автор: Анастасія Федченко
фото авторки та з архіву героїні матеріалу
Якби Олену Бєлячкову потрібно було описати кількома словами, я б сказала, що в неї страшенно велике серце. Але так статтю навряд чи “продаси”, тож тримайте більше інформації.
Юристка, правозахисниця, координаторка Груп родин військовополонених громадської організації “Медійна ініціатива за права людини” (МІПЛ), комунікує з Координаційним штабом із питань поводження з військовополоненими, Офісом уповноваженого з прав людини, документує свідчення звільнених бранців. Крім того, Олена вже 10 років як волонтерка допомагає пораненим. Спершу – в Національному військово-медичному клінічному центрі “Головний військовий клінічний госпіталь”, уже майже два роки – в Інституті травматології та ортопедії НАМН України.
У військовому шпиталі Бєлячкова познайомилась із розвідником Олексієм Кодьманом. Той проходив лікування після двох років у російській неволі. Пара жартує, що Олексій прийшов до Олени з полону. Вони побрались перед вторгненням – 9 лютого 2022 року.
У довгому (і дуже важливому) інтерв’ю “Новинарні” Олена розповіла, який алгоритм дій, якщо рідна людина опинилась у заручниках у російських окупантів чи зникла безвісти, як спілкуватися з тими, хто повернувся з неволі, а також про що вона мріє як жінка і як громадянка.
Початок квітня 2014-го, Маріуполь в облозі. 501-й окремий батальйон морської піхоти здається в полон. І це – одна з найскладніших ситуацій, пов’язаних із захистом прав та інтересів родин військовополонених, каже Бєлячкова. Досі достеменно невідомо, що сталося, адже за весь час Росія повернула в Україну лише з десяток морпіхів із 501-го.
Військова частина звинуватила батальйон у самовільній здачі в полон, тож виплати рідним припинили (на час полону сім’ї військового платять його зарплатню разом із преміями – “Н”). Матеріали передали у Державне бюро розслідувань.
Близькі морпіхів 501-го бату виходять на мітинги, щоб привернути увагу міжнародних організацій і громадськості до полонених Росією українців
“Багато родин 501-го батальйону – переселенці з окупованих територій, вони і так у непростій ситуації, а ще й не отримують грошового забезпечення”, – каже юристка.
МІПЛ провела розслідування щодо цього підрозділу. Дізналися, що командування наказало військовим здати зброю, бо нібито буде переміщення на нові позиції – для посилення інших підрозділів.
“По суті командири, які віддавали накази, привезли особовий склад росіянам у полон. Буквально протягом двох тижнів після виходу нашого розслідування ДБР закрило справу, залишивши провадження лише щодо заступника комбата – начальника речової служби тилу Костянтина Безсмертного, який зрадив присязі та перейшов на бік ворога. Виплати родинам поновили.
Знаю, що цю публікацію читали в багатьох установах, і в Службі Божій теж (сленгова назва Служби безпеки України – “Н”). Я вважаю, що це нормальний результат щодо запиту родин”, – розповідає Бєлячкова.
Бійці 501 обмп у полоні РФ, 4 квітня 2022 року. Скріншот з відео росЗМІ
Комбат 501-го, підполковник Микола Бірюков, – теж у полоні. А Костянтин Безсмертний, як каже юристка, вільно переміщується по окупованій території, є його фото з окупантами. Загалом же для з’ясування ситуації потрібні подальші розслідування.
“Коли ми опитували інші гарнізони з Маріуполя, зокрема 36-ту бригаду (36-та окрема бригада морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського – “Н”), вони розповідали, як 501-й усю ніч їх запевняв, що все добре. І якраз за цю ніч батальйон виїхав повністю й оголив суттєву ділянку фронту. На ранок 36-та з’ясовує, що 501-го нема”.
У бійця 501-го батальйону Олега Нечаєва за час його перебування в полоні дружина захворіла на рак. Нині у неї 4-та стадія, двоє малих дітей. Сестра Олега, Марія, оббила пороги всіх держустанов та організацій, дотичних до обмінів.
“Їй кажуть, що росіянам передали інформацію про хворобу дружини, що невідомо, скільки вона проживе, і росіяни сказали: “Хай здихає”. Марія дуже виснажена морально і фізично. Вона оформила опікунство на племінників, хоч має своїх двох неповнолітніх дітей. А Олега все не міняють”, – розповідає Олена.
Додамо, що це не єдиний такий випадок. Нещодавно стало відомо, що загострилося онкологічне захворювання у героїні матеріалу “Новинарні” Ольги, яка також досі чекає з полону свого чоловіка, морпіха з 501-го батальйону.
Олена Бєлячкова.
Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
Втім, росіяни відпускають неохоче всіх узятих у полон в Маріуполі. Звісно, родини переживають за своїх, і через це між сім’ями морпіхів та бійців полку “Азов” є певна напруга, каже Бєлячкова. Одні кажуть, що міняють тільки військовослужбовців ЗСУ, інші, – що тільки нацгвардійців.
“Не всі знають, що “Азов” визнано терористичною організацією в Росії. І ті катування, які до них застосовують, – це жахливо, – наголошує правозахисниця. – Звільнені розповідають, що росіяни на кожному допиті питають про причетність до “Азову”, шукають татуювання.
Я веду статистику щодо вироків нашим полоненим у Росії. То найчастіше “садять” азовців, морпіхів і 56-ту бригаду – гарнізон “Маріуполь”. Чому так? Бо
в Маріуполі загинуло багато мирних містян, і росіяни фабрикують справу, звинувачуючи в цьому Збройні сили України.
Постійно йдуть суди на території окупованої Донеччини, у російському Ростові. Причому судять навіть кухарок “Азову”. Терміни покарань – від 15 років. Є 25, у декого – пожиттєво”.
Бєлячкова завжди пояснює рідним таких армійців, що попри вирок, людину можуть поміняти – так само, як Україна віддає засуджених російських полонених.
На жаль, акції із закликом повернути полонених на Росію ніяк не діють. З іншого боку, існує ГО “Полігон 56” – об’єднання родин, голова якого Олена Добича так само брала активну участь у публічних заходах щодо звільнення бранців. І 3-го січня 2024-го її чоловіка повернули з полону. А разом із ним – і десантника з 95 одшбр, чия дружина так само керує ініціативною групою родин 95-ї бригади. Невідомо, чи вплинула їхня активність на обмін чоловіків, чи це просто збіг, але сім’ї нарешті возз’єдналися.
Олена Бєлячкова на зустрічі з ГО родин зниклих безвісти,
Ускладнює ситуацію те, що невідомо, де саме перебуває багато українських бранців: на території ОРДЛО чи в Росії. Велика кількість військових вважаються зниклими безвісти, бо РФ просто не підтверджує, що взяла їх у полон.
“Якщо їх ніхто не бачив чи вони утримуються в одиночних камерах або в тих тюрмах, з яких ще нікого не повертали, то виходить, що людина зникла в усіх сенсах.
Росія порушує Женевську конвенцію про поводження з військовополоненими, не повертаючи тяжко поранених: людей з ампутаціями кінцівок, тих, хто не пересувається самотужки або, до прикладу, має цукровий діабет”, – каже Бєлячкова.
МІПЛ постійно передає списки таких людей у Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ), євродепутатам тощо. Втім, на агресора це не особливо впливає.
“Навіщо Росія утримує людей без кінцівок? Бере кількістю! Вона повинна їх повертати не шляхом обміну, а шляхом репатріації, так, як Україна повертала “важких” росіян. Росіяни постійно маніпулюють обмінами, змушують полонених дзвонити рідним і говорити, що Україна не хоче повертати додому своїх. Зрозуміло, це дуже тисне на сім’ї”, – наголошує юристка.
Водночас іноземцям, з якими співпрацюють українські правозахисники, складно збагнути, як обміни полоненими відбуваються під час бойових дій. Із їхнього досвіду, їх мали б проводити після війни.
“Працівники Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти в Нідерландах, і якими ми взаємодіємо, пережили війну в балканських країнах. Зокрема, консультантка Альма Масіч із Боснії пройшла через полон. Дуже весела жінка, часто приїздить до Києва, зупиняється на Подолі. Вона каже: “У вас хоча б сповіщають про тривогу. У нас такого не було. Просто прилітало – і все. І Захід допомагає вам зброєю. А нас підтримував тільки “гуманітаркою” і ліками. Дуже ти ними повоюєш…”.
Читайте також:
“Голлівудська історія” морпіха Михайла Ротаря: з Маріуполя через полон, тортури і два теракти назад в ЗСУ
Олена Бєлячкова. Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
24 січня 2024 року в Бєлгородській області РФ упав (імовірно, був збитий) військово-транспортний літак Іл-76. Росія одразу заявила, що на борту були українські полонені, яких везли на обмін. Новину блискавично підхопили кремлівські пропагандисти, які невдовзі показали нібито фрагменти тіл “загиблих у катастрофі полонених”.
Бєлячкова наголошує: фотографії – не доказ. Зокрема, на них є на диво вцілілий як для авіатрощі документ. Правозахисниця наголошує, що для розслідування цієї катастрофи потрібне міжнародне втручання, адже довіри до держави-агресора немає.
“Але ми пам’ятаємо Оленівку, коли вони допустили тільки російські та лояльні іноземні ЗМІ і змінювали для них інтер’єр місця трагедії, як їм потрібно було. Це очевидно була страта великої кількості полонених в одному місці, про що свідчать ті, хто вижив під час теракту”, – нагадує Олена.
На відміну від теракту в Оленівці, де були страчені переважно люди з одного підрозділу, у випадку Іл-76 в опублікованому росіянами списку нібито присутніх на борту полонених були представники різних підрозділів, яких утримували в різних місцях.
“Нам невідома доля людей із цього списку. Але зрозуміло одне: потрапляння в нього є для них небезпечним. Не виключено, що це і засіб психологічного тиску – цілком у дусі Росії”, – вважає юристка.
Коли вона опитує звільнених із полону, фіксує, зокрема, й воєнні злочини росіян, (не)дотримання ними сінорм Женевської конвенції, катування, тортури, жорстоке поводження із заручниками. За згоди опитаних інформацію передають правоохоронцям або виносять на розгляд міжнародних інституцій, щоб притягнути винних до відповідальності.
На заході щодо розслідування воєнних злочинів РФ
– Відповідатиме саме той, хто, наприклад, на допитах бив людину. Здебільшого звільнені з полону не знають прізвищ або справжніх імен своїх катів, можуть не бачити облич. Але є керівництво колонії або СІЗО, з відома та, вочевидь, за наказами якого вчинялись злочинні дії. Наприклад, в Оленівці встановлено особи двох наглядачів, наші правоохоронні органи висунули їм обвинувачення. Це жителі окупованих територій. Щодо росіян, то деяких теж вдалося ідентифікувати: знайшли збіги в системі “АйДок”, виявили осіб, причетних до злочинів в інших країнах.
– Це все потім опиниться на розгляді в трибуналі?
– Поки що ми фіксуємо, документуємо воєнні злочини, передаємо свідчення національним та міжнародним правоохоронним органам, міжнародним інституціям. Для Міжнародного кримінального суду (МКС) важливі не тільки свідчення, а й задокументовані наслідки катувань.
Проблема в тому, що лікарняні заклади не вписують у висновки причину якихось поранень чи уражень. Має бути встановлений і зафіксований причинно-наслідковий зв’язок. Наприклад, зламані ребра – через застосування гумових кийків. Наразі одним із шляхів задокументувати цей зв’язок є проведення судово-медичної експертизи. Вони ж проводять і психологічну експертизу.
