автор: Дмитро Лиховій
головний редактор “Новинарні”
відео: “Новинарня“, монтаж: Анна Клименко
Дружина возить чоловіка на роботу в багажнику авто. Киянин місяцями не виходить із дому з тих самих міркувань. Ще один мужик уникає поїздок до тещі в село, бо блокпости. Все тому, що можуть вручити повістку. Зараз це поширені випадки – як і хабарі для військкомів та лікарів, корупційні способи втечі за кордон тощо.
Чому військовозобов’язані українці ховаються від призову та як розв’язати проблеми мобілізації до ЗСУ? Чи зможемо ми взагалі перемогти, якщо не рекрутуємо нові сотні тисяч солдатів та офіцерів? Про все це йшлося в нашому великому інтерв’ю з Євгеном Диким на YouTube-каналі “Новинарні“.
Євген Дикий – військовий і політичний аналітик, громадський діяч, ветеран АТО, колишній штурмовик у батальйоні “Айдар” зразка 2014-2015 років. У цій розмові він приходить до кількох висновків:
Аналітик наголошує, що влада має почути ці месиджі й почати втілювати невідкладно. Інакше ми ризикуємо програти цю війну.
Повна відеоверсія інтерв’ю
(розділ про мобілізацію – з 51:56):
– Є така фраза-побажання, яку озвучують насамперед військовослужбовці, призвані на початку великої війни: воювати будуть всі. Я її трансформую: служити мають усі військовозобов’язані чоловіки, рано чи пізно. Але складається така картина, що чим більше часу минає від початку повномасштабного вторгнення – тим більше страху перед мобілізацією.
На це є об’єктивні причини, є суб’єктивні, є просто маніпуляції. Багато хто нарікає на корупцію у військкоматах (до речі, до цього прислужилася широка інформаційна кампанія з викриття військкомів-хабарників) – і водночас хоче скористатися цією корупцією. Багато хто каже: хай мобілізують спершу поліцію і прокурорів…
– …Я думаю, що ця фраза – “а, там всі корумповані, всі відкупилися, то чому я буду служити?” – це просто відмазка для тих, хто й так шукав би пояснення, чому він не піде служити.
– Так, це відмазка з тієї серії, що була 2014 року: “хай син Порошенка служить”. Зараз у Зеленського немає дітей призовного віку, а то казали б те саме. У соцмережах ходить купа вкидів, підживлюваних російською пропагандою: “а чому депутати не воюють?”, “чому не гинуть чоловіки/діти депутатів?” – при тому, що є й депутати, які воюють, особливо колишні, і є ті, що вже загинули. Водночас на цьому тлі з’ясовується, що на Львівщині допомагали ухилянтам тікати за кордон численні громадські організації з патріотичними назвами типу “Благодійний фонд Степана Бандери”, “Відродження нашої України” і так далі.
Перепрошую за розлогий вступ, але це “генеральне” запитання. Минулого разу ми говорили про те, що восени буде мобілізація в Росії, що в РФ рекрутують 400-450 тисяч “мобіків”, і Україна муситиме, хоч не хоч, проводити хвилю своєї мобілізації…
– …До речі, здається, росіяни поки знизили планку своєї мобілізації до 200 тисяч. Швидше за все, вони тверезо оцінили, скільки одночасно здатна проковкнути їхня мобілізаційна система. А оці 200 тисяч вони наберуть, я гадаю, у найближчі місяці.
– Торік ти стверджував, що в нас, на відміну від Росії, стоять черги мотивованих добровольців у військкоматах. Однак ці часи давно позаду. Після півтора року війни ситуація кардинально змінилася. Навпаки, дуже багато військовозобов’язаних в Україні придумують масу причин, як “відкосити” від армії чи просто не взяти повістку, і це сприймається як норма. То як нам дати гідну відповідь на російську мобілізацію за таких настроїв у суспільстві?
– Відповідь дуже проста. Якщо не вдасться, ми програємо цю війну.
Більше того. В такому разі, можливо, це навіть буде певною мірою заслужено. Якщо ми не готові заплатити за перемогу ту ціну, яка потрібна, значить, ми не матимемо перемоги.
Євген Дикий. Фото: “Новинарня“
Ми живемо в суворій реальності. В цій реальності жодна інша країна не вступить у цю війну на нашій стороні. Всі чекатимуть, поки нападуть безпосередньо на них, і тільки тоді будуть боронитися. Ми можемо говорити від себе, правильно це чи неправильно, але, по-перше, це так є. Це базові речі, які ми не змінимо. А по-друге, просто згадаймо себе. Ми б воювали за інших, якби не напали саме на нас? Чорта з два.
– Згадаймо 2008 рік і напад РФ на Грузію.
– Отож. Воювати доведеться нам самим. І так дуже добре, що нам хоча б дають матеріально-технічне забезпечення. Так, не в тому темпі, з купою дурних обмежень і т.д. Але, знову ж таки, винні в цьому ми самі.
От нам зараз забороняють використовувати західну зброю по території Росії. Проте нам ніхто не забороняв попередні вісім років готуватися до такої війни. Самим виробляти зброю, здатну бити по території Росії.
Ми самі – причому не тільки влада, а все наше суспільство, за винятком радикалів, контужених атошників, – не хотіли готуватися до цієї великої війни. Не хотіло прийняти її я реальність, від якої нікуди не дітися, до якої треба провести підготовку. І от за це ми зараз платимо.
Тому постає питання, чи ми заплатимо всю ціну, щоб все ж таки перемогти? Чи виявиться, що ми неготові цю ціну доплатити?
Чи виявиться, що в нас просто арифметично в якийсь момент не вистачить українців, готових повоювати?
Єдина перевага, яку мають росіяни – це кількість особового складу. За цим ми на фронті не маємо навіть паритету. Нас менше. Саме тих, хто реально воює на лінії фронту. А, як там казав Наполеон, всі, звісно, моляться Богу, але Бог зазвичай “на боці великих батальйонів”. (Цю фразу помилково приписують Наполеону, насправді її автор – маршал Франції Жак д’Етамп. Він мав на увазі, що за решти рівних умов шанси на військову перемогу вищі в того з противників, у кого є чисельна перевага – “Н”). Тобто є речі, які вирішуються тільки кількістю особового складу.
А крім того, є ще один момент. З урахуванням матеріально-технічного постачання, яке ми маємо (ідеться про нестачу техніки, перевагу росіян у небі тощо), нам теж доводиться компенсувати це живою силою.
Це страшна реальність. Ми могли б воювати меншою кількістю людей, якби мали інше технічне забезпечення. Але союзники дають те, що дають. А ми от тільки зараз починаємо щось із цим робити. Але наздогнати за рік війни проґавлене за минулі вісім чи навіть 30 років, на жаль, просто фізично неможливо. Час не розтягується. Деякі речі не зробиш швидше, ніж вони можуть бути зроблені.
Тому в нас фактично є два варіанти. Із них виграшний – ми успішно проведемо наступні хвилі мобілізації і поставимо в стрій мінімум пів мільйона людей. А це насправді при нашому населенні не така велика цифра – дуже далека від формулювання “воюватимуть усі”.
Я б сказав, якби ми могли, наприклад, у межах пів року поставити мільйон бійців у стрій, то ми точно цю війну наступного року закінчили б, навіть незалежно від інших факторів.
Давай озвучимо деякі неприємні речі, які вже все одно стали публічними. У більшості наших бригад – комплектація приблизно дві третини від потреби. Тобто ми вже зараз на третину не добрали особовий склад навіть під ті задачі, які вже стоять.
Нещодавно пролунав, я б сказав, крик душі полтавського воєнкома [Віталія Бережного]. Він розпікав ті райони Полтавської області, які особливо погано виконують план призову. Цифри, що він озвучив, мене жахнули. Я розумію, що він говорив про найгірші райони, але коли там 8% плану виконано (першоджерело: Полтавський “ТЦК та СП виконує всього 8% від планового завдання встановленого Генштабом”), коли [в самій Полтаві] 13% плану виконано, – ну, це вже не про перемогу. Це вже про те, що може не дати нам власне вижити.
В.о. начальника Полтавського обласного ТЦК та СП, підполковник Віталій Бережний на сесії Полтавської міськради. Фото: “Полтавщина”
І він же озвучив ще одну річ. Від тих людей, що були мобілізовані рік тому, наразі в строю лишається 10-20%. Решта або “200-ті”, або “300-ті” на лікуванні, або вже списані з інвалідністю чи з інших причин. На рівні мого спілкування зі знайомими десь так і виглядає. Тобто реально з тих ста людей, хто пішов на війну в першому півріччі 2022 року, лише 10-20 фізично зберігають боєздатність.
Знаєте, це дуже страшна війна, там пекло, в цьому пеклі люди зношуються. Тому є потреба замінити тих, хто вже довго воює, замінити їх свіжонабраними. Вона не менш гостра, аніж потреба зібрати нові частини.
Це дуже болісна проблема. Справа в тому, що я дуже добре знаю позицію армійського командування з цього приводу. Вони категорично не хочуть відпускати цих людей додому. Не тому, що вони “фашисти”, людиноненевисники. А якраз тому, що ці люди вже добре воюють. І люди, які вижили за півтора року цієї війни, вартують трьох-чотирьох чи й п’яти новобранців.
Тому я чудово розумію командирів, які не хочуть втрачати вже тепер “золотих”, можна сказати, бійців. Але проблема в тому, що ці бійці насправді не з золота і не зі стали. Це звичайні живі люди, і вони вже на межі своїх фізичних сил.
Спершу була надія, що ми закінчимо війну восени 2022 року. Я і зараз вважаю, що це було можливо, але, на жаль, затримки з постачанням західної зброї дали оркам час на мобілізацію. Коли вони відмобілізувались, стало ясно, що війна затягується ще мінімум на рік.
Далі було сподівання, що ми таки закінчимо війну у 2023-му. В такій ситуації, хай це і боляче, але, мабуть, не варто було б нікого не відпускати.
Але тепер стає зрозуміло, що ця війна – не просто марафон, а ультрамарафон, і не відомо, чи ця війна закінчиться хоча б у 2024-му.
За таких умов командування ставить завдання – збільшити кількість наших боєздатних частин. Створити новий резерв, який поступово буде вводитися в бій.
Та, крім цього, на мою думку, треба вже чітко ставити інше завдання. І от тут ми як суспільство маємо натиснути на командування. При всій повазі до нього. Я зазвичай прихильник того, щоб якомога менше тил давив на фронт. Але це трошки про інше.
Тож я думаю, що треба все-таки жорстко поставити питання: щоб упродовж наступних пів року замінити тих, хто пішов воювати в перше півріччя цієї війни. Потім ще за пів року – замінити тих, хто мобілізувався в друге півріччя.
Потрібно, щоб усе ж таки в людей була перспектива. Хай би як довго тривала ця війна загалом, але
потрібно, щоб персонально кожний солдат знав: він хоча б через півтора-два роки повернеться додому. Якщо виживе, звичайно.
Зараз є два шляхи виходу – через цвинтар або через госпіталь із дуже важкою інвалідністю. Третього шляху просто не існує. Так от, цей третій шлях має бути. Має бути окреслена чітка часова перспектива.
Читайте також:
Нардеп із “Голосу” Лозинський після 15 місяців служби і боїв у ЗСУ повернувся на роботу в парламент
Так, це не зробиш за один день. Тут не може бути популістського рішення – опа, взяли і за раз дембельнули всіх, хто відслужив півтора року. В такому випадку армія просто розвалиться.
Але якщо зараз має бути рішення, що все – оті, що служать із весни й літа 2022-го, мають бути звільнені в межах наступних шести місяців, – то це задача абсолютно адекватна, яку можна розв’язти. Щоб шість місяців їм підбирали, готували і ставили заміни.
Я вважаю, що як суспільство в тилу маємо цю задачу ставити. Але це рух двосторонній.
Ми не можемо вимагати в командування замінити всіх тих, хто воює півтора року, якщо при цьому тут буде саботаж мобілізації.
Фото: ФБ Генштаб ЗСУ
Якщо ми хочемо, щоб повернулися наші захисники, які вже віддали там добіса свого здоров’я, – ми маємо сприяти тому, щоб їм знайшлася заміна. І сприяти на всіх рівнях, починаючи з того, що кожен має сам подумати: а чому персонально я досі не в армії, досі не воюю?
Я розумію, що в кожного є безліч причин, чому він не у війську. Але ми підходимо до такого арифметичного виміру:
якщо нам усім дійсно потрібна перемога, то для неї треба ще мінімум пів мільйона людей у пікселі. А якщо по-хорошому, то мільйон.
І тоді вона стане абсолютно незворотньою і навіть відносно швидкою.
– Чи зможе наша військова система перетравити і забезпечити таке поповнення? Це все-таки не шість хвиль і інші обсяги мобілізації, ніж було у 2014-2015 роках?
– Я зараз не готовий сказати, наскільки наша система готова всім забезпечити, наприклад, мільйон новобранців.
Але я й не кажу, що ми маємо набрати їх одномоментно за одну хвилю. Але це має бути перспектива, скажімо, найближчих пів року.
– Гаразд, але де знайти пів мільйона таких охочих, не кажучи вже про мільйон? Адже це означає фактично набрати і навчити таку саму кількість воїнів, яка служить зараз.
– Так ми переходимо до психології кожної конкретної людини. Дійсно, дуже багато змінилося з початку війни. Але буде не зовсім правильно казати, що всі, хто хотів воювати, вже пішли до армії.
Дуже багато хто тоді, на початку війни, спробував [мобілізуватися через ТЦК і СП] – і з різних причин був системою відкинутий. Багато хто йшов воювати неоформлений. Але були й люди більш обережні – вони просто перевіряли або поновлювали себе на обліку у військкоматі і чекатили на мобілізацію. Так от навіть таких людей досі далеко не всіх нараз мобілізували.
Читайте також:
Волонтер Роман Сініцин мобілізувався до лав ЗСУ
Але, звісно, тієї потужної мотивації, яка була на початку, зараз немає. У лютому 2022 року ми бачили ситуацію “пан або пропав” тут і зараз. Або ми зараз якось відбиваємось і зітхаємо з полегшенням. Або ми всі героїчно гинемо й України не буде. Все. Варіантів було два.
– Особливо в Києві.
– У Києві це взагалі було! Ми конкретно готувались, хто на якій лінії помирає. Відступати ніхто не планував,
планували саме померти. Тоді зброю брали всі – живі, мертві, хворі, інваліди і так далі. Сам таким був тоді. При тому що насправді я “одноразовий солдат” зараз. З моєї інвалідністю, набутою 2014 року, я більше одного бою не проживу. Але тоді мені це було пофіг. Як і багато кому.
А от війна тривала — це зовсім інша психологія. Багато в кого мотивація змінилася. Виникло абсолютно нормальне, здорове бажання вижити.
Це бажання помирати не є здоровим. Воно виникає в стані афекту, а афект, вибачте, пройшов.
Стан афекту міг бути 24 лютого. Але півторарічний афект неможливий.
Крім того, навіть у цій довгій війні багато хто сподівався, що набрали вже ж достатньо – “ну, окей, так сталося, що я на початку війни [до армії] не потрапив, – значить, я роблю щось корисне в тилу, доначу, волонтерю, і воно скоро закінчиться”. І оце “скоро” вже дуже розтягнулося.
Я був, мабуть, перший у нашому суспільстві, хто торік написав про війну як “марафон”. Але навіть тоді я бачив цей марафон, можливо, кількамісячним чи річним. А зараз я бачу, що варіантів безліч.
Я досі бачу доволі оптимістичні варіанти [закінчення війни]. І не вважаю неможливим завершення у 2024 році. Проте вони аж ніяк не є гарантованими. А готуватися завжди слід до гірших варіантів.
І я б сказав, що ми зараз переживаємо таку не дуже помітну кризу. Це “криза третього дихання”.
Ми пережили перший ривок, оцей “спринт” початку війни. Далі ми втягнулися в “марафон”, у нас відкрилося друге дихання. Проблема в тому, що зараз у нас поступово закінчується друге дихання. Тепер стоїть задача відкрити третє дихання. І тут дійсно дуже багато залежить від мотивації кожної конкретної людини.
Я далекий від того, щоб вважати, що всі мають бути ентузіастами, добровольцями, всі мають одразу кинутися в бій із великим бажанням порвати ворога. Такі давно вже воюють. На жаль, більшості з них уже немає [серед живих].
Я розумію небажання людей іти на війну. Страх – природне, нормальне відчуття. Людям хочеться лишитися живими, і вони розуміють, які шанси не вижити там. А ми добре знаємо, що наш рівень втрат – високий. Тому небажання йти добровольцями я розумію. Хоча над цим теж треба працювати. І працювати, зокрема, й нам із тобою, і всьому тиловому суспільству.
Відправка мобілізованих. Архівне фото 2022
Але, як на мене, є велика різниця. Є просто небажання йти на фронт – і є панічний, тваринний страх. Через нього чоловіки не виходять із дому – їм дружини все приносять, все купують. Чоловіки ховаються в багажниках – щоб їх не перехопили на блокпостах і не вручили повістку. Чоловіки тонуть у карпатських зимових річках [при спробі незаконного перетину кордону]. Вибач, але ж це придурки, які вважали, що в них більше шансів вижити в холодній карпатській річці, ніж на фронті.
Що про таких сказати? Чесно, навіть ні на секунду їх не шкода. Вони настільки принижують самі себе.
Як вони збираються жити далі після цієї війни? Як вони збираються дивитися в очі тим, хто вернеться звідти? А як вони в дзеркало щодня дивляться? Особисто я таких не розумію.
Я добре розумію тих, хто просто не біжить добровольцем. Як на мене, це така мінімальна позиція, від якої ти себе можеш вважати людиною. Просто покластися на фатум: прийде повістка – взяв, пішов у військкомат. Так уже склалося. Не прийшла – ну, пронесло.
Я ще зрозумію людину, яка заявить: я настільки категорично проти війни, ніколи в житті не візьму до рук зброю, саджайте мене за це в тюрму. Наприклад, у Радянському Союзі свідки Єгови йшли на багатолітнє ув’язнення, аби тільки не служити в армії. Це заслуговує на повагу, бо це вже позиція, а не звірячий страх.
А в нас наразі настільки смішні терміни за відмову від служби, що, я б сказав, це не працює. Оці терміни в Кримінальному кодексі я б збільшив, якщо чесно.
– Я чув про ідею прирівняти ухиляння від служби до СЗЧ (самовільне залишення частини).
– Ну, тільки тут треба дуже бути обережним із формулюваннями. Треба чітко визначити, з якого моменту починається ухиляння.
Бо, наприклад, оця нинішня практика відлову людей на вулицях, на вокзалах і так далі – я розумію, що вона вимушена, – але це нездорова реакція, нездорове явище. Чесно кажучи, ця практика відлову – огидна.
Але коли людину відловлюють, щоб вручити повістку, – то все ж таки це одне. А коли її просто з вокзалу везуть на збірний пункт – це вже, вибач, повна мачня. Такого не має бути.
Людина по повістці все ж таки має з’явитися у свій ТЦК, в неї має бути хоча б кілька днів на те, щоб закінчити свої справи, зібрати речі, попрощатися з родиною тощо.
– Медкомісію пройти.
– Медкомісію на збірних пунктах формально проходять. Інше питання – як ці комісії працюють. Бо таке враження, що зараз медкомісіям дали їй команду гребти все – криве, сліпе, хворе, нездібне. І виникає вже конфлікт…
Тут багато пластів і проблем, дуже важко все розшарувати.
З одного боку, проблема в ухилянтах “у багажниках”. Але з іншого боку – проблема в тому, що інтереси військкоматів та інтереси власне воюючої армії – зовсім різні. І це мало б бути врегульовано.
Я знаю реакцію командирів воюючих частин, яким присилають, вибачте, інвалідну команду, яку тупо наловили,
і медкомісія чомусь їх визнала придатними.
І в мене є один хороший товариш, який зовсім не заперечував проти призову, і коли йому прийшла повістка, він чесно одразу по ній пішов. Його з кількома інфарктами позаду медкомісія назвала “здоровим”. Але він у такому стані “напівпризваного” вже пів року. Тому що кожного разу, коли доходить до направлення у військову частину, командири кажуть: “Блін, нафіга мені цього діда прислали, він мені не треба. При всій щирій повазі, діду, їдь додому”. Не знаю, де логіка, але його весь час пробують загнати в піхотні частини, де потрібне саме фізичне здоров’я. Людина з вищою юридичною освітою, але виявляється, що як юрист він в ЗСУ нікому не цікавий. Мабуть, місця військових юристів занадто теплі, і вони вже всі заняті.
– Хоча я знаю навіть вакансії в бригадах Сил ТрО для юристів.
– Оце питання, що в армії є своя сітка вакансій, а тим часом військкомати просто прагнуть виконати відсоток по призову та гребуть невідповідно до цих вакансій. І потім плюються командири частин. Це абсолютно брєдова ситуація, і її треба міняти.
Читайте також:
В Україні запустили сайт із вакансіями до ЗСУ без участі військкоматів
Ми торік дуже багато речей хотіли відкласти на “після перемоги”. У випадку короткої війни це було абсолютно правильним підходом. Але затяжна війна міняє цей розклад. У таких умовах нам треба переглянути підхід до того, що втілювати і виправляти “після перемоги”, а що – вже тут і зараз.
Я вважаю, що потрібно поступово демобілізувати “півторарічників”. Можна поставити часову планку – за шість місяців ви маєте їх звільнити. І вже шукайте шляхи, як це краще зробити.
Так само вже зараз треба реформувати роботу ТЦК, роботу медкомісій. Спробувати переловити корупціонерів [по напрямку мобілізації].
Добре, що цим зайнялися. Дуже сподіваюсь, що ця робота не обмежиться кількома зразково-показовими кейсами для телевізора. Тому що не буде великим перебільшенням сказати, що практично кожен, хто докладе достатніх зусиль і пошукає знайомств, може відкупитися від армії. А оскільки відкупитися можна не в одному місці, а в різних, то якщо десь ти нарвався на абсолютно чесних людей, ти можеш знайти інших людей в інших структурах, які це компенсують.
“Реформовані” в ТЦК військкомати – це “територіальні центри комплектування”. Тож вони мають зайнятися саме комплектуванням тих, кого бракує в армії, а не просто ловити достатню кількість військовозобов’язаних для виконання плану. Це абсолютно два різні підходи. І це треба міняти, категорично.
Але для того, щоб це було можливо змінити, тут має бути суспільний запит.
Повістка до ЗСУ. Фото: Суспільне Черкаси
Зараз у нас повістка де-факто означає призов просто цього ж дня. І всі вже чудово знають, що коли тобі вручили повістку, то з військкомату ти вже вийдеш одразу на збірний пункт.
Якби, навпаки, люди самі масово ішли в ТЦК поновити свої дані, зокрема нагадати, в кого яка військово-облікова спеціальність, тобто стати реально на облік, – тоді у військкоматів відпала б потреба ловити одразу на повний цикл. А, маючи нормальну базу даних тих, хто на обліку, можна було б вибирати, кого коли призвати і в яку частину.
Це одна частина проблеми. Друга частина проблеми – це те, що через потребу виконати план військкомати абсолютно не реагують на відношення від частини (лист із проханням надати конкретного військовослужбовця на вакантну посаду до цієї військової частини – “Н”). І це вже дуже впливає. Людина хоче служити в конкретній військовій частині, вона готова його взяти на місце в “штатці”, щоб він був тут корисний. Людина з цим відношенням іде до свого ТЦК, і що?
– Стрільцем у піхотну бригаду.
– Саме так. Його хапають і гребуть туди, де треба заповнити дірку цьому ТЦК. Звичайно, в такому разі адекватна людина йти не захоче. І цю людину мені важко в чому-небудь звинуватити.
Можна, звичайно, впасти в пафос, кричати: “Батьківщина краще знає, де тобі служити, не викобенюйся!”. Але це не Батьківщина. Це конкретний дебіл із ТЦК, якому просто треба галочку в його план. А Батьківщина – це, швидше, військова частина, яка виконує реальні бойові задачі [і дає відповідний запит].
До речі, через це було значною мірою зірвано набір у “Гвардію наступу”. Вона змогла підняти певну хвилю нових добровольців своєю рекламною компанією та обіцянкою адекватного, не “жуковського” ставлення до людей. Але принаймні половина цієї хвилі, розбилася об ТЦК. Люди прийшли записуватися конкретно в “Гвардію наступу” – а їх хапали і відправляли в невідому піхотну частину до будь-якого “м’ясника”. Бо цей ТЦК має, в першу чергу, заповнити цю частину. Таке ставлення вплинуло на мотивацію людей іти добровольцями в гвардію наступу. Вони казали: “стоп-стоп, а мені повістка не приходила, в такому разі я краще взагалі не піду”.
Читайте також:
“Гвардія наступу” – вид зсередини: що є й чого не вистачає
– Скільки часу маємо на розв’язання цих проблем?
– Насправді цей блок проблем має бути розв’язаний у найближчі місяці. Інакше нас наступного року чекає дуже велика криза. Якщо зараз середній показник комплектування підрозділів – 65-67%, то невдовзі
ми можемо впертися в дурну ситуацію, коли Захід збільшить поставки техніки, а виявиться, що нема для кого.
Особовий склад – це те, що нам Захід ніколи не закриє. Люди тільки наші в цій війні.
Я не вважаю, що це безвихідь. Безвихідь – це коли є проблеми, які неможливо розв’язати. А тут все ще можливо. Усі ми разом маємо попрацювати над мотивацією людей.
Читайте також:
У Чернігові запрацював перший “Пункт підтримки мобілізації”
Адже, слід визнати, що наше суспільство зараз живе в стані такої собі роздвоєності, а роздвоєність називається шизофренією.
З одного боку, всі хочуть перемоги. Абсолютно правий Павло Казарін в своєму одному з крайніх дописів, де він пише, що це неправда, що суспільство втомилося від війни. Насправді суспільство не хоче компромісів, якихось територіальних поступок. Суспільство не хоче заморожування конфлікту. І соціологія це дуже чітко показує. Реально абсолютна більшість українців хоче перемоги.
Але водночас абсолютна більшість українців хоче, щоб цю перемогу зробило якесь абстрактне ЗСУ. Люди повторюють, як мантру, “вірю в ЗСУ”, та хочуть просто сидіти на дупі й чекати перемоги.
Одна моя подруга на початку війни чесно сказала, що насправді ми всі хотіли б, щоб у цій війні перемогла Україна, але ніхто персонально з наших близьких друзів і родичів при цьому не загинув би. Так, це нормальне бажання, але треба розуміти його нереалістичність. Є такі бажання, які неможливо здійснити.
І з цього ставлення витікає наша, я б сказав, абсолютно надмірна, абсолютно неправильна толерантність до ухилянтів.
У нас в суспільстві поки не прийнято при вигляді фізично здорового мужика ставити йому запитання: “Чувак, а чого ти не воюєш? Чого ти не в армії?”. Насправді в багатьох є цілком адекватні відповіді.
Я розумію, що, наприклад, по мені не видно, що в мене інвалідність. Я знаю, що будь-який патруль може мене зупинити і я буду змушений показати “воєнник”: “Вибачте, ось висновок ВЛК ще 2014 року, на жаль, уже непридатний”.
При тому що я перші пів року цієї війни (повномасштабного вторгнення – “Н”) шукав собі місце у війську, де можна було б працювати головою, де були б задіяні мої “скіли” менеджера й аналітика. Але, як виявилося, зі званням “солдат” можна тільки бігати з автоматом або махати лопатою. На крайняк вони можуть на низовий рівень допустити так званих “піджаків”, хто закінчив військові кафедри та має офіцерські звання, але в нормальному житті є цивільними.
До речі, якщо на те пішло, то взводний і ротний рівні в нас [у Збройних силах] тримаються саме на “піджаках”. І саме тому ми набагато частіше чуємо про неадекватні команди комбригів та комбатів, аніж про неадекватні команди ротних і взводних. Адже ротних так само вирвали з цивільного життя, як їхніх солдатів, тому вони мислять схоже і розуміють цих людей. А коли ми вже говоримо про касту професійних військових і командирів, там уже може бути дуже по-різному. Це не означає, що вони всі “м’ясники”. Є навіть генії військової справи. Але, на жаль, “м’ясників-жукових” там вистачає.
Повертаючись до теми, ми маємо змінити парадигму зі ставленням до ухилянтів.
У багатьох із тих, хто не служить, є на це підстави й адекватні пояснення. Але багато хто просто починає ховати очі. І от коли йому десять раз доведеться ніяковіти після нагадувань, можливо, надалі він замислиться, чи варто так уже ховатися від повістки, чи краще мати повагу до себе самого і відслужити.
Так, дуже важко психологічно цей бар’єр здолати. І я тут не виняток. Але ми маємо почати косо дивитись на тих, хто не служить і ставити питання: власне, а чому?
Тобто ми маємо зробити крок назустріч Збройним силам та забезпечити тим, хто служить, здорову заміну.
Між державою, суспільством та військом має бути двосторонній рух.
Ми маємо ставити певні вимоги до держави в тому сенсі, що слід виправляти нинішню криву систему вже зараз. Ми маємо всіляко підтримувати тих, хто йде воювати – і ми, як мінімум, маємо перестати підтримувати тих, хто ухиляється від війська.
Інформаційний пункт центру комплектації
в підземному переході в Чернігові, квітень 2023. Фото: Чернігівський ТЦК
– Я сам мав справу зі службою у військкоматі в 2014-2015 роках і трохи знаю, як це відбувається. Закидається по поштових скриньках тисяча повісток на район, щоб мобілізувати хоча б кілька десятків людей. Люди ігнорували повістки. Того ж Зеленського багато хто згадує в коментарях. Зараз, як видно ситуація значно гірша.
– У 2014 році була інша ситуація, інша війна. Я, якщо чесно, вважаю всіх, хто пішов тоді служити, добровольцями.
– Зараз значно більше нашарування проблем і загроз. Але, я гадаю, що певні явища в перебігу війни повторюються в тому чи іншому вигляді. (…) Ми пам’ятаємо, як дещо схоже відбувалося у 2016 році, коли поставало питання, що буде із ЗСУ й АТО після того, як демобілізуються “піджаки” з шостої хвилі. Але рішення знайшли, залучили контрактників. Зрозуміло, що в нинішніх умовах повтору цього бути не може. Хоча очевидно, що потрібно шукати й передбачати запасні варіанти. Повертатися до практики демобілізації “хвилями” тих, хто воює тривалий час, у кого, зрештою, розсипається хребет від постійного носіння бронежилета. Як на мене, про це повинні подумати всі, і в тому числі й законодавці. Підготувати законодавчу та нормативну базу, підготувати умови для зміни. Можливо, продумати варіанти зі збільшеною оплатою, ще більшими відпустками. Можливо, з поверненням тих, хто вже відслужив, по колу.
– …При тому, що в нас ще аж такий великий відсоток фізично здорових і боєздатних взагалі не служили, говорити про нову мобілізацію “по колу”, мені здається, ще ранувато.
– Звичайно, але я перебираю різні варіанти “перестраховки” на той випадок, якщо не вдасться призвати ті пів мільйона, про які ти кажеш як про умову перемоги. Ми для цього маємо провести цілий комплекс змін. Але, на жаль, цього наразі не видно.
– Знаєш, я теж не бачу зараз результатів таких комплексних змін. Але, з іншого боку, ми донедавна дуже багато чого не бачили і по інших напрямках. Наприклад, яким був наш оборонпром рік тому – і який він уже зараз? Тобто все колись починається з першого кроку. І, можливо, із таких дискусій, як оця наша з тобою, якщо з них будуть сформульовані декілька конкретних месиджів – чого суспільство хоче від влади та що вимагається при цьому від суспільства.
Адже ми за час цієї війни взагалі дуже сильно помінялися. І ці зміни можуть тривати.
– Так, крапля камінь точить. Мені просто шкода, що це, здавалося б, очевидні речі, а їх не прорахували і не почали втілювати рік тому.
– Ну, хоча б тепер. До речі, ініціатива нового міністра оборони – створення інституту військового омбудсмена, якщо він його доведе до результату, – це, на мою думку, дуже правильний крок. Бо наразі військовослужбовець не захищений від сваволі командування. Хтось має адекватного командира, а хтось – навпаки. Якщо ми хочемо, щоб більше людей воювало, щоб люди воювали довше – треба нарешті перестати на них дивитися виключно як на розхідний матеріал. А почати працювати на те, щоб військові відчули захищеність.
Читайте також:
Комроти Роман Кулик: Військові вже настільки втомилися, що будь-які гроші перестали бути стимулом
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
