автор: Дмитро Лиховій
фото “Новинарні” та з відкритих джерел
Я називаю Євгена Дикого “Арестовичем здорової людини”. Він сміється, але погоджується – “якщо з таким уточненням”.
Із лютого 2022-го Євген – біолог за освітою, директор Національного антарктичного центру при МОН України – став запитаним і шанованим військовим експертом. Він поєднує оптимізм, виваженість, об’єктивність. І, на відміну від багатьох інших мудрагелів, Дикий має велику перевагу: досвід участі саме в цій війні.
У 2014 році Євген воював на Донбасі в складі батальйону “Айдар”, командував ротою, звільняв міста й села Луганщини. Зараз вони всі вже знову окуповані Росією, але Дикий не робить із цього великої трагедії.
Чому так, що відбувається зараз, де він уже бачив подібне та скільки триватиме ця “відкладена війна з відсотками за 30 років” – у великому інтерв’ю “Новинарні“.
До вашої уваги – також відеоверсія (багато хто просив про неї).
– Як довго триватиме ця війна, на твою думку? Чи мають рацію ті, хто сподівається, що вона закінчиться швидко, за три-чотири місяці, можливо, до осені?
– Цього не знає ніхто, навіть Пуйло ще не ухвалив якісь фінальні рішення на їхній стороні. А не все й вирішується на їхній стороні, на щастя.
Дійсно, є оптимістичний сценарій. Я б сказав, що за найоптимістичнішим сценарієм війна закінчиться цієї осені.
Відео:
Але оптимістичний сценарій – це те, про що треба мріяти, на що треба працювати. Але треба одразу бути готовим, що оптимістичний сценарій далеко не гарантований.
Якимсь дивом могло б скластися так, що ця війна вже була б закінчена повним розгромом росіян. Зі іншого боку, існувала не нульова ймовірність, що ця війна зараз була б уже давно закінчена, тільки нашим розгромом. Вийшло щось посередині.
Я гадаю, що з продовженням війни теж буде якийсь середній сценарій між тим, чого нам хотілося б, і тим, чого хотілося оркам.
В підсумку, ЗСУ зараз тримаються реально. А от ключове – щоб витримав тил.
Ми – демократичне суспільство, це дає нам силу, але і є однією зі слабкостей.
Коли демократичне суспільство втомлюється від війни, або починає лякатися, психувати, істерити, тоді країна складає лапки, капітулює, відступає і підписує різні погані умови. І це вирішує не армія – це вирішує тил, тому що його набагато більше.
На кожного воюючого у нас зараз припадає… Давай порахуємо, до речі. От, умовно 40-мільйонна країна…
– …Кілька мільйонів виїхало ще до війни. Після вторгнення – здається, ще 6,5 млн виїхали, евакуювалися… Є ще діти, старики…
– Ок, говоримо про тих, хто впливає на настрої в соцмережах, по яких значною мірою зараз ухвалюються управлінські рішення… Хай залишається мільйонів 20-25 тих, що на щось впливають. А воює “під ружжом” трохи більше 200 тисяч. Виходить один до ста. Тому настрої в тилу можуть у сто разів більше зіграти роль у тому, виграємо ми цю війну чи програємо, аніж те, як тримаються наші хлопці і дівчата на передку.
От вони якраз поки тримаються ідеально. А тил треба тримати сильніше, в тому числі стримувати різні неправильні інформаційні хвилі, розганяти правильні. І тут краще не налаштовуватись на оптимістичний сценарій. Хоча він є.
Самохідна гаубиця М109А3 на озброєнні ЗСУ. Фото: ФБ ГШ
– Оптимістичний сценарій – це коли нам дають HIMARS‘и, “гарпуни“, наступне важке озброєння, “вундерваффе”, все це у великій кількості, буде “бог з машини“, і забезпечить корінний перелом у війні. Але зброя надходить поступово, перелому поки не стається, тому готуємося до складнішого і значно довшого сценарію. Виходить так?
– Я б навіть сказав, що про сценарії з “вандервафлею”, яку нам раптом привезли, ми натиснули велику червону кнопку, і від цього натискання наші вороженьки згинули, як роса на сонці, можна всерйоз не говорити.
Я радше про інше. У нас є дуже серйозна перевага по людському ресурсу. А він все ж таки багато важить.
При тому, наскільки виросли наші втрати за останній час через зміну характеру війни – а на нинішньому етапі війни ми втрачаємо значно більше, ніж на початку, – але в нас зараз на зміну кожному, хто вибуває зі строю, стоять два відмобілізованих і ще четверо-п’ятеро в черзі на мобілізацію.
Читайте також:
В Одесі на пляжі військові роздають повістки відпочивальникам
– Це справді ті, хто вмотивовані і хочуть воювати, а не просто ті, яких можуть мобілізувати на автозаправках чи пляжах?
– Це ті, хто, як мінімум, не косить від мобілізації. Вони прийшли, відмітилися і чекають на повістку. У нас поки є цей ресурс, і він, слава Богу, дуже далекий від закінчення. А от у орків реально з цим проблема.
– Але Росія більша, і там людей більше.
– Росія-то більша, але в них не оголошено воєнного стану. Вони ж не воюють – вони “проводять спецоперацію”. Тобто вони без мобілізації можуть набирати поки що ресурси тільки в межах дуже обмеженого призову резервістів. Плюс незаконними методами, як-то мобілізація на окупованих територіях. Плюс просто відкомандирування тих, хто зараз на контрактах, із різних військових частин – “збірну солянку”.
У росіян із цим реально вже проблеми – не вистачає поповнення на ті втрати, які ми їм зараз завдаємо. Йдеться вже не про нарощування угрупування – воно потрошку тане, зменшується.
Тому оцей мій оптимістичний сценарій може спрацювати навіть без “вундерваффе”.
Просто в певний момент вони (росіяни) можуть закінчитися, а ми – ні.
Поки що і вони, і ми майже не відпускаємо людей на ротації. Люди воюють з першого дня, крім тих, хто вибув із санітарних причин. А от в цій ситуації вже дуже важить, яка в тебе мотивація і який у тебе тил.
Тобто виснажений орк, який не зовсім розуміє, нахіба його сюди прислали, і лічить дні, коли в нього закінчується відрядження – а коли відрядження закінчується, йому кажуть: “нє, чувак, а ніхто тебе не відпускає, обставини помінялись, воюй далі, – це зовсім інший морально-психологічний стан, аніж у нашого так само дуже втомленого, виснаженого бійця, у якого за спиною його місто, його родина, який розуміє, що немає зараз іншого виходу і воювати треба до кінця.. Це дуже різні стани. Тому я бачу зокрема й оптимістичний сценарій, що вони (росіяни) зламаються.
– Арестович теж заспокоює.
– Отут люди роблять ключову логічну помилку, що якщо оптимістичний сценарій існує, то обов’язково саме він буде реалізований. А воно навпаки – найоптимістичніші сценарії реалізовуються рідко. Зазвичай реалізовується щось середньо зважене. А інколи і гірші сценарії реалізовуються.
Читайте також:
Захід допускає три сценарії розвитку війни РФ проти України, – CNN
– То який твій середньо зважений сценарій?
– Він, на жаль, набагато довший.
Хоча й час до осені – це теж чимало. Ще як мінімум стільки, скільки ми вже провоювали. Але насправді може бути, що потрібен ще й весь наступний рік. Щоправда, з такою інтенсивністю, як зараз, не буде.
– Висловлю свою думку. Оскільки інтенсивність бойових дій на початку була дуже висока по всій протяжності фронтів, зараз вона зосереджена на кількох напрямках, та все ж з однаковою запеклістю це не може тривати дуже довго. Може бути етап оперативної паузи, і вона затягнеться на кілька місяців, щоб потім зіткнення відновилися з новою силою.
– Саме так. Оце я допускаю.
– Хтось може встигнути з’їздити у відпустку…
– Не тільки у відпустку – можливо, вдасться налагодити ротацію частин, щоб цілою частиною відводити в тил на відпочинок і заміняти свіжо мобілізованою.
Українські військові на Сході. Фото: Стратком ЗСУ/АР
– Але в нас дефіцит боєздатних частин із бойовим досвідом, які пройшли АТО/ООС. Не просто хто стоїть “під ружжом”, а тих, хто вміє воювати саме в таких умовах, давати якість цієї війни. Тому з якістю ротацій можуть бути проблеми.
– Це дуже наживна штука. Як жартував наш тодішній ротний командир в “Айдарі”, а зараз він комбат у бригаді імені Богуна, Ігор Лапін, позивний “Зола”: “Всі ці військові навчання, то всьо ***… От, є правило перших трьох боїв. Хто вижив перших три бої, той досвідчений солдат”. Насправді, воно плюс-мінус десь так і є.
Якщо без жартів, то нема поняття частини з досвідом. Досвід – це індивідуальна штука. Є бійці з досвідом у різних частинах. І є бійці, які прямо зараз цей досвід набувають.
Тут не можна покладатися на те, що ми маємо відвоювати цю війну лише тим кадровим складом, який пройшов АТО/ООС. Це дуже помилкова була б лінія, тому що масштаб війни інший. Ну, фізично не може вистачити атошників на те, щоб виграти цю велику війну. Я вже мовчу про те, що (на мене подивись!), далеко не всі атошники восьмирічної давності зараз фізично здатні тримати зброю.
Не треба дивитися на загальну цифру тих, хто має УБД (близько 500 тисяч – “Н”), і вважати, що це все однозначно самі боєздатні. Значною мірою це навпаки.
Я дуже багато кого знаю з моїх друзів-атошників, хто пішов у перші дні воювати. І я зараз навіть не про втрати. А багато кого довелося забрати до лікарні, не з пораненням, а з купою болячок, які повилазили.
Тому в цьому сенсі просто здорові і психічно адекватні люди, які досі не воювали, можуть бути набагато кращими солдатами, ніж ті, що воювали раніше. Люди швидко опанують ті речі. А нас що, у 2014 році хтось навчав? Нас кинули в бій і сказали – “виживайте і перемагайте ворога”. І ми саме це і робили.
Я розумію, що, по-хорошому, має бути навчання, підготовка. Наразі це вирішується на рівні частин. В одних бригадах налагодили навчання новобранців, в других не налагодили. Тут немає загальної картини, “середньої по палаті”, а дуже багато залежить від комбригів і комбатів. Різниця величезна – від дуже інтенсивних і продуманих програм підготовки, які складали офіцери рівня роти, батальйону, бригади, до повної відсутності підготовки.
Читайте також:
Євген Дикий: Світ після Бучі
– Давай поговоримо про етапи цієї війни. Що було на початку і що буде далі.
– Перший етап – це була “війна ХХІ століття”, як я її називаю – блискавична, зі швидкими пересуваннями і практично без контролю ворогом територій. Навіть ті території, на які росіяни заходили, вони їх не контролювали про -сто на них перебували. І ми цим скористалися.
Із нашого боку це був етап дуже значною мірою стихійного опору, коли одночасно ті воювали регулярні частини ЗСУ всіх родів військ, але одночасно і партизанили в різних правових статусах, починаючи від тероборон легальних, продовжуючи напівлегальними ДФТГ, і закінчуючи просто самообороною, трактористами й пенсіонерами.
Найкращий опис цього дав Антон Колумбет у дописі з лісу під Києвом – про “козаччину”, загадкову спецуру грізного підпорядкування і мутних типів з калашматами.
Під час боїв під Києвом, березень 2022. Фото: ФБ Антон Колумбет
Це було абсолютно хаотичне, креативне полювання на орків.
У якийсь момент орки збагнули, що цьому вони не здатні протистояти, тут їм не допомагає ніяка перевага в техніці, і тому вони пішли з півночі України, де відбувалася саме така війна.
На жаль, на півдні України ми не змогли таку війну розгорнути. З різних причин. Серед них є й об’єктивна, ландшафтна – в степу так не попартизаниш. Херсонські канали, річки не були використані як водні перешкоди, хоча могли б. Ми не змогли це вчасно використати. І там усе звелося тільки до міського підпілля, яке й зараз тримається.
Читайте також:
Херсонщина: чому все пішло не так. Прем’єра YouTube “Новинарні”
Що зробили орки на другому етапі? Вони зробили висновки з помилок.
Треба розуміти, що на початку вони робили просто дебільні помилки, м’якше не скажеш. І ми цим скористалися по повній програмі. А от далі вони змогли нав’язати інший характер війни. Це те, що називається загальновійськова операція.
У такій війні дуже багато вже важить переважання по техніці і боєприпасах. Коли є перевага в артилерії у 10-20 разів, суцільна лінія фронту і чіткий тил – все, це дуже важко компенсувати креативом, патріотизмом тощо. Тому ми відступаємо на Донбасі.
На жаль, будь-яка якість людського ресурсу не компенсує, коли на один твій снаряд прилітає 20 ворожих. Це дуже жорстка арифметика.
Тут наше щастя тільки в тому, що в них не вистачає фізично людей. Бо всього іншого у них із запасом порівняно з нами.
У них фізично не вистачає людей одночасно наступати на всіх напрямках. Тому під Харковом і під Херсоном вони все ж таки переважно в обороні.
Так, вони на півдні також пробують рипатися. У них є божевільні плани з приводу Запоріжжя. Але, чесно кажучи, це з тієї ж серії, як їм ставили задачу штурмувати Київ. От, я б сказав, що там із такими ж шансами приблизно.
Тому що якщо ми подивимося кількість людей у них на різних ділянках фронту, а ця інформація зараз є у відкритому доступі, то ми побачимо, що концентрація орків на кілометр фронту на Донбасі в 10 разів вища, ніж на Херсонщині або на Харківщині. Вони сконцентрували все більш-менш боєздатне на Донбасі. І там – повільно, але з невблаганністю асфальтового котка – просуваються. Цьому дуже важко щось протиставити, поки немає паритету у важкій зброї. А паритету такого нема.
– Але поставки потроху йдуть.
– Ідуть. Але, по-перше, вони йдуть повільно, малими порціями. І поки що в росіян успіхи – при їхній загальновійськовій тактиці, яка фактично є тактикою випаленої землі, все розноситься авіацією та артилерією, і далі вони заходять.
Я тобі скажу, що з нашого досвіду 2014 року ніщо до цього не дотичне – ми такого не бачили. Я таке бачив раніше в Чечні. От у 1995 році росіяни так зносили Грозний.
Знищена росіянами столиця Чечні Грозний під час війни 1994-1996 рр.
– Так, площа Мінутка в Грозному була винищена і просто зруйнована так само приблизно, як зруйновані Волноваха, Рубіжне, Маріуполь. Зараз вони так використовують цю чеченську тактику на Донбасі.
– Саме так. Я пам’ятаю, як тоді виглядав Грозний. Вважалося, що в ньому 80% руйнування. Але ті 20% незруйнованого – це просто був один мікрорайон по інший бік річки, тому за нього бої не велися. Все те місто, яке по один берег Сунжі, воно просто під нуль було знесене.
Волновахи зараз не існує, Рубіжного, Попасної не існує. Лишилися місця, де раніше були ці міста. Росіяни фактично під нуль зносять місто, і тільки тоді туди заходять. Такій тактиці протистояти без збройного паритету нереально.
Насправді, ми й так дуже повільно звідти відступаємо. Я захоплююся героїзмом тих, хто зараз боронить Донбас. Це реально дуже круто так довго витримувати, коли тебе полірують авіацією та артою. Всі, хто зараз там, хто не відступив, – це реально герої.
– Щодо Сєвєродонецька. Президент Зеленський на зустрічі з журналістами 6 червня пояснив, чому ми так його тримаємо, хоча існує загроза оточення і потрапляння в полон певних частин.
Цитата: “Ви повинні також знати: якщо ви відходите на кращі позиції, ви повинні знати – вам потім буде дуже дорого повертатися, з точки зору кількості вбитих своїх людей, з кількості втрат. Потім буде дуже дорого… Зараз стоїмо і втрачаємо людей. Відійдемо на кращі позиції – і якщо вирішимо потім наступати, втратимо набагато більше. Тому, в залежності від продовження ситуації в Сєверодонецьку і буде рішення, як далі. Поки що (…) тримають ситуацію”.
Тобто, фактично, було прийнято політичне рішення на даному етапі тримати якомога довше Сєвєродонецьк, як адміністративний центр Луганщини, і відповідно, Лисичанськ. Це останні великі міста, підконтрольні Україні в Луганській області, і це не дає росіянам змоги заявити про те, що вони взяли під контроль хоча б ще одну область, крім Херсонської.
І хоча британська розвідка та Інститут вивчення війни нам казали, що до падіння Луганщини лишилося пару днів чи тижнів, Сєвєрєдонецьк досі тримається. З огляду на тенденції, це може і значно на довше розтягнутися?
– Таке… Важко судити, коли сам не там. Але в мене багато друзів із 2014 року зараз воюють саме в цих двох містах – Сєверодонецьку й Лисичанську. Обстановка там дуже погана.
У Сєверодонецьку орки зробили помилку – вони недознесли місто артою, вирішили, що ми вже звідти пішли, і вони туди зайшли. Таким чином, росіяни опинилися в ситуації, коли наші нав’язали їм вуличні бої. А у вуличних боях у наших є значні переваги – починаючи від того, що вдома стіни допомагають, тобто знання місцевості. У вуличних, контактних боях мотивація особового складу має велике значення. І зрештою, серед тієї зброї, яку нам довезли, достатньо зброї для ближніх вуличних боїв – купа варіантів різних протитанкових систем, гранатометів близького радіусу дії. Тобто в міському піхотному бою у нас перевага.
Орки зробили цю дурню в Сєвєрі, втягнувши себе у вуличні бої.
Припускаю (інтерв’ю відбулося минулого тижня – “Н”), що вони можуть відступити і далі продовжити тактику видавлювання артою. Тобто все повернеться так, як було з Попасною, Рубіжним, Кремінною. Після тривалих артилерійських обстрілів настає такий момент, коли не те що немає сенсу утримувати груду каміння – в цій груді фізично неможливо вижити. Це ж не “Азовсталь”, де були підземні поверхи.
Але ключова там проблема – це загроза “котла”.
Руйнування в Сєвєродонецьку
Читайте також:
ЗСУ контролюють промзону Сєвєродонецька, місто не заблоковане
– Перед початком цієї “битви за Донбас” політики й деякі експерти називали її визначальною для подальшого перебігу війни: скільки ресурсів залишиться в обох сторін…
– Так, вона визначальна саме в ресурсному сенсі. Це вже війна “вдовгу”, тобто війна в першу чергу війна на виснаження ресурсів, при чому всіх. Це і напряму військові ресурси, як людські, так і технічні. Але також це економічні ресурси, і це, як не дивно, психологічний ресурс.
Війна “вдовгу” – це війна на виснаження чотирьох основних ресурсів. А от територія тут важить набагато менше.
Чесно кажучи, від того, чи утримаємо ми до наступного етапу війни зайвий шматок Донбасу, чи давним-давно його на той час віддамо, нічого не залежить.
– Це каже людина, яка “зачищала” міста в Луганській області?
– Так, це каже людина, яка особисто брала участь у звільненні десяти населених пунктів. На превеликий жаль, сім із них довелося потім здати, коли в серпні 2014 року зайшли російські “регуляри”.
– Зараз усі міста, які ти тоді звільняв, окуповані?
– Так. Уявляєш, як мені було боляче чути про окупацію Щастя. Там був мій перший бій в житті – визволення Щастя 14 червня 2014 року. Кожного року ми передзвонювалися зі щастинцями. Вони пам’ятали цю дату, коли їх визволили. Тепер їм доведеться чекати якоїсь другої дати…
Але треба дивитися на війну в цілому. Так, у нас зараз окуповано 20% території країни, але вирішується доля всієї країни, а не 20%.
Це може жорстко прозвучати. Але війна – в принципі жорстка штука. На жаль, на війні треба відключати ряд емоцій та сентиментів, які в нормальному житті роблять нас людьми. І завжди стоїть глибока дилема – до якої міри це можна відключати, до якої міри все-таки треба лишатися людиною.
Треба зціпивши зуби, зі злістю, але без розпачу сприймати те, що якісь окремі міста і території ще доведеться здати. Головне, щоб це вело в підсумку до перемоги.
І в цьому сенсі я зараз не буду оцінювати, чи правильне рішення по Сєвєродонецьку і Лисичанську, бо там є ряд нюансів, пов’язаний із загрозою “котла”. По результатах побачимо.
Але в цілому наша стратегія і тактика на Донбасі єдино можлива: це тримати до останнього кожен метр, але коли це стає неможливим – організовано відходити.
Тут помилкою були б дві інші крайності: і наказ стояти на смерть – це була б дурниця. Бо є моменти, після яких стояти вже просто фізично неможливо. І це була б просто дурна втрата особового складу. І так само крайність – варіант “та ну його нафіг, давайте зразу відступимо на якусь далеку лінію оборони”. Ні, це теж неправильно, бо так само на ту далеку лінію перейшли б орки з тою самою перевагою.
“Айдарівець” Євген Дикий у 2014 році
Особисто для мене ще 2014 року стало очевидно, що вони зупиняться тільки там, де ми їх зупинимо. І тому я поїхав в АТО, воювати за ці достатньо далекі краї.
Окей, у 2014 році не всі були з цим згодні – дехто казав: “хай донбасівці і воюють за свій Донбас”. Але мені здається, що у 2022-му, після 24 лютого, це має бути абсолютно очевидно будь-кому: у росіян немає визначених меж, до яких вони хочуть вийти. Їхньою межею є щонайменше західний кордон України.
Не можна якийсь шматок їм віддати, щоб на цьому війна закінчилася. Бо вона просто продовжиться одразу ж на наступному шматку.
І це стосується й стратегії перемовин щодо миру. Я дуже радий, що коли ми зараз із тобою про це розмовляємо, наша позиція і позиція української влади з цього питання вже не відрізняються. Тому що два місяці тому з цим була проблема, коли українська делегація виносила в Стамбулі пропозиції, які, з моєї точки зору, були абсолютно неприйнятними. Ми тут тоді репетували, була дуже жорстка реакція з боку воюючих частин. Фактично було послано меседж: якщо ви нас спробуєте в такий спосіб демобілізувати, то ми ще подумаємо, чи нам де мобілізовуватись! І тил тоді відреагував теж дуже правильно, соцмережі дали відповідні сигнали.
А треба віддати належне нашій владі – вона розуміє, що ми демократична країна. І вони дуже слідкують за соціологією.
Тобто тоді фактично ми, за допомогою також Бориса Джонсона, зупинили стамбульський “брєд”. Виносимо за дужки питання, що тоді ще Росія була не готова навіть на такі умови. А тепер Росія просуває фактично той самий “план Арахамії”, лише тепер це називається “план Драгі”. Тільки тепер наша верховна влада каже: “Що? Ви нам пропонуєте капітуляцію? Та ідіть ви на фіг”. Україна зрозуміла, що ми можемо здобути більше, ніж 80% території.
Підсумовуючи, скажу, що майбутнє вирішується не тільки на Донбасі. Ця битва не більш вирішальна, ніж була вирішальною битва за Київ. Мені здається, що битва за Херсон і битва за Харків будуть не менш визначальними.
– Оці постачання зброї, які зараз відбуваються більше і важче, ніж на початку, але все ж недостатньо для переламу – це для ЗСУ заміщення того, що втрачено, чи все ж помітне підсилення – по РСЗВ, далекобійній артилерії?
– Зараз це заміщення, і то недостатнє.
Але хотів би узагальнити цю тему. Перший етап – це було постачання луків і стріл аборигенам.
– Як перекладається Javelin?
– От, власне, “спис”.
У нас не вірили як у державу, як у регулярну армію, але в нас вірили як у націю.
Тобто ідея була така: держава впаде, ЗСУ як регулярна армія не витримає, але народ буде партизанити і окремі розбиті частини триматимуться в тилу ворога. І нам фактично давали зброю для затяжної партизанської боротьби. Саме цим чітко визначалася логіка перших поставок. Нам давали зброю як для афганських моджахедів свого часу.
І тільки після того, як орки втекли з півночі України, після виграної нами битви за Київ ситуація помінялася. Нам тепер стали допомагати саме як державі, як регулярній армії. Почали давати дорослі “іграшки”.
Поки що я це називаю “дискотека 70-х”. Насправді, партнери нам поки сплавляють зі складів купу всього наштампованого в роки холодної війни, те, що в них вже заміняється набагато більш сучаснішими системами. Напочатку взагалі сплавляли старе радянське з Центральної Європи й хотіли цим обмежитися. А країни Центральної Європи переозброїти натомість за зразками НАТО.
Виявилося, що кількість зброї на складах Центральної Європи недостатня. Ми там вигребли вже практично все, хіба що Угорщина нам категорично ні патрончика не дає. Лишаються останні запаси агента Орбана, які він в угоду Росії тримає.
І тоді вже довелося нам, все-таки, давати натовську зброю.
Гаубиця М777 працює в ЗСУ на Сході. Фото: ФБ ГШ
Із неї першою приїхала артилерія. Причому не якась там супер-пупер. У нас чомусь пішов такий стереотип, помилковий, що будь-яка натовська артилерія – дуже суперточна, супердалекобійна. Але це не так. Звісно, 155-й калібр кращий за 152-й, але це різниця на 10% по далекобійності, трохи кращий відсоток того, що вибухає.
Але все одно це гаубиця 70-х років, і в неї довжина ствола – 39 калібрів. Тодішній стандарт часів холодної війни. Відповідно, вона принципово не краща за російські/радянські гаубиці, просто якісніше зроблена і на 10% далі стріляє.
А те, що стосується далекобійних систем, то і них довжина ствола – 52 калібри. Це стандарт, який з’явився у 90-х роках і 2000-х. Старі запаси під це не підпадають. І таких далекобійних гацбиць, за даними з інтернету, нам передали 40 штук. На 1100 кілометрів фронту.
Це не сильно впливає насправді. Так, це може допомогти десь, якщо їх сконцентрувати в потрібний момент у потрібному місці. Але це мова не про перелом.
Чому нам взагалі почали давати арту? Справа в тому, що ми вигребли всі світові запаси снарядів 152-го калібру. 152 мм просто зараз на світовому ринку немає. Чехи пропонували навіть поновити виробництво, яке в них давно вже законсервоване, але з’ясувалося, що вони можуть випускати десь 4 тисячі снарядів на місяць максимум. А нам на день нам треба від 4 до 6 тисяч.
Тому західним союзникам не лишилося іншого варіанту, ніж перевести нас на натовський 155 калібр, запаси якого у них достатньо великі.
Насправді, йдеться просто про заміщення. Нам просто заміщають 152-й калібр 155-м для того, щоб ми просто не опинилися в ситуації “а стріляти нічим”.
Те саме зараз буде відбуватися зі “стрілковухою”. Бо навіть запаси радянських патронів, які здавалися просто необмеженими, все одно потроху вже підходять до кінця. Першим закінчується калібр 7,62. Тому почали надходити американські кулемети М240 під натовський патрон, якого вистачає. Так само мірою того, як почнуть закінчуватися патрони 5,45, буде поступове заміщення на 5,56. Нарешті ми забудемо це лайно, яким є автомат Калашникова.
Кулемет М240 в ЗСУ. Фото: Запорізька окрема бригада Сил територіальної оборони
Що стосується нових важких озброєнь, то поки анонсовано поставку суттєво відмінних РСЗВ (реактивних систем залпового вогню). Але ж ти звернув увагу, скільки їх? Чотири HIMARS і три М270 на сьогоднішній день. Тобто у нас буде аж цілих сім достатньо сучасних західних РСЗВ на фронт у 1110 кілометрів. Про що це взагалі?
– Це початок. Далі більше буде.
– Далі поки навіть не анонсовано.
Для порівняння. Войсько польське зараз собі спланувало план переозброєння. То вони до 2025 року планують собі поставити на озброєння 500 “хімарсів”. А Польща й Україна співставні за розміром країни, і Польща не воює. І то вони чомусь вважають, що їм треба 500 установок.
Читайте також:
MLRS і HIMARS: у чому відмінність від російських РСЗВ та чи стануть вони “вундерваффе”
– “Але є нюанси”. Як зараз кажуть, “ми чекаємо поставки на ракети “Гарпун”, і росіяни чекають на ракети “Гарпун”…
– “Гарпуни” – це штука, яка реально на Чорному морі міняє стратегічну ситуацію. Оце умовно кажучи, “вундервафля”.
При цьому на літаки і танки поки що жорсткий бан.
– Так, іспанці хотіли нам дати “леопарди”, але німці заблокували. А чому? Бо ми на цих танках можемо зайти в Росію, і тоді їм буде трохи невдобно перед москалями.
– Це окремий і дуже болючий момент – питання про кордони Росії, які “не можна перетинати”.
На жаль, треба казати людям правду. Наші західні союзники теж не ідеальні. І до них деякі речі доходять поступово. Поки що в них стоїть жорсткий політичний блок на те, щоб, не дай Боже, ми ніде не перетнули кордон Росії, ніде не стрільнули на територію РФ… Поставки озброєння прив’язані до цього обмеження. І кацапи цим настільки зловживають, вони просто оборзіли. Найближчі установки “іскандерів” у Білорусі стоять за 6 км від кордону!
– Білорусь – це взагалі окрема тема. В Росію там хоч якось від нас прилітало.
– У Білорусь поки й куля не прилетіла. Теж жорстке табу. Але тут табу не тільки від західних союзників – тут табу і від нашого командування: не дати приводу білоруській армії вступити у війну на боці Росії. Це той унікальний випадок, де ми з Лукашенко збігаємося. Він петляє, як тільки може. Путін на нього тисне буквально асфальтовим катком, але “бацька” петляє між крапельками, щоб тільки не вступити напряму у війну. Відповідно, наше командування поставило чітку задачу – не допомагати росіянам дотиснути Лукашенка.
– Але українська армія могла б б перейти кордон із Росією, щоб досягти там певних тактичних результатів на певних напрямках.
– Звичайно. Наприклад, якби ми на Сумщині і Чернігівщині не мали цього жорсткого обмеження, то зовсім інакше виглядала б ситуація під Харковом.
– Тим часом по Чернігівській і Сумській областях через кордон з РФ кацапи більш ніж “оборзіли”. Спочатку зрідка, а тепер щодня навалюють із мінометів, реактивної артилерії по звичайних селах. Для чого це? І чи справді не створити б нам там “буферну зону”, щоб припинити ці обстріли?
– Тут я не виключаю, що вони так активно там навалюють саме для того, щоб спровокувати наш вогонь у відповідь і використати це для своєї роботи на Заході – мовляв, “от, ви українцям даєте зброю і кажете по Росії не стріляти, а вони нікого не слухаються і порушують”. Думаю, що це цілком може бути провокація.
Читайте також:
У Лимані ЗСУ зіткнулися з радикально новою тактикою штурму росіянами населеного пункту, – експерт
– І тут ми вертаємося на Захід. Знаю, в тебе є окрема думка про наші успіхи/неуспіхи на “західному фронті”.
– Справді, якщо на нашому східному фронті у росіян дуже помірні здобутки (незважаючи на всю перевагу в техніці, вони просуваються “зі швидкістю бєшеної улітки”), то на “західному фронті” у них успіхи серйозні.
– Ти маєш на увазі дипломатичний фронт.
– Так. Це теж один із фронтів війни. Там реально йде війна, просто вона ведеться не кулями, а грошима, медійними вкидами.
Росіяни на Заході зараз підняли всю свою агентуру, відкрили всі старі “консерви”. Всіх тих, у кого в ГБ лежить папочка, вони взяли за причинне місце, притиснули. Всім тим, хто любить гроші, вони, за різними даними, у 5 чи 10 разів підвищили ставки.
Тобто росіяни на “західному фронті” і заливають грошима, і задавлюють компроматами, і вкидають меседжі, які багато ідіотів сприймають.
І вони зараз досягли там набагато більших успіхів, ніж на початку.
Дуже схожа історія на війну “гарячу”. У Росії на дипломатичному рівні теж була провальна перша фаза “операції”, коли вони абсолютно не чекали такого опору й такої реакції Заходу. Вони не чекали, що Захід буде настільки монолітним, що настільки швидко проти РФ введуть жорсткі санкції. Їх розслабили у 2014 році – вони були абсолютно переконані, що цього не станеться, знову просто пальчиком погрозять. А тут і SWIFT вирубили, і активи заморозили… І в них був шок – так само, як під час боїв на Київщині.
Але так само, як вони відійшли з Київщини і перегрупувалися на Сході, так вони поміняли свою дипломатичну гру на Заході. Вони припинили взагалі гратися в “полюбіть нас”, припинили навіть доводити, що вони в чомусь праві. Вони зрозуміли, що не заходить. Вони тепер запустили абсолютно інший меседж: “не заганяйте крису в угол”.
Так, москалі погоджуються з тим, що вони “бєшений” щур, але щур небезпечний, і якщо його загнати в кут, то так вкусить, то нікому мало не здасться. І оцей меседж зайшов. Тобто оцю їхню брехню ще готові чути.
– Це, як каже Макрон, “не принижуйте Путіна”.
– От-от. Вони запустили меседж, що якщо їх дотиснути, то тоді війна таки перекинеться за межі України. А це те, чого на Заході дійсно дуже бояться.
У мене таке враження, що на сьогоднішній день країни, готові напряму воювати з Росією, – це Балтія з Польщею, які вважають, що якщо нас дотиснуть, їм все одно доведеться воювати з РФ, то краще вже одразу. І Британія. А решта, включно зі США, дуже бояться цієї перспективи. Дуже не хочуть бути втягнутими саме в прямий конфлікт.
Тому що звідки ці обмеження на надання нам ракет великої дальності, літаків? Це чітка поступка Росії, щоб “не заганяли крису в угол”. Це перше.
А друге, що росіянам вдається, – це затримувати ті поставки, про які вони завчасно дізнаються.
В цьому сенсі найкраще працює агент Шольц.
Так, як приватна особа я на 99% переконаний, що те, що робить канцлер Шольц, – це не політичні помилки. Він чітко відпрацьовує на Росію, враховуючи всю його політичну біографію, яка починалася з ультралівих німецьких організацій, напряму фінансованих КГБ. До речі, в той самий час, коли одним із КДБістів, які працювали з цими організаціями, був Володя Путін, позивний “Штазі”.
Олаф Шольц в гостях у Путіна напередодні вторгнення РФ в Україну. Фото: DPA
Зараз на чолі Німеччини стоїть людина, от я 99% готовий дати, що він пов’язаний зі спецслужбами Росії. У них є чим його тримати, і Шольц своє відпрацьовує.
Він робить правильні політичні заяви, але після цього чомусь поставки або повністю зриваються, або відкладаються на такий термін, що можна вважати, що вони зриваються.
Із Шольцем їм (росіянам) це вдається найкраще. Але насправді, по всій Європі десь відбувається таке саме. Тобто з Кремля змогли дуже уповільнити темп поставок.
Власне, на перший “Рамштайн”, який був проривним, вони знайшли свою відповідь у вигляді Шольца і купи дрібніших “шольциків” по всій Європі. Тепер навіть ті поставки, що просто на заміну втраченому чи зношеному, або б/к, ідуть на порядок повільніше, ніж нам це потрібно. Відповідно, розраховувати на якусь “вундервафлю”…
Чесно кажучи, до осені я б не розраховував.
Інша річ – треба розуміти загальну логіку, як розвивається ця війна. Кожного разу, коли Росії роблять якусь поступку, вона замість того, щоб цим скористатися і зафіксувати ситуацію, вчиняє якусь чергову велику “гадость”, після якої весь світ озлобляється і просто не лишається ніяких варіантів, крім того, щоб допомогти нам ще сильніше.
Я вважаю, що повториться та сама історія, тобто москалі відмочать щось таке. Після чого нам ті самі “хімарси” і М270 підуть десятками, а не одиницями. І ракети до них дадуть 300-кілометрові, і літаки дадуть. Рано чи пізно це станеться.
Питання – раніше чи пізніше. І від цього дуже залежатиме, наскільки в часі буде розтягнута вся ця історія.
Читайте також:
Проблема з призупинкою поставок західної зброї – не менш реальна, ніж наступ орків на Донбасі
– Ще така тема. Ти вже сказав, що у війні багато залежить від тієї сотні людей у тилу, які припадають на кожного нашого військовослужбовця на фронті. А думку цих людей визначають пропаганда – і наша, й чужа, телемарафони, посадові та медійні особи. Як ти вважаєш, чи правильну позицію зайняла наша влада, коли обрала курс на “більше хороших новин”, навіть коли не всі новини хороші, коли треба замовчувати втрати, наслідки виходу з “Азовсталі” тощо?
Євген Дикий і Дмитро Лиховій під час інтерв’ю
– Я б не хотів тут бути категоричним ні в одну, ні в іншу сторону. Тому що інформаційна політика під час війни – це реально дуже проблемна ситуація, в якій потрібно знайти баланс.
Тобто, з одного боку, під час війни не можна користуватися всіма тими свободами, до яких ми звикли в мирний час. Очевидно, що від частини цих свобод в інформаційному полі треба свідомо, добровільно відмовитися на час війни – щоб у підсумку зберегти ці всі свободи. Але з іншого боку – десь є ота межа, після якої ми перестаємо відрізнятися від наших ворогів по інший бік фронту. І тоді за якийсь час може виникнути питання: а за що ми воюємо?
– А ми воюємо за те, щоб не стати Росією. Так?
– Ну, мені здається, що поки що ми ще достатньо близькі до цього балансу, слава Богу. Але нюанси є.
Якщо загалом оцінювати, чи правильна була політика такого “ура-арестовича”, то, як не дивно, по першому місяцю війни я готовий це захищати. Я вважаю, що в перший місяць війни це була єдино правильна політика. Тоді ключове було якраз не донести правду. Тоді ключове було – не дати людям впасти в паніку, істерику.
Бо на що росіяни розраховували? На те, що сам факт такої навали психологічно зламає нашу здатність до опору.
Як біолог я знаю, що в реальному житті кролик не завмирає при вигляді удава. Але в літературі такий ефект присутній. І розрахунок Росії був на те, що ми побачимо здоровенного удава й заклякнемо: “А-а-а, цьому ж неможливо опиратися!” Для того, щоб зламати це, годилося все. Легенди і міфи про банку з огірками, якою збивають дрони, весь цей військовий фольклор, легенда про Привида Києва. Це було доречно і прекрасно на той момент.
Але це що? Це антишокове. Коли людину поранили, перше, що вколюють, – це дуже потужний антишоковий засіб. Він був потрібний. Таким антишоковим засобом був “колективний арестович”. Але отакий потужний засіб вживається один раз на самому початку. А далі лікувати вже треба зовсім іншим.
Та навіть тоді в інформаційній політиці були зроблені деякі локальні помилки, яких можна було уникнути. Одна справа – взагалі розповідати, що “блін, які ці орки кончені, ні на що не здатні, та ми їх зараз порвем!” Це було потрібно. Перші два тижні треба було зламати міф про “другу армію світу”. Слід було показати, що вона “побєдімая”, що, як знаменитий якутський півень, зліплена з лайна і палок.
Радник керівника ОП Олексій Арестович на брифінгу, 27 лютого 2022
Але навіть тоді, наскільки я розумію, певна кількість людей загинула через те, що вони почули з новин, нібито містечка під Києвом ось-ось звільнять. І коли була можливість звідти втекти, вони не виїхали, а чекали, що їх звільнять за два-три дні. В результаті це затягнулося на три-чотири тижні. І до кінця цих чотирьох тижнів далеко не всі дожили. Я думаю, що такого можна було уникнути.
В цілому, на першому етапі війни інформаційна політика була виправдана. Але при перебудові на війну “вдовгу” її треба міняти.
Під час війни “в довгу”, я вважаю, що деякі табу мають лишатися. Так, я категорично проти озвучування кількості втрат.
На це є дві різні причини. Друга – психологічна. Не всі це готові сприйняти, люди жахаються, тікають… Але є ще вагоміша причина: інформація про втрати дуже важлива для ворога та для планування ним наступних операцій. Тому всі сторони в усіх війнах завжди намагаються свої втрати приховувати.
Ми не орки. Ми потім згадаємо поіменно. У нас не буде закопаних ровів з тілами і зниклих безвісти. Ми згадаємо поіменно. Ми назвемо їх іменами вулиці і дітей. Але це буде після війни. А зараз це табу я вважаю правильним.
Інша річ, що загалом оцей ейфорично-бравурний тон інформаційної політики давно пора поміняти.
Не всі люди однаково мудрі. Багато хто впав в ейфорію. Від того, як нам вдалося наламати орківський “план А”, зірвати їхній бліцкріг, чомусь частина людей зробила висновок, що перемога буде за два дні. І абсолютно логічно, що якщо за два дні її не буде – “А-а-а! Капець, пропало всьо!”
Отут якраз велика роль медіа – пояснювати, що ні, не все пропало, а перемога прийде, якщо ми не зламаємося. Але, так, це процес. І цей орківський “план Б” для нас набагато важчий, оця загальновійськова операція.
На це треба людей налаштовувати, бо це реальність, у якій нам потрібно вижити і перемогти.
Від цього багато залежить не тільки в сприйнятті і в загальному психологічному стані, а ще й у конкретному плануванні. Людям треба планувати: хто йде до армії, хто повертається працювати, хто вважає єдиним варіантом еміграцію, евакуює дітей.
Люди мають визначатися і втягуватися саме в те, як вони проживуть цей достатньо тривалий етап.
А для того, щоб визначатися, вони мають володіти об’єктивною інформацією.
Читайте також:
Зеленський прокоментував вимкнення з “цифри” каналів Порошенка
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