– Ти віриш у трибунал? Що хтось понесе покарання?
– Війна триває вже 10 років, але на міжнародному рівні і досі ніхто не притягнутий до відповідальності. Проте МІПЛ робить усе, щоб максимально передати всю інформацію, провести всю адвокацію. Щоб усі особи, які за ці роки були причетні до знущань із наших полонених, були притягнуті до відповідальності й понесли покарання. І якщо хоча б частина з них сяде, це вже буде добре.
Коли ми опитуємо звільнених з полону, то запитуємо, якою вони бачать відповідальність своїх катів. Найчастіша відповідь – “щоб вони пережили те саме, що і я” або “щоб вони сіли за ґрати”.
Те, що ми робимо, ті резолюції, які виносять, мають наслідки. І, скажімо, міжнародні правоохоронці допомагають нашим розслідувати ці злочини. Ми намагаємось адвокатувати питання цивільних заручників, механізму щодо повернення яких і досі немає. Ними займатиметься Координаційний штаб.
Крім того, не варто забувати про тих, хто роками був у заручниках ще до повномасштабного вторгнення. І їх не повертають. У кінці лютого ми говорили в ОБСЄ про полонених, які стали жертвами теракту в Оленівці, адже з тих, хто вцілів, повернули лише зо 20 людей. Решта і досі сидять по російських в’язницях, і місця перебування не всіх відомі. Рідні очікують на міжнародне розслідування цього злочину.
– А у справедливість віриш?
– Досягнення справедливості є метою Медійної ініціативи за права людини. Ми хочемо, щоб цей рік був роком справедливості. І в нашій організації працюють ті, хто в неї вірить, інакше там важко втриматися. Мої колеги – журналісти з потужним досвідом роботи, пов’язаної з російською агресією проти України. Або ж вони родом з окупованої території чи є дружинами звільнених полонених, як Вікторія Пантюшенко.
Якщо нам вдасться добитися того, що засудять бодай когось, – це вже буде добре, і це вже буде прецедент. Але на міжнародному рівні потрібні залізобетонні докази провини Росії.
Я сподіваюсь, що СБУ та Офіс генпрокурора над цим працюють. Нам важливо цю справу з судами бодай почати. А закінчать її, сподіваюсь, уже прийдешні покоління.
Читайте також:
Ольга Решетилова: Ми в такому контексті Нобелівську премію не взяли б
Олена Бєлячкова
Окремі перемовні процеси й обміни тривають не лише з РФ, на офіційному рівні, а також із групою “Вагнера” та “кадирівцями”, які є самостійними суб’єктами в цьому процесі. Причому Росія переважно утримує військових і цивільних разом, намагаючись виставити останніх комбатантами. Адже просто утримання цивільних – грубе порушення норм Міжнародного гуманітарного права.
“Якщо це колишній АТОвець, то з ним “усе зрозуміло”. Когось звинувачують у співпраці із СБУ, ЗСУ. Багато цивільних росіяни брали в полон на Київщині, Сумщині, Чернігівщині (тобто на початку повномасштабного вторгнення — “Н”). Вочевидь, “про всяк випадок”, адже не знали, як далі розвиватимуться події.
На територіях, окупованих довше, забирають уже менше. Буває, що цивільних відпускають під підписку про невиїзд з окупованих територій, де їх затримали.
Найважчий процес перемовин — саме з Росією. Це неверифіковані списки, психологічний тиск, купа різних перешкод. І в найгірших умовах утримують наших полонених теж саме на території РФ. Такої жорстокості щодо бранців, як там, немає більше ніде”, — розповідає Бєлячкова.
Вона також наголошує, що звільнені з полону військові не захищені законодавством щодо подальшої служби. Звільнити людину з війська можна тільки тоді, якщо її визнають непридатною. І законопроєкт, який передбачав можливість звільнення колишнього полоненого з лав ЗСУ, свого часу зняли з розгляду.
Наразі норму про можливість звільнитися зі служби після полону (а також про додаткові 90 днів відпустки для тих експолонених, хто сам хоче залишитися у війську) нібито передбачено в законопроєкті про мобілізацію, який розглядає парламент. Водночас там немає такої згадки про цивільних заручників, зауважує Олена.
Олена Бєлячкова і Олексій Кодьман після його операції у шпиталі, 2019 рік
Полон, як і війна, завжди залишають відбиток на здоров’ї людини: і фізичному, і моральному. Це Олена знає по чоловіку. Олексій Кодьман принаймні раз на рік лягає на лікування та реабілітацію.
– Порушення сну – те, що залишиться [після полону] назавжди. В Олексія сон не стабілізувався з 2018-го, отже, вже й не стабілізується. Періодично він просто не спить ночами, і це не від того, що спав цілий день. У нього просто немає сну.
Я наголошую в розмовах з їхніми рідними, щоб звільнені з полону не забували про своє здоров’я, обстежувалися. Із чоловіками це просто зазвичай важко. Вони йдуть на обстеження, коли вже геть припікає (сміється). – У мене одна дружина військового, який вийшов із полону, питала, чи міг би Олексій із ним про це поговорити. Звісно, Олексій готовий поділитися досвідом, дати поради. Найцінніше в таких розмовах – люди розуміють одне одного без зайвих слів.
Але тут є інша проблема. Ніби й відкриваються нові реабілітаційні центри, але їх усе одно мало на (поки що) 3 тисячі колишніх полонених. Найвідоміший – це “Лісова поляна” під Києвом, програму психологічного лікування якого взяли як протокол. Керівниця Ксенія Возніцина готова брати всіх, але ж заклад не безрозмірний…
– Але ти вже Олексія не переконуєш лягати на реабілітацію?
– Він уже сам відчуває, коли треба. Коли розуміє, що стає надто емоційним чи навіть агресивним, каже: “Нічого, я скоро ляжу, стабілізуюся, і все буде гаразд”. Головне – визнавати цю проблему.
– Як це – жити з людиною, яка пройшла полон?
– Рідні звільнених мають розуміти, що життя тепер буде інакшим. Я не знала Олексія до його полону, але шлях, який ми проходимо, непростий. Якось в ефірі мене про це запитали, і я сказала, що найважчими були перші два роки. Кодьман подивився і каже: “Можна подумати, тобі зараз легко”, – сміється Олена. – Але таки легше. Принаймні зараз він не зникає на кілька днів, коли невідомо, що з ним і де він. А було й таке.
Варто враховувати, що надмірні увага та опіка звільнених дратують. Наприклад, якщо дружина їде до чоловіка тоді, коли він покликав, а не “звалюється на голову” одразу після звільнення – це правильно. Я не підтримую, коли родичі приїжджають цілим кагалом і везуть пельмені, голубці. Люди тривалий час були в полоні, харчувалися незрозуміло чим, незрозуміло, що зі шлунком. Від переїдання буде зле. Родинам треба вчитися бути тактовними і ненав’язливими.
Олексієві, наприклад, після повернення з полону оперували печінку, бо на ній була пухлина. Він мав проблеми з колінами – це теж наслідки ув’язнення. Коли він мені скинув заключення ВЛК, там було 10 сторінок і купа діагнозів – мабуть, простіше сказати, якого не було. Писав: “Ти ще не передумала заміж виходити?” (сміється).
Бєлячкова і Кодьман у день весілля, 9 лютого 2022 року
Але про полон він мені не розповідав. І треба бути готовими до того, що звільнені берегтимуть рідних від жахів війни. Я особисто найбільше дізналася з Олексієвих інтерв’ю або взагалі випадково. От зараз він знає, чим я займаюсь, то вже теж може щось про свій досвід сказати. Але це ж Кодьман. Каже: “Звісно, старі полонені тепер не потрібні, тепер нові є! Іди до своїх нових полонених”.
Олексія визнали непридатним до служби у війську. Дали третю групу інвалідності, яку постійно потрібно підтверджувати. Так, ніби всі проблеми зі здоров’ям одного дня просто зникнуть.
Він працював у Київській муніципальній охороні. Коли почалася повномасштабна війна, відвіз Олену до родичів у Тернопіль, а сам повернувся до столиці. Його з колегами прикомандирували до 72-ї окремої механізованої бригади. Захищали Київщину – Ірпінь, Мощун. Коли росіяни вийшли з Чорнобиля, були якийсь час там. А потім їх відправили на Донеччину.
– Олексій міг будь-коли написати рапорт на звільнення. Але тільки на Донбасі зрозумів, що фізично не справляється. На війні треба бути повноцінною бойовою одиницею, а не тягарем.
Олена Бєлячкова й Олексій Кодьман
Зараз чоловік Кодьман – заступник директора Київського центру допомоги військовим при КМДА. Робота йому подобається, і це один із украй важливих чинників, що допомагає.
Сім’ям чинних та колишніх військових Олена радить усе проговорювати в стосунках. Це допоможе уникнути багатьох нерозумінь, зокрема й розлучень, кількість яких під час війни, а особливо після неї, завжди зростає. І не треба соромитися звернутися до психолога. Людям, які мають досвід участі у бойових діях, втрат, полону, важливо пропрацювати це і вчитися жити далі.
– Терпіння має бути, розуміння. І не треба все списувати на війну. Чоловік має поважати жінку, враховувати її думку, – додає Бєлячкова.
Читайте також:
Чи є війна після полону? Розповідь мехвода з Донбасу, який втратив Щастя й ногу, але не віру в Україну
У дитинстві Бєлячкова грала на скрипці, але в музучилище (нині – Київську муніципальну академію музики ім. Глієра) вступити не змогла. Зате коли в школі почалися уроки правознавства, неабияк захопилася. Тож закінчила юрфак КПІ, згодом отримала адвокатське посвідчення.
Влітку 2014-го Олена прийшла у Головний військовий клінічний госпіталь. І відтоді до юриспруденції та правозахисту долучилася ще одна важлива місія – волонтерство. Разом з іншими волонтерками вона допомагала військовим, що потрапили на лікування у ГВКГ. Свого першого підопічного пам’ятає й досі: це був артилерист із Тернополя Дмитро Мерзлікін, тяжко поранений у ніч на 11 липня 2014 року під Зеленопіллям на Луганщині.
Із травня 2022-го, коли повернулася з евакуації до Тернополя, Бєлячкова волонтерить в Інституті травматології та ортопедії. Там на той час бракувало допомоги військовим, і вона разом із друзями почала приносити обіди, купувати побутові речі, знаходити адаптивний одяг (із кнопками, блискавками чи липучками), адже багато пацієнтів – з апаратами зовнішньої фіксації. Допомагають і пораненим цивільним.
Волонтерки в Інституті ортопедії
В інститут потрапляють переважно ті, кому вже зберегли життя в інших шпиталях, але тепер ідеться про збереження кінцівок. І лікарі, каже Олена, дуже переймаються кожним пацієнтом, який потрапляє у заклад:
“Лежала в нас у клініці стопи дівчинка з 93-ї бригада, Юля. Стояло питання, ампутувати ступню чи ні. Але врятували, хоча там був справжній жах. Бачу по соцмережах, що вона вже й машину водить. Танкіст Анатолій Калита, з яким ми познайомилися влітку 2022 року, місяців зо п’ять лежав у гнійній хірургії, і досі періодично лікується. Цивільні, звісно, теж є. І лікарі завжди готові проконсультувати військових і з інших закладів.
Я пам’ятаю, як наші лікарі в госпіталі ще у 2014-му намагалися рятувати кінцівки, які іноземні колеги радили просто ампутувати й не морочитися. Це значно довше і складніше, ніж поставити людину на протез, але все ж це своя нога або рука. Крім того, тоді протезування було не на такому високому рівні, як зараз. Але дуже добре, що в Україні лікарі досягли такого рівня”.
За ці роки Олена познайомилась і подружилась із великою кількістю військових (одного з них – прикордонника Віталія Омельченка – порадила мені, коли я писала книгу), когось втратила. Вона завжди, коли говорить із іноземцями, намагається наголосити, що нам дуже потрібна зброя, аби компенсувати нестачу в людському ресурсі. Якого, на жаль, значно менше, ніж у росіян.
“Я не знаю, що має статися, щоб ми повернули всі окуповані території, – зізнається Олена. – Потрібне якесь диво: щоб метеорит упав на територію Росії абощо…”
І навіть після того, як війна закінчиться, у неї, каже Бєлячкова, залишатиметься багато роботи:
“Росія – не та країна, яка одразу віддасть усіх полонених. Боюся, їхнім пошуком доведеться займатися й після війни…”
До МІПЛ вона приєдналася в листопаді 2022-го. Робота складна, втім, від Бєлячкової ніколи не почуєш нарікань. Здається, вона дає раду геть із усім, завжди зосереджена, змобілізована, не дозволяє собі слабкості.
“Дуже складно з родинами зниклих безвісти, але найважче – з тими, у кого хтось загинув, – каже Олена. – Але допомагає досвід волонтерства у шпиталі. Ні, ти не обростаєш бронею, але трохи легше вчишся все сприймати. Якщо кожну історію пропускати крізь себе, то просто ні на що не вистачить сил.
Я можу розчулитися і розплакатися. На вихідних чи у відпустці відповідаю на дзвінки від родичів полонених чи зниклих безвісти – бо для них вихідних немає, вони живуть тим, що мають витягнути звідти рідну людину. Дуже радію, коли ми знаходимо в полоні когось, про кого рідні нічого не знали. І велике щастя, коли звільняють із полону тих, із чиїми сім’ями ми працюємо”.
Команда Медійної ініціативи за права людини
Олена чесно каже: хотіла б більше часу приділяти собі, родині, подорожам. Колись вона багато мандрувала. Полюбила Португалію і дуже хоче на Мадейру.
“Говорили з дівчатами: коли вже наші розмови будуть не про “мавіки” й про те, де що купити та як дістати, а про сукні і трусики?” – невесело посміхається правозахисниця.
І на запитання про мрії відповідає, що найбільша її мрія – перемога і мир.
“Знаю, це звучить банально. Але це дасть можливість далі реалізовувати власні плани і мрії. Мрію про материнство… Але поки що я – “мама” лише двох кицьок: Асі і Пукі, яких підібрали кошенятами”.
Юристка МІПЛ Бєлячкова наголошує: рідні людини, яка мобілізується до війська, обов’язково повинні контакти когось із підрозділу, бажано командира.
Але пошуком безвісти зниклих та обміном полонених військова частина не займається. Натомість ставить їх на облік, надає відповідний статус, проводить службове розслідування.
Родина має право отримати копію наказу про призначення військовослужбовця на посаду та копію частини акту службового розслідування, яка не має обмеженого доступу. Про зникнення військового безвісти чи потрапляння в полон сім’ю має сповістити ТЦК та СП.
Далі алгоритм дій такий:
“Коли щось змінюється, у додатку приходить повідомлення. І брату одного з полонених 3 січня прийшло: “Такий-то перебуває на території України, він звільнений”, – каже Олена, і ми обидві не можемо стримати сліз.
Олена Бєлячкова. Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
Також звернення про зникнення безвісти військовослужбовця необхідно подати до Об’єднаного центру з координації пошуку та звільнення незаконно позбавлених волі осіб внаслідок агресії проти України СБУ (Об’єднаний центр СБУ). У них можна дізнаватися і про статус рідної людини.
Втім, застосунок і справді добре працює, тож немає потреби постійно телефонувати в установи, запевняє Бєлячкова.
Вона також радить звернутися в МКЧХ, адже це – єдина міжнародна організація, яка має мандат на відвідування військовополонених у місцях утримання. МІПЛ намагається впливати на Червоний Хрест, аби ті працювали активніше. В МКЧХ ж вважають, що їхня функція – подати запит на місце утримання. І якщо їх туди не допускають, то вони нічого й не роблять. Тюрми на окупованих територіях нібито не відвідують, бо це небезпечно.
І водночас навесні 2023-го багато родичів полонених, які утримуються на окупованій території України, отримали сповіщення, що полон підтверджено МКЧХ.
“Це свідчить про те, що їх туди допустили, – пояснює Олена. – Коли ми опитуємо звільнених, виявляється, що майже нікого не відвідували працівники МКЧХ – про них говорять одиниці. І ще від жодного звільненого ми не чули, щоб їх опитував Червоний Хрест, хоч організація і каже, що спілкується з тими, хто повернувся в Україну.
Та, на жаль, підтвердження від Червоного Хреста все одно не означає, що людина повернеться живою. – Полонені гинуть внаслідок неналежних умов утримання, ненадання медичної допомоги”.
Читайте також:
Катерина Прокопенко: Теракт в Оленівці – це кров на руках тих організацій, які виступали гарантами для захисників “Азовсталі”
У структурі МВС є інституція Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Там також надають інформацію і допомогу рідним зниклих.
Координаційний штаб, з яким потрібно спілкуватися родинам, не тільки сприяє взаємодії різних органів, що займаються питаннями військовополонених чи зниклих безвісти, а й може допомогти отримати контакти слідчого, в провадженні якого перебуває справа щодо зниклого безвісти чи полоненого військовослужбовця. Слідчий здійснює провадження на території області, де людина зникла безвісти. У нього варто перепитати, чи ДНК-зразки опрацьовані і внесені в реєстр, та загалом спілкуватися щодо справи.
До МІПЛ можна звернутися, якщо всі заяви вже написано – правозахисники порадять, що ще можна зробити, допоможуть ефективно комунікувати з державними органами. Але дуже важливо, щоб родини об’єднувалися між собою, каже Бєлячкова: “Коли ви разом — ваш голос сильніший, вас краще почують”.
Найбільше проблем у тих, чиї рідні воювали в новостворених підрозділах, каже Олена. Там погані і “внутрішня” комунікація, і “зовнішня”, з родинами армійців. Натомість у “давніх” бригад з історією, таких, наприклад, як 95-та чи 81 окрема аеромобільна бригада, майже немає проблем щодо документів, службових розслідувань тощо. Адже там усі схеми й алгоритми вже відпрацьовані роками.
У 1996 році була створена Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти (МКЗБ), яка має великий досвід роботи в Югославії. З нею уклали меморандуми українські Міністерство охорони здоров’я та Мін’юст, Головне управління Нацполіції – ключові відомства, дотичні до питань зниклих безвісти. Представники МКБЗ можуть відбирати ДНК-зразки у родичів зниклих безвісти, але тільки у Європі (так визначено умовами меморандуму з Нацполом). МКЗБ може бути долучена до проведення експертиз зі складних випадків – лише за постановою слідчого.
Якби ж із МКБЗ підписав і ратифікував угоду уряд України, тоді б вони надавали висновок експерта. І його можна було б використовувати у справі вже повноцінно.
“Я пояснюю родинам, що вони можуть звернутися до слідчого і заявити клопотання про залучення МКЗБ до проведення досліджень посмертних зразків. Адже в них є досвід, і їхня робота дозволила довести справу в Сребрениці до трибуналу. Саме вони ідентифікували велику кількість страчених мусульманських хлопчиків і чоловіків.
Сьогодні первинна посмертна експертиза в Україні триває 4-5 місяців, повторна – по 2 місяці. Виникають великі питання, чому ми досі не співпрацюємо з МКБЗ повноцінно на державному рівні, – обурюється юристка. – Це б скоротило час проведення експертиз!”
Олена Бєлячкова.
Фото: Анастасія Федченко / Новинарня
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
