Вісім загиблих героїв вересня: ОБЛИЧЧЯ, ІСТОРІЇ

 

Війна – справа молодих… Вісім українських воїнів загинули на фронті та померли від бойових поранень у вересні.
Із них трьом було по 20 років, ще один – 23-річний.

Серед восьми полеглих героїв вересня троє – із 72-ї бригади імені Чорних запорожців. По двоє – із 36-ї бригади морської піхоти та 58-ї мотопіхотної. Ще один – з окремого 54-го розвідбатальйону. Усі – Збройні сили України.

Сім військовослужбовців загинули внаслідок обстрілів і вогневих протистоянь (у тому числі поранений ще у червні), один – через підрив на вибуховому пристрої.

Чотири жертви бойових дій на Світлодарській дузі. По двоє – на Приазов’ї і під Горлівкою.

Одинадцять діб, згідно зі звітами штабу ООС і Міністерства оборони, обходилися і без загиблих, і без поранених.

Бойових поранень у вересні зазнали 44 армійці (для порівняння: у серпні – 60, липні – 38).

Судячи з кількості обстрілів, так зване “шкільне перемир’я” не працює. Втім, число втрат ЗС України помітно скоротилося.
Згадайте: минулого місяця ми писали про 18 “двохсотих”.

Жодної бойової втрати Об’єднані сили не зазнали у вересні в Луганській області. Всі полеглі – наслідок війни на Донеччині.

Для всіх них ця осінь стала останньою. Але герої-захисники залишатимуться серед нас, доки ми їх пам’ятатимемо.

Бєляєв, Авдієнко, Карпун, Платонов, Рубанський, Бугаєвський, Матієнко, Ткачов.

Пом’янімо їх.

1. Іван Бєляєв

До честі штабу Об’єднаних сил, його прес-центр почав оприлюднювати імена українських воїнів, полеглих унаслідок бойових дій, та обставини їхньої загибелі.
Однак “двохсотий” від 1 вересня тривалий час офіційно лишався безіменним.

Командир 54-го окремого розвідбатальйону ЗСУ Сергій Високолян розповів на брифінгу, що під час проведення інженерних робіт із фортифікаційного обладнання спостережного посту на Світлодарському напрямку один військовий підірвався на вибуховому пристрої та зазнав травм, несумісних із життям. Ще один, старший спостережного посту, дістав поранення.

Згодом у штабі ООС “Новинарні” підтвердили, що загиблий 1 вересня – старший солдат Іван Бєляєв, старший розвідник – радіотелефоніст із 54 орб.

Іванові Олександровичу було 32 роки. Він народився 21 березня 1986-го в Харкові.

Служив “строчку”. Працював за фахом, здобутим у профтехучилищі – кухарем у ресторані.

Іван був активним майданівцем, брав участь у “Самообороні Харкова” та ГО “Взаємодія”.

На контракті в Збройних силах України – із березня 2017 року.

Поховали Івана Бєляєва в рідному місті 5 вересня (на Алеї героїв 18-го кладовища). Лишилися мама і брат.

2. Максим Авдієнко

Максиму Авдієнку було лише 20. Він народився 29 січня 1998 року далеко від моря – в селі Гірськ на Чернігівщині. Мешкав у райцентрі Сновськ (колишня назва – Щорс). 2016 року закінчив ВПУ лісового господарства. Але не пішов працювати єгерем – обрав морську піхоту.
На той час 18-річний, у липні 2016-го Макс вступив на військову службу за контрактом і після “учебки” в Старичах став до лав 503-го батальйону 36 обрмп.

Звання – старший матрос, посада – номер розрахунку зенітно-артилерійського взводу роти вогневої підтримки.

Загинув Максим від осколкового поранення, яке отримав 5 вересня близько 18:45 у вогневому зіткненні з ворогом біля села Водяне (Волноваський район) на Приазов’ї.

ВОП Авдієнка обстрілювали з протитанкового гранатомета.

“Вмілими діями чергового вогневого засобу вогонь противника був припинений. Завдяки цьому вдалося зберегти життя та здоров’я бойових товаришів матроса Авдієнка. На жаль, сам Максим Авдієнко отримав важке осколкове поранення. Його вчасно було евакуйовано та всіма методами продовжувалася боротьба за його життя. Проте рана була смертельною.
За проявлену мужність Максима Авдієнка представлено до державної нагороди посмертно“, – розповіла речниця ООС.

