14 загиблих героїв липня. ІСТОРІЇ, ФОТО

 

У нас були дострокові вибори, відпустки, курорти, пляжі, дачі, городи, жнива. А на фронті в липні свої життя за Україну віддали 14 воїнів. З них одна жінка.

Відповідно до зведень ОС і МОУ, протягом місяця ще 64 військові зазнали поранень. Якщо так – це був найкривавіший місяць війни для нашої армії цього року.

Втрати могли бути ще більшими, якби не “хлібне перемир’я”, що почалося з 21 липня. В останні десять днів липня внаслідок бойових дій у ЗСУ було тільки троє поранених (ще двоє загиблих і два “трьохсотих” – від підриву на мінах вранці 21-го числа).

З початку “перемир’я” штаб повідомляв загалом про 20 обстрілів з боку ворога за десять днів. Три доби обходилися взагалі без порушень “режиму тиші”.

При тому що за перші 20 днів місяця противник, здавалося, оскаженів і прагне “насипати” авансом. “Нормою” були 25-30 обстрілів на добу, постійно і майже скрізь працювала важка артилерія, міномети й гармати.
“Найгарячішим” видався день 10 липня: 42 обстріли (з них 28 разів – із заборонених Мінськими угодами артсистем), загиблий і дев’ять поранених.

Загалом за місяць, на основі офіційних зведень, “Новинарня” нарахувала 432 обстріли.

Серед 14 полеглих героїв липня жертвами обстрілів стали дев’ять. Із них четверо загинули від куль ворожих снайперів, троє – від “ДНРівських” ПТРК, протитанкових ракетних комплексів (точніше, російських, наданих Кремлем окупаційним військам на Донеччині).

П’ять воїнів підірвалися на мінах. Зокрема, одна смерть – наслідок поранення ще 27 червня.

Усі загиблі – із лав Збройних сил України. Троє служили в ВМСУ (36 обрмп (2), 406 оабр), один – у Силах спецоперацій (8 опсп).

Полеглі з частин Сухопутних військ: 24 омбр – четверо; 25 опдбр – двоє; по одному – 54 омбр, батальйон “Айдар” 53 омбр, 74 орб, 92 омбр.

Десять військових полягли на Донеччині, троє – в Луганській області. Місце смерті спецпризначенця не називається.

…Так, за цифрами це був важкий місяць. Але ми запам’ятаємо людей. Тих, для кого цей липень став останнім. Завдяки кому українці могли спокійно голосувати, працювати, відпочивати, навчатися.

Наймолодшому назавжди 19, найстаршій – 48.

Вони нас прикрили. Пом’янімо їхній мужній чин. Згадаймо їхні імена й обличчя.

Сергій Майборода. Ірина Шевченко. Едуард Лобода. Олег Жуков. Владислав Локтіонов. Антон Фака. Олександр Колодяжний. Володимир Салітра. Дмитро Лісовол. Богдан Бігус. Олександр Бардалим. Роман Джерелейко. Семен Румигін. Микита Скітченко. Назавжди в наших серцях.

1. Сергій Майборода

Старший матрос, водій санітарного автомобіля 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ Сергій Майборода народився 2 грудня 1971 року в селищі Билбасівка Слов’янського району Донецької області.

Після закінчення Слов’янського технікуму (фах – автослюсар) служив “строчку” в Красноярському краї РФ.

За словами односельців, Сергій Григорович завжди мав проукраїнську позицію. Тож ніхто не здивувався, коли на початку 2017 року він підписав контракт із ЗСУ й пішов захищати рідний Донбас.

“Він був вірним побратимом, ніколи не відмовляв у допомозі”, – розповідає про бійця його однополчанка Людмила.

За словами друзів, Сергій, крім іншого, був віруючою людиною. І дуже любив дочку та сина, для яких нічого не шкодував, їздив на заробітки, щоб допомогти фінансово.

Син Сергія Григоровича, 21-річний Сергій Сергійович Майборода – футболіст. Вихованець молодіжної академії донецького “Олімпіка”, у 2016 році він перейшов у луганську “Зорю” (після окупації Луганська клуб перебазувався в Запоріжжя). Там півзахисник Майборода став ключовим гравцем “дубля”, а в минулому сезоні провів чотири гри вже за дорослу команду, забив один гол.

Життя Сергія Майбороди-старшого обірвалося 1 липня. Близько 10:50 російські бойовики, порушуючи всі можливі норми міжнародного гуманітарного права, обстріляли з ПТРК санітарний автомобіль “Хаммер” морпіхів, який вивозив із передової пораненого бійця.

Від прямого влучання протитанкової керованої ракети 47-річний Сергій, який був за кермом, загинув миттєво. Санінструктор Ірина Шевченко, яка була разом із ним, невдовзі померла в лікарні. З усіх, хто був у машині, вижив лише поранений боєць, котрого евакуювали.

Поховали Сергія Григоровича в рідній Билбасівці.

Окрім двох дорослих дітей, у нього залишилися дружина й онуки.

2. Ірина Шевченко

48-річну Ірину Шевченко бійці, волонтери, журналісти та всі, хто знав і любив цю жінку з великим серцем, часто називали просто Вікторівна. Вона не мала своєї сім’ї та дітей, тому щедро дарувала материнську любов побратимам і посестрам по службі.

Ірина народилася 1 листопада 1970 року на Херсонщині, мешкала в Херсоні. Працювала продавцем на місцевому Дніпровському ринку. Попри нелегку долю — батьки померли, залишивши сиротами двох доньок, й Іра сама виховувала на десять років молодшу сестру — вона завжди була усміхнена, весела, сповнена оптимізму.

Після початку Революції гідності Ірина, яку за прізвище ласкаво прозвали “Кобзариком”, стала активною учасницею херсонського Євромайдану. А коли почалася анексія Криму й на межі півострова з Херсонщиною розмістили українських військовослужбовців, загітувала ледве не весь ринок надавати їм волонтерську допомогу — харчами, одягом та іншими необхідними речами. У новоствореній волонтерській організації “Херсонська чайка” Ірину знали всі.

Але цього їй було мало: Шевченко пройшла курси першої долікарської допомоги, потім — курси викладання першої меддопомоги, далі — курси тактичної медицини. Отримавши ліцензію, почала їздити на полігони й ділитися цими знаннями з бійцями.

А коли їй і самій запропонували підписати контракт із ЗСУ — погодилася без вагань, у травні 2015 року офіційно ставши військовослужбовцем 36-ї бригади (на той час — десантно-штурмової, згодом — морської піхоти).

Тут її позивний змінився на “Скажену”. Вона справді була такою — сміливою, інколи до шаленства.

“Якось при обстрілі загинув наш бойовий товариш, навколо міни сипалися. Наші пацани ще не встигли навіть бронежилети одягти, а Іра вже бігла, на колінах повзла з медичним рюкзаком рятувати поранених. І таких випадків було дуже багато — всіх не перелічиш. Звісно, їй теж страшно було, але вона цього не показувала”, — розповідав журналістам командир взводу 1-ї десантно-штурмової роти 36 обрмп Віктор Мороз.

Але прославилася Вікторівна не лише своїм характером (про таких на фронті із захватом кажуть “бой-баба”), а й безмежною добротою, турботливістю та… смачнючими налисниками й пирогами.

І при цьому у вільний від служби час встигала багато читати. Зізнавалася журналістам, що приємно здивована наявності в Широкиному літератури українською мовою: “Хтось же її тут читав до мене!”

У грудні 2016 року Ірина Шевченко була нагороджена орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Отримала нагороду з рук президента Петра Порошенка в Маріупольському аеропорту 31 грудня 2016-го.

“Іра завжди розмовляла дуже жвавим веселим хрипким голосом, швидше навіть чоловічим — коли я вперше їй подзвонила, то подумала, що помилилася номером. За лічені хвилини коротких дзвінків вона вміла підняти настрій. Хоча по обстановці було ясно, що роботи їй вистачає.
Якось Іра прочитала у мене у «Фейсбуці» щось, що здалося їй сумним, і прислала коробку цукерок. Просто так. З припискою: «Вам там важче. В нас все ясно — ворог перед нами, а у вас там можуть в очі посміхатися, а робити тихцем капості».
А ще вона якось сказала фразу, яку я запам’ятала назавжди: «Ми порадились, то можете нам не замальовувати обличчя на фото. Ми на своїй землі, ми не повинні боятись»”, — згадує волонтерка Ірина Гук.

“Ми втратили маму”, — не соромлячись сліз, ридали й зовсім юні хлопці, і мужики, проводжаючи в останній путь Вікторівну.

Вона померла в лікарні Маріуполя 1 липня від жахливих опіків, отриманих вранці того ж дня після влучання керованої ракети бойовиків у санітарне авто, в якому разом із водієм Сергієм Майбородою вивозила з передової пораненого.

Ірину, в якої, крім сестри, нікого з рідних не залишилося, ховали всім Херсоном. Її могила — на Алеї Героїв кладовища Геологів.

3. Едуард Лобода “Фугас”

Едуардові було 25. Він народився 2 січня 1994 року в селі Підопригори Лебединського району на Сумщині.

Був спокійним і врівноваженим хлопцем, творчою натурою – добре малював, писав вірші, згадують про Едика вчителі та односельці.

У 2012 році Лобода вступив на історичний факультет Сумського державного педуніверситету. “Він дуже любив тварин. Всіх котів підбирав, і вони опинялися у нас в кімнаті, тому що йому було дуже шкода їх”, — розповідає однокурсниця, Аліна Шиян.

Едуард був на другому курсі, коли розпочалися події на Майдані. Він підтримав Революцію гідності одним із перших на курсі, брав у ній активну участь. А щойно на сході спалахнула війна — залишив навчання й пішов воювати.

Спочатку був добровольцем окремої тактичної групи імені капітана Воловика, а з 2016 року воював у тактичній групі “Сапсан” ДУК “Правий сектор” — інструктор з мінно-саперної справи, розвідник. За своє щире захоплення вибухотехнікою отримав позивний “Фугас”.

У 2018-му Едуард разом із побратимами підписав контракт і приєднався до 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила (старший солдат, оператор-радіотелефоніст).

Побратими розповідають, що, незважаючи на вдумливість і постійне бажання навчатися чомусь новому в своїй справі, Фугас умів пожартувати, був душею компанії, готовий завжди прийти на допомогу.

“Свою роботу він знав, чітко працював. Свої задачі чітко виконував, як розвідник. Людей дуже багато за собою підтягнув на війну, хороших пацанів теж. Людина взяла на себе вогонь з підривів і врятувала до 12 чоловік. Людина з великої літери. Герой”, — каже командир групи “Сапсан” з позивним “Сирота”.

Це сталося 3 липня. Едуард, як сапер, ішов на чолі групи розвідників, розміновуючи прохід у “сірій зоні” поблизу Мар’їнки (Донецька область). Група виконувала бойове завдання з протидії ДРГ противника. Вибух прогримів несподівано — міна була з новітніми датчиками руху російського виробництва. Лобода, на якого припала фактично вся сила удару, прикрив собою побратимів.

У тяжкому стані Фугаса доставили в лікарню Курахового, але його травми виявилися несумісними з життям. Наступного дня, 4 липня, хлопець помер.

Поховали Едуарда Лободу в рідних Підопригорах.

Залишилися батьки та молодший брат Костянтин, який служить у 27-й артбригаді.

4. Олег Жуков

Олег Жуков загинув 4 липня в районі хутора Вільний Попаснянського району Луганської області (н.п. Золоте-4 у складі міста Золоте) від кулі ворожого снайпера.

Він донбасівець, народився 4 травня 1977 року в місті Краматорськ Донецької області.

Закінчив Донбаську державну машинобудівну академію, здобувши фах інженера-технолога за спеціальністю “обробка металів тиском”. Працював на Старокраматорському машинобудівному заводі.

Наприкінці 2018 року підписав контракт на службу в ЗСУ. Солдат, стрілець-помічник гранатометника 2-го відділення 1-го взводу 2-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Поховали солдата в рідному Краматорську.

Залишилися мати і брат.

5. Владислав Локтіонов

Трагічна доля 42-річного Владислава Локтіонова цілком могла б стати основою для роману чи сценарію художнього фільму. Провівши майже два роки у ворожому полоні, після звільнення він був змушений у суді доводити, що не дезертир. А потім повернувся на фронт — і довів свою вірність присязі власним життям.

Владислав Олександрович Локтіонов народився 7 жовтня 1976 року. Мешкав у Дніпрі, працював у сфері будівництва (у фірмі “Сантехбуд”). У 2015 році був мобілізований, потрапив на війну у складі 92-ї механізованої бригади ЗСУ, 1-й батальйон. Спочатку був гранатометником (СПГ) у протитанковому взводі, потім його перевели в розвідку, на посаду розвідника-кулеметника.

За два місяці до демобілізації, у травні 2016 року, біля села Жовте на Луганщині Владислав потрапив у полон до бойовиків “ЛНР”, де провів рік і вісім місяців.

У полоні його спробували використати в російській пропаганді, знявши інтерв’ю для пропагандистського телеканалу “Лайф ньюз”. А тим часом з військової частини Локтіонова звільнили “за самовільне залишення місця служби”.

Сам боєць розповідав, що надвечір 13 травня 2016-го, заступивши на бойове чергування, отримав наказ командира переправитися через річку Сіверський Дінець на бік ворога. З яким завданням, за його словами, не уточнював.

“Я трохи неправильне рішення прийняв як старший [наряду з трьох осіб]. Залишив на нашому боці людину, щоб вона прикривала мене, і відправився на той берег на човні. Без нічого. У мене була в кишені лише граната. Для захисту. Але використати її я не встиг. Все сталося дуже швидко. У мене є, звичайно, припущення – чому. Озвучувати їх не буду”, – казав розвідник в інтерв’ю “Фактам” уже після звільнення.

За словами Владислава, він “потрапив у лапи спецназу кадировців”. “Мене оглушили, чимось вдарили по шиї, потім додали електрошокером”. Старшим серед бойовиків був “Багі”.

“Розумієте, ми вдень до цієї переправи виходили навіть без зброї. І вони (бойовики) зі свого боку підходили, іноді рибу ловили. А вночі ми намагалися не висовуватися. Коли на переправі стояли козаки і росіяни, було більш-менш спокійно. А ось коли кадировці… Напередодні вони нас “привітали” з 9 травня. Сміялися, кричали: “Аллаху акбар! Виходь, якщо ти мужик, на переправу. Зараз будемо тебе різати!” Вони весь час нас провокували…” – згадував Локтіонов.

Ще під час його перебування в “МГБ ЛНР” речник Міноборони України озвучував підозри, нібито Локтіонов самовільно залишив місце служби, тобто дезертирував. Про те, що розвідник утік на човні, заявляли і в 92 омбр.

Після звільнення з полону бойовиків у рамках великого обміну 27 грудня 2017 року розвідник-кулементник Владислав Локтіонов став героєм багатьох публікацій і телесюжетів. Він судився з військовою частиною, доводячи, що не зрадник, адже командування бригади стверджувало, що Локтіонов не отримував бойового наказу, а його дії – самовільне залишення частини.

Дніпропетровській окружний адміністративний суд, який розглядав цю справу, став на бік бійця.

“Для мене це означає дуже багато і головне – те, що я не зрадник, те, що я не дезертир, те, що я не покидав самовільно частину”, – розповідав Локтіонов у інтерв’ю журналістам “5-го каналу” у жовтні 2018 року.

Після лікування і реабілітації Владислав підписав контракт із ЗСУ і знову повернувся на фронт — на цей раз у 53-тю бригаду, 24-й окремий штурмовий батальйон “Айдар”, на посаду навідника гранатомета.

Увечері 7 липня бойовики обстріляли позиції ЗСУ біля села Південне, що між Торецьком і окупованою Горлівкою, протягом години випустивши по них 47 мін 120-го та три міни 82-го калібрів. Вижити після влучання ворожої міни у Владислава не було жодних шансів.

Поховали воїна у Дніпрі. Залишилися мати і неповнолітній син, якого Владислав Олександрович виховував сам.

6. Антон Фака

Назавжди 21-річним залишився молодший сержант, навідник взводу безпілотних літальних апаратів 406-ї окремої артилерійської бригади Військово-Морських сил ЗСУ Антон Фака.

Він народився 8 вересня 1997 року в селищі Березанка на Миколаївщині. Після школи закінчив професійний коледж, отримавши фах автослюсаря й водія категорії “С”. Дуже захоплювався футболом, грав за місцевий клуб “Березанка”, а коли пішов на війну — за команду бригади в “Лізі АТО”. Був палким уболівальником одеського клубу “Чорноморець”.

Прикладом для Антона завжди був старший брат Ігор, який служив у морській піхоті в Криму й після окупації вийшов з півострова, не зрадивши присягу.

Тож у серпні 2016-го морпіхом став і на той час іще 18-річний Антон, підписавши контракт.

Товариші по службі розповідають, що він був дуже світлою, доброю людиною. Командири — також згадують лише хороше. Кажуть, Антон не вживав алкоголю, був відмінним бійцем, завжди вдягнений по формі, стрункий і підтягнутий. Встиг пройти дві “учебки” й отримати звання сержанта. І за весь час в армії не отримав жодного зауваження.

“Він ніколи не скиглив, як би не було йому важко. Є люди, які знайдуть тисячу причин, щоб не виконати завдання. А він навпаки, знайде тисячу причин, щоб виконати його добре. Він міг у будь-який час вийти у наряд, якщо хтось раптом вилітав. Для нього це було не важко. Всі з ним дружили і любили його, він ні з ким ніколи не лаявся, навпаки, завжди допомагав”, – зазначив командир Антона в коментарі “Обозу”.

Життя цього світлого хлопця обірвалося 10 липня поблизу села Гранітне на Приазов’ї (Бойківський район Донецької області).

Як інформувала “Новинарня“, колона, у складі якої був автомобіль новопризначеного голови Донецької облдержадміністрації Павла Кириленка, потрапила під обстріл біля лінії розмежування, на виїзді з Гранітного в бік КПВВ “Гнутове”. В кузов вантажівки КрАЗ зі складу Об’єднаних сил, де перебував Антон Фака, влучила керована ракета бойовиків, які обстріляли колону з напрямку окупованої Нової Мар’ївки.
Автівка голови Донецької ОДА, що стояла неподалік, не постраждала. За інформацією журналістів, Кириленко поїхав на лінію вогню без попередження, не узгодивши свої дії з керівництвом ООС…

Поховали Антона в Березанці. Залишилися батьки та брат.

Читайте також:
Обстріл колони голови ДонОДА під Гранітним: Зеленський доручив посилити активність ЗСУ

7. Олександр Колодяжний “Кол”

Старший сержант Олександр Колодяжний народився 1 січня 1974 року в місті Жовті Води Дніпропетровської області.

Захоплювався спортом. Відслужив строкову службу в Одеській області – в артилерії – та повернувся на Дніпропетровщину. Останні роки мешкав у Дніпрі, перед війною працював охоронцем і торговим представником.

Після початку бойових дій на сході Колодяжний пішов до ЗСУ добровольцем — мобілізували його в липні 2014-го, на фронт Олександр потрапив у вересні.

Протягом жовтня й листопада “Кол” був серед оборонців Донецького аеропорту. Саме він, ризикуючи життям, підніс український прапор над старим терміналом ДАПу.

Разом зі своїм 74-м розвідувальним батальйоном Колодяжний побував майже у всіх гарячих точках – Мар’їнка, Широкине, Піски, Авдіївська промзона. Олександр був серед перших бійців, які брали під контроль “промку”.

За час служби Колодяжний заслужив реноме одного з найкращих розвідників та був удостоєний ордена “За мужність” ІІІ ступеня та звання “Народного героя України”. І тричі поранений.

Після кульового поранення в ногу лікувався півроку, але так поривався назад на війну, що ще з милицею приїхав до свого підрозділу в Маріуполь.

“Це командир, який міг повести за собою свій підлеглий особовий склад. Про всіх піклувався і ніколи в стороні не залишався. Для хлопців, підлеглих, був авторитетом, дуже великий авторитет”, — розповів “Суспільному” командир Олександра Дем’ян Белічко.

Четверте поранення стало для Кола останнім. 27 червня поблизу Мар’їнки на Донеччині він натрапив на міну. Лікарі боролися за життя бійця два тижні — спершу в Харківському військовому госпіталі, потім — у Головному військовому клінічному госпіталі в Києві. Але вранці 11 липня серце Олександра Колодяжного зупинилося.

“Остання бойова операція, в якій він взяв участь, стала успішною, але тепер цей успіх затьмарений трагедією”, – сповістив журналіст Юрій Бутусов.

Поховали справжнього народного героя на Краснопільському цвинтарі у Дніпрі.

Залишилися мати і дорослий син.

8. Володимир Салітра

До свого 30-річчя старший солдат, заступник командира бойової машини 24 омбр Володимир Салітра не дожив менше двох тижнів.

Народився він 24 липня 1989 року в селі Волиця Жовківського району Львівської області.

Подорослішати хлопцю довелося рано.

“Володимир був надзвичайною людиною – доброю, чуйною, вихованою. І, як часто буває у таких світлих людей, у нього все в житті йшло важко. Дуже рано залишився круглим сиротою. Їх у батьків було троє. Коли мами з татом не стало, сестра вже була повнолітньою, а брат ще ні. Аби його не забрали до інтернату, Володя оформив опікунство над молодшим, дбав про нього”, – розповіла виданню LMN виконуюча обов’язки сільського голови Волиці Ганна Мазан.

Жінка запевняє, що й на війну Володимир пішов передусім з турботи про молодшого брата — не хотів, щоб того забрали на строкову службу.

У листопаді 2016 року підписав контракт зі Збройними силами. Старший солдат, заступник командира бойової машини — навідник-оператор 2-го відділення 3-го взводу 9-ї роти 3-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила.

До завершення контракту залишалося кілька місяців, але в липні старший солдат Салітра планував приїхати додому в коротку відпустку — відсвяткувати день народження з родиною.

Та брат із сестрою так його і не дочекалися. Володимир загинув від кулі снайпера 11 липня о 23:30 в районі села Тарамчук Мар’їнського району Донецької області.

Поховали бійця в рідному селі.

9. Дмитро Лісовол

“Та нічого, котічка, я виживу”, — заспокоював Дмитро кохану в останньому відео, яке вона отримала від нього з передової.

На жаль, доля склалася інакше.

Дмитро Лісовол народився 24 жовтня 1987 року в селищі Рокитне на Київщині. Закінчив профтехучилище за фахом столяра й тесляра, відслужив строкову службу в армії. Повернувшись, змінив чимало місць роботи — працював охоронцем, вантажником, слюсарем.

А в березні 2017-го пішов служити в ЗСУ на контракт. Старший солдат, кулеметник механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

“Вічний жартівник, його сміх змушував посміхнутися навіть найпохмуріших”, “один із тих, про кого кажуть, що війна забирає найкращих…” – так розповідають про Дмитра друзі та побратими.

15 липня о 15:15 в районі Авдіївки старшого солдата Лісовола смертельно поранив ворожий снайпер. Його негайно евакуювали у військовий госпіталь, де медики кілька годин намагалися врятувати бійця, але марно.

Поховали Дмитра Лісовола в Рокитному.

Залишилися батьки, двоє сестер, семирічний син і п’ятирічна донька.

10. Богдан Бігус “Баррет”

Богдан Бігус народився в Хмельницькому 12 червня 1991 року. Коли почалася Революція гідності, він, не роздумуючи, кинувся до Києва на Майдан, де пробув до переможного кінця. А коли почалася війна — так само не роздумуючи записався в Нацгвардію, щоб добровольцем поїхати на війну.

Згодом позивний “Баррет” підписав контракт із ЗСУ. Служив у 8-му окремому полку спеціального призначення ССО Збройних сил України, що дислокується у Хмельницькому.

Старший солдат, снайпер групи спеціального призначення.

Згідно з офіційним повідомленням Міноборони, Богдан Бігус загинув 18 липня від численних осколкових поранень внаслідок підриву на вибуховому пристрої з “розтяжкою” під час вогневого зіткнення з ДРГ противника.

Поховали спецпризначенця в Хмельницькому на Алеї Героїв міського кладовища Ракове.

Залишилися батьки, бабуся, дружина та двоє малих дітей (синові в листопаді виповниться два роки).

11. Олександр Бардалим “Бармалей”

33-річному старшині Олександру до завершення контракту залишалося 20 днів. На фронті він перебував з 2015-го: спершу як мобілізований, а далі залишився в рідній 24-й бригаді вже контрактником.

Планував повернутися в рідний Корсунь до сім’ї, де так чекав тата шестирічний син, і піти служити у місцевий військкомат…

Олександр Бардалим народився в Корсуні-Шевченківському Черкаської області 13 лютого 1986 року. Закінчив ПТУ, ставши водієм. Відслужив строкову в “Десні”.

Під час роботи заочно отримував вищу освіту в Уманському національному університеті садівництва. Мав різні хобі — техніка, фотографування, спостереження за природою. Але мобілізація в квітні 2015 року внесла значні корективи в усталений хід життя.

Військову службу старшина “Бармалей” (мабуть, зовні трохи схожий, чи то просто прізвище подібне) завершував на посаді командира 2-го взводу 2-ї роти мотопіхотного батальйону 24 омбр.

Близько 17-ї години 19 липня йому повідомили про тяжке поранення солдата Романа Джерелейка, який стікав кров’ю після влучання снайпера.

“Діяти треба було блискавично, тож командир підрозділу, який із чотирма іншими бійцями мерщій прибігли на допомогу, прийняв рішення – негайно проводити евакуацію із червоної зони. Підбіг Бармалейка, каже: тобі буде важко – ти забирай свою аптечку”, – розповіла “ТСН” бойовий медик з позивним “Альона”.

Старшина Бардалим вихопив у неї ноші з пораненим і змусив повернутися по сумку, ймовірно, врятувавши дівчині життя.

Адже коли четверо побратимів уже несли ноші з тяжко пораненим Романом, снайпер вистрелив знову. Що куля влучила в Олександра, бійці спершу навіть не зрозуміли.

“Він просто повернувся, останні слова його були: «Рома!». І він на мене впав. Ну, я його зловив на руки”, – розповів боєць із позивним “Гроза”.

Старшина помер майже миттєво – великокаліберна снайперська куля перебила артерію. Бармалей просто не міг не прийти на допомогу, кажуть побратими. Він був дуже добрий, принциповий і користувався безумовним авторитетом у бійців.

Поховали Олександра Бардалима в Корсуні-Шевченківському.

У нього залишилися мати, сестра, дружина та син 2012 року народження.

12. Роман Джерелейко

Солдат, гранатометник 2-го мотопіхотного взводу 2-ї роти 3-го окремого мотопіхотного батальйону 24-ї бригади Роман Джерелейко народився 4 листопада 1988 року в місті Волочиськ Хмельницької області.

На військову службу за контрактом пішов у серпні 2016-го.

Побратими розповідають про нього як про хорошого, справедливого, рішучого хлопця, який не боявся добряче “насипати” ворогу у відповідь.

Надвечір 19 липня Роман проводив інженерні роботи з укріплення бліндажу на позиціях у районі Мар’їнки, коли в нього влучив снайпер бойовиків. Військовий медик надав йому необхідну допомогу, та попри це, незабаром солдат Джерелейко помер у лікарні міста Курахове від втрати крові.

Під час його евакуації на місці загинув командир взводу, старшина Олександр Бардалим, якого, очевидно, поцілив той самий снайпер.

Поховали Романа Джерелейка в рідному Волочиську.

Залишилися батьки, брат та семирічний син.

13. Семен (Шаміль) Румигін

21-річного десантника Семена Румигіна (варіант написання прізвища – Румігін) поховали 24 липня на мусульманській ділянці Краснопільського кладовища Дніпра. За мусульманським звичаєм. Поруч із могилами Аміни Окуєвої та Іси Мунаєва.

У його жилах перемішалася українська й татарська кров: мама – Вікторія, батько – Маджид. Хлопця, який народився в Дніпрі 1 грудня 1997 року, називали і Семен, і Шаміль.

За життя юнак був активним членом мусульманської громади Дніпра, відвідував мечеть в обласному центрі. Допомагав також будувати мечеть у Кам’янському.

Семен-Шаміль був автором україномовної краєзнавчої доповіді 2018 року “З історії мусульман Наддніпрянщини”, наукової роботи про дніпровську мечеть.

Румигін здобув вищу освіту за двома спеціальностями. Відкрив свій бізнес (магазин).

У січні 2019 році вступив на контракт до Збройних сил. Солдат, снайпер розвідроти 25-ї окремої повітряно-десантної бригади ЗСУ.

На Луганщині була його перша ротація. І остання.

Семен загинув поблизу міста Щастя 21 липня – у перший день “всеохопного перемир’я”.

Приблизно 8:25 ранку група військових 25 опдр висунулася на спостережний пост відомого ВОПу “Фасад”. За повідомленням пресцентру ОС, хлопці підірвалися на вибуховому пристрої, встановленому ДРГ противника.

Румигін намагався витягти пораненого Нікіту Скітченка, який підірвався на першій міні, але зачепив другий пристрій. Обидва солдати загинули на місці. Ще двоє військових дістали поранення.

“Багато хто з нас, мусульман Дніпра і Кам’янського, знали цього творчого, компанійського, енергійного хлопця… Шаміль умів дружити і бути корисним, коли це треба було громаді і людям”, – ішлося в повідомленні громади.

14. Микита Скітченко

Микиті Скітченку “Скіфу” лише нещодавно виповнилося 19. Він народився 8 травня 2000 року в селі Великоцьк Міловського району Луганської області.

Великоцьк – за якихось 5 км від російського кордону, але село – українське (за даними перепису 2001 року, з півтори тисячі його мешканців майже 89% зазначили рідною мову українську).

Микита закінчив у Велкоцьку дев’ять класів школи, а коли йому виповнилося 18 – пішов на військову службу за контрактом. Став солдатом у розвідроті 25-ї окремої повітряно-десантної бригади ЗСУ.

Юнак загинув уранці 21 липня в районі Щастя на Луганщині внаслідок підриву, коли група військових висунулася на “спостережник” біля ВОПу “Фасад”.

Вибухів було щонайменше два. Скітченко наступив на перший вибуховий пристрій, міною йому відірвало ногу. Побратим Семен Румигін, який намагався евакуювати пораненого Микиту, зачепив другу міну. Полягли обидва…

“Скіф” похований 24 липня у Великоцьку.

Нікіта був єдиним сином у матері.

 

Вічна пам’ять полеглим за Україну воїнам.

 

Звіт підготували: Леся Шовкун, Дмитро Лиховій, Христина Горобець

Читайте також:
На Харківщині у ДТП загинув комбат 10 огшбр Олександр Андрієнко

Шахрайська схема: як самозваний “альфач” викрав гроші з картки вдови загиблого воїна

 

Читайте про кожного загиблого в попередні місяці
(історії й портрети):
червень 2019
травень 2019
квітень 2019
березень 2019
лютий 2019
січень 2019
грудень 2018
листопад 2018
жовтень 2018
вересень 2018
серпень 2018
липень 2018
червень 2018
травень 2018
квітень 2018
березень 2018
лютий 2018
січень 2018
грудень 2017

листопад 2017

жовтень 2017
вересень 2017

серпень 2017

липень 2017

червень 2017
травень 2017
квітень 2017

березень 2017

лютий 2017
січень 2017
грудень 2016
листопад 2016

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: