автор: Леся Шовкун
відео: “Новинарня“, монтаж: Анна Клименко
24 лютого 2024 року виповнилося два роки з моменту повномасштабного вторгнення РФ, і ця дата стала для більшості українців приводом порефлексувати на тему “що я робив 24.02.2022, коли почалася війна”.
Проте насправді війна почалася ще на вісім років раніше, хоча теж саме в ці дні — з анексії Криму, на медалі за яку в Росії вибиті дати 20.02.14 – 18.03.14.
Про все це, а також про зміну Головнокомандувача, втрату Авдіївки, “вікно можливостей” у квітні, подальші наміри росіян і що ми їм можемо протиставити розмовляємо з військово-політичним аналітиком, ветераном АТО, колишнім штурмовиком батальйону “Айдар” зразка 2014-2015 років Євгеном Диким.
“2024 рік не стане роком завершення війни. Але він з імовірністю 90% покаже, хто вийде з цієї війни переможцем”, — вважає він.
Повна відеоверсія інтерв’ю
– 24 лютого всі згадували про другу річницю (чи краще сказати “роковини”?) повномасштабного вторгнення РФ: у соцмережах і медіа було багато споминів про “той самий перший день” великої війни, в Україну приїздили іноземні делегації, союзники вкотре висловлювали нам свою підтримку. Проте лютий-2024 – це місяць, коли насправді виповнилося вже 10 років від початку російсько-української війни. Тож підбивати підсумки й аналізувати варто не лише минулі два роки, а й усі десять…
– Саме так. Десять років, як почалась українсько-російська війна, і два як вона перейшла у вирішальну фазу. Справа ж не тільки в масштабі. Головне, що змінилося два роки тому — це те, що стало неможливим будь-яке компромісне завершення цієї війни.
У перші 8 із цих 10 років війна ще могла закінчитись якоюсь, у тій чи іншій формі, “зустріччю посередині”, якимись більш чи менш болючими компромісами.
Після 24 лютого 2022 року війна і для нас, і для кремлівського режиму набула екзистенційного характеру. І в цій війні є лише два шляхи розв’язку: або ми, або вони. Третього, проміжного варіанту більше не залишилось.
До речі, щодо питання, річниця це чи роковини – річниця.
Роковинами це називалося б тоді, якби вторгнення виявилося успішним і ми зараз тут у Києві, як і вся Україна, сиділи під російською окупацією. Але оскільки ми вижили, ми боремось і, всупереч і багатьом зовнішнім чинникам, і багатьом нашим помилкам іще не втратили можливість перемогти, то поки що говоримо про річницю.
– Чи не доведеться наступного разу говорити вже про роковини?
– Ну, тут усе в наших руках. Таке цілком можливо. Бо деякі тенденції, які ми обговорювали раніше, на жаль, за цей час кращими не стали. Швидше, навпаки — ці тенденції свідчать про те, що ми робимо все для того, щоб усе ж таки річниця колись перетворилася на роковини.
Зрозуміло, що все можливе для цього роблять і наші вороги, але для них це логічно. А для нас — помилка.
Повертаючись до підбиття підсумків. Щоб не обговорювати всі 10 років, бо тоді ми ні який час не вкладемося, зараз винесемо всю оту “малу” умовно-гібридну війну за дужки. Хоча насправді виносити її за дужки не можна і завжди треба пам’ятати, що війна почалась не 24 лютого 2022 року, а значно раніше.
Але до цієї дати війна мала зовсім інший характер. Це була значною мірою війна гібридна. Вона була дуже локалізована географічно. У межах двох українських областей це була саме повноцінна війна. Крим був одразу окупований без бою. А вся інша країна жила, насправді, абсолютно звичайним мирним життям.
Попри те, що в той час у цій “мирній” країні одна за одною проводилися гібридні операції — починаючи від інформаційних і закінчуючи вибухами на військових складах. Адже гібридні операції – це не тільки про соцмережі, а й про підриви складів, і про ліквідацію окремих людей.
Але так чи інакше, повноцінна війна велася лише в межах двох областей: Донецької та Луганської.
І от ми входимо у 2022-й рік. Входимо попереджені про те, що Росія готує велике вторгнення. Бо нарешті остаточно змирилася з тим, що гібридними методами Україну приєднати не вдасться, що всі ці медведчуки, “русскіє вьосни” й антимайдани не спрацьовують. І єдиний варіант нас приєднати – це зайти грубою силою й окупувати.
Отже, ми попереджені, нам у міжнародних медіа навіть карти друкують зі стрілочками (і рівно по тих стрілочках окупанти потім і заходили).
Мапу, на якій показані імовірні шляхи вторгнення Росії в Україну (які згодом виявилися точними), німецьке видання Bild опублікувало 4 грудня 2021 року
І що ми робимо? А нічого. Ми не призиваємо резервістів, хоча мали для цього всі підстави й можливість це зробити. А перед тим, як мінімум, хоча б оперативний резерв першої черги призвати на навчальні збори.
Для тих, хто не в курсі: першочерговий резерв — це передусім АТОвці. Які вже одразу приписані до конкретних військових частин, тобто їм не треба йти у військкомати. Але навіть їх не призвали, і значна частина з них у момент вторгнення опинилася там, де просто не могла вчасно отримати зброю чи тим більше дістатися до своїх частин.
Ми приймаємо нормативку про тероборону, але абсолютно не починаємо її в реальному житті виконувати. Більш того, насправді до дня вторгнення навіть нормативка далеко не вся була закінчена. Тобто це були напрацювання для можливого “колись там” розгортання тероборони.
Ми збираємося смажити шашлики. І не віримо в те, що буде велика війна, бо ми її дуже не хочемо. А якщо чогось сильно не хочеш, то так хочеться вірити в те, що цього й не буде…
Але настало 24 лютого, і ми вступили в нього абсолютно не готові, що б тепер не казали. Бо я вже чув на одному з етерів цікаву версію про те, що нібито це був такий геніальний план Генштабу — заманити ворога поглибше в нашу територію і тут уже ці його довгі колони громити й нарізати.
Розстріл російської колони під Броварами 9 березня 2022. Кадр відео
Але ми ж дорослі люди. Так, можна дуже по-різному готуватися до війни, можуть бути дуже різні хитрі плани. Але я точно знаю одне: коли до війни готуються хоча б за день, то на її початку не треба роздавати автомати цивільним на вулиці з вантажівки, щоб таким чином утримувати столицю України.
І взагалі, хай ті, хто розповідає про ці мудрі плани, розкажуть про них жителям Маріуполя, який уже на третій день великої війни опинився в глибокій облозі за 200 км від лінії фронту.
Тож для мене очевидно, що якщо якісь приготування і почались, то хіба що вже 23 числа і дуже обмежено. Скажімо так, на рівні окремих підрозділів Збройних сил. І я навіть не знаю, чи було це за командою згори, чи низова ініціатива.
Так, є факт, що, наприклад, наші Повітряні сили зустріли війну правильно. І встигли прибрати з літовищ літаки та перерозосередити всю ППО так, що той перший ракетний удар, який мав повністю все це знищити, припав “у нікуди”.
Тобто так, за останні години дехто дещо зробив. Але це зовсім не те саме, що країна готувалася до війни. Країна збиралася їсти шашлики.
– Хочеш сказати, що й Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний також не готувався?
– Ну, цього я не знаю. Я не був у ті дні в його кабінеті, я не знаю, що робили генерал Залужний чи генерал [Сергій] Шаптала (на той час — начальник Генштабу ЗСУ — “Н”) в ці дні. Я бачу результуючу.
А результуюча така, як ніби ніхто ні до чого не готувався.
Звичайно, могло бути так, що вони щось і робили, а воно далі пропадало по дорозі вниз. Або навпаки: щось хотіли робити, а їм забороняли згори. А може, вони так само нічого не робили. Тут я нічого стверджувати не можу.
Але я бачу результат: що ми вступили в 24 лютого абсолютно непідготовленими. “Від слова зовсім”, як зараз прийнято казати.
Ми компенсували ми це страшною ціною. Мужністю, героїзмом, масовим народним спротивом. І це спрацювало. Тому що, по-перше, це дійсно був дуже масовий і дуже героїчний народний спротив. А по-друге, будемо відвертими:
нас значною мірою врятувало те, що росіяни в нас не вірили.
Вони анітрохи не вважали нас серйозним ворогом і взагалі йшли не на війну, а на “спеціальну операцію”. А тут раптом їх зустрічають війною!
Власне, насправді вони виявилися до цієї війни готовими ще менше, ніж ми. Це дуже яскравий приклад недооцінки ворога, на який я хочу звернути особливу увагу.
Адже потім, на жаль, ми самі повторили цю помилку.
Тоді, на початку вторгнення, ми оцінювали ворога якраз дуже серйозно. Настільки, що в перший момент для мене особисто стояло питання: скільки людей узагалі виявиться готовими на опір, знаючи, що ворог такий страшний і сильний.
Готовими виявилися більш ніж достатньо людей, і це було прекрасно. Нація проявила себе з най-найкращої сторони.
Але, на жаль, ми й заплатили за це такими втратами, яких абсолютно не мало б бути, якби ми готувалися. Ми заплатили найкращими людьми, які просто пішли і закрили собою амбразуру. Багато хто з них навіть не встиг офіційно оформитися у війську, тож виходить, що вони загинули як цивільні. Але загинули зі зброєю за свою країну.
І на той момент цього вистачило, щоб принаймні зупинити цю навалу. А в тій частині країни, де ще й допомагав ландшафт, а саме ліси і болота, цього стихійного народного опору вистачило на те, що тепер подається як геніальний план – щоб дійсно вдарити росіян одночасно з-за кожного куща, нарізати оці їхні колони, перебивати їхню логістику. Поєднання опору армії і масового партизанського опору там справді спрацювало.
Читайте також:
“Бої на Київщині – це Козаччина. Протистояти такому не вчать ніде. Добро пожаловать в ад!”
А щоб побачити, наскільки цей план був “геніальним” насправді, достатньо подивитись на південь України. На жаль, у степу масова партизанка неможлива…
І хотів би я подивитися, хто візьме на себе відповідальність і скаже, що його геніальний план передбачав запустити росіян з Криму без опору, взагалі не обороняти Мелітополь, спокійно пропустити ворога через Антонівський міст. У цьому контексті найкраща оцінка для дій наших посадовців перед війною — це якщо вони дійсно не готувались. Бо якщо той самий Антонівський міст, навпаки, готувався, то це називається державна зрада.
Втім, не будемо шукати зраду там, де достатньо було просто абсолютної безвідповідальності. Думаю, це ближче до істини.
Отже, підсумовуючи ті перші тижні й місяці: народ чинить масовий опір, в армію заходить близько 700 тисяч людей — тобто фактично армія з’являється, як така.
І Захід теж трохи очухується. І крім “луків і стріл”, які нам у невеликих кількостях давали перед війною (тобто “Джавелінів” і “Стінгерів” — зброї, яка годиться для партизанського спротиву) починають передавати зброю все кращу й потужнішу. Хоча спершу це переважно вигрібання всього того радянського “стар’я”, яке в них було, і до натовських систем ще лишається доволі довгий шлях. Але принаймні цією радянською зброєю нас починають засипати — і війна набуває зовсім іншого характеру.
Спалена російська техніка, 2022 рік. Фото: 10 огшбр
Росіяни теж починають воювати більш по-справжньому. Але все ж таки ще тими силами, які зайшли на “спеціальну операцію”. А це десь щось близько 180 тисяч особового складу і відповідна кількість техніки. Техніка горить, бійці вибувають…
І тоді вони починають застосовувати свою абсолютну перевагу в артилерії. Літо 2022-го — це, як на мене, був найстрашніший час. Не березень, не квітень, а саме літо. Коли війна відкотилася від Києва і значна частина країни зітхнула з полегшенням… але те, що тоді почалось на Донбасі — це був справжній жах.
Вони випускали по 60 тисяч снарядів на добу. Це просто шквал, який зносить міста “під нуль”.
І те, що ми відступали з цих міст повільно, те, що ми деякі з них тримали тижнями, заплативши за це страшними втратами — це був узагалі максимум того, що в цих умовах було можливо. Повільно відступати, стримуючи ворога, поки йде мобілізація і поки доїжджає зброя.
І тоді, в кінці літа – восени 2022-го почався перелам війни на нашу користь.
Сталося, що називається, диво Господнє на Харківщині. Я навмисне кажу, що це саме диво, бо, знову ж таки, можемо бути відвертими через два роки: ніхто не готував операцію з такого масштабного звільнення Харківщини.
Задача була — відсунути орків від Харкова. На 30 кілометрів, щоб ствольна артилерія перестала діставати до житлових кварталів.
Тобто це мала бути така собі гуманітарна операція із захисту міста Харків. А вони посипались. Вони виявилися геть не готові й не чекали, що їх там вдарять. Там у них не було взагалі лінії фронту, а стояли гарнізони, які почали сипатися.
От тоді, звичайно, наше командування миттєво переорієнтувалося, і росіян гнали, скільки бачили.
Знищена техніка росіян біля Ізюма, Харківщина
Хоча й тоді ми вперше зіткнулися з ситуацією, коли просто не вистачило людей. Через це Сватове і Кремінна фактично чотири дні стояли порожні: орки з них повтікали, українці вибігали з прапорами зустрічати наших… а наші не доїхали. Не доїхали, бо їх просто не було — не було достатніх резервів, щоб зайняти ще й ці міста.
А далі орки повернулись, і після того Сватове й Кремінна впродовж року були їхньою лінією оборони. Тепер вони вже в їхньому тилу, бо ті пруть далі.
Але завдяки тому харківському диву наші звільнили величезну територію — і це дуже поміняло ставлення до цієї війни. І в головах українців, але теж, але ще більше – в головах Заходу.
Саме після харківської операції на Заході вперше прозвучало, що Україна може перемогти.
Інша річ, що прозвучало в дуже різних контекстах. Виявилося, що далеко не всі до цього готові. І далеко не всі наші союзники хочуть, щоб ми саме перемогли, а не просто стримали Росію. І після цього ми вперлися у відповідні обмеження…
Далі була Херсонська операція, яка насправді для нас почалася невдало. Бо росіяни нас чекали. Там вони вперше зробили три лінії оборони. Яким до лінії Суровікіна ще було як до неба рачки, але все одно це вже були три лінії саме фортифікації. І наша перша спроба 29 серпня прорвати ці лінії “в лоб” закінчилась насправді дуже погано для нас, із дуже великими втратами.
Але так чи інакше першу з трьох ліній ми прорвали. А далі, слава Богу, перебудувались і перейшли від лобових штурмів до витискання орків з Херсонщини. І блискуче скористалися можливостями ландшафту: там усього чотири мости, і ми їх усі чотири довбанули.
Наслідки ударів ЗСУ по Антонівському мосту:
І тоді Суровікіну довелось ухвалити рішення про те, що вони назвали евфемізмом “нєпростоє рєшеніє” — тобто звалити з правого берега Херсонщини.
От, власне, це був переломний момент війни. Осінь 2022-го — не конкретно визволення Херсона, а трошки раніше. З одного боку, ми повірили, що можемо перемагати. І Захід повірив, що ми можемо перемагати. Й почав вагатися, треба їм це чи не треба…
І поки ми були натхненні й окрилені, сталася ще одна важлива річ:
Росія також повірила, що ми можемо перемагати.
От саме тоді, восени 2022 року, росіяни остаточно почали нас поважати. Остаточно визнали нас дійсно гідним, серйозним ворогом. І зробили з цього абсолютно практичні наслідки.
У вересні 2022-го на Росії почалася найбільша мобілізація з часів Другої світової війни.
Це був останній момент, коли Росія могла ще спробувати якось пропетляти і вийти з України на якихось умовах. Замість цього вона обрала інший шлях.
Вона обрала шлях війни “до пабєднава канца”, війни за будь-яку ціну. От скільки треба людей — стільки й покладуть. Треба всю економіку вгробити – вгроблять. Але цю війну треба закінчити виключно перемогою.
І з того моменту, як вони ухвалили це рішення, їхня військова машина запустилась на повну. Вони забули про будь-які “спецоперації” — все, пішла реальна війна.
Війна, яку кремлівський режим для себе саме тоді визначив як екзистенційну. Тобто якщо вони її програють, то їх не буде.
Для свого “лохторату” вони це подають як те, що якщо росіяни програють цю війну, то більше не буде Росії. На жаль, це якраз не зовсім гарантовано. Але що стосується кремлівського режиму, то це правда — якщо вони програють цю війну, їх більше не буде. А оскільки їм якраз найбільше цікава не доля Росії, а власна, то вони й почали ставитися до цієї війни як до війни за своє власне виживання. Виживання кремлівського режиму, в розпорядженні якого всі ресурси Російської Федерації і частина ресурсів союзників — Ірану, КНДР, частково Китаю.
А ми в цей самий час пропустили цю точку. Точніше, ми це все бачили, обговорювали. Але тієї осені в нас почалося те, що товариш Сталін у своїй програмній статті колись назвав “головокруженієм от успєхов”.
Ми впали в ейфорію після перемог осені 2022-го і зробили абсолютно хибні висновки.
Замість того, щоб побачити російську мобілізацію і зрозуміти, що нам неминуче треба робити те саме, інакше програємо, ми почали розважати себе приколами про “чмонь”.
Так, вони реально приїздили як чмоні. І реально відсоток цих чмонь гинув просто неміряний. Але коли сюди насипають пів мільйона чмонь, то це в будь-якому разі пів мільйона, хай і чмонь.
І ми тоді не зробили правильного висновку, що якщо Росія вже йде на війну по повній, то і в нас немає іншого варіанту, крім як іти на війну по повній.
Натомість ми зробили прямо протилежний висновок — що після такого переламу перемога нам гарантована. Просто треба ще трохи часу, просто тим, хто вже пішов на війну, треба ще трохи повоювати. Причому тільки їм, бо тих людей, які пішли на війну навесні-влітку 2022-го, цілком вистачить до перемоги.
Ну, а ми в тилу взагалі можемо розслабитися, жити собі нормальним життям і чекати перемогу.
Це був найбільш хибний висновок, який можна було зробити, і ми його зробили. Тобто ми фактично повторили історію з шашликами, тільки вже в абсолютно іншому масштабі.
Дивіться також:
“Дикий і Лиховій” на YouTube-каналі “Новинарні”: у чому неправий Залужний. Війна в грудні 2022
– У такому разі, надії на контрнаступ у 2023-й від початку були провальними й без шансів?
– Ні, чому? Шанси були. Але вони танули з кожним тижнем 2023 року, і тоді ще насправді не по нашій вині.
Коли ми проводимо “розбір польотів”, то я більше акцентую саме на наших помилках, щоб ми далі робили правильні висновки для себе. Але ж це не означає, що помилки робили тільки ми і наші вороги. На жаль, їх робили й наші союзники. Причому цих помилок стільки, що вони потягнуть на окремий підручник історії.
І наші плани контрнаступу 2023 року, вони ж базувалися на певних розрахунках, що включали, зокрема, певну кількість матеріального забезпечення.
Та сама програмна стаття Залужного, написана восени 2022 року — це ж був чіткий запит саме на матеріальне забезпечення, яке було необхідне для успішного контрнаступу. Але що далі у 2023 рік, тим більше ставало зрозуміло, що цей запит не задовольняється. Що ми-то план розробили, а ресурс під нього нам не дають.
Чого варта бодай танкова епопея: згадаймо, скільки [канцлера ФРН Олафа] Шольца дотискали за ті нещасні “Леопарди”. У результаті, щоб дотиснути Шольца на “Леопарди”, Байдену довелось пообіцяти “Абрамси”. Перший із тих обіцяних у грудні “Абрамсів” приїхав аж восени 2023-го, а в боях їх узагалі вперше побачили оце тільки зараз, під Авдіївкою.
Я б міг по цифрах розібрати ситуацію по всіх видах озброєнь, але це буде довго. А якщо дуже коротко, то на весну 23-го наш запит на матеріально-технічне забезпечення контрнаступу був задоволений на 15% (!).
Він і досі задоволений десь приблизно наполовину. Але більша частина з цієї половини доїхала аж десь на осінь.
Та попри все, якісь шанси у нас усе одно залишалися. Якщо говорити саме про блискучий контрнаступ — той, який закінчується кавою в Ялті, — то останній такий наш шанс, на жаль, розтанув 6 червня 23-го року.
Тому що, думаю, вже давно ні для кого не секрет, що все ж таки ми сподівались уникнути штурму лінії Суровікіна, а натомість зайти на Лівий берег і вдарити по тилах. Це був дійсно чудовий план і він справді міг спрацювати. Але, на жаль, орки знайшли єдиний спосіб, як його зірвати — підірвати Каховську греблю.
Якщо я правильно розумію, насправді ми просто не заклали такий варіант розвитку подій. Ну бо попри всі їхні попередні злочини, на той час іще було неможливо повірити, що вони підуть на злочин аж такого масштабу.
Але в цій екзистенційній війні у них у тій ситуації був або пан, або пропав. Тому вони просто взяли і підірвали. Все.
Це був єдиний спосіб, яким вони тоді могли зірвати наш захід на Лівий берег — і вони цей спосіб задіяли. Найбільша екологічна катастрофа після Чорнобиля? Так а їм байдуже. Вони ж навіть свої частини там затопили — купу і людей, і техніки. Але для них було головне, щоб тільки ми не зайшли — і ми не зайшли.
Далі почався наступ у тих умовах, які були. Тобто з цими 15% від матеріального забезпечення проти дуже насправді грамотно накопаної лінії Суровікіна. Так, буквально перенесеної з фільмів навіть не про Другу, а про Першу світову війну. Але воно працює.
Щоправда, працює лише тоді, коли до цієї лінії є достатня кількість людей. Ну, але з цим у них проблем немає, у свою класну лінію оборони вони насипали достатню кількість чмонь. І в тій ситуації вже було байдуже, що вони реально чмоні. Це все одно було те, що не особливо проб’єш. Особливо з тими мінними полями, з їхньою перевагою в авіації…
Але при всьому тому я б не хотів, щоб ми зараз розглядали контрнаступ 2023 року як історію невдачі. Бо це не так. Так, не вдалося дотиснути план максимум – ми не п’ємо зараз каву в Ялті. Але те, що не вдався план максимум, абсолютно не означає, що не вдалося нічого.
Насправді вдалося дуже багато. Адже війна – це не про лінію на карті. Війна – це про те, хто кого вбив.
Так от, весь цей час, весь цей наш наступ, при тому, що ми наступали, їхні втрати були більшими за наші. Хоча при наступі завжди більші втрати у того, хто наступає.
Тому насправді це таки був у певному сенсі блискучий наступ. Нам вдалося з нуля розробити власну тактику, яка дозволила повністю зайняти всю першу лінію війни Суровікіна і навіть прорватися дуже глибоко в другу. Це нам не НАТО принесло, бо НАТО якраз виявилося абсолютно безсилим проти такого, а ми самі розробили!
Бронетехніка ЗСУ на Донбасі. Фото: 56 омбр
У принципі, ми зробили те, чого ніхто у світі до нас не робив. Тож 2023-й був далеко не програшний для нас, зовсім ні.
Досить того, що за підсумками 2023 року росіяни шалено пишалися, що змогли зупинити наш наступ. Це після найбільшої мобілізації з Другої світової і після року запеклих боїв! Ще два роки тому така постановка питання була взагалі неможливою. “Друга армія світу” дуже пишається, що не дала нам їх просто винести їх за поребрик!
І при тому вони заплатили за це дуже дорого, вони були настільки знекровлені цими боями… Згадайте, як наприкінці 23-го, за підсумками нашого контрнаступу, вони по всіх каналах посилали сигнали, що “давайте приморозимо конфлікт”. І це ж не просто так. Вони мали величезні сумніви, чи вони взагалі це ще далі витримають.
– Але зараз вони таких сигналів уже не посилають…
– Саме так. Бо сталися дві речі. Одна цілком очікувана, а друга — неочікувана абсолютно. Цією несподіванкою став Дональд Трамп.
Росіяни сподівалися на те, що наприкінці 2024 року Трамп виграє президентські вибори і у 2025-му перекриє нам постачання б/к. Але навіть вони не могли й надіятися на те, що він зможе зробити це ще за рік до обрання президентом. А він узяв і зробив.
Зараз прийнято казати про “чорного лебедя” — так от це якраз і прилетів такий здоровенний жирний чорний лебідь і знісся, на жаль, не на наш бік. Це те, на що не заклався б узагалі ніхто в цьому світі. І тут нашої вини реально нема.
Ну, а те, що було цілком очікуване – це коли ми раптом під кінець 2023-го раптом для себе відкрили, що якщо впродовж року провалювати план мобілізації, то, виявляється, в армії закінчуються люди.
Як так може бути взагалі? вони ж так класно воюють, вони ж наші котики, наші сонечки — де ж вони поділися?
А нічого, що армія зазнає втрат? Що в людей чим далі, тим просто здоров’я не вистачає? Ми ж вирішили, що ті котики і сонечки вже за нас довоюють, і ні поповнення, ні заміни їм не треба. Але раптом виявилося, що вони закінчуються.
Ми з Дмитром [Лиховієм] першими порушили це питання, ще у вересні 2023. Нам тоді в коментарях прилетів вагон лайна на вентилятор, чудово це все пам’ятаю. Але ж проблема в іншому. Окей, у якийсь момент, десь приблизно станом на листопад, про це вже не говорив тільки лінивий. Зараз кінець лютого-2024. І ми досі про це говоримо.
І от через це, власне, далеко не факт, що ця війна закінчиться нашою перемогою.
Бо якщо далі цю війну не буде кому воювати, то вона логічно закінчиться перемогою тих, у кого не виникає проблем із мобілізацією.
Читайте також:
Євген Дикий: Маємо разом створити умови для демобілізації військових, які воюють понад півтора року
– Отже, після підбиття підсумків 2022-2023 років ми підійшли до того, що маємо станом на кінець лютого 2024-го. Де закон про мобілізацію все ще блукає комітетами парламенту…
– Поправка: це не закон про мобілізацію, а закон про демобілізацію. У нас є дві проблеми: домобілізація і демобілізація.
Треба дійсно дати перспективу повернення додому тим, хто вже воює. І чітко встановити граничний термін служби. Це в новому законі є, хоча й криво прописано — бо ті, хто його писав, вважають, що 36 місяців служби в ТЦК і 36 місяців в Авдіївці, це одне й те саме. Тоді як день служби на передовій мав би зараховуватися щонайменше за два дні далеко від неї.
Але там у принципі вводиться гранична межа служби, тобто питання демобілізації здається, нарешті буде вирішено.
А от питання домобілізації і, відповідно, заміни тих, кому ми даємо можливість “дембельнутися” цей закон не вирішує вза-га-лі. Він просто не про це.
Дивіться також:
В багні під Бахмутом. 93 ОМБр воює через “не можу” і просить про ротацію. ВІДЕО
– …але натомість з’явився певний шанс, що Конгрес США таки зможе ухвалити рішення про допомогу Україні і ми знову почнемо отримувати зброю.
– До речі, чесно кажучи, десь із місяць тому я вже було для себе поставив хрест на тому, що вони цей законопроєкт проголосують. Але судячи з того, як усе пройшло в Сенаті, справді залишається шанс дотиснути й Палату представників. Хай з різницею буквально в кілька голосів і ще не дуже скоро, десь на середину березня… Але принаймні така можливість є.
Тим часом, до речі, для нас уже шукають “плани Б”. Згадайте президента Чехії, який як колишній генерал і начальник штабу НАТО фактично по своїх особистих зв’язках шукає для України снаряди по всьому світу. І вже 800 тисяч десь нарив. А це, до речі, немало, це на три місяці серйозних боїв.
Тобто виходимо з того, що снаряди все ж таки поїдуть. І, найімовірніше, з’являться десь у квітні місяці. А от далі — величезне питання.
До речі, додам до цього прогноз Буданова, з яким я абсолютно згодний. Він полягає в тому, що на квітень місяць у нас з’являються снаряди — і тоді ж вичерпується наступальний потенціал росіян.
Вони ж не випадково зараз щосили пруть по всьому фронту. Це абсолютно логічно — вони використовують вікно можливостей. Бо знають, що у нас на фронті є велика проблема, яка складається з двох частин.
Перша — снарядний голод. Снарядів великих калібрів, починаючи від 120-х мін і далі всі калібри — 122, 152,155 — на фронті фактично нема!
А друге — брак людей. Коли хлопці, які зараз під Роботиним — а це один із ключових напрямків — розповідають мені, що позиції взводу там зазвичай тримають від 5 до 8 бійців… А взвод — це, нагадаю, 30 людей. То що тут скажеш?
А паралельно ще й мовчить арта, тому що їй нема чим стріляти. Звичайно, орки мали б бути дуже дурними, щоб цим не користуватися. Особливо якщо врахувати, що потім снаряди з’являться, і вони про це знають.
Тому намагаються віджати по максимуму, поки це можливо. Тому й розвивають свій успіх на Авдіївському напрямку, щоб захопити якомога більше територій. Після Авдіївки — Ласточкіне, Степове, Сєвєрне, а ще є Побєда, звідки можна розстрілювати Курахове, а де Курахове, там і Вугледар…
Я зараз описую одразу дуже неприємні речі, але вони абсолютно можуть статися. Тим часом окремо йде потужний наступ на Куп’янськ. А в іншому місці — спроба ліквідувати Роботинський виступ. Причому там із двох сторін одразу б’ють.
Правда, опір там наші чинять просто шалений. У повному сенсі слова героїчний. Орки як вийши на околиці Роботиного, так на тих околицях і застрягли.
Окремо — Кринки, плацдарм нашої надії на лівобережжі Херсонщини…
– Про які міністр оборони РФ Шойгу відрапортував Путіну, що там уже “все зачищено”. Яка там ситуація насправді?
– Цим своїм рапортом Шойгу дуже здивував наших хлопців, які з цікавістю з’ясували, що, виявляється, їх у Кринках уже нема. От у відповідь на це просто вилізли на водонапірну вежу — яку, як не дивно, досі ще не рознесло артою (але тепер явно рознесуть). І підняли там здоровенний український прапор — такий, щоб за кілометри було видно.
А якщо серйозно, то вже після заяви Шойгу наш плацдарм навіть іще трошки розширився. Саме в той час, коли ми говоримо (24 лютого — “Н”), там ідуть запеклі бої. Це вже п’ята спроба росіян таки викинути наших із Кринок. П’ята! І перші чотири для них закінчились нічим.
Я не буду прогнозувати, що там буде далі. Єдине, що можу сказати точно — після п’ятої спроби буде і шоста, і сьома, і далі. Тобто росіяни від Кринок не відчепляться. Це для них реально як кістка в горлі. Але поки це якраз найбільш успішний наш напрямок на сьогоднішній день.
Але там, де вони пруть і мають реальні успіхи, вони будуть перти й захоплювати території далі, поки можуть. Побачимо, наскільки масштабно. Не хочеться прогнозувати поганого, але варіанти можуть бути різні…
Ні, про Київ і Харків не йдеться — це для тих, хто одразу вирішить собі дофантазувати. Але мені, наприклад, втратити Куп’янськ було б не менш боляче, ніж Харків.
Звичайно, вони платять за цей свій поступ страшну ціну. “Воєнкор” Мурз, перед тим, як застрелитися, написав, що в Авдіївці орки втратили 16 тисяч тільки вбитими, без урахування поранених.
– Це фактично збігається з даними, оприлюдненими нашим ОСУВ “Таврія” (загалом 47 тисяч втрат у росіян, з яких 17 тисяч — мертві).
– Так, і через це, власне, Мурзу й довелося застрелитися — бо російське командування розголошення таких даних не влаштовувало. Я вже не раз казав про співвідношення втрат в Авдіївці, яке за час її оборони впродовж понад трьох місяців доходило і до 1 до 10, і навіть 1 до 12 на нашу користь. Лише в останні два тижні, коли бої набули характеру вуличних і велися буквально за кожний будинок, а то і за кожний під’їзд, — тоді, звичайно, співвідношення вже було меншим. Але все одно на нашу користь.
І навіть вони, насправді, не можуть собі дозволити нескінченно так витрачати людей. І в них, до речі, теж починаються проблеми з мобілізацією. Звісно, нам, щоб вийти на той рівень, який у них називається проблемами, ще працювати і працювати. Але для них це справді вже питання — де набирати людей, Бо вони ж їх абсолютно неекономно витрачають, за принципом “баби єщьо нарожают”.
Баби-то, може, дітей ще й “нарожают”, — але ж не факт, що їх одразу мобілізуєш!
А про те, що в РФ із цим реально проблеми, свідчать їхні намагання вербувати на війну африканців, непальців тощо. Хоча це ж насправді нікудишні бійці в нашому кліматі. І росіяни чудово це розуміють. Але, якщо вони вже їх гребуть, при чому за непогані зарплати, це означає, що, значить, зі своїми так собі справи у військкоматів.
Втім, так чи інакше, поки в них запас людей є. І от, Буданов дуже чітко порахував, що за таких втрат їм вистачить цього запасу максимум по квітень.
І от приходить квітень місяць, у них вичерпується наступальний потенціал, а до нас приїжджають снаряди. Все, відкривається вікно можливостей! Ми можемо знов переламувати війну на свою користь, ми можемо знов перти вперед і добивати їх…
Але є нюанс. А хто це буде робити? От, власне, хто скористається цим вікном можливостей?
І от, чим далі, чим далі я дивлюсь на те, що відбувається довкола закону про мобілізацію, тим більше мені відповідь на це питання звучить.
Підсумовуючи: як на мене,
2024 рік однозначно стане переламним у цій війні.
Я в цьому впевнений на понад 90 відсотків (10 лишаю на різних чорних лебедів, вони бувають дуже різні).
Цей рік визначить, хто в підсумку переможе. Хоч в цьому році війна не закінчиться. Але стане це перелом, який покаже, як вона закінчиться. І на сьогодні це рівно 50 на 50.
І, власне ключовим фактором, який визначає, на чию користь переломиться в цьому році війна, стане те, упораємося ми зрештою з питанням мобілізації чи не впораємось.
Я скажу таку страшну річ. У мене вже інколи виникає питання: що ще ми маємо втратити, щоб нарешті у цьому питанні щось зсунулося з місця? Куп’янська для цього вистачить чи все ж таки треба, щоб поперли на Харків або Суми?
– Авдіївку он уже втратили.
– Ну, з Авдіївкою все ж таки був нюанс, тобто два нюанси.
По-перше, Авдіївка була глибоко всередині окупованих територій. Її можна було достатньо легко взяти в напів оточення іі далі довго методично добивати. Це зовсім не показник для всієї лінії фронту. Тож коли була поставлена, причому явно особисто Путіним, політична мета взяти Авдіївку за будь-яку ціну — то не було варіанту, що вони її не візьмуть. Питання стояло лише за який час і якою ціною.
Зруйновані російськими обстрілами будинки в Авдіївці, осінь 2023 року
І ціну вони сплатили абсолютно страшну. В цьому сенсі Авдіївська оборонна операція для нас була однозначно вигідною, виграшною.
А якщо говорити про вплив на мобілізаційні процеси, то тут нам знову дуже нашкодив Трамп. Адже дуже легко все прикривати снарядним голодом. Бо він дійсно страшний і дійсно дуже впливає. Тому обов’язково треба всюди на Заході акцентувати саме на снарядний голод. Посилати їм ці меседжі: що ми втратили Авдіївку, бо вони не голосують у Конгресі. Що через них ми втрачаємо людей та території.
Але на цьому тлі виходить так, ніби це ніби виправдовує те, що ми свою частину не робимо.
А проблема в тому, що нам треба і те, й інше — і люди, і снаряди.
І коли ми для всього Заходу публічно заявляємо, що втратили Авдіївку через снарядний голод, то це лише одна сторона правди. Адже так само нам там не вистачало ще й людей.
Читайте також:
Дикий і Лиховій: Щоб не програти війну, потрібен новий суспільний договір щодо мобілізації
– Окрім усього іншого, в лютому сталася ще одна значна подія: у Збройних сил помінявся Головнокомандувач. Після того, як цю посаду понад два роки й упродовж усього періоду повномасштабного вторгнення обіймав Валерій Залужний, президент призначив на його місце Олександра Сирського. Як прокоментуєш ці кадрові перестановки?
– Пропоную цю тему одразу “зам’яти”. З однієї простої причини: це ж не з вулиці когось на цю посаду привели, а просто відбулася перестановка в межах топ-3 командувачів, які й так весь цей час очолювали нашу армію. Просто генерал №3 зайняв місце генерала №1 — і все.
Зліва праворуч: генерал Олександр Сирський, міністр оборони Рустем Умєров, генерал Валерій Залужний. Фото: ФБ Рустем Умєров
– І який тоді сенс у цій перестановці?
– А я не берусь про це судити. Міняв Верховний головком. Він має ту інформацію, якої я точно не маю. Тож це йому судити і про те, для чого він це робить, і про те, які це матиме наслідки.
Я хочу акцентувати абсолютно на іншому. Що з точки зору того, як ведеться ця війна, з точки зору рядового солдата, нічого не помінялось і не могло помінятися. Як і для тих, хто в тилу.
Сирський командував Сухопутними військами. А Сухопутка — це і є більша частина української армії. І за кількісним показником, і в плані задач, які вона виконує. Тепер, грубо кажучи, в підпорядкування тому самому Сирському додалися ще й інші роди військ. Це точно не те, що говорить про якісь концептуальні зміни.
– Під час обговорень такої ротації і, зрештою, появи указу про зміну Головкома у соцмережах неслося чимало “зради” й розпачу. Зокрема, було немало коментарів на тему, що Зеленський зумисне призначив Головнокомандувачем Сирського, який має імідж “м’ясника” — щоб він “добив залишки війська” — і після того вже не було іншого виходу, крім як погоджуватися на якісь переговори з Росією.
– Тобто в основі теорія змови, що наш Верховний головком…
– … “хоче все здати” й лише шукав можливості якось “красиво” до цього підвести.
– А можна спитати у прибічників такої теорії, що нашому Верховному головкому заважало все здати ще 24 лютого 22 року? Тоді для цього було набагато більше можливостей, ніж зараз.
– Ну, на це теж є відповідь — “народ не дозволив”.
– Коли якась ахінея виходить від владної команди, я це називаю “повна арахамія”. “Антивладного” терміну для такої маячні в мене немає, але це однозначно повна маячня.
– Тобто в те, що “зелена влада нас здає”, ти не віриш.
– Я не просто в це не вірю — я не бачу жодної ознаки цього.
Інша річ, що можна говорити про дуже багато хибних рішень, про безліч помилок. Але чого-чого, а змови на користь ворога я не бачу. Зрештою, в них була безліч можливостей зробити багато що на користь ворога. І чомусь жодна з цих можливостей використана не була.
Якщо вже зовсім серйозно, то мені здається, що останній момент бодай коливань у нашої влади був у квітні 22-го року, під час Стамбульських перемовин.
І коли ми перегорнули цю сторінку — все. З того моменту, як на мене, складно знайти більшого “яструба”, ніж наш Верховний головком.
Читайте також:
У квітні-2022 РФ вимагала від України закріплення нейтрального статусу і відмови від Криму, – WSJ
Інша річ, що і цей яструб, і вся його цивільна команда, останнім часом дещо зайшли на манівці — через небажання втрачати голоси на мобілізації. Але це не означає, що вони не хочуть виграти війну. Це означає, що вони хочуть досягнути одночасно двох несумісних цілей: і виграти війну, і не втратити популярність.
Саме через це, на мою думку, рік замовчували проблеми мобілізації. Тому що одразу розуміли, що це популярним не буде.
І ми дійшли до тієї ситуації, коли треба або ухвалювати дуже непопулярні рішення, або програвати війну.
На жаль, це досі зрозуміло не на всіх щаблях влади, і в них там досі є якісь ілюзії, що можна якось “пропетлять”. Що можна все-таки мобілізацію або не робити, або робити якось дуже “лайтовенько”. Що можна уникнути цього завдяки рекрутингу, ще якихось кроків…
Ну, рекрутинг дуже правильна штука, яку треба робити, і це я якраз підтримую на 200%. Але треба розуміти, що це не може бути замість примусової мобілізації. Це виключно плюс до неї, і ніяк інакше.
Рекрути полку “Азов”
Коли людина чітко розуміє, що її все одно мобілізують, це дуже непогано стимулює подумати головою і зрозуміти, що краще самому обрати, де служити, поки є така можливість. А без примусової мобілізації рекрутинг, на жаль, не спрацює — в тому обсязі, який необхідний для поповнення війська.
Хоча я дуже боюся, що вони все одно будуть максимально це затягувати, поки ми не здамо ще якесь велике місто або фронт не посиплеться.
От якраз днями я на цю тему почув свіжу “арахамію” про те, що все залежить від кількості зброї, яку нам нам дадуть союзники. Мовляв, якщо її дадуть мало, то, звичайно, доведеться відбиватися і для цього мобілізувати більше людей, щоб ними компенсувати відсутність зброї.
А от якщо нам дадуть більше високотехнологічної зброї, значить, людей можна мобілізувати менше, бо буде інший “коефіцієнт озброєності”.
Я це почув від людини, яка біля фронту навіть ніколи не проїздила — тож тут і не скажеш, що це реакція контуженого. Але якщо по суті, це вкрай хибна постановка питання, навіть якщо вона комусь може здатися логічною.
Ні. Нам потрібні люди в будь-якому разі. Є деякі речі, які просто не перестрибнеш. Можна воювати малими силами, якщо в тебе така перевага, як у Заходу з хуситами. Але, думаю, всі чудово розуміють, що в нас із росіянами такої технологічної переваги немає. А оскільки ми воюємо на одному технологічному рівні, з цього логічно витікає, що має бути й еквівалентна кількість бійців.
А от далі, вже за плюс-мінус однакової кількості бійців, кожна додаткова технологічна зброя справді збільшує шанси на перемогу. Але одне змість другого не працюватиме ніяк. От у чому проблема. Адже найкрутіша, найтехнологічніша зброя все одно не воюватиме без людини.
Робота мінометників у підрозділі ЗСУ. Фото: ФБ Андрій Римарук
– Ну, на це в багатьох є інше зауваження: як можна йти у військо, коли там нема чим воювати? Це ж вірна загибель! Тому “хай спочатку Україні дадуть достатньо зброї, а тоді я піду у військо”.
– Тут я скажу таке: на жаль ми дали дуже багато часу ухилянтам, щоб вони могли вибудувати цілу систему нібито аргументації на захист свого страху. Яка починається з цього відносно невинного аргументу — хай спершу дадуть зброю, а тоді я може й мобілізуюся…
Е ні, це ти спершу прийди у військкомат! Чи ти думаєш, що тобі зброю мають додому підвезти?
А далі починаються всі ті інші нашарування “аргументів”. “Дайте хороше командування”, “я до м’ясників не піду”, “я не піду в совкову армію”, “я не хочу воювати за корумповану державу”, “хай спершу піде воювати син Порошенка”…
Але так чи інакше, всі ці нашарування псевдоаргументації – це намагання раціоналізувати свій страх, щоб не виконувати свого громадянського обов’язку.
Не можна забувати й про те, що вони цю аргументацію ще й не самі вигадали. Росія чудово працює на інформаційному полі. А
найкращий спосіб виграти війну – це зробити так, щоб твій ворог на неї просто не з’явився.
Ми знаємо цілі держави, які зникали через масове дезертирство. І цілі держави, які зникали через те, що не провели мобілізацію. Тож росіяни дуже активно на цьому полі працюють: щоб у нас просто не було війська.
– І оскільки їм це непогано вдається, прогноз на 2024-й, схоже, не райдужний?
– Скажімо так: ще не сталося нічого непоправного. Ми ще не програли цю війну. Більше того, ми маємо дуже серйозні шанси її виграти.
Але за умови, якщо відірвемо, вибачте, дупу і знову почнемо себе вести так, яку у 2022 році. Коли воювала фактично вся країна. Не кожен узяв до рук зброю, але кожен щось робив задля перемоги. Проте і зброю взяли достатньо багато людей. От тоді ми почали перемагати.
Проте далі ми з цих перемог, як я вже казав, зробили абсолютно хибні висновки, і перемагати перестали. Тож тепер усе залежить від того, як ми себе поведемо у 2024-му.
– Щиро кажучи, складно уявити, що ще може спонукати мобілізуватися тих людей, які завідомо мобілізуватися не хочуть.
– Для початку хай ці люди бодай самі для себе усвідомлять, що якщо вони не хочуть мобілізовуватися, то, значить, готуються до окупації. Бо, як мені здається, ця зв’язка в головах іще не сформувалася. І люди щиро переконані, що мобілізуватися вони не будуть, але їх усе одно не окупують.
Тому для початку треба чітко пояснити, що так не буде. Що наш вибір 2024 року дуже чіткий: це або мобілізація, або окупація. Коли люди чітко це розумітимуть, то, можливо, бодай частина все-таки завагається.
Ну, а далі мають бути дії з боку держави. Яка наразі дуже переймається конституційними правами тих, хто категорично відмовляється виконувати свої конституційні обов’язки, при тому абсолютно забуваючи про права тих, хто весь цей час тримає фронт.
Звичайно, голоси захисників — це значно менша електоральна втрата, ніж голоси “ухилянтів”, яких значно більше. Але чомусь наші політики забувають, що на окупованих територіях взагалі немає ні голосів, ні рейтингу, ні взагалі українських політиків.
Втім, якщо вони й далі про це забуватимуть, то зрештою є варіант вирішити питання без них. Це якщо в якийсь момент Головком, незалежно від його прізвища, оголосить у ЗСУ акцію: “Прижени трьох ухилянтів — отримай дембель”. Можна не сумніватися, що за тиждень мільйон наженуть.
Ну але я все-таки все ще оптиміст і дуже сподіваюся, що ми обійдемося більш цим цивілізованими методами.
Читайте також:
Євген Дикий: Третє дихання, або Як нам перемогти. Лонгрід на 8 частин
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
