фото автора
На руці Жанни Палій — дві обручки. Її власна і чоловікова, яку вона забрала з собою, коли два роки тому виїжджала з окупованих Олешків. Тепер Жанна чекає на автобуси з людьми, яких вдалося вивезти з окупації. І сподівається, що серед них буде її Михайло.
“Я не знаю, чи він сів до автобуса і чи сьогодні тут буде. Але я дуже, дуже вірю!” — каже 16-річна Дарина, донька Жанни й Михайла.
За кілька годин вона бігтиме до автобуса й битиме долонями по склу…
Гуманітарна місія в Олешках завершилася. Херсонці чи не вперше з 2022 року змогли видихнути і провести кілька спокійних днів у тиші, без постійної загрози обстрілів. Хоча, як вони самі ж зізнавалися у розмовах, після очікують на посилення російських атак. Як повідомили в Генштабі, завдяки тимчасовому перемир’ю вдалося вивезти також 167 людей і з правобережжя Херсонщини, зокрема із деокупованих, але постійно обстрілюваних росіянами селищ, що розташовані на березі Дніпра.
Але найголовнішими, звісно, були Олешки: місто, що лежить на лівому березі, буквально навпроти Херсона. Жителі Олешків опинилися в окупації одразу в перший день повномасштабного вторгнення росіян. Пережили (на жаль, не всі…) затоплення через підрив Каховської ГЕС. А останній рік видався для них найбільш тяжким. З осені у соцмережах почали ширитися повідомлення про гуманітарну кризу, через яку в окупованих Олешках нестача продовольства і, ймовірно, голод. Врешті, за посередництва першої леді США Меланії Трамп та Папи Римського Лева ХIV, який особисто телефонував з лікарні президенту Росії Володимиру Путіну, вдалося організувати рятувальну операцію. На короткий час було встановлено “режим тиші”, а уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець та російська омбудсменка Яна Лантратова приїхали в Олешки з гуманітарною допомогою.
Під час цієї гуманітарної місії всі охочі мали змогу виїхати з міста або в Росію, або вглиб нині окупованої української території, або у вільну Україну. Скільки саме людей скористалися кожним із трьох варіантів, офіційні джерела не повідомляють: в офісі українського омбудсмана запевнили, що такі цифри можуть зашкодити можливим майбутнім місіям, якщо вони відбудуться. Але відомо, що найстаршій людині, яка виїхала з Олешків, — 94 роки, а наймолодшій — трохи більше року.
Репортер “Новинарні” з’їздив на Чернігівщину, щоб зустріти тих, хто провів в окупації майже 5 років і вирішив виїжджати до вільної України.
Автобус, яким нас везуть, підскакує на нерівній дорозі. У небі сьогодні спокійно, а активні бойові дії тут були у лютому-березні 2022-го. Проте війна досі нагадує про себе: тут і там видно покинуті будинки, в які більше не повернуться власники. Колись тут був активний прикордонний рух, а нині – пустка: чим північніше ми їдемо, тим менше авто на дорозі. Аж ось уздовж шляху вишиковуються “швидкі” та автобуси. Їх так багато, що здається, ніби ця колона простягається щонайменше на кілька кілометрів.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Моросить дощ, на вулиці досить незатишно. Але на невеликому майданчику, де зустрічатимуть людей з Олешків, розгорнуто кілька великих зелених та білих наметів. Перший належить World Central Kitchen — волонтерській організації, яку можна зустріти у найбільш небезпечних нині місцях в Україні. В цьому наметі можна попити гарячого чаю чи кави й отримати гарячу їжу, тут же волонтери готують пакунки для жителів Олешків. Наступний — великий зелений намет медиків, до яких можна звернутися по допомогу або огляд, якщо такий потрібен. Для маломобільних людей приготували колісні крісла. Далі ще кілька наметів, де також можна зігрітися, перепочити, отримати фахову допомогу від психологів.
Разом із медиками, поліцією, працівниками ДСНС і журналістами на жителів Олешків чекають їхні рідні.
“Мій тато лишився в окупації. Не захотів виїжджати, — розповідає Дарина Палій. Їй 16, вона приїхала зустрічати батька разом зі старшою сестрою та мамою: — Ми виїхали з Олешок два роки тому, у 2024-му. А папа залишився. Я не знаю, чи зміг він зараз виїхати… З ним немає связі вже кілька днів. Хочеться вірити у краще. Ви вибачте, що я так суржиком говорю. Це ж нічого?” — звертається дівчина до журналістів, які потроху збираються послухати її історію.
Сім’я жила в Олешках. Мали господарство, тварин. Розводили нутрій. Після того, як російські війська підірвали греблю Каховської ГЕС, частину господарства затопило. Палії сподівалися, що нутрії (“Ви ж знаєте, що це такі водяні криси?” — хвилюючись, пояснює Дарина) виживуть. Проте вода була настільки велика й швидка, що всі тварини загинули.
Жити в місті ставало чим далі, тим складніше. Обстріли частішали. А одного дня щось прилетіло до сусідів. Батько пішов подивитися — можливо, комусь потрібна допомога.
“Сусідка… знаєте… Тато допомагав збирати сусідку… По частинах, — Дарина ніяково посміхається, ніби перепрошуючи за свою розповідь. — Тато після того прийшов. Вимив руки. І сказав, що ми маємо виїжджати”.
Відтоді сім’я не бачилася кілька років. Зв’язок з Олешками був дуже нестабільним, а останнім часом сигнал мобільного в окупованому місті можна було впіймати лише у кількох місцях. Батько при цьому не виїжджав: боявся фільтрації, сподівався на деокупацію. Продовжував займатися господарством. Розводив курей. Поставив сонячні панелі. Рідні скаржаться, що вмовити його було неможливо, хоч як вони старалися.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
“Тому я не знаю, чи він сів до автобуса і чи сьогодні тут буде. Але я дуже, дуже вірю!” — сповнена надії Дарина.
Її мати, Жанна, також неподалік спілкується з журналістами. На руці в неї дві обручки: власна та чоловікова, яку забрала з собою два роки тому. Жанна сподівається, що сьогодні її Михайло вийде з автобуса, і вона знову надіне обручку йому на палець.
Читайте також:
ЕКСКЛЮЗИВ. “Люди тут уже не живуть — вони чекають смерті”. Що відбувається в окупованих Олешках
На майданчик заїжджає велике вантажне авто ДСНС. Червоне, його видно крізь дерева здалеку. Машина ще не встигає припаркуватися, але вже чути голосне нявчання і гавкіт. Це коти й собаки, яких також вдалося вивезти з окупованих Олешків. І тут не лише улюбленці тих людей, які виїхали з міста, а й безпритульні тварини, яких олешківці не змогли покинути в біді.
На них уже чекає біла вантажівка волонтерів UAnimals. Тварин оглянуть, за потреби підлікують. Якщо вони без господарів — знайдуть новий дім.
Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
Гавкіт стає гучнішим: рятувальники відкинули брезент на своєму авто. У ніс б’є сморід, адже тварини провели в дорозі цілу добу… Вони налякані й розгублені.
Першими на землю спускають клітки з собаками. Малі скавчать, роздивляються навкруг, лягають на дно кліток. Великі, здебільшого вівчарки, мовчать. Лише нервово перебирають лапами, намагаючись ходити з кутка в куток. Це складно: металеві клітки явно замалі для їхніх розмірів. Чи не остання велика клітка, яку виймають з авто — з котами й кошенятами, які тихо нявчать.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
“Давай малий. Оці (клітки з вівчарками) лишай поки, — розпоряджається волонтерка.
Першими в авто ставлять великі клітки, слідом — дрібніші, з малими собаками й котами. Волонтери фактично граються в “тетріс”, намагаючись забрати всі клітки за один раз у свою меншу вантажівку.
Приблизно за годину з’являються автобуси. Журналісти збиваються у величезну купу, звільняючи проїзд. Перший, другий, шостий. У вікнах — люди, загорнуті в українські прапори. Хтось не стримує сліз, хтось закриває обличчя руками, хтось дивиться і, здається, все ще не може повірити, що вдалося. Автобуси паркуються на площі, проте дверей не відчиняють: слідом за ними заїжджають автомобілі швидкої допомоги, більш ніж десяток. Поки транспорт не зупинився, присутніх від нього відділяє шеренга поліції й ДСНС: аби хтось на емоціях не кинувся за автобусом і не потрапив під колеса.
Фото: Стас Козлюк / “Новинарня“
Люди знадвору зазирають в обличчя за затемненими вікнами автобусів, намагаючись упізнати своїх. Аж нарешті, через досить тривалий час, усі машини зупиняються, поліція розходиться, і довгоочікувані олешківці виходять на майданчик. Лунають радісні крики.
Дарина біжить до автобуса й емоційно б’є долонями по склу: батько приїхав! Він таки сів в автобус.
Родичі кидаються одне одному на шию, обіймаються, сміються й плачуть від радості. Насправді в цей момент сльози навертаються на очі всім: і тим, хто виїхав з Олешків, і родичам, які їх чекали роками, і поліції, й рятувальникам, і журналістам… Нарешті. Вдома.
Читайте також:
“Як почуваюся? Вільно. Свобода!” В Україні зустрічають евакуйованих жителів Олешків
Дарина із сестрою не відходять від батька, горнуться до нього. Жанна весь час поправляє кепку на його голові, цілує.
“Все, все, я тут”, — заспокоює їх Михайло.
Розповідає, що в дорозі провів близько доби, і що фільтрації на виїзді з окупації справді не було. Щасливий.
Площу заповнюють люди. Чоловіки й жінки, старі й молоді. З котами і псами, яких вивезли із собою. По центру площі двоє чоловіків із собакою породи шарпей. Жадібно закурюють.
“Немає міста. Просто немає. Там пекло. Там люди зникали. Що його вже розповідать”, — кажуть вони тихо.
Біля одного із зелених наметів стоїть чоловік із невеликим собачкою. Тримає двома пальцями невеличкий паперовий стакан з-під кави. Також курить. Широко всміхається.
“Як я? Та дихається вільно. Нарешті. Свобода”, — говорить він, продовжуючи посміхатися.
Олексій і Жорік. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Це Олексій, або як він себе називає — Льоша. І Жорік – 7-річний пес, який прожив зі своїм господарем всю окупацію. Собака тулиться до господаря, крутиться навколо нього, заглядає в очі людям навколо.
“Ми виїхали вдень, спочатку в Анапу. Потім літаком — у Гомель (Білорусь — “Н”). І тепер сюди. Ох, ці літаки… Жорік перенервував. Хоча, воно так летіло, що знаєте, я і сам на нервах був. А Олешки… Міста немає. Жодної будівлі цілої. Лише лікарня стоїть. Все інше розбите. З їжею біда, там нема де взяти продуктів. Хіба що люди їздили в Раденське (сусіднє з Олешками село — “Н”) велосипедами на свій страх і ризик. Ще люди кажуть, що намагалися з навколишніх сіл виїжджати. Але вдалося не всім. Одна сім’я намагалася на своєму авто вибратися… Міна. Не вижив ніхто”, — вже похмурніючи, розповідає чоловік.
Попереду в Олексія — дорога до сім’ї, на нього чекають дочки. Про гуманітарну місію він дізнався з новин — у місті час від часу пробивається зв’язок, тож зміг вхопити трохи інтернету. Та й люди передавали одне одному, що от-от мають приїхати автобуси, щоб забрати їх з окупації.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
“Ви знаєте, ми намагалися дивитися й читати українські новини, — це вже жінка поруч, швидко розповідає журналістам свою історію, немов боїться забути деталі, — іноді українські канали пробиваються. Але в останній рік їх ставало все менше і менше. Але слухали радіо! Суспільне, “Промінь”, “Радіо Культура”. Так і дізнавалися, що відбувається. І про гуманітарну місію також. Хочеться їм подякувати за роботу”.
Поруч фотографується велика сім’я. В жінки на руках маленька дитина. Це найменший житель Олешків, який виїхав з окупації. Всі усміхнені, весь час обіймають одне одного. “Всі мої тут, всі з АТО тут!” — голосно радіє рудоволоса жінка в темних окулярах. Маля передають з рук в руки — кожен намагається хоч трохи його потримати, пригорнути до себе.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Із “швидких” виводять і виносять стареньких. Тих, хто майже або й узагалі не може ходити.
Між авто ховається жінка, але чути її розмову по телефону: “Не хочу, щоб мене фотографували. Добу в дорозі, я так страшно виглядаю… не хочу”, — повторює вона своєму співрозмовнику.
Читайте також:
Бронежилети, аптечки і захисні плівки: як у Херсоні виживають в умовах “сафарі на людей”
Біля наметів World Central Kitchen уже вишикувалася черга за гарячою їжею. Особливо популярний борщ.
“Борщ! Нарешті український борщ!” — сміється Надія, вчителька з Олешків. Поруч двоє хлопців, один — її син, другий жив разом з ними.
Під час окупації жінка з сином отримали поранення, в обох уламки від дронів у ногах. В місцевій лікарні, попри те, що сім’я не мала російських документів, вони отримали допомогу: персонал, який лишився, лікував людей, як і чим міг.
Надія з синами. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
На життя заробляли різною роботою: наймалися до людей на городи, прибирали в хатах. Робили все, аби не брати російських паспортів і не йти працювати до російської окупаційної адміністрації.
Втім, особливо працювати й не було з ким: чиновники, завезені росіянами, як розповідає Надія, виїхали з міста дуже швидко.
Кілька років в Олешках не бачили жодної влади. Усім заправляли російські військові.
“Садочків і шкіл немає. Росіяни у вересні 2023-го намагалися відновити навчання, але протрималися аж місяць. Ми намагалися вчитися дистанційно в українській школі, але інтернет чим далі, тим більше був нестабільним. Тому я намагалася вчити хлопців самотужки, я ж учителька. Головне, щоб вони знали українську. А там вже якось буде“, — вважає Надія.
Хлопці стоять мовчки. Худі настільки, що кістки на вилицях, здається, от-от розітнуть шкіру. З продуктами в останній рік було дуже складно. Осінь і зиму сім’я якось пережила, але з весни стало ще складніше, харчів у місті не було зовсім. А прогодуватися з городу було непросто: місцевих тероризували дрони. Одного разу Надія з сином садили перець. Над ними кружляв безпілотник — імовірно, розвідник. А за пів години прилетів інший, уже зі скидом. Вибухнуло поруч. На щастя, нікого не зачепило, проте від ідеї садити перці сім’я відмовилася. І такі випадки в місті були непоодинокі.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
“На помідорах і кабачках усе одно довго не виживеш. Тож ми з хлопцями порадилися, вони мене підтримали. І я поїхала в Раденське, — розповідає про небезпечну вилазку (адже дороги заміновані, а в небі чатують ворожі дрони) Надія. — Але жінкам було простіше. Купила хоч якихось макаронів, аби ті помідори з кабачками їсти бодай із чимось. М’яса теж купила. Бо ж бачила, як хлопці худнуть на самих овочах”.
“Але росіяни теж різні були. Деякі між собою сварилися, билися. Інші ходили, світили ліхтариками біля нашого будинку, то по них прилітало. На ранок їхні тіла знайшли. А деякі заходили, питали як ми тут виживаємо, навіть пропонували продукти”, — розповідає жінка.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Тіла убитих окупанти не забирали — ні на вулицях, ні на заміських дорогах. Жителі Олешків, які намагалися вибратися з міста або їхали за продуктами й загинули від мін чи дронів, так і лишалися лежати просто неба. Особливо багато було їх в одному місці — за словами Надії, трупний сморід відчувається на сотні метрів. Проте піти на узбіччя і забрати їх самотужки місцеві також не ризикують. Невідомо, на що можна натрапити в траві.
“Але зараз ми в Україні!
Нас дуже лякали тим, що хлопців тут заберуть в армію, що вони одразу підуть воювати і загинуть.
Це популярна історія в росіян. А хлопці сказали, що як треба буде, то й підуть. Але спочатку треба до лікарні. Зрозуміти, що з цими уламочками в ногах робити. Знайти школу. Але вже буде легше. Буде легше”, — повторює Надія.
Із собою вони забрали майже всіх тварин, яких змогли знайти на своєму кутку вулиці, щоб не покидати напризволяще. Тварини сьогодні поїхали у волонтерський притулок. А сім’я планує їхати на Вінниччину або Хмельниччину. Сподіваються знайти місто, схоже на дім. На Олешки.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
…Сутеніє. Люди сідають до автобусів. Загорнуті в українські прапори. Посміхаються. Деякі досі не вірять, що вони там, де немає російських військових. Найскладніша частина дороги позаду.
Автобуси їдуть крізь чорну в’язку темряву Полісся. Фари вихоплюють з ночі людей з українськими прапорами. Це місцеві. Свої вийшли зустрічати своїх. У вільній Україні.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Читайте також:
“Це цинізм, а не гуманізм”: Трощинська — про евакуацію з Олешок і російські маніпуляції
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
