СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
309107 +5469
Летальні випадки:
5786 +113
Одужали:
129533 +3044
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 2847376 (+31543). Оновлено: 08:55 19.10.2020

12 загиблих героїв березня: згадаймо їхні обличчя

уточнено

Колаж: Новинарня

Ви втомилися від того, що на вас постійно чатує невидимий ворог? Від надзвичайної ситуації? Від цих обридлих засобів захисту? Вам психологічно важко в чотирьох стінах, в обмеженому колі спілкування, де ви постійно “на взводі?.. Велкам до клубу, громадяни. Кілька сотень тисяч українців “підписалися” на це шість чи п’ять років тому і вже пройшли ці випробування.

Це українські воїни на передовій. В умовах особливого періоду, який почався ще 17.032014. Під щохвилинною загрозою обстрілу “з того боку”. Цілоденно в 13-кілограмовому “броніку”, який скинь – і легко можеш стати небойовою втратою. У законопаченому бліндажі на ВОПі (взводно-опорному пункті). Уже сім місяців без ротації. І так, вічно “на взводі”.

Якщо хтось не помітив, надзвичайна ситуація в Україні триває вже сьомий (!) рік поспіль. Так, її вже мало хто помічає. Бо є інші клопоти і проблеми. Цей хтось скиглить, застрягши на обсервації десь на казковому Балі. А інші – зберігають бойовий дух на позиції під Кривою Балкою.

Нам у нинішніх умовах важливо, крім SARS-CoV-2, не підхопити інший вірус – вірус байдужості до того, що відбувається на Сході. Бо війна з російським агресором триває незалежно від тилових карантинів та коронавірусів. І ця війна – справа переважно молодих – уже сьомий рік збирає свою криваву данину.

Дванадцять чоловіків – бойові втрати березня. Віком від 23 до 41 року. Офіцер, сержанти, солдати. Мужні, дужі, усміхнені – вони, як і всі ми, вірили в краще. Але ця весна стала для них останньою.

Щонайменше четверо воїнів стали жертвами ворожих снайперів. Ще чотири – загинули від обстрілів із ПТРК. Двоє підірвалися на мінах і розтяжках.

Вісім бійців полягли на Донеччині, чотири – в Луганській області.

Мартиролог бойових втрат поповнився у 57-й мотопіхотній бригаді і 131-му розвідбаті (по 3 загиблих), 10 огшбр, 30 омбр, 46 одшбр, 58 омпбр, 72 омбр, 93 омбр (по 1).

За повідомленнями пресцентру штабу Об’єднаних сил, поранення отримали 74 (!) українські військові (для порівняння: в лютому – 26). Деякі з них залишаються у шпиталях у важкому стані.

Лише вісім діб обійшлися без жодних втрат.

За зведеннями штабу, нараховано 292 обстріли (минулого місяця – 279).

На війні минув найважчий наразі місяць цього року. Згадаймо його героїв поіменно. Наших героїв.

Сергій Руських, Володимир Черненко, Дмитро Осичкін, Дмитро Фірсов, Євген Черних,Богдан Петренко, Віктор Солтис, Андрій Ведешин, Ілля Пережогін, Олексій Золін, Сергій Мовчанюк, Олександр Маланчук.

З Богом спочивайте, хлопці. Дякуємо за все.

1. Сергій Руських

Сергій Руських народився 31 січня 1979 року в Маріуполі. Працював спершу на меткомбінаті “Азовсталь”, потім – у Маріупольському порту, механіком перевантажувальних машин (начальником зміни).

Колеги розповідають про Сергія як професійного, зібраного й поміркованого чоловіка. Він був ерудованою людиною, цікавився всім новим – передусім інноваційними технологіями. І хоча захоплювався спортом та єдиноборствами, усі конфлікти розв’язував мирним шляхом. Мабуть, завдяки цим умінням та громадській активності й очолив на своєму підприємстві профспілку.

“Він усім допомагав, був добрим, можна сказати, прагнув до гармонії. Щоб якусь “підлянку” кому-небудь зробити – це взагалі не про нього. Навіть коли був молодий, то з нього і в житті, і в роботі брали приклад багато старших людей», – розповів маріупольському сайту 0629 знайомий Сергія, Віктор Мізенков, який працював разом із ним у порту, а потім також пішов служити в ЗСУ.

Сергій рвався на фронт одразу після початку російської агресії, проте завадили медики, які не давали “добро” через його проблеми зі здоров’ям. Та через кілька років чоловік таки “прорвався” у Збройні сили (як зазначають у бригаді, на контракті він служив з 2018-го).

Спершу навчався на зенітника, а потім потрапив у десант.

Сержант, військовослужбовець 46-ї окремої десантно-штурмової бригади.

1 березня 2020 року в Станично-Луганському районі Луганської області під час підвезення продуктів на позиції українських захисників біля села Нижньотепле російські окупанти поцілили в автомобіль ЗСУ з ПТРК.
Внаслідок влучання протитанкової керованої ракети в кабіну автомобіля Сергій Руських загинув, ще двоє бійців були поранені й двоє отримали бойове ураження.

“Враховуючи те, що відстань до автомобіля українських військових становила близько 3500 метрів, цілком імовірно, що прицільний вогонь на ураження по ньому вів підготовлений оператор-навідник ПТРК збройних сил Російської Федерації, а не поспіхом навчена вчорашня цивільна людина”, – припустили в пресцентрі Об’єднаних сил.

Поховали Сергія на Алеї слави Старокримського кладовища в Маріуполі.

Залишилися мати, дружина та маленька донька.

2. Володимир Черненко

Старшому сержанту Володимирові Черненку незадовго до загибелі виповнилося 25.

Він народився 28 січня 1995 року в селі Мамекине Новгород-Сіверського району на Чернігівщині. Жили небагато: у багатодітній родині Черненків була аж шестеро дітей: троє хлопців і троє дівчат.

Сусіди згадують, яким Володя був добрим і роботящим – завжди допомагав по господарству, й не лише власним батькам.

“Хто що не попросить – він усім допомагав. Хороший був хлопець. Чуйний, спокійний, хороший”, – розповідає сусідка, Валентина Казора.

У травні 2015 року Володимир пішов на строкову службу. А 1 березня 2017-го – підписав контракт із ЗСУ на три роки. І коли цього року термін контракту вичерпався, старший сержант, головний сержант 1-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти 13 омпб 58-ї окремої мотопіхотної бригади ім. гетьмана Івана Виговського Черненко його продовжив.

Він ще встиг з’їздити у відпустку додому, до братів та сестер. Батьків уже немає: тато помер ще десять років тому, мама – три.

Односельці молодому воїнові дуже зраділи.

“Ми з ним довго спілкувалися, десь протягом години. Ніколи у нас з ним таких відвертих розмов не було, але у цього разу розмова зав’язалась у сільраді. Поговорили про все: і про особисте життя, і про плани на майбутнє. Був веселий, налаштований позитивно. Говорив, що відпустка закінчується – від’їжджаю на передову”, – згадує останню зустріч із Володею голова Мамекинської сільради Валентина Литвин.

Звістка про загибель хлопця буквально через тиждень після повернення на фронт шокувала все село.

Того дня, 3 березня, сестра Олена десь о 14-й, як і щодня, поспілкувалася з Володею телефоном. А коли потім подзвонила знову – він уже не відповів. Відчувши, що з ним щось сталося, Олена набирала брата ще 43 рази, аж поки чужий жіночий голос у слухавці не відповів, що їй передзвонять пізніше…

Володимир загинув приблизно о 17:40 від кулі снайпера. “Був теплий весняний день. Володька був старшим поста. Пішов на пост. Ворог виявився підступним. Зловив його під час того, як він спостерігав…” – розповів командир його роти Дмитро Марковець, який приїхав провести товариша в останню путь.

“Володя був мені не просто підлеглий, не просто сержант, не просто мій помічник. Це, дійсно, друг, Завжди любив справедливість. Щоб усі справедливо працювали – стояли, ходили, носили, стрибали. Завжди турбувався про своїх людей, навіть старався десь більше сам заступати на пост, щоб хтось більше відпочив”, – каже командир.

Поховали Володю в рідному селі. Залишилися двоє братів і троє сестер.

3. Дмитро Осичкін

5 березня поблизу селища Піски під Донецьком внаслідок підриву на невстановленому вибуховому пристрої близько 23:00 загинув старший солдат, військовослужбовець 34-го батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади ім. кошового отамана Костя Гордієнка Дмитро Осичкін.

У зведеннях штабу ОС та Міноборони ця втрата не була віднесена до бойових. Однак у 57-й бригаді відкинули версії самогубство і необережне поводження зі зброєю чи вибухівкою. Характер ураження з самого початку свідчив про бойову втрату – підрив на “розтяжці”, повідомила “Новинарні” пресофіцер 57 омпбр Лідія Василенко.

