“Ображає, коли кажуть, що з “Азовсталі” “виходили”, а наші – здалися в полон”. Дружина морпіха з 501 обмп – про боротьбу за визволення полонених захисників Маріуполя

автори: Леся Шовкун,
Дмитро Лиховій

фото: Дмитра Лиховія, надані героїнею матеріалу та з відкритих джерел
відео: Дмитро Лиховій, монтаж Анни Клименко

Коли заходить мова про захисників Маріуполя, для більшості це звучить як синонім “захисників Азовсталі”. Мільйони людей в усьому світі ледве не в прямому ефірі стежили за боротьбою оборонців меткомбінату проти російських загарбників і їхньою “евакуацією” в полон, а тепер з хвилюванням чекають на їх визволення. Часто забуваючи про те, що захисники Маріуполя були не лише на “Азовсталі”.

Серед тих, хто тримав оборону на інших локаціях, більшість бійців опинилися на “спареній” території іншого металургійного гіганта: “Азовмашу” і заводу імені Ілліча. Саме там перебували й морпіхи 501-го окремого батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ, які першими з Маріупольського гарнізону масово потрапили у російський полон. І обставини, за яких це сталося, спонукали їхніх побратимів з інших підрозділів до не надто толерантних оцінок цього вчинку.

4 квітня 2022 року фактично весь 501-й батальйон – близько 265 морпіхів, які на той час залишалися живими – просто зник зі своєї позиції. А наступного дня по рашистських каналах заявили, що всі вони “добровільно здалися в полон”.

Через оголення значної ділянки тим підрозділам, що залишилися, довелося несолодко, і зрештою оборона заводу Ілліча “посипалася” ще більше. Але як саме відбувалася ця “здача в полон”? Чи була вона добровільною? І чи знали взагалі морські піхотинці, що йдуть саме в полон, а не на прорив?

Шукати відповіді на ці запитання, вочевидь, доведеться вже після перемоги і їхнього повернення з рашистських застінків.

Проте, дружини, батьки та інші родичі полонених бійців 501-го батальйону і зараз твердо переконані: їхні морпіхи – такі самі герої, як і весь Маріупольський гарнізон. Адже вибір у всіх зрештою був лише один – або смерть (“а ми ж цінуємо кожного?”), або полон. Але на “Азовсталі” були засоби зв’язку та можливість прямого спілкування з найвищим командуванням, тому звідти в полон “виходили” за наказом. А що, мовляв, було робити захисникам заводу Ілліча, звідки навіть додзвонитися було майже неможливо?

Та поки питань залишається значно більше, ніж відповідей, родинам морпіхів 501-го доводиться боротися не лише за визволення своїх рідних з полону, а й за їхнє добре ім’я. І вони борються – віддано і запекло.

Про те, як відбувається ця боротьба, про ситуацію в Маріуполі в перші тижні повномасштабного вторгнення, про патріотизм, героїзм і вірність присязі морських піхотинців в інтерв’ю “Новинарні” розповіла Ольга – дружина морпіха з 501-го батальйону. Яка виїхала з окупованого Бердянська, відмовилася від рідної з дитинства російської мови і перейшла на українську, щоб їхні майбутні діти ніколи не спілкувалися мовою ворога.

Відео:

“Востаннє чоловік бачив мене повністю без волосся. У полоні він навіть не знає, що з моїм здоров’ям”

Ользі – всього лише 23. А вона вже п’ять років як дружина військовослужбовця, була свідком окупації рідного Бердянська російськими військами, вимушено стала “внутрішньо переміщеною особою”. І вже понад десять місяців разом із подругами – дружинами військовополонених із 501-го батальйону морської піхоти – бореться за повернення з рашистського полону їхніх чоловіків.

Весь цей час не тільки вона не отримувала жодної звістки від коханого, а й він не має найменшого уявлення про те, що відбувається вдома.

На місці зустрічі ми роззираємося, шукаючи довгокосу дівчину з аватарки. Але до нас підходить тендітна брюнетка з величезними ясними очима, сяючою усмішкою й елегантною короткою стрижкою.

“Коли ми з чоловіком бачилися востаннє, я була повністю без волосся. Виглядала зовсім по-іншому… Він не знає, що з моїм здоров’ям, як я себе почуваю. Я розумію, що з цією думкою він там живе. Останнє, що він знає – що я була в окупації”, – каже Оля.

За час розлуки з коханим вона поборола страшну хворобу.

Але серед інших родичів, які чекають своїх рідних з полону, є ті, хто не певен, чи дочекається.

“Є батьки, які дуже тяжко захворіли, і ми боїмося, що вони просто не доживуть. Є дружини з онкологічними захворюваннями – а їхні чоловіки навіть не здогадуються, бо це виявилося вже зараз. І є дівчата, в яких по троє, четверо дітей, а вони залишилися без жодної допомоги. Чоловік у полоні, батьки – в окупації… Це неймовірно важко”, – розповідає наша співрозмовниця.

І її власні, й чоловікові батьки також залишаються на окупованій території.

Близькі морпіхів 501-го бату виходять на мітинги, щоб привернути увагу міжнародних організацій і громадськості до полонених Росією українців

Голосу свого коханого Оля не чула з весни 2022 року. Та й тоді зв’язок ледве проривався, тож коротенькі розмови зводилися до кількох фраз. Про перебування морпіхів на заводі Ілліча їхні дружини не знали – тільки те, що вони в Маріуполі, який зусібіч оточений ворогом.

Хоч і це розуміння прийшло не одразу. Адже виходячи на початку березня з Широкиного, де батальйон перебував під час повномасштабного вторгнення, чоловіки запевняли, що з ними все буде гаразд. І справді, при відході в них був лише один легкий “300-й”.

“Уже від хлопців, які повернулися з полону, ми дізналися, що їхній командир їх дуже підтримував, кричав у рацію: “Ми зможемо, ми прорвемося!” І справді прорвалися, змогли вийти без втрат. Вони підготовлені, постійно навчалися, тренувалися. І так хотілося їм вірити, що й далі все буде добре… Але далі так не було.

Якщо чесно, чоловік мені мало розказував про те, що там коїлося насправді, – зізнається Оля. – Він мене завжди дуже “береже”. Тільки раз, іще в березні, була розмова, коли на запитання, як там, він коротко відповів: “Ми в пеклі”.

Але в мене одразу почали сльози набиратися й він, мабуть, це відчув, бо одразу почав заспокоювати: мовляв, та нічого страшного, як у пеклі – так і вийдемо з нього, нема чого хвилюватися!

Бійці 501-го окремого батальйону морської піхоти

А надалі дівчата, яким чоловіки розповідали більше, переказували, що вони там сидять без їжі й води… Вони ж із Широкиного виходили фактично без нічого, зайшли на порожній завод.

На щастя, власник “Метро” відчинив магазин, і там змогли собі взяти харчі й воду і захисники Маріуполя, і цивільні. Але потім уже дістати продукти було неможливо, а хлопців же багато. У них закінчилося все. Одна з наших дівчат переповідала, як запитала чоловіка, що вони їдять – а він відповідає: не кажи мені про їжу, я вже кілька днів не їв…”

Читайте також:
Анестезіолог з “Азовсталі”: військовий медик Олександр Демченко пройшов унікальний госпіталь у бункері й російський полон

“Дуже ображає, коли кажуть, що з “Азовсталі” “виходили”, а наші – “здалися в полон”

Де саме була позиція батальйону, рідні дізналися вже після того, як морпіхи перестали виходити на зв’язок.

“Єдине, що вони казали – “ми на заводі”. Але ж Маріуполь – суцільне виробництво! Вже потім ми дізналися, що Ілліча й “Азовмаш” – це два заводи поруч на одній території, їх розділяє близько двох кілометрів. І військові були розділені там по різних місцях – наш батальйон, інші підрозділи з 36-ї бригади, і з 56-ї та інших бригад теж були”, – розповідає дружина.

Наскільки все погано, Оля по-справжньому усвідомила тоді, коли навіть її “непробивний” чоловік у відповідь на стандартне запитання, чи всі живі, помовчав і сказав: “Ні”.

“Мабуть, тоді я зрозуміла, що це початок кінця”, – невесело каже Оля.

На заводі Ілліча. Маріуполь, квітень 2022 року

А 4 квітня побратими з інших підрозділів виявили, що позиція 501-го батальйону порожня.

“Нам написали хлопці, побратими, які там були, що весь батальйон пропав. Тоді були страшні думки, я вам скажу чесно. Як пропав? Куди?! Ніхто ж нічого не знав, що там відбувалося.

Та наступного дня на каналах “кадирівців” почали виходити відео з нашим [полоненим] батальйоном. Ми почали вдивлятися в ці відео, шукати своїх, знайомі очі. У такий момент ти взагалі не думаєш про те, що відбувається – лише про те, щоб його побачити, що він живий! – наголошує Ольга. – Багато дівчат своїх упізнали, а я свого чоловіка не знайшла. Але через кілька днів иаки побачила! Далеко, в третьому ряду. Ніхто б не зрозумів, що це він, бо в нього натягнута шапка, одягнений капюшон, тільки пів ока здалеку на відео видно… А я тільки побачила – це ж моє!”

Відео російських пропагандистів:

Розмови про те, що фактично весь 501-й добровільно здався в полон і таким чином “підставив” інших оборонців Маріуполя, оголивши шмат фронту, Олю та інших дружин і родичів украй обурюють.

“Дуже багато ходило пліток про те, що здалися, не здалися… Я не хочу зараз піднімати це всередині країни. Але ж зрозумійте: всі були в оточенні. Звідти не було ніякого виходу, взагалі ніякого! Повне оточення.

Так, ні для кого не секрет, що завод Ілліча порівнюють з “Азовсталлю”. І мене дуже ображає, коли кажуть, що ті “виходили”, а наші – “здалися в полон”. Ну, це смішно насправді!

Так, в “Азовсталі” була домовленість про вихід (все одно в полон), а в наших не було. Тому що не було зв’язку! І “Старлінків” не було. Як наш командир повинен був про це зв’язуватися – голубом?” – на очах у Ольги виступають сльози.

Вона розповідає, як, розуміючи, що їхні найдорожчі люди опинилися у смертельній пастці, дружини й мами збиралися їхати в Маріуполь і ставати “живим щитом”, щоб нападники дозволили захисникам міста вийти (тоді в декого ще зберігалися наївні сподівання, що росіяни не будуть стріляти в беззахисних жінок). Благали владу про деблокаду, злилися на пояснення, що це неможливо. Умовляли своїх коханих спробувати вийти, переодягнувшись у цивільне.

Але цю думку довелося відкинути швидко. Адже таким чином вибратися вдалося б хіба що одиницям, а їх там були сотні.

“Я, правда, своєму чоловікові такого й не пропонувала – в мене не той випадок. Там: “Тримайся, якщо що – ти повинна жити за двох…” Я просила не казати мені такого, бо без нього я жити не хочу. Але як вони звідти виберуться – ніхто з нас не розумів.

Усі знайомі військові, з ким я могла зв’язатися й запитати поради, відповідали, що з цієї ситуації є лише два виходи: смерть або полон. І в мене вже з’являлася така думка, що краще полон… Але я б йому ніколи такого не сказала.

Він мене з Маріуполя заспокоював тим, що ми влітку поїдемо у відпустку в український Крим, про який полон узагалі може бути мова!”

Читайте також:
Рижуля повернулася з полону. Бойовий медик-морпіх Анна Олсен – про свою війну в Маріуполі, тюрму в Росії і звільнення

“Ми більше не дивимося російське кіно і не слухаємо російської музики, все!”

“Ви не уявляєте, яка там була віра в нашу націю, в Україну, в морську піхоту! І в нього, і в побратимів, – наголошує дружина. – Оця фраза “Вірні завжди!” (гасло морських піхотинців – “Н”), клятви морпіхів – це для них дуже серйозно було, вони так у це вірили!

У нас вдома завжди прапор висів, стояла ця клятва морського піхотинця. Вони з 2014 року не сумнівалися, що зможуть прибрати ту [російську] нечисть з України, звільнити нашу державу від зла, яке сюди прийшло. І я вірю, що так воно й буде”.

Тут Оля на мить зупиняється і несподівано для нас зізнається, що їй ще трохи важко без помилок розмовляти українською мовою. Ми, м’яко кажучи, здивовані – українська у нашої співрозмовниці настільки природна, що й думки б не виникло, нібито це не її рідна мова. Дівчина сміється:

“Я насправді українською постійно спілкуюся лише десь із пів року. Я ж із Бердянська, там переважно російською розмовляють… Але намагаюся постійно вдосконалюватися: багато слухаю, читаю, вчуся.

Бо не хочу, щоб мої діти спілкувалися кацапською мовою.

А чоловік мій десь іще за кілька місяців до виїзду на ротацію перед повномасштабним вторгненням якось прийшов додому і сказав: ми більше не дивимося російське кіно, ми більше не слухаємо російську музику, все.

Він на той час дуже заглибився в історію України. Пам’ятаю, стою я на кухні, ріжу якийсь салатик і дивлюся жіночий серіал, щоб розгрузити голову. Він заходить, вимикає його і починає: “А ти знаєш, що було при Мазепі?..” А я думаю: о Господи, дай мені просто нарізати салат!”

Читайте також:
Вчора Батурин, сьогодні – Буча. Загибель гетьманської столиці як невивчений урок історії

“Бути дружиною військового – це коли не знаєш, чи він зможе приїхати на власне весілля”

З Іваном (ім’я змінене на прохання героїні) Оля познайомилися у 2015-му, ще школяркою. Побачила красеня-військового – і “пропала”

“Я була така захоплена! Він же старший, у нас шість років різниці. Це було кохання з першого погляду. Бердянськ, літо, море, романтика…

Але він одразу дав мені зрозуміти, що військо – це його покликання, тож якщо я хочу з бути з ним, то маю це прийняти. І я якось справді це зрозуміла, відчула. Що повинна його підтримувати”, – серйозно каже Оля.

І вже наступної миті заходиться сміхом, згадуючи про те, як ледве не залишилася без нареченого в день їхнього одруження.

– Весілля ми зіграли у 2017 році. Дуже велике, довго до цього йшли, готувалися. І уявіть собі: все вже готово, запрошення розіслані, чекаємо гостей. Але я ж майбутня дружина військового! Тому головне питання до нього було таке: “А ти приїдеш”? А він: “Я не знаю!”

Кажу: як не знаєш, а що ж нам казати гостям?! А хлопці? (Зрозуміло, що його побратими з батальйону також мали бути на нашому весіллі) Тобто навіть на наше весілля я не знала, чи зможе він вирватись!

– Але ж вирвався, судячи з того, що ви таки одружилися?

– Вирвався! Але попереджав, що може бути й інакше. І що тоді “доведеться трішки, може, на рік, перенести”.

А хлопців, до речі, й справді не всіх відпустили. Але що поробиш – дружина морпіха має бути готовою до всього. Бачили очі, що купували! (сміється)

Та скільки до такого не готуйся, звикнути до регулярної чоловікової відсутності молодій дружині непросто. Ольга цього й не приховує:

“Часом я вже йому казала: ну скільки ж можна, я вже хочу спокою, дітей, хочу, щоб ти був удома! Але він відповідав, що це його покликання – захищати державу. Казав:

“Я хочу, щоб мої діти жили у вільній країні. Щоб усе це закінчилось”.

Бо ж війна не 24 лютого почалася, а у 2014 році… І якщо багато хто в країні цього не відчував, то і наші хлопці, й ми це знали дуже добре.

Бійці 501-го окремого батальйону морської піхоти

Шість місяців вони там – шість місяців удома. Це була спочатку АТО, потім ООС. Потім стало дев’ять місяців у зоні ООС – три вдома… Вони не встигали звикати до звичного життя. Тобто там уже стало “рідніше”, там “свої”, побратими…

І це справді дуже важко, коли ти розумієш, що вже так хочеться дитину – а виходить, що треба зачекати, потім ще зачекати, потім ще трішки… Бо ж не хотілося бути “матір’ю-одиначкою”, яка постійно сама з дітьми, маючи чоловіка.

До речі, він цим скористався, коли був у Маріуполі. Коли ми всі благали чоловіків щось придумати, щоб вийти з оточення, але це вже було неможливо, він мені так і сказав: “Я повернусь, якщо ти мені пообіцяєш трьох синів!”

Він знає, що я б на таке не погодилася. Але тоді я, звісно, одразу сказала: та звичайно – хоч трьох, хоч скільки хочеш, тільки повернися!..”

Читайте також:
“Я впевнена, що “азовці” повернуться в Маріуполь”. Колишня пресофіцерка “Азову” – про свою службу в полку, “велику” війну та перемогу

“Поки ми були в бомбосховищі, почалася окупація…”

6 грудня 2021 року 501-й батальйон вийшов із ППД в Бердянську на чергову ротацію – в Донецьку область, на захист Широкиного. На той час про підготовку Росії до “великого” вторгнення в Україну попереджали вже не лише іноземні розвідки, а й наше власне ГУР.

“Це була нібито звичайна ротація. Але ми вже відчували, що буде щось “сильніше”, – пригадує Оля. – Мене чоловік завжди оберігає від таких новин, але ми ж спілкуємося з дівчатами, і декому ж них трохи більше розповідали. Коли почалися якісь дії, сильніші обстріли, розмови про можливий наступ, я запитувала про це в Івана. Та він переконував, що хвилюватися не варто, що “все буде добре, ми впораємося”…

А 24 лютого я прокинулася від дзвінка подруги. Її чоловік служить разом із моїм (він також зараз у полоні). Я відповідаю на дзвінок, а вона мені каже: “Олю, війна”.

Я якось одразу взагалі не зрозуміла, про що вона. У нас війна з 2014-го року, це ти мені у 2022-му вирішила цю “новину” повідомити? Кладу слухавку… і через секунду до мене доходить.

Ми всі одразу кинулися телефонувати своїм чоловікам – а вони не відповідають. Ми в розпачі, дивимося новини – а там всюди вибухи, вторгнення. Що робити?!”

Іван зателефонував Олі вже в обід. Сказав, щоб збирала речі і їхала за кордон. Жінка обурилася:

Який ще закордон, що це ти вигадав?! Нікуди я не поїду! Ти захищаєш там – я залишаюся тут! – переповідає розмову дружина морпіха. – А він каже: буде повномасштабна війна. Сідай за кермо, бери подругу (а її чоловік тим часом там теж моєму в трубку кричить, щоб ми збирали речі і тікали хоча б на захід України) і їдьте! Ми так з нею переглянулися… Яке їхати – завтра на роботу йти. Зрозуміло, що вони за нас дуже хвилюються, явно перебільшують усе.

Ми ж тоді не розуміли до кінця, як це буде. Що це буде так масштабно”.

Відтоді зв’язок був поганий, і новини від морпіхів приходили не часто. 27 лютого Оля з вікна своєї квартири на 5-му поверсі вперше побачила, як “просто на неї” летить ворожий винищувач:

“Це вже зараз ми до всього звикли – до літаків, обстрілів, повітряних тривог (під час нашої розмови на Михайлівській площі саме вмикається сирена – як дізнаємося згодом, через черговий зліт потенційно “Кинджалоносних” МіГів у Білорусі). А тоді це були перші! Ми з подругою схопили рюкзак, кота – і в підвал.

Через кілька годин виходжу подихати повітрям, і якраз телефонує чоловік. А ми живемо на в’їзді в місто. Я відповідаю на дзвінок, починаю з ним розмовляти, піднімаю очі на дорогу – і бачу колони російських солдатів. Поки ми були в бомбосховищі, почалася окупація…

Чоловікові я тоді цього не сказала. У мене була така позиція – берегти його й підтримувати. Тому я не дозволяла собі плакати, поки ми розмовляли. Тільки тоді, коли натискала на телефоні “відбій”.

Читайте також:
“Весна восени”. Розповідь журналістки, яка вижила в окупованому Ізюмі й дочекалася визволителів

“Щосереди ми з дівчатами збираємося і пишемо чоловікам листи в полон. Не дійшов іще жоден”

Близькі морпіхів 501-го бату виходять на мітинги, щоб привернути увагу міжнародних організацій і громадськості до полонених Росією українців

Оля не приховує, що коли після всього відчаю від маріупольської безвиході Іванів батальйон “знайшовся” в полоні, відчула певне полегшення:

– В першу секунду це, звісно, сльози… але потім ми всі десь трішки видихнули. Ну тому що все, він живий вже! Ніхто ж із нас тоді до кінця не розумів, що таке полон, ми з цим не стикалися.

А вже потім, коли почали ходити на зустрічі з представниками влади, знайомитися з жінками, у яких чоловіки по вісім і більше років у полоні, ще з 2014 року… Я, мабуть, нікого сильнішого за них у житті не бачила! Бо вони не втрачають надії, вони ходять на зустрічі, сподіваються.

І коли ми кажемо, що наші чоловіки десятий місяць у полоні… Вони так на нас дивляться: ну, дівчатка, тримайтеся”.

– Вони діляться з вами досвідом, дають якісь поради?

– Так, звичайно – як це все пережити, куди звертатися, це нам дуже допомогло.

І я насправді дуже вдячна нашій владі, вона йде нам назустріч. Передусім Координаційний штаб [з питань поводження з військовополоненими] – з будь-якого питання туди можна звернутися. Вони надають і психологічну, і юридичну допомогу. Ми постійно проводимо зустрічі. І з представниками офісу президента теж.

Я бачу, що робота для звільнення полонених ведеться, і що це дуже важка робота. І

якби була така можливість, то всі наші вже були б удома.

Але та сторона дуже важко йде на перемовини.

“Я дуже вдячна Координаційному штабу з питань поводження з військовополоненими – ми завжди можемо туди звернутися і бачимо, що робота зі звільнення полонених ведеться постійно”

Ми це добре розуміємо… але ви ж бачите, в якому стані хлопці повертаються з полону. Що довше вони там залишаються… це величезна втрата ваги, це страшні проблеми зі здоров’ям. І взагалі, дуже багато страшного. Про це не можна зараз розповідати, щоб не нашкодити тим, хто ще в полоні. Але, думаю, всі й так це розуміють. А коли це все закінчиться – обов’язково все стане відомо.

– Ви кажете, що до влади і її намагань визволити всіх із полону у вас питань немає (на відміну, до речі, від родичів деяких інших полонених підрозділів). Але при цьому постійно проводите різні акції з вимогою звільнити морпіхів з полону, ведете сторінки у соцмережах, даєте інтерв’ю. Яка тоді мета такої активності?

– Передусім – привернути увагу міжнародних організацій, таких як Міжнародний комітет Червоного Хреста, ООН тощо. І нашого народу, всіх українців. Адже не всі навіть розуміють, що дуже багато українських військових залишається в полоні.

Пам’ятаю, коли був той перший великий обмін, під час якого звільнили понад 200 захисників і командирів “Азовсталі”, люди раділи: мовляв, нарешті, всіх захисників “Азовсталі” повернули! Люди, яких “всіх”?! Невже ви не розумієте, що 200 воїнів не могли тримати цілий завод! А він такий був не один. І військовополонених залишається ще дуже багато.

Бійці 501 обмп у полоні РФ, 4 квітня 2022 року. Ліворуч – комбат, підполковник Микола Бірюков. Скріншот з відео росЗМІ

Та найбільше хочеться, щоб працювали МКЧХ й інші міжнародні організації та місії. Які, на жаль, дуже багато обіцяють. Так, ми розуміємо, що росіяни їм не дають доступу. Але ж вони взагалі єдині, хто може потрапити в ті колонії, де утримують наших. Ми просимо, щоб були хоч якісь передачі – бодай листи, я вже й не мрію про дзвінки, щоб почути рідний голос… Але за всіма конвенціями військовополонені мають право отримувати листи!

Я, до речі, своєму чоловікові їх уже більше 20 написала. У нас є така традиція: щосереди ми з дівчатами збираємося, пишемо листи і відправляємо, відправляємо – в надії, що дійде хоч один. Бо вони ж там у повному інформаційному вакуумі перебувають, і ми теж про них нічогісінько не знаємо – де вони, як вони.

– Але куди ж ви тоді відправляєте ці листи?

– О, я вам розповім. Є український НІБ (Національне інформаційне бюро) і є російський. Вони між собою, звичайно, спілкуються. І під час обмінів полоненими сторони також передають одна одній отакенні пакунки з листами. Я знаю, що на нашу сторону більше 3 тисяч листів було передано російським військовополоненим. Але до них ці листи доходять. А до наших туди – ні. Коли повертаються хлопці, одне з перших, що ми питаємо – це чи приходили комусь листи. На даний час – нікому.

Близькі морпіхів 501-го бату виходять на мітинги, щоб привернути увагу міжнародних організацій і громадськості до полонених Росією українців

Правда, є рідні [полонених], яким пощастило отримати “звідти” навіть по 2 чи 3 листи. А комусь дозволили навіть подзвонити! Але це одиниці. Наскільки я знаю, з так званої “ДНР” якісь звісточки ще доходять, вони інколи їх передають. А від тих, кого утримують на території Росії – взагалі нічого, жодного зв’язку.

Але ми все одно пишемо і передаємо. Я чоловікові й відео записую про якісь важливі моменти, які не хочу, щоб він пропустив. Розмовляю з ним. Мабуть, трішки сходжу з розуму, але мені хочеться з ним поспілкуватися, все йому розповісти.

Отак і листи пишуться. В надії, що рано чи пізно якийсь там 35-й лист вони перебиратимуть, знайдуть у собі щось людяне і передадуть адресату…

Читайте також:
В’язні Мордору. Де утримують полонених Росією українців і чому так важливо про них розповідати

“Коли обмінюють сто полонених, ми завжди радіємо: це ще на сто ближче до наших!”

Офіційно підтверджених даних про те, скільки точно морпіхів із 501-го батальйону потрапили в полон на заводі Ілліча, немає. Інформації від рашистів жодної віри бути не може, проте саме в цій ситуації складається так, що вказана ними цифра приблизно відповідає дійсності.

“Ми самі писали списки, прикидали по відео – і так виходить, що це було приблизно 265 людей. Але ж є хлопці сироти, в кого взагалі немає ні рідних, ні дружин – і їх дуже важко відслідкувати. Тому є ті, чия доля залишається під питанням. Але ми дуже сподіваємося, що вони теж живі і в полоні.

Хоч рашисти дуже багато брешуть. Повертаються хлопці й кажуть, що такого-то у полоні вбили. Правда, цього ніхто не бачив – так росіяни сказали. Можливо, його просто в іншу колонію перевели, а вони так знущаються. Але все це дуже важко”, – зітхає Ольга.

Відтоді, як її чоловік із побратимами опинився в полоні, скоро мине рік. За перші десять місяців

із більш ніж 260 морпіхів додому повернулися тільки 23.

З них в останні кілька місяців – жодного.

Бійці 501-го окремого батальйону морської піхоти

“Але ми намагаємося не впадати у відчай. І щоразу, коли обміняли, наприклад, сто людей, кажемо собі: це ще на сто ближче до наших! – запевняє жінка. – Хоча обміни – це взагалі окрема, важка тема. Це така неймовірна напруга, таке очікування – і потім таке гірке розчарування, коли й на це раз нікого з наших там немає.

Зазвичай ми по певних знаках уже здогадуємося, що сьогодні буде обмін. І в той день ти місця собі не знаходиш, блукаєш туди-сюди. А я наприклад, “гіпнотизую” телефон: дивлюся на нього й звертаюся до чоловіка: ну подзвони мені, дзвони просто зараз!

А у відповідь – знову тиша. Тоді в якусь мить приходить такий біль і ненависть до всього: ну чому, чому не зараз, чому мені знову не пощастило?!

Але це минає, зокрема й завдяки тому, що ми дуже одна одну підтримуємо. В якийсь раз я відчую в собі сили надати підтримку, сказати: тримайтеся, залишилося ще трішечки, скоро все буде добре! А в наступний обмін ти не відчуваєш в собі цієї сили і “все погано” – тоді знаходиться хтось, хто на цей раз зможе підтримати тебе”, – розповідає Оля.

І запевняє, що це їхнє “сестринство” – це найкраща психологічна допомога, яку лише може отримати дружина військовополоненого.

Жоден психолог мене не зрозуміє так, як розуміють зараз мої дівчата. Їм не треба пояснювати, що таке Координаційний штаб, що таке НІБ, що я відчуваю взагалі. Ми розуміємо одна одну з напівслова. І обов’язково щодня зв’язуємося, переписуємося, складаємо звернення. Раніше в нас були фото з якихось посиденьок у кафе, з пікніків на природі, куди ми часто вибиралися з чоловіками, коли вони були на ротації в Бердянську. А тепер у нас однакові балахони, прапори, і ми в холод, в дощ чи мороз разом на мітингах.

І я дуже не люблю, коли кажуть, що “це не дає ніяких результатів, ви все одно ніяк на це не можете вплинути… Ну, а що я можу зробити? Я ж не можу сісти й мовчки плакати! Наші чоловіки не опускали руки, то яке я маю моральне право опустити руки і не боротися за нього?!”

Дивіться також:
“Я не хочу владу образити. Я просто хочу повернути свою дитину”: як рідні полонених захисників Зміїного борються за їх повернення. ВІДЕО

“Україна бореться за всіх. Питання в тому, кого погоджується віддати Росія”

У те, що Україна не поспішає звільняти бійців 501-го батальйону як таких, що нібито добровільно здалися в полон (а є й такі версії), Оля категорично не вірить.

“Я переконана, що Україна бореться за всіх. Питання в тому, кого й коли погоджується віддати Росія”, – наголошує дівчина.

І зізнається, що з огляду на “бажання” росіян повертати наших бійців і ті темпи, якими вони зрештою погоджуються на обміни, страшно й думати про те, скільки це триватиме. І якщо на початку було полегшення від того, що потрапивши в полон, вони принаймні залишилися живими, то тепер на зміну цьому приходить інше усвідомлення: повернуться не всі.

“Десять років у полоні вони не переживуть, – хитає головою Ольга. – Багато в кого просто здоров’я не витримує. Серед них є жінки, є хлопці-ампутанти, є важко поранені. І з кожним днем перебування в полоні їхній стан лише погіршується. Тому їх треба повертати в першу чергу.

Мій чоловік не поранений, тобто в цю категорію він не потрапляє – але я розумію, що є ті, для кого швидше визволення важливіше.

А ще дуже шкода дітей, які зараз ростуть без батьків. Діти військових звикли, що тата часто й подовгу немає вдома, але ж тато принаймні дзвонив, спілкувався по відеозв’язку. А тепер не дзвонить. І є діти, які так у мам і запитують: “А тато не загинув? Ти мене не обманюєш?” – тут Оля вже не може стримати сліз.

Але швидко їх витирає і вже за мить знову сяє усмішкою.

Під час інтерв’ю. Фото: Новинарня

“Знаєте, я раніше навіть не думала, що в мені є стільки сили, щоб боротися, – зізнається дружина військового. – Пам’ятаю, як перший раз ішла в офіс президента представляти наш батальйон – боже, де я, а де офіс президента, це не про мене! А до всього тоді ще українською погано розмовляла, тому кажу дівчатам: я не можу, я кацапською спілкуюсь, говоріть ви! Бо це я з Бердянська російськомовна, а вони з довколишніх сіл, україномовні. А вони: “В тебе все вийде!”

Зрештою, так і сталося. І хоч як це важко, але я вважаю, що все у нашому житті відбувається для якогось досвіду. На жаль, наш досвід страшний, але він стався – і зробив нас усіх сильнішими.

Я багато років не могла навчитися водити авто на механіці. Чоловік мене стільки вчив! І дуже вірив у те, що в мене вийде – а воно все ніяк…

Так от, перше, що я зробила, коли виїхала з окупації – це пішла і здала на права. На механіці! Тому що я зрозуміла: якщо ти можеш чогось навчитися – навчись цього. Це може тобі допомогти в житті в будь-який момент”.

Ольга, дружина морського піхотинця

Якось підписниця в інстаграмі, чий мобілізований чоловік захищає Бахмутом, запитала в Олі, як вона справляється з такою напругою і примудряється усміхатися, працювати, займатися громадською діяльністю.

“Відповідь проста: знайдіть своє місце у цій війні. Те, в чому ви можете бути корисними. Інформаційно, фізично – як завгодно. Немає змоги допомогти фінансово – плети сітки. Іди у волонтерський центр. Допомагай!

Не можна сісти і плакати, закритися в собі. Потрібно битися.

Завдяки тому, що я максимально зайнята й постійно намагаюся робити щось корисне, у мене не залишається на погані думки чи переживання.

Я повинна бути морально готова й емоційно стабільна, щоб зустріти чоловіка з полону і допомогти йому відновитися якнайшвидше. А якщо його зустріне жінка, в якої сіпається око чи трусяться руки – це йому точно ніяк не допоможе.

Читайте також:
Тайра пояснила, як варто поводитись зі звільненими з полону

* * *

На Михайлівській площі, де ми розмовляємо, триває виставка “Варшава – Маріуполь: міста руїн, міста боротьби, міста надії”. Перш ніж попрощатися, Оля вказує на плакат із зображенням Михайла Діанова “Мішані” – знаменитого вже морпіха, який виходив у полон з “Азовсталі” з таким виглядом, що здавалася, ніби це він веде свого російського “конвоїра”, а не навпаки.

“Про це мало кажуть, але Мішаня ж теж із 36-ї бригади. І він допомагає всім нашим. Усі гроші, що зібрали йому на лікування, він передав – і сім’ям “Азову”, й ГО “Штаб підтримки морської піхоти”. Це до речі, дуже добре показує, що в нас немає того конфлікту, який хочуть зробити штучно. Ми всі єдині, і так і повинно бути.

Потім можна буде з’ясовувати стосунки й обставини, скільки завгодно: чи справді хтось здався, а інші ні, як усе відбувалося, чому так і хто винен… Але який у цьому сенс, поки всі однаково в полоні?

Україна – одна велика сім’я. І ми маємо повернути додому всіх”.

Фотогалерея:

Акції (5) Акції (13) Акції (12) Акції (9) Акції (7) Акції (4) Акції (3) Акції (1) 501 бат (4) - пікселізація 501 бат (2) - пікселізація 501 бат - пікселізація Завод Ілліча (5) Завод Ілліча (4) Завод Ілліча (2) Ольга (10)
<
>
Близькі морпіхів 501-го бату виходять на мітинги, щоб привернути увагу міжнародних організацій і громадськості до полонених Росією українців

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.