Загиблі герої травня: 17 облич та історій

 

17 українських військових загинули внаслідок бойових дій у травні – в перший місяць операції Об’єднаних сил. Відтак цей місяць став для України, що воює, найтрагічнішим у 2018 році.

Для порівняння: кількість безповоротних бойових втрат у січні – 14, у лютому й березні – по 9, у квітні – 8.

Речники ООС та Міноборони повідомляли про 10 загиблих бійців Збройних сил. Але відомо, що також полягли два воїни з добровольчих формувань (ДУК ПС і УДА), два військовослужбовці ЦСО “Альфа” СБУ.
Ще три армійці ЗСУ померли від ран у шпиталях в наступні дні після отриманих важких поранень – про ці смерті штаби й надалі не згадують.

Разом – 17 жертв. Наймолодшому – 20 років. Найстаршому – 50.

При цьому у зведеннях ООС і МОУ йшлося про 91 пораненого бійця – показник, співмірний із квітнем, коли “трьохсотих” було 88.
Із цих 91 троє, як уже зазначалося, померли.

Найчорнішими днями у місяці були 21 травня (2 загиблих, 9 поранених) і 26-те (відповідно, 3 та 4).

З-поміж причин бойових втрат – три підриви; принаймні три снайперські обстріли; шість інших обстрілів; троє армійців полягли в боєзіткненнях із ДРГ противника.

Місця найбільших втрат – підходи до окупованої Горлівки, навколо якої ЗСУ “стискають кліщі”.
Серед офіційно названих н.п., де гинули наші воїни, тричі згадувалося селище Зайцеве, двоє бійців загинули біля Південного (Чигарі), ще для двох фатальним стали боєзіткнення і підрив на міні між опорниками “на Горлівському напрямку”.

Це – війна. Це – ціна “активної оборони” і “покращення тактичного становища” (читай – відвойованих п’ядей української землі Донбасу).

Також українські захисники гинули біля Новоселівки, Кримського, Авдіївки, Катеринівки, Талаківки, Богданівки, Мар’їнки, “на Луганщині”, без уточнення.

Згадаймо всіх загиблих травня поіменно – тих, для кого ця весна виявилася останньою в житті.

Віддаймо їм останню шану.

 

Читайте також:
Перший місяць ООС: за травень знищено 110 бойовиків

 

1. Іван Сперелуп “Лакалут”

Іван Сверелуп народився 14 серпня 1996 року в Слов’яносербську Луганської області (батько – шахтар), але з 2010-го мешкав у місті Ходорів Жидачівського району на Львівщині, звідки родом його мати.

У 2016 році хлопець закінчив Новороздільський політехнічний коледж за фахом “еколог”. Попрацювавши кілька місяців на фірмі, у жовтні він був призваний на строкову військову службу. А вже в листопаді підписав контракт із ЗСУ.

Спочатку був кулеметником, згодом пройшов підготовку на механіка-водія й надалі служив на цій посаді у 3-му механізованому батальйоні 24 омбр ім. короля Данила.

Воював у районі Золотого і Попасної, з січня 2018-го — біля Новгородського.

На жаль, 21-річному Іванові судилося стати першим бійцем, який загинув на сході України після з початку операції Об’єднаних сил, що прийшла на зміну АТО. Він поліг під час патрулювання району оборони поблизу села Новоселівка 6 травня – під час вогневого зіткнення з ДРГ противника його БМП-2 підірвалася на керованому фугасі. Ще два воїни тоді отримали поранення.

Поховали бійця в Ходорові. Без підтримки сина та брата залишилися батьки і троє сестер.

 

2. Олег Пушкарук

Його двоюрідний брат Володимир Пушкарук поліг за Україну в серпні 2014-го у боях за звільнення Іловайська. Олег Пушкарук – на світанку 9 травня 2018 року внаслідок обстрілу поблизу міста Золоте / смт Кримське Попаснянського району на Луганщині. ДРГ противника намагалася пройти між опорними пунктами ОС…

49-річний волинянин Олег Вікторович Пушкарук – головний сержант 9-ї роти 3-ї батальйонно-тактичної групи 14 омбр.

Народився 1 лютого 1969 року і жив у місті Нововолинськ.
Закінчив СПТУ № 11 за фахом фрезерувальника. Строкову службу проходив у ракетних військах на Одещині. Працював на ливарному заводі.

Восени 2014 року чоловік прийшов добровольцем до 1 омпб “Волинь”, воював у районах Дебальцевого, Малої Орлівки, Попасної. Із липня 2016-го підписав контракт із ЗСУ. Служив у 14-й окремій механізованій бригаді (ППД – Володимир Волинський).

“Він, як і його двоюрідний брат, відзначався мужністю та відповідальністю”, – пише сайт “Волинь”.

Похований воїн на старому кладовищі Нововолинська.

Залишилась дружина та двоє малих синів (2 і 5 років), а також син від першого шлюбу.

 

3. Олег Бокоч

Олег Бокоч народився 29 листопада 1994 року в селі Миколаївка Кобеляцького району на Полтавщині.

У 2016-му закінчив Полтавський медичний коледж та був призваний на строкову службу, але вирішив підписати контракт із ЗСУ. Чотири місяці проходив вишкіл у 199-му навчальному центрі, потім – став до лав 95-ї окремої десантно-штурмової бригад.

Молодший сержант, фельдшер 2-ї роти 13-го окремого аеромобільного батальйону 95 омбр.

У зоні бойових дій пробув близько року.

За словами побратимів, Олег був дуже веселим і життєрадісним, добре грав на гітарі, мріяв по завершенні служби продовжувати працювати за спеціальністю.

Але 12 травня о 20:30, намагаючись витягти пораненого із зони обстрілу під час відбиття атаки противника в промзоні Авдіївки, Олег Бокоч зазнав важкого осколкового поранення голови. Фельдшера евакуювали в лікарню, але колегам залишалося лише констатувати смерть…

Поховали 23-річного бійця на міському цвинтарі в Кобеляках. Залишилися батьки і брат.

 

Читайте також:
54-та бригада на Світлодарці зайняла важливу ворожу позицію
і помстилася за скаліченого побратима. ФОТО

 

4. Іван Кураш

Під час виконання бойового завдання о 22:25 15 травня загинув Іван Кураш – старший солдат, старший стрілець 14-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
Це сталося на Луганщині, біля села Катеринівка Попаснянського району. Куля снайпера влучила в ліву легеню 32-річного бійця.
Іван помер у шпиталі міста Гірське, похований у селі Литвинів Підгаєцького району Тернопільської області.

Там він народився 26 червня 1985 року.

Із 7-го класу хлопець зростав без матері. Закінчив ПТУ №24 у Підгайцях, муляр-штукатур.

Строкову службу із 2004 року проходив в артилерії.

Їздив на заробітки з будівельною бригадою.

У 2015-2016 роках Кураш був мобілізований, служив у Львівському прикордонному загоні. У грудні 2017-го вступив на військову службу за контрактом.

Іван Кураш був розлучений. Лишилась 12-річна донька.

 

5. Сергій Гундер

Солдат 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Сергій Гундер із позивним “Татарин” загинув від кулі снайпера біля села Богданівка у Волноваському районі Донеччини 16 травня приблизно о 8:30.

“…Куля пробила верхню частину грудей, не давши шансу на порятунок, після чого поранила ще одного бійця – на щастя, легко”, – ішлося в повідомленні 93 омбр.

Сергій Михайлович родом був з Харкова (народився 20 лютого 1977-го), із 2000 року жив на Івано-Франківщині.

Учасник Революції гідності. До війни він працював регіональним менеджером з продажів.

До ЗСУ пішов добровольцем. Із квітня 2015 року – в 93-й бригаді. Воював у Пісках навідником кулемета ПКМ. Був важко поранений під час рекогносцировки місцевості в грудні 2015-го – осколки від розтяжки влучили у ногу і під руку, перебило артерію, нервові вузли. Тоді його врятував нині покійний командир 9-ї роти “Оса” Володимир Цірик.

Гундер отримав інвалідність ІІ групи.

Був учасником волонтерської організації “Галицькі леви”.

Після тривалої реабілітації чоловік повернувся до лав рідної бригади на контракт (у лютому 2017-го). Воював у Кримському, що на Луганщині. Потім знову на Донеччині.

Похований на міському кладовищі Івано-Франківська на Чукалівці.

Залишились мати в Харкові, дружина та донька в Драгомирчанах, двоє дітей від першого шлюбу у Надвірній.

 

6. Дмитро Рудь

Дмитрові Рудю було лише 20. Він народився 23 січня 1998 року в Житомирі.

Сирота, виховувався дідом і бабою, відвідував недільну школу при Свято-Михайлівському кафедральному соборі.

Закінчив Житомирський автодорожний коледж за спеціальністю “будівництво, експлуатація і ремонт автомобільних доріг та аеродромів”.

Пожити й попрацювати в мирній Україні хлопчина не встиг. Але став на захист своєї землі й помер як воїн-герой.

У віці 18 років – у липні 2016-го – Дмитро Рудь пішов за контрактом до Збройних сил. У званні матроса, на посаді старшого стрільця-санітара служив у 503-му окремому батальйоні 36-ї бригади морської піхоти ВМС ЗСУ.

Світлий, добрий, розумний, товариський – так відгукуються про нього друзі.

Дмитро загинув удень 16 травня під час ворожого обстрілу з РПГ-7 позицій Об’єднаних сил поблизу смт Талаківка у Приазов’ї.

Похований на Смолянському кладовищі Житомира.

Залишились дідусь, бабуся та сестра-двійня.

 

Читайте також:
Подробиці нічного обстрілу Троїцького важкою артилерією: загинули батько й син

 

7. Андрій Маслов “Футболіст”

Уранці 21 травня, близько 5-ї години, в бою з диверсійною групою бойовиків “ДНР” в присілку Чигарі, на південній околиці звільненого ЗСУ селища Південне (кол. Ленінське) під Горлівкою, загинули два воїни 24-ї механізованої бригади, ще чотири – зазнали осколкових поранень.
Один із загиблих – Андрій Маслов, позивний “Футболіст”.

Молодший сержант Маслов Андрій Вікторович був командиром протидиверсійної групи у складі 24 омбр ЗСУ ім. короля Данила.

Бороданю-спортсмену саме в день загибелі виповнився 31 рік. Він народився 21 травня 1987 року на Харківщині, в селі Новопокровка Чугуївського району, в родині військового.

Позивний “Футболіст” боєць отримав завдяки професійному заняттю футболом у минулому. Маслов був вихованцем ДЮСШ “Рассвет” (Харків). У юнаках також грав за ХГВУФК-1 (2001-2003) і ФШМ “Металург” (Донецьк) (2003-2004). На дорослому рівні виступав за донецький “Металург-2” (Донецьк), ФК “Харків-2”, “Гірник-Спорт” (Комсомольськ, тепер – Горішні Плавні), “Олком” (Мелітополь). Був гравцем дубля вищолігових “Харкова” і “Металурга”.

У Донецьку молодий харків’янин трохи тренувався поруч із Яя Туре, майбутнім переможцем Ліги чемпіонів у складі “Барселони”.

У професіоналах Андрій провів 74 матчі, більшість із них – починав в основі. Двічі забивав голи (за “Гірник-Спорт” у другій лізі).

Ігрове амплуа – захисник. Захисником України Маслов став і коли почалася російська агресія.

Андрій починав війну в батальйоні спецпризначення Нацгвардії “Донбас”. У жовтні 2016-го разом із побратимами перейшов до складу 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58 омбр. на початку весни 2017-го брав участь у блокаді торгівлі з ОРДЛО.
Надалі служив у розвідвзводі в 72-й механізованій бригаді чм. Чорних запорожців, а після її виведення на ротацію – щоб залишатися на передовій – перевівся у 24-ту “королівську” бригаду.

Маслов очолив розвідвзвод після загибелі у квітні під Зайцевим фактичного командира підрозділу прапорщика Володимира Майбороди, також екс-“донбасівця”. Тоді хлопці з “двадцять четвірки” ходили до позицій ворога, знищили двох бойовиків і захопили їх документи. Загиблий Май тривалий час залишався на боці “сепарів”, пошуки були марними. Його віддали через тиждень.

Лише 19 травня Андрій брав участь у турнірі з міні-футболу серед бригад “Півночі”, які беруть участь в операції Об’єднаних сил. Перемогла команда 24 омбр. Молодший сержант Маслов був у ній капітан.

Похований на міському кладовищі Харкова №18, на Алеї Слави.

Залишились батьки, дружина та 5-місячний син.

 

8. В’ячеслав Куцмай “Цинк”

Військовослужбовець взводу розвідки 24 омбр солдат Куцмай В’ячеслав Васильович, позивний “Цинк”, мав 31 рік.

Народився 7 листопада 1986 року в Києві.

Навчався на юридичному факультеті Київського національного економічного університету (КНЕУ).

Із 2014 року служив у батальйоні спецпризначення НГУ “Донбас”. Брав у часть у бойових діях в районах Попасної, Артемівська, Лисичанська. Пройшов бої за Іловайськ. Потрапив у полон і був звільнений під час великого обміну в грудні 2014-го. Після цього повернувся до батальйону, служив номером розрахунку протитанково-ракетного комплексу “Фагот” окремого протитанкового взводу, зокрема під Широкиним.

Подальший шлях Цинка у війську – такий самий, як у Футболіста: після “Донбасу” – 16 омпб 58-ї бригади ЗСУ, відпустка та участь у блокаді торгівлі з ОРДЛО (лютий-березень 2016), розвідвзвод 3 мб 72 омбр, 24-та механізована бригада. Займався аеророзвідкою.

Улітку 2017 року, під час служби в лавах 72-ї бригади, Слава Куцмай спалив із ПТУРа ворожий бліндаж, та сам був поранений в районі шахти “Бутівка” під час розриву поруч 120-ї міни: уламок важко травмував руку. Тоді Куцмая витягував через відкритий простір Андрій Маслов, а евакуював пікапом уже згаданий вище Майборода.
Зараз усіх трьох вже немає серед живих.

Цинк загинув разом із Футболістом 21 травня близько 5:00 у бойовому зіткненні з ворожою ДРГ на околиці смт Південне (присілок Чигирі) під Горлівкою. Вячеслав загинув від уламку гранати, що влучив у скроню, прикривши собою побратима.

Поховали Славу Куцмая з почестями на Лук’янівському військовому кладовищі столиці 25 травня. Відспівували в Михайлівському Золотоверхому. Скандували: “Брату Цинку тричі – слава, слава, слава! Ворогам – смерть, смерть, смерть!”

Під час прощання на Михайлівській площі до жалобного коридору долучились уболівальники мадридського “Реалу”: похорон відбувався на тлі веселощів у Києві, який зустрічав фінал Ліги чемпіонів.

Залишилась мати.

Читайте також:
“Брату Цинку – слава!” У Києві поховали загиблого під Горлівкою
В’ячеслава Куцмая. ФОТОРЕПОРТАЖ

 

9. Богдан Коломієць

25 травня в селі Лука-Мелешківська під Вінницею прощалися із 23-річним Богданом Коломійцем – командиром відділення взводу снайперів 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила.
Він загинув 22 травня, коли бойовики відкрили вогонь по позиціях ЗС України у селищі Зайцеве (Донецька область).

“67 метрів до позицій бойовиків, ми з ними «ділимо» одну вулицю, вони стоять через город. То був складний вечір та складна обстановка: по нас лупили із трьох напрямків, обстріли тривали цілодобово, – розповіли побратими на похороні. – Ми вже знали, звідки стріляють, сховалися за будинком. Але того вечора прилетіло із неочікуваної сторони”.

Богдан Коломієць прийшов на контракт в ЗСУ у листопаді 2016 року. У березні 2017-го вирушив на фронт. До переходу у снайперське відділення був командиром бойової машини реактивної системи залпового вогню БМ-21 “Град”.

“Хороший хлопець, дуже розумний, ніколи на жалівся ні на що. Він знав, заради чого служить. Це була людина ідеї, патріот. Він багато читав у перервах між веденням бою”, – розповідають побратими.

Богдан народився в Луці-Мелешківській Вінницького району 29 квітня 1995 року.

Навчався у Вінницькому національному технічному університеті на факультеті інфокомунікацій, радіоелектроніки та наносистем. Отримав диплом бакалавра. Вирішив не продовжувати навчання на магістратурі та сам пішов у військовий комісаріат – служити в ЗСУ.
Після повернення з війни планував освоювати програмування – опановував його ази із книжок ще там, на передовій, під Горлівкою. Вивчав на війні також математику, хімію, інші дисципліни. Читав Тараса Шевченка. Купував книжки на ринках у зоні АТО.

Рідне село на рідній вулиці прощалося з Богданом на колінах. За традицією, спекли на похорон коровай – хлопець не був одруженим.

Залишилися батьки, сестра та бабусі.

 

Читайте також:
Зниклий на “нулі” військовий опинився в полоні бойовиків.
Каже – напідпитку. ВІДЕО

 

10. Іван Жуков “Жук”

10 квітня Іванові Жукову виповнилося 50, і свій ювілей він відзначав на фронті, з побратимами.

Народився “Жук” 1968 року в селі Озліїв Млинівського району на Рівненщині. Мешкав у місті Дубно.

Закінчив гірниче училище в Ровеньках Луганської області, залишився на Донбасі, працював шахтарем. Після розлучення повернувся на малу батьківщину. Там вдруге одружився, народилася донька. Але коли Іван пішов на війну, дружина його покинула.

За станом здоров’я Іван не міг мобілізуватися до лав ЗСУ, тож пішов захищати Україну як доброволець – спершу в ДУК “Правий сектор” (3-тя штурмова рота 5-го батальйону), а восени 2016 року перейшов до лав Української добровольчої армії (УДА), до Яроша. На час загибелі був старшим на позиції окремого легко-піхотного загону “Волинь” УДА.

Жук був романтичною натурою, писав вірші.

“Всі все знають про війну. Там немає нічого доброго, але треба йти і захищати свою Батьківщину. У мене не було іншого вибору. Вік уже не дуже молодий, а дивитися по телевізору, як гинуть молоді хлопці – це не моє і так не правильно…
…Ми, як добровольці, ще з самого початку усі добре розуміли, що нас держава забезпечувати не буде. Ми їхали у невідомість. Уся зброя, якою доводиться воювати – вона трофейна і здобута в бою”, – розповідав Іван дубенській блогерці Ксенії Галицькій.

Іван Жуков читає власний вірш зі ставленням до влади та війни. Відео:

У ніч на 24 травня, близько опівночі, під час бойової варти Жук отримав поранення, несумісне з життям. Сталося це в районі Мар’їнки, на підступах до Донецька.

Бойовики вивезли тіло загиблого в обласний центр, і лише 25 травня його вдалося забрати з окупованої території.

Поховали Івана Жукова в селі Птича Дубенського району.

Залишилася донька від другого шлюбу.

 

11. Мар’ян Корчак “Хитрий”

Мар’ян Корчак

Мар’ян Корчак народився 6 вересня 1995 року в селищі Шкло Яворівського району Львівської області.

У 2015 році закінчив Львівське ВПУ № 29, здобувши фах техніка-механіка.

А у 2016-му пішов добровольцем на фронт – у Добровольчий український корпус “Правий сектор”.

Побратими з 1-ї штурмової роти ДУК ПС згадують його як завжди врівноваженого, впевненого у своїх діях та розсудливого бійця, який не раз ставав командиром позицій. Воював Хитрий в Авдіївській промзоні, Пісках, у районі Горлівки.

“Він прагнув покращувати знання в тактиці та медицині, не раз проходив міжнародні курси. Друг Хитрий був одним з тих, кого завжди ставили у приклад бійцям. Ким пишалися і на кого рівнялися. На кого завжди розраховували”, – йдеться на сторінці роти у “Фейсбуці”.

Мар’ян загинув 25 травня поблизу Зайцевого під артобстрілом. Мар’ян схопив медрюкзак і кинувся надавати допомогу, але поряд вибухнув снаряд…
Як зауважили у фонді “Повернись живим”, того дня російські окупанти обстріляли позиції, які разом із побратимами утримував Хитрий, із заборонених Мінськими угодами артилерійських 122-мм та 152-мм гармат.

Поховали 22-річного Мар’яна Корчака в рідному селищі Шкло.

У нього залишилися батьки й старші брат та сестра.

 

Читайте також:
Два бійці ЗСУ дезертирували із військової частини на Луганщині, – штаб ООС

 

12. Руслан Муляр

Руслан Станіславович Муляр народився 24 січня 1975 року в Тернополі, у сім’ї військових.

Закінчив Тернопільську академію народного господарства за фахом “облік і аудит”, відслужив рік “строчки”.

А у 2001 році пішов на службу в СБУ.

Був спортсменом, займався легкою атлетикою, грав у футбол.

В Центрі спецоперацій “Альфа” Служби безпеки України Руслан служив з 2003-го.

Після початку бойових дій на сході України неодноразово виконував завдання на передовій у Донецькій та Луганській областях. З жовтня 2014 року був командиром групи, у травні 2018-го отримав звання полковника.

Загинув 26 травня під час виконання бойового завдання в Луганській області, коли під час артилерійського обстрілу поруч із його групою розірвався снаряд.

На церемонії поховання Руслана Муляра на Алеї слави Микулинецького кладовища Тернополя був присутній голова СБУ Василь Грицак.

У загиблого залишилися дружина, двоє синів-близнюків 2007 р. н., донька 1995 р. н. та онук.

 

13. Юрій Журавльов

Під час виконання бойового завдання в Луганській області 26 травня група співробітників СБУ потрапила під артилерійський обстріл. Юрій Журавльов та ще один військовий ЦСО “А” (спецпідрозділ “Альфа”), Руслан Муляр, загинули. Третій спецназівець отримав важке поранення.

Прапорщик Юрій Володимирович Журавльов був молодший за званням та старший за віком. Народився 12 травня 1973 році в Мирнограді (на той час – місто Димитров) Донецької області. Мешкав у Бердянську, Запорізька область.

Після початку бойових дій на Донбасі у 2014-му він неодноразово брав участь у спецопераціях на сході України, був відзначений державними нагородами – орденами Богдана Хмельницького, “За мужність”, іменною зброєю.

Поховали Юрія в Бердянську.

Залишилися дружина та двоє дітей.

 

14. Віктор Ферлієвич

Старший солдат, старший механік-водій із 1-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади ім. короля Данила Віктор Ферлієвич народився 26 серпня 1994 року в селі Конятин Путильського району Чернівецької області.

Контракт на службу в Збройних силах випускник технікуму (спеціальність – ветеринарний лікар) підписав наприкінці 2014 року. На фронті – з початку війни.

Його дружина Лілія також служить в 24 омбр – офіцером-психологом. 26 травня вона стала вдовою…

За даними прес-центру Об’єднаних сил, того дня близько 20:00 бронегрупа на БМП-2, яка патрулювала район між опорними пунктами на Горлівському напрямку, потрапила в засідку. Після короткого вогневого зіткнення, за підтримки вогнем із сусідніх опорних пунктів, ДРГпротивника було знищено. Але БМП підірвалася на міні.
Віктор загинув на місці, ще двоє бійців отримали поранення (наступного дня один із них, Ярослав Дашкевич, помер у лікарні).

Поховали 23-річного воїна в рідному Конятині. Окрім дружини, залишилися мати і брат.

 

15. Ярослав Дашкевич “Рижий”

Ярослав Дашкевич народився 5 жовтня 1995 року в селі Синарна Оратівського району Вінницької області. Зростав у багатодітній сім’ї. Восени 2013-го, коли виповнилося 18, пішов служити на контракт у Збройні сили.

А потім почалася війна, і Ярослав фактично з перших днів опинився на передовій. Був поранений, але після лікування знову повернувся на фронт.

Солдат, служив на посаді механіка-водія в 1-му механізованому батальйоні 24 омбр ім. короля Данила.

26 травня він разом із Віктором Ферлієвичем входив до складу групи, яка знищила ДРГ противника на Горлівському напрямку. Їхня БМП підірвалася на міні – 23-річний Віктор загинув одразу, а 22-річний Ярослав дістав важке мінно-вибухове поранення. У тяжкому стані хлопця доправили до Харківського військового госпіталю. Врятувати його життя не вдалося – наступного дня Ярослав помер.

Поховали його 1 червня в рідному селі.

Залишилися мати, три сестри і двоє братів.

 

Читайте також:
“Шкода, дитина ще”: Луценко озвучив переговори бойовиків
після вбивства 15-річної дівчини. ВІДЕО

 

16. Юрій Довганик

29 травня Юрію Довганику виповнювалося 47 років. Але відсвяткувати день народження воїну не судилося. На той час він уже лежав у дніпровському шпиталі ім. Мечникова з важким осколковим пораненням, яке отримав 22 травня під час обстрілу поблизу смт Зайцеве на Донеччині.

Як писала “Новинарня“, наступного дня речник ООС Віктор Шубец повідомив, що після невдалої спроби оволодіти щойно звільненим селищем Південне російсько-окупаційні війська намагалися завдати головного удару в напрямку Зайцевого, яке обороняють воїни 24-ї бригади імені короля Данила. Атаки на населені пункти було відбито, але в ході вечірнього обстрілу один український боєць (Богдан Коломієць) загинув і один – Довганик – отримав поранення. У госпіталь його доправили в стані коми.

Медики зробили все можливе, але поранення виявилося несумісним із життям. В останній день весни, 31 травня, львів’янин відійшов у кращий світ.

За три роки до того, у день свого 44-річчя, Юрій був зарахований бійцем 8-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”. Воював у селі Піски під Донецьком.
У 2016 році був стрільцем “Добровольчого батальйону ОУН” та бійцем 8-го окремого батальйону “Аратта” (УДА).

У березні 2016 року підписав контракт із ЗСУ й почав служити в “королівській” 24 омбр на посаді водія-стрільця взводу снайперів.

Юрій Дмитрович Довганик народився 1971 року. закінчив СПТУ №17 Львова (Ставропійське ВПУ). Ще 1989-1990 роках служив строкову військову службу.

Без чоловіка й батька залишилися дружина Оксана і дочка Василина, які мешкають у селі Карачинів Яворівського району на Львівщині.

Поховають бійця у рідному Львові на Личаківському цвинтарі.

 

17. Костянтин Гранов

34-річний харків’янин, розвідник 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Костянтин Гранов був поранений кулею снайпера в голову 27 травня. Лікарі до останнього боролися за його життя… Але о 4-й годині ранку 31 травня боєць помер у Дніпропетровській обласній клінічній лікарні ім. Мечникова.

Про Костянтина В’ячеславович відомо, що він навчався у Харківському національному університеті.

Був командиром розвідувального взводу 92 омбр.

Без батька залишився неповнолітній син.

 

Вічна пам’ять полеглим.

 

Огляд підготували: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун

Фото на заставці: загиблий Мар’ян Корчак “Хитрий”

 

Читайте також про кожного загиблого в попередні місяці
(історії й портрети):
квітень 2018
березень 2018
лютий 2018
січень 2018
грудень 2017

листопад 2017

жовтень 2017
вересень 2017

серпень 2017

липень 2017

червень 2017
травень 2017
квітень 2017

березень 2017

лютий 2017
січень 2017
грудень 2016
листопад 2016

Читайте також:
Таймлайн втрат української армії: квітень 2018. ІНФОГРАФІКА

 

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

 

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.

Ми виправдовуємо довіру!

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: