє життя, захищаючи рідну землю. В ході бою Сергій знищив одного з нападників, поранив другого, але й загинув сам”, – написала у “Фейсбуці” волонтерка Аня Рюміна.
станом на 20.12.2018 – 6 загиблих
4 грудня на Луганщині загинув Богдан Хлівний, старший солдат, стрілець – помічник гранатометника 2-го механізованого взводу 3-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 14-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
Хлівний Богдан Геннадійович народився 26 лютого 1993 року в Кривому Розі на Дніпропетровщині.
Закінчив у місті спеціалізовану школу №9 з поглибленим вивченням економіки, права та іноземних мов, Криворізький технічний коледж Національної металургійної академії України. Заочно навчався у Донецькому юридичному інституті МВС України.
У вересні 2016 року вступив на військову службу за контрактом.
Речник Міноборони України повідомляв про смертельний обстріл зі стрілецької зброї поблизу села Новозванівка на Попаснянському напрямку о 9-й годині 4 грудня…
Унаслідок бойових дій 7 грудня на Донеччині поліг молодший сержант Олександр Коломієць зі 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ.
“З великим болем повідомляємо, що вчора ввечері ворожа куля забрала життя нашого побратима Олександра Коломійця (1989 р.н.) Трагедія сталася, коли він під час виконання бойового завдання знаходився на спостережному посту”, – ідеться в дописі на бригадній ФБ-сторінці “Закарпатський легіон”.
Олександру Олександровичу Коломійцю було 29 років – він народився 24 жовтня 1989 року.
“Веселий, кращий навідник-оператор в роті, ні з ким ніколи не сварився, душа компанії. Родом з Черкащини. Ми обов’язково помстимося за його смерть та за всіх, хто загинув від рук людиноненависницького ворога”, – заявили в 128 огшбр, висловивши щирі співчуття від командування та особового складу бригади рідним та близьким героя.
Як розповів представник прес-центру ООС Олексій Жуганов, армієць загинув на Маріупольському напрямку внаслідок обстрілу зі стрілецької зброї.
13 грудня у зоні ООС на Донеччині, поблизу села Гнутове, від кулі російського найманця-снайпера загинув військовослужбовець 79-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ старший сержант Віктор Куроп’ятник.
Віктор Миколайович Куроп’ятник народився 16 листопада 1973 року у селі Аджамка у Кропивницькому районі на Кіровоградщині. Мешкав у Кропивницькому.
Командир десантно-штурмового відділення 1-го десантно-штурмового взводу 8-ї десантно-штурмової роти 3-го десантно-штурмового батальйону 79 одшбр.
Раніше служив у морській піхоті. У перший штурмовий взвод десантно-штурмової роти 501-го окремого батальйону морської піхоти прийшов під час п’ятої хвилі мобілізації, 2015 року.
“Хороший чоловік був. Веселий, простий, звичайний дядько. Командир 3-го відділення… [1-го штурмового взводу 3-ї десантно-штурмової роти]”, – згадує в коментарі “Новинарні” Тарас Чмут, який тоді служив разом з Віктором.
“У нас колишніх не буває… Пам’ятаємо [Віктора Куроп’ятника] як воїна, який був відданий своїй справі, любив життя, боровся за наш з вами мир та спокій…
Світла пам’ять полеглому в боях воїну, котрий писав «За рідну Батьківщину! До останньої краплі нашої червоної крові!” – зазначається в дописі 36-ї окремої бригади морської піхоти на “Фейсбуці“.
До війни Віктор працював мотористом у ТОВ “Залізобетонні вироби М-400”, після демобілізації – у ТОВ “Агроліга Трейд”.
Новий контракт на службу в ЗС України – у ДШВ – підписав лише в жовтні 2018-го.
Залишились дружина і троє синів.
13 грудня поблизу села Гнутове на Маріупольському напрямку дістав тяжкі поранення, що виявились несумісними із життям, Владислав Простяков із 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Владислав Дмитрович Простяков народився 16 жовтня 1996 року в місті Вільногірськ Дніпропетровської області. Мешкав у Дніпрі.
Здобув фах кухаря, працював у закладах харчування. 2016 року вступив на військову службу за контрактом.
За даними з бригади, смерть 22-річного бійця настала під час обстрілу з великокаліберного кулемета.
Залишились батьки.
15 грудня, від кулі снайпера під Маріуполем загинув снайпер-нацгвардієць Денис Лошкарьов, позивний “Мол”, мешканець Херсона.
Денисові Олександровичу було 39 років (народився в Херсоні 9 березня 1979-го).
Командир 3-го відділення снайперського взводу батальйону спецпризначення (БСП) “Донбас”15-го окремого полку Національної гвардії, в/ч 3035.
Пройшов бої за Широкине. Із групою снайперів-розвідників виконував завдання у складі ССО із розвідки та контрснайперської боротьби по всій лінії фронту.
За фахом юрист, директор ТОВ “Юридичне агентство «Дерн, Лошкарьов та партнери»”.
Лошкарьов займався активною громадською та політичною діяльністю, був членом партії “Батьківщина”. На виборах у 2012 році був членом окружної виборчої комісії від Об’єднаної опозиції.
Активний учасник Революції Гідності, колишній лідер херсонської “Самооборони”. Учасник захисту Херсонської ОДА в березні 2014 року.
Голова ГО “Українська військова організація Херсонщини”. Входив також до громадського формування з охорони громадського порядку та державного кордону “Добровільна народна дружина Самооборони Херсонської області”.
Був головою апеляційного комітету Херсонської обласної федерації футболу.
Мол записався добровольцем у загін тероборони при Херсонському військкоматі. Після отримання повістки в лютому 2015-го підписав контракт із Нацгвардією до закінчення особливого періоду.
Залишилися дружина Ганна і троє дітей — два сини (Максим, Роман) і донька Олеся.
“Для міста Херсона Лошкарьов є одним із символів херсонського Майдану та увійде до історії як один із найвідоміших наших земляків. Денис загинув як воїн, як багато інших наших героїв, – зі зброєю у руках. Загинув в бою з російськими окупантами, боронячи Україну”, – написав у “Фейсбуці” історик і громадський активіст Павло Подобєд, начальник відділу обліку та збереження місць пам’яті Українського інституту національної пам’яті.
17 грудня у лікарні в Києві помер військовослужбовець 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців, снайпер Олексій Гребенюк.
7 листопада 2018 року поблизу селища Новолуганське на Світлодарській дузі він отримав тяжке поранення у живіт. Із військового госпіталя Бахмута Гребенюка доставили до реанімації в Харків. Звідти бійця літаком переправили у Головний військовий клінічний госпіталь у столиці, де він помер через 40 діб, так і не прийшовши до тями.
Олексій Михайлович Гребенюк народився 1969 року у Кролевці, мешкав на Сумщині. Пройшов війну в Афганістані.
Упродовж 2015-2016 років уже воював у зоні АТО. Вісім місяців пробув удома, згодом пішов на військову службу за контрактом і повернувся на фронт.
25 грудня внаслідок отриманого бойового поранення помер військовослужбовець 10 огшбр Євген Тоненьков, позивний “Сталкер”.
“Кульове поранення в голову Євген отримав два дні тому, і донині лікарі намагалися його врятувати”, – повідомляє ТСН.
Тоненькову було 28. Він народився 24 квітня 1990 року в Маріуполі на Донеччині. Працював на металургійному заводі, на різних підробітках – зварювальником та ін.
Останнім часом жив у селі Старий Розділ Миколаївського району Львівської області.
На війну пішов ще у 2014-му. Воював у складі батальйону спеціального призначення “Донбас” Національної гвардії України – боронив Широкине, також – у складі 16 омпб “Полтава”.
Остання посада – навідник у складі 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ.
За повідомленнями з соцмереж, фатальне кульове поранення в голову Сталкер отримав поблизу селища Кримське (Новоайдарський район Луганської області).
У Євгена залишилася дружина Мар’яна, яка разом із ним несла службу, та їхній дворічний син.
Сталкера із Мері називали “обличчями 10-ї бригади” – символом того, що “Схід і Захід разом”.
“Неважливо, яка там політика відбувається. Треба йти захищати свою країну. Бо якщо піти з цих окопів – що буде далі?” – казав Євген у відеосюжеті прес-служби 10-ї бригади.
Читайте також:
Інтерактивна мапа полеглих за Україну
Подзвін 333 дні на рік.
МОУ започатковує церемоніал вшанування полеглих воїнів
підготували: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
Агент ФСБ, який збирав розвіддані про ЗСУ на Миколаївщині, отримав 15 років тюрми
Режисер фільму “20 днів у Маріуполі” Чернов привіз статуетки “Оскар” і BAFTA в Україну
Україна цьогоріч отримає від ЄІБ €560 млн для проєктів в енергетиці та відновленні житла
Чотири доби дороги додому. Україна повернула депортовану до Росії 17-річну дівчину
