Бойові втрати червня: вісім загиблих. ОБЛИЧЧЯ, ІСТОРІЇ

 

Перший місяць літа на Донбасі видався спекотним подвійно: зросла кількість, інтенсивність та калібр обстрілів з боку бойовиків.

Як наслідок – у червні кількість загиблих внаслідок бойових дій, підтверджена штабом Об’єднаних сил, склала вісім осіб, поранених – 87. Обставини загибелі дев’ятого воїна до кінця не з’ясовані.
Для порівняння: у травні загиблих і померлих від ран – дев’ять, поранених – 39.

Сім днів у червні обходилися зовсім без втрат. Дві доби принесли одразу по 12 “трьохсотих”, плюс один і два загиблих відповідно.

Навіть коли в Станиці Луганській протягом тижня тримали “режим тиші” і розводили війська, на решті території Донбасу фіксувалося понад 30 обстрілів щодня, включно зі ствольною артилерією, важкими мінометами, ПТРК тощо.

Із восьми наших офіційних втрат сім – наслідки ворожих обстрілів (з них один – робота снайпера), ще одна підтверджена бойова жертва – підрив на вибуховому пристрої.

Шість воїнів полягли в Донецькій області, два – на Луганщині. Між ОТУ “Схід” і “Північ” співвідношення рівне. Адже два нацгвардційці загинули внаслідок артобстрілу на Світлодарській дузі, під Новолуганським (географічно це Донеччина, але в ООС це Луганський напрямок, зона відповідальності ОТУ “Північ”).

По двоє полеглих героїв – зі складу 17-ї танкової бригади, 54 омбр ЗСУ, ОЗСП “Азов” НГУ. По одному – з 24 омбр та 35-ї бригади морської піхоти.

Едуард, Олександр, Владислав, Максим, Дмитро, Олександр, Анатолій, Олексій. Згадаймо їх поіменно. Пом’янімо. Поставмо свічку за них. Бо вони загинули за нас.

Ось якими вони були, коли жили:

1. Едуард Лазарєв

Молодший сержант, водій-електрик мінометної батареї механізованого батальйону 17-ї окремої танкової Криворізької бригади Едуард Лазарєв народився 4 серпня 1970 року в Красноярському краї Росії, але ще малим разом із батьками переїхав до міста Броди на Львівщині. Закінчив професійно-технічне училище в Радивилові. Відслуживши строкову службу в Латвійській РСР, повернувся додому, на вже рідну Галичину.

До російсько-української війни служив за контрактом у батальйоні забезпечення. “Коли контракт закінчився, в Україні почалися воєнні дії. Тоді він сам пішов у Бродівський військкомат — просив, щоб його скерували на Донбас”, – розповів виданню LMN побратим загиблого Анатолій Проказюк.

У вересні 2015 року Едуард підписав новий, тепер уже “воєнний” контракт, і вирушив на Донбас. У 2019-му – ще один контракт…

Його військова частина дислокувалася в Донецькій області, поблизу населеного пункту Гранітне.

4 червня близько 17:30 Едуард, як завжди, кермував вантажівкою — віз продукти на позиції підрозділу. Біля села Новоселівка Друга (Волноваський район) у його ГАЗ-66 чіткою наводкою влучила російська протитанкова керована ракета. Сержант Лазарєв та його побратим і ровесник Олександр Лин від множинних осколкових поранень загинули на місці. Ще одного бійця було поранено.

“Їхали комбат батареї і Едік на позицію відвезти продукти. А потім вони отримали розпорядження від командира батальйону знайти позицію, щоб прикривати розвідгрупу. Вони тільки під’їхали від позиції, від хлопців – і так сталося, що ракета прямо в машину влучила”, – розповів військовослужбовець Сергій Гуляєв.

“Він був дуже сміливим, патріотично налаштованим. Незважаючи на російське прізвище, дуже любив Україну, зі всіх сил хотів її захистити від ворогів”, – пригадує Анатолій Проказюк. Він уже на фронті випадково виявив, що раніше незнайомий йому 48-річний водій Лазарєв — однокласник його сестри.

Друзі та родичі згадують Едуарда як хорошого, веселого чоловіка, який дуже любив дочку та онуків.

“Останній раз ми з ним бачилися в Бродах, коли Едуард приїжджав у відпустку. Він був дуже оптимістично налаштований. Казав, що з хлопцями активно борються із сепаратистами. Планував бути на Сході, поки війна не закінчиться”, – розповідав Проказюк.

Поховали Едуарда Лазарєва в селі Комарівка Бродівського району, де живе його дружина.

2. Олександр Лин

Олександрові Лину з Кривого Рогу, як і Едуардові Лазарєву, було 48. До свого 49-річчя, яке мав відзначити 18 червня, він не дожив  два тижні. (За іншими даними, дата народження — 18 липня).

Олександр закінчив Жданівську морехідну школу в Маріуполі за фахом “матрос-моторист”. Строкову службу у 1988-1990 роках проходив у пожежній службі Москви. Після повернення майже 30 років пропрацював на “Криворіжсталі”.

У військо прийшов на початку 2019 року — підписав контракт із ЗСУ. Старший солдат, мінометник мінометного взводу мінометної батареї механізованого батальйону криворізької 17 отбр (в/ч А3283).

Загинув разом із молодшим сержантом Лазарєвим 4 червня близько 17:30 від множинних осколкових поранень, коли в їхню вантажівку поблизу Новоселівки Другої влучила керована ракета з ворожого ПТРК.

“Він був дуже хорошою людиною, і боєць теж дуже хороший. Дуже веселий був, завжди жартував. Усі труднощі переводив у жарт. Трохи старший за нас — і завжди підтримував, як старший брат”, – розповів про Олександра побратим Сергій, який на момент його загибелі виконував обов’язки командира розрахунку.

Поховали Олександра Лина в селі Явдохівка Софіївського району Дніпропетровської області, де він народився.

Залишилися дружина (з якою боєць розлучився у січні цього року, але підтримував дружні стосунки), а також мати, брат, сестра та дві дочки, 26 і 14 років.

3. Владислав Бережний

Сержант, командир БМП— командир відділення 54-ї окремої механізованої бригади Владислав Бережний народився 11 червня 1996 року в місті Сватове на Луганщині. Навчався у сватівській школі №6.

На війну хлопець пішов у 18 років. У січні 2015 підписав довгостроковий контракт — до завершення АТО. Другий контракт – у 2017-му.

У березні 2018 року в інтерв’ю журналістам він розповідав про те, як прийняв рішення йти на війну: “Я ще навчався в школі, коли почалися всі події в країні, Майдан. Закінчив 11 класів, потім півроку працював на приватному підприємстві. Дивлячись на те, що відбувається в Україні, вирішив піти в армію. Я і моя родина з самого початку були українських поглядів. Ми не хотіли, щоб в нашому місті, та й взагалі на Донбасі, був «русскій мір». І я вирішив стати на захист свого рідного краю”.

Владислав зізнавався, що коли про це дізналися батьки, то були в шоковому стані. Але потім, отямившись від несподіванки, підтримали сина.

Перший бойовий досвід АТО (після двох місяців “учебки”) Влад отримував у Зайцевому під Горлівкою. Зізнавався, що по-справжньому воєнній справі навчився вже під час бойових дій.

Згадуючи про службу “на нулі”, розповідав журналістам про бойові операції, втрати у підрозділі: “Особливо пам’ятаю дату 19 грудня 2017 року, коли був дуже важкий бій на Світлодарській дузі. Тоді ми разом із побратимами просунулися вперед і зайняли 1,5 км ворожих позицій – «ліс». На жаль, деякі мої друзі під час цієї операції загинули: «Ефа», «Сім’янин», «Шайтан», «Гюрза», «Санич»… Я їх буду пам’ятати завжди. Військовослужбовець «Піранья» отримав важке поранення, яке було майже несумісним з життям, але, на щастя, його вдалося врятувати, і зараз він знаходиться на лікуванні. Хочеться, щоб нам давали більше змоги воювати, проводити всілякі операції, віддавали команди просуватися вперед, щоб ми мали змогу визволяти нові й нові території-позиції”, – говорив Бережний.

Він розповідав, що дуже хотів піти вчитися на офіцера (такі пропозиції були), але був не готовий залишити дружину та дітей. У Попасній він одружився з місцевою мешканкою, там і оселився.

“Війна забирає багато гарних людей”, — сумував Владислав. Зізнавався, що вже й забув, як жив до війни, у мирний час.

А про свою мрію розповідав так: “Я хочу, щоб ми якнайшвидше визволили всі окуповані міста, і над кожним населеним пунктом майорів український прапор. Також хочу, щоб українці, які зараз знаходяться поза війною, навели порядок в центрі країни. Якщо вони цього не зроблять, тоді ми вимушені будемо це зробити. Що стосується моєї сім’ї, сподіваюся, всі наші плани здійсняться, і у нас будуть кращі можливості будувати нове життя в мирі”.

Не судилося. Куля снайпера обірвала життя Владислава 5 червня — менш ніж за тиждень до його 23-річчя… Сталося це поблизу Золотого в Попаснянському районі на рідній Луганщині.

Поховали молодого бійця у Попасній, де залишилися молода вдова, шестирічна дочка (донечка дружини стала йому рідною) та дворічний син.

4. Дмитро Пругло “Круглий”

Про “Круглого” побратими згадують лише хороше. Боєць, який назавжди залишиться 28-річним, народився 27 грудня 1990 року в Полтаві. З початку бойових дій на сході, у 2014 році, прийшов рядовим міліції в батальйон “Азов”. Згодом підписав контракт із Нацгвардією.

Не піти на війну Дмитро просто не міг.

“Він завжди був життєрадісним, з великим серцем і особливим почуттям гумору. Діма був опорою та підтримкою. Військова справа була справою його життя. Він горів цим. Ми ним пишаємось і дуже любимо”, — згадують рідні.

Старший лейтенант, заступник командира роти по роботі з особовим складом 1-го батальйону окремого загону спецпризначення “Азов” Дмитро Пругло брав участь у всіх ключових боях підрозділу.

“Дмитро ніколи не падав духом. Таких людей дуже і дуже мало. Його всі поважали, він був душею компанії. Я ніколи не бачив його розгубленим. Незважаючи на те, що у 2014 році ми всі прийшли на війну, не маючи досвіду, він тримав себе так, ніби це була вже не перша його війна. Він завжди розумів, що навколо коїться, що треба робити. Більш старші товариші, побратими завжди могли до нього звернутися за порадою, чи за допомогою. Він був завжди веселою, життєрадісною, позитивною людиною”, – згадує начальник штабу 1-го батальну полку “Азов” Олексій (позивний “Подвох”).

У ніч на 7 червня, близько 00:30, противник атакував опорні пункти підрозділу, розташовані на околиці селища Новолуганське (сумнозвісна Світлодарська дуга) із забороненої Мінськими домовленостями артилерії 122 мм та мінометів 120 мм. Один зі снарядів влучив просто у бліндаж, де перебували “азовці”. Дмитро Пругло та його 23-річний побратим Максим Олексюк “Максон” загинули, ще 11 бійців отримали поранення різної тяжкості.

П’ятеро з них перервали лікування в лікарні ім. Мечникова, щоб приїхати в Полтаву на похорон Круглого.

У Дмитра залишилися дружина та мати.

Останнє інтерв’ю Дмитра Пругла:

5. Максим Олексюк “Максон”

Максим Олексюк народився 23 листопада 1995 року в Калинівці Вінницької області. Після 4-го класу переїхав у Козятин. Однокласники і вчителі розповідають, що він дуже любив спорт, мав значні досягнення в стрибках у висоту.

Після школи Максим вивчився у Вінниці на водія та пішов в армію.

Із червня 2016 року проходив строкову службу. А в жовтні 2017-го сержант Олексюк підписав контракт і потрапив до 1-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону спеціального призначення окремого загону спецпризначення “Азов” Національної гвардії України.

“Він був хлопець скромний, флегматичний. Мені на все життя запам’ятається наша остання з ним розмова. У минулому році він із батьком садив картоплю. Я побачив його, зупинився й кажу: «Думай, коли мені вже горілку на весілля готувати!» А він дивиться на мене, усміхнувся і промовчав. Потім я дізнався, що він підписав контракт і йде служити. Про дівчат поки не думав…” — поділився спогадами з місцевими журналістами двоюрідний прадід загиблого Григорій Швець.

За півтора року служби Максон проявив себе відповідальним та щирим побратимом “Він з усіма ладнав і дружив. Мав багато планів на життя. Зокрема, дуже хотів освоїти військову справу і, мабуть, залишитися в частині. Не ховався за спинами”, – розповідає побратим Олексюка, який попросив не називати його імені.

Максим загинув на околиці селища Новолуганське, в одному бліндажі з Дмитром Пруглом, коли після півночі 7 червня бойовики обстріляли опорні пункти підрозділу зі зброї забороненого Мінськом калібру.

Як розповів побратим Максона з позивним “Білий”, в ту ніч Олексюк не мав виходити на бойову позицію. Але сам виявив бажання допомогти товаришам її облаштувати. “Він був упертим, але добрим і розуміючим. З тих бійців, кого не втримаєш на тилових позиціях. Максим завжди рвався в бій захищати країну, перемагати ворогів. Для нас, «азовців», він став бойовим товаришем, близьким другом, якого можна назвати братом. Кожен із нас буде згадувати його з посмішкою, бо він був життєрадісним хлопцем”, — каже Білий.

Поховали Максима Олексюка на Алеї Слави міського кладовища в Козятині. Залишилися мама брат-десятикласник.

6. Олександр Ляшок

Олександр Ляшок народився 6 березня 1995 року в селі Михайлівка на Кіровоградщині. Мешкав у селищі Лісове того самого Олександрівського району.

Хлопець захоплювався спортом, йому навіть пропонували продовжити навчання у спортивній школі Харкова, але він відмовився. І, щойно закінчивши школу, ще до війни, у 2013 році, пішов до війська — на контракт.

Новий контракт Олександр підписав уже в квітні 2019 року — на цей раз став морським піхотинцем. Старший матрос, навідник із 2-ї роти 137-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти.

24-річний морпіх загинув близької першої години в ніч на 19 червня під Новотроїцьким Волноваського району Донецької області від множинних осколкових поранень внаслідок ворожого обстрілу.

“Він був веселим товаришем, вірним другом, молодим, завзятим, сильним духом чоловіком, якому назавжди залишиться 24 роки… Ти справжній морпіх, ти в наших серцях і з нами в строю, спочивай з миром, воїне”, — написали побратими з бригади у “Фейсбуці”.

Поховали Олександра Ляшка у Михайлівці. У нього залишилися мати, двоє братів та син.

7. Анатолій Сорочинський

Анатолій Сорочинський народився 19 березня 1989 року у Львові, там і мешкав.

Із 2015 року воював у складі батальйону “Айдар” ЗСУ, а наприкінці 2017-го підписав контракт із 24-ю окремою механізованою бригадою імені короля Данила. Солдат 3-го окремого мотопіхотного батальйону.

22 червня під час перевірки місцевості в секторі відповідальності спостережного посту Анатолій підірвався на міні. Це сталося поблизу селища Оленівка у Волноваському районі Донеччини. Проте його тіло не могли забрати із “сірої зони” протягом двох днів.

“Інтенсивний вогонь ворога унеможливив негайну евакуацію тіла. Військовослужбовець, який намагався надати Сорочинському першу невідкладну допомогу, внаслідок психологічної травми в стресовій ситуації не зміг вірно вказати напрямок, де сталася дана трагедія. В результаті цього пошукова група, що складалася з військовослужбовців бригади, не змогла його виявити протягом першої доби. Після чого, враховуючи високу температуру повітря, було прийнято рішення звернутись до гуманітарного проекту «Евакуація-200»”, – розповіли в пресслужбі 24 омбр.

Після досягнення домовленості про повний режим тиші, вранці 24 червня волонтерам вдалося знайти та повернути тіло загиблого бійця.

“Анатолій загинув як справжній воїн. І до останньої хвилини свого життя не випускав з рук своєї зброї, з якою його і знайшли пошуковці”, – ідеться в повідомленні “королівської” бригади.

Поховали солдата біля могили його діда в селі Підрясне Яворівського району, звідки походить рід Сорочинських.

8. Олексій Карлаш “Карлсон”

Молодший сержант, старший стрілець із 6-ї роти 2-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Олександр Карлаш народився 30 березня 1993 року в селі Розкопинці Богуславського району на Київщині.
Закінчив  коледж ресторанного сервісу і туризму Національного університету харчових технологій. Талант кондитера згодився йому навіть на передовій, де Карлсон примудрявся пекти торти на пательні.

На війну Олексій пішов у розпал спекотних подій літа 2014-го, в липні.

Спершу служив у 2-й роті 54-го окремого розвідбатальйону. Пройшов три ротації: річну та дві — по півроку (останній піврічний контракт він підписав 20 січня 2019-го). В перервах підробляв кухарем у київських ресторанах і таксистом.

Після закінчення останнього контракту, термін якого мав вичерпатися в липні, Карлаш мріяв повернутися додому, створити сім’ю.

Олексій був активним користувачем “Фейсбуку”, не полишав громадську діяльність навіть в армії. Під час відпустки в Києві 10 червня брав участь в акції на Банковій “Зупини капітуляцію” , спрямованій проти намірів нової влади “не стріляти у відповідь”. Увечері після цього відбув поїздом на Донбас.

Але 19 червня близько 20:00 у районі Попасної російсько-окупаційні війська обстріляли позиції ЗС України з СПГ-9 та іншого озброєння. Із тяжким осколковим пораненням голови (удар був таким потужним, що розірвало каску) Олексій у стані коми був доправлений до Харківського військового шпиталю. Втім, тривала операція не допомогла.

Карлсон помер 23 червня близько 10.00, так і не опритомнівши.

Поховали бійця у Розкопинцях. Залишилися мати і брат.


Віталій Молозовенко

Старший солдат, командир безпілотних авіаційних комплексів розвідувального взводу 34-го батальйону 57-ї бригади ЗСУ (в/ч А-4395) Віталій Молозовенко загинув 13 червня при виконанні бойового завдання в селі Піски під Донецьком від мінно-вибухової травми. Про це повідомила прес-служба Кіровоградської обласної адміністрації.

Водночас пресцентр ООС не сповіщав про бойові втрати 13 червня. Наразі нам не вдалося уточнити обставини загибелі Молозовенка.

Віталій народився 6 червня 1995 року в селі Тирлова Балка Устинівського району. Там і похований.

Читайте також:
У зоні ООС трагічно загинув десантник Вадим Забава

Зеленський уперше присвоїв звання Героя України. ХТО ТАКИЙ АНДРІЙ ВОЛОС

Звіт підготували: Леся Шовкун, Дмитро Лиховій

Читайте про кожного загиблого в попередні місяці
(історії й портрети):
травень 2019
квітень 2019
березень 2019
лютий 2019
січень 2019
грудень 2018
листопад 2018
жовтень 2018
вересень 2018
серпень 2018
липень 2018
червень 2018
травень 2018
квітень 2018
березень 2018
лютий 2018
січень 2018
грудень 2017

листопад 2017

жовтень 2017
вересень 2017

серпень 2017

липень 2017

червень 2017
травень 2017
квітень 2017

березень 2017

лютий 2017
січень 2017
грудень 2016
листопад 2016

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: