Євген Дикий
політичний і військовий аналітик, ветеран АТО (колишній командир штурмової роти батальйону “Айдар” 2014-2015 рр.), директор Національного антарктичного наукового центру, громадський діяч
Третє дихання (FB)
На порозі друга воєнна зима. Друга, і не факт що остання.
Розуміння цього «не факт» уже, здається, прийшло до всіх, а от стадія прийняття нової реальності трохи розтягнулася в часі й супроводжується емоційними гойдалками.
Між тим чергова зміна часового масштабу нашої війни потребує якраз максимального спокою, ясного розуму та певної системної праці для того, щоб кожний із нас знайшов своє місце в черговій новій реальності, а ми всі разом – спільну стратегію нашого виживання та перемоги в затяжній війні на виснаження сил і ресурсів.
Ми витримали «спринт» перших тижнів великої війни. Ми змогли перебудуватися зі спринту на марафон, розраховуючи на рік-півтора. Але наразі ми всі трохи втомилися й потребуємо ще однієї перебудови – в першу чергу психологічної, а потому організаційної.
У нас має відкритися вже не друге, а третє дихання – розмірене, добре прораховане. Таке, яке дозволить нам пройти важку дистанцію наперед невідомої довжини. Прийшов час роздумів, «розкладання по поличках», зміни цілепокладання.
Далі я спробую викласти своє особисте бачення ситуації та свою версію відповідей на декілька обговорюваних у нас та на Заході питань, а саме:
Питань багато, текст буде довгим, як наша лінія фронту.
Багато з того, що я констатуватиму та пропонуватиму, може не сподобатись. Але спойлер: загалом я впевнений у можливості нашої перемоги.
Ця впевненість базується не лише на природному оптимізмі , але також на аналізі фактів. Текст саме про те, як нам реалізувати цю можливість, яка, на мою думку, цілковито у наших з вами руках.
Тривалий час як ми, так і наші союзники докорінно невірно оцінювали стан російського суспільства, і через це невірно прогнозували дії ворога. Якщо дуже коротко, ми уявляли наших опонентів значно більш людиноподібними, аніж вони виявилися насправді.
Від першого дня війни ми виходили з припущення, що існує певна кількість цинкових трун, які прибудуть до рашки і викличуть там щось.
Що саме, ніхто толком не уявляв, точніше, уявляли що завгодно – від «рускомайдану», бунтів солдатських мамочок, спалених військкоматів та інших реакцій, які неодмінно сталася б у хоч трохи нормальнішій країні внаслідок відправки сотень тисяч людей на нікому не потрібну загарбницьку війну, – до просто організаційних рішень ворожого генштабу, який після певної межі допустимих втрат визнав би подальше продовження війни занадто витратним та почав перемовини про виведення військ.
У нас були підстави для таких сподівань: «совок» втратив в Афгані 15 тисяч бійців за 10 років і був змушений звідти забратися. Росія втратила в Першій чеченській війні половину від цього числа за два роки і змушена була визнати поразку. Наразі, за найскромнішими оцінками, нами знищено 150 тисяч окупантів, тобто вдесятеро більше, аніж за десятиліття Афганської війни, або ж вдвадцятеро більше, ніж у Чечні. І – нічого.
Солдатські мамочки замість протестів стають у черги за «Ладой Каліной», кілька відчайдухів дійсно спалили військкомати та отримали величезні терміни в Гулазі, натомість усім іншим, хто потенційно міг би протестувати, дали можливість під час мобілізації виїхати за кордон. Залишилася покірна бидломаса, яка слухняно йде на фронт, і її запас виглядає умовно нескінченним.
Путінська рашка пройшла чималий шлях і деградувала порівняно з пізнім «совком» та ранньою РФ. Напевно, тут слід проводити паралелі з нацистським Рейхом, де мобілізація продовжувалась майже безпроблемно ледь не до дня падіння Рейхстагу. І слабкі місця нашого ворога слід шукати не так у втраті живої сили, на яку цей ворог згодний у неймовірних масштабах, давно призабутих цивілізованим людством (що, звісно, не означає, що не слід знищувати рівно стільки окупантів, скільки ми лише спроможемося), а в тих ресурсах та ланках, які для РФ є дефіцитнішими та ціннішими за «гарматне м’ясо».
Наші західні союзники також весь цей час невірно моделювали (і, на жаль, схоже, що досі продовжують) логіку ухвалення рішень у Росії. Якщо ми переоцінювали людиноподібність населення РФ та, відповідно, його чутливість до людських втрат, то Захід, крім того, що поділяв із нами цю ілюзію, також весь час наділяв очільників рашкостану притаманним західним людям раціональним цілепокладанням та прагматизмом.
Ключова ідея наших західних партнерів відпочатку формулювалась як «зробити ціну війни задорогою для Путіна», що передбачає наявність «максимальної прийнятної ціни», після сплати якої авантюра визнається «невигідною» і починається пошук шляхів виходу із «незручної ситуації».
Виходячи з цієї хибної логіки, поєднаної із ще більш хибним страхом «ескалації», Захід весь час війни дуже обережно дозував надання нам зброї та техніки, цілком свідомо не сприяючи швидкому та повному розгрому окупаційного війська, натомість задовольняючи наші потреби для оборонної війни та для виснаження армії РФ – виснаження, яке, за розрахунком союзників, уже давно мало привести Кремль до пошуку прийнятного виходу з програшної ситуації.
При цьому Кремлю збиралися дати можливість максимально «зберегти обличчя», «не заганяли його в куток» тощо – що в Росії було сприйнято не як раціональність та прагматизм, а як слабкість противника, і успішно використано.
Кремль діє по-своєму не менш логічно та прагматично, аніж Захід, тільки ця логіка відмінна по самій своїй суті.
У логіці РФ нема поняття «прийнятної чи неприйнятної ціни» – там в основу покладено бінарну логіку «пан або пропав».
Перемога в цій війні визнана Кремлем (і не важливо, визнана правильно чи помилково) єдиною умовою, за якої чинний режим РФ зберігає свою владу, а відповідно, після вчинених злочинів – свої життя та свободу. Поразка у війні, навіть завуальована під «компроміс», визнана точкою неповернення, після якої режим приречений. А раз так – прийнятною є будь-яка ціна перемоги, і вся західна раціональна конструкція, базована на «збільшенні ціни», не варта нічого.
Кремль пішов ва-банк, підняв ставки до екзистенційного «все або нічого», і нам не лишається нічого іншого, як так само керуватися цією логікою.
Із суто військової точки зору, на заваді хорошим сценаріям стало недостатнє ресурсне забезпечення нашої наступальної кампанії, а ще більшою мірою – несинхронність надходження різних ресурсів.
Насамперед ворогам дали достатньо часу для проведення великої мобілізації та ще більше часу – на облаштування небаченої з часів світових війн лінії укріплень.
450 тисяч «мобіків» + 9 місяців на спокійне облаштування лінії Суровікіна = 6 тисяч км фортифікації та небачена щільність окупантів на кожний кілометр. Чи можна було не дати цього часу – питання тепер вже суто теоретичне.
Читайте також:
Євген Дикий: Росія зараз – як Рейх 1944 року
Час – взагалі один із головних ресурсів на будь-який війні. І через повільність ухвалення рішень у демократичних суспільствах саме цього ресурсу нашим ворогам регулярно вистачає із надлишком.
Давно відомі цифри забезпечення нашої наступальної кампанії бронетехнікою та артилерією. У статті Залужного та Забродського від грудня 2022 року названий запитуваний нами ресурс – від 300 до 400 танків, 700 бронемашин, 500 гармат. З цього числа нам доставлено біля 30%, притому із затримкою в середньому на 6 місяців від планованих термінів. Навіть якби йшлося не про війну, жодний проєкт не може бути вповні реалізований при забезпеченні ресурсами на третину від потреби, та з таким зсувом таймінгу.
Враховуючи сказане, результати нашої наступальної кампанії літа–осені 2023 слід сприймати не як поразку, а навпаки – як небачений успіх наших захисників та захисниць.
За таких стартових умов наша армія здобула набагато більше, аніж будь-хто міг прогнозувати, і аніж могла б добитись будь-яка інша армія. При тому головний здобуток цього наступального року – це співвідношення втрат: в два-три рази на нашу користь по особовому складу і чи не в п’ятеро по техніці.
Але ж оцінюють зазвичай не по тому, що було можливим і що було зроблено, а по тому, які цілі намічались початково. А вони звісно ж не досягнуті, і не могли бути досягнутими з таким ресурсом.
Втім, якщо про недопоставку «заліза» впродовж цього року не говорив хіба що дуже лінивий, в тіні недопоставлених «леопардів» та «абрамсів» приховалась інша причина нашого недовершеного наступу, про яку говорити для нас набагато менш зручно.
Впродовж останніх тижнів та місяців мені десятки разів довелося почути з різних ділянок фронту, включно із ключовими, різні варіації на кшталт «у нас вперше за війну нарешті насипали вдосталь мін, ми розносимо ворожий опорник, а на нього нікому зайти…», «у нас всіх снайперів, протитанкістів та мінометників переводять у піхоту, бо нема кому наступати…» тощо.
Трохи спрощуючи, можна сказати, що допоки до нас доїхала хоча б якась значима кількість «заліза» та б/к, за цей час у нас закінчились люди. І в цьому вже точно винні не Шольц і не Байден, та навіть не Залужний із Шапталою.
Це – наша з вами відповідальність, відповідальність тилу, який не поспішає виправляти тиловиків на фронт. І це те, що виправити також можемо і повинні виключно ми самі.
Але перш ніж докладно говорити про нашу недомобілізацію і що нам з нею робити, варто оцінити загальну картину, та чого загалом очікуємо ми та вороги у новій реальності, що склалась за підсумками року.
Читайте також:
Дикий і Лиховій: Щоб не програти війну, потрібен новий суспільний договір щодо мобілізації
Стратегія наших ворогів стала набагато реалістичнішою з часів, коли вони щиро вірили, що їдуть до нас на «спєцоперацію». Наразі вони навіть не сподіваються впродовж 2024 року на якісь нові територіальні здобутки, походи на Київ та Харків чи десанти під Одесою. На наступний рік перед окупаційним контингентом поставлено досить скромну, і тому, на жаль, цілком реалістичну задачу: «дєнь простоять да ночь продєржаться» (с). Програма максимум «другої армії світу» на весь наступний рік – утримати під контролем окуповані зараз території та максимально перемелювати наші живу силу й техніку при наших спробах ці території звільнити. Це – все, але це цілком досяжна мета.
За цей час російська оборонна промисловість має набрати обертів, знайти дірки в санкційному режимі, які дозволять постачати всі відсутні наразі критично необхідні компоненти, та налагодити виробництво зброї і б/к хоча б на такому рівні, щоб покривати всі поточні втрати воюючої армії (забігаючи трохи наперед – наразі росіянам до цієї задачі приблизно як до неба рачки).
За цей самий час їхня мобілізаційна система має провести ще кілька хвиль мобілізації, які сумарно мають додати їм ще від пів мільйона до мільйона мобіків. На відміну від планів у промисловості, це виглядає значно реалістичнішим. Хоча, як ми побачимо трохи далі, до цього теж є багато запитань.
А що ж далі? Далі вся російська воєнна стратегія базується на майже релігійній вірі у неминучість другого пришестя. Я маю на увазі друге пришестя, як вони його ніжно називають, «Трампушки» до Білого дому.
За путінським планом, після обрання Дональда Трампа (яке в РФ чомусь вважають абсолютно безальтернативним сценарієм) США одразу припинять постачання нам зброї та боєкомпекту, що або одразу ж примушує нас капітулювати, або ж, якщо ми виявимось впертими, дозволить Росії нарешті перейти від оборони до наступу і впродовж 2025 року нарешті нас остаточно додавити.
От тоді знову марші на Київ, одеські десанти та все інше, що обламалося для росіян у 2022-му. Тільки особового складу в армії РФ уже стільки, як зараз, а не скільки було тоді, а ми – втомлені, виснажені, з розбомбленим тилом та без постачання б/к.
Стратегія дуже нехитра та зав’язана на декілька невідомих, з яких чомусь розглядається лише найбільш виграшний для росіян варіант. Але це не означає, що вона зовсім не має шансу на успіх. На жаль, має – якщо тільки ми це дозволимо.
Я навмисно не розбиратиму позитивні для нас варіанти – і що Трампа не оберуть, і що навіть обраний він продовжить нам допомагати, і що на той час роль Сполучених Штатів [у постачанні зброї] перейде до Європи. Це все може бути, а може й не бути, і від нас це не залежить. На мою думку, з усього, що від нас не залежить, ми маємо завжди обирати найгірший для нас варіант і готуватись саме до нього. Тоді, якщо він реалізується, ми виживемо, бо будемо готові. Якщо ж все піде по більш сприятливому сценарію, нам просто буде трохи легше.
Трамп цілком може тріумфально повернутись до Білого дому, і цілком може перекрити нам постачання у 2025 році. У Європі ж те саме синхронно зробить трійця Орбан–Фіцо–Вілдерс. Все це зовсім не так гарантовано, як собі намріяли у Кремлі. Але цілком можливо, і навіть досить імовірно.
Але ж це станеться не раніше 2025 року. Ми маємо цілий рік на підготовку до такого сценарію. Це не багато, але й не мало. Як у тому старому анекдоті про анонсований всесвітній потоп та старого мудрого равина, «у нас є цілий тиждень, щоб навчитися дихати під водою».
На мою думку, якщо ми не профукаємо 2024-й, як значною мірою профукали 2023-й, ми цілком здатні підійти до 2025-го у зовсім іншому стані, ніж наразі. У стані, в якому допомога від союзників буде нам, звісно, дуже корисною, але не аж так критично необхідною та незамінною. Стати самодостатніми та здатними самостійно забезпечувати свої потреби у довготривалій війні – саме це, на мою думку, має стати нашим спільним надзавданням на 2024 рік.
Я впевнений, що ми на це здатні і маємо для цього всі необхідні ресурси – сировинні, технологічні, фінансові, та головне – людський капітал. Слід просто вже зараз поставити собі саме це завдання і сконцентрувати всі сили суспільства й держави для його виконання. Якщо ми це зробимо, російський план «пабєди 2025» накриється так само, як накрився план СВО.
Далі поговоримо про те, як саме нам цього добитись, але для початку варто трохи зупинитись на інформаційному супроводі нинішнього російського плану.
Поки на справжньому фронті справи йдуть не ідеально для нас, але і геть не просто для наших ворогів, на фронті інформаційному, схоже, ворог уже вдруге за рік перехопив ініціативу та розгортає потужний інфонаступ.
Вперше ворог зумів розгорнути «інфоофензиву» буквально на першому тижні нашої наступальної кампанії. Наші бійці ще тільки спробували пару разів сходити у атаки на «лінію Суровікіна», втратили перші пару танків та БМП – і вже було ввімкнено цілий потужний «похоронний хор», який поховав весь наш наступ, визнав його «провальним» та заспівав дуже знайому нам пісеньку про «досягнення обома сторонами свого максимуму», «неможливість подальшої зміни лінії фронту» та, як логічний висновок – про необхідність перемовин та заморожування конфлікту.
Хор був дуже дружний та голосний, в ньому зливалися голоси відомих друзів Путіна та нібито наших прихильників. Дипломати й політологи сиділи із калькуляторами та рахували, скільки десятиліть ми будемо йти до Криму у такому темпі тощо… І чим далі тим голосніше звучало сповосполучення «корейський варіант».
Але мірою того, як наші бійці метр за метром прогризали «лінію Суровікіна», і з трьох ліній ешелонованої оборони потроху лишались спершу дві, а потім півтори, крізь цей похоронний хор почали прориватись голоси західних військових, які зовсім по-іншому оцінювали наші здобутки в цій кампанії, нагадували про, м’яко кажучи, не адекватне завданням ресурсне забезпечення наших військ з боку союзників, акцентували на співвідношенні втрат сторін тощо.
Зрештою колишній командувач сил США у Європі генерал Бен Годжес прямо заявив, що його армія із таким ресурсом навіть не почала б подібний нашому наступ і що здобутки ЗСУ при наявних ресурсах, зокрема при повній перевазі ворога в небі, його просто вражають.
Літню інформаційну офензиву росіян ми із союзниками відбили, вона відкотилась, як відкочуються від наших позицій невдалі хвилі «м’ясних штурмів». Добре режисований похоронний хор потроху замовк – замовк в очікуванні більш слушної нагоди та вказівок.
І ось після паузи, в час, коли осіння погода об’єктивно дуже ускладнює будь-яке просування вперед, дано старт новій інформаційній офензиві.
Перший постріл в ній зробив [у журналі Time] досвідчений та перевірений ворожий «інфоснайпер» Саймон Шустер.
Цей діяч добре знаний тим українцям, чия пам’ять хоч трохи відрізняється від пам’яті золотої рибки, як автор «розслідування» про «неонацистський батальйон “Азов”, який збирає до своїх лав кримінальників-наці з усієї Європи». Це «розслідування» у 2018 році призвело до великого скандалу, слухань у комітеті Конгресу США та сильно вдарило по допомозі Україні з боку головного союзника. Цілком логічно, що в момент нинішньої кризи у Конгресі США, заручницею якої стала зокрема і допомога Україні, наш ворог активізував саме цього агента впливу з успішним досвідом ударів саме по українсько-американській співпраці.
Постать Шустера робить очевидним те, що за новою хвилею «україноскепсису» в західному інформаційному полі стоїть саме Кремль, хай навіть більшість тих, хто транслює слідом за Шустером основні меседжі цієї кампанії, можуть вірити в них цілком щиро і не вважати себе союзниками Пуйла.
В одній статті Шустера сконцентровано всі ключові меседжі нової інформаційної офензиви, які далі дробляться та порізно спливають у десятках подальших публікацій, обговорюваних нині як на Заході, так і в нас. Саме в його статті виведено всі основні наративи, у яких Кремль наразі хоче переконати західні та українське суспільства.
Отже, яку картинку нам намалювали? На Банковій сидить президент, відірваний від суворої фронтової реальності. В цій реальності обидві сторони давно вичерпали свій наступальний потенціал, фронт завмер, як у Першій світовій, і як у Першій світовій можна далі мільйонами вбивати людей без жодного просування в обидва боки. Армія втомилась, розуміє безперспективність цієї війни і хотіла б миру за будь-яку ціну, але накази кривавого президента женуть її на безперспективні штурми. Пом’якшується все тільки тим, що самі військові намагаються ігнорувати дурнуваті накази з Банкової (притому в Шустера це виглядає так, ніби президент персонально віддає накази ледь не кожному взводу стосовно кожної лісопосадки). Тил так само стомився від війни і прагне мирних перемовин із рашкою, але ніхто не може навіть набратись сміливості і показати президенту реальну картину. А тим часом оточення президента краде, як в останній день, і це продовжує безперспективну нікому не потрібну війну, яка втім все одно зайшла у тупик.
Правда, дуже знайома картинка? Заміняємо в ній велику війну на АТО, Зеленського на Порошенка, а Єрмака на Свинарчуків – і отримуємо дослівно ту саму інформаційну операцію, за допомогою якої нам валили попереднього президента. Тоді ми на це повелися, тож росіяни сподіваються що «можуть повторити».
Можна було б позловтішатися на тему «чим тебе породили, тим тебе і обнуляють». Але насправді не варто.
Бо тим, хто розробив та напарює цю інформаційну конструкцію, абсолютно байдуже прізвище людини на Банковій. Для них важливо одне: на Банковій сидить людина, яка відмовилась капітулювати перед рашкою.
Не здався на умови Кремля – запускається операція «Кривавий диктатор», лише підбираються відповідні епітети. Якщо пригадуєте, першим був «Кривавий пастор», далі його змінив «Кривавий барига», тепер черга «Кривавого клоуна». Був би там автор цих рядків – певно був би «Кривавим пінгвіном» або «Кривавим ботаном», суть справи від цього не змінюється.
Є сподівання, що наше суспільство бодай чомусь навчилось за останні роки, і вдруге на ті самі граблі не стрибне. Однак існує інша загроза – ні «Кривавий пастор», ні «Кривавий барига» настільки критично не залежали від військової допомоги Заходу, як зараз залежимо ми. Тож те, що не спрацює у нашому суспільстві (а правда ж, вже не спрацює?.. чи це я знову у своїй «бульбашці», відірваній від реалій?..), може цілком успішно «вистрелити» на Заході.
У цьому сенсі показовий свіжий вкид через Bild (також вже перевірений шлях закидання в інформаційний простір потрібних росіянам меседжів), де вся картинка «від Шустера» подається фактично як нібито вже загальне місце, очевидне всім та кожному, і далі, вже відштовхуючись від цього як від «даності», розповідається, як мудрі Байден та Шольц шляхом маніпуляцій із наданням та ненаданням зброї будуть «підводити», тобто фактично м’яко, але невблаганно примушувати, нашого «впертого» президента до мирних перемовин з Кремлем та заморозки конфлікту.
У цьому вкиді використовується та сама вада мислення Заходу, про яку я писав трохи вище: якщо вірити «Більду» (для чого втім нема достатніх підстав), Шольц і Байден планують впродовж наступного року так балансувати допомогу, щоб, з одного боку, не дати нам перемогти росіян (що, за версією «Більд», завідомо неможливо – знайомий наратив кремлівської пропаганди; при тому якщо це «завідомо неможливо», то для чого ж тоді обмежувати нам допомогу, щоб ми, бува, не перемогли? автори наративів самі себе «палять» цією нелогічністю, але ж, на жаль, «піпл хаває»…), а з другого боку – підтримувати нашу оборону та «збільшувати ціну для рашки», аж поки обидві сторони не дозріють до мирних перемовин…
Знову та сама ідея про наявність для рашки «прийнятної та неприйнятної ціни», базована на неспроможності західних людей уявити мислення, радикально відмінне від їхнього…
Те, що в Білому домі та канцелярії Шольца дійсно бояться нашої перемоги, на жаль, уже доведений факт, і це дійсно впливає на обсяги та темпи допомоги. Що ж до свідомого «підведення до перемовин» – поки далеко не факт, швидше, навпаки. Це поки що більше схоже на «вологу мрію» Кремля, яку поділяють багато західних «експертів» та «миротворців».
Отже, бачимо початок потужної операції, яку в російській стилістиці слід було б назвати «прінуждєніє к пєрємірію».
Поки що відбувається інформаційний етап цієї кампанії, але у випадку успіху цього етапу цілком може початись наступний – організаційний, або ж матеріально-технічний. Тобто якщо Захід проковтне картинку від Шустера і щиро у неї повірить, схема примусу нас до заморозки конфлікту, описана в «Більд», цілком може стати із російського вкиду (чим вона є наразі) сумною реальністю політики наших союзників.
Нащо це росіянам і яке місце ця потужна осіння ІПсО займає в загальній стратегії «пабєди-2025»?
Щоб це зрозуміти, нам доведеться пройтися по деяких інших наративах, які доповнюють викладену вище картину, і чомусь некритично сприймаються як на Заході, так і у нас.
Частиною російської інформаційної кампанії є твердження, що у випадку тривалої війни на виснаження ресурсів Росія за визначенням приречена на перемогу – просто тому що вона велика і ресурсів у неї багато.
Насправді ж ситуація далеко не така райдужна для Кремля, хоч і зовсім не така яку ми б хотіли бачити.
Огляд російської економіки та впливу на неї санкцій сильно виходить за межі цього і так довжелезного лонгріду. Якщо дуже коротко – «третій світ», який зухвало називає себе «глобальним Півднем», врятував рашку від колапсу.
Санкції діють, економіка просідає, багато змін є незворотніми та фатальними. Але в часовій перспективі 2025 року рашка матиме досить грошей для продовження війни, а населення ще точно не голодуватиме. Що та як буде далі – окрема історія.
Окремі успіхи російської оборонної промисловості, в першу чергу масове конвеєрне виробництво «Ланцетів» та ліцензійних «Шахедів», а також далеко не масове, але все ж таки трохи збільшене порівняно з мирним часом виробництво ракет дальнього радіусу дії, створило ілюзію що з озброєннями та б/к у «другої армії світу» все добре. І от саме ця ілюзія є ключовим елементом нинішнього російського блефу, адресованого Заходу. Склади бездонні, арсенали повні, воюй хоч до скону світу…
Насправді ж ситуація не просто відмінна від описаної пропагандою, а якраз дуже сутужна для нашого ворога.
І як не дивно, слабкою ланкою виявились не новомодні дрони, а старе добре важке «залізяччя» – танки, гармати та снаряди.
Втім, дивним це може видатись лише на перший погляд. Все дроноробство як у нас, так і у росіян, на 99% базується на компонентах з цивільного ринку, фактично лише у б/ч (бойовій частині) використовується суто військова річ – вибухівка. Тож жодний з комплектуючих «Шахеда» чи «Ланцета», крім б/ч, не потрапляє під санкційний режим, і може вільно закуповуватись та заводитись до Росії, а далі лише питання виробничого менеджменту (і слід визнати, що з цим питанням наші вороги поки що справляються краще за нас).
Зовсім інша річ – арта, бронетехніка та снаряди. Тут за умови дотримання санкцій (стосовно саме військових технологій, а не цивільних технологій з потенційним подвійним призначенням, режим дійсно дотримується) російський оборонпром стоїть перед потребою масштабного імпортозаміщення, до якого виявився абсолютно не готовим після трьох десятиліть тотальної залежності від західних комплектуючих.
Це може виглядати парадоксом, але нинішня путінська рашка не випускає сама навіть підшипники для танків, не кажучи про оптику або електроніку. А в танку їх не заміниш «приблизним аналогом з цивільного авторинку».
Тож наразі ми спостерігаємо титанічні потуги кремлівського режиму поновити довоєнні оборонні виробництва, і в ідеалі збільшити їхні обсяги, але поки результати більш ніж скромні.
Наприклад, нових танків весь російський оборонпром випускає від 10 до 20 на місяць, і це верхня стеля, навіть при тризмінній роботі заводів – все впирається у критичні комплектуючі. Втім, навіть ці танки новими можна назвати досить умовно, бо оптику та низку деталей для них «канібалять» із тих старих радянських, які стоять на складах зберігання і вже не придатні для поновлення, лише годяться на донорів запчастин.
Але ж воювати можна не лише новими машинами, є ж оті самі бездонні склади, на яких ще з холодної війни зберігаються тисячі танків та іншої техніки? Є, і з них техніку активно розконсервовують. Розконсервація – процес тривалий, потребує заміни досить багатьох деталей.
За місяць «переведений на військові рейки» російський оборонпром примудряється розконсервувати максимально до 50 машин. Отже, разом із новими на фронт приїздить до 70 танків щомісяця.
Якщо порівняти це з темпами постачання танків від наших союзників, може скластись апокаліптична картина Але ж порівнювати треба зовсім не з цим, а з цифрами втрат, на заміну яким прибувають нові та розконсервовані танки. І отут, навіть якщо брати до уваги лише підтверджені зовнішніми незалежними спостерігачами по фото- та відеоматеріалах втрати, картина виглядає зовсім не втішно для наших ворогів. Нові сім десятків машин щомісяця мають собою замінити півтори – дві сотні (!) спалених за цей же час нашими захисниками та захисницями. Арифметика більш ніж очевидна, і оця різниця між «дебетом та кредитом» зростає щомісяця.
Цей «щомісячний мінус» вже можна побачити «з висоти пташиного польоту», адже на тих самих складах за Уралом, якими рашка створює міф про свої «безмежні запаси», машини розташовані простонеба, під тентами, тож легко обліковуються на супутникових знімках. Так от, станом на літо цього року ці запаси скоротились на 40%.
Тобто по-простому, за півтора роки війни рашка втратила всі танки, які були у строю на момент початку «СВО», плюс ще майже половину від запасів! Неважко порахувати, на скільки вистачить того що лишилось, і цифра виходить аж ніяк не в роках.
Це ще не кажучи про те, що спершу розконсервували новіші машини, а тепер знімають зі складів все старіші й старіші – ми не встигли подивуватись появі на фронті Т-62, як їм на зміну вже масово прибувають давно забуті Т-55 та Т-54…
По арті та по легкій бронетехніці картина дуже схожа, тільки ще гірша для рашки – при виробництві до 10 нових САУ за місяць доводиться знімати зі складів старі буксировані гармати, які в сучасній війні довго не виживають, а брак готових БМП та БТР призводить до появи на фронті все цікавіших та цікавіших «шушпанцерів» на кшталт незграбних комбінацій шасі від МТ-ЛБ зі спиляними з катерів гарматними баштами.
Окремо варто порахувати ворожі снаряди. Їх на російських складах близько 4 мільйонів, плюс нещодавно товариш Пу наклянчив ще мільйон у товариша Ина. Річне виробництво – 1,1 мільйона, без шансів швидко його наростити (навіть за бравурним російським планом на 2 мільйони на рік вони сподіваються вийти за три роки).
Цифри можуть здатися страшними, якщо порівняти їх із виробництвом снарядів на Заході – так, весь ЄС так і не спромігся впродовж року виробити для нас обіцяний мільйон 155-мм снарядів, і тут вже мова не про політику, а саме про виробничі обмеження.
Але ж порівнювати варто не з нашими союзниками, а з ворожими потребами. А воювати «друга армія світу» вміє виключно за умови дуже щільного і дуже неточного артилерійського вогню. При витраті 20 тисяч снарядів на добу їхні «воєнкори» стогнуть про «снарядний голод», тоді як для нас 10 тисяч на день – омріяна цифра, до якої майже ніколи не доходило.
Станом на літо цього року росіяни вистріляли від 10 до 12 мільйонів снарядів, тобто від 5 до 6 мільйонів за кожні пів року війни! Отже, при їхніх апетитах запас що лишився разом із річним виробництвом – не те що не на «переможний» 2025 рік, а далеко не до кінця 2024, десь максимум до літа чи на літо. Тобто в «бездонних складах» вже відверто просвічує днищє.
Товариш Ин навряд чи здатний додати значно більше, ніж уже досипав, але навіть якщо він спроможеться ще на мільйон, це картину як бачите суттєво не змінює. Втім, скільки від Ина користі росіянам, а скільки нам – це ще окреме питання, адже ті самі «воєнкори» вже стогнуть щодо втрат російської артилерії від розривів корейських чудо-виробів у гарматних стволах.
На тлі проблем із гарматами здавалося б, що з «гарматним м’ясом» на Росії все добре. Порівняно з танками та снарядами так воно і є, а от порівняно із потребами фронту, та порівняно із нашими можливостями, картина виглядає далеко не так переможно.
При загальному мобілізаційному ресурсі від 7 до 9 мільйонів (що, звісно, більше за наші 3-4 мільйони, але ж далеко не на порядок) Росія впирається у «пляшкове горлечко» у вигляді пропускної здатності мобілізаційної системи.
Минулорічна спроба набрати одночасно 450 тисяч «мобіків» призвела до повного колапсу системи, коли тисячі «мобіків» жили місяцями простонеба в лісах без наметів, ще більше їх прямо з військкоматів у цивільному одязі направляли на фронт тощо.
Тепер експериментально встановлено, що одночасно російська система здатна призвати та «перетравити» не більше 200-250 тисяч мобілізованих, і поняття «одночасно» означає період від 4 до 6 місяців на кожну хвилю мобілізації.
Отже, навіть якщо ми візьмемо гірші для нас цифри (250 тисяч та 4 місяці), за рік Росія здатна виставити на фронт не більше 750 тисяч бійців, і то не одноразово, а в три хвилі. Хоч направду реалістичнішими виглядають цифри 500-600 тисяч за рік. Це багато, навіть дуже багато. Але це зовсім не безмежно, і зовсім не незнищенно. І не більше, аніж можемо і повинні призвати та виставити ми.
Тим більше що ці цифри лишають за дужками низку критичних потреб, проблеми з якими з часу минулорічного «мобілізєца» поглибились та загострились. Мало видати людям повістки та одягнути їх у форму – їх треба чимось озброїти, посадити на щось що іде (а бажано щоб це «щось» також було броньованим та пострілювало , а головне – їм треба дати толкових сержантів та молодших командирів, щоб вони стали не біомасою, а армією.
Уже минулої осені всі ці ланки виявились критичними та слабкими, а з рік що минув у наших ворогів значно поменшало що техніки, що досвідченого особового складу. Тож реальний підйомний для рашки масштаб мобілізації ми побачимо наступної весни, і він може бути значним, але далеко не вражаючим.
Звісно ж, у ворожому генштабі чудово розуміють реальний стан речей. Але сильною стороною Пуйла завжди було вміння блефувати та тримати «покер фейс» у поганих для Кремля ситуаціях. Саме це відбувається і зараз.
Саме через критичні потреби, які Росія поки що не здатна задовільнити, розкручується весь маховик примушування нас до тимчасового перемир’я. Росії критично потрібна тривала пауза, в ідеалі на весь 2024 рік.
Навіщо витрачати шалені ресурси та ризикувати, що армія не витримає і наступного року таки посипеться під нашими ударами, якщо можна просто перепочити, «зализати рани» та попрацювати над помилками?
Той самий план «пабєди-2025» стає набагато реалістичнішим, якщо не потрібно «дєнь простоять і ночь продєржаться» і в очікуванні повернення Трампушки нести такі ж шалені втрати, як цього року. Натомість можна «розвести» нас та Захід й отримати спокійний рік на підготовку нового великого наступу.
Тому операція «прінуждєніє к пєрємірію» є дуже важливою частиною загального плану очікування другого пришестя та «пабєди-2025». І якщо ця операція буде вдалою, нам дійсно буде дуже важко – в рази важче, аніж наразі.
Для нас ситуація протилежна.
Ми не під санкціями, тож можемо паралельно нищити ворогів тою зброєю, яку нам надаватимуть союзники впродовж 2024-го, і водночас максимально розгортати своє виробництво з розрахунку на зменшення допомоги у 2025-му.
Ми можемо мобілізувати достатню кількість людей вже у 2024-му, щоб нарешті (вперше за цю війну) створити ситуацію нашого чисельного переважання над ворогом.
Останнє твердження може здатися дивним – адже окупантів на нашій землі щось від 420 до 450 тисяч, тоді як нас захищає приблизно мільйон людей у пікселі.
Однак їхні 400 тисяч – це саме воююча армія, тобто фронт та найближчий прифронтовий тил. Сюди не включені навчальні полігони з «мобіками», тобто їхні резерви, частини на ротації у тилу, поранені (які лікуються у Росії), шпиталі, вся тилова логістика, штаби та склади крім тих що вже прямо біля «передка» тощо.
Наш мільйон – це всі сили оборони, включно з фронтом, північним кордоном (де доводиться тримати чималі сили), резервами, частинами на ротації, десятками (якщо не сотнею) тисяч поранених на лікуванні, всією тиловою логістикою, частинами забезпечення, рембатами, навіть включно з ТЦК.
Тож на фронті ми весь час воюємо меншими силами проти переважаючих, і змінити це ми спроможні вже наступного року – звісно, якщо поставимо собі це за мету.
Натомість пауза у війні не дасть нам практично нічого, чого б ми не мали під час активних бойових дій, але буде вповні використана ворогом і для нарощування та накопичення його сил (якого не станеться поки тривають бої, виснажливі і для нас, але ще більше для ворога), та для руйнації нашої міжнародної підтримки (яка і так слабшає, а за умови коли можна буде «видихнути» і сказати «ну ми ж не дали Путіну перемогти, там тепер хай і поганий, але ж мир», просто водночас розвалиться).
Ми чудово розуміємо, що ніхто нам насправді не пропонує «корейський варіант», тобто заморозку конфлікту по чинній лінії фронту на роки чи десятиліття.
Цей варіант має безліч своїх «мінусів», але їх можна навіть не обговорювати, адже в реальності цього для нас нема.
Нам пропонують «в’єтнамський» або ж «чеченський» варіант, коли підписується перемир’я, яке не вирішує конфлікт, а лише «приморожує» та «підвішує» його.
Росія зализує рани та поновлює сили, працює над помилками, і як тільки обстановка складається вигідно для неї, всі мирні угоди миттєво порушуються, як то вже бувало не раз і не два.
В нашій пам’яті відносно свіжі В’єтнам та Чечня, але взагалі-то наша країна сама вже була жертвою порушення Росією мирних угод – саме так припинила своє існування УНР.
Продовжувати війну у 2024-му, нарощувати наші наступальні зусилля, збільшувати армію шляхом масової мобілізації – для нас важкий вибір, але це менше зло з двох реально можливих.
Це вибір, який залишає нам шанс на перемогу, і шанс дуже не нульовий. Перемир’я практично дорівнює нашій поразці. А чому дорівнює наша поразка, можна запитати у мешканців Бучі.
Але для того щоб наш шанс на перемогу перетворився на Перемогу, а не поповнив величезну колекцію наших втрачених шансів,
нам усім слід прожити 2024-й зовсім не так як 2023-й, а трохи більш схоже на 2022-й.
Наші успіхи першого року великої війни були дуже значною мірою зумовлені тотальним характером нашого національного спротиву. Не кожний взяв до рук автомата, але майже кожний відчував цю війну і як загрозу особисто для себе, і як свою особисту справу. Були прикрі винятки, насправді їх було дофіга і трошки – але ж навіть вони відчували себе саме винятками й ховалися.
Цього року наші захисники та захисниці так добре робили свою справу, що ми в тилу розслабилися. Ми передали куті меду в тому, що на початку війни видавалося цілком правильним: у збереженні в тилу способу життя, мінімально відмінного від довоєнного. Ця початково вірна ідея – не дати війні загнати нас всіх у суцільний неперервний стрес та водночас максимально зберегти нашу економіку мирного часу – зіграла з нами злий жарт.
Яскравим прикладом того, до чого ми докотились, є заставка від Київстару, яку я часто чую в телефоні: «Абонент розмовляє, і поки він розмовляє, Перемога наближається!». Нема більш кривого світогляду, аніж висловлений у цій нібито позитивній заставочці.
Перемога не наближається сама, поки ми розмовляємо телефоном. Її слід наближати щодня, і це мають робити не лише ті, хто на фронті, а і всі ті, хто насолоджується спокоєм у них за спинами. Інакше вона віддалятиметься день за днем, а коли вона віддаляється від нас, вона наближається до Москви.
Міцний фронт, прекрасна робота ППО та економічна допомога Заходу, в поєднанні із кривою системою мобілізації, коли людина, раз одягнувши піксель, уже позбавлена шансу його зняти, призвели до розділення країни на дві «касти» – тих, хто «вірує в ЗСУ та чекає на перемогу», насолоджується тиловим життям, майже таким як до війни, і тих, хто назавжди відправився кудись на війну.
Війни такого масштабу як наша не виграються лише армією, їх виграють лише нації, спільним надзусиллям. Минулого року ми показали нашу здатність на таке надзусилля, а далі вирішили що вже зробили достатньо. На жаль, це не так, і попереду ще більше праці, аніж ми вже доклали.
Це насправді нормально – це така сама динаміка, як у Другої світової, коли рік від року не те що не легшало, а навпаки, ставало ще тяжче, і Рейх пручався з кожним роком все сильніше та затятіше, аж поки остаточно не «накрився». Бої 1943-го були тяжчими за 1942-й, 1944-го – значно тяжчими за 1943-й, бої ж весни 1945-го згадують як небачене до того пекло. Ракети «Фау» засипали Лондон не на початку війни, а якраз таки у 1944-му.
Ми наразі в умовному 1943-му (а може, навіть у 1944-му, хоча все ж краще триматись обережнішого прогнозу), і ще попереду головні надзусилля Кремля для «пабєди». Ці надзусилля будуть так само приречені, як конвульсії Рейху, якщо ми займемось війною з тою ж енергією, що рік тому, тільки вже значно спокійніше та системніше. Нам потрібне значно більше зусилля, аніж минулого року, не кажучи вже про цей. Щоправда, зусилля більш зважене, розмірене, без нервів та поспіху.
Для початку ми маємо сильно змінити кількісне співвідношення тих, хто в тилу, та тих хто в пікселі.
Я далекий від емоційних криків «служитимуть всі!» – в нас реально немає такої потреби. Але потреба додати до лав ЗСУ ще хоча б пів мільйона людей упродовж наступного року (бажано впродовж першого півріччя), та мати напоготові в реальному, а не віртуальному, резерві ще до мільйона – це і необхідно, і абсолютно реально.
Насправді ці цифри дуже далекі від «служать всі».
І, на мою думку, без вирішення проблеми великої мобілізації наші шанси на перемогу вкрай малі, якщо взагалі зберігаються.
Є речі, які не компенсуються ні чим іншим, аніж просто кількістю особового складу. Якщо ж ми вирішимо цю проблему, то це вже мінімум половина перемоги. Притому що з другою половиною – залізом – нам хоч якось допомагають союзники, хоч і ми також самі маємо що покращити. А от набрати людей нам ніхто й ніколи не допоможе, це суто наше завдання. І завдання саме для тилу.
Як на мене, забезпечити нам мільйонне поповнення не можливо ні лише «батогом», ні виключно «пряниками». Це не може зробити сама лиш держава як апарат примусу – наше суспільство занадто вільне, аби вистачило голої «вертикалі».
Потрібний двосторонній рух, де з одного боку саме тилове суспільство має докорінно змінити своє ставлення до мобілізації та почати це змінене ставлення демонструвати, а водночас держава має почути поради суспільства щодо тих кроків, які мають бути зроблені назустріч кожному «мобіку», щоб тилові люди з іншим настроєм, ніж зараз, направлялися до ТЦК, а їхні родини з гордістю їх проводжали, а не умовляли ухилитися. Ну, і без жорстких та непопулярних заходів не обійтися, «закручування гайок» також є необхідним та виправданим.
І в першу чергу для потрібної нам ДОмобілізації слід вирішити питання ДЕмобілізації.
Я розумію командирів, які не хочуть відпускати найдосвідченіших бійців. Але є простий медичний факт – на війні люди зношуються, і зношуються швидко. Всі, хто воюють з весни та літа минулого року, вже за станом здоров’я далеко не найкращі вояки. Навіть із цих міркувань їх потрібно поступово вертати додому.
Але значно важливіший навіть не сам їхній стан – хай уже пробачать мені прагматизм та негуманність, а психологічний стан та мотивація тих, кого слід мобілізувати їм на заміну.
Коли навесні 2022-го люди йшли воювати «до Перемоги», ніхто не уявляв собі це як кількарічну епопею. Здається, я був чи не першим, хто тоді написав, що війна – марафон, а не спринт. Але навіть я, коли це писав, мав на увазі рік-півтора, а аж ніяк не роки. На фоні тодішніх «двох-трьох тижнів» мій прогноз виглядав похмурим. Між тим ми наразі стоїмо перед необхідністю прийняти неприємний факт: ми зовсім не знаємо, як довго нам ще воювати. І це змушує дуже сильно переглянути багато що, зокрема питання терміну служби.
Мобілізуватись – у будь-якому разі непростий вибір. Але мобілізуватись на рік, півтора-два чи нехай навіть три та знати, що після цього тебе замінить хтось інший, хто ці рік або три прожив за твоєю спиною, а ти вернешся в мирне життя – то одна історія. Тоді як купити квиток в один кінець і воювати «до перемоги» – зовсім інша, незрівнянно важча задача.
Я не готовий сказати, який саме термін служби зараз був би оптимальним – для цього треба мати більше інформації про чисельний склад ЗСУ, аніж мені можна знати. Але сам факт необхідності встановити такий граничний термін для мене очевидний, і це мені видається першим та чи не головним кроком для успішної масової мобілізації.
Паралельно з цим кроком вартувало б і «закрутити гайки», а саме – закрити найбільшу прогалину у нашому мобілізаційному законодавстві: криміналізувати ухилення від військового обліку.
Наразі мобілізований боєць, навіть якщо він служить першу хвилину, вже не має права на втечу – це кваліфікується як злочин дезертирства. Натомість ухилення від військового обліку, відмова отримувати повістку, навіть втеча через вікно з ТЦК – адміністративне правопорушення, легше навіть за перевищення швидкості водієм. Ми мусимо на час дії воєнного стану прирівняти ухилення від обліку до дезертирства, з відповідним покаранням.
Звісно ж, при цьому процедури постановки на облік та отримання повістки слід максимально спростити, зокрема зробити їхню електронну версію в «Дії».
Виправлення ситуації з обліком дозволить зокрема вирішити одне із найбільш болючих питань – вік мобілізованих. Зі зрозумілих історичних причин саме моє покоління «50+», оті самі «рождьонниє в СССР», набагато повніше представлені на обліку в ТЦК, тоді як молодші покоління вже виросли з уявленням, що то все непотрібна формальність. Між тим солдат віком за 50 чи під 50 уже суто фізично є далеко не найкращим бійцем. Своє тіло та своє здоров’я, на жаль, не обдуриш, воно, хочеш чи ні, жорстоко нагадує про вік.
Я не пропоную набирати 18-річних дітей. Найкращий солдат – це людина віком 25-35 років, уже достатньо доросла психологічно, але ще здорова фізично та придатна до важких навантажень. Між тим саме ця вікова категорія, м’яко кажучи, неповно представлена в системі військового обліку.
Ну, а на додачу до цих двох головних кроків, на мою думку, слід вжити ще деякі заходи, кожний із яких сам по собі не є вирішальним, але разом вони, як мені здається, дозволять кардинально змінити ситуацію з поповненням лав ЗСУ.
Для початку варто чим скоріше скасувати наказ Генштабу від липня 2022 року, який забороняє ТЦК мобілізовувати людей за відношенням від військової частини. Тобто якщо є в/ч, де я хотів би служити й де готові мене взяти, і я приходжу до ТЦК із відповідним папером з в/ч, наразі мене пошлють. Притому пошлють не додому, а в іншу в/ч, яку в цей момент комплектує мій ТЦК. І справа не в поганому воєнкомі – у воєнкома є пряма заборона Генштабу направити мене за відношенням, і він цю заборону не порушить.
Я розумію мотиви, з яких ГШ віддав цей наказ – надто багато було бажаючих отримати відношення з тилових частин.
Однак, по-перше, ці частини все одно також мають бути укомплектовані кимось і мають виконувати свої функції. Зрештою, за нормами армії США, на одного бійця на «передку» припадає 11 (прописом: одинадцять!) військовослужбовців у всьому ланцюжку забезпечення воюючої армії. Звісно, ми не можемо собі дозволити таке співвідношення, але ж в будь-якому разі кількість «сапорту» в рази перевищує кількість бійців на «нулях», і це об’єктивна необхідність.
Але якщо це аж надто когось дратує – ок, на крайняк можна дозволити мобілізацію по відношенню лише на бойові посади в бойових частинах. Це точно треба дозволити. І дати частинам право самим здійснювати рекрутинг, а не лише чекати тих, кого до них пришлють ТЦК.
Досвід «Гвардії наступу», «Азову» та Третьої штурмової бригади переконливо доводить, що в країні не закінчилися не лише люди, готові мобілізуватись за повісткою, а навіть добровольці.
Третя штурмова наразі не те що не має проблем з кандидатами, навпаки, ще робить конкурс та відбирає далеко не всіх!
Цей контраст із більшістю частин, укомлектованих в середньому на 60%, притому далеко не найздоровішими фізично, переважно літніми «мобіками», засвідчує, що потенціал добровільних захисників в Україні досі значний. Але люди не хочуть «купляти кота в мішку», бояться потрапити під команду якогось доморощеного «Жукова» (будемо чесними – таких, на жаль, в ЗСУ вистачає ), а воліють знати, під яким командуванням та з ким разом підуть у бій, і це бажання нормальне.
Читайте також:
МОУ розпочало проєкт рекрутингу до армії через Lobby X
А ще дуже важливо трохи змінити систему розподілення мобілізованих по посадах в ЗСУ, хоч це технічно і не так просто зробити, на відміну від попередніх кроків. Слід враховувати цивільні навички та досвід людини, а не лише її формальний ВОС (військово-облікову спеціальність).
Наразі, хто б ти не був – айтівець, менеджер, бізнесмен, майстер-ремонтник тощо – якщо тільки ти не маєш якогось специфічного ВОС, ти підеш солдатом у піхоту. Натомість на управлінські посади дістануть з нафталіну відставників совкового розливу, а ІТ-послуги взагалі будуть шукати невідомо де та як.
Чи можемо ми собі дозволити розкіш – розкидатись людьми із цінними професійними навичками, лише тому що це не відбито рядком у військовому квитку? Чи все ж повинна бути певна відповідність тому, що людина робитиме на війні, з тим що людина взагалі вміє робити?
Чомусь ТЦК очевидно, що тракториста краще направити водити або ремонтувати бронетехніку, далекобійник у цивільному житті має в армії водити тягачі чи бензовози, а професійний кухар, швидше за все, у війську також годуватиме бійців. Але цей самий підхід не поширюється на безліч інших цивільних скілів, не менш необхідних ЗСУ в сучасних умовах.
Не популярний, але також, на мою думку, необхідний крок – скасування відстрочки здобувачам другої та третьої вищої освіти. Я не вважаю, що всі, хто зараз її здобуває, обов’язково ухилянти (хоча статистика збільшення вступу у 2022 та 2023 дуже красномовна). Може, хтось дійсно випадково саме зараз дозрів до отримання іншого фаху. Соррі, але наразі це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити. На час дії воєнного стану відстрочка має бути скасована, натомість має бути надана академвідпустка на весь термін служби, щоб після війни не було потреби перевступати.
Лише один цей крок дасть армії десятки тисяч чоловіків, переважно «правильного» віку, якраз від 30 до 40. Притому всі ці люди вже мають першу вище освіту, тож їх можна всіх відправляти на тримісячні офіцерські курси й отримати велику кількість молодших лейтенантів – командирів взводів та відділень. Якщо цей крок зробити безпосередньо зараз, перед зимовою сесією, то якраз прямо після неї можна буде оформити академвідпустки всім цим призовникам та отримати значне поповнення лав ЗСУ не поступово, а за одну коротку хвилю, що саме по собі дає низку переваг.
Ну, а якщо війна затягнеться ще значно довше, слід бути готовим до того, що, можливо, доведеться скасувати відстрочку також для здобувачів ступеня магістра, навіть при першій освіті. По закінченні бакалаврату доведеться піти воювати, можливо, також через офіцерські чи сержантські курси, а в магістерці навчатися вже потім, зі здобутим бойовим досвідом.
Щодо кроків, які можуть дати значне поповнення лав ЗСУ за короткий термін, я б розглянув ще деякі дуже прості заходи, проти яких, звісно, виступатиме ціле професійне лобі, але які, на мою думку, також є необхідними.
Скажіть, ми реально потерпаємо від засилля злочинців? Ми боїмось вийти з дому, бо нас там чекають озброєні банди? Ні? То, може, нас у воєнний час важливіше захистити від навали орди, а не від шахраїв чи хуліганів? І може, саме на це варто спрямувати хоча б частину від чверті мільйона поліцейських?
Так, чверть мільйона – це лише Нацполіція. А ще є ДБР, СБУ (яка, м’яко кажучи, не вся задіяна на пошуку російських шпигунів, зрадників та диверсантів), НАБУ, НАЗК, прокуратура, фіскальна поліція, митниця, суди, судова охорона та охорона в’язниць, загалом щонайменше пів мільйона здорових мужиків із табельною зброєю.
Ні, я не вважаю, що на час війни треба скасувати захист правопорядку та правосуддя. Але ж кількість правоохоронців мені видається, м’яко кажучи, не відповідною реальним потребам, особливо порівняно з потребою в людях на війні.
На крайньому засіданні судилища над Червінським тільки в залі суду охорону здійснювали 32 бійці, тобто взвод повного складу, а ще два взводи чергували у дворі в «автозаках» – тобто разом була задіяна повна рота (!) особового складу. На фронті зараз складно знайти роту, укомплектовану не те що на 100, а хоча б на 80 відсотків…
Відправка на фронт хоча б третини (не кажучи вже про половину) правоохоронців вирішила б купу проблем у комплектації армії, тим більше, що ми говоримо про людей, які регулярно проходять медкомісії, здають нормативи фізпідготовки, володіють хоча б базовими навичками поводження зі зброєю, тобто мають завідомо кращу підготовку порівняно з середнім цивільним «мобіком». Це так само потенційні сержанти та молодші офіцери, яких так гостро не вистачає на фронті.
А щоб можна було зменшити кількість тюремної охорони та відправити воювати вивільнених бійців (а отут ми говоримо саме про бійців у повному сенсі, дуже непогано навчених та озброєних),
можна паралельно дозволити в’язням, засудженим за не найтяжчі злочини, замість відбуття покарання піти спокутувати провину перед суспільством на фронті.
Наразі таке можливо лише для засуджених АТОшників, і то процедура отримання судового рішення про дозвіл відправитись на фронт нагадує кілька кіл пекла та займає довгі місяці. Натомість наші вороги саме звільненими в’язнями взяли Соледар, Бахмут та наразі дотискають Авдіївку.
Так, всі ці речі – непопулярні. Але війна – це не про популярність, а про виживання.
Альтернативою великій потужній мобілізації для нас є лише програна війна. При тому нам не дадуть ніяких компромісів, ніхто з нами не «зустрінеться посередині» – в разі слабкості нас просто знищать.
Пройшов час гібридних «спецоперацій», Росія не приховує наміру раз і назавжди вирішити «українське питання» – саме в тому сенсі, як Гітлер казав про остаточне вирішення питання єврейського. Якщо це для нас краще, аніж піти на непопулярні кроки та мобілізуватись – ну, значить ми заслуговуємо, щоб наше питання «вирішили».
Колись наші предки вже зробили подібний хибний вибір. УНР була чудовою демократичною країною, навіть надто демократичною. Вона не провела мобілізацію (насправді мобілізація до армії УНР відбувалася – “Н”), а добровольців, готових за неї померти, виявилось недостатньо. УНР окупували росіяни, і через декілька років ті самі прості українці, які пересиділи війну по домівках та не ризикнули життям за свою країну, масово помирали страшною смертю в ГУЛАГу та на засланні, вмирали від голоду, божеволіли та їли власних дітей… Можливо, цей досвід навчив нас, що піти на фронт – не найстрашніше, що може трапитися з людиною? Найближчий час покаже, чи засвоїли ми цей урок.
Між іншим, ми тут говоримо про тривалість війни та про мобілізацію як про нібито не пов’язані між собою речі. Натомість вони дуже пов’язані. Нас не настільки мало, щоб фронт обвалився і окупанти прямо завтра знову поперли на Київ. Але нас не вистачає на створення чисельної переваги, щоб як слід натиснути та «винести» окупантів за «парєбрік». Тож при нинішніх темпах млявоплинної недомобілізації війна триватиме ще довго, аж до повного виснаження наших людських ресурсів та терпіння західних союзників (див. вище про російський план «пабєди»).
Потужна ж мобілізація в декілька послідовних хвиль значно збільшує шанси закінчити війну нашою перемогою, причому зробити це в більш-менш осяжні терміни, можливо, навіть до омріяного Кремлем 2025-го року.
Втім, мобілізувати слід не тільки людей, а й інші ресурси.
Затяжна війна передбачає значні витрати – це така банальність, що навіть якось незручно це писати. Однак при всій очевидності цього факту складається враження, що українці просто не хочуть з цим фактом погодитись. Кожна плиточка свіжонамощених тротуарів, кожна поремонтована комунальна споруда, кожний новий фонтан чи клумба просто криком кричать: «Ні, ми не віримо у війну, у нас все як було раніше!».
Перший дуже обережний крок в правильному напрямку зайняв кілька місяців дебатів, та й то завершився трохи криво. Я маю на увазі те, що в громад нарешті забрали військовий ПДФО, який взагалі звалився на громади абсолютно незаслужено, як яскрава ілюстрація приказки про «кому війна, кому мати рідна».
Щоправда, коли його нарешті забрали, він якимось дивом дістався не Міністерству оборони чи Мінстратегпрому, а Держспецзв’язку. Чому саме ця дуже спеціалізована та дуже специфічна контора буде раптом на десятки мільярдів гривень закуповувати дрони для фронту – дуже дивний поворот, який частково нівелює правильність самого кроку з відбиранням військового ПДФО від громад до держави. Однак цю кривизну відносно неважко буде виправити, коли (чи якщо) Держспецзв’язку не впорається із поставленим завданням.
Читайте також:
Ексголову Держспецзвʼязку Щиголя відправили в СІЗО на два місяці із заставою
Натомість цей косметичний крок, на мою думку, сам по собі майже нічого не вирішує в масштабі наших військових потреб. Необхідно взагалі переглянути всю структуру нашого бюджетування на час великої війни.
Децентралізація – один з головних наших здобутків на шляху реформ, і це загалом прекрасна річ… у мирний час. Немає нічого більш централізованого, ніж велика війна. І це передбачає зокрема нечувану та неприйнятну в нормальному житті, але життєво необхідну в часі війни, централізацію ресурсів.
У громад слід забрати не тільки військовий ПДФО, а й більшу частину коштів, отриманих від реформи децентралізації. Звісно, не назавжди, а лише на час великої війни.
І забрати не абстрактно «в закрома родіни» – адже з держбюджету також можна не лише купувати зброю, а й фінансувати серіальчики.
Все, що забирається на військові потреби, має бути сконцентровано у одному Оборонному фонді,
про створення якого давно заявляли, але якого досі чомусь не існує. Це, крім зручності оперування фінансами, також дозволить нам з вами хоча б частково контролювати, що саме і як закуповується для нашої Перемоги.
Звісно, ніяку здорову ідею не варто доводити до абсурду. Ніхто при пам’яті не пропонує позбавити зарплат лікарів чи вчителів, припинити вчити дітей, зупинити тролейбуси тощо. Але поточні видатки – то одне, а розвиток – трохи інше. Можна в часі війни фінансувати лише необхідний мінімум поточних потреб, натомість всі покращення та вдосконалення відкласти на після перемоги. Вчити дітей – однозначно потрібно, а от ремонтувати школу (якщо, звісно, йдеться не про провалений «прильотом» дах, а про новенькі вікна тощо) можна й зачекати. І такий підхід застосувати до всього.
Ми з вами також можемо платити більше. Півтора відсотки військового збору – це, м’яко кажучи, не відповідає масштабу виклику, який стоїть перед нами. Цей збір вартує подвоїти для більшості з нас, від сплати 3 відсотків ми якось голодними не станемо.
А ще я б зробив його прогресивним, тобто від певного рівня доходів він міг би стати 4-, а ще від певного – навіть 5-відсотковим. Це ніби дрібничка, але разом це дало б суттєве додаткове надходження до того самого ще не створеного, але вкрай необхідного, Оборонного фонду, та заодно хоча б мікроскопічно, але все ж хоч трохи більш рівномірно розподілило тягар війни поміж тилового люду.
Військовий час – цілком достатня причина для тимчасового збільшення акцизів на всі підакцизні товари та для направлення акцизних зборів до Оборонного фонду. Тимчасовість – ключове в цій схемі, акцизи мають в перший же день після завершення війни автоматично повернутись до довоєнного рівня. Але наразі вони можуть дати нам ще якусь кількість снарядів, мін або дронів.
Запровадження цих вкрай непопулярних заходів «фінансової мобілізації» дозволить нам впродовж року інвестувати у «квантовий стрибок» нашої оборонної промисловості.
Якщо ми це зробимо, в кінці 2024 року ми набагато спокійніше будемо спостерігати за дебатами у Конгресі США та за виборами у союзників.
При тому чим сильнішими, самодостатніми та впевненішими в своїх силах ми будемо, тим легше буде зберегти та навіть збільшити західну допомогу нам. Щоб там не казали, але в реальному світі інвестують не у слабких, хай би і героїчних, а у сильних, самодостатніх та схильних перемагати. Допомагають тим, хто здатний сам собі допомогти, а не прохачам, які б’ють на жалість.
Як саме забезпечити вказаний квантовий стрибок, оскільки самі по собі кошти є необхідною, але ще недостатньою умовою – гадаю, що це тема для окремого лонгріду, сюди вже не лізе. Якщо це цікаво, я можу описати своє бачення проривного розвитку нашої оборонки у 2024-му, але все ж трохи згодом.
Поки лише анонсую, що так, бачення що робити існує, і загалом мій прогноз щодо нашої спроможності вийти на самозабезпечення хоча б головними видами б/к, а можливо, також створення переваги над ворогом хоча б по окремих видах озброєнь – позитивний.
Звісно ж, за умови дуже рішучих та часто непопулярних кроків.
Дивіться також:
“Український шахед” і вітчизняне оборонне виробництво. Дикий і Шовкун. ВІДЕО
Уявімо, що описана в попередньому розділі фінансова мобілізація стала реальністю і ми маємо Оборонний фонд, в якому назбирано додаткових кілька ярдів баксів. Умова, на мою думку, необхідна, але сама по собі ще не достатня.
Звісно ж, якщо ми підемо на потужну мобілізацію людей, це, крім іншого, зжере купу додаткових коштів на платню, виплати тощо. Це неминуче. Але все ж щось залишиться на озброєння. І от тут для початку доведеться розвіяти деякі поширені наївні уявлення.
На жаль, тільки в уяві “теоретиків кунг-фу” гроші самі по собі автоматично перетворюються на снаряди, дрони або танки. В реальному світі ринок озброєнь та б/к наразі є гостродефіцитним, бо вся західна оборонна промисловість впродовж тридцяти років після падіння «залізної завіси» занепадала від відсутності покупців.
Армії Заходу, особливо Європи (які головний дипломат ЄС Борель влучно назвав «бонсай-арміями»), не вірили в можливість великої війни і готувалися виключно до конфліктів низької інтенсивності, тобто, кажучи по-простому, до колоніальних операцій проти партизанів та терористів у країнах «третього світу».
Щоб оцінити масштаб проблеми, досить сказати, що річна (!) норма армії Франції – 7 тисяч артилерійських снарядів калібру 155 мм, тобто трохи менше, ніж добова (!) потреба ЗСУ зараз.
Після 24.02.2022 світ схаменувся і попит на все оборонне зріс одразу на кілька порядків, з усіма логічними ринковими наслідками – зростанням цін до небес (наприклад, той самий 155 мм снаряд навесні минулого року коштував близько 1,5 тис. дол., наразі зашкалює аж до 8 тис. дол., і так практично зі всією військовою продукцією), миттєвим вигрібанням всіх до того роками не розпроданих запасів компаній-виробників, кількарічними (!) чергами на отримання вже законтрактованої та передоплаченої продукції…
Так, ситуацію намагаються виправити, в оборонну індустрію пішли багатомільярдні інвестиції в розширення виробництва. Але це все довготривалий процес, який може привести до більш-менш збалансування попиту та пропозиції на боєприпаси не раніше, ніж за три роки, а на бронетехніку або літаки – терміни значно довші.
У процесі збільшення обсягів виробництва навіть у провідних західних компаній виявляються безліч неочікуваних вузьких місць, від дефіциту робочої сили потрібних кваліфікацій, через розрив давніх ланцюжків постачання та припинення випуску багатьох комплектуючих з часів «холодної війни», та зрештою до виявлення гостродефіцитних видів сировини, за яку починається конкуренція між різними компаніями-виробниками.
У цій ситуації «світовий воєнторг» не так багато може нам запропонувати навіть за великі гроші, а їх у нас у будь-якому разі буде не надто багато.
Окрема проблема – політична регуляція ринку озброєнь. Наприклад, такі світові виробники зброї, як Ізраїль, Японія, Південна Корея, Австрія та Швейцарія нам не продадуть жодного патрона ні за які гроші світу, а Штати дуже суворо лімітують, що нам можна продати, а що вже «призведе до ескалації».
Виходом, на мою думку, є поступовий перехід від закупівлі готової іноземної продукції (звісно, ж не доводячи це до абсурду) до інвестування у власне виробництво. А закуповувати в іноземних компаній варто в першу чергу технології та ліцензії на виробництво.
Звісно ж, ми стикнемось із тими самими проблемами, які лімітують зараз збільшення виробничих потужностей західних виробників. А плюс до них додадуться специфічні наші проблеми, від занедбаного стану старих оборонних підприємств до бюрократії й корупції. Не кажучи про таку «дрібничку», як вразливість промислових об’єктів до ворожих ударів з повітря.
Але, на мою думку, крім слабких місць ми маємо також і ряд значних переваг, які можна використати в цій ситуації: починаючи від високої кваліфікації та креативності наших інженерно-технічних кадрів, продовжуючи наявністю купи готових виробничих майданчиків, тобто відсутністю потреби в побудові заводів і фабрик та інфраструктури до них (натомість їх треба лише переобладнати новим устаткуванням), і завершуючи дешевою робочою силою.
Та і взагалі, як показує практика, часто простіше організувати все «з нуля», аніж перебудовувати та посилювати старі інертні виробництва (а старою та інертною «оборонка» була далеко не лише в «совку», у наших союзників значною мірою також – наприклад, всі снаряди для армії США виробляються не лише за тою ж технологією, а навіть на тих самих верстатах, на яких їх робили під час Другої світової ). В цьому сенсі у нас непогана стартова позиція.
А отриманий результат більш ніж виправдовує подолання всіх проблем «по дорозі». На виході ми можемо (і, як на мене, мусимо!) мати:
Але, звісно, ж всі ці середньо- та довгострокові перспективи з’являться
лише у випадку, якщо в короткостроковій перспективі ми дійсно спроможемось забезпечити собі перевагу у війні.
Тож, вважаю, вирішальним у сенсі нашого військово-технологічного прориву має стати саме 2024 рік.
Як тільки я починаю десь публічно говорити про оборонне виробництво, чомусь всі одразу думають про дрони. Я насамперед про інше.
Дрони – розпіарена штука, вони є головною інновацією цієї війни. До неї дрони лишались екзотикою та «дорогими цікавими іграшками», наша ж війна прирівняла їх до АК – масової дешевої зброї, без якої не обходиться навіть звичайний піхотний взвод.
Ще точнішою буде аналогія з патронами та снарядами, оскільки найбільш використовуваними наразі є дрони-камікадзе, які є саме одноразовим розхідним матеріалом, тобто різновидом б/к.
Але коли я чую – «це війна дронів», мене просто лють бере. Це – не війна дронів, не війна «роботів-боботів» – це була, є і буде війна солдатів. Війна сотень тисяч хлопців та дівчат, які рівно так само, як сторіччя тому, повзуть на череві по багнюці під вогнем, щоб потім підвестись на повний зріст та заскочити з автоматом і гранатою у ворожий окоп. А власне автомат, бронежилет, каска та дрон – це всього лише пристрої, які трохи збільшують шанси цих хлопців та дівчат вижити самим та вбити ворога.
Дрони не є панацеєю, «вундервафлею» чи «срібною кулею для вампіра». Вони мають свої переваги – та так само свої недоліки. Свою досить широку сферу застосувань – але і ще ширше коло завдань, для яких вони не годяться. Свої сильні місця, які роблять їх корисними – і свої слабини, через які ворог з ними бореться (а крім ворога, також наша рідна українська погода, і її успіхи в боротьбі з дронами значно більші за успіхи РЕБу й ППО). Як, власне, будь-яка інша зброя та техніка.
Мені шкода когось розчаровувати, але «вундервафйе» взагалі не існує. Жодна зброя (крім хіба що ядерної, але її ми віддали росіянам на вимогу американців), сама по собі не може переламати хід війни.
Це стосується «байрактарів» із «джевелінами» (так, були дуже помічними на початку війни, але коли ви про них чули востаннє?..), «хімарсів» (спершу стали «геймчейнджером», бо росіяни раптом позбулися пів сотні кілометрів тилу, але ж пройшов час – вони до цього пристосувались), «леопардів» з «абрамсами» (які виявились звичайними танками, хоч і якіснішими за совкові), омріяних «атакамсів» та F-16.
Все це – корисне, виконує свою функцію, і є потрібним елементом загального пазла. Але переламують хід війни не окремі види зброї, а лише їхня правильна комбінація, ще й у правильних руках. З руками у нас непогано, але комбінація зброї поки що дуже неповна. І над цим можна і треба працювати. Дрони в цій схемі мають своє, чітко визначене, місце, не менше – але і не більше.
Втім, якщо ми вже почали із дроноробства, то давайте продовжимо. Наразі саме дроноробство є найбільш динамічною галуззю оборонного виробництва – як у нас, так і по ту сторону фронту.
Обидві сторони активно користаються з того, що абсолютна більшість комплектуючих для дронів вільно продаються на ринку цивільної продукції, в буквальному сенсі на «Алі експресі»
Західні виробники трохи «підофігіли» від того, що відбувається, і майже випали з «гонки дроноробів». Виявилось, що вони здатні виробляти «Раптори» та «Предатори», тобто супер технологічні та супердорогі іграшки, з космічним рівнем технологій, які при тому елементарно збиваються древньою радянською ППО або авіацією (не тому, що вони погані – їх просто розробляли вже після «холодної війни», з розрахунку на зовсім інших ворогів). Натомість налагоджувати виробництво масової та максимально дешевої продукції вони не готові концептуально, у них засадничо інше все – і технології, і бізнес-модель.
Тож ми з нашими ворогами є наразі двома головними світовими виробниками саме таких дронів, які реально запитані на цій війні.
Наша сильна сторона – креатив та мережевість. У нашому дроноробстві задіяні понад 200 (прописом: двісті!) команд різного рівня, від волонтерських «гаражних стартапів» до великих приватних компаній та навіть державних заводів (аж до цілого «Антонова»). Розроблено близько 100 моделей дронів всіх класів – «класичні» з планшетним управлінням та новомодні FPV, розвідувальні та ударні, багаторазові та камікадзе.
Нові моделі з’являються щотижня й одразу йдуть на фронт, де проходять найсерйозніше з можливих випробувань. Зв’язок виробників із кінцевим користувачем – прямий та оперативний, на запити армії відповідають максимально швидко.
Настільки оперативний зв’язок виникає за рахунок волонтерських закупівель, що дозволяє проминути кола пекла військової бюрократії, яка втім лишається необхідною якщо виробник сподівається постачати свої вироби за кошти держбюджету.
Наразі ніби відбуваються «умєровські реформи» – давно (щонайменше з 2014-го) назрілі та перезрілі тектонічні зсуви стосовно спрощення допуску виробів та виробників до офіційних закупівель зброї та техніки. Якщо це нарешті станеться, це буде маленька революція, тож тримаємо схрещені пальці.
Втім, навіть суто з технологічної сторони далеко не все у нас ідеально. При двох сотнях виробників ми чомусь досі не спромоглися розробити ні наш аналог «Шахеда» (всі наші дальні дрони поки що літають вдвічі – втричі ближче, аніж «Шахед», та несуть вдвічі-вдесятеро меншу бойову частину, при тому коштують помітно дорожче), ні наш аналог «Ланцета» (сильною стороною якого є автоматична доводка до цілі на фінальній частині дистанції, що убезпечує його від «окопного» РЕБу).
Наші розвідувальні дрони не гірші, а помітно кращі за «Орлани» (втім, значно гірші за західні аналоги – але то таке, ми, на щастя, не з НАТО воюємо), але ж це лише один різновид дронів із цілого спектру, в двох інших сегментах щось поки ми не дотягуємо.
Де ми реально попереду на роки, притому попереду не лише «опонентів», а й і конкурентів із країн-союзниць, то це морське дроноробство. Тут ми наразі світові лідери, і цим варто по праву пишатись.
Однак морські дрони, якими ми буквально загнали Чорноморський флот Росії глибоко в бухти і змусили вискакувати в акваторію лише короткими «партизанськими набігами», все ж ніяк не вирішують проблем на півторатисячокілометровому наземному фронті, так само, як проблем ударів вглибину ворожої території. Обидві ці царини – для дронів небесних, а щодо них дивись вище.
Але головне наше слабке місце – не технологічний рівень, а масштабування виробництва. Отут росіяни нас наздогнали (так, на початку війни у виробництві та використанні дронів ми були попереду, а вороги вчились у нас), обійшли та залишили позаду.
Ми використовуємо цілий зоопарк експериментальних та малосерійних моделей, тоді як вороги обрали лише декілька (власне, головну роль грають перелічені вище три моделі – «Шахед», «Ланцет» та «Орлан»), натомість одразу ж масштабували їхнє виробництво до по-справжньому індустріального масштабу.
Складається враження, що в нас повна країна Едісонів чи Марконі, натомість жодного Генрі Форда, здатного організувати великий конвеєр.
Мені видається, що тут ми впираємось в об’єктивні обмеження, які викликані покладанням винятково на можливості вільного ринку. Цей вільний ринок, як і належиться, дав простір для творчості та різноманіття пропозицій – але через прагнення кожного з виробників продати «під ключ» саме свій готовий виріб (уникаючи кооперації з «конкурентами на ринку»), та водночас через брак у цих виробників ресурсу (зокрема кваліфікованої робочої сили) для масштабного виробництва, всі ці пропозиції так і не масштабуються.
А якщо додати до цього те, що практично всі 200 виробників розробляють та збирають свою продукцію з одних і тих самих, на 99% відсотків китайських, комплектуючих, за які вже починається все гостріша конкуренція як між різними нашими виробниками, так і значно гостріша конкуренція між дроноробами нашими та ворожими, то стає зрозумілою і глибина проблеми, і потенційний ризик обвалу всієї галузі, якщо раптом Китай заборонить продавати нам комплектуючі. І просто закупівлею дронів на вільному ринку, навіть за дуже спрощеними правилами, ці проблеми не вирішиш.
Війна загалом дуже неринкова річ, і навіть найринковіші країни світу – США та Британія – в часі великих війн не обходились одним лише вільним ринком.
Я не про якісь додаткові регуляції чи тиск держави на бізнес – боже збав, якраз цього у нас і так забагато. Я про те, що держава має не лише очікувати від виробників пропозицію готової продукції, але активно допомогти на всіх стадіях – від формулювання технічного завдання (наразі виробники самі чи в кращому разі із особистих контактів із бійцями визначають які параметри виробів потрібні ЗСУ), продовжуючи інженерним консалтингом, допомогою у налагодженні виробничих кооперацій тощо.
Але головне – саме держава має взяти на себе головну роль у масштабуванні виробництва, і звісно ж, головним інструментом для цього мають стати правильні закупівлі.
Коли під час Другої світової США постали перед необхідністю налагодити масовий випуск не аби чого, а бойових літаків, проблему вирішували суто через організацію закупівель. Як і належить, спершу провели конкурс – армія заявила вимоги, кілька компаній-виробників представила свої моделі. Поки все по класичній ринковій схемі.
Але коли армія обрала з цих моделей оптимальну, «Дядько Сем» викупив у розробника патент та всю технічну документацію. А далі всім компаніям, які брали участь у конкурсі, запропонували «жирне» державне замовлення – але не на їхні моделі, а саме на виробництво тої однієї моделі, яка перемогла у конкурсі. І так одну модель літака одночасно почали «клепати» всі авіавиробники країни, що дозволило зробити виробництво дійсно масовим (під кінець війни новий літак сходив з конвеєра кожні 50 хвилин). Рівно так само між конкуруючими у мирний час виробниками «розкидали» замовлення на випуск всіх комплектуючих для всіх компаній, задіяних у фінальній збірці продукції.
Мені видається, що це дуже вдала модель для нашої ситуації.
Так само до нашої ситуації дотична інша практика тих самих Штатів у тій же війні. На початку війни американські військові оцінили хоча б дуже приблизний масштаб, скільки зброї, техніки та б/к їм може знадобитись для тривалої війни. А одразу потому економісти оцінили, скільки це потребує різних видів сировини для промисловості, з’ясували які запаси критично важливої сировини є в Штатах, а що треба закуповувати на світовому ринку, в яких саме країнах це наявне, і наперед почали контрактувати цю сировину.
Наприклад, забезпечення промисловості каучуком виявилось надскладною задачею (бо Японія окупувала більшість плантацій каучукового дерева), і її вирішували спільно економісти, фінансисти та дипломати, ледь-ледь нашкрібаючи з усього світу потрібну кількість. І розподілявся цей дефіцит централізовано, щоб не створити конкуренцію за нього між різними американськими виробниками.
Компоненти до дронів нам поки що продає Піднебесна (хоч це само по собі вже є дуже слабкою ланкою). Але коли ми говоримо про власне виробництво снарядів та патронів до стрілецької зброї, ми звісно можемо закупити готову лінію для їхньої збірки, але що із сировиною?
І отут виявляється, що порох наразі дефіцитний у всьому світі, а ми його виробництво припинили кілька років тому. А ще виявляється, що латунь для гільз робиться з металів, які не видобуваються в Україні, це суцільний імпорт – а наразі дуже багато хто, крім нас, раптом захотів виробляти снаряди й патрони. Тож тут потрібні або великі контракти наперед, щоб ми точно не лишились без критичної сировини, поки будемо купляти та монтувати збиральні лінії, або… або відмова від спроб наздогнати світ в межах технологій часів Другої світової, та пошук нових технологій, не зав’язаних на дефіцитні матеріали.
І так, хоча більш як 99% патронів у світі досі виробляються в латунних гільзах, вже існують технології гільз із полімерних композитів та чорних металів – а і перше, і друге Україна виробляє сама, потенційно в кількості, скільки треба. Тобто рішення багатьох проблем уже існують, і ми можемо свої дуже обмежені кошти інвестувати одразу у технології 21 століття, а не 19-20-го – але для цього хтось має системно цим займатись, і напевно це мала б бути саме воююча держава.
Те саме з ракетними технологіями, де ми колись були світовими лідерами, а наразі більше року вимолювали в Байдена розроблені ще в часи Рейгана «Атакамси», з купою політичних обмежень по використанню та з радіусом в нещасні три сотні км.
Ми можемо згадувати, що при «совку» наш «Південмаш» випускав «Сатану» – міжконтинентальну балістичну ракету, здатну дістати будь яку точку світу. Після здобуття незалежності ми роками переробляли «Сатани» на носії супутників, і саме за рахунок цього якийсь час були у трійці світових лідерів по космічних запусках. Робили цю реальну «вундервафлю» у кількості близько 100 ракет на рік.
Ми можемо просто про це пригадати, сісти та заплакати над втраченими можливостями. Але щось мені підказує, що це мало наблизить перемогу.
Можемо вкласти значні кошти у те, щоб вдруге вступити в давно висохлу річку і спробувати відновити виробництво, яким воно було. Це реально, але це не тільки гроші – в першу чергу це дуже тривалий час, якого у нас нема.
А можемо замість цього пригадати, що компанія Макса Полякова на основі тих самих «південмашівських» ракетних двигунів (а це найбільш складна та технологічна частина ракети, все інше он навіть ХАМАС із водопровідних труб клепає) зробила спрощену їх версію, спеціально адаптовану для друку на 3D-принтерах, от саме для дешевого та масового виробництва.
А ще можемо пригадати, що і всі необхідні сплави в Україні виробляються. І навіть технологія 3D-друку цими металами у нас давно вже розроблена – просто все це у різних людей і компаній, жодна з яких ніколи не випускала балістичні ракети, і які ніхто не здогадався зібрати разом та запропонувати їм таку спільну задачу.
А поки Поляков адаптував для 3D-друку рідкопаливний двигун від «Сатани», в цей самий час інші люди розробили 3D-друк двигунів твердопаливних – а це вже про ракети до «Хімарсів» (які нам поки що видають ледь не поштучно, бо у армії США їх далеко не вагон), про масове та швидке, а не по класичній повільній технології, виробництво наших же ракет до «Вільхи», «Верби» та «Стугни».
До речі, 3D-технології – це не лише швидко та дешево. Це також можливість організації виробництва у невеликих розкиданих по країні приміщеннях, аж до виробництва у контейнерах (які можуть «мандрувати» по залізничних станціях, не привертаючи ворожої уваги) – чим не рішення для країни, яка змушена вести таки трохи партизанську війну проти ворога, озброєного ракетами?
А ще є «Квітник», він же «Барвінок» – наш аналог «Ескалібура» чи «Краснополя», дешевший за перший на порядок, при такій же точності. Він ніколи не буде доведений до серії розробниками, бо розробники – діди з 1980-х, які свого часу зробили дійсно проривний боєприпас, але дупля не відбивають у сучасній організації виробництва.
Натомість держава (якій належить ця розробка) цілком можуть зібрати різні компанії, які мають різні окремі елементи для можливого виробництва, і таки отримати для ЗСУ дешевий високоточний боєприпас. Це набагато реалістичніше, аніж швидко вийти на мільйонний випуск «класичних» снарядів (хоча це нам також потрібно, раніше чи пізніше), адже «Барвінків» треба в 16 разів менше для ураження тої ж кількості цілей.
Подібних «Квітників», тобто свого часу проривних розробок радянського оборонпрому, які не були доведені до розуму через постсовковий менеджмент старих оборонних підприємств, у нас таки ще трохи знайдеться (тільки я знаю не менше десятка). Але слід позбутись як ілюзії про «велич нашої оборонки», так і сприйняття її як одної великої та безнадійної «дискотеки 80-х».
На жаль, друге уявлення вірне відсотків на 95%, але інші 5% – це реальні перлини посеред купи посліду, цілком придатні до реанімації у сучасних умовах при нормальному менеджменті і ще досі дуже конкурентноспроможні.
Треба тільки відокремити долю цих унікальних розробок від долі напівмертвих підприємств старої «оборонки», і рятувати саме окремі вироби, змінюючи їхніх виробників (притому переважно на приватні компанії), а не пробувати безкінечно інвольтувати труп.
А ще є можливість одним рішенням вирішити проблему дизельного пального для ЗСУ (яке коштує нереальних грошей, і постачається з-за кордону, що є дуже вузьким місцем – наприклад наразі через блокаду польського кордону вже вимальовується привид паливного дефіциту), та проблему сільгоспвиробників, які постраждали від транспортних проблем. Для цього слід перевести армійську техніку на біодизель, вироблений в Україні з української ж сировини. В країні існують всі необхідні технології (включно із малими модульними біодизельними заводами, що вирішує проблему потенційних ворожих ударів – це не нафтопереробні гіганти, які легко вразити).
Про такого роду можливості можна було б писати ще не один лонгрід такої ж довжини, як оцей весь (маю на увазі всі вісім його частин разом). Але замість цього варто замислитись над тим, хто саме має відповідати за пропоновані речі, адже Оборонний фонд – інструмент фінансування виробництва, а аж ніяк не його менеджменту.
Гадаю, що відповідь «Мінстратегпром та Міноборони» водночас і вірна, і неповна.
Так, без цих двох міністерств все це точно «не злетить». Вони мають сприяти процесу виробництва (Мінстратег) та в підсумку купляти кінцеву продукцію (МО) – але ж будь-яке міністерство не може і не повинно «в ручному режимі» керувати виробництвом, це ніколи не буває ефективним.
«Укроборонпром»? Теж ні. Він має бути важливою частиною процесу, зокрема джерелом як низки старих інженерних розробок, які можуть бути модернізовані, адаптовані до сучасного технологічного рівня, та перезапущені (як-от «Квітник/Барвінок»), та як набір можливих виробничих площадок. Але як компанія «Оборонпром» в першу чергу займається виживанням та реорганізацією своїх підприємств, нам же зараз потрібно дивитись на ці підприємства виключно як на ресурсну базу держави, а не як на господарські суб’єкти зі своїми інтересами.
Щодо технологічного аспекту, як в частині розробки нових та доопрацювання перспективних технологій, так само і щодо трансферу до України закордонних інноваційних технологій, рішення вже існує, але досі не реалізоване.
Ще у 2021 році було розроблено нормативну базу та ухвалено політичні рішення щодо створення «українського аналога DARPA» (це агенція із інноваційних технологій при Пентагоні) – Агенції оборонних технологій (АОТ).
Структура мала запуститись влітку 2022 року, і із зрозумілих причин про це тоді ніхто не згадав. Але наразі на мою думку самий час повернутись до цієї ідеї, при тому реалізовувати її «на вчора».
Крім всього іншого, АОТ міг би стати інструментом «інтелектуальної мобілізації». Адже у нас десятки інженерних інститутів та технічних університетів, і всі кандидати та доктори наук в них захищені від призову, так само як їхні студенти та аспіранти.
Дуже багато хто з них самі намагаються знайти військове застосування своїм знанням та вмінням, і на волонтерських засадах роблять дуже багато цікавого та корисного – але роблять хаотично, «по-партизанськи», просто тому що їм ніхто не запропонував нічого кращого. Зокрема не запропонував отримувати від держави актуальні завдання, які потребують вирішення в інтересах ЗСУ. Саме АОТ мав би стати тим, хто модерував би використання цього унікального людського потенціалу.
До речі, про людський потенціал. Дуже багато проблем вдалося б вирішити, якщо дозволити бронювати працівників всім компаніям (будь-якої форми власності), які задіяні в оборонному виробництві.
Це б одночасно вирішило і проблеми цих компаній, які виникають коли мобілізують унікальних фахівців, без яких зупиняються цілі напрямки роботи, і також дозволило б вирішити проблеми з набором додаткової робочої сили для масштабування виробництва: будемо чесними, заради бронювання багато хто погодився б і на роботу в діві зміни, і на невисоку оплату…
Звісно ж, таке рішення потребуватиме дуже серйозного контролю, чи ж дійсно підприємство виконує оборонне замовлення, і чи дійсно всі працівники в цій роботі задіяні, інакше не обійдемось без зловживань та шахрайства. Але це не є неможливим, варто від початку чітко прописати правила та визначити як здійснювати контроль.
Повертаючись до питання «генерального менеджменту оцього всього», можливо, варто для початку створити при Мінстратегпромі дорадчий орган (на волонтерських засадах, без витрат бюджету) – майданчик для оперативного контакту Мінстратегпрому, ЗСУ та виробників – умовно, «бюро з уніфікації та масштабування виробництва військових товарів».
Це умовне «бюро» мало б здійснити інвентаризацію та створення бази даних діючих та потенційних виробників, та їхніх виробничих потужностей, та створити максимально спрощену систему оперативного обміну даними по запитах ЗСУ та спроможностях виробників щодо їхнього задоволення.
Мені можуть заперечити, що вже є асоціація компаній оборонної промисловості, але справа в тому, що вона поки що об’єднує тільки великих потужних гравців на кшталт «Української бронетехніки». На мою ж думку, існує потреба максимально задіяти також потенціал малого та середнього бізнесу.
Принагідно варто розглянути можливість та доцільність копіювання у наших ворогів законодавчого впровадження обов’язкового виконання державного оборонного замовлення підприємствами під час дії військового стану.
Наскільки я можу судити, наразі проблема не актуальна – поки що, швидше, навпаки, підприємства самі дуже зацікавлені отримати кошти оборонного замовлення. Сподіваюсь, так буде і надалі, і ця російська практика навряд чи нам знадобиться – але про всяк випадок варто пам’ятати і про таку можливість.
Все написане тут – абсолютно не фантастика, варто лише усвідомити потребу та почати системно її вирішувати.
Переконаний, що
якщо ми спроможемось на описане вище, ми цілком можемо розраховувати впродовж 2024 року вийти на мінімально необхідний рівень самозабезпечення зброєю,
боєприпасами та військовою технікою, щоб мати можливість продовжувати активні бойові дії у випадку припинення або суттєвого скорочення західної військової допомоги.
Загалом, резюмуючи цю писанину (яка певною мірою резюмує мої особистий досвід, спостереження та роздуми впродовж дуже непростого другого року війни), хочу сказати наступне:
Так переможемо. Слава Україні.
Читайте також:
“Це була моя помилка”. Залужний думав, що Росія зупиниться, втративши 150 тисяч солдатів. Але наступ ЗСУ триватиме
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