Поховали морпіха в рідному селі Гірськ.

Залишилися батьки, старший брат і молода дружина, з якою Максим щойно одружився – в липні під час відпустки.

3. Владислав Карпун

Владу Карпуну теж було всього 20 (народився 27 липня 1998 року в селі Велика Рублівка Котелевського району на Полтавщині).

І Владислав також пішов на контракт до ЗСУ, щойно виповнилося 18 – у серпні 2016-го.
Після навчання в “Десні” Карпун став стрільцем зенітно-ракетного взводу 16-го мотопіхотного батальйону “Полтава” 58-ї бригади.

Того дня, 7 вересня, підрозділ Влада тримав оборону на околиці Новгородського, що під Горлівкою. Окупанти відкрили вогонь по ВОПу з автоматичних гранатометів, великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї. Крім цього, противник застосовував трасуючі боєприпаси для підпалу сухостою. Під час бою спалахнула пожежа.

“Чергові вогневі засоби підрозділу, що обороняється, відкрили вогонь на подавлення вогневих точок противника. О 13:45 вогневі провокації з боку окупантів були припинені. Силами військовослужбовців Збройних Сил України пожежу було локалізовано.
На жаль, в ході бою отримав поранення старший солдат Владислав Карпун. Пораненого евакуювали до лікувального закладу, де військові лікарі протягом шести годин боролися за його життя. Проте рани виявилися смертельними”, – розповіла речниця ООС Вікторія Данильчук.

За проявлені мужність та героїзм Владислава Карпуна представили до державної нагороди посмертно.

У Полтавському облвійськкоматі уточнили, що Влад помер у лікарні о першій годині ночі вже 8 вересня.

Залишилися мати, сестра, дружина й син, якому менше року.

4. Сергій Платонов “Ганс”

Ще один загиблий морпіх минулого місяця – Сергій “Ганс” Платонов із 503-го батальйону морської піхоти 36 обрмп ВМСУ. Фатальним для молодшого сержанта стало поранення в голову близько 18:15 10 вересня, коли ворог обстрілював український опорник поблизу села Водяне у Волноваському районі на Приазов’ї з мінометів та протитанкових гранатометів.

Сергію Вікторовичу Платонову було 39 (народився 15 серпня 1980 рок ув місті Арциз Одеської області).
Виріс у родині військового, рано втратив батьків.

На початку війни, з 2014 року, служив у десанті – в 3-му батальйоні “Фенікс” 79 одшбр.

Навесні 2015-го бригада Платонова тримала оборону на узбережжі під Маріуполем – тоді фото Ганса” потрапило на першу шпальту газети “День”.

Того року Сергій демобілізувався, але у 2016-му підписав контракт із ЗСУ – на службу у морській піхоті.

Похований в Одесі. Залишилися дружина і троє дітей.

5. Федір Рубанський “Кокс”

За життя Федора Рубанського лікарі боролися понад два з половиною місяці.

23-річний сержант, гранатометник взводу вогневої підтримки із 1-го механізованого батальйону 72 омбр зазнав важкого осколкового поранення на Світлодарській дузі ще 24 червня. Помер у Головному військовому клінічному госпіталі в Києві 12 вересня.

Народився Федір Сергійович Рубанський 18 квітня 1995 року в Гагаузії (Молдова). Невдовзі мати з двома дітьми переїхала до села Рудниця Піщанського району Вінницької області. Там Федір закінчив 9 класів школи. До професійно-технічного училища вступив у Кодимі на Одещині, вичвся на механіка-водія.

У січні 2016-го Рубанський підписав контракт зі Збройними силами. Став до лав 72-ї механізованої бригади, яка на відзнаку подвигів саме таких воїнів, як Федір, отримала почесне найменування – “імені Чорних запорожців”.

Позивний “Кокс” був одним із тих відчайдухів, які 29 січня 2017 року у складі штурмової групи брали сепарську позицію “Алмаз-2” у районі Авдіївської промзони. Після цього пекельного бою та обстрілу, коли загинули 23-річний капітан Андрій Кизило і ще двоє побратимів, опорник став українським.

Товариші по службі цінували Рубанського за його вміння працювати з “сапогом” – улюбленим гранатометом СПГ, за його техніку прямого пострілу із закритої позиції.

Гранатометник був нагороджений медалями “За військову службу Україні” і “Захиснику Вітчизни”.

Після фатального поранення на Світлодарці Федю намагалися врятувати спершу в Харківському військовому шпиталі, згодом – у столиці в ГВКГ. Не змогли.

Поховали воїна 15 вересня в Рудниці. Залишилися мати, дві сестри й наречена.

6. Ярослав Бугаєвський

Ще один навіки 20-річний. Ярослав Бугаєвський. Молодший сержант, розвідник 13-го окремого мотопіхотного батальйону “Чернігів-1” 58-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ.

11 вересня отримав множинні осколкові поранення внаслідок ворожого обстрілу поблизу Майорська, на Горлівському напрямку. Був евакуйований, але поранення виявились несумісними з життям – юнак помер у шпиталі в ніч на 12 вересня.

Поховала Ярослава на Лазаревському кладовищі міста Шостка Сумської області. Саме там він народився 11 квітня 1998 року.

Після школи він вступив до Шосткинського хіміко-технологічного коледжу, але не закінчив навчання – пішов військову службу за контрактом.

У Шостці його пам’ятають також як вихованця міського дитячо-юнацького клубу фізичної підготовки “Патріот” – хлопець мав коричневий пояс з айкідо, був кандидатом у майстри спорту.

Залишились мати і троє братів.

7. Володимир Матвієнко

18 вересня, після 11-ї години вечора, бойовики вкотре влаштували мінометний обстріл позицій 72-ї бригади Чорних запорожців біля селища Луганське на Світлодарській дузі. Міна калібру 120 мм влучила у бліндаж. Множинні осколкові поранення, несумісні з життям, дістали два Володимири – Матвієнко і Ткачов.

Як розповіла речниця ООС, сержанти Матвієнко і Ткачов чесно та сумлінно виконали свій обов’язок.

“З початком обстрілу вели спостереження за полем бою та вживали заходів щодо зайняття укриттів своїми побратимами. На жаль, ворожа міна обірвала їхні життя. За смілі та рішучі дії сержанта Матвієнка Володимира та молодшого сержанта Ткачова Володимира представлено до державних нагород посмертно”, – зазначила Вікторія Данильчук.

Киянину Володимиру Матвієнку було 35. Він народився 12 грудня 1982 року, жив на масиві Новобіличі.

Командир відділення 1-ї мотопіхотної роти 12 омпб “Київ” у складі 72 омбр. Воював у районі Авдіївки.

Єдиний син у батьків.

Після прощання на Майдані Незалежності в Києві похований на Берковецькому кладовищі.

Володимир Матвієнко став першим киянином, через смерть якого на фронті міська влада оголосила жалобу.

8. Володимир Ткачов

Молодший сержант Володимир Ткачов – другий боєць 72-ї бригади, який загинув 18 вересня під смт Луганське.
Йому було 48. Народився 19 лютого 1970 року в селі Вергуни під Черкасами.
Гранатометник 1-ї мотопіхотної роти 12 омпб “Київ” 72 омбр.

У війську – з 2016 року. В попередню ротацію воював у промзоні Авдіївки.

Рано втратив батька, наприкінці 2017-го померла мати. Залишилась сестра.

Похований у рідних Вергунах.

“Мав сильну громадянську позицію, яка зробила його нашим воїном, нашим солдатом”, – сказала на похороні про Володимира Вікторовича його односельчанка Олеся Чвиркалюк.

Вічна пам’ять полеглим.

 

Огляд підготували: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун

 

Читайте також про кожного загиблого в попередні місяці
(історії й портрети):
серпень 2018
липень 2018
червень 2018
травень 2018
квітень 2018
березень 2018
лютий 2018
січень 2018
грудень 2017

листопад 2017

жовтень 2017
вересень 2017

серпень 2017

липень 2017

червень 2017
травень 2017
квітень 2017

березень 2017

лютий 2017
січень 2017
грудень 2016
листопад 2016

 

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

- реклама -

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: