У тилу липень – період відпусток і курортів, фестивалів, жнив, садово-городніх клопотів, зрештою, перегляду (нишком) чемпіонату світу з Росії… А на фронті ще тим “курортом” стали окопи на “нулі”: незважаючи на “хлібне перемир’я”, обстріли щодня обчислювалися десятками.
Унаслідок бойових дій у липні 2018-го загинули та померли від отриманих раніше поранень сім українських воїнів.
Частково “хлібне перемир’я” таки спрацювало: сім “двохсотих” за місяць – це найменші втрати ЗС України з початку року.
Однак для нас це в будь-якому разі не “лише”, а “аж” сім. Загинули семеро сміливих, сім світів…
Наймолодшому – 21, найстаршому – 44. Один – іноземець з українським походженням, в іншого – лишилася вагітна дружина. Усі – контрактники ЗСУ.
Із цих втрат по дві – в 14-й, 53-й і 72-й окремих механізованих бригадах, ще один полеглий – із 36-ї бригади морської піхоти.
Двоє – обстріли, двоє – підриви на мінах і розтяжках, двоє – бій із ДРГ, один – убитий снайпером.
Місцями загибелі чи отримання смертельних поранень стали райони Попасної і Золотого-4, по двічі – смт Новолуганське і Кримське на Луганському напрямку; також – село Водяне під Маріуполем (Донецький напрямок).
З огляду на те, що полеглий морпіх на Приазов’ї був поранений ще в червні, маємо висновок: уперше за цілий місяць бойові дії на Донецькому напрямку обійшлися без жодної загибелі в ЗСУ.
Упродовж місяця по всьому фронту було сім днів навіть без санітарних втрат (по нулю як “двохсотих”, так і “трьохсотих” – поранених).
А загалом за весь липень, відповідно до звітів речників ООС і МОУ, “Новинарня” нарахувала 38 поранених.
Для порівняння: у червні 16 українських військових загинули і 71 зазнав поранень; у травні – 17 загиблих і 91 поранений.
Таки якесь “перемир’я” з 1 липня…
Але воно стало останнім у житті для семи українських воїнів.
Згадаймо їх ще раз. І пам’ятаймо завжди. Вони померли за нас.
Морпіху Едуарду Федорову був 21 рік. Хлопець народився 10 серпня 1996 року в селі Валява Городищенського району Черкаської області.
Після школи навчався в Шевченківському коледжі Уманського національного університету садівництва. У 2015-му був призваний на строкову службу, а по її завершенні весною 2016 року підписав контракт зі Збройними силами. Після “Десни” був зарахований до складу 503-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ: звання – матрос, посада – навідник.
Навесні 2018 року Едік, як називали його односельці, одружився. У вересні в нього має народитися син або дочка…
Але 27 червня під час виконання бойового завдання поблизу селища Водяне Едуард Федоров отримав поранення снайперською кулею. Через п’ять днів боротьби за життя, 2 липня, боєць помер у госпіталі Харкова.
Похований у рідному селі Валява.
Залишилися мама, батько, сестра, молодший брат і вагітна дружина.
Едуард Федоров у сюжеті “2+2”:
Іван Борсук. Фото часів строкової служби
В армію поліщук Іван Борсук приходив аж тричі. Хоча людиною був не військовою (у 2006 році закінчив Західноукраїнський коледж “Полісся” в місті Березне Рівненської області, де навчався на правознавчому відділенні.
У 2006-2007 роках він проходив строкову службу – у військовій частині А0284 (80-та окрема десантно-штурмова бригада ЗСУ).
Після початку війни з Росією був призваний до лав ЗС України за мобілізацією в третій хвилі. У серпні 2014-го – січні 2016 року служив у 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді ЗСУ.
За виявлені мужність та героїзм під час боїв у місті Дебальцеве указом президента України від 26.02.2015 Борсук був нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
А у травні 2018 року Іван повернувся до ЗСУ вже на контракт – пішов до 14 омбр (ППД – Володимир-Волинський).
Під час останньої ротації на Луганщину чоловікові мало виповнитись 32 – Іван народився 9 липня 1986 року в селі Лютинськ Дубровицького району на Рівненщині.
Однак 29 червня, під час обстрілу позицій підрозділу 14-ї бригади в районі Попасної бойовиками – із застосуванням РПГ та стрілецької зброї – Іван Борсук отримав вогневе кульове поранення голови. Медики боролися за життя воїна десять днів… Та смерть виявилася сильнішою – 8 липня Іван помер у Харківському військовому госпіталі.
Поховали його в рідному Лютинську.
Залишилися батьки, старша сестра, дружина і дочка 2009 року народження.
Іван Мельник народився 10 березня 1978 року в Хмельницькому.
Однокласники згадують його як активіста і відданого друга, який дуже змінився з початком війни – став замкнутим, замисленим… І пішов боронити Україну справді за покликом серця, хоча й був призваний за мобілізацією.
Більше року відслуживши в Нацгвардії, після демобілізації Іван повернувся у ЗСУ вже на контракт. Був командиром відділення у 14-й окремій механізованій бригаді, водив БТР.
Останнім часом виконував завдання поблизу села Катеринівка Попаснянського району Луганської області.
Загинув уранці 17 липня на блокпосту внаслідок зосередженого вогню з боку бойовиків “ЛНР” в районі селища Золоте-4, яке наприкінці червня остаточно взяли під контроль українські військові.
Поховали Івана Мельника на Алеї Слави кладовища міста Хмельницький у мікрорайоні Ракове. Залишилися мати і брат.
Артур Безсмертний був громадянином Латвії. Він народився 12 жовтня 1984-го в місті Лієпая, три роки служив у латвійській армії.
Але Україна Артурові була не чужа – його батько походив із Царичанського району Дніпропетровської області. Там, у рідному селі Прядівка, його могила. Тепер – і свіжа могила Артура.
Син щороку приїздив на кладовище до тата, який помер сім років тому. Під час чергової такої поїздки у 2015-му Безсмертний вирішив залишитись в Україні, щоб захищати від ворога свою другу батьківщину.
Як негромадянин України він спершу опинився у ДУК “Правий сектор”, де побратими називали його “Латиш” або “Ронін” – вільний воїн, який воює там, де вважає за потрібне.
Після загибелі свого командира і друга Григорія Семенишина (друга Семена) в січні 2016-го Артур повернувся до Латвії, але через півроку знову приїхав в Україну і підписав контракт на службу в ЗСУ.
Як розповіла “Новинарні” колишня заступниця командира 1-го батальйону по роботі з особовим складом 54-ї механізованої бригади Оксана Якубова, спершу Ронін призвався саме в її батальйон. Але оскільки він був чудовим снайпером, невдовзі його перевели до взводу снайперів.
Пройшов бої на Світлодарській дузі 2016-2017 років, брав участь у штурмі “Чарівного лісу”.
Ветеран АТО Валерія Бурлакова згадує, як Ронін організував роздільний збір сміття на позиції “Палуба”.
“Як ми ржали – “європеєць“, і як все одно складали папір окремо, а пластик окремо. In the middle of nowhere, на дебальцевській трасі, невідомо навіщо. Але чому б ні…
Як він психував через те, що довго не міг підписати контракт – іноземець же ж. Складно.
І ще як показував фото свого маленького сина, і як годинами міг розповідати про нього…” – пише Лєра.
У травні 2018-го, коли 54 омбр почала готуватися до ротації, Латиш перевівся у 72-гу окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців і залишився на Світлодарці.
Там, під селищем Новолуганське Донецької області, він і загинув увечері 26 липня, підірвавшись на міні під час зміни позиції групою прикриття.
Поховали вільного воїна, який воював за Україну, поруч із батьком у Прядівці.
В Латвії в Артура залишилися мати й син.
Іван Войтенко не випадково отримав серед побратимів прізвисько Дядя Ваня – завжди усміхнений, дружній, готовий підтримати й допомогти, він був для кожного з них як рідний.
Старшина інженерно-саперної роти 72-ї бригади ЗСУ Іван Войтенко народився 22 січня 1974 року в Білій Церкві.
Закінчив профтехучилище, відслужив строкову службу в армії. І залишився у війську, продовжуючи надстрокову службу на посаді командира відділення взводу зв’язку інженерно-саперного батальйону 72 омбр. Проходив навчання в роті прапорщиків у Кам’янці-Подільському.
На війні Іван В’ячеславович – фактично від початку бойових дій у 2014-му. Пройшов бої за Савур-Могилу, виходив з Ізваринського котла, боронив Волноваху та Авдіївку.
Його командиром був славної пам’яті Євген “Юджин” Сарнавський – один із найвідоміших саперів 72-ї, який підірвався на міні біля Новоселівки й через тиждень помер від ран у шпиталі в червні 2017-го.
Дядя Ваня Войтенко – старший прапорщик, командир інженерно-саперного взводу, старшина інженерно-саперної роти інженерно-саперного батальйону 72 омбр – загинув одразу – через рік, 27 липня, на Світлодарському напрямку, під час проведення інженерної розвідки підступів до позицій українського війська.
Як зазначають у прес-центрі ООС, “користуючись режимом припинення вогню, ворог активізував діяльність диверсійно-розвідувальних груп, які здійснюють мінування місцевості в районі наших позицій, в тому числі й з використанням заборонених міжнародними конвенціями протипіхотних мін”.
Будучи командиром підрозділу, Войтенко не скористався своєю владою, щоб делегувати небезпечне завдання комусь іншому, а виконував його особисто.
“Завершивши огляд та знявши декілька російських «сюрпризів», він залишився в небезпечному районі й прикривав вихід групи, яка доставляла докази російської агресії. Впевнившись, що група відійшла на наші позиції, доповів про завершення виконання завдання. За мить пролунав вибух“, – розповів речник ООС.
“Підлеглі за хвилину були біля свого командира, але врятувати його вже не змогли. Ймовірно, спрацював керований ворогом фугас“, – додав він.
Командування Об’єднаних сил представило Івана Войтенка до нагороди посмертно.
У 44-річного полеглого сапера сапера залишилися дружина, дочка та син, який, як і батько, став військовим – вступив у Львівську військову академію імені Сагайдачного і тепер також служить у 72 омбр імені Чорних Запорожців.
Поховали Дядю Ваню на Алеї Слави кладовища “Сухий Яр” у Білій Церкві.
Старший солдат, командир бойової машини із 1-го механізованого батальйону 53 омбр ЗСУ Юрій Дженжера народився 2 грудня 1981 року в Запоріжжі.
Закінчив профтехучилище, здобувши фах кухаря-офіціанта, а згодом – Дніпровський індустріальний технікум.
Із січня 2016 року служив у Збройних силах України на контракті. Побратими називають 36-річного Дженжеру досвідченим і обстріляним воїном, який завжди користувався повагою, був добрим і товариським.
Юрій загинув близько 10-ї ранку 28 липня біля селища Кримське на Луганщині.
Як писала “Новинарня“, тоді диверсійно-розвідувальна група у складі до 15 бойовиків здійснила спробу захопити позиції його підрозділу.
Бій від початку був нерівним, адже на спостережному посту між Кримським і Сокільниками, який намагалися захопити бойовики, чергували всього четверо бійців ЗСУ.
Старший на посту Юрій Дженжера встиг повідомити ротному про атаку та разом із 25-річним Василем Плотніковим першим кинувся відбивати наступ ворога.
До моменту прибуття резерву 53-ї бригади Юрій та Василь загинули, ще двоє бійців – Владислав Ніколайчук та Ігор Правдун – зазнали поранень середнього ступеня тяжкості, але продовжували стримувати ворожу ДРГ.
Підмога змусила терористів відступати під прикриттям артилерійського вогню, українські військові били їм навздогін із мінометів.
Поховали Юрія Дженжеру в Запоріжжі на Осипенківському цвинтарі.
Залишилися дружина та дочка-школярка, яку Юрій дуже любив і дуже нею пишався.
Василь Плотніков народився 21 серпня 1992 року в Новомилорадівці Криничанського району Дніпропетровської області. Надалі мешкав у селі Кислівка Куп’янського району на Харківщині. Там закінчив школу, пішов на строкову службу в армію. Повернувшись, працював на Рубіжанському картонно-тарному комбінаті начальником відділу охорони, згодом – у Харківському танковому інституті.
У лютому 2018 року юнак пішов служити в ЗСУ на контракт як стрілець-помічник гранатометника до 53 омбр (1-й мехбат).
Загинув Василь разом із Юрієм Дженжерою 28 липня, відбиваючи атаку ворожої ДРГ біля селища Кримське на Луганщині.
Побратими Василя, які приїхали до Кислівки провести його в останню путь, розповіли виданню “Наш рідний Куп’янськ” свою версію того бою.
За їхніми словами, професійно підготовлені диверсанти-росіяни вночі під прикриттям мінометного обстрілу зробили прохід через заміновані численними розтяжками чагарники, які ростуть на фланзі оборони 53 омбр. Відлежавшись у тих кущах, вони дочекалися, коли українські бійці на блокпосту почнуть готувати обід, і несподівано напали збоку, застосувавши автомати з глушниками. Черговий на блокпосту встиг залягти і відкрити по нападниках вогонь з автомата. Його стрілянину почули побратими з інших підрозділів і висунулися на підмогу.
Атаку ДРГ було відбито, четверо бойовиків були вбиті й не менше шести отримали поранення…
Юрій Дженжера та Василь Плотніков загинули від кульових поранень.
Односельці згадують Василя як порядного, чесного й справедливого хлопця, який поважав старших і завжди був готовий прийти на допомогу.
25-річний воїн був найстаршим сином у багатодітній родині. У Плотникова залишилися батьки та п’ятеро братів і сестер.
Вічна пам’ять полеглим.
Огляд підготували: Леся Шовкун, Дмитро Лиховій
Читайте також про кожного загиблого в попередні місяці
(історії й портрети):
червень 2018
травень 2018
квітень 2018
березень 2018
лютий 2018
січень 2018
грудень 2017
листопад 2017
жовтень 2017
вересень 2017
серпень 2017
липень 2017
червень 2017
травень 2017
квітень 2017
березень 2017
лютий 2017
січень 2017
грудень 2016
листопад 2016
Читайте також:
Перемир’я працює: за липень ООС знищили “лише” 31 бойовика
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
Харківська ОВА спростовує фейк про буцімто евакуацію родин військових і влади
Керівник білоруського КДБ погрожував ударом по лікарнях Києва – СБУ відповіла
ГУР влаштувало кібератаку на сервіси правлячої партії Росії, – ЗМІ
ССО в один виїзд за допомогою FPV-дрона ліквідували дев’ятьох окупантів, БТР і дві БМП. ВІДЕО
