16 загиблих героїв червня: обличчя, історії

 

У нас – в тилу – робота, сімейні клопоти, відпустки, поїздки в село, на дачу чи на море; хтось і футбол дивиться – той, що в Росії…
У них – на фронті – бойові розпорядження, чергування на ВОПах дві години через чотири, бліндажі, прильоти, снайпери, спека в броніках, АГСи й РПГ, міномети, активна оборона, “трьохсоті” і “двохсоті”.

У червні внаслідок бойових дій 16 українських військових загинули. 71 – зазнав поранень. 

На жаль, це вже “пересічна” статистика втрат ООС. У травні, для порівняння, ішлося про 17 загиблих і 91 пораненого, й обстрілів тоді фіксувалося більше.

А у червні трапився навіть чималий проміжок без “двохсотих” – аж дев’ять днів, 15-23-го числа.
Чотири доби обходилися і без загиблих, і без поранених (3, 4, 15, 22 червня).

Найкривавішими видалися дні 14 червня (2 загиблі, 6 поранених), 27 і 28 червня (відповідно, 3 і 3, 4 і 2).

Лише за останній тиждень місяця загинули 10 наших воїнів.

Безповоротних бойових втрат у червні зазнали вісім бригад і частин.
Усі – Збройні сили України.

Найбільше – по три бійці – втратили 24-та (район Горлівки), 92-га (під Авдіївкою), 93-тя омбр (на південь від Новотроїцького).
По два загиблих – у 56-й мотопіхотній (під Пісками) і 72-й механізованій (Світлодарська дуга) бригадах.
По одному – 53 омбр, 57 омпбр, в/ч А1469 Повітряних сил.

Один боєць Об’єднаних сил загинув у Луганській області (Новотошківське), решта 15 – на Донеччині.

Географія втрат у Донецькій області найширша: троє – Богданівка (фатальне пряме влучання одним снарядом); по двоє – під Авдіївкою, Пісками і Південним; решта – шахта “Бутівка”, Новгородське, Мар’їнка, Луганське і Світлодарськ. Ще один боєць помер від ран, отриманих у травні біля Невельського.

Десятеро хлопців полягли від обстрілів, четверо – від ворожих снайперів, ще двоє – підірвалися на мінному полі, відступаючи в бою з ворожою ДРГ.

Такий от “звичайний” місяць. Він став останнім у житті для 16 захисників України, які в боях захистили наш тиловий мир і спокій.

Згадаймо їх усіх: від наймолодшого, 20-річного Ігоря Петрова з Луганщини – до найстаршого, 57-річного Валерія Шишака, або просто Казимирича, теж, до речі, з Луганської області.

Вони померли за нас. А немає більшої любові, як ця.

Вклонімося.

1. Микола Метлінський “Папай”

У Дніпрі, в обласній лікарні імені Мечникова, в ніч на 1 червня помер сержант Микола Метлінський – командир відділення і головний сержант мотопіхотного взводу із 17-го окремого мотопіхотного батальйону “Кіровоград” 57 омпбр ЗСУ.

Він боровся за життя від світанку 24 травня, коли зазнав важкого осколкового поранення голови під час ворожого обстрілу ВОПу поблизу селища Невельське Ясинуватського району Донецької області.
Тоді 48-річний воїн закрив тілом власну доньку-санінструктора, імовірно, врятувавши 26-річній Ярославі життя. Міна вибухнула за якихось три метри від них.

Наступного дня гелікоптер санавіації доставив Метлінського в “Мечку”. Військовослужбовць переніс кілька операцій. Головлікар Сергій Риженко показував рентген-знімки, на яких видно уламок снаряда, що застряг у голові бійця. У першу ніч літа реаніматологи чотири рази запускали серце воїна, але врятувати його не вдалося.

Микола Метлінський народився 19 квітня 1970 року в смт Олександрівка Кіровоградської області. Мешкав у місті Кропивницький.

“Срочку” служив на флоті. Закінчив Кіровоградський інститут сільськогосподарського машинобудування (нині — Центральноукраїнський національний технічний університет). Навчався у школі міліції в Херсоні, після чого працював в органах внутрішніх справ. Також – на кропивницькому м’ясокомбінаті “Ятрань”.

Микола був байкером та учасником ГО “Вільне козацтво Холодного Яру”.

Мобілізований у серпні 2014 року. Воював у складі 41-го дивізіону артилерійської розвідки 55 оабр.

Через рік після демобілізації, коли донька підписала контракт із ЗСУ, у 2016 році Микола Володимирович пішов слідом за нею у 17-й мотопіхотний батальйон.

У подружжя Метлінських Ярослава була єдиною дитиною.

Поховали героя 4 червня на Алеї почесних військових поховань Рівнянського кладовища м. Кропивницький.

 

2. Ігор Французан

Ігор Леонтійович Французан народився 27 серпня 1976 року в селі Пенькине Новомиргородського району Кіровоградської області. Жив у місті Сміла, що на Черкащині.

У серпні 2015 року був призваний за мобілізацією, а у квітні 2017-го підписав контракт зі Збройними силами України.

Молодший сержант, командир відділення зенітного артилерійського взводу 37-го окремого мотопіхотного батальйону “Запоріжжя” 56 омпбр.

Загинув Ігор Французан 6 червня 2018 року в районі села Піски, що під Донецьком, коли до його спостережного пункту підійшла диверсійно-розвідувальна група противника і почався бій.

“ДРГ зайшла з боку, де в «секретці» перебували Ігор та ще один боєць. Зав’язався бій. За 1300 метрів, де у сепаратистів знаходяться бліндажі, почався кулеметний обстріл позицій. Наші двоє хлопців посадкою вийшли до них, аби допомогти. Коли зрозуміли, що не вистоять, адже обмежена кількість патронів, почали відходити. Вочевидь, хтось із них наступив на розтяжку. Відразу полягли двоє (Французан та 21-річний Степан Литковець – “Н”), одного контузило, один виніс пораненого”, – розповів виданню “Без купюр” в.o. кoмандира зенітнoгo артилерійськoгo взвoду Леoнід Жалдак.

Через щільну замінованість місцевості 37-му бату не вдалося одразу забрати тіла загиблих – бойовики передали їх на український бік лише 11 червня.

“Тіла ми не могли знайти відразу – розвідка вирушила на другий день під прикриттям зенітки. Вони пройшли посадкою півтора кілометри, але тіла не знайшли. У хлопців, які підірвалися, уточнювали координати місця. Запускали безпілотник і нібито на позиціях противника виявили два мішка, які машиною звідти забрали. Була спершу от така версія. Наступного дня, коли почали домовлятися про обмін, з’ясувалося, що їх не знайшли. Тому на третій день з обох сторін їх почали шукати, нібито хлопці з організації «Вантаж-200». Їх знайшли на третій день о пів на першу. Потім був обмін”, – розповів Жалдак.

41-річного Ігоря Французана поховали на Алеї слави Рівнянського кладовища в Кропивницькому 14 червня.

Залишились дружина та троє дітей від різних шлюбів: дві дочки і син.

 

3. Степан Литковець

Степана Литковця 14 червня поховали в селі Підопригори Лебединського району на Сумщині, де мешкають його батьки. У 21-річного бійця залишилася також дружина.

Солдат, стрілець-зенітник 37 омпб 56-ї мотопіхотної бригади, Литковець підірвався на міні з Ігорем Французаном 6 червня, коли на їхній “секрет” під Пісками вийшла ДРГ бойовиків і зав’язався бій.

Тіла обох бійців окупанти передали представникам ЗСУ лише 11 червня.

Народився він 13 березня 1997 року в селі Гарбузівка Лебединського району. Останнім часом мешкав у Сумах.

Навчався в Павленківському НВК, 2017 року закінчив Сумський центр професійно-технічної освіти харчових технологій, торгівлі та ресторанних сервісів. Працював шеф-кухарем, мріяв відкрити власний ресторан.

Але взимку 2018 року підписав контракт із ЗСУ.

 

4. Микола Вільчинський “Лютий”

11 червня Микола Вільчинський, позивний “Лютий”, повернувся на передову з відпустки – їздив у рідне село на хрестини своєї місячної донечки, яка народилася 4 травня…
А наступного дня, 12 червня, його життя обірвала куля снайпера.

Сталося це в районі селища Новгородське на Горлівському напрямку. Як розповіли телеканалу ICTV товариші Лютого по службі, все почалося о 9:50 ранку. На позиціях була тиша, гранатометник піднімався, щоб почистити свій АГС – аж раптом пролунав один-єдиний постріл. Вочевидь, ворожий снайпер давно чатував на таку нагоду.

Куля пройшла на виліт нижче бронежилета, але встигла зачепити життєво важливі органи. Почалася внутрішня кровотеча. Поки пораненому надавали першу допомогу, терористи відкрили перехресний вогонь і робили все, щоб його неможливо було евакуювати з позицій.

До лікарні 26-річного бійця довезти не встигли.

Микола Вільчинський народився 14 травня 1992 року в селі Старики Горохівського району Волинської області.
Закінчив ПТУ в Берестечку. Відслужив строкову службу на флоті, працював слюсарем Горохівського відділення ПАТ “Волиньгаз”.

У серпні 2014 року Миколу мобілізували. Він потрапив у 24-ту окрему механізовану бригаду ЗСУ, брав участь у боях за Кримське та Новотошківське. Після ДМБ – одружився… А в грудні 2017 року повернувся на війну – підписав контракт зі Збройними силами. Солдат Вільчинський знову прийшов у 24 омбр – в гранатометне відділення 3-го батальйону.

Друзі та побратими відзначають, що Лютий був веселою та життєрадісною людиною, вмів усім підняти настрій. Хоча позивний свій отримав не випадково – до ворога він був безжальним, у бою не знав страху.

Поховали Миколу Вільчинського на цвинтарі села Піски, що поруч із його рідними Стариками.

Залишилися батьки, сестра, дружина та донька.

 

5. Ігор Петров

Він вирішив піти боронити Батьківщину одразу, щойно Збройні сили України визволили від окупантів його рідне Рубіжне Луганської області.

Ігор Петров народився 14 лютого 1998 року, а у 2016-му, щойно йому виповнилося 18, підписав контракт із ЗСУ.

Відтоді більшість часу він перебував на передовій. Служив навідником автоматичного гранатомета в механізованому батальйоні 53-ї окремої механізованої бригади.

“Він не говорив цих високих слів про патріотизм, про любов до Батьківщини. Але він своїм дуже коротким життям показав, що справді – на таких, як він, тримається нехай такий дуже крихкий, але мир на наших територіях”, – сказала в коментарі “5-му каналу” колишній класний керівник Ігоря Валентина Овчаренко.

“Допомагав своїм товаришам, бо він ще з 2016 року служив. Ми були в Донецькій області, там теж він допомагав. Де тільки можливо. Доброзичливий, добрий хлопець, щасливий. Одружився цього року…”, – згадує побратим Ігоря по службі Геннадій.

Солдат ЗСУ Ігор Петров загинув увечері 14 червня під час бою в районі селища Новотошківське на рідній Луганщині. Тоді в ході 4-годинного бою поранення отримали ще п’ятеро українських бійців.

“Вчасно змінюючи вогневі позиції, гранатометники відкривали вогонь по противнику, що намагався обійти опорний пункт. Влучним вогнем розрахунку автоматичного гранатомета, де навідником був солдат Ігор Петров, було знищено сім бойовиків. Внаслідок сміливих та рішучих дій Петрова наступ противника був зупинений. На жаль, отримані ним поранення в ході бою стали смертельними“, – повідомив прес-центр Об’єднаних сил.

Ігор помер у кареті “швидкої” від внутрішньої кровотечі.

Поховали його в рідному Рубіжному.

Залишилися батьки та дружина.

 

6. Сергій Жук

Сергій Жук загинув через тиждень після свого 49-річчя.

За даними видання “Цензор”, він народився 8 червня 1969 року в селі Усть-Кулом (республіка Комі, РФ). 1986 року закінчив там школу, навчався на водія у районному ДОСААФ. Після строкової служби 1989 року переїхав у село Демки Драбівського району Черкаської області.
Працював помічником комбайнера, токарем та ковалем у фермерському господарстві, а у 2002-2015 роках – ковалем у гарячому цеху Київського метро. Повернувшись у Демки, влаштувався охоронцем у фермерське господарство “Нива”.

А в квітні 2017 року Жук пішов на контракт у Збройні сили України.

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

14 червня, близько 21:00, коли українські бійці намагалися зупинити атаку супротивника неподалік шахти “Бутівка” на околиці Донецька, в окоп Жука влучив ворожий реактивний снаряд “Граду”. Боєць загинув на місці.

Похований у Демках. Залишилися мати, дружина, дочка та онука.

 

7. Сергій Остапчук

Сергій Остапчук кілька тижнів не дожив до свого 48-річчя. Він народився 18 липня 1970 року в Хмельницькому. Працював електриком.

У 2014 році був мобілізований, згодом вирішив продовжити службу на контракті. Із 2016-го служив у 72-й окремій механізованій бригаді ЗСУ механіком-водієм БМП.

“Це було його. Він там виріс, розправив плечі. Він відчував себе набагато краще, бо був потрібен там”, – розповів телеканалу “Поділля-центр” брат Сергія Тарас Остапчук.

24 червня в районі смт Луганське на Світлодарській дузі 48-річний хмельничанин отримав тяжкі осколкові поранення в голову і грудну клітку.

Зі слів координатора центру допомоги учасникам АТО Наталії Дзекар, Остапчук чергував на блокпосту зі своїм товаришем, коли під час чергової атаки противника перед ними розірвалася міна. Обох бійців одразу відвезли до лікарні. Лікарі реанімаційного відділення лікарні в Бахмуті боролися за їхні життя до останнього, але Сергія врятувати не вдалося…

Поховали загиблого бійця на Алеї слави кладовища в Хмельницькому.

Залишилися батьки та двоє братів.

Алея слави кладовища м. Хмельницький 28 червня 2018, під час похорону Сергія Остапчука. Фото: Є.ua

Читайте також:
Тиждень ООС: знищено 16 бойовиків; в ЗСУ – 20 поранених і двоє зниклих

8. Руслан Баглик

Старший солдат, навідник 2-го батальйону 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Руслан Баглик народився 29 вересня 1997 року в місті Тростянець Сумської області. Його батько був ветераном Афганістану.

В ЗСУ – з 2015 року, із березня 2018-го – в 92 омбр.

19 червня під Авдіївкою 20-річний боєць отримав важке поранення в голову. У непритомному стані його доставили до Дніпровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова, де після шести днів глибокої коми Руслан пішов із життя 25 червня.

Поховали Руслана Баглика у селі Станова під Тростянцем, де він закінчував школу та мешкав.

Залишилися батьки й наречена.

 

9. Артур Федосенко

Артур Володимирович Федосенко народився 26 березня 1971 року в Кропивницькому.

Строкову службу в армії служив у Закавказькому окрузі.

За даними сайту “Гречка”, працював в УТО “Кіровоград” консультантом з економічної безпеки, виконував різну роботу за кордоном, був водієм-інкасатором у “Приватбанку”.

У 2016 році підписав контракт із ЗСУ. Служив у званні старшого солдата у військовій частині А1469 (військовий аеродром “Канатове” біля Кропивницького) на посаді водія-електрика радіопеленгаторного пункту радіотехнічного центру вузла зв’язку та радіотехнічного забезпечення.

26 червня близько 20:30 біля Мар’їнки (Донецька область) життя 47-річного військового обірвала куля ворожого снайпера.

Поховали воїна на Алеї героїв Рівнянського кладовища у Кропивницькому.

Залишилися дружина та доросла дочка.

 

10. Дмитро Петрушенко

Солдат, військовослужбовець мінометного взводу мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Дмитро Петрушенко народився 11 січня 1971 року в селі Піщанка Новомосковського району Дніпропетровської області.

Закінчив Дніпровський інститут фізкультури. У Павлограді, де він мешкав останнім часом, був відомий як тренер із велоспорту, інструктор, веломеханік.

У грудні 2017 року Петрушенко пішов служити на контракт до ЗСУ, а вже у січні разом зі своєю 93 омбр “Холодний Яр” опинився на передовій.

27 червня в бліндаж під селом Богданівка Донецької області влучив ворожий снаряд. Дмитро Петрушенко, Олександр Холін та Володимир Дяченко на спостережній позиції загинули на місці.

“Близько 16-ї години пішло в хід важке озброєння, заборонене Мінськими домовленостями, таке як артилерія та міномети 120-міліметрові. Так склалася доля, що внаслідок влучання однієї з мін троє наших побратимів отримали поранення, несумісні із життям”, – розповів прес-офіцер 93 омбр Андрій Міхейченко.

У Дмитра Петрушенка залишилися батьки, дружина та син, який, за даними газети “ТН Експрес“, служить у Павлограді у військовій частині Нацгвардії №3024.

Поховають полеглого воїна в Піщанці, де мешкають його батьки.

 

11. Олександр Холін

Олександр Холін народився 20 вересня 1983 року в селі Охрімівка Вовчанського району Харківської області, мешкав у Вовчанську.

У лавах ЗСУ – з осені 2015 року. Спершу служив у 53-й окремій механізованій бригаді; у квітні 2016-го перевівся в 93 омбр (солдат мінометної батареї 3-го механізованого батальйону).

Брав участь у боях за Кримське на Луганщині та на Донецькому напрямку.

Загинув 27 червня в районі села Богданівка Донецької області разом із двома побратимами, коли в їхній бліндаж прилетів ворожий снаряд.

Залишилась дружина.

 

12. Володимир Дяченко

Солдат Володимир Дяченко (93 омбр подавала варіант прізвища – Дьяченко) народився 6 січня 1968 року в селі Семенівка Томаківського району Дніпропетровської області.

Один із трьох загиблих 27 червня в районі села Богданівка Донецької області, внаслідок прямого влучання в бліндаж ворожого снаряду.

Залишився син.

 

13. Валерій Шишак “Поляк”

Валерій Шишак народився 12 грудня 1960 року в Сєвєродонецьку, там і прожив фактично все своє життя.

Він мав значний воєнний досвід: свого часу служив в Афганістані. І хоча був уже на пенсії, коли війна прийшла на Батьківщину, пішов захищати свій рідний Донбас добровольцем у батальйон МВС “Луганськ-1”. Згодом перейшов у 24-ту окрему механізовану бригаду імені короля Данила ЗСУ (молодший лейтенант, командир відділення у 1-му батальйоні).

У своєму підрозділі 57-річний Валерій Казимирович був найстаршим. Він загинув 28 червня в районі селища Південне, неподалік від окупованої Горлівки.

“…Ворог цинічно й підступно о 8.30 відкрив вогонь з мінометів, станкових гранатометів, великокаліберних кулеметів по житлових будинках цього населеного пункту. Командир роти «Королівської» бригади Олег Лотоцький (…) швидко оцінив ситуацію та організував бій. За мить чергові вогневі засоби вже відкрили вогонь по противнику. Як виявилося, під прикриттям вогню впритул до містечка наблизилась група бойовиків.

Резервну групу, яка за хвилину вже вела бій на околиці Південного, очолив командир взводу Валерій Казімірович Шишак. В ході бою, який тривав майже півгодини, він побачив, що важко поранений боєць резервної групи. Валерій Шишак разом із Олегом Лотоцьким кинулися рятувати свого підлеглого (Андрія Волоса – “Н”). Саме цього й очікував снайпер-терорист. Підступним пострілом снайпера Валерій Шишак був смертельно поранений”, – розповіла про останній бій Поляка прес-служба бригади.

Поховали Валерія Шишака в Сєвєродонецьку. Залишилися дружина, дорослі син і дочка.

 

14. Андрій Волос

Старший солдат, військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади Андрій Волос народився 13 грудня 1995 року в Луцьку (за іншими даними – в селі Омельне). Закінчив в обласному центрі школу-інтернат і певний час жив у Луцьку. Згодом переселився в Омельне Ківерцівського району, де мешкала його мама.

Хрещений батько Андрія, керівник Спілки воїнів АТО Волині Олександр Серватович розповів “Волинським новинам“, що після початку війни на сході Андрій дев’ять разів намагався потрапити до війська, подавав документи у батальйон (роту спецпризначення МВС) “Світязь”. Проте йому відмовляли через брак досвіду.

Як каже сільський голова Омельного Василь Зінчук, хлопець уже повертався додому, коли йому подзвонили з Ківерцівського військкомату і запропонували підписати контракт із ЗСУ на три роки. Це було у 2015-му.

Поїздки на передову у складі 24 омбр не завадили Андрієві влаштувати особисте життя: у травні 2018 року Волос став на шлюбний рушник. А через місяць після весілля його вагітна дружина стала вдовою.

22-річний Андрій загинув уранці 28 червня, в той чорний День Конституції, коли українські Збройні сили втратили загиблими віддразу чотирьох бійців. Це його, тяжко пораненого, намагався витягти з поля бою командир взводу Валерій Шишак, і також отримав смертельне поранення від ворожого снайпера.

Андрію Волосу снайперська куля влучила фактично в серце, пройшовши між пластинами бронежилета.

День народження вони з командиром відзначали з різницею в один день, а день смерті в обох один і той самий.

Про те, що ї сина більше немає, мати Волоса дізналася в реанімації – за день до загибелі Андрія їй зробили операцію з видалення пухлини. Саме мати ухвалила рішення поховати сина 1 липня в Омельному, поряд із могилами її рідних. Хоча влада і військові пропонували, щоб Волоса поховали в Луцьку на Алеї слави.

“Він був з простої сім’ї. Дуже хороша людина, доброї душі хлопець, неконфліктний, ніколи мухи не образить”, – згадує Андрія сільський голова Омельного.

Залишилися мати, вітчим та вагітна дружина.

Читайте також:
Телевізійники розповіли, як “королівська” бригада помстилася
бойовикам за двох загиблих під Горлівкою

15. Владислав Гусейнов “Швед”

Владислав Гусейнов народився 7 травня 1983 року в місті Первомайський на Харківщині, жив у Харкові.

Молодший сержант, військовослужбовець 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

Побратими згадують Шведа як відважного воїна і водночас веселуна, який завжди любив пожартувати, піднімати настрій товаришів у важкій ситуації.

Влад загинув 28 червня внаслідок бойових дій під Авдіївкою.

“На Донецькому напрямку під прицільному обстрілом ворога у вечірній час опинилися захисники Авдіївки, де по завершенню робіт на Донецькій фільтрувальний станції противник відкрив вогонь з автоматичних гранатометів та великокаліберних кулеметів.
Для забезпечення припинення вогню вогонь у відповідь відкривали підрозділи бойової охорони. В ході бою загинув молодший сержант Гусейнов Владислав, який разом зі своїми побратимами утримував позицію бойової охорони попереду наших підрозділів. Ціною власного життя вогнева точка противника була подавлена”, – повідомив речник прес-центру Об’єднаних сил Микола Бондарчук.

Поховали Влада 1 липня в рідному Первомайському.

16. Геннадій Нємцов

Старший сержант, військовослужбовець 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців Геннадій Нємцов пішов у Збройні сили під час шостої хвилі мобілізації, в липні 2015-го. На той час його син-контрактник уже майже рік був в АТО, тож батько не вагався.

“Їду із задоволенням. Синові 24 роки, і він вже рік там перебуває. Служить за контрактом. Мене не відмовляв – навпаки, пишається вчинком батька. А от дружина та донька переживають. Однак як би там не було, я вважаю, що мушу бути там”, – розповідав Нємцов-старший черкаським журналістам 14 липня 2015-го, вирушаючи в навчальний центр.

Згодом Геннадій Євгенович продовжив службу в ЗСУ за контрактом.

Геннадій Нємцов народився 9 лютого 1969 року в Черкасах. А загинув у ніч із 28-го на 29 червня 2018-го, боронячи підступи до Світлодарська в Донецькій області. Противник вів вогонь з гранатометів та великокаліберних кулеметів. Отримані під час вогневого зіткнення поранення для Геннадія виявилися несумісні з життям.

Поховають воїна 2 липня на Алеї героїв 4-го кладовища міста Черкаси.

Залишилися дружина, дорослий син (учасник бойових дій на сході України з 2014 року) та донька.

 

Вічна пам’ять полеглим.

 

Огляд підготували: Леся Шовкун, Дмитро Лиховій

 

Читайте також про кожного загиблого в попередні місяці
(історії й портрети):
травень 2018
квітень 2018
березень 2018
лютий 2018
січень 2018
грудень 2017

листопад 2017

жовтень 2017
вересень 2017

серпень 2017

липень 2017

червень 2017
травень 2017
квітень 2017

березень 2017

лютий 2017
січень 2017
грудень 2016
листопад 2016

Читайте також:
Таймлайн втрат української армії: травень 2018. ІНФОГРАФІКА

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

- реклама -

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: