Загиблі герої вересня: 13 облич та історій

 

Обличчя 13 українських військових, загиблих унаслідок бойових дій у зоні ООС у вересні 2019 року. Колаж: Новинарня

“Відведення військ”, кажете? “Стале припинення вогню”? “Всеохопне перемир’я” – де воно?

Вересень став для України одним із трьох найкривавіших місяців 2019 року на Сході. Унаслідок бойових дій загинули й померли від ран 13 воїнів. Наймолодшому був 21 рік, найстаршому – 47.

Серед них – десять військовослужбовців Збройних сил, троє – Національної гвардії України.

Два офіцери, 11 – солдати і сержанти.

Найбільших втрат зазнала 36-та бригада морської піхоти ВМС ЗСУ імені контрадмірала Михайла Білинського на маріупольському напрямку – троє полеглих. Два бійці загинули в 53-й механізованій бригаді під Горлівкою, зокрема “айдарівець”.

По сім військовослужбовців полягли на Донецькому й Луганському напрямках.

Варто звернути увагу: більшість бойових втрат вересня – наслідок “роботи” ворожих снайперів. Від снайперського вогню полягли сім наших воїнів. П’ять стали жертвами “звичайних” обстрілів, один – підірвався на вибуховому пристрої.

Ще важливий акцент: у вересні в зоні зросла також кількість поранених – до 41. У серпні ми писали лише про 20 “трьохсотих” (і вісім – загиблих).

Сумарне число обстрілів, виведене “Новинарнею” за вересневими зведеннями пресцентрів ОС/МОУ – 525 (в середньому майже 18 за добу). У серпні – 316. “Режим припинення вогню”, авжеж, “потепління у відносинах з Росією“…

Ці сухі цифри обстрілів, які посилюються, забрали в нас життя тринадцятьох людей – мужніх, жертовних, яскравих. Їх не дочекалися з війни матері й батьки, дружини, діти, родичі, друзі… Бо війна триває, і невелика кількість воїнів тримає на Сході заслін для багатомільйонної країни. Яка, якщо чесно, дедалі рідше згадує тих, хто на фронті. Хто кладе за нас життя.

Згадаймо полеглих героїв вересня. Їхні очі, їхні біографії. Віддаймо їм останню шану.

Поки ми пам’ятаємо – герої не вмирають.

1.  Олександр Грицаюк

47-річний боєць 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила сержант Олександр Грицаюк отримав мінно-вибухове поранення, яке стало для нього смертельним, ще 25 серпня під Мар’їнкою на Донеччині. Лікарі Дніпропетровської обласної лікарні ім. Мечникова зробили все можливе, але відкрите проникаюче поранення живота, пошкоджений кишківник, множинні поранення кінцівок і тулуба не залишили воїнові з Черкащини шансів на життя.

Олександр помер через тиждень, 1 вересня, відкривши сумний мартиролог першого місяця осені. І закривши довгий мартиролог втрат “королівської” бригади, яка понад півроку воювала під Мар’їнкою.

“Це була дуже товариська і позитивна людина… Надійний друг та побратим, який хотів і вмів воювати. В колективі користувався неабияким авторитетом, а до служби ставився відповідально і сумлінно”, – таким згадують сержанта Грицаюка товариші з “двадцять четвірки”.

Олександр Грицаюк народився 7 листопада 1971 року в селі Сарни Монастирищенського району Черкаської області. Мешкав у сусідньому місті Христинівка.

У 1989 році здобув спеціальність електромеханіка, кваліфікацію машиніста пересувної електростанції, згодом, у 2002-му, отримав ще одну кваліфікацію — тракториста-машиніста.

Строкова служба в армії припала на останні два роки існування СРСР.

До 2017 року Олександр працював у локомотивному депо Христинівки.

Поховали бійця в рідному селі Сарни.

Залишилися мати, дружина та четверо дітей.

2. Андрій Проценко

В останній день вересня старшому солдатові Андрію Проценку виповнилося б 25. Але рано-вранці 2 вересня життя молодого хлопця обірвала куля ворожого снайпера… Сталося це по дорозі на пост біля Водяного Донецької області. За годину, близько п’ятої ранку, Андрій помер на руках медиків, не доїхавши до лікарні.

Він народився 30 вересня 1994 року на Вінниччині, в селі Бохоники Вінницького району, де прожив усе життя — до армії.

Андрій закінчив Гніванське училище за фахом “спеціаліст з ремонту автомобілів”. А коли у 2014-му на сході почалася війна, без вагань пішов захищати Батьківщину. Служив за контрактом у 138-й радіотехнічній бригаді Повітряних сил ЗСУ. Згодом був відряджений у 36-ту окрему бригаду морської піхоти ВМС ЗСУ, в якій воював до останнього.

Односельці згадують його як дуже доброго, спокійного хлопця, побратими по службі — як надійного товариша і мужнього воїна, здатного на героїчні вчинки.

Поховали Андрія Проценка в Бохониках. Залишилися батьки та сестра.

3. Едуард Шахов “Шах”

Молодший сержант, парамедик, командир відділення 3-ї роти 2-го батальйону ОЗСП “Азов” НГУ Едуард Шахов народився 12 грудня 1993 року в селі Долинському на Херсонщині. Але значну частину свого недовгого життя провів на Донбасі. Там, у Донецьку, здобув і вищу освіту, закінчивши історичний факультет Донецького національного університету ім. Василя Стуса.

У полку “Азов” Шах служив з літа 2015 року.

“Боєць мав славу сумлінного та здібного воїна, а ще був дуже товариським та надзвичайно щирим хлопцем. В «Азов» пішов служити, бо не міг сидіти, склавши руки, коли українські землі опинилися у лапах окупанта”, – розповіли про Едуарда в Нацгвардії, до складу якої входить ОЗСП “Азов”.

Життя Шаха, який назавжди залишився 25-річним, обірвала куля снайпера, яка влучила фактично в серце. Сталося це 4 вересня о 18:33 на Світлодарській дузі, поблизу селища Зайцеве на Горлівському напрямку. Бійця встигли доправити до лікарні Бахмута, але всі зусилля медиків виявилися марними — за годину поранений помер.

Євген став останньою втратою “Азову” перед виходом на ротацію (бійці ОЗСП тримали оборону та атакували на Світлодарській дузі та в районі Горлівки з початку лютого 2019 року).

“Він був безстрашний і дуже мужній. Він завжди був готовий захищати своїх. В одному бою, коли розпочався ворожий обстріл, Шах сказав нам залишатися в укритті, а сам схопив кулемет і пішов відстрілюватися. Ми, звичайно, не залишили його в тому бою. Але він був такою людиною, був готовий віддати життя, прикриваючи інших!” – розповів один з побратимів загиблого на похороні в Долинському, куди провести Едуарда в останню путь приїхало чимало “азовців”.

Залишилися батьки.

Читайте також:
“Залишаємо по собі хороший слід”. Полк “Азов”, його війна і 5-зірковий бліндаж на Світлодарці

4. Михайло Ткачишин

Сержант, гранатометник 5-ї роти 2-го мехбатальйону 53-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Михайло Ткачишин не дожив до свого 31-річчя 15 днів.

Він народився 20 вересня 1988 року в Херсоні, а останніми роками разом із сім’єю мешкав на Львівщині.

Відслужив строкову службу, у 2017 році підписав контракт із ЗСУ. Спершу проходив службу у 184-му навчальному центрі, був інструктором. Із квітня 2019-го — у 53 омбр.

Побратими розповідають про нього як дуже товариського і надзвичайно щирого хлопця та здібного воїна.

Михайло загинув 5 вересня: близько 20:30 під час виконання бойового завдання в районі на захід від окупованої Горлівки в нього поцілив снайпер.

Поховали бійця у Херсоні.

Залишилися батьки і п’ятирічний син.

5. Микола Обуховський

Прапорщик, технік-препарист парашутно-десантної служби 1-го окремого батальйону морської піхоти 36 обрмп ім. контр-адмірала Михайла Білинського, Микола Обуховський воював фактично з перших днів бойових дій на Сході. За п’ять із гаком років пройшов найгарячіші точки війни, зокрема Дебальцеве.

Він народився 10 жовтня 1986 року в селі Велика Мечетня Кривоозерського району Миколаївської області. Дуже любив маму, сестру… і Україну. Тому не міг не стати на її захист.

“Я скільки разів говорила – cиночок, не ходи в АТО. А він відповідав – я не можу, теща, не можу. І сказав, що повернеться…” – згадує теща бійця.

А ще Микола дуже любив небо. Тому із захватом освоював парашутний спорт.

“Дуже, дуже гарна людина. Справжній морський піхотинець. Був фахівцем екстракласу. Почав себе розвивати в парашутному спорті. Був фахівцем в тактиці. Загинув, як справжній герой. І це не пусті слова. Це не кліше, це є нашою реальністю зараз”, – розповів один з побратимів бійця.

Прапорщик Обуховський намагався витягти з-під обстрілу юного товариша по підрозділу Олександра Лінчевського, але став жертвою того самого снайпера, роботу якого бойовики прикривали обстрілом зі стрілецької зброї та ВКК.

Обоє морпіхів померли під час медичної евакуації, отримавши смертельні поранення в голову та шию.

Поховали Миколу Обуховського в селі Луч Вітовського району Миколаївщини.

Залишилися мати, сестра, дружина і дворічна донька.

6. Олександр Лінчевський

Сашкові Лінчевському (у соцмережах ін писався як Линчевський) був усього 21. Він народився 16 квітня 1998 року в селі Матусів Шполянського району Черкаської області, у багатодітній сім’ї.

Закінчив Козацьке професійно-технічне училище, відслужив “строчку” — а дізнавшись, що батальйон їде в зону бойових дій, залишився служити далі, підписавши контракт на півтора року.

Матрос, стрілець-помічник гранатометника десантно-штурмової роти 1-го батальйону морської піхоти 36-ї бригади морської піхоти імені Білинського.

Як розповідають побратими, попри юний вік, Сашко користувався повагою й авторитетом, був сумлінним і відважним воїном, який дуже хотів удосконалюватися у військовій справі.

11 вересня близько 23:00 в районі села Павлопіль Волноваського району на півдні Донеччини Олександр отримав смертельне кульове поранення під час обстрілу українських позицій зі стрілецької зброї та крупнокаліберних кулеметів, яким російські найманці прикривали роботу свого снайпера. Намагаючись витягнути товариша з-під обстрілу, загинув і його побратим Микола Обуховський…

Поховали Олександра Лінчевського в рідному Матусові.

Залишилися батьки, сестри і брати.

7. Валерій Шатурський “Череп”

Молодший сержант, снайпер батальйону спеціального призначення “Донбас” 15-го окремого полку Нацгвардії Валерій Шатурський народився 20 січня 1974 року в Чорнобаївці Білозерського району на Херсонщині. Мешкав у Хмельницькому.

На війні — майже п’ять років.

“Валерій був спокійним та врівноваженим. Любив, щоб усе було чітко та якісно. Між іншим, мав золоті руки та постійно щось ремонтував, будь-то ноутбук чи, приміром, стіл. Усе робив з душею”, – згадує підлеглого майор Артем Івченко.

“Снайпери Національної гвардії України – це особлива каста. Дуже професійні, мовчазні, спокійні, непублічні бійці. Постійно залучаються як снайперські групи для армійців на позиціях по всьому фронту. Ефективно вражають живу силу ворога. Дуже рідко, але, на жаль, і гинуть також від ворожого вогню”, – написав у соцмережі речник МВС Артем Шевченко після загибелі “Черепа”.

Близько 15-ї години 12 вересня під час обстрілу позицій батальйону в Донецькій області Валерія смертельно поранив снайпер з боку так званої “ДНР”.

Поховали бійця в Маріуполі, де мешкають його рідні.

Залишилися дружина та діти.

8. Михайло Цимбалістий

Михайло Цимбалістий народився 29 липня 1985 року в селі Увисла Гусятинського району Тернопільської області, останнім часом мешкав у Тернополі.

Батько хлопця був військовослужбовцем (підполковник запасу), своїх синів він також захопив військовою справою, тож вибір Михайла був очікуваним: у 2010 році він закінчив Національну академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові, ставши фаховим офіцером.

“Михайло був одним із найкращих курсантів нашої Академії, порядним, дисциплінованим та цілеспрямованим юнаком, справжнім патріотом України. І це не дивно, адже він походить з офіцерської сім’ї, де патріотизм та любов до Батьківщини виховувались із самого народження. Ці якості стали основою його становлення як офіцера-лідера, який завоював авторитет як серед командирів, так і серед бойових побратимів”, — пише у фейсбуці начальник НАСВ Павло Ткачук.

На війні майор Цимбалістий — фактично від самого її початку в 2014-му, брав участь у багатьох ключових боях. Служив у 74-му окремому розвідбатальйоні ЗСУ, був нагороджений найвищою відзнакою воєнної розвідки України — нагрудним знаком “Зірка слави”.

Як друзі дитинства, так і побратими по службі розповідають про нього як про людину із загостреним почуттям справедливості. “Відважним та хоробрим Михайло був ще з дитинства. Його патріотизму навіть дорослі могли позаздрити”, — запевняє класна керівниця Михайла Олександра Чіпак.

“Дуже хороший і простий” — кажуть колишні односельці, “добрий, хоробрий і справжній українець” — відгукуються про майора товариші.

Оскільки Цимбалістий був розвідником, офіційних даних про місце та обставини його загибелі не розголошували. За інформацією маріупольських ЗМІ, воїн загинув поблизу Павлополя на півдні Донеччини від кулі снайпера.

Як інформував пресцентр штабу ООС, за добу 13 вересня внаслідок ворожих обстрілів один військовослужбовець загинув, ще 8 дістали поранення. Під час прощання з офіцером Цимбалістим на хресті вказано дату смерті – 14.09.2019.

Поховали Михайла на Алеї слави Микулинецього кладовища в Тернополі.

Залишилися батьки, сестра, брат — підполковник ЗСУ та дружина.

9. Максим Кондратюк

14 вересня в Харківському військовому госпіталі внаслідок важких поранень помер старший сержант Максим Кондратюк, військовослужбовець 8-го окремого полку спецпризначення ЗСУ.

Він боровся за життя чотири дні. 10 вересня Максимова група поверталася з виконання бойового завдання в районі проведення операції Об’єднаних сил на Луганщині.

“Максим — мій друг! Він справжній, чесний, відвертий, вірний у всьому і щирий патріот своєї Батьківщини. Ми з ним призвалися на контракт і прийшли в полк майже одночасно. Певний період служили в одному підрозділі. Він зазнав дуже важких поранень. Інший на його місці, певно, відразу б загинув”, – розповів агенції “Армія інформ” побратим загиблого спецпризначенця Сергій.

Максим Кондратюк народився 24 липня 1993 року в місті Красилів Хмельницької області. Останнім часом мешкав у Хмельницькому.

У бойових діях на Сході брав участь з травня 2014 року.

Поховали старшого сержанта Кондратюка на центральному міському кладовищі Красилова.

Залишилися батьки, дружина і донька.

10. Владислав Рой

Владислав Рой народився 30 серпня 1994 року в селі Різдвянка Новомиколаївського району Запорізької області, мешкав також у Запоріжжі.

У ПТУ отримав фах тракториста-машиніста сільгоспвиробництва, працював на фермі.

Прийшов на контракт із ЗСУ навесні 2019 року, після служби в теробороні.  Солдат, стрілець-помічник гранатометника у складі 3-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53 омбр.

Побратими по службі згадують Влада як хороброго воїна й вірного товариша.

У ніч на 17 вересня, близько 3:00, на Горлівському напрямку в районі селища Південне бойовики обстріляли опорний пункт “айдарівців” з РПГ. Від отриманих осколкових поранень 25-річний Рой загинув.

Поховали бійця у рідному селі.

Залишилися мати і сестра.

11. Андрій Сторожук

Андрій Сторожук був призваний до війська в четверту хвилю мобілізації, навесні 2015 року. Брав участь в антитерористичній операції на Сході. А менш ніж через два роки після звільнення з армії, у січні 2018 року, повернувся в ЗСУ — тепер уже на контракт.

Спершу служив на посаді водія протитанкового артилерійського дивізіону у 26-й окремій артилерійській бригаді імені генерала-хорунжого Дашкевича, потім — водієм у Хмельницькому військкоматі. На передову повернувся вже у складі 28 омбр імені Лицарів Зимового походу (старший солдат, механік-водій).

Андрій Сторожук народився 26 лютого 1992 року в селі Педоси Хмільницького району на Вінниччині. А обірвала його життя куля снайпера 24 вересня 2019-го поблизу Мар’їнки.

Поховали 27-річного воїна в рідних Педосах.

У Андрія залишився дворічний син.

12. Олександр Марків “Сумрак” / “Чумак”

Старший лейтенант 38-річний Олександр Марків — перша бойова втрата в бригаді швидкого реагування (4-та бригада оперативного призначення) Нацгвардії, створеної 2016 року за стандартами НАТО. Тож на похорон в Обухів 30 вересня приїхали десятки військовослужбовців 4 БрОП на чолі з комбригом.

Це було незвичайне поховання ще й тому, що воїна проводжали в останню путь не лише сотні земляків, а і його численні побратими по військово-історичному клубу. Почесний салют біля могили віддавали рота почесного караулу НГУ та реконструктори у строях вояків УНР.

Ховали Сашка в закритій труні…

Олександр Марків народився 6 серпня 1981 року в місті Обухів на Київщині.

Навчався в Академії державної податкової служби України в Ірпені (2003, фінансове право), МАУП (2007, облік і аудит). Закінчив військову кафедру (молодший лейтенант запасу).

Юрист, менеджер, митний брокер, фахівець з логістики.

З 2002 року працював на ВВП “Біор”, в Науково-дослідному інституті механічної обробки деревини, ДПІ Обухівського району (2004-2010), на Київському картонно-паперовому комбінаті, ЗАТ “Ерго”.

Відомим у патріотичних колах він став передусім завдяки багаторічній участі у київському військово-історичному клубі “Повстанець”. Спеціалізацією цього клубу є УПА і війська доби УНР, тож Олександра часто можна було побачити у видовищних реконструкціях боїв того часу.

“Повстанці” Сашка кликали “друг Чумак”, тож деякі ЗМІ помилково приписали йому такий позивний і у війську. Проте побратими бійця по бригаді швидкого реагування Нацгвардії розповіли “Новинарні”, що на війні Марків мав позивний “Сумрак”.

Також в патріотичних колах його знали за прізвиськом “Яросвіт” (своє віросповідання сам Марків охарактеризував у фейсбуці як “православний рідновір-язичник”).

Олександр брав активну участь у Революції Гідності, а після початку бойових дійна сході у 2014 році пішов добровольцем до військкомату — й одразу потрапив на фронт. Служив на різних молодших командирських посадах у 72-й окремій механізованій бригаді.

“Пройшов страшні заміси, з яких виходив цілим і неушкодженим, був під Зеленопіллям, в Гранітному…. Завжди був зі своїми вояками в одних окопах, бліндажах, поламаних “бехах”, спалених стайнях… Був впертим і завжди йшов до кінця. Був чудовим другом, побратимом, на якого завжди можна покластися”, – розповідають у ВІК “Повстанець”.

Згодом Марків прийшов у Нацгвардію, пройшовши складний відбір до бригади швидкого реагування. Посада – командир зенітно-ракетного взводу.

“Завжди спокійний, доброзичливий та розсудливий, Олександр був надійним другом для своїх побратимів… Та понад усе він любив свою дружину й маленького сина, заради яких віддав найцінніше”, – розповіли в НГУ.

27 вересня близько 17-ї години під час ворожого обстрілу позиції бригади на Світлодарській дузі Сумрак отримав страшне поранення в обличчя. Воно виявилося смертельним: близько 19:30 Олександр помер під час операції в міській лікарні Світлодарська.

Куля чи осколок міни — дані про те, що саме обірвало життя бійця, різняться. Але важко не відзначити один моторошний збіг. Олександр Марків брав активну участь у зйомках фільму “Холодний Яр. Воля України – або смерть”, продюсованого Всеукраїнською громадською організацією “Не будь байдужим”. У цій стрічці, присвяченій боротьбі мужніх холодноярських воїнів проти російських окупантів сторіччя тому, друг Чумак виконував роль одного з повстанців загону отамана Чорного Ворона. За сюжетом, його герой гине від пострілу в обличчя… “Ми ще тоді не знали, що кадри загибелі українських вояків стануть для Сашка пророчими”, – пишуть  на сторінці ВГО “Не будь байдужим” у фейсбуці колеги Марківа по знімальному майданчику.

У Олександра залишилися батько, бабуся, сестра, дружина та дев’ятирічний син.

Читайте також:
“Пливе кача”. Мешканці Обухова вночі на колінах зустрічали полеглого на Донбасі офіцера НГУ Марківа

13. Володимир Аджавенко “Аджа”

Старший сержант, військовослужбовець розвідувального підрозділу 56-ї окремої мотопіхотної бригади Володимир Аджавенко народився 20 травня 1995 року на Донеччині — в Маріуполі.

Захищати свою малу батьківщину від окупанта пішов, коли ще не виповнилося й 20. Був розвідником-навідником батальйону спецпризначення “Донбас” Нацгвардії, пройшов бої біля Широкиного й Мар’їнки. Згодом підписав контракт на службу в 56-й мотопіхотній бригаді ЗСУ.

11 вересня близько 1-ї години дня поблизу селища Піски на Донеччині ворожий снайпер поцілив Володимиру в голову. З надзвичайно тяжким наскрізним пораненням бійця гелікоптером доправили до Дніпра в лікарню імені Мечникова, хірурги якої провели надскладну операцію. Молодий організм Аджі до останнього боровся за життя. Хлопець навіть прийшов до тями й подивився на лікарів…. Проте смерть виявилася сильнішою. Володимир помер 28 вересня близько 23:30.

Поховання – в рідному в Маріуполі.

Залишилися мати, бабуся, брат, сестра та дружина.

* * *

Інші втрати українських військ у зоні проведення ООС у вересні (зокрема й Анастасія Вітовська) були небойовими.

Вічна пам’ять полеглим воїнам України.

Звіт підготували: Леся Шовкун, Дмитро Лиховій

Читайте про кожного загиблого в попередні місяці
(історії й портрети):
серпень 2019
липень 2019
червень 2019
травень 2019
квітень 2019
березень 2019
лютий 2019
січень 2019
грудень 2018
листопад 2018
жовтень 2018
вересень 2018
серпень 2018
липень 2018
червень 2018
травень 2018
квітень 2018
березень 2018
лютий 2018
січень 2018
грудень 2017

листопад 2017

жовтень 2017
вересень 2017

серпень 2017

липень 2017

червень 2017
травень 2017
квітень 2017

березень 2017

лютий 2017
січень 2017
грудень 2016
листопад 2016

Усі воїни, які загинули за Україну 2018 року: згадаймо обличчя

Воєнна історія 2018: згадати все

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: