Євген Дикий: Наступна страшна і жорстока битва буде за Токмак

ЦЕ ФОТО НЕ БРАТИ!!!

 

Позаду залишилися півтора року великої війни за Незалежність. Чим це півріччя відрізнялося від попередніх? Які тенденції в ньому вималювалися? Чи є ще ймовірність, що за наступні шість місяців – до того часу, як союзники нададуть Україні сучасні винищувачі F-16 та навчать наших пілотів – бойові дії вже закінчаться? Або ж війна буде “заморожена”, до чого нас починають схиляти деякі партнери в обмін на певні гарантії чи обіцянки? Що дає обережні підстави для оптимізму, пов’язаного з вичерпуванням російських резервів? Чи очікувана російська мобілізація восени вплине на український наступ, який триває? Коли чекати наступного рейду “РДК” на територію Росії та до чого тут ГУР і Байден? Чому натовська наука, здобута солдатами ЗСУ на навчаннях у Європі, мало допомагає їм на Таврійському напрямку? Яка наступна зброя стане “геймчейнджером” на полі бою?

Про все це і значно більше говорять у черговому експертному інтерв’ю головний редактор “Новинарні” Дмитро Лиховій та Євген Дикий – військовий і політичний аналітик, ветеран АТО, колишній командир штурмової роти батальйону “Айдар” 2014-2015 років, громадський діяч.

28 серпня Євген відзначив 50-річний ювілей – вітаємо!

Дикий не береться робити прогнози, якщо вони не підкріплені реальними даними. Але, відповідаючи на запитання про вихід ЗСУ на другу лінію оборони росіян на Запорізькому напрямку, говорить: “Поки ми з тобою, два “пікейних бронежилета”, сидимо тут і мудруємо, наші хлопці й дівчата вже рубляться саме на другій лінії. Вони вже в ній. Ця лінія – не метр окопу завширшки, а доволі широка смуга, пов’язана між собою укріпленнями. І от що я точно ризикну спрогнозувати – це те, що до нашої наступної зустрічі (в середині вересня) буде точитися шалена страшна битва за Токмак. І вона може стати вирішальною для всієї і цієї кампанії”.

Відеоверсія інтерв’ю:

“У третьому півріччі великої війни відбувся остаточний перехід Росії в оборону”

Д.Л.: – Якщо оцінювати не поточні події, а поглянути з висоти. Як ти оцінюєш третє півріччя великої війни і його тенденції? Нагадаю, що в цьому півріччі були провал російського наступу взимку, втрата Соледара і Бахмута, початок українського контрнаступу. Які висновки робиш із цього періоду?

Є. Д.: – Нагадаю, минулої зими ми говорили, що ніякого великого російського наступу вже не буде, що нема ким, нема чим. І що оте, що відбувалося на Донбасі, зокрема під Бахмутом, і був їхній найбільший наступ. Оце вже той максимум, на який вони на той момент були спроможні.

Бачиш, у цьому сенсі ми виявилися абсолютно праві. І цілком правильно тоді оцінювали, що відбувся загальний перелам, що ініціатива переходить до нас, і далі ми вже будемо визначити, де й коли відбуватимуться бої.

Тож фактично в цьому півріччі відбувся остаточний перехід Росії в оборону.

Росіяни позбулися будь-яких ілюзій щодо своїх наступальних можливостей. Вони, хоча й абсолютно не змінили свої загальні цілі, але прийняли той факт, що в найближчій перспективі (а я дуже акцентую на цьому – “в найближчій перспективі”) ні Київ, ні Харків їм не світять. І, відповідно, вони поміняли свої проміжні цілі й задачі.

У них тепер програма-максимум на цей рік – утримати ті території, які вони наразі окупували і тримають. Нічого більшого вони вже не сподіваються. Але ось на цьому вони зараз дуже зосереджені.

Відбулося ще декілька переламів, які випливають із переходу РФ в оборону. Росіяни почали працювати над тим, щоб змусити нас піти на перемир’я. Щоб на Заході насадити концепцію “боєвої нічиєї” і заморозки конфлікту. І треба віддати належне, в них є досить серйозні успіхи у цьому.

Звичайно, порівнювати півріччя до півріччя не зовсім коректно, тому що війна міряється не по календарю. Основні водорозділи не прив’язані до цих шестимісячних періодів. Але якщо минулі шість місяців і спробувати їх охарактеризувати, то, з одного боку, це півріччя, коли остаточно ініціатива перейшла до нас. З іншого боку, це півріччя певної втрати ілюзій. Стосовно Росії. Здатності Росії прийняти поразку у війні, на якихось таких умовах, про які ми могли б хоча б якось говорити.

І також це, скажу, період значної втрати ілюзій стосовно наших союзників. Це період, коли здається, що одним із ключових факторів у війні стає об’єктивна суперечність між тими цілями, які ставимо ми, і тими цілями, які ставить частина наших союзників, насамперед наш головний союзник – Сполучені Штати.

Дмитро Лиховій і Євген Дикий під час інтерв’ю

Наш головний союзник ще на початку цієї великої війни публічно озвучив свою мету – як не дати перемогти Путіну. Так от якщо в першому півріччі ця ціль переважно збігалася з нашою (на початку для нас була надзадача – просто зупинити москалів), у другому півріччі, після наших успіхів під Харковом і Херсоном, уперше вималювалася розбіжність, то тепер стало зрозуміло, що

ми і частина наших союзників неоднаково бачимо завершення цієї війни.

І чим ближча наша перемога, тим більше вилазить ця суперечність. Тим більше вона впливає на перебіг бойових дій, враховуючи повну залежність України від постачань з боку союзників.

А наші партнери якраз це постачання вимірюють під свою задачу – не дати перемогти Путіну, а не під нашу задачу – завдати Росії повної поразки.

– Тобто ти маєш на увазі, що (не)поставками зброї партнери регулюють нашу успішність на фронті відповідно до того, як вони хочуть закінчити війну?

– Виходить якийсь такий проміжний гібридний варіант, але по факту – так. Нам доводиться досягати своїх цілей
засобами, які за кількістю і якістю для нашої мети недостатні. Але достатні для тих цілей, які ставить Білий дім.

Ще однією особливістю цього півріччя є позбавлення ілюзій про те, що ми можемо прогнозувати терміни війни.

У другому півріччі війни такі ілюзії були. Зокрема і в мене. Це не твой випадок, коли я кажу, що більшість була неправа, а я був мудрий. Ні, в мене були певні ілюзії, ніби ми можемо прогнозувати, коли це все закінчиться. А в третьому півріччі вимальовується така картина, що можливі всі варіанти закінчення війни. Від закінчення буквально цієї зими (вкрай малоймовірний, але не виключений варіант) – і до багатолітньої війни. Ми зараз потрапляємо в поле, де варіантів не два і не три, а дуже багато.

А логіка така, що коли є багато різних варіантів, завжди треба орієнтуватися на найгірший для нас і готуватися саме для нього. Тоді інші варіанти пройдуть чим краще, тим легше.

Тому особливість цього півріччя – це необхідність

готуватися до ймовірної затяжної війни на виснаження. Такої війни, в якій допомога Заходу не буде сталою, а по експоненті спадатиме.

Так, вона не припиниться в один момент – хоча б тому, що захід не монолітний, там є різні наші союзники, всі нас одночасно не покинуть. Але допомога може поступово відчутно скорочуватись, а при тому війна може тривати ще дуже довго.

Це треба спокійно прийняти, на це треба налаштовуватися, і до цього треба вже зараз готуватися.

– Ти кажеш про потуги до “заморозки конфлікту”. У зв’язку з цим варто згадати, що актуалізувалася тема “вступу до НАТО частинами території” в обмін на територіальні поступки та замороження російської присутності на тих рубежах, де армія РФ на цей час стоятиме. Про ці ідеї пишуть західні ЗМІ з посиланням на американських посадовців. Зеленський цей підхід одразу відкинув і висміяв – сказав, що в обмін на вступ до НАТО можемо поступитися хіба Бєлгородом.

– До речі, чудова відповідь.

– Вона не всім сподобалася – кажуть, дуже легковажна, а це не конкурс капітанів КВК.

– Ну, поки капітан КВК “робить” капітана КГБ по повній програмі (сміється).

– А з іншого боку, наприклад, Віталій Портников уже досить давно обстоює таку позицію – що Україні було б вигідно отримати гарантії безпеки від НАТО лише на ті території, які зараз контролюють ЗСУ, і виторгувати на таких умовах хоч якусь безпеку. На твою думку, чи цей сценарій варто обговорювати? Чи це просто відволікаючий маневр, та він реалізований ніколи не буде?

Позиція Віталія Портникова

– Почнемо з того, що він ніколи не буде реалізований. Навіть якби ми на нього погодилися, цього не буде. Тому що для Росії він абсолютно неприйнятний. Росія не для того збирається заморозити конфлікт і утримати частину наших територій, щоб решта наших територій отримала захист 5-ї статті [договору НАТО про колективну безпеку].

Власне, для чого Москва збирається заморожувати конфлікт? Нещодавно це озвучили одразу дві дуже різні людини з того боку. Абсолютно прямим текстом.

Олександр Ходаковський, відомий польовий командир (ексначальник ЦСО “А” СБУ в Донецькій області, колишній командир батальйону “Восток” угруповання “ДНР”,  із весни 202 року – заступник начальника управління Росгвардії на окупованій території Донеччини – “Н”), який нещодавно втратив Урожайне. Після цього він поістерив про те, що, “нас з тобою обманули, нам з тобой не повезло, подкрепленье не прислали, подкрепленье не пришло”, далі заспокоївся і видав цілком адекватні, розумні речі, звертаючись до російської аудиторії: що, слід визнати, у короткостроковій перспективі здолати Україну військовим шляхом неможливо, отже, росіянам потрібна заморозка конфлікту для того, щоб перегрупуватися, провести нову мобілізацію, відновити свій оборонпром і з новими силими повернутись.

Ходаковський чітко по поличках розклав, як вони це збираються робити. А от варіант, коли неокупована частина України отримає захист 5-ї статті Атлантичної хартії, ніяк у цей план не впишсується.

А хронологічно першим виступив колишній місцеблюститель престолу Дмитро Медведєв. Він прямо заявив, що існування України як незалежної держави несумісне з існуванням Росії. Саме існування України є екзистенційною загрозою для Росії, і тому єдиним шляхом є повна ліквідація України як держави. І якщо для цього Росії знадобиться воювати десятиліттями, значить. треба воювати десятиліттями. Це пряма цитата, і вона знімає всі питання, чи можливий такий варіант, щоб ми були однією ногою в НАТО, а другою – під Рашкою.

Але тут важливіше тут те, що такий вкид взагалі робився. Якраз дуже показово, що частина західних еліт дуже рада була б закінчити війну шляхом заморозки конфлікту і ціною наших територій. Вони нам можуть для цього пообіцяти якийсь “пиріжок”, наприклад, ЄС або НАТО. Хоча потім до ворожки не ходи – виникло б десять різних причин, чому вони не змогли реалізувати свої обіцянку.

Це ж абсолютно очевидні речі. Грубо кажучи, умовний Байден обіцяє нам: окей, ви вступаєте в НАТО, але без окупованих територій. А потім якийсь безумовний Орбан просто бере і блокує. І в НАТО розводять руками – ну, вибачайте, в нас же ж консенсус. Ми нічого з цим Орбаном вдіяти не можемо. І яка ціна всім цим розмовам? Але вони дуже показові в тому сенсі, що, значить, у західних кабінетах такі речі обговорюють.

Звісно, нам це не вигідно, і ми на це не підемо. Але деякі… Втім, я можу зрозуміти позицію Портникова. Він живе в парадигмі древнього радянського анекдоту. Коли Рабинович намагається виїхати з СРСР. Йому нарешті це дозволяють. Він везе з собою клітку з улюбленим папугою. Радянський прикордонник каже: ніфіга, живих тварин перевозити не можна. Або тут лишайте, або зробіть собі на пам’ять чучело чи тушку. І папуга йому з клітки: Абрам, хоч чучелом, хоч тушкою, але звалювати звідси треба! (сміється).

Я вважаю, що нам навіть обговорювати такі речі не варто.

– Я все ж таки згадаю наступну ймовірність, якщо це так можна назвати. Виходить, що колективний Захід, який допомагає нам зброєю, може регулювати становище на фронті і наші апетити в деокупації земель, у заходженні на територію Росії тощо. А чи не може цей самий Захід таким самим “регулюванням” поставок зброї спонукати нас до пошуку компромісів, переговорів із Росією, до вимушеної згоди на замороження конфлікту під якійсь гарантії абощо?

– Звичайно, може. Ще й як може. І цей сценарій не є аж настільки неймовірним.

Неймовірним при цьому є вступ у НАТО частинами. А “заморозка” є цілком імовірним сценарієм.

Нас цілком можуть почати восени нагинати на сценарій “заморозки конфлікту”, закручувати нам постачання б/к і зброї.

Це абсолютно реалістично.

Ми насправді вже дуже близькі до ситуації, яку наприкінці 1960-х років пережила Держава Ізраїль: перед Війною Судного дня у Франції помінялася влада, і всі військові контракти та поставки Ізраїлю французи заморозили. Ізраїль тоді дуже тяжко переживав цей шок, але впорався з Війною Судного дня, виграв її, а після цього зробив ставку на розвиток власного оборонпрому. От ми зараз, здається, проходимо такий самий урок.

“Росіяни насадили міф про те, що війну на виснаження в них виграти неможливо. Це не так”

– Ми підходимо до осені. Осінь – це інші погодні умови, і можуть бути інші політичні реалії. На твою думку, як на становище на фронті може вплинути російська мобілізація, яка, очевидно, очікується в жовтні? А вона буде, можливо, такою самою масовою, як торік.

– Вона, думаю, справді буде такою ж масовою, як торік. Але це трошки різні часові перспективи.

Російська мобілізація почнеться не раніше 15 вересня. Бо 15 вересня в них імітація виборів до Державної думи. Навіщо вони цей цирк влаштовують- таки їм відомо, адже навіть товариш Пєсков публічно озвучив, що в Росії вибори – це процедура не стільки демократична, як бюрократична.

Як тільки нову Думу оберуть, я гадаю, в межах перших двох тижнів її роботи в РФ буде оголошена нова хвиля мобілізації. Але на нашу літньо-осінню кампанію це ніяк взагалі не вплине.

Справа в тому, що з моменту оголошення мобілізації до прибуття “чмобіків” на фронт пройде щонайменше чотири місяці. А якщо вони спробують робити трохи краще, ніж минулого разу, то це займе пів року. Таким чином, якщо 1 жовтня вони масово роздадуть повістки, то раніше лютого їх на фронті не буде. А швидше, це вже буде навесні.

Але так, на подальший перебіг оцієї довгої війни нова російська мобілізація ясно що вплине.

Хоча тут є важливий нюанс. Людей-то вони нагребуть, чи що в них там замість людей. З біомасою у них проблеми нема. А от із залізом проблема є, і чим далі, тим більше.

Мобілізувати людей – це одне. А роздати їм всім заліз, посадити їх усіх на залізо, яке їде – із цим у Росії вже навіть для тієї кількості, яка воює зараз в Україні, чим далі, тим більша проблема.

І все ж таки тут я  обережно-оптимістичний. Їхній оборонпром намагається встати з колін, санкції вони “надірявили” вже достатньо конкретно. Але, на мою думку, якщо тільки не зміниться принципова позиція Китаю – тобто якщо Китай не перейде від обережної допомоги запчастинами і технологіями до прямого постачання готової військової продукції, снарядів і танків, в росіян будуть великі проблеми з технікою. Максимальний темп, якого може досягнути їхня оборонна промисловість, все-таки значно поступається тому темпу, в якому ми знищуємо їхню техніку.

– А якщо вони наберуть ще 300-400 тисяч нових мобілізованих?

– Без прямої допомоги Китаю я не бачу в них можливостей забезпечити цю кількість новобранців навіть на такому рівні, як вони забезпечували попередню хвилю.

– Але я пригадую, як пів року чи рік тому навіть наші офіційні особи стверджували, що ракети і дрони в Росії вичерпуються. А тепер ми бачимо, що вони вже навчилися клепати і поповнювати запас.

– Дрони-камікадзе їм закрив (надав як озброєння і технологію для виготовлення – “Н”) Іран. І по ракетах ми вже не бачимо дефіциту.

– Чи не буде так із бронетехнікою?..

– За якийсь час буде, але, на мою думку, не в межах місяців.

Ні, те, що вони за рік-півтора виведуть свій оборонпром на більш-менш прийнятний рівень, я не сумніваюсь. Але все ж не за пів року. Це дуже інерційна штука. Але воно вкладається в розуміння, що війна буде довга, і це буде крутитися.

До речі, тут я хотів би розвіяти один міф. Росіяни насадили міф про те, що війну на виснаження в них виграти неможливо. Це абсолютно не так.

Насправді якраз до довгої війни на виснаження вони теж неготові.

Зараз у росіян один із піків власне виснаження, чим ми намагаємося скористатись.

Зараз у них дуже погана ситуація з поновленням того, що ми вибиваємо. І це стосується практично однаково що заліза, що людей. Саме тому вони зараз мріють про “заморозку” хоча б на півроку. Їм потрібно виграти час.

Читайте також:
Євген Дикий: У війні не буде поступового полегшення, навпаки. Найважче буде перед самою перемогою

“Якщо ми візьмемо Токмак, в орків дуже мало шансів утримати Мелітополь і Бердянськ”

– Три тижні тому в нашій програмі ти казав, що Збройні сили України на Таврійському напрямку вийшли на другу лінію оборони росіян і на цій другій лінії вирішиться доля наступу. Чи тобі не здається, що це була занадто оптимістична оцінка? Адже, якщо подивитися на карту бойових дій, то, наприклад, за селом Урожайне, яке ЗСУ взяли за цей час – ще два села, Завітне Бажання і Старомлинівка, ще як мінімум десяток кілометрів до так званої “лінії Суровікіна”. І за селом Роботине на Мелітопольському напрямку ще є великий укріпрайон умовної першої лінії.

З огляду на те, як довго здобували Урожайне і Роботине, до другої лінії – ще кілька тижнів важкої бойової роботи.

– Побачимо, скільки тижнів. Я ніколи таке не прогнозую. Тому що буває, що щось робиться за тиждень, а щось застрягає на місяці і взагалі так і не пробивається.

Ми з тобою сидимо тут, два “пікейних бронежилета”, мудруємо. А тим часом хлопці і дівчата вже рубляться саме на другій лінії. Вони вже в ній. Ця лінія ж не метр окопу завширшки. Лінія – це доволі широка смуга, пов’язана між собою укріпленнями.

А от що я точно ризикну спрогнозувати – це те, що до нашої наступної зустрічі (в середині вересня – “Н”) буде точитися шалена страшна битва за Токмак. І вона може стати вирішальною для всієї і цієї кампанії.

Не війни в цілому, але для цієї наступальної кампанії.

Якщо вже ми візьмемо Токмак, то в орків дуже мало шансів утримати Мелітополь та Бердянськ. Але вони це розуміють так само. Тому зараз на Токмак вони кинуть усе, що зможуть, і намагатимуться його утримати.

І тут треба просто допомагати нашим усім, чим можна. Не кричати, коли ж ви візьмете Токмак, а донатити, просто здавати кров, купувати для військових дрони, амуніцію, все, чого не вистачає. Ну, і хто вірить, то хай молиться.

– “Заруба” за село Роботине з великими втратами тривала з червня. І тільки зараз, фактично через два з половиною місяці, ЗСУ офіційно взяли його під контроль. При цьому, як ми бачимо на прикладі того ж Старомайорського, здобуття села не означає, що воно взяте назавжди. На різних позначках Таврійського напрямку відбуваються локальні контратаки, можна щось втрачати і знову брати.

– …Але тут цікаво подивитися на орковські пабліки. Вони навіть не обговорюють варіанти контрнаступу на Роботине. Нема ким, нема чим. Вони вже обговорюють тільки те, як утримати Токмак.

– Клин, який утворився в районі села Роботине – чи означає це, що ЗСУ намацали там “слабке місце” росіян, і саме там тепер може бути очікуваний прорив лінії фронту?

Таврійський напрямок на мапі DeepState станом на 28серпня 2023

– Ключове слово – “може”. У мене дуже велике сподівання на це, але треба розуміти, що гарантії цього немає.

Орки бачать всю оперативну обстановку не гірше за нас. І як наші зараз кидають усі можливі сили, щоб воно там нарешті проломилося, так само орки кидають усі свої сили, щоб там стримати. Це дуже тяжкий двобій.

Так, шанс дуже серйозний у першу чергу саме там. Хоча ще лишається інтрига з лівим берегом [Херсонської області].

– У цьому місці ми підходимо до питання про резерви. І ми його ув’язуємо, що логічно, з Куп’янськом і Бахмутом. Із того, що ти бачиш і знаєш, наскільки вже задіяні наші резерви в цьому наступі? Чи можуть вони ще зіграти ключову роль в подальшому перебігу наступу?

– На жаль, задіяні. Ну, нікуди було діватися. Росіяни зібрали там (на Куп’янському й Лиманському напрямку – “Н”) – наші говорять, що 100-тисячне угруповання, за орківською інформацією – менше, але мінімальна цифра – 80 тисяч. Це ударне угруповання орків із сотнями танків і артою, яке наступає на лінії Лиман-Куп’янськ. Нагадаю для порівняння, що півтора року тому 180 тисяч орків вважалось достатньо, щоб окупувати всю територію України.

На жаль, там їхня арта працює значно краще, ніж на Таврійському напрямку. Бо на півдні нам вдалося повибивати багато складів, частково взяти під контроль шляхи постачання. Тобто в них логістика на півдні не те щоб перебита, але вже, скажемо так, покусана нами. Ми її уповільнюємо принаймні. А дуже важливо, щоб снаряди не просто доїздили, а доїздили вчасно. А от на Слобожанщині в росіян просто шикарний тил – можна вважати, неперервний аж до Уралу. Там перебити комунікацію просто неможливо, хіба що пройти через Бєлгородську область. Але цього дідусь Байден не велить.

– Але ГУР МОУ, судячи з усього гуру, Байден не указ. Вони здійснюють свої рейди.

– На жаль, “указ”. Що ГУР може зробити? Фактично, тільки гібридні операції з використанням російських громадян. А російських громадян на нашій стороні воює, на жаль, не вагон. І вони можуть там (на території РФ) трошки пошуміти, навести шороху. Але замаскувати під російських добровольців якусь танкову бригаду – такий варіант, на жаль, не пройде. Ніхто в це не повірить. А потрібно було б щось такого масштабу.

Так от, власне, оце російське ударне угруповання, яке доводиться стримувати на Куп’янському напрямку, не могло бути стримане тими силами, які там уже перебували. Там стояли буквально кілька бригад ЗСУ ще з минулої осені, достатньо втомлені й потріпані в боях, а головне – чисельно настільки менші за російське угруповання.

Ясно, що довелося задіювати резерви. Які саме і скільки – давай не будемо обговорювати. Довелось. Але ж не всі.

Мене трошки повеселили заголовки в західній пресі про те, що “Україна кинула в бій останні резерви”. Мовляв, останні бригади, підготовані на Заході й оснащені західним озброєнням, уже вступили в бій.

Ну, може, це їм видніше. Але чомусь вони наївно вважають, що в нас більше немає частин, крім тих, які вони нам люб’язно підготували. А я особисто знаю доволі багато людей з останньої “хвилі” мобілізації, які ще не доїздили до фронту, але чекають відповідних наказів найближчим часом. Вони за кордоном не навчались – у нас все проходили.

– Попереднього разу ти казав, що чим довше москалі контролюватимуть Бахмут, тим для нас це краще, адже вони там концентрують велике угруповання. На Бахмутському напрямку щось змінилося?

– На Бахмуті практично нічого не змінилося. Так само тривають бої по флангах від міста. І, на мою думку, Бахмут продовжує виконувати ту саму роль. Для росіян це питання ідеологічне, принципове. А ми там сковуємо і не пускаємо на інші напрямки 50-тисячне орківське угруповання.

В цьому сенсі мене теж дещо повеселили публікації в західних виданнях: експерти дуже невдоволені тим, що ми воюємо за Бахмут замість того, щоб усі сили кинути на південь. Тобто на західні аналітики вважають, що це ми туди забагато резервів кинули. Але ж ясно, що неможливо зв’язати там добіса орків, не маючи там достатньо серйозних наших сил.

Чому б нам не звільнити Горлівку, де лінія фронту давно непорушна?

– Наступне питання рідко ставлять у медіапросторі, хоча інколи воно проскакує в соцмережах. На лінії зіткнення на Донбасі, яка за часів АТО/ООС називалася також “лінією розмежування”, є великі відрізки, що залишаються незмінними не те що з зими 2022 року, а взагалі з 2014 року.

– Мар’їнка, Авдіївка, Горлівка.

Військовослужбовець 24 омбр імені Короля Данила Петро із мінами в районі селища Нью-Йорк Донецької області, літо 2023. Фото: Олена Максименко / “Новинарня

– Насамперед Горлівський напрямок. Зараз там 24-та бригада стоїть, умови там порівняно спокійні – наближені до того, як підрозділи виводять перепочити на кордон абощо. З одного боку, там, звичайно, є відповідальність. А з іншого боку, в районі Горлівки, Торецька, Нью-Йорка тощо інтенсивність бойових дій значно менша. Звичайно, є обстріли, різні ДРГ ходять. Але росіянам чи “ДНРівцям” просто географічні умови не дають наступати. Але ж ЗСУ ніби стоять на висотах, і от питання: чому ми в таких місцях не можемо вести наступальні дії, зайти в ту ж Горлівку, окуповану з 2014-го? Хоча, якщо бути точним, то деякі підрозділи ЗСУ у 2022 році в Горлівку заходили, і ми про це писали.

– Ключове питання – “а нахіба”?

– Визволення території. Те саме, що й на інших ділянках.

– Ні, це не те саме, що з усім іншим. Абсолютно зрозуміло, що нам там ніхто не дасть визволити багато. І що зайти в Горлівку – це не означає визволити Донбас.

Цілком можливо, що нам там нав’яжуть міські бої. Що нам доведеться брати Горлівку так, як орки брали Бахмут. А от “шоб шо”? Відволікти сили? Там навряд чи буде так, як із “священним Артьомовском”.

Читайте також:
Експрес-доставка “кабачків” в обмін на ФАБи, або Як живе і воює український Нью-Йорк

– Мені здається, що було б дуже символічно взяти Горлівку, яка 10 років живе під окупацією.

– А от давай не вестися на їхню логіку. Навіть ти повівся і хочеш “символічного сильного жесту”. А я, наприклад, за символічний жест не готовий платити життями наших людей.

Наступ на півдні має сенс не просто тому, що звільняються території. Наступ на півдні, в разі його успіху, обвалює взагалі всю систему російської оборони. Він розриває території. У такому випадку окремо знов залишиться окупований Донбас, і окремо – Крим. Наступ на півдні дає вихід на Азовське море. Це те, за що варто класти навіть дуже великі сили. А не класти людей за Горлівку, бо це був би символічний жест.

Що показують удари по тилових аеродромах в РФ:
“у них стратегічних резервів наразі просто нуль взагалі”

– Гаразд, із цим ти мене переконав. Ідемо далі. Фронт за межами України. Чим далі, тим очевидніше ЗСУ та більш секретні структури Сил оборони реалізують озвучену торік Залужним і Забрудським частину доктрини, що нам потрібно переносити війну на бік Росії. Це відбувається в різні способи. Були рейди, були обстріли, були збори “на помсту”, було задіяння різних видів дронів. Тепер Москва майже щодня прокидається від вибухів. Можна сперечатися про результативність цих нальотів. Але, як мені здається, сильні аргументи на користь цієї тактики вже є. І вони називаються “Сольци” і “Шайковка“. Це військові аеродроми вглибині території РФ, де наші війська уразили стратегічні літаки-ракетоносці, які обстрілюють Україну. Як ти прокоментуєш ці випадки і чи це означає зміни в перебігу війни?

– Ну, ми все ж таки вперше за цю війну дістали їхні “стратеги”.

Горить Ту-22М3 на аеродромі “Сольци” в Новгородській області

Нагадаю, що востаннє росіяни втрачали стратегічний бомбардувальник у 2008 році в Грузії. Тепер уже, в світлі великої війни, можемо не робити секрет із того, що й у Грузії, власне, його збивали українські розрахунки ППО, які воювали на грузинській стороні. Просто вдалося підняти ЗРК “Бук” досить високо в гори і дотягнутися до “стратега”. Але й то до одного. Із 2008-го вони жодної машини не втрачали.

А тут, за різними відомостями, дістали гарантовано два, а можливо, від трьох до чотирьох літаків. Та навіть якщо із них тільки два повністю знищені, а два – пошкоджені, це й так шикарно. Тому що відновлювати ушкоджені “стратеги” вони зараз не можуть.

Важлива особливість тих стратегічних бомбардувальників. Їхня так звана залишкова балансова вартість у росіян показана на рівні 15 мільйонів доларів. Однак це лише “паперова” вартість – вони взяли і приблизно за 50 років служби цих машин порахували амортизацію. А насправді, якби заміняти цю машину на нову, такий літак коштував би багато десятків мільйонів доларів. А по-друге, що вони нові такі літаки просто не здатні взагалі випускати. Росія деградувала, Росія втратила ті технології, які мав колись Радянський Союз. І якщо тактичну фронтову авіацію вони ще здатні випускати (хоча і це на паузі з 22-го року), то стратегічну авіацію вони не випускають з 1992 року. Все.

Читайте також:
Українські ударні дрони далекої дії: від “Стрижа” до “Бобра” і далі

Хтось із наших мудрих коментаторів може кинути лінк про те, що в Росії, здається, цього чи минулого року один новий літак таки викотили. Але насправді він стояв недороблений ще з радянського часу. І вони нарешті його дофарбували і подали як величну подію, що вони зробили новий “стратег”. Насправді ж нових стратегів вони зараз не випускають і не скоро випускатимуть.

Тому кожна втрата такого “стратега” – це дуже серйозно для них.

– Це десь на рівні, як потопити корабель, із якого запускають ракети.

– Саме так.

– Є супутниковий знімок, який показало “Радіо Свобода” з аеродрому в Новгородській області після дронового удару: стояло десять літаків, спалили один, другий, імовірно, пошкодили, на місці одного залишилося згарище, дев’ять прибрали.

– Тобто це на одному аеродромі було десять. Таких аеродромів, які здатні повноцінно обслуговувати “стратег”, в них менше десяти на країну. Це якраз лягає в оцінку, що загалом у них менше ста таких машин на крилі (за словами начальника ГУР Буданова, до удару було 81 – “Н”). Кожна втрата такої машини – це серйозно.

Якщо тепер їхні “стратеги” злітатимуть аж із Оленьї, відповідно, в наших Повітряних сил буде більше часу на те, щоб підготуватися до можливого удару з борту цих літаків.

Безпосередньо зараз на перебіг війни це вплине мало. Але аби почати, а там воно й піде. Добре, що почали. Ну, і плюс, звичайно, це такий великий моральний удар.

Та мене набагато більше порадувало інше.

Коли відбувався “розбір польотів” щодо удару по аеродрому “Шайковка”, з’ясувалося, що туди прилетів не дальній дрон. Росіяни стверджують, що туди прилетів квадрокоптер. “Квадрік” літає на кілька кілометрів. Тобто запускали буквально з сусіднього лісу місцеві партизани. Або дуже дальня маршова група нашого ГУРу. В будь-якому разі, це робив наш ГУР.

При цьому виявилося, що аеродром, де стоять стратегічні бомбардувальники (а вони, нагадаю, передбачені для несення ядерної зброї), насправді охороняють лише авіатехніки. На такий аеродром за штатом іде повний батальйон охорони. Але цей батальйон охорони вже місяць як на фронті.

І оце мені дуже багато сказало.

Якщо росіяни змушені знімати охорону зі стратегічних аеродромів і кидати на фронт в Україну, то видно, як вони насправді “сточуються”.

Що насправді в них великі проблеми вже не тільки з залізом, а й із “м’ясом”. У них тупо закінчуються люди на цій війні – настільки ефективно наші хлопці й дівчата їх утилізують.

Якщо вже охорона стратегічних бомбардувальників поїхала кудись під Токмак, це більш ніж показово. Це саме те, що мені найбільше надає оптимізму в прогнозах про наш наступ.

Для мене першим сигнальчиком було, коли вони з лівого берега Херсонщини перекинули десантуру під Роботине. Адже лівий берег Дніпра для них теж дуже болючий, а ВДВшники – це в них одні з нечисленних дійсно професійних бійців. Якщо їх звідти знімають і кидають під Роботине – ну, значить, це проблема.

Але то була проблемка в межах фронту. А якщо виявляється, що на цьому фронті вже й охорона з Шайковки, значить, у них стратегічних резервів наразі просто нуль взагалі.

Читайте також:
СБУ атакувала літаки й ППО на Курському аеродромі РФ, – ЗМІ

Крім іншого, хочу підкреслити, що ця історія з стратегічними бомбардувальниками для нас має бути дуже повчальною на далеку перспективу.

Оці бомбардувальники, які зараз доводиться з такими великими труднощами знищувати, колись ми самі передали Росії. І значну частину тих ракет, які вони запускають.

Наприкінці 90-х – на початку 2000-х наші чудові нинішні західні союзники жорстко “нагнули” абсолютно недолугу державу з тим, щоб усі ракети й ракетоносії, які можуть нести “зброю судного дня”, ми взяли, запакували і передали Рашці.

З одного боку, це був наслідок тиску з боку наших дуже дорогих західних союзників. А з іншого боку – були газові борги перед Росією, і наші мудрі уряди так само вважали, що це дуже класна така угода: взяти і за реальний спожитий газ розрахуватися якимись нафіг нікому не потрібними бомбардувальниками.

Я дуже сподіваюся, що нас все ж таки чомусь трошки навчила ця історія. І на майбутнє вилікує від дурного наївного пацифізму. Як і історія УНР, яка розпустила мільйонну армію, тому що поділяла пацифістські переконання і через це була окупована.

Усе це має зменшити ілюзії з приводу того, що таке світовий порядок, що таке гарантії великих держав. І буде потужним нагадуванням, що в першу чергу треба дбати самим про свої інтереси.

Читайте також:
“Це була державна зрада”. Як Україна добровільно погодилася на денуклеаризацію, давши Росії зброю для сьогоднішньої війни

“Росіяни розкусили провокацію “РДК” під Бєлгородом”

– Якщо говорити про війну на території ворога, то ми давно не бачили рейдів до РФ того ж “Російського добровольчого корпусу”. На твою думку, коли можна їх чекати? Це ж не просто іміджеві кроки – це ще й відволікання російських сил.

– Тут є нюанс. Оцей резонансний бєлгородський рейд “РДК” (у червні), власне, мав на миті відволікти якісь серйозні російські сили. А не спрацювало. Виявилось, що росіяни дуже добре прогнозують дозволи наших західних партнерів. Росіяни знали, що нам не дадуть ввести на територію РФ нікого, крім, власне, “Російського добровольчого корпусу”. Чисельність “РДК” вони також добре знають. Думаю, що в них і поіменні списки є. І, відповідно, в Росії не повелися на нашу провокацію. Вони кинули туди рівно такі мінімальні сили, які дійсно були достатні для того, щоб стримати російських добровольців.

І все. Я думаю, що саме тому ці рейди припинились. Бо який сенс угробити людей, якщо реального ефекту це не дає?..

F-16 через пів року: яким буде поле бою

– Ми вже згадали про ураження російських літаків у глибокому тилу. Нещодавно на перший план вийшла ще одна тема, пов’язана з авіацією: винищувачі F-16. Їх пообіцяли Україні Нідерланди й Данія, уже почалося навчання наших пілотів. Я перше питання з цього приводу поставлю так: на твою думку, якою буде картина на полю бою через 4-6 місяців, коли нам нарешті прийдуть літаки F-16 разом із навченими пілотами?

– Я категорично проти такого прогнозування. Бо немає в нас зараз достатніх даних для того, щоб сказати, яким буде поле бою через пів року.

Президент України Володимир Зеленський сидить у винищувачі F-16 в ангарі авіабази Скрідструп у місті Воєнс на півночі Данії. Місце другого пілота за ним зайняла данська прем’єрка Метте Фредеріксен. 20 серпня 2023. Фото: Getty Images/Global Images Ukraine

– Чи не закінчиться війна раніше?

– Ну, давай так: для тих, хто любить оптимізм понад усе. За великим рахунком, немає гарантії, що через пів року ще буде актуальним поле бою.

Є крихітний шанс, що війна так довго не триватиме. Та підкреслю – крихітний, отакенький.

Це вкрай малоймовірно, але все ж таки війна ще може закінчитись раніше, ніж за пів року.

Ми вже говорили про те, що з усієї безлічі варіантів готуватися треба до найгіршого. Найгірший варіант – це, навпаки, затяжна війна на кілька років вперед.

До речі, в моєму уявленні все ж таки це ніяк не десятиліття (у множині), про які говорить Медведєв, і навіть не ті 15 років, про які пише Олесь Доній.

В моєму уявленні, навіть найгірший сценарій – це в роках, а не в десятках років. Не бачу я запасу міцності Рашки на десятиліття. Але так чи інакше, наш марафон переходить у таке… сходження на гору Фудзі.

– Ми не знаємо, яким буде поле бою за пів року. Але в будь-якому разі, F-16 нам не завадять.

– Це 100%. Навіть якщо ми беремо саме ідеальний варіант, що війна вже закінчилася, після війни нам потрібно поновлювати втрачене, нам потрібно перебудовувати армію в розрахунку на цілком можливу наступну війну, притому на можливу навіть досить скоро.

Та де б не проходило поле бою наступної зими, питання контролю над небом є принциповим. І цей наш наступ зараз виглядав би абсолютно інакше, якби в нас був принаймні паритет у небі. А власне перебіг нашого наступу – отакий повільний, дуже ускладнений – він, за великим рахунком, визначається невеликим числом факторів. Перелічу з них три основні і почну знизу.

  • Третій – це те, що росіян просто дуже багато.
  • Другий фактор – це російська авіація.
  • А на перше все ж таки місце я поставлю мінні поля.

Хоча, можливо, перший і другий чинники навіть потрібно поміняти місцями.

Так чи іншакше, дві ключові проблеми нашого наступу – це мінні поля і домінування Росії в небі. І це домінування – велика проблема з самого початку цієї війни.

Наші повітряні сили – це щось просто фантастичне. Те, що взагалі наші ПС примудрилися в цій війні за півтора року зберігти повітряний флот, який ще й активно оперує, постійно щось дуже корисне робить, – це дещо унікальне, наскільки я можу судити зі світової історії. При тому співвідношенні сил, із яким це вторгнення починалося, зараз у нас, в принципі, вже авіації не мало б бути. А вона в ЗСУ не просто є, а ще й відіграє далеко не останню роль в цій війні.

Нагадаю, що ракети Storm Shadow, один із наших “геймчейнджерів” – із тих озброєнь, які серйозно впливають на загальну картину по всьому фронту, – вони ж тільки повітряного базування. Ми багато що перелаштували запускати якось по-хитрому, по-партизанськи.

Наприклад, ті самі ракети Brimstone – вони ж повітряного базування. Але ми їх спокійненько запускаємо із якихось джипів і мікроавтобусів.  На жаль, не з усім так спрацює. Storm Shadow/SCALP – це важелезна ракета, яка годиться тільки для повітряного запуску. І те, що нам вдалося прилаштувати під їхній запуск Су-24, це і так вже насправді “пішла голота на вигадки”.

До речі, тут один цікавий момент. Storm Shadow запускаються тільки з “сушок”. МіГ не може їх підняти, для МіГа вони заважкі. А основу нашого нинішнього авіапарку складають МіГи. І ось одна ескадрилья, де вижило від 8 до 12 одиниць Су-24, стала вагомим фактором у масштабі всієї війни.

Листівку-натяк підписав міністр оборони Великої Британії Бен Воллес, який погодив передачу Україні ракет Storm Shadow. На цьому літаку ПС ЗСУ Су-24МР, ймовірно, встановлена та сама далекобійна ракета

А тепер, якщо уявити, що нам дадуть тільки ті F-16, які вже обіцяні, то це…

– 42 Нідерланди, 19 Данія, але не одразу, а партіями.

– Так, але загалом це 61 машина зовсім іншого класу. При тому, що від 8 до 12 наших “сушок” у нас уже значною мірою є “геймчейнджерами”.

По-перше, F-16 суттєво кращі. Як все західне. По-друге, фактично ми подвоюємо наш повітряний флот. Давно вже не є секретом, що в нас загальна кількість літаків на крилі – щось від 60 до 80, за різними даними, які опубліковані. А можливості наших Повітряних сил навіть не подвояться, а збільшаться в рази.

І, звичайно, це величезні бар’єри, які вдалося здолати. Я нагадаю, що у квітні 2022 року високий представник Європейського Союзу Жозеп Борель пообіцяв, що нам віддадуть чеські та польські МіГи 29-ті. І дідусь Байден особисто заборонив цю передачу. Ця заборона тривала рік. І тільки навесні цього року до нас нарешті долетіли розблоковані Байденом радянські МіГи. А тепер, коли нам почнуть постачати нормальні натовські літаки – це дуже дорого вартує.

– В американців є величезна кількість вільних F-16, які їм насправді вже давно не потрібні.

– В американців так само є величезна кількість “абрамсів”. Величезна кількість “бредлі”…

– Ти вже зрозумів, що я хочу спитати. Повертаємось до початку. Вони перевели стрілки на країни Європи і самі не надають нам винищувальну авіацію, тому що регулюють наші спроможності у своїх інтересах?

– Саме так. Але, слава Богу, в даному випадку хоча б європейці не підкачали. Дякувати Нідерландам, дякувати Данії. Ну, наскільки мені відомо, швидше за все, що й бельгійці теж долучаться до цього пакета.

Читайте також:
Норвегія також надасть Україні винищувачі F-16, – ЗМІ

– Про F-16 загальне питання вже багато разів проговорено: як поставка цих літаків вплине на перебіг війни. Це очевидно. Але чи не перебільшуємо ми в нашій інформаційній бульбашці роль цього чергового “вундерваффе“? Мені це нагадує картину з “леопардами”, коли ми чинили тиск на Захід задля передачі цих танків, влаштовували демонстрації – “випустіть леопардів на волю”. Ну, випустили, іде наступ, а “леопарди” якось трохи непомітні.

– Горять, як і інші танки.

– F-16 теж, можливо, зіб’ють, можливо, і не один. Можна уявити, як за ними полюватиме русня, яка зараз оголошує величезні премії за “леопарди”…

– Авжеж.  І це буде далеко не перший F-16, втрачений у боях. Це масовий літак, який має хорошу бойову історію,
але в тому числі і значну історію втрат.

Ну, немає “вундервафлі” в принципі. Або, як кажуть наші західні колеги, немає “срібної кулі” для вампіра.
Це абсолютно очевидно.

Але так само очевидно, як парирував один американський стендап-комік на те, що “вбиває не зброя, вбивають люди”: “Так, це правда. But I think guns help”. (“Але, я думаю, зброя помагає”). Отак, власне, і тут.

До речі, “мікроофтоп” з твоего дозволу. Мене бісить багато різних, на мою думку, дурних словосполучень, які часто породжуються в медіа. Зокрема, дуже бісить словосполучення “війна дронів”. Це не “війна дронів” – це війна солдатів. Це війна піхоти.

– “Війна артилерії” ще кажуть.

– Це трошки ближче до реальності. Але це війна насамперед піхоти – вона, як у Першу світову, як у Другу світову,
піднімається, іде на вогонь, застрибує у ворожі окопи, ледь не в рукопашну.

Але артилерія, дрони, “хімарси”, “леопарди” дуже помічні в цьому процесі. Тобто жодна одна зброя не забезпечує перемоги, але чим більше її – і кількістно, і чим більше її різновидів, – тим краще. Кожна нова зброя відкриває певні нові додаткові можливості.

Жодні з цих можливостей не є критично вирішальними. Ми просто авіацією не переможемо в цій війні. Для цього треба не F-16, і, тим більше, не 60 штук F-16. Але їх наявність дуже вплине на те, скільки наших солдатів лишаться живими і як швидко вони зможуть просуватися. Тоді вже не буде переваги росіян у небі в 10-12 разів.

Зокрема, це вплине напряму на те, як ми зможемо використовувати нашу бронетехніку. Власне, чому виявились на такими вже ідеальними “бредлі” і “леопарди”? Це класні, якісні машини, що одна, що друга. Але вони не звикли до застосування без прикриття з неба. Бо зверху їх б’ють, і літак завжди швидший за танк, це очевидні речі.

Але доводиться, на жаль, пояснювати, такі елементарні речі. І що поява в небі наших F-16 не вирішить одразу все.

Це з тієї самої серії, коли були надуті абсолютно хибні очікування щодо наступу. В нас, здається, ми все-таки їх змогли трохи пригасити ще до початку. А на Заході, на жаль, не було кому їх пригасити. Там чомусь намалювали картинку, що з’являється на полі перший “леопард” – і орки, які вісім місяців вибудовували оборону, вісім місяців окопувалися, спеціально готувалися, як палити ці “леопарди”, – вони бачать перший “леопард”, кричать “ааа!” і починають тікати.

Ясно, що такого не буде і з F-16. Але наші можливості значно розширяться. Не буде так, як на початку цього наступу, коли тільки спробували повоювати по-правильному, тобто броньованою колоною, яка пробиває ворожу оборону – і опа, приходять кілька російських літачків та просто розносять цю колону, а далі вже арта допрацьовує.

Обидві сторони навчилися адаптуватись до кожної зброї-“геймчейнджера” на новому рівні “гри”

– Той самий висновок колись можна буде застосувати і до наступного рівня цієї гри, якщо говорити про “геймчейнджерів”, – до ракет типу ATACMS і Taurus. Не “вундерваффе”, але помічне.

– Саме так.

І взагалі, тут треба розуміти ще такий нюанс. На жаль, це звучить страшно цинічно, але я думаю, що нас на гражданщі вже достатньо знають, що ми не ті люди, які зневажають життя наших бійців. Я дуже не люблю всякі ігрові порівняння, саме тому, що на війні живі люди гинуть, поки ми з тобою тут у студії говоримо. Але, якщо дивитися збоку відсторонено, то, в принципі, вся ця наша війна відповідає канонам комп’ютерної гри. Ми перемагаємо на кожному рівні. За це ми потрапляємо на наступний рівень, на якому нас чекають набагато страшніші і зліші монстри. Але десь там збоку є “тайничок”, з якого для цього рівня виймається додаткова зброя.

Ми тупо проходимо таку класичну гру-“стрілялку”. Але жах у тому, що це реальні живі люди, а не комп’ютер.

І треба теж розуміти, що ефект від кожної зброї не вічний. От на початку війни – яким чудом були “байрактари”,
скільки вони зробили в перший місяць боїв.

– До речі, а де вони?

– Літають досі, але дуже обережно. Як у тому анекдоті про крокодилів: “низенько-низенько, тихенько-тихенько”. “Байрактари” не стали гіршими, але росіяни навчилися з ними боротися.

Далі з’явилися HIMARS’и, які реально стали “геймчейнджерами”. Бо коли росіяни були переконані, що все, що далі 20 кілометрів – це їхній глибокий спокійний тил, а тут раптом – цей тил відсувається на 70 кілометрів. Це величезна різниця. Але вони вже й до цього адаптувалися.

Окей, а далі з’явились, хай і в малій кількості, Storm Shadow. І виявилось, що й за 70 кілометрів не все так спокійно. Але вони і до цього пристосуються, це нормально. Так само, як ми пристосовуємося до всього того, що роблять вони.

Хоча ми, наприклад, не змогли відповідно боротися з їхніми ракетами. Там, де в нас міста не прикриті “петріотами”, балістику нам збивати нічим.

Але чому в нас досі взагалі існують Повітряні сили? А тому що з першого дня війни навчилися по кожній тривозі піднімати всі літаки в повітря і розганяти їх на десятки різних аеродромів. Ми фактично навіть у небі воюємо, як партизани. І це правильно. Тому що це відповідає співвідношенню сил. Ми й тут адаптувались до того, що воюємо з дуже переважаючим ворогом.

Напрямок наступу 47 омбр “Магура” у Запорізькій області. Фото: Мирослава Ільтьо / “Новинарня

Те саме з наступом. Виявилось, що з тим ресурсом, який нам дали, наступати повноцінно не можна. (До речі, проти самі “леопарди”: нам їх пообіцяли 300 штук, а реально-то доїхало 60 наразі.) Тому нам довелося повністю поміняти тактику.

Все те, що нас навчали про броньовані колони, які успішно проламують ворожу оборону і виходять в оперативний тил, – вибач, виявилось до спини. в результаті довелося шукати шляхи знову напівпартизанські. Ми воюємо і не бригадами, навіть не батальйонами. У нас в конкретний бій іде максимум рота, а зазвичай взвод. Це не тому, що ми дурні і не виконуємо настанови НАТО. А тому, що це відповідає реальному театру бойових дій
і співвідношенню ресурсів.

Читайте також:
Зміна протимінної доктрини: проблеми мін та розмінування в умовах наступу


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.