18 загиблих воїнів серпня-2018: ОБЛИЧЧЯ, ІСТОРІЇ

 

Серпень у зоні ООС видався спекотним. Бойові втрати ЗСУ, за різними даними, склала 18 осіб загиблими (обставини смерті деяких ще розслідуються).

Для порівняння: у липні полягли сім наших військових.

Ще одне свідчення ескалації: у липні – 38 поранених, у серпні – 60.

Найбільше втрат – по чотири загиблих – у 28-й окремій механізованій бригаді, яка контролює лінію оборони в районі Мар’їнки і Красногорівки, та 24-го штурмового батальйону “Айдар” 53 омбр. І якщо 28-ма бригада з Одещини несла втрати в різні втрати протягом місяця, то “айдарівці” під Кримським полягли в одному бою.

Від куль ворожих снайперів загинули п’ять наших армійців.

Давно не було такої доби, коли Збройні сили України втратили одразу шість бійців (23 серпня).

Водночас дев’ять діб обійшлися у фронтових зведеннях і без загиблих, і без поранених у зведеннях.

Наймолодшому полеглому серпня був 21 рік, найстаршому – 52.

Та головне, звісно, не цифри. Головне – обличчя полеглих за Україну. Яких більше ніколи не побачать живими батьки, матері, дружини, діти, рідні, друзі, побратими.

Запам’ятаймо їх. Вони померли за нас.

1. Федір Балог

45-річний сержант 92 омбр Федір Балог загинув надвечір 4 серпня від смертельного кульового поранення в ході вогневого зіткнення під Авдіївкою на Донеччині, несучи бойове чергування на ВОПі (взводному опорному пункті).

Федір Калманович народився 10 травня 1973 року на Закарпатті, в селі Вишково Хутського району. Але з дитинства мешкав у селі Парасковія Кегичівського району Харківської області, закінчив там школу, в райцентрі – ПТУ №60.

Працював в сільському господарстві.

У серпні 2014-го був уперше мобілізований до 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, брав участь у спробі деблокування Іловайська, виконував завдання у районі Щастя.

Проходив службу на посадах механіка-водія на броньованому тягачі БТС-5, командира відділення.

Контракт із ЗСУ Балог уклав за два місяці до загибелі – 30 травня. Сержант, навідник-оператор із 1-го мехбатальйону 92 омбр.

Залишились дружина, двоє синів і дочка (наймолодшому – 10 років).

Похований у селі Парасковія.

2. Віктор Кандалюк

Віктор Вікторович Кандалюк народився 9 серпня 1983 в місті Южне на Одещині. Працював електрогазозварником у порту “Южний”.

Солдат, навідник-оператор 28-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 8 серпня від кулі снайпера на спостережному пункті в районі міста Мар’їнка.

Того ранку під час ворожого обстрілу Віктор упав, кілька годин до нього не можна було дістатися через снайперський вогонь. Спершу думали про серцевий напад. Але згодом у штабі бригади уточнили, що за результатами розтину боєць загинув від кулі калібру 7,62 мм, яка вразила легеню під пахвою.

Поховали воїна в рідному Южному. Залишились батьки та неповнолітній син.

За даними місцевих ЗМІ, Віктор Кандалюк – перший житель Южного, який загинув на фронті на Донбасі.

3. Андрій Єлістратов

Андрій Єлістратов із 14 омбр загинув близько 17:30 у районі міста Золоте на Луганщині: ВАЗ-2101, який був переданий у частину волонтерами, бойовики вразили з ПТРК. Це сталося, коли українські військовослужбовці зупинилися, щоб допомогти пасажирам цивільного авто, яке стояло посеред дороги. У цей час окупанти з боку селища Молодіжне відкрили вогонь із протитанкового ракетного комплексу. Від вибуху ракети 26-річний розвідник Єлістратов загинув на місці, ще один боєць дістав поранення.
Також було поранено цивільну мешканку села Катеринівка, яка проходила поруч.

Андрій Єлістратов народився 23 жовтня 1991 року в Латвії, у місті Рига.

У 1994 році разом із родиною переїхав жити в Україну, до Луцька.

Навчався в НВК “Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів №10 – професійний ліцей” та у Волинському коледжі Національного університету харчових технологій.

Із 2010-го до 2013 року служив за контрактом у 30-й окремій Новоград-Волинській бригаді ЗСУ.

Після початку війни з Росією, 9 квітня 2014 року, був призваний на військову службу в першій черзі мобілізації. 28 липня 2014 року хлопець отримав поранення під час виконання завдань у зоні АТО. У 2015 році був демобілізований.

Утретє до українського війська Андрій Єлістратов прийшов у березні 2016-го, коли підписав контракт і став до лав 14 омбр.

Неодружений.

Похований на міському кладовищі Луцька у селі Гаразджа на Алеї почесних поховань.

4. Дмитро Український “Шубін”

Дмитро Український сам родом із Донбасу. Тож узяв позивний на честь персонажа донбаського фольклору – Шубіна, доброго духа, який нібито живе в забоях.

Народився Дмитро 3 листопада 1979 року в місті Кіровське (тепер – Хрестівка) Донецької області. Із 2014 року цей населений пункт – під окупацією.

Останнім часом Український мешкав у Лисичанську на Луганщині.

На початку серпня 2014-го чоловік добровольцем пішов на фронт у складі батальйону міліції спецпризначення складі “Луганськ-1”. Був сержантом Виконував завдання в районі Сєвєродонецька, Дебальцевого, Щастя, Кримського.

Із 2017-го “Шубін” – на службі за контрактом у ЗС України.

Молодший сержант, командир відділення штабних машин взводу управління розвідувальної роти 24 омбр.

Загинув Український як герой 8 серпня в бою на північ від окупованої Горлівки.

Через два тижні стало відомо, що завдяки цим бойовим діям ЗСУ взяли під контроль 10 кв. км території.

…Прикриваючи розвідгрупу в “сірій зоні”, Дмитро, як командир групи прикриття, повідомив про засідку, яку влаштували окупанти, і разом із 19-річним побратимом вступив у бій з переважаючими силами противника. Переконавшись, що основна група вийшла з району виконання завдання, Український дав підлеглому наказ на відхід. Після цього зв’язок із “Шубіним” було втрачено, пошуки не дали результатів.

Надалі було встановлено, що Дмитро загинув. Його тіло евакуювали бойовики.

Їхні речники брехали, нібито донбасівець “все усвідомив” і йшов здаватися…

10 серпня тіло воїна передали українській стороні.

Поховали Українського 15 серпня в Лисичанську.

Там залишилась дружина. Дмитро одружився лише за тиждень до загибелі…

Читайте також:
ЗСУ зайняли 10 км “сірої зони” в районі села Шуми під Горлівкою

5. Сергій Цепух

Волинянин Сергій Цепух загинув внаслідок “роботи” ворожого снайпера 9 серпня на околиці міста Мар’їнка під Донецьком. Увечері, коли хлопець чергував на спостережному пункті, куля влучила просто в обличчя…

Назавжди 26-річний старший сержант, фельдшер медичного пункту 3-го механізованого батальйону 28-ї окремої мехбригади ЗСУ.

Сергій народився 3 квітня 1992 року в селі Видерта Камінь-Каширського району.  Закінчив Рівненський державний медичний коледж за фахом фельдшера.

Восени 2012 року був призваний на військову строкову службу. А з початком війни, у 2014-му, добровольцем прийшов до військкомату та вступив на службу за контрактом у Нацгвардії.

Був санінструктор 1-го полку охорони ОВДО у Дніпрі. Із 2017-го року працював там медиком у військовому госпіталі.

У квітні 2018 року продовжив службу за контрактом у ЗСУ. Його посада була – головний сержант взводу охорони 196-го Центру управління та оповіщення Повітряного командування “Схід”.
Із середини червня Цепуха залучили до операції Об’єднаних сил у складі 28 омбр.

Неодружений, залишились батьки і брат.

Похований у рідному селі Видерта на Волині.

6. Михайло Яровий

40-річний Михайло Яровий із 28-ї механізованої бригади ЗСУ загинув увечері 13 серпня від множинних осколкових поранень в результаті підриву на міні в районі Мар’їнки, коли під час переміщення на спостережному посту почув постріл і пішов перевірити.

Він народився 19 вересня 1977 року в Кропивницькому (тоді – Кіровоград).

Закінчив ВПТУ №4 за спеціальністю слюсаря-ремонтника. Працював на заводах (“Червона зірка”, “Креатив”), приватних підприємствах Кропивницького.

Із квітня 2018 року пішов до Збройних сил, після навчання в 169 НЦ “Десна” підписав контракт.

Солдат, гранатометник із 3-го механізованого батальйону 28 омбр.

Залишилися мати, цивільна дружина і маленька дитина.

Похований на Почесній алеї Рівнянського кладовища в Кропивницькому.

7. Федір Балахчі

Він загинув майже вдома, на малій батьківщині.

Федір Федорович Балахчі народився 27 листопада 1972 року в селищі Сартана, що підпорядковане міськраді Маріуполя Донецької області.

До війни працював водієм. На фронті – з 2014-го. Служив спершу в Держприкордонслужбі, а у 2016-му став до лав Військово-Морських сил ЗСУ на військову службу за контрактом.
Старший матрос, водій зі взводу вогневої підтримки 2-ї роти морської піхоти 503-го окремого батальйону морської піхоти 36 обрмп.

Життя Балахчі обірвалося 14 серпня близько 19:00 на Маріупольському напрямку, поблизу села Гнутове, унаслідок масованого ворожого обстрілу з гармат калібру 122 мм та мінометів.

Федір якраз мився в саморобному душі, коли раптом почався обстріл – він загинув на місці, ще троє військовослужбовців дістали осколкових поранень, серед них 20-річна дівчина-зв’язківець, теж із Маріуполя.

Похований морпіх у Маріуполі. Залишились батьки, дружина, двоє дорослих дітей та внук.

8. Василь Крищук

Волинянин Василь Крищук був великим патріотом України, активним у громадському й політичному житті – входив до партії ВО “Свобода”, брав участь у Революції Гідності.

На фронт пішов добровольцем у липні 2014 року, в складі батальйону МВС БПСМОП “Січ”. Мав тоді позивний “Скіт”.

Восени 2017-го підписав контракт із ЗСУ. Старший солдат 3-го мехбату 14-ї окремої механізованої бригади.

Загинув Василь на Луганщині уранці 18 серпня під час обстрілу спостережного посту в районі селища Золоте-4 Попаснянського району.

Командир спостережного пункту Крищук першим прийняв бій з ДРГ противника, що діяла під прикриттям вогню з автоматичних гранатометів.
Ворожа куля влучила йому просто в серце, увійшла збоку від бронежилета.

Йому було 36. Василь Крищук народився 26 березня 1982 року в місті Володимир-Волинський.
Закінчив там ВПУ, за фахом – будівельник.

Під час строкової служби брав участь у миротворчій місії в Іраку.

Поховали воїна на міському Федорівському кладовищі Володимира-Волинського.

Залишилися мати, дружина та двоє маленьких синів.

9. Владислав Бондаренко “Прокурор”

Він пішов захищати рідну Донеччину, коли йому ще не виповнилося й 20. А загинув через кілька місяців після того, як відзначив 21.

Владислав Бондаренко народився 2 травня 1997 року в селі Комишувате Мангушського району Донецької області.
Після школи певний час попрацював адміністратором торговельного залу в супермаркеті “АТБ”. А у 2016-му пішов добровольцем на фронт.

Сержант, командир кулеметного відділення 1-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Брав участь у боях за Красногорівку, Авдіївку.

Молодий воїн загинув від кулі снайпера поблизу Авдіїівки пізно ввечері 18 серпня.

За даними “ТСН”, під час нічного чергування Влад почув постріли і вийшов з бліндажа перевірити. Та щойно встиг подивитися в тепловізор, як снайпер поцілив йому в голову.

Шансів вижити у Прокурора не було. Як припускають побратими, бійця спеціально виманювали автоматною чергою.

Поховали Владислава в Комишуватому.

Залишилися батьки.

10. Георгій Ольховський “Ольха”/”Кримнаш”

Він дуже любив свій рідний Крим. Мріяв повернутися туди після перемоги – в український, звільнений від окупанта Крим, звідки довелося виїхати після незаконної анексії Росією. Але не судилося.

Георгій Ольховський народився 8 січня 1989 року в селі Зарічне Сімферопольського району.

Закінчив військовий ліцей в Алушті, проходив строкову військову службу в Очаківському 73-му морському центрі спеціальних операцій. Потім вступив у львівську Національну академію Сухопутних військ ім. Сагайдачного, яку закінчив у званні лейтенанта. Перевіз сім’ю з Криму на Волинь, у Луцьк. А сам пішов на передову.

Старший лейтенант, командир роти 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади ЗСУ Ольховський брав участь у боях біля Авдіївки, Дебальцевого, Старогнатівки.

“Ми з ним в Дебальцево були, це дуже героїчна людина. Потім був він біля шахти “Бутівка”, Станиці Луганської. Багато де він був. Це дуже велика людина з великої букви і з великим серцем”.
“Для нього Крим — це все його життя, тому інколи йому навіть давали такий позивний, як “Крим Наш”. Завжди він пароль називав такий – “Крим Наш”. І він завжди бажав повернутися в Крим і звільнити Крим. Був дійсно справжнім патріотом нашої держави” – таке розповіли “5-му каналу” про Ольху побратими.

Офіцер Георгій Ольховський загинув 23 серпня близько 2:00 від кулі снайпера під час ворожого обстрілу зі стрілецької зброї та великокаліберних кулеметів опорного пункту поблизу Старогнатівки Волноваського району.

Поховали офіцера на Алеї почесних поховань міського кладовищі Луцька в селі Гаразджа.

Залишилися дружина, донька та однорічний син.

11. Мар’ян Найда “Нейтон”

Старшому солдату Найді навесні виповнився 21 рік. Але він був уже досвідченим воїном – на війну пішов ще у 18.

Мар’ян Найда народився 13 квітня 1997 року у Львові. Після школи продовжив навчання у Львівському автомобільно-дорожньому коледжі та Технічному коледжі НУ “Львівська політехніка”.

А досягнувши повноліття, пішов захищати Батьківщину.

З серпня 2015 року рік служив стрільцем-санітаром у 1-й роті спецпризначення батальйону спеціального призначення “Донбас” НГУ. Потім був звільнений за скороченням штату, а в лютому 2017-го підписав контракт зі Збройними силами.

Старший солдат, командир бойової машини — командир відділення у 2-й штурмовій роті 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53 омбр.

Він добре малював, писав вірші, багато читав. Побратими кажуть, що саме звідти, з любові до читання, і його позивний.

Нейтон загинув 23 серпня поблизу села Кримське Новоайдарського району.

У тому запеклому бою, який почався о 5:50 і тривав чотири години, полягло ще троє “айдарівців”: Тарас Проценко, Михайло Щербанюк і Андрій Чирва.

Під прикриттям артилерії та мінометного вогню противник наблизився до передових позицій бригади та здійснив спробу захоплення спостережних постів.

“Застосувавши димові завіси, ворог силами допосиленої мотострілецької роти із розвідувальним взводом від 4-ї окремої мотострілецької бригади, на фронті до одного кілометру з рубежу відмітка 195,3, східна околиця Жолобка, в напрямку Сентянівка–Кримське, перейшов у наступ.
Послідовно наносячи вогневі ураження артилерією батальйону, всіх вогневих засобів підрозділів, що оборонялися на передньому краї по наступаючому противнику, його було зупинено на рубежі вздовж Бахмутської траси”, – розповідав про той бій комбат Олександр Яковенко.

За його словами, резерв противника допосиленого мотострілецького взводу намагався обійти підрозділи, що оборонялися на правому фланзі батальйону. Для відсічі нападу “Айдар” також застосував резерви, й атаку противника вздовж Бахмутської траси було відбито.

Проте дорогою ціною – четверо “айдарівців” загинули, ще сім зазнали поранень.

Старший солдат Найда загинув від кулі в ході висування резерву на правому фланзі батальйону, прикривши собою пораненого товариша.

Поховали Мар’яна на Полі почесних поховань №76 Личаківського цвинтаря у Львові.

Залишились мати і молодший брат.

12. Тарас Проценко

Тарас Проценко народився 15 червня 1976 року в селищі Лисянка на Черкащині. Мешкав у Києві.
Закінчив Київський національний університет ім. Шевченка (прикладна механіка).

У 2014-му пішов на фронт добровольцем. А 20 квітня 2018 року підписав контракт зі Збройними силами України.

Солдат, заступник командира бойової машини — командир відділення 2-го відділення 3-го взводу 2-ї роти 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53 омбр.

У червні Тарік, як його називали, отримав поранення і певний час проходив реабілітацію. На передову повернувся 5 серпня… А 23 серпня разом із Мар’яном Найдою, Михайлом Щербанюком та Андрієм Чирвою поліг у жорсткому бою з окупантами.

Бій біля села Кримське Новоайдарського району почався о 5:50 і тривав чотири години. Противник зі східної околиці Жолобка, під прикриттям артилерії та мінометного вогню, наблизився до передових позицій бригади та здійснив спробу захоплення спостережних постів. Для відсічі нападу застосовано резерви та нанесено вогневе ураження, й атаку противника вздовж Бахмутської траси було відбито.

Поховали Тараса Проценка в рідній Лисянці.

Залишилися батьки, дружина та дві доньки.

13. Михайло Щербанюк

Старший солдат, старший стрілець 3-го штурмового відділення 3-го штурмового взводу 2-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53 омбр ЗСУ.

Народився 25 листопада 1989 року в селі Комунарівка (тепер – Бережани) Калинівського району Вінницької області.

У листопаді 2017 року підписав контракт із ЗСУ.

Загинув від осколкового поранення 23 серпня разом із Мар’яном Найдою, Тарасом Проценком та Андрієм Чирвою.

Бій біля села Кримське Новоайдарського району почався о 5:50 і тривав чотири години. Противник зі східної околиці Жолобка, під прикриттям артилерії та мінометного вогню, наблизився до передових позицій бригади та здійснив спробу захоплення спостережних постів. Для відсічі нападу застосовано резерви та нанесено вогневе ураження, й атаку противника вздовж Бахмутської траси було відбито.

Поховали Михайла Щербанюка в рідних Бережанах.

Після смерті сестри кілька років тому він залишався єдиною дитиною в батьків…

14. Андрій Чирва

Андрій Чирва народився 27 жовтня 1972 року в місті Мирноград (на той час – Димитров) Донецької області. Мешкав у Покровську (колишній Красноармійськ). Був приватним підприємцем.

Коли на його рідну Донеччину прийшла війна, відкрито виступив проти агресії Кремля. Хоча в Покровську, який відзначався (і, на жаль, відзначається й досі) проросійськими настроями, це було досить небезпечно.

Спершу Андрій займався волонтерством, допомагав ремонтувати фронтові машини. А у 2015 році й сам пішов на фронт.

У лютому 2017-го він підписав контракт із ЗСУ. Служив солдатом, механіком-водієм 2-го відділення 1-го взводу 2-ї штурмової роти 24 ошб “Айдар” 53 омбр.

Загинув від осколкового поранення в бою 23 серпня разом із Мар’яном Найдою, Тарасом Проценком та Михайлом Щербанюком.

Бій біля села Кримське Новоайдарського району почався о 5:50 і тривав чотири години. Противник зі східної околиці Жолобка, під прикриттям артилерії та мінометного вогню, наблизився до передових позицій бригади та здійснив спробу захоплення спостережних постів. Для відсічі нападу застосовано резерви та нанесено вогневе ураження, й атаку противника вздовж Бахмутської траси було відбито.

Похований у Покровську, на Алеї почесних поховань.

Залишилися мати і дружина.

15. Василь Нечитайло

Кажуть, 1 липня на Докучаєвському напрямку наші протитанкісти підбили КамАЗ-водовоз “ДНРівців”, і після цього бойовики почали “полювання” за водовозками ЗСУ в прифронтовій смузі. І ось 23 серпня під час доставки технічної води на один із ВОПів у районі Красногоровки, що під Донецьком, ворог вразив протитанковою керованою ракетою ПТУРом) цистерну АРС-14 на базі ЗіЛ-131. Причому місце для засідки було обрано вкрай вдало – єдина ділянка дороги, яка не прикрита лісосмугою з боку противника. Тобто на машину чатували давно.

Унаслідок цього обстрілу загинув 52-річний Василь Володимирович Нечитайло – сержант, командир відділення 28 омбр ЗСУ. Ще один боєць дістав тяжкі осколкові поранення, йому відірвало ногу.
Після влучання ракети ворог відкрив вогонь зі стрілецької зброї по військовослужбовцях, які прибігли на допомогу зі спостережного пункту, щоб евакуювати загиблого й пораненого.

Це – дані ЗМІ, інформація журналістів. Штаб ООС і речник Міноборони не повідомляли про загибель Нечитайла як про бойову втрату (шостого загиблого в День Прапора).

На запит “Новинарні” в Генеральному штабі ЗСУ з посиланням на командувача ООС Сергія Наєва відповіли, що “триває розслідування, прес-центр ОС повідомляв усе, що мав”.

Водночас з інших джерел у штабі ОС “Новинарні” стало відомо, що згодом загибель водовозки таки визнали бойовою втратою.

Подія сталася 23 серпня о 15:46. Ракета ПТКР справді була, цю машину підбили бойовики. Сержант Нечитайло помер від вибухової травми і розтрощення органів черевної порожнини.
Однак водовоз ЗіЛ-131 під час доставки води під Красногорівкою через необережність відхилився від маршруту і потрапив на “дуже небезпечну територію”. Тож загиблого не могли до вечора забрати, бо вся ця ділянка прострілювалася.

У мережі є фото цього спаленого водовоза.

Василь Нечитайло народився 13 травня 1966 року в селі Новомиколаївка, Вітовський район Миколаївської області. На війні з 2014 року.

Залишились дружина, син і дві доньки, онуки.

Похований у Новомиколаївці.

16. Станіслав Дьяконов

Станіслав Дьяконов народився 24 березня 1985 року в селі Червоне Білопільського району Сумської області. Мешкав у селі Сергіївка, працював будівельником.

На війні опинився 2015 року: в лютому був призваний за мобілізацією й до квітня 2016 року проходив службу в 13-му окремому аеромобільному батальйоні 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Демобілізувався, але через півроку повернувся на фронт, підписавши в листопаді 2016-го контракт із ЗСУ.

Старший солдат, навідник кулеметного відділення протитанково-кулеметного взводу 2-ї роти 15-го окремого мотопіхотного батальйону “Суми” 58 омпбр.

Загинув у День Незалежності, 24 серпня, в районі селища Південне на Горлівському напрямку (Донецька область) від кулі снайпера.

Як повідомив у “Фейсбуці” міський голова Білопілля Юрій Зарко, пораненого бійця протягом години не могли евакуювати – до нього неможливо було дістатися через обстріли.

Поховали воїна в Сергіївці. Залишилися мати і двоє братів.

17. Сергій Левченко

Ще один уродженець Донбасу. Командир бойової машини 1-ї механізованої роти механізованого батальйону 53 омбр ЗСУ.

Сергій Левченко народився 15 вересня 1987 року в Сєвєродонецьку Луганської області.
Закінчив Сєвєродонецький професійний ліцей, працював на заводі залізобетонних виробів.
Після вишколу в “Десні” майже два роки прослужив у ЗСУ за контрактом.

Загинув 26 серпня на рідній Луганщині – поблизу села Кримське Новоайдарського району. Удвох із товаришем по службі, запорожцем Олександром Бережанським, вони отримали несумісні з життям травми внаслідок підриву мінно-вибухового пристрою.

Спершу прес-центр Об’єднаних сил не відніс ці втрати до бойових.

На брифінгу в прес-центрі ООС командир 53 омбр полковник Олександр Грузевич розповів, що 26 серпня “під час несення служби на опорному пункті через особисту необережність військовослужбовця стався підрив невідомого вибухового предмету. Двоє захисників отримали осколкові поранення, несумісні з життям”.

Поховали Сергія на кладовищі селища Павлоград Сєвєродонецької міськради

Залишилися батьки, дружина та двоє дітей – 2009-го і 2014 року народження.

18. Олександр Бережанський “Беря”

Військовослужбовець механізованого батальйону 53-ї окремої механізованої бригади Олександр Бережанський народився 20 січня 1976 року в селі Ланцеве Більмацького району на Запоріжжі.
Загинув разом із Сергієм Левченком 26 серпня поблизу Кримського внаслідок підриву мінно-вибухового пристрою.

Спершу прес-центр Об’єднаних сил повідомив про загибель двох військових під Кримським унаслідок підриву, але не відніс ці втрати до бойових.

На брифінгу в прес-центрі ООС командир 53 омбр полковник Олександр Грузевич розповів, що 26 серпня “під час несення служби на опорному пункті через особисту необережність військовослужбовця стався підрив невідомого вибухового предмету. Двоє захисників отримали осколкові поранення, несумісні з життям”.

Похований у Ланцевому.

 

Вічна пам’ять полеглим.

 

Огляд підготували: Леся Шовкун, Дмитро Лиховій

 

Читайте також про кожного загиблого в попередні місяці
(історії й портрети):
липень 2018
червень 2018
травень 2018
квітень 2018
березень 2018
лютий 2018
січень 2018
грудень 2017
листопад 2017
жовтень 2017
вересень 2017
серпень 2017
липень 2017
червень 2017
травень 2017
квітень 2017
березень 2017
лютий 2017
січень 2017
грудень 2016
листопад 2016

Читайте також:
У серпні було знищено принаймні 68 бойовиків “Л/ДНР”