автор: Марина Ткачук
фото і відео “Новинарні“, з відкритих джерел, а також надані Олександром Матвійчуком
51-річний Олександр Матвійчук – один із найбільш іменитих українських хокеїстів. П’ятиразовий чемпіон України у складі київського “Сокола” – за цю команду він, дебютувавши у 1993-му, провів 496 матчів, закинув 130 шайб та віддав 160 результативних передач. Знаменитий нападник виступав на п’яти чемпіонатах світу в елітному дивізіоні. У складі збірної України у 2000-2010 роках зіграв 134 матчі (26 шайб плюс 35 передач). Загалом на професійному рівні Матвійчук грав 20 років. Із них п’ять сезонів – виступав за російські клуби, зокрема армійські клуби Москви і Петербурга. Перед повномасштабною війною був тренером школи “Сокола” в Києві.
Однак із лютого 2022 року один із найвідоміших хокейних форвардів України став її захисником. “Легше буде сказати, де я не воював, – посміхається Олександр. – Хіба що на Херсонщині. На всіх інших гарячих ділянках фронту бути довелося: і в запорізьких посадках із їхніми величезними колючками, і в донбаських – із важкою землею, і в чернігівських, де вогко”. Виконував він бойові завдання і в районі кордону з РФ.
Олександрове обличчя спотворене та заново зшите докупи пластичними хірургами. Рік тому, в червні 2025-го, спецпризначенець ГУР Міноборони Матвійчук був важко поранений у ближньому бою на Донбасі. Він дивом виборсався з лабет смерті, переніс десяток складних операцій і тепер проходить реабілітацію.
“Поранення стало точкою, у якій довелося зупинитися й подивитися на прожите не очима гравця чи бійця, а очима людини, яка хоче зрозуміти свій шлях”, – каже Олександр Матвійчук.
Прожитий досвід надихнув його написати автобіографічну книгу “Три шоломи мого життя”, що поєднує хокей, війну і відновлення: “Я пишу про вибір, який іноді давався надто дорого, про наставників, які могли зламати, але натомість стали уроками. Про країни, які відкривали нові можливості. Про те, що фронт змінює людину більше, ніж будь-який інший досвід. І про те, яким болючим може бути повернення до себе. Це не роман і не спроба героїзму – це правда, яку я готовий розповісти”.
Дивіться інтерв’ю Олександра Матвійчука у форматі відео:
Велике ексклюзивне інтерв’ю, перше після важкого поранення, воїн, спортсмен та невиправний оптиміст Олександр дав саме “Новинарні“. Це історія про його життя, його вибір і чин. Щоб ворог бачив: Матвійчук живий, життєрадісний та знову перемагає.
“Мої два діди пройшли світову війну. І мені, малому, завжди було цікаво: як у них виходило воювати? Що вони відчували в бою? А доля склалася так, що й мені довелося це відчути”, – розмірковує Олександр.
Для нього це стало відкриттям, бо виявилося, що він уже переживав схожі емоції неодноразово.
“Коли налаштовуєшся на [хокейну] гру і знаєш, що вона буде важкою, але маєш перемогти – це абсолютно таке саме відчуття, коли сідаєш у “броню” і їдеш у зону бойових дій, готуючись до чогось активного. Ось на цій відстані між роздягальнею і льодом – тут ти переживаєш дуже схожі емоції! Але коли твої ковзани торкаються льоду, хвилювання зникає – це твоє царство, ти вже знаєш, що робити. З’являється впевненість у собі і бажання перемагати. Ти розумієш: загальний результат формується з кожного окремого стику, окремого контакту, боротьби за кожну шайбу – так і на фронті”, – робить висновок Олександр.
Ось уже рік він не на передовій – у червні 2025-го року під час виконання бойового завдання в Донецькій області Матвійчук із трьома побратимами потрапив у російську засідку, де в них стріляли впритул.
У пресслужбі команди “Сокіл” після цього повідомлять: “Колишній хокеїст збірної України отримав серйозні травми: вогнепальне кульове поранення обличчя з повною втратою хрящів носа та численними переломами кісток носа, верхньої щелепи, стінок гайморових пазух з обох сторін, твердого піднебіння; вогнепальне уламкове наскрізне поранення лівого плеча з масивною втратою м’яких тканин; вогнепальне осколкове сліпе поранення правої стопи; закрита черепно-мозкова травма”.
Протягом десяти годин йому робитимуть першу операцію, виборюючи життя. Потім будуть нові, майже щомісяця. І довгий процес реабілітації, який триває досі.
Олександрова спортивна кар’єра, про яку він малим і не мріяв, складалася навдивовижу легко і не без випадковостей.
“Я в дитинстві багато хворів, був блідий і худорлявий. Лікарі виявили шуми в серці і порадили батькам віддати мене на якийсь спорт: мовляв, тільки так дитина зможе зміцніти. Мама повела мене на футбол, але там сказали, що набирають дітей з 11 років, а я – в першому класі. Тож мій однокласник, який ходив на секцію з хокею, запросив мене піти з ним на тренування і спробувати. Так я й лишився. Коли мені виповнилося 11, мама запитала, чи хочу я перейти у футбол. Але в мене вже з’явилися друзі, мені все подобалося в хокеї”, – згадує Матвійчук.
У 16 років Сашка вже запрошували грати в дорослій команді. Тренери одразу помітили швидкого хлопця зі “світлою головою”.
“Коли я виходив на лід, то відчував якусь особливу рішучість, – розповідає Олександр, згадуючи своє спортивне минуле. – На ковзанах я навіть почувався впевненіше, ніж без них. У мене все якось легко виходило: перший турнір у складі збірної – ми виходимо в еліту. А потім здавалося, що так має бути весь час, адже ми протягом дев’яти сезонів грали у вищому дивізіоні”.
Саме хокей змінив його життя на краще – дозволив побачити світ, попрацювати в різних країнах.
“Я закінчив школу в 1991 році – це був важкий час, коли батьки, працюючи цілоденно, не могли нормально заробляти. А завдяки хокею я пожив у Канаді, США, Швеції. Без нього, думаю, я був би обмеженою людиною”.
Це, звісно, парадокс долі: Олександр виступав за російські клуби, зокрема армійські ЦСКА і СКА, був лівим нападником. А тепер на полі бою воює проти росіян.
Нерідко свого часу українська та російська збірні сходилися у двобоях на льоду. Грати за національну збірну України, каже Матвійчук, – це був особливий привілей, водночас і обов’язок, як захищати Батьківщину – хоча з матеріальної точки зору це гравцям було невигідно. Плюс додаткові травми. “Але зібратися з хлопцями і представити Україну – це було для нас важливо”.

Олександр Матвійчук під час інтерв’ю “Новинарні“
Олександр пригадує одну таку знакову гру в Москві, коли українці вигравали у росіян у першому періоді.
“У них був тоді такий президент федерації Стеблін. І коли ми йшли до роздягальні, він бігав і кричав: “Ви, хохли, я всіх вас зроблю легіонерами, ви не зможете грати [в чемпіонаті Росії]!” По суті, в офіційній частині лунали такі погрози. Розумієте, який тиск: коли збірна України в Росії виграє період, а більшість її гравців грають за російські клуби. Було таке ставлення: заробляти – заробляйте, але нас не можна обігрувати”.
У ті роки, розповідає Олександр, українські гравці не відчували якоїсь зневаги – їм добре платили, бо ті приносили результати російським клубам, мали певний статус та заслуги. “Адже якщо ти граєш на рівні з росіянами, тебе не будуть тримати. Ти мусиш бути вищим на дві голови”.
Але за час виступів у Росії Матвійчук запам’ятав ситуацію, до якої не раз повертався думками. “Це було в Новокузнєцьку, Кемеровська область. У нас тоді була досить потужна команда [“Металург” (Новокузнецьк)] – ми йшли на першому місці в чемпіонаті. А зарплату і премію гравці отримували у звичайному банку в касі. І коли ти стоїш в одній черзі з пенсіонерами, отримуєш цілий пакет грошей, то стає якось соромно. У цьому місті є металургійний комбінат, видобуток вугілля. Люди живуть і працюють у мороз 40-50 градусів. А їм платять копійки. Я весь час ставив собі це питання: чому вони так зубожіли? Чому так мало платять лікарям, вчителям, пенсіонерам? І ось у 2022 році явідкриваю інтернет, а там новини про перших полонених росіян в Україні – Новокузнецьк, Пермь (де також грав Матвійчук за “Молот” – “Н”). Ось і відповідь. Якщо ти в Росії не спортсмен, не якась видатна людина, не бігаєш і не гавкаєш за Путіна, ти взагалі не можеш нормально заробляти, працюючи на землі, в школі, лікарні. Якщо довести людей до зубожіння, ними дуже легко керувати. Тому зараз вони кидають військовим гарні зарплати і набирають досить легко людей”.
Із колишніми товаришами з Росії й Білорусі Олександр Матвійчук тепер не підтримує жодних контактів. Про що з ними говорити?
“У перші дні я ще відповідав на дзвінки, намагався апелювати: що ж ви робите? Одного разу зателефонував товариш із клубу, із яким ми рік грали, каже: “Я знаю твій характер, будь ласка, нічого не роби. Усе скоро закінчиться”. – “Мені такі поради непотрібні!” На тому все спілкування і закінчилося”.
Повномасштабна війна застала тренера школи “Сокола” Олександра Матвійчука в Києві – він із вихованцями щойно повернувся з чергового турніру. Й одразу зголосився піти до лав тероборони Києва.
Остаточне рішення долучитись до Сил оборони колишній зірковий хокеїст прийняв трохи згодом. “Коли наші звільнили Київську область і ми поїхали забирати цивільних, я побачив, якої біди накоїли росіяни, – згадує Олександр. – Там, у Мощуні, мене вразили наші хлопці-військові. Це була якась стрілецька частина, молоді солдати.
І такий страх я побачив на їхніх обличчях, що подумав:
самі не впораються, таки доведеться впрягатись.
Я не мав військового досвіду, не вмів користуватись зброєю. Але подивився на цих хлопців і вирішив: мабуть, краще я візьмусь за таку роботу – цього можна навчитися.
Я не міг інакше вчинити. Звісно, мав змогу поїхати в ту ж Канаду. Але не відчував, що зможу спокійно там працювати, заробляти, коли з моєю країною така біда. Я розумів, що гризтиму себе весь час і не отримаю задоволення від роботи, бо кинув свою країну і своїх людей.
Пригадую, завіз дружину до Львова, їхав назад, до Києва, і вже знав, що воюватиму – у мене було таке полегшення! Настрій – відповідний. Думав: ну, тримайтесь, паскуди!
Ми ж коли грали проти росіян, я їх не боявся – то чому зараз раптом маю боятися?
Зараз до них нічого не відчуваю – це просто убогі злі люди, до яких не можна потрапляти в руки.
Рішення, що будемо воювати, ми прийняли разом із моїм командиром – (лейтенантом, який мав військову освіту). Тоді він запропонував: давай подаватися одразу до кращих, а в піхоту нас завжди візьмуть. Так після відбору ми потрапили в Головне управління розвідки – підрозділи активних дій.
Спеціальне призначення, спеціальні завдання. Мені подобалося, що нам не потрібно роками сидіти в окопах. У нас небезпечні операції, які можуть тривати кілька діб, тиждень. Зате поруч із тобою такі ж мотивовані, добірні люди. Готові до всього. Теж піхота, але активна.
Коли я пройшов відбір, почав тренуватися більше, готував себе до різних важких фізичних випробувань – виживати без їжі та води, не спати по кілька діб, бігати в повному екіпі по 5 кілометрів. Завдяки тому, що я спортсмен, для мене це було реально”, – розповідає Олександр.
Після початку повномасштабної війни він, уродженець Києва, почав спілкуватися українською – хоча зізнається, що англійською на той час говорилося простіше і відростив козацького чуба-оселедця.
Однак із початком спецоперацій все ж мусив чуба зголити: “Специфіка нашої служби така, що ти можеш загинути. І не завжди твоє тіло зможуть забрати [на український бік]. Я подумав, що з таким чубом росіяни, мабуть, зварять із мене суп. Тому зачіску довелося змінити”, – посміхається Олександр, який працював на самому “нулі” та “мінусі”.
Провоювавши понад три роки, Матвійчук зізнається: “Важко, коли втрачаєш побратимів і коли потім аналізуєш. Це, мабуть, настає десь через місяць після цієї ситуації. Ти розумієш, що вижив просто випадково: тут міна близько біля тебе вдарила, але була вогка земля й уламки пішли вгору. Там ти вчасно відійшов за ріг, і снаряд прилетів у стінку. Там фартануло, тут теж. І згодом усвідомлюєш, що хлопці, які загинули – вони, може, твою кулю прийняли на себе. А тобі цього разу пощастило”.
Читайте також:
Ексзірка хокейної збірної України Завальнюк працює в РФ та має громадянство Росії. ФХУ ініціює позбавлення його титулів
Поталанило, як сам Олександр вважає, йому і того дня в червні 2025 року, коли йому впритул стріляли в голову.

Олександр Матвійчук під час інтерв’ю “Новинарні“
“Ми працювали на Донбасі. Це був звичайний вихід. З оточення виходили четверо наших бійців. Ми мали знайти цю групу, забрати, забезпечити для них евакуацію. І залишитись на позиціях. Нас висадили з броні, і ми потрапили під обстріл. Втекли від нього, але наштовхнулися на ворожу засідку. Фактично опинилися за кілька метрів від противника і стріляли по ньому першими впритул – це був єдиний шанс врятуватися, і ми ним скористалися. Я отримав поранення в руку, ногу та обличчя”.
Олександр, навіть у тій критичній ситуації, не втрачав почуття гумору – чорного, як і годиться військовим.
Він згадує епізод після поранення: “Ще троє моїх побратимів під час того виходу також були поранені в обличчя, один із них втратив частину щелепи. І бідкався, що якраз напередодні зробив собі нові гарні зуби. А я йому кажу: ти що, не знаєш історію про морського піхотинця? Побратим каже: ні, не знаю. Ну, я й пригадую, як подзвонив мій стоматолог, запропонував мені поновити кілька зубів. А я думаю: не час зараз для цього – відрядження важкі, бойові, зуби не факт що вціліють. А ж тут – виконуємо якесь завдання, лежить на узбіччі мертвий русскій: на ньому “тєльнік” із червоними смугами – морська піхота. Я пробігаю повз тіло, а в нього на обличчі застиг оскал і видно дуже гарні білі зуби. От я біжу і думаю: ох, бач, поспішив ти, поспішив!..”

Олександр Матвійчук під час інтерв’ю “Новинарні“
Коли з’явилися перші відомості про поранення на війні знаменитого українського хокеїста, російські сайти рознесли цю новину, смакуючи. Деякі з них навіть завчасно похоронили Матвійчука.
“Мені хлопці показали ці повідомлення, і я відчув злість. Лють! Я хотів тільки, щоб мене пошвидше полагодили і щоб я міг продовжувати свою боротьбу. Писали: “убілі головорєза”, “а міг би і далі тренувати дітей, займатися хокеєм…” Як, якщо ви, паскуди, мені не даєте працювати за спеціальністю? Це ж ваша країна поламала нам життя! То, мабуть, вам треба дати за це по зубах!”
Читайте також:
Російські війська вбили в Києві хокеїста і флорболіста Юрія Орлова
На початку травня чоловіча національна збірна України з хокею під керівництвом Дмитра Христича зробила всім неймовірний подарунок, пробившись уперше за 20 років у світову еліту, де ми побачимо її вже наступного року. На чемпіонаті світу в дивізіоні ІА “жовто-сині” посіли друге місце, перемігши французів, японців, литовців.
Олександр Матвійчук, звісно ж, стежить за хокейними турнірами та своїми вихованцями. І пишається результатами хлопців.
“Наша молодь була перспективною – ми як тренери бачили це й раніше. І раділи, що нам вдалося зробити сильніший внутрішній чемпіонат – у таких умовах спортсмени ростуть, – каже тренер. – Але насправді успіху нашої збірної трохи “посприяли” ті ж росіяни: через війну наші молоді гравці опинилися в Європі, поповнили там сильні клуби. Вони там навчаються, грають на провідних ролях як легіонери – показують хороші результати. Крім того, до війни в українському чемпіонаті було багато легіонерів із Росії. Росіяни займали основний час на льоду, а наші провідні гравці від цього не росли”.
Матвійчук уже зараз дивиться в перспективу: “Коли закінчиться війна, нам ще багато доведеться працювати: в Україні була й залишається велика проблема з підлітковим спортом. Ми не здатні забезпечити підлітків 16-20 років спортивними робочими місцями, створити їм умови, щоб вони могли навчатися в університеті і заробляти якусь копійку. Усе це потребує комплексного вирішення і підходу – тоді ми матимемо кращі результати”.

Олександр Матвійчук під час інтерв’ю “Новинарні“
А поки що Олександр дуже радіє тим успіхам української збірної, що є: “Це така світла пляма – досягнення наших хлопців”.
Зірковий форвард пішов воювати за них.
Читайте також:
Польське диво: збірна України з хокею повернулася у вищий дивізіон через 20 років
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!