Дев’ять загиблих героїв лютого: імена, історії, фото

Колись настане день… закінчиться війна… і завдяки архівам ми згадаємо всіх наших захисників, загиблих на нашій війні – від перших її днів до останніх.

Але коли вони, ті останні дні війни за Україну? Прийшла нова весна, а в ній – нові обстріли та бої. Минув лютий – а в ньому новий мартиролог імен полеглих.

Їх дев’ять, загиблих у лютому на передовій і померлих від ран у шпиталях.

Після вересня 2017-го (п’ять бойових смертей) це місяць із найменшою кількістю українських жертв з початку АТО.

Вісім чоловіків, одна дівчина. Наймолодшому – лише 19, найстаршому – 39.

П’ятеро – жертви обстрілів. Один поліг у ближньому бою з ДРГ. Двоє підірвалися на мінах. Ще один – помер у шпиталі після півроку боротьби за життя, також унаслідок поранення ворожим снайпером.

За підрахунками “Новинарні“, штаб АТО у щоденних зведеннях протягом лютого повідомляв про 47 поранених.

При цьому без бойових втрат – ні загиблих, ні поранених – обійшлося сім днів із 28-ми.

Згадаймо ж полеглих. Тих, які не дожили до весни.

1. Олександр Рибальченко “Пломба”

Побратими говорять про Сашка Рибальченка як про надзвичайно відчайдушного та хороброго бійця з загостреним почуттям справедливості. Коли боєць чергував на блокпосту, мав за звичку знімати пломби з автомобілів з опечатаними дверима для перевірки вантажу. За свою небайдужість отримав позивний – “Пломба”.

Медаль Олександра Рибальченка

У грудні 2017 року указом президента України Олександр був нагороджений медаллю “Захиснику Вітчизни”.

Дівчина Олександра – Олена Дмитренко – служила з ним в одному підрозділі. Нещодавно вона пішла у декретну відпустку; нині перебуває на п’ятому місяці вагітності.

“На жаль, дитина ніколи не побачить тата…” – ідеться в повідомленні 93-ї механізованої бригади Рибальченка.

Він був розвідник, командир відділення 93 омбр.

Хлопця поховали у неділю, 4 лютого, в рідному селі Коржове Сватівського району Луганської області.

Він – один із багатьох мешканців Донбасу, хто став до лав Збройних сил України, аби захищати Батьківщину від російського агресора.

“Пломбі” було 23. Народився 11 січня 1994 року. Сашка виховувала бабуся разом із його чотирма братами і сестрами.

Олександр воював за Україну з самого початку бойових дій на Сході у 2014 році. Спочатку був добровольцем батальйону МВС “Луганськ-1”, а у 2015-му підписав контракт із ЗСУ, став до лав 93-ї бригади.
Воював у Пісках, Трьохізбенці, у районі Бахмутської траси.

Загинув 1 лютого під Маріуполем внаслідок підриву на невстановленому вибуховому пристрої (ворожій розтяжці), здійснюючи додаткову розвідку місцевості.

Спершу штаб АТО не повідомляв про бойові втрати того дня, однак згодом підтвердив.

2. Дмитро Сисков “Провідник”

…15 лютого представники громадської організації “Союз ветеранів Афганістану Луганщини” за присутності спостерігачів ОБСЄ передали українській стороні з боку ОРЛО тіло військовослужбовця Збройних сил України Дмитра Сискова із 58-ї мотопіхотної бригади, який загинув 12 лютого.
Передача тіла традиційно відбулася на мосту біля міста Щастя.

Протягом трьох днів тіло перебувало в моргу міста Кадіївка (кол. Стаханов) на непідконтрольній території.

Сторона бойовиків “ЛНР” заявляла, нібито 12 лютого вони “припинили спробу прориву диверсійно-розвідувальної групи ЗСУ” біля села Жолобок, і троє військовослужбовців ЗСУ були вбиті, один – доставлений у морг Кадіївки.

У Збройних силах України заявили про одного загиблого в районі селища Кримське – чернігівця Дмитра Сискова, позивний “Провідник” із 16 омпб 58 омпбр. Товариші по службі говорили про обстріл або осколкове смертельне поранення.
Інформацію про інших загиблих в ЗСУ спростували. Ще один військовий був поранений і доставлений у шпиталь Харкова.

Ідеться про інцидент на ділянці фронту, де відстань між сторонами становить приблизно 35 метрів, розповів у сюжеті Військового ТБ армієць на ім’я Сергій. У 58-й бригаді заявляють про прихід до українських позицій ДРГ противника.

Камуфляж загиблого “Провідника”

“Намагаючись оволодіти ними, бойовики захопили в полон пораненого бійця (Сискова), який до останнього набою стримував противника, надаючи можливість побратимам зайняти позиції і вибити російського агресора.
Пораненого тягнули полем, не надавши першої медичної допомоги. А потім нахабно заявили про його смерть. Підтвердженням цього є фото, які терористи надсилали побратимам загиблого, супроводжуючи жахливі світлини погрозами та приниженнями”, – ідеться в повідомленні підрозділу.

Сисков Дмитро Вадимович, позивний “Провідник” – військовослужбовець 16-го окремого мотопіхотного батальйону “Полтава” 58 омпбр, молодший сержант, водій.

“Він завжди був усміхненим, веселим, енергійним… “Проводник” залишиться саме таким в нашій пам’яті. Вічна пам’ять…” – зазначено на ФБ-сторінці 16 омпб.

Дмитрові Сискову було 37 років. Народився 18 червня 1980 року в місті Чернігів.

У 1997 році закінчив чернігівську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №2.

Із 1998-го по 2000 рік проходив строкову військову службу в МНС (на посаді водія-хіміка).

У 2004-му вступив до Остерського коледжу будівництва та дизайну, але полишив навчання. Працював у ТОВ “Нормаль-Україна” майстром будівельних та монтажних робіт.

У січні 2015 року пройшов навчання у таборі глибинної розвідки в Ніжині, бтро “Чернігів”. З травня 2015-го по вересень 2016 року – в складі 4-ї роти батальйону Нацгвардії “Донбас” на посаді водія (КрАЗ), пройшов також підготовку на водія БТР.

Пройшов Маріуполь, Широкине, у липні 2015-го нагороджений нагрудним знаком НГУ “За доблесну службу”.

У вересні 2016 року підписав контракт із ЗСУ. Як і чимало колишніх нацгвардійців “Донбасу”, прийшов до 16 омпб “Полтава” 58-ї бригади.

В лютому 2017-го разом із побратимами з 16-го батальйону під час відпустки брав участь у громадській блокаді ОРДЛО в районі Бахмута. Поширював у соцмережі дописи “Штабу блокади торгівлі на крові” на чолі з Семеном Семенченком.

З літа 2017-го — на передовій на Луганщині.

Похований 17 лютого в Чернігові на Алеї героїв кладовища “Яцево”.

Залишилась мати.

Читайте також:
Названо імена розстріляних морських піхотинців під Широкиним. ФОТО

3. Олександр Гречук “Якут”

15 лютого під час обстрілу в Приазов’ї загинув Гречук Олександр Васильович, позивний “Якут” – старший матрос із 503-го окремого батальйону морської піхоти 36 обрмп 36 обрмп ВМС ЗСУ.

36-та бригада виконує бойові завдання в районі приморського села Широкине Донецької області.

Морпіхові Гречуку було 38 років. Народився 13 квітня 1979 року в селі Степове (Слобожанська селищна громада) Дніпровського району Дніпропетровської області.

Олександр одружився під час служби в ЗСУ в червні 2017 року. Тоді на урочистій церемонії в РАЦСі смт Слобожанське (колишнє Ювілейне) були присутні та вітали воїна голова Дніпровської районної ради і бойові побратими.

– Олександре, як почуваєте себе в статусі чоловіка?!
– Почуваюся в безпеці! – сказав він тоді…

4. Юрій Кушнір

Вранці 18 лютого у військовому шпиталі в Києві помер боєць батальйону “Донбас-Україна” ЗСУ Юрій Кушнір, за життя якого медики боролися понад півроку.

Фатальними для воїна стало поранення, отримане від кулі снайпера ще 30 липня 2017 року в Мар’їнці (Донецька область).

“Перший постріл промазав – вдарило поруч з ним у колоду. Миттєво пролунав другий постріл – потрапило в живіт збоку. Йому негайно зробили операцію, була велика крововтрата”, – згадував на похороні побратим загиблого Олександр Мітяєв.

“…З того часу його лікували. Ми поміняли вже три госпіталі. Лікарі кажуть, не витримало серце, організм надто виснажений”, – розповів брат загиблого, Євген.

Поховали воїна на малій батьківщині 21 лютого.

Юрій Миколайович Кушнір народився 19 червня 1978 року в селі Жилинці Ярмолинецького району Хмельницької області. Був сержантом, радіотелеграфістом 1-ї штурмової роти 46-го окремого батальйону спеціального призначення “Донбас-Україна” 54 омбр Збройних сил України.
На війні – з 2014 року, коли пішов добровольцем у спецпідрозділ МВС – хмельницьку роту “Богдан”.

“Він боровся до останнього. Він мріяв одужати і стати до строю. Він мав велику жагу до життя. Але… Ще одна втрата побратима. Та в серцях і пам’яті ви завжди з нами”, – зазначають його побратими на сторінці батальйону.

Як повідомляв прес-центр штабу АТО, 30 липня 2017 року бойовики відкривали вогонь по позиціях Збройних сил України загалом 26 разів. У той день поранення отримали четверо українських військовослужбовців.

5. Валерій Єгоров

19 лютого в Донецькій області внаслідок обстрілу з боку російсько-терористичних бандформувань, загинув командир розвідувального відділення розвідувального взводу 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ, 28-річний сержант Валерій Єгоров.

Валерій народився 17 грудня 1989 року в місті Прилуки Чернігівської області.

Закінчив Прилуцький гуманітарно-педагогічний коледж у 2008 році, здобув спеціальність “педагог-організатор”.
Закінчив також Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова, його Лубенську філію (заочно). Отримав диплом бакалавра за спеціальністю “початкове навчання (практична психологія)”.

Строкову службу проходив у феодосійському батальйоні морської піхоти в Криму.

Призваний за мобілізацією вже 19 березня 2014 року – найперша хвиля. Спочатку служив у 1-й окремій танковій бригаді. Надалі перевівся до 34-го батальйону “Батьківщина” (Кіровоградська область). На фронті – з липня 2014-го. Був командиром гранатометного відділення, звільняв Торецьк, воював під Луганськом, біля Горлівки та Зайцевого.

25 грудня 2015 року втретє підписав контракт на проходження військової служби.

У вільний час на фронті займався ковальством, яке було його захопленням.

…Під час виконання бойового завдання 19 лютого 2018 року група сержанта Єгорова  потрапила під обстріл з АГС-17, який став для командира відділення фатальним.
Валерій дістав осколкове поранення у голову і ще дві години боровся за життя…

Похований 21 лютого в рідних Прилуках на кладовищі “Новий побут”.

У полеглого бійця залишилися батьки та старший брат.

6. Сабіна Галицька

“Ми отримали звістку про те, що 23-річна українська медик була вбита, коли намагалася надати допомогу мирним жителям поблизу лінії зіткнення. Інцидент нагадує нам про продовження конфлікту в східній частині України, а також про те, що мирні жителі і ті, хто надає їм допомогу, перебувають в небезпеці щодня”…

Це – слова із заяви речниці Державного департаменту США Хізер Науерт на брифінгу 22 лютого у Вашингтоні.

Представниця Держдепу зазначила, що Росія спроможна зупинити конфлікт і вплинути на формування бойовиків, які вона підтримує на Донбасі.

Але Росія не припиняє конфлікт. І 23-річна медсестра 10-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ Сабіна Галицька стала ще однією його жертвою.

Молода полісянка – наполовину полька, наполовину українка – загинула 20 лютого внаслідок обстрілу з боку бойовиків “ЛНР” біля села Катеринівка.

Як написав у “Фейсбуці” військовий кореспондент “1+1” Андрій Цаплієнко, “для того, аби стріляти так влучно, треба бути серйозним профі”. Практично на тому ж місці у січні 2017-го ворожий оператор протитанкового комплексу влучив в джип, у якому загинув розвідник Віталій Сенюк. А через два місяці, в березні 2017-го, ракета ПТРК спалила машину зі світлої пам’яті водієм 24-ї бригади Володею Пірусом.

“Загалом таких влучань на цій ділянці не менше півдесятка. Один і той самий почерк. Постріл з наддалекої, граничної для такого виду зброї, дистанції. Через
кілька секунд другий. Аби добити. Теж влучний. Того, хто стріляв, можна вважати протитанковим снайпером”, – констатує Цаплієнко.

…Старша медична сестра приймально-сортувального відділення медроти 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Сабіна Галицька надавала медичну допомогу ім українським бійцям, і цивільних. Останнього разу саме задля того вона намагалася дістатися сіл Катеринівка та Новоолександрівка, які нещодавно зайняли військові ЗСУ.
По небезпечній дорозі наші військові їхали в бронетранспортері. Його й підбив “ПТРК-снайпер”.
Від травм, несумісних із життям, Сабіна загинула на місці. Снаряд не розірвався. Якби трапилося інакше, загиблих могло бути значно більше…

— Це був звичайний щоденний виїзд нашої групи для надання всебічної допомоги мешканцям прифронтових населених пунктів, — розповів прес-службі МОУ військовослужбовець Володимир, який разом із Сабіною був в тому ж “бетері” та зазнав контузії. — Першим за маршрутом слідування був населений пункт Катеринівка, тому разом із нами допомагати місцевим їхала військовий медик, адже цивільних медиків там немає.
Дорогою жартували. Чомусь вона згадала нашу першу зустріч у липні 2016 року. Тоді я був дуже пригнічений після першого бойового зіткнення з ДРГ противника. То був важкий бій, були поранені та загиблі. Сабіна знаходилася поруч із нами та намагалася всіляко підбадьорити. За два дні знов був потужний обстріл, знов поранені та вбиті. Коли кремезні чоловіки голови від землі не могли відірвати, а ця тендітна дівчинка вже надавала допомогу пораненим і витягувала їх із поля бою в безпечне місце.
Мені стало дуже соромно, я зібрав волю в кулак та кинувся їй допомагати. Так ми і познайомилися..

Не стримував хвилювання при спогадах і Мар’ян, який теж зазнав поранення після обстрілу бронетранспортера та зараз лікується у військовому мобільному госпіталі:

— Із Сабіною ми познайомилися влітку 2016 року, коли наш підрозділ боронив Мар’їнку. Йшов дуже сильний дощ, і хлопці ховалися, щоб не змокнути до нитки. Всі були якісь сумні, а коли раптом з’явилася вона, наче сонечко вийшло з-за хмар. Сабіна відразу почала щось голосно розповідати та жартувати. І тоді ми почали всміхатися, попри сумну погоду.
А ще Сабіна не по-дівочому любила зброю… Це була одна з найулюбленіших тем для розмов. Могла навіть зауваження зробити тому, хто не доглядав свій автомат, — із сумом згадує Мар’ян.

Сабіна Галицька

— У бригаді її називали “красуня”. Це не позивний її, просто вона такою була. Справжньою красунею, як зовні, так і в душі. Це величезна втрата для всіх, хто хоча б трошки її знав, — не стримуючи сліз, говорить подруга Сабіни, військовослужбовець Наталія.

Сабіна багатьом розповідала, що планує здобути вищу освіту. У неї було дуже багато планів на подальше життя, різноманітних мрій та сподівань.

23 лютого, Сабіну Станіславівну Галицьку з військовими почестями провели в останню путь та поховали в рідному селі Бастова Рудня Ємільчинського району Житомирської області.

Там вона народилася 20 вересня 1994 року.

Похорон Сабіни Галицької. Фото: сайт МОУ

Закінчила Новоград-Волинський медичний коледж (2010-2014, освіта середня спеціальна, фельдшер).

Після коледжу – з січня 2015 року – працювала поруч із мамою в Барашівській дільничій лікарні (с. Бараші Ємільчинського району, акушер), що входила до складу ЦРЛ смт Ємільчине.

“Завжди ввічлива, уважна та чуйна до пацієнтів”, —  такою запам’ятала Сабіну колега по роботі Людмила Дацюк.

Рятувати життя, давати життя було покликанням дівчини.

У квітні 2016 вона добровільно пішла до Збройних сил на контракт, після НЦ “Десна” продовжила службу в “десятці”, військова частина А4267 (10 огшбр).

Протягом майже п’яти місяців Сабіна надавала допомогу пораненим на передовій. Це була вже друга її ротація на фронт.

Приклад сестри надихнув її брата Павла, який теж пішов до ЗСУ і наразі проходить підготовку в одному з навчальних центрів.

Кажуть, усі родина Галицьких – патріоти. В перші дні війни батьки пофарбували в синьо-жовтий колір паркан свого будинку.

…Востаннє Сабіна бачилася з рідними під час відпустки на Різдво. Тоді Сабіна відвідала медколедж, де навчалася, поспілкувалася з викладачами і подругами.

“Ми обіцяємо, що путінські покидьки заплатять за смерть Сабіни максимальну ціну. Вбивати жінок та мирних мешканців – це все, на що здатні кляті російські окупанти”, – йдеться в меморіальному дописі 10 огшбр у “Фейсбуці”.

Читайте також:
Самостріл під час обстрілу.
Стали відомі обставини загибелі розвідника 131 орб під Авдіївкою

7. Ілля Сербін

Військовослужбовець 25 омпб “Київська Русь” 54 омбр Ілля Сербін загинув у районі Світлодарської дуги — під час обстрілу з гранатомета АГС 22 лютого отримав поранення в шию, несумісне з життям.

Ілля Тарасович Сербін народився 1993 року. Жив у селі Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області.

Пішов до армії добровольцем. Служив у 54-му та 131-му окремих розвідувальних батальйонах. Згодом перевівся до 25-го мотопіхотного батальйону “Київська Русь” (у складі 54 омбр).

До 25 омпб Ілля перевівся, щоб служити разом із дружиною.

Юлія Микитенко – раніше активістка руху “Відсіч”, тепер теж військовослужбовець ЗСУ. вони побралися під час війни, 2015 року.

Історія їхнього кохання стала частиною фотопроекту “Якби не війна” (фото – Ігор Паламарчук).

“Це – Ілля та Юлія. Він – розвідник, у складі спочатку 54 ОРБ, а потім 131 ОРБ. Пройшов Чермалик, Павлопіль, Штольню. Для неї він просто “бородатий чувак у формі”, “симпатичний хлопчик-військовий”. Вона – студентка, активістка громадської організації “Відсіч”, донька бійця Нацгвардії”, – писали про них волонтери фотопроекту.

2017 року Ілля Сербін вступив до Національного педуніверситету ім. Драгоманова, на факультет психології, для заочного навчання, однак не навчався там.

Поховали героя 25 лютого в Крюківщині.

8. Олександр Сівко

25 лютого від кулі снайпера на позиції шахта “Бутівка” під Авдіївкою (Донеччина) загинув боєць 1-го батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Олександр Сівко.

Йому було лише 19.

Сівко Олександр Володимирович народився 7 травня 1998 року в смт Пісківка Бородянського району Київської області.

У 2016 році закінчив Київський професійний ліцей будівництва і комунального господарства. Отримав спеціальність електромонтажника та слюсаря-електрика з ремонту електроустаткування на автомобільному транспорті.

У травні 2017-го Сашко підписав контракт зі Збройними силами. Після проходження підготовки в навчальному центрі “Десна” став на службу в перший “бат” 95 одшбр, що в Житомирі.

Залишилися батьки і старший брат.

…Бойові побратими, які проводжали хлопця в останню путь 27 лютого в Пісківці, кажуть, що його мама Валентина прикрасила вбрання 19-річного юнака весільною квіткою.

Капелан Анатолій Кушнірук розповів: “Коли вже всі попрощались із Сашком та закрили домовину, у мене була особлива місія… Зняти прапор України з домовини, бережно скласти його та передати мамі…
“Мамо Валентино! Це – прапор України, під яким поховано Вашого сина-героя…” Мама Сашка, не стримуючи сліз, прийняла прапор і почала витирати ним свої гіркі сльози…
“Мамо, Ваш син Сашко на небі зараз!” Після сказаного мама Сашка обійняла мене і подякувала, хоча дякувати повинні ми їй… Тих обіймів мами я довго не зможу забути…”
Після тих обіймів мама Сашка обійняла ще багатьох, хто був у військовій формі…

9. Олександр Казміров

21-річний військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила ЗСУ Олександр Казміров зазнав поранення внаслідок підриву на міні 18 лютого. Був доправлений у Харківський госпіталь. Тиждень перебував у комі. Не приходячи до тями, помер у ніч із 25 на 26 лютого.

Олександр Казміров – родом із села Щербані Старосинявського району Хмельницької області.

Вступив на службу за контрактом до Збройних сил 2016 року.

Воїна поховають у перший день весни, 1 березня, в селі Шарівка Ярмолинецього району, звідки родом його батько.

Слава героям.

підготував: Дмитро Лиховій

Фото на заставці – загибла Сабіна Галицька

Читайте також про загиблих у попередні місяці:
січень 2018
грудень 2017
листопад 2017
жовтень 2017
вересень 2017
серпень 2017
липень 2017
червень 2017
травень 2017
квітень 2017
березень 2017
лютий 2017
січень 2017
грудень 2016
листопад 2016

Воєнна історія 2017: згадати найважливіше