“За результатами службового розслідування встановлено, що втрата бойова. Приїздили експерти, вибухотехніки. Дмитро зачепив невідомий вибуховий пристрій в закинутій будівлі поблизу блокпосту “Республіка”. Начебто РГДшка”, – розповів “Новинарні” заступник командира 34 омпб з МПЗ майор Олег Горященко.

За його словами, була проведена перевірка, яка показала, що в ротах батальйону всі такі гранати на місці й опломбовані.

Дмитро Осичкін народився 20 квітня 1993 року в селі Новогригорівка, Генічеський район Херсонської області.

“Характеризувався він позитивно. Хороший хлопчик, командир бойової машини механізованого взводу. Нарікань не було. Ви ж розумієте, “Республіка” – це така позиція, куди ставлять тільки самих відповідальних людей. Того дня я був у них на блокпосту, ми пів години спілкувалися. Дмитро якраз збирався у відпустку, купив собі цивільний одяг”, – розповів замкомбата Горященко.

Поховали воїна в Новогригорівці. Залишилися батьки й сестра.

4. Дмитро Фірсов “Фірс”

“Відвага в нього межувала з якоюсь безбашенністю”, – так охарактеризував Дмитра “Новинарні” командир механізованої роти 93 омбр Олександр Борщ.

Про те, яким діяльним і в хорошому сенсі “шаленим” був Фірс, його побратими згадували багато. І сам на сам із “сепарським” кулеметником виходив, і під час боїв за Донецький аеропорт міг запросто піти у сповнену ворогами темряву, щоб дістати на злітній смузі “наш” безпілотник.

Коли воювали біля ДАПу на позиції “Мурашник” (з якої спершу вибили сепарів), Дмитро показував друзям одну з багатоповерхівок: “Бачиш той будинок? А той поверх? А бачиш той балкон? То балкон моєї квартири”.

Жартував, що раніше він жив біля аеропорту, а тепер живе біля свого дому. І що тільки-но ремонт зробив у квартирі, як почалася війна.

Після початку російської агресії він фактично одразу взяв до рук зброю й пішов обороняти рідну землю. Спочатку був добровольцем у батальйоні “Донбас”, допомагав евакуйовувати українських бійців з іловайського котла. А за кілька місяців перейшов у 93-тю бригаду, яка стала для нього рідним домом у прямому й переносному сенсі. Адже у графі “домашня адреса” він зазначав номер військової частини.

Дмитро Фірсов народився 5 січня 1980 року в Грузії, в родині військовослужбовців. Згодом сім’я переїхала в Донецьк.

Пішовши на фронт звичайним солдатом, Фірс дослужився до лейтенанта, був командиром взводу механізованого батальйону 93 омбр. Брав участь у міжнародних навчаннях ORBITAL і Combined Resolve, указом президента був нагороджений медаллю “Захиснику Вітчизни” (а 1 грудня 2015 року, тоді ще як молодший сержант).

“Він був сміливий, безстрашний. Чудово володів мистецтвом війни. Під час боїв у Невельському на Донеччині він уже підривався у БМП на протитанковій міні. Але тоді був лише контужений. Це було влітку 2015 року. Потім, восени, на тому ж напрямку під час розвідувального виходу він знову підірвався – тоді ушкодив ногу й око. Тоді один боєць загинув – мій командир взводу – Андрій Фігурний із позивним “Лем”. А Фірс отримав поранення. Потім ми більше року воювали у Кримському біля Бахмутської траси. Також Дмитро тримав оборону в районі Новотроїцького, Новоселівки Другої, і знову на Бахмутській трасі, де й загинув”, – згадує побратим із позивним Слон.

Якщо сам Дмитро був збіса “безбашенним”, то його дружина Тамара – до речі, грузинка за національністю – вражала відданістю чоловікові. Принаймні побратими зізнаються, що в цьому сенсі Фірсу навіть трохи заздрили. Адже жінка із сином без вагань покидала щойно обжите наймане житло і переїздила за чоловіком, коли підрозділ змінював місце дислокації.

Зрештою, Дмитро попросив товаришів порадити йому, де отаборити сім’ю на постійній основі, щоб син міг нормально вчитися. Адже в деяких школах на лінії зіткнення, в які Георгій ходив раніше, навіть української мови фактично не вивчали.

Побратими нараяли Вінницю, де і з навчанням усе гаразд, і “квартирне питання” для учасників бойових дій вирішується.

Зараз Тамара з 15-річним сином живуть в одного з побратимів Дмитра, а згодом мають отримати й квартиру… щоправда, тепер її оформлятимуть уже на Георгія.

Дмитро Фірсов загинув 6 березні під Кримським на Луганщині – від мінно-вибухової травми, несумісної з життям. Він знову підірвався у БМП. На жаль, на цей раз звична “фартовість” Фірса не врятувала.

“Я навіть не уявляю, чи можна взагалі замінити таку людину. Це був мотивований офіцер, патріот, що воював з перших років війни, навчений керувати людьми і технікою”, –командир бригади полковник Дмитро Брижинський.

Поховали Дмитра на Алеї слави міського кладовища Вінниці. Залишилися дружина та син.

5. Євген Черних

Солдат Черних народився 9 січня 1991 року в селі Райське (Новокаховська ОТГ) Херсонської області.

На захист України Євген став серед перших – у 2014-му. Тоді служив у 28 омбр, воював за Мар’їнку.

Після звільнення із ЗСУ повернувся на рідну Херсонщину, де до 2019-го працював у КП “Муніципальна охорона”, створеному в Новій Каховці з ветеранів бойових дій для охорони громадського порядку.

Втім, війна не відпускала, і в січні 2020 року Євген знову вирушив на фронт. Підписавши другий контракт зі Збройними силами, на цей раз він опинився у 57-й окремій мотопіхотній бригаді.

8 березня російські окупанти обстріляли вантажівку Об’єднаних сил, яка рухалася до позицій українських військовослужбовців у районі селища Опитне (між Пісками та Авдіївкою, на захід від передмістя Донецька), з протитанкового ракетного комплексу. Євген Черних загинув на місці, ще двоє воїнів отримали досить тяжкі поранення та один – бойове ураження.

“Ми, волонтери, знали Женю ще з 2014 року. Пам’ятаємо його усміхнене обличчя. 28-ма окрема механізована бригада, де він служив, тримала Мар’їнку. Був сильний бій, і хлопці трималися зубами, бо це була лінія розмежування. І стримали – ворог не просочився! …Женя не міг бути спокійним, бачачи горе, коли гинуть його побратими. І він знову пішов служити, щоб захистити всіх нас”, – згадувала координатор Херсонського волонтерського центру допомоги військовим ЗСУ Галина Уманець на похороні Євгена Черниха.

Поховали 29-річного воїна в рідному Райському. Залишилися батьки.

6. Богдан Петренко

23-річний військовослужбовець 72-ї механізованої бригади ЗСУ ім. Чорних запорожців, старший навідник гранатометного взводу Богдан Петренко боровся за життя шість днів.

4 березня під Оріховим на Луганщині він зазнав украй важких осколкових поранень у голову. Тоді окупанти вчинили два нальоти за добу – з мінометів калібрів 120 та 80 мм, а також зі станкового протитанкового гранатомета.

Богдана доправили у Військово-медичний центр Харкова. Медики не давали йому фактично жодних шансів, проте до останнього намагалися витягнути хлопця з того світу. На жаль, 10 березня солдат Петренко помер, так і не прийшовши до тями.

Він народився 3 січня 1997 року в селі Кощіївка Фастівського району Київської області.

Поховали бійця на Алеї слави Інтернаціонального кладовища у Фастові.

Залишилися батьки, сестра і трирічний син.

7. Віктор Солтис “А-Ка”

10 березня близько 9:30 окупанти атакували позиції Об’єднаних сил на Донецькому напрямку, в районі селища Піски. Із протитанкового ракетного комплексу вони підбили вантажівку ГАЗ-66, у якій їхали військові 131-го окремого розвідувального батальйону ЗСУ.

Віктор Солтис загинув одразу, його побратим Андрій Ведешин помер від ран під час евакуації в медичному гелікоптері. Ще семеро бійців також були поранені й один отримав бойове травмування.

Віктор Солтис із позивним “АК” народився 2 жовтня 1986 року в селі Володимирівка Петрівського району Кіровоградської області. Після школи вступив у Жовтоводське профтехучилище, де отримав фах маляра-штукатура. У 2017 році підписав контракт із ЗСУ. Через рік, у липні 2018-го, продовжив контракт на ще один термін.

Молодший сержант, командир бойової машини – командир розвідувального відділення 131-го окремого розвідувального батальйону.

Поховали Віктора у Володимирівці. Залишилися мати, сестра, дружина та двоє дітей – 8 і 1 рік. Молодший син незадовго до того відзначав день народження, і тато приїздив додому його привітати…

8. Андрій Ведешин “Бармен”

34-річний Андрій Ведешин також їхав у тій злощасній вантажівці 131 орб, в кабіну якої 10 березня влучила ракета з російського ПТРК. Його намагалися врятувати, проте поранення виявилося несумісним із життям.

Він народився 4 лютого 1986 року в селі Кинашів Тульчинського району на Вінниччині.

Закінчив Національну юридичну академію в Харкові й повернувся в рідне село – працювати дільничним інспектором поліції.

Односельці кажуть, він був совісний і трудящий, та й роботи не боявся: за що не візьметься – все зробить. І до всіх ставився по-справедливості. Мабуть, тому дільничного Ведешина не лише поважали, а й любили.

А сам Андрій дуже любив свою сім’ю, особливо восьмирічну донечку Аню. Коли вона 1 вересня 2018 року йшла в перший клас, чоловік вже служив у війську, але відпросився у звільнення, щоб повести дитину в школу. Аня була щаслива не менше, ніж її тато.

Андрій підписав контракт на службу в Збройних силах у травні 2017 року. “Пішов записався, навіть нікому не сказав – перед фактом поставив. Його відмовляли, але він не пішов на це. Записався на рік, а відбув три роки”, – пригадує односельчанка Ведешина, Світлана Хавара.

12 березня Андрій мав приїхати на ротацію. Донечка Аня буквально рахувала години до зустрічі з татом…

Поховали воїна у Кинашеві. Залишилися мати, старший брат, дружина і донька.

9. Ілля Пережогін “Князь”

10 березня 2020 року у 131 орб назвали “чорним днем”: батальйон втратив одразу трьох бійців. Попри те, що батальйон виконував завдання у найгарячіших точках Донбасу, попередні його безповоротні втрати датувалися ще 2018 роком.

Вранці від обстрілу з ПТРК загинули Віктор Солтис та Андрій Ведешин, а ввечері куля ворожого снайпера обірвала життя 26-річного молодшого сержанта Іллі Пережогіна “Князя” – на іншому відрізку Донецького напрямку ОС.

Він народився 13 листопада 1993 року в Молдові. У дев’ятирічному віці переїхав у село Орлівка Ренійського району Одеської області, де жила його бабуся. Вона оформила опіку над Іллею та двома його сестричками.

Закінчивши школу, Ілля переїхав у Білгород-Дністровський, де знайшов роботу.

У 2017 році він пішов у військо. Служив у 56-й окремій мотопіхотній та 28-й окремій механізованій бригадах, брав участь у бойових діях. Із 2019 року – у 131-му окремому розвідувальному батальйоні.

Близько 19:40 поблизу Пісків, де виконує завдання 131 орб, у Князя поцілив ворожий снайпер.

Поховали Іллю в Орлівці. Залишилися бабуся і сестри.

10. Олексій Золін

Олексій Сергійович Золін – житомирянин. Народився 11 липня 1984 року. Навчався у школі №7, у Технологічному коледжі.

Батько Олексія, Сергій Вікторович – військовий, підполковник запасу, учасник бойових дій, учасник АТО. І син пішов тією ж стежкою.

У 2002-2004 роках Золін-молодший проходив строкову службу у житомирській 95-й десантній бригаді. У січні 2015-го був мобілізований до ЗСУ та захищав Україну у складі 13-го батальйону тієї ж “дев’яностоп’ятки”. Після демобілізації сидів удома недовго й на початку 2018 року підписав контракт та повернувся до 95 одшбр. Згодом перейшов до лав 30-ї механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького.

Служив у званні сержанта. Старший стрілець мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону 30 омбр.

“Доброзичливий, відповідальний, на нього можна було покластися. Йому довіряли командири”, – таким пригадують Олексія бойові побратими.

Загинув чоловік увечері 19 березня в районі Новоолександрівки Попаснянського району на Луганщині. Сержант Золін ніс бойове чергування на ВОПі, коли отримав поранення від снайперського пострілу в голову.

Лишилися батьки, трирічна донечка і сестра.

Поховали воїна на Смолянському військовому кладовищі Житомира. Міська рада попросила всіх бажаючих вшанувати героя, не виходячи з дому, у зв’язку зі спалахом коронавірусу. В останню путь полеглого проводжали близько сотні людей, військовий оркестр, численні товариші по службі, почесна варта. Поховали Олексія з усіма військовими почестями.

11. Сергій Мовчанюк

30 березня на позиції між селами Первомайське і Невельське, неподалік від західних околиць Донецька, загинув воїн 17-го батальйону 57-ї мотопіхотної бригади Володимир Мовчанюк. Фатальною для молошого сержанта стала куля ворожого снайпера.

Володимирові Сергійовичу було 36. Він народився 11 вересня 1983 року, мешканець села Андрушівка Погребищенського району Вінницької області.

Служив у ЗСУ з травня 2015 року. Відтоді двічі продовжував контракт. Посада – навідник СПГ (станкового протитанкового гранатомета).

“Харектеристика в нього позитивна. Негативу за ним жодного. Сміливий був, користувався авторитетом, повагою в підрозділі”, – розповів “Новинарні” заступник комбата з МПЗ старший лейтенант Роман Шелесько.

Володимир Мовчанюк був неодружений.

“Кожна крапля крові тих, хто поклав своє життя заради цілісності й незалежності України, не дає нам, живим, морального права пощадити ворога. Ворог прийшов до нас зі зброєю і буде знищений.
Вічна слава героям, імена яких навіки увійшли в історію України”, – заявили побратими з 57 омбр, яка в березні втратила трьох воїнів.

12. Олександр Маланчук

31 березня в Донецькій області внаслідок бойових дій отримав смертельне пораненнй 21-річний лейтенант Олександр Маланчук – командир взводу 3-го взводу 1-ї гірсько-штурмової роти 8 огшб 10-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ.

За уточненими даними, які надала “Новинарні” мама полеглого Лариса Флорівна, її сина поранили поблизу Талаківки і Гнутового (міськарада Маріуполя) близько 23:30 31 березня, а помер Саша після півночі 1 квітня під час реанімаційних заходів.
Пресцентр ООС повідомляв про смерть від вогнепального поранення 31 березня.

26 вересня 1998 року народження, із Чернівців.

Як повідомили в обласному військкоматі, Олександр Васильович служив із 18 липня 2019 року.

“Спочивай з Богом, Саня! Вічная пам’ять!
Від рук ворогів України, окупантів, які хочуть зняття санкцій і жити так, якби і нічого не було, в зоні проведення бойових дій загинув офіцер Олександр Маланчук – випускник Національної академії сухопутних військ, який проходив службу у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді. Згадаймо про нього у молитві!!! Пам’ятаймо Героїв України!!!” – написав у фейсбуці Степан Сус, єпископ УГКЦ, відомий військовий капелан, настоятель львівського гарнізонного храму Святих апостолів Петра і Павла.

Начальник НАСВ ім. гетьмана Сагайдачного Павло Ткачук розповів, що Олександр закінчив навчальний заклад минулого року за спеціалізацією “Управління діями механізованих підрозділів”.

І батько, і мати загиблого – військовослужбовці.

Батько Василь Миколайович Маланчук – полковник, до 2019 року був першим заступником комісара Чернівецького обласного військомату.

Олександр займався футболом, грав за молодіжну команду чернівецької “Буковини” як нападник, багато забивав, зокрема і на турнірах за кордоном. Також представляв Академію сухопутних військ на спортивних змаганнях.

24 липня 2020 року, відповідно до указу президента України, Олександр Маланчук нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Вічна пам’ять полеглим за Україну.

підготували: Леся Шовкун, Дмитро Лиховій

Читайте про кожного загиблого в попередні місяці
(історії й портрети):
лютий 2020
січень 2020
грудень 2019
листопад 2019
жовтень 2019
вересень 2019
серпень 2019
липень 2019
червень 2019
травень 2019
квітень 2019
березень 2019
лютий 2019
січень 2019
грудень 2018
листопад 2018
жовтень 2018
вересень 2018
серпень 2018
липень 2018
червень 2018
травень 2018
квітень 2018
березень 2018
лютий 2018
січень 2018
грудень 2017

листопад 2017

жовтень 2017
вересень 2017

серпень 2017

липень 2017

червень 2017
травень 2017
квітень 2017

березень 2017

лютий 2017
січень 2017
грудень 2016
листопад 2016

Усі загиблі на фронті 2019 року: згадаймо обличчя героїв

 

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

151
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: